Чому не ростуть українські “культури” на кримському “грунті”?

Я народився і виріс в Криму. Так склалося.  Давно відомо, що не все в цьому житті вирішує людина, і багато з того, що відбувається з нами і навколо нас, відбувається не за нашими планами і бажаннями. Бо існує ще Вища Сила, Божа Воля, яка визначає перебіг подій, створюює нам певні умови, ставить нас перед вибором, підкидає нам різні випробування і спокуси, впливаючи на наше життя і в якійсь мірі його нівелюючи. Отже в тому, що мені судилося стати кримчанином, мабуть теж є якийсь сенс і  якась незбагнена невідворотність. Значить я маю бути саме зараз і саме в цьому місці. І значить тут є якась місія, котру я повинен виконати, роль, яку я повинен зіграти, отримавши наприкінці свого життєвого шляху або шану і повагу, або осуд і зневагу, або ж просто забуття.

Та мова зараз не про мене. Мета цієї статті привернути увагу читача до самого себе, спонукати кожного з вас заглянути вглиб себе, задуматись над тим хто ми є на цьому світі, в цій конкретній державі, на цій території? А також згадати ким були наші предки, чим займалися, які мали цінності, про що мріяли, що нам передали і чому навчили? І, співставивши відповіді на ці два блоки питань, визначитись, а чи так ми живемо, чи не втратили ми в гонитві за успіхом, будуванням кар`єри, суспільною адаптацією чогось  глибшого, важливішого, головнішого, того, що зв`язує нас з корінням нашого Роду, дозволяє відчувати себе частинкою Великого Древнього Цілого, ім`я якому — Українська Нація.

Оскільки я є мешканцем найпівденнішого регіону України, то мені більш близькі проблеми саме українців Криму. Про це і піде мова.

Я думаю, немає потреби багато розповідати про рівень розвитку і поширення української культури на півострові, про популярність української мови, про відношення і ставлення до всього українського. Це всім відомо і не є таємницею. Я ж хочу привернути увагу до причин, залучити всіх вас, читачів, до пошуку шляхів вирішення існуючих проблем в різних сферах життя української громади Криму, будь то мовне питання, чи питання освіти, чи  питання, що зачіпають соціальні, духовні, культурні чи якісь інші аспекти життя кожного з нас. Адже ніхто не скаже що в нас все добре і нам більш нема чого бажати. Проблеми є, і їх багато. Зупинюсь на тих, котрі мене особисто обурюють і дивують найбільше:

