Послано: Президенту України, Адміністрації Президента України, Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Голові Верховного Суду України, Генеральному прокурору України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству юстиції України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини
Копії: Офіс Ради Європи в Україні, Офіс Організації з безпеки та співробітництва в Європі в Україні
Шановні пані та панове,
Починаючи з цього року, Громадський інформаційно-методичний центр “Всесвіт” у взаємодії з Харківською правозахисною групою та за підтримки міжнародного фонду “Відродження” здійснює постійний моніторинг стану дотримання в Україні права на мирні зібрання. Результати моніторингу використовуватимуться, зокрема, у щорічних звітах з прав людини в Україні, доводитимуться до відома відповідних міжнародних інституцій.
Як вам відомо, право на мирні зібрання гарантовано громадянам України ст.39 Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. Згідно з частиною другою ст.8 Конституції, її норми мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії.
Крім того, Конвенцією з захисту прав людини та основоположних свобод (ст.11) та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст.21), зобов’язаною стороною яких є Україна, імперативно визначено, що обмеження права на мирні зібрання є допустимими лише у випадках, коли вони “є необхідними у демократичному суспільстві”.
Рішенням Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01 встановлено, що “визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовости, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання”. Тим самим Рішенням саме право на мирне зібрання визначено як “невідчужуване і непорушне”, яке “є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації, права на вільний розвиток своєї особистости тощо”.
Проте у ході здійснення моніторингу нами було виявлено цілу низку проблем та обставин, котрі, на наше переконання, істотно ускладнюють можливости практичної реалізації громадянами права на мирні зібрання, а подекуди несуть пряму загрозу самій сутности цього права, обмежуючи його зміст та/чи обсяг. Відтак, цим зверненням ми просимо вас (у межах визначеної законом компетенції) вжити належних заходів для захисту права на мирні зібрання, для найшвидшого усунення чи мінімізації відповідних загроз та проблем.
1. Back in the USSR
Відповідаючи на наші інформаційні запити, 13 міських рад великих міст України (Київ, Вінниця, Донецьк, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Сімферополь, Тернопіль, Харків, Херсон, Черкаси, Чернівці, Чернігів) при розгляді повідомлень про проведення мирних зібрань керуються указом Президії ВР СРСР N 9306-XI від 28.07.88 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Більш того, 24.10.11 листом №15783-0-26-11/10.2 заступник міністра юстиції повідомив нам, що Указ є чинним в Україні на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року №1545-XII “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”. Ця постанова, зокрема, передбачає, що “до прийняття відповідних актів законодавства України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України”.
Проте:
а) з 1996 року питання проведення мирних зібрань в Україні врегульовано ст.39 Конституції України (актом прямої дії та вищої юридичної сили), вищенаведеними нормами міжнародних угод.
б) зазначений Указ суперечить Конституції України, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань і взагалі каже про їх проведення у неіснуючій державі “СРСР”, регламентуючи відносини неіснуючих громадян неіснуючого “СРСР” з так саме неіснуючими “виконавчими комітетами рад народних депутатів”, розглядаючи проведення зібрань крізь питання відповідності чи невідповідності “Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік” – неіснуючих конституцій неіснуючих суб’єктів.
Згідно зіст.19 Конституції органи державної влади, місцевого самоврядування можуть діяти лише відповідно до Конституції і законів, а згідно з п.1 ст.92 Конституції права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються, знов-таки, лише законами. Більш того, слід враховувати, що Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006) режим СРСР було визнано тоталітарним, таким, що спричинився до численних злочинів та порушень людських прав і свобод. Таким чином, реакційні норми Указу засадничо, за визначенням, не можуть бути визнані “необхідними в демократичному суспільстві”.
З огляду на наведене, ми закликаємо офіційно визнати Указ нечинним в Україні (незалежно від прийняття чи неприйняття спеціального закону про мирні зібрання) та унеможливити його застосування органами державної влади та місцевого самоврядування.
