Відповіді

• 2007.05.19 | igorg

  Віктор Петров Діячі української культури — жертви більшовицького

  терору. http://exlibris.org.ua/petrow/
  та там же
  Сергій Білокінь
  ДОВКОЛА ТАЄМНИЦІ
  Таємниця зникнення/загибелі автора цієї праці проф. Віктора Петрова в Німеччині влітку 1949 р.

• 2007.05.19 | igorg

  Меморіал. Наукові розвідки та багато іншого

  http://memorial.org.ua/rozvid/index.htm
  
  Сергій Білокінь:
  Розгром Київського єпархіального управління 1923 року (Із книги "О.Анатолій Жураковський і київські йосифляни)
  
  Сергій Білокінь:
  Масовий терор i голодомори як втiлення протиєвгенiчної полiтики бiльшовикiв
  
  І.В. Шуйський:
  Використання радянськими репресивними органами методів морального та фізичного впливу на громадян у процесі розслідування політичних справ
  
  Сергій Білокінь:
  Соловки
  
  Василь Овсієнко:
  5 серпня 1937 року. Початок Великого Терору, Ці моторошні слова: Соловки, Сандормох..., БІЛОМОРКАНАЛ
  
  _________________________________________________________________
  А також
  Про "Меморіал" / "Розстріляне відродження"(освітня програма)/
  Офіційні документи правозахисту/ Репресії сьогодні /Видатнi особистостi правозахисту / Списки репресованих / Каральна система /
  Науковi розвiдки / Мемуаристика / Новi видання. Рецензiї. Анонси

• 2007.05.21 | igorg

  Про заходи у зв'язку з роковинами Великого терору

  Про заходи у зв'язку з роковинами Великого терору
  
  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1179756340.html
  
  УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 431/2007
  
  ро заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років
  
  З метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, на підтримку ініціативи громадськості постановляю:
  
  1. Установити в Україні День пам'яті жертв політичних репресій, який відзначати щороку у третю неділю травня.
  
  2. Кабінету Міністрів України розробити разом із Службою безпеки України, Національною академією наук України та затвердити у місячний строк план заходів у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, передбачивши, зокрема:
  
  здійснення протягом 2007 – 2008 років наукових досліджень про політичні репресії проти Українського народу, проведення конференцій, круглих столів, інших тематичних заходів;
  
  видання книг, публікацію документів і матеріалів про масові політичні репресії 1937 – 1938 років, забезпечення надходження зазначених видань до бібліотек, навчальних закладів, наукових установ, а також здійснення заходів щодо перекладу та видання іноземними мовами окремих видань для розповсюдження їх за межами України;
  
  здійснення невідкладних заходів щодо завершення робіт зі створення Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» та проведення щорічно у травні на його території заходів із ушанування пам'яті жертв політичних репресій;
  
  організацію Українським інститутом національної пам'яті із залученням Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім.В.Стуса, Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, інших громадських організацій, які безпосередньо займаються вивченням проблем політичних репресій, заходів щодо забезпечення участі у серпні 2007 року та наступних роках української делегації у традиційних днях пам'яті на меморіальних місцях, пов'язаних із трагічними подіями масових політичних репресій 1937 – 1938 років, зокрема в урочищі Сандармох та на Соловецьких островах (Російська Федерація);
  
  проведення протягом 2007 – 2008 років у навчальних закладах та закладах культури лекцій, уроків пам'яті, інших заходів з метою висвітлення теми масових політичних репресій 1937 – 1938 років;
  
  забезпечення формування музейних зібрань, поповнення та популяризацію експозицій про історичні події, пов'язані з політичними репресіями в Україні, у тому числі експозиції «Забуттю не підлягає», створеної Київською міською організацією Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса;
  
  організацію роботи із залученням учнівської та студентської молоді щодо збирання документальних матеріалів, свідчень очевидців політичних репресій, зокрема для поповнення фондів краєзнавчих музеїв.
  
  3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:
  
  забезпечити проведення 3–4 листопада 2007 року у 70-ті роковини масових розстрілів українців у сталінських таборах жалобних мітингів, покладання траурних вінків до пам'ятників та пам'ятних знаків, місць поховань жертв політичних репресій;
  
  вирішити в установленому порядку питання щодо встановлення пам'ятних знаків, меморіальних дощок у місцях, пов'язаних з масовими розстрілами і похованнями жертв політичних репресій.
  
  4. Міністерству закордонних справ України:
  
  забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України заходів у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору - масових політичних репресій 1937 – 1938 років, а також запрошення представників дипломатичного корпусу, акредитованих в Україні, до участі в офіційних заходах, які проводитимуться в Україні;
  
  провести роботу з поширення у світі інформації про політичні репресії в Україні, їх наслідки для Українського народу.
  
  5. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації заходів у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, організацію тематичних радіо- і телепередач.
  
  6. Внести до Указу Президента України від 26 листопада 1998 року № 1310 «Про встановлення Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій» (в редакції Указу від 15 липня 2004 року № 797) зміни, виключивши у назві та тексті слова «та політичних репресій».
  
  Президент України Віктор ЮЩЕНКО
  
  21 травня 2007 року

• 2007.05.23 | igorg

  ГУЛАГ С фотокамерой по лагерях

  http://www.gulag.ipvnews.org/
  ______________________________________________________________
  Украинский вопрос
  
  Страшным сном для советской власти была возможность создания Украиной самостоятельного государства. Если оглянуться на процесс формирования современной украинской нации, вспомнить, когда и как это происходило, а прежде всего – кто духовные побудители и начинатели этой работы, то неизбежно возвращаемся к 30-40-х годам XIX ст. Причем, это был период не только украинского, но и общеевропейского национального возрождения.
  В следующем веке оба подъема украинского национально-освободительного движения – в 20-е и 40-е годы ХХ века – потерпели неудачу, а их самое большое достижение – Украинская Народная Республика – просуществовало недолго. Виной тому была бесчеловечная политика преступной банды, называвшей себя ВКП(б).
  Настоящая история народов Украины скрывалась в сейфах Любянки. Свидетельство тому - приводимый ниже документ.
  http://www.gulag.ipvnews.org/article20070226.php
  _____________________________________________________________________
  
  СПЕЦПРОЕКТ Нюрнберг России
  
  Международный Трибунал
  Судный День!
  Окончательное решение
  Нюрнберг России
  Резня в Новых Алдах
  Апофеоз криминального Кремля
  47574 дела для Страсбурга
  Пропавшие без вести
  "Линда"
  Кремляди
  Кремлевский Чикатило
  Конец России
  Вселенский враг
  Крошка Цахес
  Убить после смерти
  Игра в бисер
  ФСБ: Гексоген оптом и в розницу
  Режим лепрозория
  Лубянка: ближневосточный террор
  1937-2007: 70 лет террора
  ---------------------------------------
  РЕДАКЦИЯ Статьи
  
  Долина смерти
  Мраморное ущелье
  Этап Георгия Жженова
  Высшая мера наказания-I
  Письмо подлеца
  Детский ГУЛАГ
  Убить Сталина!
  Комиссары Интернета
  Сукам из КГБ... посвящается
  Я нашел "командировку" СЛОНа
  Кто ищет пленных американцев?
  Ящик Пандоры
  Миллион за пленного американца
  Почему это случилось?
  Страна дураков
  Доктрина русизма
  Патриотизм и правительство
  Кость в горле у Путина
  Вторая гражданская
  Мазки красной истории
  "Кулаки"
  Что считать за Голодомор?
  Последний миг
  Панельная фотография
  Поджигатели войны
  Атомный ГУЛАГ
  Русский и немецкий фашизм
  Putya Nostra
  Золото партии
  Школа молодого марксиста
  Словесный понос Рунета
  Страна суверенного терроризма
  «Мосфильм» для Нюрнберга
  Праздник российских кроликов
  Людоеды из ЧК
  Украинский вопрос
  Величайшiй позор большевиков
  Как была убита Политковская
  Две фотографии
  Ударятелю по клавиатуре...
  Пляска святого Витта
  Православные Свиньи в Европе
  Кто ставит Россию раком?
  Опарыши
  Как вербует ФСБ
  Терезин
  Парад Нацистов и Кр. Армии
  Мы и они: это война
  Ослепший народ
  ---------------------------------------------------
  
  НЕМЫЕ СВИДЕТЕЛИ Фотогалереи Сергея Мельникофф
  Бутугычаг
  Колючая правда
  Расстрелы. Часть I
  Боль Украины
  Людоеды из ЧК
  ---------------------------------------------------
  