  1. Мовне питання. Української в Криму не чути. Прикро, сумно але факт. Якщо навіть дуже постаратися і пошукати, то можна знайти залишки мови лише десь у віддалених селах, серед стареньких бабусь, та й то спотворену “суржиком”. Чути російську, чути кримськотатарську, іноді чути індійську, арабську, англійську. А от рідну і співочу можна почути лише влітку на пляжі, по телебаченню або на нечисельних заходах біля пам`ятника Т.Г. Шевченку в Сімферополі. Чому так? Чому ми вважаємо за поганий тон спілкуватись рідною мовою? Що це? Вживлений нам «радяною» комплекс меншовартості? Чи наша національна толерантність, що часто межує з мазохізмом і рабською безхребетністю? Невже в нас остаточно згас той вогник волелюбності і звитяги, що на протязі тисячоліть зберігав нашу самоідентичність, самобутність, унікальність і не дав нам зникнути, розчинившись серед інших народів Світу? Сподіваюсь що ні. Сподіваюсь, що він просто приспаний, пригнічений, закиданий привнесеним мотлохом, але ще жевріє, і до нього можна достукатись. Задумайтесь над цим. В мене є друг. Він росіянин. Та попри те, він не соромиться розмовляти українською в громадських місцях, добре знає історію, відзначає знакові події, шанує наших героїв і національні звичаї, відвідує нашу церкву і вважає за необхідне вдягати вишиванку на державні свята. Я глибоко поважаю цю людину. Бо вона є прикладом того, яким повинен бути громадянин України, не зважаючи на його національну приналежність. Хто з нас, українців може похвалитись хоча б цим? Наведу ще один приклад. Уявіть, що ви переїхали жити до Сполучених Штатів Америки. Це багатонаціональна, англомовна держава.. Ви вливаєтесь в місцевий соціум, вирішуєте питання з роботою, з житлом. І при цьому до вас звертаються англійською. Вам спаде на думку дивуватись, обурюватись і заявляти про американізацію? Ви станете вимагати, щоб з вами спілкувались вашою рідною мовою, бо англійської ви не розумієте?  Впевнений що ні. Ви або вивчите англійську, або найматимете перекладача. І це правильно. Так є і так має бути. То чому в окремих регіонах України спілкування українською вважається проявом націоналізму (в спотвореному розумінні цього слова), або ж трактується як утиск національних свобод і насильство? Чому вперте небажання представників нацменшин вивчати і вживати українську, вважається нормальним, а україномовний українець в Україні сприймається як надзвичайне явище?
  2. Друковане слово. В Криму з року в рік бореться за виживання єдиний україномовний часопис “Кримська Світлия”. Проблеми з фінансуванням, проблеми з друком і розповсюдженням, проблеми з передплатою. Чому так? В Криму існує чимало кримськотатарських видань, безліч російськомовних. То чому ж ми, українці не підтримуємо свого? Чому не тримаємось за своє? Чому свого не відстоюємо і не захищаємо? Чим обумовлена ця байдужість і пасивність? Намагався знайти в книгарнях Сімферополя книжку Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”.  На мене дивились круглими очима і двічі викривили ім`я видатної поетеси, назвавши її спершу Аліною, а потім Лєною Костенко… Довелося замовляти в Києві. Зате книжки українофоба Д. Табачника “Украінскій фашизм” рясно красувалися на полицях.
  3. Питання релігії. В кожному великому місті Криму, а також в багатьох населених пунктах меншого формату є православні храми, церкви, каплиці. В Сімферополі їх близько десяти. І всі вони чомусь московського патріархату. За останні десятиріччя значно зросла кількість мусульманських храмів. Мечеті будують в кожному місці компактного проживання кримських татар. Скільки ви знаєте українських храмів (УПЦ КП чи Греко-католицьких) на півострові? Одиниці. І здебільшого, це не повноцінні духовні споруди, а пристосовані під церкву житлові приміщення. Чому так? Чому і тут ми пасемо задніх і не вимагаємо задовільнення всоїх релігійних потреб?
  4. Питання освіти. Школи з українською мовою викладання в Криму рідкість. Щастя якщо при освітянському закладі відкривають “український” клас. Та якщо такий і існує, то його всіма способами намагаються скоротити, об`єднати з іншим класом, закрити. І не тому, що немає попиту, не тому, що нема бажаючих, а просто тому, що існування таких класів чомусь муляє керівництво шкіл. І ми мовчимо. Ми не даємо цій інформації розголосу. Ми і тут не відстоюємо свої інтереси. Чому?
  5. Питання культури.  Це взагалі болюче питання. Прадавні українські традиції та звичаї в Криму забуті давно і цілковито. Ми замінили Різдво Новим роком. В нас не в моді вертепи, в нас не водять козу, щедрівки та колядки якісь безбарвні і мають на меті лише отримання від господаря грошової винагороди. Цього року на Різдво, до нас приходили колядники. Діти буркотіли якісь коротенькі рифми на суржику, головний зміст яких був не сповістити “Благу Звістку”, а зводився до банального “дайде дядьку п`ятака”, чи “дайте дядьку гроші, будете хороші”. Вигляд і вбрання було не кращим. Дівчатка були з нафарбованими губами, розмальованими обличчями, з якимось гіжками-антенками на голові, а хлопчики нагадували піратів. Все це дійство нагадувало скоріш хелоуін чи вторгнення інопланетян, ніж Різдво Христове. Але я розумію, що діти не винні. Їх не було кому навчити як треба. Їм не пояснили зміст святі і значення коляди…Ми також не святкуємо “Івана-Купала”, “Маланку”… Людина в етнічному одязі, чи хоча б з окремими його елементами викликає щонайменше подив і цікавість на обличчях перехожих. В нас нема місцевих етноколективів, гуртків з вивчення національних ремесел. Навіть звичайна українська символіка, така як “тризуб” чи “сварга” викликають у кримчан незрозумілі асоціації і агресію. Хіба не дивно бачити це в Україні? І чи не ми самі винні що воно так є?
  6. Питання історії. Попри те, що історія нашого народу древня і велична, ми чомусь не тяжіємо до її вивчення, до пошуку правди, до аналізу та власної оцінки тих чи інших подій. Нам простіше слухати і вірити в міфи, створені нашими катами-поневолювачами. Нам кажуть, що Мазепа зрадник, бо він нібито зрадив Російського царя. І ми не задумуємось над тим, що зрадником він був лише в очах Російської імперії, яка ніколи не вважала українців окремою нацією, і завжди лише використовувала і грабувала наші землі, привласнювала  інтелектуальний та фізичний ресурс, вкрала нашу історію. А про те, що Мазепа дбав в першу чергу про інтереси України, бажав її самостійності, збудував безліч церков ми забуваємо. Комуністи і виховані в СРСР називають Бандеру бандитом і ворогом. І то правда. Для них, для їх режиму він був ворогом. Бо ця людина спромоглася очолити найпотужніший рух спротиву українців проти окупаційних режимів Гітлера і Сталіна. Бандерівці давали відсіч звірствам поляків, що винищували українські села, не шкодуючи ні старого ні малого. Вони чинили опір кривавій радянській системі, та гітлерівській експансії водночас. В них була одна мета і одна заповітна мрія – Самостійна Україна. Тому Бандера наш герой. І не слід боятись, що комусь це може не сподобатись.
  7. Наша єдність… Я давно замислююсь над питанням, де її шукати. Як пробудити в нас відчуття національного братерства? Дивлюсь на кримських євреїв, вірмен, греків, татар. Всі вони є цілісною, згуртованою спільнотою. Вони виступають єдиним фронтом в відстоюванні інтересів цілої громади загалом і кожного її члена зокрема. Це можна спостерігати і в земельних питаннях, і в  питаннях працевлаштування, соціальної допомоги, забезпечення житлом, тощо. Ми живемо кожен в своїй шкаралупі. На святкування Дня Незалежності України на площі збирається півтори-дві сотні людей, а на менш значущі свята й того менше. Ми не здатні об`єднатись у спільній біді, не здатні розділити спільну радість. Ми не можемо разом відстоювати свої права і вирішувати свої питання. Ми не здатні стати силою, з якою будуть змушені рахуватися і до вимог якої дослухатимуться. А потім ми киваємо на владу, «на москалів», скаржимось на лиху долю. Хоча самі ж її собі й будуємо.