2. Місцеві нормативні акти про порядок організації і проведення мирних зібрань
Внаслідок проведеного опитування міських рад обласних центрів України, міст Севастополя і Сімферополя нам стало відомо, що 12 (Дніпропетровськ, Житомир, Запоріжжя, Київ, Луцьк, Полтава, Рівне, Сімферополь, Суми, Ужгород, Харків, Херсон) міських рад (чи їх виконавчі комітети) своїми рішеннями затвердили власні нормативні акти про порядок організації і проведення мирних зібрань.
Однак, відповідно до частини першої ст.144 Конституції України “органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території”.
Відповідно до підпункту 3 пункту 1 “а” ст.38 Закону України “Про місцеве самоврядування” від 21.05.97 №280/97-ВР до відання виконавчих органів міських рад належить: “вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку”.
На сьогодні в Україні відсутній закон (законодавчий акт), котрий регулював би питання проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій тощо, а згідно зі ст.39 Конституції України “громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Отже, за таких умов підпункт 3 п.1 “а” ст.38 Закону “Про місцеве самоврядування” не надає міській раді (чи її виконавчому органу) права здійснювати нормативне регулювання питань проведення мирних зібрань – в силу відсутности “закону”, відповідно до якого це мало б відбуватися. Реалізація органами місцевого самоврядування повноважень щодо забезпечення проведення, зокрема, мирних заходів – зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій – має і може здійснюватися виключно у межах повноважень, на підставі і у спосіб, визначений законом. На сьогодні орган місцевого самоврядування лише має право звернення до суду у разі щодо обмеження права на мирні зібрання відповідно до ст.39 Конституції України.
Крім того, згідно з пунктом 1 частини першої ст.92 Конституції України “виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина”.
Таким чином, ані Конституція України, ані будь-який закон України взагалі не дають міській раді (чи її виконкому) право на прийняття таких рішень (і взагалі на будь-яке втручання у сферу конституційного та законодавчого регулювання), при цьому відповідно до частини другої ст.19 Конституції України “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Тож такі рішення є виходом органів місцевого самоврядування за межі легітимної компетенції і обумовлює незаперечну їх незаконність.
Крім принципової неправомірности затвердження, практично всі згадані місцеві нормативні акти містять антиконституційні положення щодо визначення строку завчасного повідомлення про проведення мирних зібрань, накладають на організаторів та учасників обов’язки, не передбачені Конституцією та законами, обмежують територію проведення зібрань.
Враховуючи вказане, у середині квітня цього року ми письмово звернулися до прокуратур всіх зазначених міст (на сьогодні – окрім Києва, у зв’язку зі зверненням до суду) з проханням перевірити законність прийняття органами місцевого самоврядування таких рішень в цілому, а також правомірність окремих положень цих рішень. Проте, не зважаючи на визначений Законом України “Про звернення громадян” строк розгляду звернень, взагалі не надали жодної відповіді прокуратури Дніпропетровська, Запоріжжя, Сімферополя, Сум та Ужгорода, Херсона (звернення були належно вручені, відповідно, 17.04.12, 17.04.12, 17.04.12, 10.04.12, 10.04.12, 17.04.12). Прокуратура Харкова ухилилася від розгляду скарги по суті, протиправно (на порушення п.4 ст.7 Закону “Про звернення громадян”) переславши її до Харківської міської ради. Прокуратура Полтави фактично ухилилася від виконання визначених законом обов’язків, порадивши (лист №137-148-12 від 23.05.12) звертатися до суду. Прокуратурою м.Рівне було повідомлено (лист №2183-12 від 07.05.12) про раніше принесені протести щодо окремих норм Рішення виконавчого комітету Рівненської міської ради від 14.04.09 №53 “Про організацію та проведення масових заходів у м.Рівному”, однак проігноровано принципову незаконність затвердження таких актів органами місцевого самоврядування. Просимо Генерального прокурора України вважати це офіційним оскарженням протиправної бездіяльности та дії вказаних органів прокуратури і вжити відповідних заходів для забезпечення належного розгляду скарг та прийняття законних рішень.