  АКТУАЛЬНО Интервью
  Доказательство вины
  Мы не Россия!
  Больной вопрос России
  
  --------------------------------------------------
  РАССЛЕДОВАНИЯ Книги
  Повесть "Щепка"
  Пленные американцы-всегда товар!
  Тамбовское восстание...
  Окончательное решение
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.07.04 | igorg

    Колыма. Трилогия (1993) SATRip

    Колыма. Трилогия (1993) SATRip
    
    картинка
    
    Эти люди выжили во время Великой Отечественной войны и сразу попали в «лагеря смерти», на Колыму. По крайней мере два миллиона человек были в плену в Германии. Это расценивалось, как предательство Родине, статья 58. Лагеря смерти – новшество НКВД действовало безупречно. Оно было нацелено на уничтожение «врагов народа». Нет, там не убивали, люди просто сами не выдерживали, зверели и уничтожали друг друга, кто-то умирал от болезней, от холода и голода.
    --------------------------------------------
    
    Информация о фильме
    Название: Колыма. Трилогия
    Оригинальное название: Колыма. Трилогия
    Год выхода:1993
    Жанр: Документальный
    Режиссер: Михаил Михеев
    
    О фильме:
    Эти люди выжили во время Великой Отечественной войны и сразу попали в «лагеря смерти», на Колыму. По крайней мере два миллиона человек были в плену в Германии. Это расценивалось, как предательство Родине, статья 58. Лагеря смерти – новшество НКВД действовало безупречно. Оно было нацелено на уничтожение «врагов народа». Нет, там не убивали, люди просто сами не выдерживали, зверели и уничтожали друг друга, кто-то умирал от болезней, от холода и голода. В фильме несколько реабилитированных заключённых рассказывают о своей жестокой судьбе, о том, что мало кто знает, о том, что держалось в строгой секретности много лет. Это нюансы «зэковской» жизни, дикой и жестокой.
    
    ФИЛЬМ 1 — «История одного треста»
    Полуразрушенные деревянные постройки, пустые глазницы окон, нары в бараках, звезды на вышках, покосившийся частокол, деревянный мостик — то ли на свободу, то ли в заключение — это все, что осталось от одного из бесчисленных сталинских лагерей. “Камень обещал беречь тайну” — теперь он оберегает только бесчисленные тела жертв режима, захороненные здесь. Все начиналось в 30-е годы..
    
    ФИЛЬМ 2 — «Лицом к лицу»
    Вольнонаемные рабочие, бывшие заключенные и дети, родившиеся в лагерях, продолжают свидетельствовать. Конец 30-х годов — начало 40-х. для заключенных изобиловали важными событиями. Сначала ждали перемен в связи со снятием Ежова и назначением Берии. Но вместо перемен пошли повальные расстрелы…
    
    ФИЛЬМ 3 — «Война после войны»
    С горы, на которой лежит старая треснувшая “чашка” линии высоковольтных передач, видны остатки лагеря. Хроника — солдат Великой Отечественной встречают с Победой и с цветами. Параллельно с этими эшелонами шли другие поезда, которые не встречали цветами. Тех, кто ехал в них — военно-пленных, репатриантов — из немецкого плена отправляли в плен советский, в лагеря. Они хотели вернуться на Родину, а вместо этого получали трибунал и острог. Снова начались доносы, ужесточился режим, были введены наручники и номера, которые теперь заменяли имена.... В среде заключенных создавались подпольные организации, люди отправлялись в бега. Их стреляли, трупы убитых беглецов неделями лежали незахороненными для устрашения, но они все равно убегали — гнал азарт свободы, человеческое достоинство. Смерть была привычным явлением… Этот фильм авторы посвятили без вины убиенным, братьям и сестрам нашим, упокоившимся безымянно на холодной колымской земле.
    
    Выпущено:Россия
    Продолжительность:03:11:39
    Озвучивание:Русский
    
    Файл
    Качество: SATRip
    Формат: AVI
    Видео кодек: XviD
    Аудио кодек: MP3
    Видео: 512x384 (1.33:1), 25 fps, XviD MPEG-4 ~818 kbps avg, 0.17 bit/pixel
    Аудио: 48 kHz, MPEG Layer 3, 2 ch, ~128.00 kbps avg
    Размер:1.28 GB
    
    Скачать документальный фильм Колыма. Трилогия (1993) SATRip
    
    4files.net
    http://4files.net/z41.36da4a61f9991d4489c77345/
    
    free-share.ru
    Одним файлом
    http://free-share.ru/603471/47061/Kolyma-1-3_documental.su.rar
    
    turbobit.net
    Одним файлом
    turbobit.net/agi9ia2ljbg3.html
    
    shareflare.net
    Одним файлом
    http://shareflare.net/download/65237.62cb676f17036df4660531f7ca37de09/Kolyma_1_3_documental.su.rar.html
    
    vip-file.com
    Одним файлом
    http://vip-file.com/download/61876.62cb676f17036df4660531f7ca37de09/Kolyma_1_3_documental.su.rar.html
    
    Letitbit.net
    Одним файлом
    http://letitbit.net/download/6232.62cb676f17036df4660531f7ca37de09/Kolyma_1_3_documental.su.rar.html
    
    depositfiles.com
    http://depositfiles.com/files/rks3n6xjd
    http://depositfiles.com/files/kokci2az7
    http://depositfiles.com/files/wnmoaqubs
    http://depositfiles.com/files/gsdkwvb4k
    http://depositfiles.com/files/qqf33e71j
    http://depositfiles.com/files/89sfdrzd8
    http://depositfiles.com/files/u3r2fpw3q
    http://depositfiles.com/files/z940fk0kd
    
    RapidShare.com
    http://rapidshare.com/files/404593806/Kolyma-1-3_documental.su.part1.rar
    http://rapidshare.com/files/404594124/Kolyma-1-3_documental.su.part2.rar
    http://rapidshare.com/files/404594455/Kolyma-1-3_documental.su.part3.rar
    http://rapidshare.com/files/404594592/Kolyma-1-3_documental.su.part4.rar
    http://rapidshare.com/files/404594737/Kolyma-1-3_documental.su.part5.rar
    http://rapidshare.com/files/404594955/Kolyma-1-3_documental.su.part6.rar
    http://rapidshare.com/files/404595316/Kolyma-1-3_documental.su.part7.rar
    http://rapidshare.com/files/404595491/Kolyma-1-3_documental.su.part8.rar
    
    Архивы на Rapidshare и depositfiles.com совместимы и взаимозаменяемые
    добавлено 5% для восстановление

• 2007.05.25 | Navigator

  Конквест "Великий Терор"

  Правда Конквеста настільки страшна, що книгу "Великий терор" не просто знайти в крамницях і інтернеті. А вона - Біблія антикомунізму.
  
  http://antology.igrunov.ru/authors/konquest/terror.html
  
  http://www.mk.ru/blogs/idmk/2005/02/11/mk-daily/47920/

• 2007.05.26 | igorg

  Володимир Сергійчук Як нас морили голодом (1921-1947)

  http://www.history.univ.kiev.ua/golodomor/index.html
  На основі невідомих досі матеріалів з колишніх таємних архівів простежено геноцид українського народу в XX ст. Уперше в одному дослідженні мовою документів розповідається про три штучні голодомори, що були організовані в Україні, - 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років.
  
  [Передмова] » [Голод 1921-1923 років] » [Голод 1932-1933 років] » [Голод 1946-1947 років] » [Про автора]
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.06.19 | igorg

    Хлібна монополія - упокорення голодом

    Монографія яка дуже документально й яскраво показує як комуністична влада здійснює свій абсолют контролю через позбавлення населення продовольства. Тобто через так звану хлібну монополію. Насправді ні про яку державну монополію тут й мови нема. По-перше нема державного апарату й ресурсів здатних вирішити цю задачу. По-друге комуністична держава просто немає хліба, не володіє ним й не має бажання цей хліб придбати законним (справедливим шляхом). Для населення альтернатив небагато: вмерти з голоду або йти з мішком. З боку селян проблема голодної смерті менш актуальна, але і їх потреба у промтоварах також заставляє брати мішок. Ленін вважає мішочників (людей які фактично рятують країну від голодної смерті) головними внутрішніми ворогами. То що він має на меті? Знищити людей голодною смертю до кількості якою можна легко керувати?
    Цікаво порівняти психологію росіян і українців. Спроба сунутися в Україну нарвалася на дуже жорсткий й безкомпромісний збройний спротив українського селянства. Комуністи знайшли підтримку переважно у містах які не проти були прийняти участь у хлібних реквізиціях. Однак самоорганізація населення у поєднанні зі збройним спротивом, не зважаючи на титанічні й небачені по жорстокості й абсурдності зусилля комуністів, не дали реалізувати ідею продовольчої монополії. Лише десять років методичної підготовки, винищення лідерів, винищення тих хто опирався, створення мережі сексотів, активістів, виховання комсомольців дало змогу у 32-33 роках Сталіну реалізувати цю Ленінську ідею, яка була фундаментом, ключем до комуністичного суспільства.
    НМД ця монографія відкриває ключові психологічні аспекти винищення українських селян голодом у 32-33 роках.
    