Як бачите, питань і проблем, які потрібно якось вирішувати, вистачає. Тож не щукаймо винних де інде, а почнімо з себе. Бо якщо городина не росте, чи сад не родить, то не рослина винна і не в землі причина, а справа в господарі. Як не оброблятимеш землю, не додаватимеш гною, не засіватимеш вчасно, не полотимеш бур`ян й не поливатимеш, то врожаю не буде.

Сподіваюсь, що викладені тут питання знайдуть відгук. І якщо, читаючи ці рядки, в когось в Душі щось ворухнеться, якщо хоча б хтось замислиться і зробить для себе висновки, якщо хоч кілька людей почнуть робити трохи більше для України ніж робили досі, значить ще не все втрачено. Шануймося. Гуртуймося. Засіваймо кримську ниву українським зерном. І, прийде час, зберемо врожай.

 

Ігор Дуда

Acerca de Nataliya Zubar 2360 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair

15 Comments

  1. В Криму хазяйнують москалі-москиди. Української держави там фактично немає. Десь на початку “незалежності” рухівці, здається, на чолі з Хмарою, робили культурніцькі потяги. Але москидний вереск припинив ту потрібну дію, і украінізація, а з нею й татаризація Криму припинилась. Почалась нахабна москидізація так званої кримської автономії, яка стала не ознакою автономії кримських татар, а москалів…

  2. Через яловість української “еліти”, цих “партачів українського життя” українці залишились роз”єднаними. Їх нікому вивести на боротьбу як з московським злом, так і за свої приземленіші права… Довгий і складний шлях становлення української громади після таких фатальних зрад.