Лише прокуратурою міста Луцька було забезпечено належну реакцію на скаргу і принесено протест на рішення виконавчого комітету Луцької міської ради від 25.12.08 №933-1 “Про організацію та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у м. Луцьку”.
3. “Санкціоновані” та “несанкціоновані” масові заходи
Наказом МВС №404 від 28.07.94 затверджено Статут патрульно-постової служби міліції України (далі – “Статут”), котрий наразі є чинним з пізнішими змінами і доповненнями, визначаючи “основні завдання, порядок організації і несення патрульно-постової служби працівниками міліції” та розповсюджуючись “на всіх працівників органів внутрішніх справ, які відповідно до прямих обов’язків, наказу начальника органу внутрішніх справ, виконують патрульно-постові функції по охороні громадського порядку і безпеки в громадських місцях”.
На сьогодні низка положень Розділу XV Статуту (“Охорона громадського порядку і безпеки при проведенні масових заходів“) не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.
а) У пунктах 331-336 Статуту дано визначення “категорій” мирних зібрань, таких як збори, мітинги, демонстрації, вуличні походи, пікетування. Проте ці терміни вміщено у ст.39 Конституції України, а відповідно до Розділу XII Конституції правом її офіційного тлумачення володіє виключно Конституційний Суд України, тоді як МВС не має компетенції давати визначення (котре по суті є тлумаченням конституційної норми, обов’язковим для всіх працівників органів внутрішніх справ) термінам, що застосовуються в Основному Законі.
б) Пункт 337 Статуту передбачає, що “про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації організаторами не пізніше як за 10 днів до виконавчого комітету сільської, міської Ради народних депутатів подається заява з переліком місця та часу проведення заходу. Про прийняте рішення вказані органи влади не пізніше як за 5 днів повинні повідомити організаторів проведення цих заходів”.
Разом з тим:
– Ст.39 Конституції України не містить обмежень щодо строку подання сповіщення громадянами про проведення мирних зібрань. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01 “визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання” – при цьому МВС не є законодавчим органом, не має законодавчої компетенції і, відтак, не має права на визначення таких строків.
– Ст.39 Конституції встановлює, що повідомлення про проведення мирних зібрань можуть подаватися громадянами не лише до виконкомів органів місцевого самоврядування, як записано у Статуті, а до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Отже, і в цьому норма Статуту не відповідає Конституції України.
– Ні Конституція України, ні Закон України “Про міліцію” не надають МВС права встановлювати для виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування строки повідомлення ними організаторів мирних зібрань про прийняті рішення.
Крім того, цей самий п.337 Статуту каже про можливість “заборони” мирного заходу. Без згадки про те, що таку заборону може бути здійснено лише судом (частина друга ст.39 Конституції України) та в контексті загального змісту п.337 таке формулювання несе загрозу, що у співробітників внутрішніх справ може скластися хибне враження про можливість заборони мирних зібрань самими виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування.
в) Пункт 338 Статуту містить твердження, що “приводом для припинення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій є фактичне проведення несанкціонованого місцевими органами державної виконавчої влади відповідного заходу; рішення про заборону його проведення (припинення) внаслідок порушення порядку його організації та провадження”. Проте ст.39 Конституції України встановлює не дозвільний, а заявницький (за повідомленням) принцип проведення мирних зібрань, не передбачаючи необхідности якихось “санкцій”, законодавство України взагалі не містить ані обов’язку громадян просити у суб’єктів владних повноважень якихось “санкцій” на реалізацію свого права на мирні зібрання, ані компетенції суб’єктів владних повноважень такі “санкції” надавати, тож мирні зібрання в Україні у принципі не можуть бути “санкціонованими” чи “несанкціонованими”. Крім того, цей пункт Статуту, знов-таки, не враховує і не пояснює, що рішення про заборону мирного зібрання може бути прийнято лише судом (частина друга ст.39 Конституції України).