    
    http://rapidshare.com/files/240985551/002701.rar
    http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTI1NDkyNDA%3D
    
    Название: Нелегальное снабжение российского населения и власть. 1917-1921гг. Мешочники
    Автор: А. Ю. Давыдов
    Издательство: Наука
    Год: 2002
    Страниц: 344
    Формат: PDF
    Размер: 4179 KB
    ISBN: 5-02-028529-3
    А. Ю. Давыдов
    Нелегальное снабжение российского населения и власть. 1917-1921гг. Мешочники
    
    От издателя
    В монографии рассматривается система снабжения населения в период Октябрьской революции и гражданской войны, когда государство претендовало на единовластие в сфере снабжения, однако не могло справиться с этой задачей и главным занятием значительной части россиян стало нелегальное самоснабжение, так называемое мешочничество.
    В работе описаны место и роль этого явления в экономической и социальной жизни, условия жизни, формы самоорганизации "людей с мешками", исследованы взаимоотношения государственных структур и чиновников с самоснабженцами, способы разрешения конфликтов; характеризуются также основные тенденции народного самоснабжения на протяжении всего XX в.

  • 2009.07.16 | igorg

    Трагедия советской деревни. Документи у 5 томах

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1247733481
    
    Трагедия советской деревни.
    Автор: В. Данилов, Р. Маннинг, Л. Виола
    Издательство: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН)
    Год: 2006

• 2007.05.26 | igorg

  Як «гартували» педагогів Наталя Осипчук УМ

  Як «гартували» педагогів УМ
  Василь і Віра Лісові, талановитий філософ педагогіки і вчителька, незгоди «розвинутого соціалізму» пережили разом
  Наталя ОСИПЧУК
  http://www.umoloda.kiev.ua/number/439/163/15876/
  
  
  На сторінки шкільних підручників «проситься» багато знакової інформації, відомої поки «вузькому колу». Взяти хоча б діяльність Української Гельсінкської групи, створеної 1976 року з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, письменника-фантаста Олеся Бердника, генерала Петра Григоренка, Оксани Мешко, юриста Левка Лук'яненка. Попереду були арешти, концтабори і тюрми. За словами правозахисника Василя Овсієнка, 39 членів Української Гельсінкської групи на своєму «страсному рахунку» мають понад 550 невільничих літ.
  Філософ Василь Лісовий за свою просвітницьку і правозахисну роботу відбув 11 років концтабору. На його думку, незалежність для українських дисидентів була «засобом захисту нашого самобутнього світу, досвіду, який єднає мертвих, живих і ненароджених». Без сумніву, дорога до волі була б неможливою без жертовності родин, дружин. Так сталося, зокрема, з Василем Лісовим. Без підтримки дружини йому було б дуже важко пройти те пекельне коло і повернутися до життя. Його дружина Віра перебула з ним заслання, пережила переслідування. Вважає, що вистояла завдяки міцному моральному підмурівку, закладеному в дитинстві.
  
  
  «Я завжди залишалася сама собою ...»
  Здається, питання, яку обрати професію, перед Вірочкою ніколи не стояло. Звісно ж, філологія. Звісно, Шевченківський університет. І — вчителювати. Що може бути благороднішим? Так усе і сталося у її житті. Навчалася заочно на філологічному факультеті й працювала на мотозаводі. Була душею колективу, секретарем комсомольської організації... Писала сценарії до свят, читала вірші і співала пісень, привезених від мами, від поля, від землі. Її українська мова звучала так природно у зросійщеному заводському середовищі, на столичних вулицях, що неможливо було не замилуватися, не заслухатися. Молоденькі дівчата, щойно від села, від колиски, так поспішали відхреститися від свого, рідного, що до пуття не говорили жодною з мов. «Я завжди залишалася сама собою, — згадує Віра Павлівна. — Як травина з-під асфальту, яка тягнеться до сонця, зростала і собі...»
  
  «Ми всі виростали з біди», — написав колись поет Олекса Довгий. Повоєнне лихоліття, бідність і водночас величезне бажання вчитися — шлях, типовий для тисячі українців. Після закінчення університету Віра потрапила до Науково-дослідного інституту педагогіки. У тому ж приміщенні розташувався Інститут психології, в якому працював Євген Сверстюк. Такий собі острівець вільнодумства. Збиралися Іван Дзюба, Роман Корогодський, Іван Драч... А потім був хор «Жайворонок», куди Віру привела однокурсниця. Про ті часи згадує із захопленням. Дивовижна атмосфера, коли люди відчували свою єдність, причетність до загальної справи. Про ту «справу» поки говорили мимохідь. Проте всі розуміли з півслова, з погляду, що та справа невдовзі набуде цілком конкретних рис. І тій справі вони ревно служитимуть все життя... «Середовище людей, яке оточувало мене, було дивовижним, — говорить Віра Павлівна . — Талановиті, яскраві особистості, внутрішній спротив яких не давав миритися з системою, збурював їх, штовхав до діяльності»... Вперше прочитані «заборонені» книжки. Клуб творчої молоді — ще крок до самоусвідомлення, яке мало викристалізуватися у цілком конкретну національну приналежність. І величезний емоційний вибух, поки що на рівні підсвідомості. Навіть ще не спротив — до нього лишалося півкроку. А далі — суцільні запитання. Чому так сталося ?
  
  «Доброго дня, діти — квіти»!
  Її уроки викликали захоплення. Якщо читала Шевченка — то напам'ять. Якщо писала сценарій, то такий, щоб уся школа співала «Реве та стогне Дніпр широкий». Якщо запрошувала на свої уроки гостей — то потім з місяць усі гомоніли, як то цікаво провів заняття Євген Сверстюк. Діти вервечкою бігали за нею. «Що ви з ними робите ? — дивувалася вчителька початкових класів. — Вони бігають до бібліотеки, читають книжки!»
  
  Віра Павлівна заходила до класу з посмішкою. Віталася: «Доброго дня, мої діти-квіти!». Ці діти були для неї найкращими і у навчанні, і поза уроками. Вона не шкодувала для них свого вільного часу. Її учні були частими гостями у Спілці письменників, не пропускали жодного літературного вечора. А подорожі Україною! Разом зі школяриками побували у дивовижних місцях, вражаючись їхньою красою і... занедбаністю. Не боялася гострих запитань. «Отак, діти, — говорила відверто, — отака наша Україна — красива, дивовижна і така занехаяна...» Діти писали твори на вільні теми. Кожен учень Віри Павлівни знав: не можна списувати, ця вчителька цінує тільки твої власні думки й висновки.
  
  Зошити з літератури в учнів Віри Павлівни можна було розмальовувати, по-своєму оформлювати. Звичайні шкільні зошити перетворювалися на твори мистецтва. Вона вважала: зошит з української літератури має бути особливим. «Робіть його, як душа лежить», — радила школярикам. І вони старалися з усіх сил.
  
  Значно пізніше науковці обгрунтують її педагогічні пошуки. До осмислення її досвіду долучиться згодом і Василь Лісовий. І зробить це, як завше, блискуче.
  
  У статті «Введення у самобутні культурні світи — важливий принцип гуманітарної освіти» філософ пише: «Ентузіасти етнопедагогіки зрозуміли, що духовність дитини, її моральність не може бути вихована на основі раціонально сформульованого морального кодексу: скільки б не повторювали дитині, «что такое хорошо и что такое плохо», — це не здатне виховати те глибинне духовне підгрунтя, на якому тільки і може триматися моральна свідомість... Симоненкове «заглядає в шибу казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима» ці вчителі (нечисленні подвижники. — Авт.) перетворили в діючий принцип: дитина приходить у світ духовності і краси, коли її вести крізь поезію, яку місить в собі самобутня культура».
  
  Керівництво «дивно терпіло» вчительку до певного моменту. А потім вона змушена була піти. Звісно, «у зв'язку з націоналістичними проявами».
  
