Кожного року я викладаю принаймні один спецкурс у Польщі — не так для заробітку, як для спортивного інтересу. І кожного року принаймні один студент псує мені цю спортивну приємність щонайбезсоромнішим плагіатом.
Я не полюю за плагіаторами зумисне — на відміну від багатьох колег, що послуговуються спеціальними комп’ютерними програмами. Бо знаю, що більшість студентських праць — це компіляції з різних джерел. І якщо ці джерела належно зазначені й більш-менш логічно пов’язані, мені зовсім не шкода заліку.
Але я не можу нічого вдіяти, коли студентка з Узбекистану пише працю бездоганною польською. Або коли студент-білорус переганяє чужу статтю через перекладацький ґуґл і лінується її бодай відредагувати. Всі плагіатори користуються, як правило, інтернетом. Хоча книжкові крадіжки шукати було б значно важче. Можливо, польські студенти саме так і роблять. У кожнім разі, нікого з них, на відміну від “наших”, я на шахрайстві ще не піймав.
За чинними правилами, про кожне таке порушення належить повідомляти університетську комісію. Всі студенти на початку навчання укладають з університетом контракт, за яким визнають зокрема, що плагіат — це достатня підстава для відрахування. Мені шкода юних балбесів, тож я терпляче пояснюю кожному, що навчаються вони не в совку. І що крадіжка чужих ідей і текстів у Євросоюзі так само протизаконна, як і крадіжка шапок, бурових платформ і державних резиденцій. В Україні з таким “бекґраундом” можна стати хоч академіком, хоч міністром, хоч, навіть, президентом. У Європі — теж іноді можна, але ненадовго.
Я дозволяю студентам написати ще одну курсову. І бажаю при тому кожному берегти свою майбутню посаду. Аби років через 30 не розплачуватися нею за гріхи молодості.