г) Так саме, про якісь “санкціоновані” та “несанкціоновані” масові заходи йдеться у пп.339 та 340 Статуту, при цьому п.340 встановлює для співробітників міліції порядок дій щодо учасників “несанкціонованих” зібрань – включно з можливістю затримання “організаторів або активних учасників”, причому з контексту випливає (чи принаймні не виключається) що під “порушенням громадського порядку” та/чи “протиправними діями” розуміється власне організація таких “несанкціонованих” зібрань чи участь в них. Очевидно, що це не відповідає Конституції України, котра, як показано вище, не передбачає для громадян необхідности обов’язку отримувати від когось якісь “санкції” для реалізації свого права на мирні зібрання
Підсумовуючи: вищевказані норми Статуту не відповідають частині першій та другій ст.19 Конституції України та визначеній Законом України “Про міліцію” компетенції Міністерства внутрішніх справ, запроваджують не передбачені ст.39 Конституції України обмеження щодо реалізації права громадян на мирні зібрання, причому такі обмеження вочевидь не можуть бути визнаними “необхідними у демократичному суспільстві” (п.2 ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод).
Тому ще у січні цього року ми письмово зверталися до МВС з пропозицією негайного внесення до Статуту відповідних змін, проте нам було лише повідомлено про те, що “пропозиції будуть розглянуті”. На наше переконання, питання є невідкладним.
4. Одиночні протести
Ще однією проблемою, породженою, на наш погляд, вадами правового регулювання поведінки співробітників міліції у взаєминах з громадянами, недостатньої підготовки правоохоронців, є неадекватне реагування представників влади на “одиночні протести”. Так, у грудні минулого року у Львові співробітниками міліції було затримано громадянку, котра “без завчасного сповіщення проводила демонстрацію плакату у громадському місці” (лист ГУ МВС України у Львівській области №С-4/31 від 14.02.12), після чого щодо неї було складено протокол за вчинення адміністративного порушення, передбаченого ст.185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (“Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”). Але ст.39 Конституції України передбачає необхідність завчасного повідомлення у разі проведення “мирних зібрань”, при цьому, відтак, очевидно, що будь-яка поведінка одного громадянина, безвідносно до того, які речі він має при собі чи на собі, не є і не може за жодних обставин вважатися “зібранням”.
У зв’язку з цим ми письмово звернулися до МВС України щодо надання необхідних вказівок підрозділам міліції, а до Міністерства юстиції України – щодо надання відповідного роз’яснення законодавства. Проте нам було тільки повідомлено, відповідно, про те, що нашу пропозицію “буде розглянуто під час розроблення Положення про організацію охорони громадського порядку та несення патрульної і постової служби”, та що “лише прийняття відповідного закону дозволить регламентувати правові механізми для забезпечення <…> права на проведення мирних зібрань на вільне вираження поглядів і переконань”.
На нашу думку, розв’язання цієї проблеми, пов’язаної з цілком абсурдним розумінням та застосуванням каральної норми, не має залежати від непевних перспектив прийняття спеціального закону, а потребує лише оперативного виявлення доброї волі влади, до чого ми і закликаємо.
5. Залучення співробітників органів внутрішніх справ без форменого одягу
У контексті анонсованого затвердження нового нормативного акту МВС про організацію охорони громадського порядку ми також наголошуємо на необхідности заборони залучення до охорони громадського порядку під час мирних зібрань (рівно як і до виконання судових рішень про обмеження мирних зібрань) співробітників органів внутрішніх справ без форменого одягу. Подібна практика, з одного боку, не сприяє забезпеченню належної поведінки і відповідальности таких осіб (як це, зокрема, мало місце під час масових протестів проти знищення будівель на Андріївському узвозі у м. Києві), а з іншого – дезорієнтує учасників мирних зібрань, провокуючи їх на активний опір неправомірним (принаймні на їхню думку) діям осіб, котрих за зовнішнім виглядом не можна віднести до співробітників МВС при виконанні службових обов’язків. Врегулювання цього питання на законодавчому рівні (шляхом внесення змін до Закону України “Про міліцію”) було б також доречним.