  «Якби всі люди казали правду, тюрем би не вистачило»
  Тимчасова «відлига» закінчувалася. У січні 1972 року розпочався новий «покіс» інтелігенції. Ті, хто активно працював у клубі творчої молоді, були заарештовані. Серед них найближчі друзі: Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк... Василь Лісовий тоді казав: «Ні, їх не будуть судити. Адже нещодавно відбулася реабілітація, хто невинно постраждав у 30-х роках». Щойно розпочалися арешти, Василь Лісовий пише «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України». Поряд із протестами проти арештів 1972 року в ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення у країні, прояви глибокої системної кризи, яка охопила радянське суспільство. Лист-протест Василя Лісового було розтиражовано. За задумом автора, він мав потрапити до державних установ, депутатів, письменників. Словом, про арешти мали б дізнатися якомога більше людей. Одночасно разом з Євгеном Пронюком і Василем Овсієнком Лісовий працював над самвидавом. Попри арешт В'ячеслава Чорновола, чергове число «Вісника» побачило світ.
  
  А далі події розвивалися, як у детективі. Коли Пронюк вийшов із друкарні, на нього вже чекали «хлопці у штатському»...З обшуком прийшли і до Лісового. Не зглянулися навіть на те, що дружина через два тижні мала народити дитину...
  
  Донька Мирослава злякано припала до матері: «Куди тата повели ?»
  
  — Його заарештували, — тихо відповіла Віра. — В тюрму посадять...
  
  — За що ? — не вгавала мала.
  
  — За правду, дитино. Шевченко теж сидів у тюрмі, бо правду казав...
  
  — А якби всі люди казали правду, — раптом сказала п'ятирічна дитина, — то й тюрем би не вистачило...
  
  ...«Небезпечного злочинця» Лісового тримали під слідством 1 рік і 7 місяців. На вулицю Короленка, 33, у сумнозвісний будинок КДБ Віра пішла одразу після народження Оксена. Василь Семенович був у тяжкому психологічному стані. Переживав за дружину, яка залишилася сама з новонародженим малям і малою Мирославою. Вчорашні знайомі відвернулися від «неблагонадійної» родини. Першою відвідати Віру прийшла Оксана Яківна Мешко. У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір». А один кадебіст якось сказав: «Якби п'ять таких бабусь на Україну — все КГБ мало б інфаркт».
  
  За антирадянську діяльність Василь Семенович одержав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Віра Павлівна вважала, що діти повинні знати правду про батька. Тож на кожне побачення вирушали всією родиною. Крім того, Віра не робила таємниці з того, де перебуває її чоловік. Хоча психологічний тиск був неймовірний. Її діти, як і всі україномовні малюки у 70-х роках, у київській школі почувалися вкрай незахищено. Якщо ж мужні поодинокі сміливці розмовляли українською мовою ще й на перерві, то наражались на знущання своїх однокласників. А вчителі переважно солідаризувалися з більшістю своїх вихованців.
  
  У дім до Лісових весь час навідувався куратор з КДБ — «виховувати». Треба було знати, чим «дихає» родина репресованого. Запам'ятався один такий «куратор». Він завжди заходив з посмішкою: «Ну що, Віро Павлівно, як справи? Будемо працювати. Але знайте, я навіть і трактор перевиховував...» А далі починалися розмови «за життя»...Закінчував свої виховні розмови словами: «Ну що це таке, Віро Павлівно ? Весь народ крокує в ногу, а ви? Скільки вас там таких?» На що жінка відповідала: «Якщо нас мало, чого ви тоді боїтеся?» Хоча зламатися було насправді легко. Віру Павлівну не тримали ні на якій роботі. Щойно дізнавалися, що вона дружина політв'язня (дізнатися допомагало КДБ), відразу звільняли...
  
  Яблука від Валерія Марченка
  У 1979 році Василь Семенович прибув на заслання до Західного Сибіру, у селище Нова Брянь. Здавалося, після усього пережитого він мав би стати «спокійнішим». Однак всупереч інстинкту самозбереження пише радянському керівництву листа, в якому рішуче засуджує введення військ до Афганістану. Реакція на його протест не забарилася. Лісового знову кидають до концтабору, до особливо небезпечних злочинців. Коли він нарешті звільняється звідти і переселяється до селища Ілька, Віра Павлівна вирішує відбувати заслання разом.
  
  «У селищi Ілька, в якому нам довелося відбувати заслання, жили росіяни. Через річку розташувалися бурятські села, — згадує Віра Павлівна. — Ми жили у хаті, побудованій литовцями (тут перед цим «перевиховувалися» прибалти — учасники визвольних змагань. — Авт.) Василь Семенович працював на заводі токарем. Я займалася господарством. Коло хати насіяла квітів, так що місцевий люд дивувався. А ще росли в нас райські яблучка. Ті манюні яблучка нагадували Україну, за якою тужила душа». А одного разу до Лісових прийшла незвичайна посилка. Відкрили — і ледь не зомліли від дивовижних пахощів. «Відкриваємо, а там духмяні яблука, — згадує пані Віра. — Наші, з України. Від Валерія Марченка, який уже відбув заслання».
  
  ...Нарешті, у 1983-му, родина Лісових повернулася до Києва. Мирослава закінчила школу, треба було думати про майбутнє. Попри всі випробування, вона прекрасно вчилася, мріяла стати стоматологом. Впевнена у своїх силах, дівчина подала документи до медінституту. Але хто сказав, що діти не відповідають за своїх батьків? Мирослава вступала до медичного шість разів, коли вже і сама практикувала як лікар...
  
  Намагалася шукати роботу і Віра Павлівна, але скрізь отримувала відмову. З великими труднощами влаштувалася на групі продовженого дня. Василя Семеновича не брали навіть вантажником. Це означало, що попереду — нові звинувачення. Цього разу — у неробстві. Рік промайнув, прийшли перевіряти з міліції, чи Лісовий «виправився». Саме тоді дружина зрозуміла, що без команди «згори» вони і надалі животітимуть. На цей раз вона добровільно прийшла на Короленка, 33. Знала, що треба рішуче вимагати, а не просити. Так і говорила: «З вашої вини Василь Семенович був ув'язнений. Тепер ми до вас припнуті. Без вашої вказівки йому на роботу не влаштуватися». Після тієї розмови Василь Семенович отримав роботу в Музеї історії Києва. А потім Василя Лісового (філософа, знаного на Заході, де була розгорнута кампанія на його визволення) запросили до рідного села. У селі Дмитровичах Обухівського району, що на Київщині, Лісовий працював... у групі продовженого дня, заміняв учителів. Хоч як обожнювали учителя у селі, проте розуміли, що його місце не тут. Директор школи, не питаючи дозволу в Лісового, поїхав до Інституту філософії і виступив перед Вченою радою. Говорив про те, що кожна школа може пишатися таким учителем, як Лісовий. Але ж він марнує свій талант...
  
  Василю Семеновичу пощастило повернутися до Інституту філософії. Працьовитий від природи, він надолужує втрачене. За що б не брався — чи то викладацька робота, чи то написання статей і підручників — усе йому вдається. Як активна просвітянка часто зустрічається з учителями Віра Лісова. Ці зустрічі згодом стають предметом для написання статей. Вона каже, що зі школи зникло те, заради чого будується все виховання, — моральність. Щоб відродити ці речі, самого бажання замало. Потрібні віра і зусилля, аби надолужити згаяне.

• 2007.05.26 | igorg

  Мій розстріляний вуйко Марко Вороний

  Володимир Сиротенко(Вербицький)
  ПОЕТ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1180195776

• 2007.05.29 | igorg

  А.Дольчук Червневі події 1963 року в Кривому Розі

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1163525066
  
  Опубліковано в часописі "Нація і Держава" 30 травня 2007 року
  http://nacija.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=1229&Itemid=10
  продовження 5 червня 2007 року
  http://nacija.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=1248&Itemid=10
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.06.24 | igorg

    Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти

    Антивладні й протестні виступи в СССР. Є інформація й про події у Кривому Розі. Автор монографії заместитель директора и руководитель Центра изучения и публикации документов ГА РФ (Государственный архив Российской Федерации http://www.garf.ru/contact_tel.htm ). Інформація про нього http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D0%B2,_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
    http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/647010
    http://webcenter.ru/~vakosl/index.htm
    
    Посилання для закачування
    http://www.onlinedisk.ru/file/165676/
    http://rapidshare.com/files/247892102/Kozlov_protivostojanie_naroda_i_vlasti.rar
    http://natahaus.ifolder.ru/12793709
    
    Название: Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти (1953-1985)
    Автор: Козлов В.А.
    Издательство: Олма-Пресс
    Год: 2006
    Страниц: 449
    Формат: PDF и DOC
    Размер: 8 МВ
    Качество: Хорошее
    Из издательской аннотации:
    "Талантливый историк В. Козлов дает описание конфликтного противостояния народа и власти во времена фальшивого "безмолвия" послесталинского общества. Приводятся малоизвестные документальные свидетельства о событиях в лагерях ГУЛАГа, о социальных и этнических конфликтах. Автором вскрыты неоднозначные причины, мотивы, программы и модели поведения участников протестных выступлений".
    