  3. Дякую панові Ігореві Дуді за чітко викладену ситуацію у Криму. Схоплено найважливіші проблеми.На чому є одна єдина Відповідь на усе у двох словах – ПОТРІБНІ ГРОШІ. Погодьтеся, що навіть йдучи до церкви помолитися. та все одно кидаємо на тацу оту гидку мамомону, бо церкву треба утримувати, десь пібілити, підремонтувати, щось необхідне придбати. Пригадаймо наших правдивих славних Князів. Пригадаймо Десятинну церкву у Києві. Що означала її назва? 10 відсотків заробітку треба було віддати! Простo, рішуче, прагматично. Чи було легко для оподаткованих відірвати від себе таку долю? Мабуть ні, але це було викликом часу. Те, що нині на залишках тієї величі духу, у серці Києва-столиці пацани вмонутвали ларьок МП – це просто наруга над нашою пам’яттю, духовністю та жертвенністю попередніх поколінь.

    Та повертаючись до Криму. За правління Кучми було розпродано пансіонати у руки москвинів, які дуже добре розуміли вартість такого ласого шматка. Те, що залишилося від цієї маніпуляції – “дісталося” Українській гімназії. Це може індульгенція за зраду, але не княжий дар. Тому й усяка нечисть з колеса чи іншого походження крутить юра.

    Якщо б ми йшли по слідах попередників. то багато питань би вирішилося у черговому порядку. Якщо б тих символічних 10 відсотків таки були виділені на видання українських газет ( до слова сказати “Кримська світлиця” надзвичайно цікава), книжки ( не мусить бути тверда оправа), створилася цікава україномовна програма, зрештою зорганізовані курси української мови за невелику оплату, щоб люди таки могли навчитися чогось доброго українського, а так “маємо те, що маємо?” От банальна цитата, що переповзає з сайту на сайт завдяки топорному кравчуківському язику ( якщо не помиляюся це йому належить цей ідіотизм – є кого цитувати!). Дорогі, майже нічого “ми” вже не маємо, бо те, що було пропадає на наших очах. Ще пару років і… повний штиль.

    Не тільки рослини це стосується. Щоб рости, квітнути, плодоносити вона мусить мати підживу. Україну треба любити і до глибини серця, і до глибини кишені. Крим – чарівний край. Tам стільки казкового, духовно і матеріально багатого, що можна прирівняти його з одного боку до раю, а з другого – до рогу достаку. Розкошельте людей на жертвенність, а опісля розпорядіться по-господарськи – чесно і розумно з тим, що громада довірила. Тоді ніякі “колісніченки” не будуть на перешкоді, бо їх горстка у порівнянні з вами.

  4. Случайно забрёл почитал…Я Русский(не путайте с россиянином)и живу в России. Я конечно многого не знаю, да и политикой не интересуюсь, но почему-то мне кажется что на Украине(простите но именно “на”)должны говорить на украинском, не на татарском,немецком русском… В моей стране тоже похожие проблемы в татарии башкирии может быть ещё где то, но это проблемы каких-то “не народов”, а скорее племён, не хотят они вливаться в мощную силу единого народа, а будут искать причину чем небудь отличатся. Когда таких много, да и ещё не определённых, одни говорят что они русские, вторые что россияне, третьи что украинцы, но говорят по русски и т.д. это не НАРОД

  5. Автор – клинический свидомит. Он не может понять простую вещь – в Крыму живут русские люди. Мы не приезжали ни на какую окраину, нас окраине подарили в 54-м году, нас не спросив. Посему никакой толерантности в отношении к этой окраине быть не может.

    • Как же вы не приезжали, ещё скажи что вы тут испокон веков, и ещё эту … вашу любимую байку: Крым исконно русская земля. Земля не имеет национальности, она принадлежит той стране или народу, которая её захватила!!! Нечастно купила, или создала (насыпала остров в море) а просто взяла в руки меч, (ружьё) пришла, забила колышек с флажком и все, теперь кричит что Это исконно русская земля.

      • вы батенька погуглите на тему княжества тьму таракань,глядиш и кой чего узнаете на тему чей крым:) пс статья правильная и четкая,а вот выводы…почему ни кто не думает что крымчане САМИ нехотят украинизироваться? почему вы думаете что крымчанам должно это понравится? Сколько денег в укранизацию в Крыму не вле все бестолку – не хотять..и Крымска светлица я ркое тому подверждение..КП в Крыму берут без гос субсидий:)

  6. ти, ігоре з севастополя, народився на землі, яку російські царі заливали кров”ю місцевого населення заради того щоб тобі подібні зайди вважали її своєю землею, ні сволото , твоєю кров”ю кримську землю напоїмо, щоб москва назавжди забула про крим.