6. Несистемність та непублічність моніторингу ОДА
Згідно з підпунктом 9 п.4 Типового положення про управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю обласної державної адміністрації (постанова КМУ №128 від 05.03.08) на такі управління покладено функцію моніторингу проведення мирних зібрань. Проте проведене опитування цих державних органів про методологію і результати цього моніторингу показало повну несистемність та непублічність такої діяльности. Лише Полтавська ОДА надала на запит результати моніторингу і жодна ОДА не пояснила його методологію, при цьому в кількох випадках прямо заявлено про відсутність будь-якої методології і відповідних нормативних актів. Більш того, попри інформацію від Донецької ОДА про те, що результати моніторингу передаються до Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України, ці обидва державні органи заперечили будь-яке здійснення збору та аналізу таких даних.
Отже, оскільки відповідно до частини другої ст.19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, наразі ця “моніторингова” діяльність ОДА, залишаючись без нормативно регламентованого порядку її здійснення і визначеної правовою нормою мети, залишається поза правовим полем. Крім того, непоінформованість суспільства про цю діяльність суперечить принципу публічности та прозорости державної влади.
7. Законопроект №2450 “Про мирні зібрання”.
Як відомо, на розгляді Верховної Ради України перебуває законопроект №2450 “Про мирні зібрання”. Прийняття такого значного за обсягом закону не є необхідним з огляду на самодостатність чинних норм ст.39 Конституції України, ст.11 Європейської конвенції з прав людини і ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. З огляду на рішення Конституційного Суду України №4-рп/2001 від 19.04.01 законодавчого врегулювання потребує лише питання про строк завчасного повідомлення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.
Крім того, аналіз вказаного законопроекту у будь-якому разі свідчить про необхідність його істотного корегування. Найпринциповішим, на наш погляд, є наступне:
а) Виключити з п.1 ст.1 визначення різних форм мирних зібрань, оскільки їх безпосередньо згадано у ст.39 Конституції України, а тлумачення конституційним нормам може давати лише Конституційний Суд України. Крім того, включення в закон цих визначень несе ризик неоднозначного їх застосування суб’єктами владних повноважень та організаторами і учасниками зібрань, що може призвести до непорозумінь та конфліктів.
б) Додати (ст.2), що дія закону не поширюється на суспільні відносини, пов’язані з проведенням зібрань, які проводяться на територія чи у приміщеннях, що перебувають у приватній власности, а також на індивідуальний акцій та дій окремих громадян.
в) Виключити зі ст.5 обов’язок організаторів мирних зібрань “сприяти під час проведення мирного зібрання збереженню зелених насаджень, приміщень, споруд, обладнання, меблів, інвентарю та іншого майна в місці його проведення, а також додержанню вимог державних санітарних норм та правил”, або уточнити цю вкрай неконкретну норму поясненням щодо того, у який спосіб має відбуватися це “сприяння”.
г) Уточнити, у який спосіб може бути подано повідомлення про проведення зібрання, що вважати моментом чи датою подання завчасного повідомлення про проведення зібрання (ст.7).
д) Вилучити зі ст.8 вимогу вміщення у повідомленні про проведення зібрання вимогу вказувати номери телефонів організаторів – громадяни можуть просто не мати телефонів чи не користуватися ними.
е) У п.1ст.9 вилучити положення про можливість проведення мирних зібрань лише у “публічних, придатних для цього” місцях, або надати критерії “публічности” та “придатности”.
є) Пункт 2 ст.9 викласти в редакції: “Під час проведення мирного зібрання забороняється непропорційно перешкоджати вільному проходу (проїзду) до закладу, підприємства, установи, організації, органу державної влади та/чи ОМС, поблизу яких воно проводиться, вчиняти протиправні дії, що унеможливлюють їх нормальне функціонування”.
ж) Пункт 3 ст.10 для уникнення непорозумінь та конфліктів між організаторами мирних зібрань та співробітниками правоохоронних органів під час проведення зібрань викласти в редакції: “Агітація у формі, що визнана законом чи судом у справі, стороною в якій був організатор, такою що ображає і принижує честь та гідність людини і громадянина, забороняється”.