    __________________________________________________
    Олег Кашин СОВСЕМ ДРУГАЯ ОТТЕПЕЛЬ http://www.a-pesni.golosa.info/zona/totalitar/sovsemdrug.htm
    
    Российский архивист изучил историю народных волнений в СССР. И сделал вывод: советская власть и народ друг друга ненавидели
    
    Сталинисты любят вспоминать о том, как в 1956 году, после ХХ съезда КПСС, грузинский народ вышел на улицы с портретами Сталина - защищать оскорбленную честь своего знаменитого земляка. Массовые выступления были жестоко подавлены властями. Были убитые, раненые, арестованные. Эта история для каждого сталиниста - убедительный аргумент в пользу того, что, во-первых, разоблачение культа личности не встретило такого всенародного одобрения, как принято считать, и во-вторых - что Хрущев не был таким уж либералом
    
    Русские националисты любят вспоминать о том, как в 1958 году вернувшиеся на родину из казахстанской ссылки чеченцы обижали русских людей. О том, как чеченцы убили русского подростка и русские грозненцы вышли на улицы, принесли гроб к зданию обкома КПСС, требовали усмирить чеченцев, а власти силой подавили демонстрацию. Были убитые, раненые, арестованные. Эта история для каждого русского националиста - убедительный аргумент в пользу того, что русских в СССР угнетали так, как не угнетали ни один "малый народ", и что русский народ был самой главной жертвой советской национальной политики.
    
    Наконец, либералы-антикоммунисты любят вспоминать о том, как в 1962 году рабочие Новочеркасского электровозостроительного завода вместе с сочувствующими им горожанами вышли на демонстрацию в знак протеста против снижения зарплат и повышения цен на продовольствие. Демонстрация была жестоко разогнана властями. Были убитые, раненые, арестованные. Эта история для каждого либерала-антикоммуниста - убедительный аргумент в пользу того, что советская власть при малейшем неповиновении подвергала народ самым жестоким репрессиям.
    
    Наверное, по отдельности каждая из этих трех историй так и выглядит - для сталинистов, националистов и либералов соответственно. Но в одну общую картину они не складываются никак. Или складываются, но как-то абсурдистски: получается, что советская власть в равной мере противостояла всем - и грузинам-сталинистам, и античеченски настроенным русским, и простым неидеологизированным рабочим. То есть, по большому счету, всему обществу, всему народу. Народ, в свою очередь, так же тотально противостоял власти.
    
    Заместитель директора Государственного архива РФ Владимир Козлов именно так и думает. Точнее - три вышеперечисленных эпизода можно считать только основой для соответствующей гипотезы, которая, в свою очередь, доказывается с помощью гораздо большего количества фактов.
    
    Например, таких. 1961 год, Бийск Алтайского края. Некая семья Трубниковых - муж, жена и зять - отправилась на рынок покупать автомобиль или мотоцикл. С собой у них была соответствующая сумма. Вместо мотоцикла Трубниковы купили водки, выпили ее рядом с рынком и отправились домой. Глава семьи к этому моменту был пьян и громко матерился. Милицейский патруль сделал Трубникову замечание, тот обиделся, завязалась драка. Зятя, у которого с собой были деньги на покупку автомобиля, задержали. Трубников вернулся на рынок и стал кричать, что милиционеры его ограбили. Собралась толпа, которая заблокировала милицейскую машину, стала избивать милиционеров, освободила задержанного зятя (то обстоятельство, что деньги оказались при нем, уже никого не интересовало), начался большой погром, машину подожгли, нескольких милиционеров избили, одного даже ненадолго разоружили - натуральное восстание. К концу дня на рынок были стянуты дополнительные силы, бунтовщиков нейтрализовали, потом был суд с тремя смертными приговорами и шестью длительными сроками (12-15 лет) лишения свободы.
    
    В том же году подобные погромы - с сожженными отделениями милиции, избитыми партийными работниками, аналогичными грозненскому ношениями гробов по улицам - наблюдались во Владимирской области, в Муроме и Александрове. В Краснодаре народ вступился за пьяного солдата, неправомерно (по мнению народа) задержанного патрулем (солдат торговал на рынке казенным бельем). Тоже массовые драки, почти политические лозунги, множество сценок, известных нашему поколению по цветным революциям: "трупы", к концу погрома благополучно оживающие, "следы пыток", которые на поверку оказываются результатами бытовых семейных драк, и так далее. Каждый раз после нескольких часов беспредела - жестокое подавление волнений, потом - срочный суд со смертными приговорами и докладная записка в ЦК КПСС.
    
    Массовые драки и погромы на целине, волнения на национальной почве в Чарджоу и Фрунзе, волнения верующих из-за закрытия монастырей, волнения рабочих из-за снижения зарплат (не только Новочеркасск - еще и Кривой Рог, например), чеченский поход на Дагестан и так далее, и так далее. В бесстрастных строчках архивных сводок - картина другой, действительно незнакомой хрущевской оттепели.
    
    Интересно, что в книге, претендующей на полное описание народных волнений в СССР всего послесталинского периода, все эпизоды на деле относятся ко временам правления Хрущева. При Брежневе, по данным автора, бунтов практически не было, причем Козлов делает из этой странной закономерности интересный вывод: по его мнению, бунты времен оттепели свидетельствуют о том, что при Хрущеве общество еще было здоровым и людей еще беспокоили проблемы справедливости и отношения власти к народу. При Брежневе же главными чертами общества стали цинизм и неверие, а циник не пойдет бунтовать против несправедливого милиционера, потому что понимает, что он, циник, и недостоин никакой справедливости.
    
    И если с этим выводом еще можно спорить, с цитируемым Козловым анонимным американцем, прочитавшим эту книгу в рукописи, не согласиться невозможно. Американец сказал: "Несчастен народ, у которого такое правительство, и несчастно правительство, вынужденное править таким народом".
    
    Вывод универсален, но не стоит забывать, что и народа другого у нас нет, и выбор правителей не так чтобы очень велик.
    
    Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953-1985 гг. - М.: ОЛМА-Пресс, 2006. - 448 с.

• 2007.05.30 | igorg

  Ярослав Лемик: Спогад про Володимира Івасюка

  http://maidan.org.ua/static/mai/1180534638.html
  ...
  Розрахунок КГБ був простий - у ті спекотливі дні підвісити вже мертвого Івасюка в лісі. За короткий час не можна би було нічого визначити. Як потім мені розповідав Василь Криса, який був допущений з родиною у морг на опізнання, жодних ознак того, що Володя вчинив самогубство повішанням, не було. / Ні висунутого язика, нижня білизна чиста, зате було явно видно сліди побоїв/. Я вже згадував про призначення спеціальної експертизи і брехливі пропагандистські небилиці в газетах / а вся преса була під контролем комуністичної партії і КГБ/ доводять їхню причетність до цього злочину.
  ...

• 2007.06.03 | igorg

  Меморіал ім.В.Стуса + музей совєтської окупації

  http://memorial.kiev.ua/
  http://maidan.org.ua/n/free/1180507436 музей совєтської окупації

• 2007.06.06 | igorg

  Світовий Конґрес Українців про Голодомор в іспанських Кортесах

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1181150021.html
  30 травня 2007 р. Конґрес депутатів Іспанії ухвалив рішення про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 рр. з нагоди 75-ої річниці трагедії. Проект рішення був внесений за ініціативою партії „Конвергенція і Єднання.”
  ...
  Конґрес депутатів Іспанії – це десятий парламент, який прийняв резолюцію та рішення у цій справі. Подаємо список інших держав, парламентами яких було визнано Голодомор 1932-1933 рр.: Аргентина, Австралія, Естонія, Канада, Литва, Польща, США, Угорщина й Україна.
  
  6 червня 2007 року Світовий Конґрес Українців

• 2007.06.12 | igorg

  Тоталітаризм в Україні Архіви України

  http://www.archives.gov.ua/News/Totalytaryzm.php
  Тоталітаризм в Україні
  
  Фотодокументи з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
  
  Революція. Спротив
  
  Голодомор 1932–1933 рр.
  
  "Народ і партія єдині"
  
  Поміж двома тоталітаризмами: Ідеологічна пропаганда на окупованій території (1941–1944)
  
  Радянські плакати
  Нацистські агітаційні матеріали та оголошення; фотодокументи з агітаційних плакатів; преса
  
  --------------------------------------------------------------------
  
  Див. також:
  
  Публікації документів "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ"
  
  Публікації С. Білоконя: "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941): Джерелознавче дослідження", "Динаміка розстрілів", "Механізм большевицького насилля", "Теорія і практика комуністичного терору в СРСР", "Людина і тоталітаризм: Паралельні світи" та ін.
  