  7. Во-первых, “кровью залили” вполне в меру и вполне заслужено. Крымское ханство постоянно делало набеги на русские земли, за что и поплатилось. Однако, после установления новой власти, татары были интегрированы в российское общество на выгодных условиях. Татарская знать даже получила дворянские титулы.
    Во-вторых, Россия не Кремль, а люди. А люди про нас не забыли в чем имел возможность убедиться. Но даже и Кремль о нас не забыл, но просто не имеет возможностей нас вернуть. Ну да “еще не вечер”.
    Мы сохраним русскую культуру и пророссийские взгляды, передадим их детям, и дождемся момента, когда осколки нашей страны соберутся в одном государстве.

  8. “До Іґоря з Сєвастополя”. Чоловіче, не мели дурниць про інтеграцію, бо позитивного вона може принести лише суспільству, де шануються людські права. РОСІЯ НЕ РОЗУМІЄ і НЕ ЗНАЄ СЛОВА ПОШАНА. Не має вона цього ані до татар, ані до українців, ані навіть до “своїх” русскіх. Якщо б мала, то ви всі давно були б на родінє, а так тулитеся по чужинах. Пора відкрити очі і зрозуміти, що навіть якщо російська культура колись була, але зараз крім похабності, дешевого шансону та пересичення горілкою ( хто на яку собі може дозволити) нічого нема більше. От це і все. А те, що про якісь “осколки” мариш, то взагалі смішно навіть читати. Є слово на це АНАХРОНІЗМ. Імперії довго не існують. Росія, так як рабовласницький Рим та гітлерівська Німеччина також розпалася і НІКОЛИ НЕ ЗЛІПИТЬСЯ НАЗАД. Може варто запакувати валізку, якщо така туга…

  9. Не дождетесь чемоданов! Севастополь вам не отдадим! И будете вы с Крымом как с чемоданом без ручки – и не поднять и не бросить. Ни в Европу не пойдете с нами ни в НАТО.

  10. Так их, Игорь!
    Что, крысы свидомые, развонялись?
    Кого вы там собрались в “московию” отправлять?
    Вы в Севастополе появиться боитесь, вот уже 20 лет, вместе со своей сраной украдиной.
    В Крым вас, тупых рагулей, никто не звал- сами приперлись.
    Вот и живите теперь, как собаки вшивые, по русской милости.
    Будете вякать- вышвырнем вас за Перекоп, холуи фашистские…

  11. Автору и не в домёк то, что все его пункты-претензии не осуществляются и никогда не осуществятся по одной простой причине: они в Крыму никому не нужны, они чужды Крыму и поэтому Крым их отторгает.
    Естественно есть мизерное количество украинствующих маргиналов, но эта свидомая отрыжка ни на что не влияет, лишь, собираясь в кучку, портит прекрасный крымский воздух.

  12. Дуда, В Крыму живут русские люди, а не “укроноиды”. Все твои вопросы совершенно неактуальны в Крыму… Твой пример с Америкой – полное ггомно, и никуда не годится ибо Крым и Окраина – не Америка, у земель Окраины другая история и эти земли и русские земли и справедливо только одно: ДВА ГОСУДАРСТВЕННЫХ ЯЗЫКА. И ты , Дуда, это знаешь, просто пишешь идиотию ибо это модно среди вас-укролобов.

  13. 1) Ігоре, єдина причина всього – “шпагат”, в якому застигла велика частка українців. Шпагат власної самоідентифікації. Занадто довго імперія вибивала з українських голів українське, пхаючи натомість своє імперьке. Велика частина українців досі вважають, що теперішні “русскіє” – то наші брати, і взагалі миж ними і нами немає різниці. Надпотужні проросійскі медія та, найголовніше, брак інформації. Інтернет є далеко не у всіх.
    2) А наслідок, і лише наслідок – неукраїнська влада України.
    3) Російських грошей та феесбешників на півострові на порядки більше за те саме українське. Врешті, у тупіна тепер є надмета – “збирання земель”.
    Маємо: українцем зараз можна бути тільки свідомо. Бо нічого тому не сприяє. Тримайтеся. Далі буде.

Los comentarios están cerrados.