з) У ст.11 уточнити, що ненадання органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, їх посадовим особам інформації про джерела матеріально-технічного забезпечення та проведення мирного зібрання не може бути підставою заборони, припинення, зупинення зібрання.
і) У п.1 ст.15 відповідно до норм ст.11 Європейської конвенції з прав людини та ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права додати, що обмеження права на мирні зібрання може встановлюватися судом лише у разі якщо таке обмеження є необхідним у демократичному суспільстві.
ї) Розробити та прикінцевими положеннями закону внести до Кодексу адміністративного судочинства України зміни, які б забезпечували організаторам мирних зібрань можливість ефективного апеляційного оскарження судових рішень про обмеження права на мирні зібрання.
8. Судова практика
Слід також наголосити на недосконалости (на нашу думку) та очевидній суперечливости судової практики адміністративних судів України при розгляді справ за позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (ст.182 Кодексу адміністративного судочинства України).
Попри норму ст.11 Європейської конвенції з прав людини про те, що будь-яке обмеження права на мирні зібрання може мати місце лише у випадку, коли воно є “необхідним у демократичному суспільстві”, та низку рішень Європейського суду з прав людини, які визначають винятковий характер таких обмежень, тим більш – шляхом повної заборони мирних зібрань, у 2010 році суди в Україні, згідно з проведеним нами дослідженням задовольнили 83% позовів місцевих органів влади про заборону мирних зібрань, а в 2011 – 88%, при чому у більшости відомих нам випадків таке “обмеження” відбувається саме шляхом повної заборони мирного зібрання.
Нерідко суди, приймаючи рішення про заборону мирних зібрань, посилаються на незаконно (як показано вище) прийняті органами місцевого самоврядування “порядки” та “положення” з питань проведення мирних зібрань, хоча б мали керуватися ст.39 Конституції України, нормами ст.11 Європейської конвенції з прав людини та ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, відповідною практикою Європейського суду з прав людини.
Не є чимось винятковим для практики судочинства проведення судових засідань у таких справах у вечірній чи нічний час, без повідомлення сторони відповідача, без надання відповідачеві можливости належно підготуватися до участи у розгляді позовної заяви суб’єкта владних повноважень.
Укупі з відсутністю на сьогодні механізму ефективного і оперативного (до дня проведення мирного зібрання) апеляційного оскарження судових рішень з таких питань, все це призводить, на наше переконання, до недотримання практично всіх принципів адміністративного судочинства, зафіксованих у ст.7 КАС України, а відтак, до відсутности правосуддя (в розумінні, наданому Конституційним Судом України у рішенні №26-рп від 19.10.2009), до порушення права громадян України на мирні зібрання, гарантованого Конституцією України та міжнародними правовими актами.
На наш погляд, необхідністю є як невідкладне внесення до КАС України положень, спрямованих на забезпечення права на ефективне апеляційне оскарження судових рішень у справах за позовами щодо обмеження права на мирні зібрання, так і узагальнення Верховним Судом України існуючої судової практики з наступним затвердженням та оприлюдненням відповідних роз’яснень чи то правових позицій.
***
Підсумовуючи, ми просимо вас розглянути вищевикладене та вжити, відповідно до компетенції, заходів для вирішення вказаних проблем, для усунення недоліків правового регулювання та правозастосовчої практики, для припинення правопорушень і для забезпечення належних можливостей вільної реалізації громадянами України права на мирні зібрання згідно з європейськими стандартами.
Ми заздалегідь вдячні вам за увагу до цього звернення та, відповідно до вашої компетенції, належну реакцію, котру буде широко висвітлено в Україні та за її межами. За необхідности можемо надати детальніші дані, копії відповідних документів. Відповіді про результати розгляду звернення та вжиті заходи просимо надати у письмовому вигляді на наведену адресу.
З повагою,
Олександр Северин, к.ю.н., правовий радник ГІМЦ “Всесвіт”,
Наталка Зубар, виконавчий директор ГІМЦ “Всесвіт”,