  Музей совєтської окупації
  
  Ядерний Архіпелаг
  
  2-6 вересня 2005 р.
  У Києві проходила Міжнародна конференція "Радянський тоталітаризм в Україні: Історія і спадщина". Організатори: Український науковий інститут та Центр російських та євразійських студій імені Дейвіса Гарвардського університету, Інститут "Критика", Державний комітет архівів України
  Прес-реліз від 2.09.2005 Файл в форматі RTF (17,0 KB)
  Прес-реліз від 5.09.2005 Файл в форматі RTF (18,0 KB)
  
  Під час роботи конференції демонструвалася виставка

• 2007.06.12 | igorg

  Голодомори в Україні Архіви України

  http://www.archives.gov.ua/News/Golod.php
  Голодомори в Україні
  
  Голодомор 1921-1923
  Голодомор 1921-1923 рр. в Україні
  Фотодокументи з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
  
  Роман Сербин.
  Фотодокументи про український голод 1921-1923 років
  
  Геноцид українського народу:
  Голодомор 1932–1933 рр.

• 2007.06.12 | igorg

  Служба безпеки України. Архів СБУ

  http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=39213&cat_id=53077
  
  З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №2(17) 2001
  
  Зміст
  
  Свідчать документи
  Політичний розшук у царській Росії. Жандармерія і охранка. Публікація В.Ченцова
  
  З історії спецслужб
  Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки 1918–1946 рр.
  Окіпнюк В. Правові основи забезпечення режиму таємності органами ГПУ УСРР (20-ті — початок 30-х рр.)
  Золотарьов В. Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр.
  
  Personalia
  Тинченко Я. Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля
  Волошин Ю. Гавриїл Костельник: три листи до Московського патріарха
  Лисюк Ю., Чисніков В. Керівники органів державної безпеки Радянської України (1953–1991 рр.). Матеріали до біографічного довідника
  
  Україна у добу тоталітаризму
  Бикова Т. Масовий терор у період утвердження радянської влади в Криму (1918–1921 рр.)
  Капустян Г. Інформаційні матеріали ВЧК-ГПУ як історичне джерело з вивчення суспільно-політичного життя українського села 20-х рр.
  Нікольський В. Репресивна діяльність органів ГПУ під час голодомору в УСРР (1932–1933 рр.)
  
  Маловідомі сторінки історії
  Телеховський Ю. Українсько-польські відносини: деякі факти та міркування щодо об’єктивної оцінки минулого
  Єфименко В. Організація діяльності спецпідрозділу ОУН(б) на західноукраїнських землях після Другої світової війни
  Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії
  
  Повідомлення, рецензії, інформація
  Бойко О. Розгортання процесу реабілітації в УРСР у добу перебудови: характерні риси, особливості
  Шаповал Ю. Нове цінне дослідження: Н.В.Петров, К.В.Скоркин. Кто руководил НКВД, 1934–1941. Справочник
  
  Кокін С. Вручення Подяк Президента України членам редакційної колегії спільного українсько-польського видання
  Ситник А. Всеукраїнській спілці краєзнавців — 75
  
  __________________________________________________________________
  http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=49757&cat_id=53076
  
  Опис колекції документів ГДА СБ України
  “Голодомор 1932-1933 рр. в Україні”
  
  1. Нормативно-розпорядчі документи.. 1
  2. Документи статистики.. 5
  3. Документи з архівно-слідчих справ.. 7
  4. Окремі справи й документи.. 14
  
  До колекції увійшли ксерокопії документів, що зберігаються в Галузевому державному архіві (ГДА) Служби безпеки України в м. Києві, а також в архівах регіональних органів СБ України. Фактично вперше за роки незалежності України було проведено фронтальне обстеження фондів радянських органів державної безпеки з метою виявлення документів з історії голодомору 1932-1933 рр.
  В опис колекції (ф. 68) внесено 155 документів та окремих справ. Якість електронних копій значною мірою залежала від фізичного стану оригіналу чи копії документа. Дослідники при потребі можуть ознайомитися з ними безпосередньо за місцем їх зберігання.
  Пошук, відбір, джерелознавчий аналіз і впорядкування документів, а також науково-допоміжну роботу виконано співробітниками ГДА та архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБ України. Електронні копії документів для розміщення в мережі Інтернет підготовлено співробітниками Науково-технічного управління СБ України.
  
  ___________________________________________________________________

• 2007.06.12 | igorg

  Рубрики Архівів України

  http://www.archives.gov.ua/
  
  Голодомори в Україні
  Тоталітаризм в Україні
  Український мартиролог ХХ ст.
  
  ГУЛАГ:
  Фото-, кіноархів
  Соловки: Електронна енциклопедія
  Архів "Меморіалу"
  Жертви репресій в СРСР
  Меморіал ім. Василя Стуса
  Музейна експозиція "Забуттю не підлягає..."
  Дисидентський рух в Україні
  "Дім терору" у Будапешті
  Архів Угорської революції 1956 р.
  Архіви УПА в Інтернеті
  Розсекречування архівів
  Архіви КДБ в Інтернеті
  Архіви спецслужб США в Інтернеті
  Архіви Самвидаву в Інтернеті
  Першоджерела в Інтернеті
  Давні карти України в Інтернеті
  Web-бібліографія старої України: 1240 - 1800 рр.
  
  Відлуння віків:
  Охорона пам'яток
  З архіву новітньої історії України: Хрестоматія
  -------------------------------------------------------------
  Архіви, повернуті та передані в Україну
  Юдаїка

• 2007.06.19 | igorg

  Війна і свобода Сергій Грабовський

  10.05.2007 | 17:06 Портал ОБОЗ.ua UA-Портал
  Війна і свобода
  Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
  http://www.obozrevatel.com/news/2007/5/7/169485.htm
  
  А ось тут цікаве обговорення матеріалу на форумі
  http://ipb.autoua.net/lofiversion/index.php/t1458249.html
  й джерело цифри 994 тис. А.Яковлев, председатель Комиссии при Президенте Российской Федерации по реабилитации жертв политических репрессий, в газете "Аргуметы и факты" выпуск 08 (1269) от 23 февраля 2005 г.
  
  
  Маршал Рокосовський незадовго до смерті висповідався журналістам, не сподіваючись, що це буде надруковано: "Коли ми, командуючі фронтами, навчилися дурити цього кремлівського мудака, от тоді ми й почали по-справжньому бити німця".
  Для початку, шановні читачі, спробуйте встановити (чи вгадати), до якого часу прив‘язаний цей фрагмент спогадів одного танкового генерала:
  “Для гітлерівців наш удар – цілковита несподіванка. Вони й гадки не мали, що росіяни наважаться полізти на комунікацію, де і вдень, і вночі хурчать німецькі колони. У самих трусах – загоряли на сонці – метнулись німецькі солдати в окопи, до гармат і танків. З ворожим заслоном Волков покінчив так швидко, що основним силам майже не довелося пригальмовувати. На всю широчінь шосе ішли наші мотоциклісти, а праворуч від них – танки, з гарматами, повернутими вліво. Коли я з пагорба побачив цю швидкоплинну лавину, то відчув особливу радість, яку дає свідомість власної сили. Але ж це було не все. Десь на захід, приховані рідкими перелісками, наступають танки Болховітіна... Чого німці абсолютно не сподівалися – це в своєму тилу полку Болховітіна. Як дзиґи, почали крутитись на полі жуки-танки, наче мурашки, забігали туди-сюди піхотинці!.. Тим часом з флангів ударили мотоциклісти, в атаку перейшов Волковський полк...
  З оточеним угрупованням противника покінчили ще до ночі. Піхота прочісувала поле: то витягли з жита начальника штабу 11-ї танкової дивізії, то начальника розвідки, то кого-небудь ще".
  Ні, це не 1945, не, 1944 рік. Це червень 1941 року. Перший тиждень війни. Удар 8-го мехкорпусу (точніше, його передової групи) під Дубно. Удар, який поставив під загрозу весь план "Барбаросса". Але – єдиний успішний удар, на який спромоглися потужні сталінські мехкорпуси, котрі за неповний місяць невідь як втратили понад 10 тисяч танків (утричі більше, ніж було у Вермахті на Східному фронті) і котрі були безславно розформовані. Чому ж 8-й мехкорпус на цьому тлі зумів завдати успішний і грамотно організований удар, який заледве не привів до оточення німецької 1-ї танкової групи? Мої пошуки документів з цього приводу мали наслідком на перший погляд абсурдний висновок: тому, що цей удар не планували Генштаб і штаб Південно-Західного фронту, до нього не мали стосунку Сталін і Жуков, а була це вимушена імпровізація. Приїхав у 8-й мехкорпус член Військової ради фронту Вашугін у супроводі особістів, почав вимахувати наганом, а потім дав командуванню корпусу 20 (!!!) хвилин на підготовку удару на Дубно. Проте, на щастя, сам не втручався у постановку задачі. Чи то настрою не було, чи втомився, наганом вимахуючи... Одне слово, волею абсурдного випадку це був єдиний удар радянського мехкорпусу, який планували і здійснювали самі танкові генерали, на додачу – такі, які впевнено почувалися в танковій башті і вміли влучно всадити бронебійний снаряд у противника.
  
  А ось – фрагмент інших спогадів. Майже ті ж дні, початок липня 1941 року. Так само йде вперед механізований корпус, тільки вже 7-й. І місце подій – не Україна, а Білорусь. Та, головне, конкретне завдання танкістам ставить штаб Західного фронту, а командир корпусу, міцно окопавшись у тилу, просто ретранслює її своїм бійцям:
  "Дві машини, які переправилися, ведуть вогонь по фашистах майже в упор. Ось зачепилася гусеницями за берег третя. Але пряме попадання чи то ворожого снаряда, чи то бомби скинуло її з крутого берега в річку. Це викликало певне замішання серед тих, хто ішов ззаду... Машини знову полізли на кручу. І знову почали перекидатися. Я навів перископ на ліву переправу. Там така ж картина".
  Ситуація дуже проста: виконуючи наказ штабу, танкісти мали форсувати річечку Чорногостицю і йти на захід. Річечка вузька, але дно мулисте, береги заболочені, а західний берег урвистий. Весь вечір і ніч радянські танкісти, щоб виконати наказ, на очах ворога готують переправи, мостять колоди, а ворог їм абсолютно не заважає – у цей час він вкопує у землю свої танки (куди гірші від Т-34 і навіть БТ-7) та розставляє протитанкові батареї. Командир дивізії полковник Васильєв доповідає, що наступати не можна, ворог виб‘є всі наші танки! Але на нього грізно цитькають: не підеш уперед, розстріляємо. І пішли на світанку радянські танки через переправи, щоб здертися на кручу і впасти вниз, одержавши ворожий снаряд у борт чи у дно – у лоб "тридцятьчетвірки" тогочасна німецька протитанкова артилерія не брала, так радянські "батьки-командири" послужливо підставили під гармати противника найслабше броньовані частини своїх танків. Тож за кілька годин повнокровна танкова дивізія фактично перестала існувати...
  А 7-й мехкорпус вважався одним із кращих у Червоній армії, командування про нього дбало, і не випадково саме там служив (і разом із розгромленим корпусом потрапив до полону) старший лейтенант Яків Джугашвілі.
  Ось так було. Я можу ледь не до нескінченності продовжувати подібний ряд співставлень. Власне, навіщо порівнювати різні з‘єднання? На початку жовтня 1941 року, коли німецькі війська прорвали фронт і ринули на Москву, на шляху 2-ї танкової групи генерала Гудеріана стала щойно сформована 4-а танкова бригада полковника Катукова. 49 танків, з них половина – легкі БТ-7, інші – КВ-1 і Т-34. У Гудеріана танків удесятеро більше. І от на вузьких лісових дорогах, діючи із засад, бригада Катукова тиждень промурижила війська Гудеріана, потім атакою з флангу фактично знищила 4-ту танкову дивізію генерала Лангермана (та розтягнулася на 20 кілометрів, і необачно залишила протитанкову артилерію у хвості колони), і це все – з незначними втратами (тоді як, за власним визнанням, Гудеріан у ті дні втратив 242 танки, з них понад 130 – у боротьбі з катуковцями). Увесь цей час, оскільки фронт розвалився, Катуков та інші командири нечисленних радянських з‘єднань діяли на свій розсуд. Ну, а потім Західний фронт під орудою "геніального" Жукова стабілізувався, і Жуков послав бригаду Катукова в лобову атаку на якесь сільце, де бригада і згоріла за один день, не завдавши ворогові втрат.
  Продовжувати?
  Можна згадати оборону Одеси і Севастополя, де за спинами червоноармійців та матросів і бойових генерали не було високих штабів, особливих відділів і загороджувальних загонів (а якщо особісти й були, то поруч, в шанцях). Можна згадати Сталінград, де штаб командувача 62-ю армією Чуйкова був розташований за кількасот метрів від передової і де основною бойовою одиницею стали штурмові групи під командуванням якогось сержанта чи лейтенанта, які діяли, звісно, за наказами штабу, але самостійно визначаючи засоби і шляхи виконання цих наказів. Можна згадати марш від Вісли до Одеру на початку 1945 року 1-ї гвардійської танкової армії тепер уже генерала Катукова, коли командири корпусів, вирвавшись далеко вперед, за зону радіозв‘язку, самостійно визначали, куди і як їм рухатись відповідно до оперативної обстановки – а за добу приходили накази з штабу фронту, а то й з Генштабу, де писалося те саме...
  Ні, звичайно, не тільки сержанти, полковники та генерал-майори тримали фронт і завдавали ворогу нищівних ударів. Маршал Рокосовський незадовго до смерті висповідався журналістам, не сподіваючись навіть, що колись це буде надруковано: "Коли ми, командуючі фронтами, навчилися дурити цього кремлівського мудака, от тоді ми і почали по-справжньому бити німця".
  Звичайно, все було не так просто: не в одному Сталіні була справа, а в Системі. І не всі маршали заощаджували солдатські життя – з одного боку, кривавий м‘ясник Жуков, з іншого – Говоров, котрого генерали його штабу (справжні сталінські виплодки) насмішкувато звали "аптекарем", мовляв, все намагається точно розрахувати, щоб досягнути найвищої ефективності за найменших людських втрат.
  А про масштаб і джерело цих втрат (як і про те, з яким настроєм воювала Червона армія, як охоче вона йшла в бій "За Родіну, за Сталіна!", яку місію виконувала в Європі) можна судити з однієї лише цифри - 954 тисячі. Стільки бійців Червоної армії та інших радянських формувань, які воювали на фронті з гітлеризмом, знищили... ні, не есесівці і не бандерівці, а самі ж комуністи – чи то за вироком трибуналів, чи вогнем загороджувальних загонів, чи просто без суду і слідства на полі бою – мовляв, не виконував цей боєць чи командир наказу, не йшов у лоба в атаку на чергову безіменну висотку...
  Іншими словами, більшовики-комуністи вбили приблизно у 100 разів більше червоноармійців, ніж українські націоналісти (втрати чекістів ми тут не рахуємо, це особлива рубрика, як і втрати есесівців), і приблизно у 500 разів більше, ніж націоналісти естонські, "лісові брати", про яких зараз стільки репетує московська преса. Це – більше, ніж фронтові втрати Сполучених Штатів, Великої Британії та Франції, разом узяті (нагадаю, що західні альянси з 1941 року воювали на два фронти: з Німеччиною й Італією та з Японією, тобто у Європі й Північній Африці та на Тихому океані). Це – чверть всіх тих сил, які виставили нацисти та їхні союзники проти СРСР 22 червня 1941 (разом із тиловими та охоронними частинами). І це – населення невеличкої країни; і, нарешті, це – майже стільки, скільки жило етнічних естонців в незалежній Естонії на момент початку Другої світової війни...
  Цифри ці одержані на основі ретельного вивчення документів не якимись російськими дисидентами чи українськими буржуазними націоналістами, а офіційною Комісією з реабілітації жертв політичних репресій при президенті РФ Путіні, яка й опублікувала їх у 2005 року. Вони означають, що Червона армія-визволителька – це міф, бо не буває армій, здатних когось визволяти, де свої ж знищують здебільшого без суду і слідства (за вироками трибуналів та судів були розстріляні “лише” близько 160 тисяч червоноармійців – 12 повних дивізій) цілий фронт. Не буває армій, здатних когось визволити, де солдати й офіцери настільки невільні, що не піднімають повстання проти начальственної банди, яка звалася номенклатура партії більшовиків, і, за пізнішими оцінками льотчика-винищувача Дмитра Панова (рекомендую всім його спогади), нічим не відрізнялася від нацистської номенклатури.
  Воювали як вільні люди червоноармійці там, де вони були дистанційовані якомога більше від Системи, і воювали героїчно, а проте не спромоглися здійснити головну свою місію – підняти на багнети всіх, хто уособлював Систему. Хоча скільки прозрілих там, на полях страхітливих бойовиськ, потрапили до тих 954 тисяч, котрих знищила комуністична Система, тим самим не підвищивши, як їй хотілося б, а вкрай підірвавши боєздатність та професійність війська – так, що за одного вбитого німця геніальні сталінські полководці клали 10 червоноармійців? "Їх, справжніх авторів перемог, укладали у братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики”, - так написав уже на початку 1990-х бойовий льотчик Панов, зумівши на схилку віку дати правдивий опис своєї доби і чесно оцінити себе самого, тодішнього, і людей свого покоління.
  Так, вони були вільними тільки там, де до смерті лишалося чотири кроки. А зараз інші від їхнього імені хочуть привласнити героїзм і замовчати трагедію вояків Червоної армії, яких нищили і вороги, і "свої". Мовляв, не можна переписувати історію, - а ким вона написана, та страшна і правдива оповідь про війну двох Систем проти народів і проти Свободи?
  
  Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

• 2007.06.19 | igorg

  Володимир Косик: Підсовєтська Україна між двома Світовими війнам

  http://maidan.org.ua/static/mai/1182081366.html
  Продовження
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183044178.html
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183044178.html
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183482351.html
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183742516.html
  http://maidan.org.ua/static/mai/1184229595.html
  
  ...
  Щоби зрозуміти певні події, які відбувалися в Україні під російсько-совєтською окупацією в 20-их і 30-тих роках, та щоби збагнути суть і зна­чення тих подій, треба розглядати їх в контексті усіх подій від упад­ку української незалежности аж до Другої світової війни, бо всі вони із собою щільно пов'язані і творять одну нерозривну цілість. Що більше, всі ці події разом, чи навіть окремо, не можна розглядати без узгляднення політичних відносин між Україною і Росією, тобто без узгляднення факту окупації України Росією та плянів окупанта по відношенні до приборкання і, говорім відверто, прихованої чи явної колонізації України.
  Коли ана­лізувати якусь одну подію окремо, ізолювавши її повністю від інших і факту окупації України, автоматично прийдеться до фальшивих висновків і фальшивого насвітлення даної події.
  __________________________________________________________________
  Продовження http://maidan.org.ua/static/mai/1182625320.html
  Україна чинила опір
  
  Комуністичний історик М. Попов писав, що після упадку Директорії, тобто українського національного уряду, заіснував певний "національний відрив" комуністичної партії й совєтського апарату від українського селянства (див. Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України, Сучасність, Мюнхен, 1979, стор. 62) і тому совєтська влада попала у прямий конфлікт з українськими селянськими масами. А що сільське населення становило понад 80% усього населення України, то можна твердити, що був це конфлікт з українським народом. Почалися селянські повстання, яких не знала Росія.
  
  За совєтськими даними на початку НЕП-у діяло в Україні не менше 40 тисяч організованих повстанців. В роках 1920-1921 Червона армія відібрала у повстанців 43 гармати, 1812 кулеметів, 31 788 рушниць ("Комуніст", Харків, 11.2.1923, цит. за: Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України..., стор. 86).
  
  Інші джерела подають, що у 1920 р. на Київщині було 168 протибольшевицьких повстань, а на Полтавщині – 267 (див. М. Масюкевич, Червоний імперіялізм і Україна, Вісті Українського Науковогно Інституту в Берліні, грудень 1936). Під словом "повстання" треба розуміти звичайні револьти селян і, очевидно, акції більших повстанських груп. У дійсності тоді майже кожне українське село ставилося неприхильно до нової влади, до чужого – російського – комуністичного устрою та насильницьких реквізицій. Знову ж деякі повстанські групи в певних околицях України діяли приблизно до 1925 року. Але бунти і місцеві повстання появлялися подекуди аж до Голодомору.
  
  Большевицька Росія застосувала жорстоку політику проти українського населення не тільки з метою його приборкати, але також щоб забирати його майно, головно зерно.
  
  Беля Кун, один із большевицьких ватажків, що командував спеціяльними військами в Україні, описав як виглядали реквізиції українського хліба у 1921 році: "Я ніколи не переговорював зі збунтованими, - говорив він. - Приїхавши до району, який - замість погодитися на реквізицію - брався за зброю, я наказував оточити села скорострілами. А потім ми запалювали хати і хто не хотів згоріти, той ставав прицілом для наших куль" (так заявив Беля Кун французькому комуністові М. Ляпортові в Кремлі 9 серпня 1921 р., Maurice Laporte, Les mystères du Kremlin, deuxième édition, La Renaissance moderne, Paris, 1928, p.183-184).
  
  .....
  ___________________________________________________________________
  Продовження
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183044178.html
  
  Вплив міжнародних обставин
  
  
  Попередні інформації відносяться до внутрішної ситуації в російсько-совєтській імперії. Але у гру входять з не меншою силою елементи зовнішної, міжнародної ситуації, які будуть мати чи не рішаючий вплив на внутрішні події.
  
  У роках 1922-1927 економіка СССР майже в цілому залежала від закордону. Москва змушена була імпортувати машини, верстати, обладнання та різноманітне промислове устаткування, хімічну продукцію, текстиль, що поступали з Німеччини, зі Сполучених Штатів, з Великобританії, Швеції, Франції, Чехословаччини. У 1925-1926 роках цей імпорт становив близько 74% всього імпорту (в тому близько 21% машин та промислового устаткування (Внешная торговля СССР 1918-1966, Москва, 1967, стор.15). Крім того, СССР користав із іноземних капіталів.
  
  Але у квітні-травні 1927 року у відносинах між Радянською Росією й Великобританією виникла глибока криза, що призвела до розриву дипломатичних, торговельних і фінансових взаємин між Лондоном і Москвою (27.5.1927 р.).
  
  Москва інтерпретувала цю кризу як доказ того, що капіталістичні країни хочуть економічно й фінансово задушити "країну Совєтів", що вони готують інтервенцію з метою відокремлення України і ще кількох периферійних країн імперії, щоб таким чином ослабити "соціялістичну державу" (Див. "Известия", 10 квітня 1927; також Україна і зарубіжний світ, Київ, 1970, стор. 212).
  
  У серпні 1927 року Центральний комітет ВКП(б) заявив, що: "Готуючи війну проти СССР і проти робітничого класу своєї країни, англійський консервативний уряд веде повсюдну дипломатичну боротьбу проти СССР, організує кредитно-економічну блокаду СССР, змови і терористичні акти на території Союзу, підтримує контрреволюційні угруповання на Кавказі, особливо в Грузії і на Україні... " (Цитовано за Україна і зарубіжний світ, Київ, 1970, стор. 217-218).
  
  Москва особливо боялася втратити Україну, частка якої в економіці імперії була величезною: понад 80% видобування вугілля, понад 68% залізної руди, 77% чавуну, 82% цукру, 28% зернових і т.д. (див. Розвиток народного господарства Української РСР 1917-1957, т. 1, Київ, 1967, стор. 274). Україна було основною індустрійно-економічною базою імперії.
  
  Жоден план розвитку Росії чи взагалі імперії не міг мати успіху без України. Отож Москва не могла дозволити Україні відділитися чи бути відділеною внаслідок зовнішної інтервенції, принаймні до часу, коли вона зможе розвинути економічно інші райони імперії.
  
  Тому було необхідно "умиротворити" Україну, перебити ій хребет, щоб таким чином віддалити момент її можливого відокремлення, і, настільки можливо, скористатися з її багатства для створення другої економічної бази, подібної до України, але віддаленої від кордонів Союзу. В основному, отже, головною метою передбаченого господарського плану було зменшення економічної залежности СССР від зовнішнього світу, а також збільшення економічної й військової потужности Росії.
  ....
  Боротьба проти українського села
  
  
  
  1929 рік відзначається в Україні ще і тим, що тоді російсько-совєтська влада розпочала загальний наступ на українське село. Посилено процес колективізації приватних господарств. На Московщині колективізація відбувалася без великих труднощів, так що вже на початку 1930 року деякі околиці були на 80-90% колективізовані. В Україні колективізація йшла дуже поволі і, що найголовніше, відбувалася серед страшного терору.
  
  Вже від 1928 року колективізація відбувалася впарі з конфіскацією майна середніх і багатших селян, яких по-російськи називали "кулаками", а по-українськи "куркулями". Розкулачення, очевидно, відбувалося по всій території Совєтського Союзу, але в дійсності воно було куди більше жорстоким поза етнографічною територією самої Росії (Московщини), зокрема в Україні.
  
  Для акції розкулачення російсько-большевицький уряд післав на територію України загони т.зв. 25-тисячників. Були це групи відданих владі людей, переважно росіян з Тули, Ленінґрада, Москви, Ґоркого та інших міст Росії, до яких в Україні долучилися в деяких околицях також і українські члени комуністичної партії. Ці 25-тисячники були головним інструментом Москви в розкулаченні і колективізації України. Вони завели страшний терор, конфіскували майно заможніших і багатих селян, а їхні родини часто розстрілювали на місці, або вивозили в Московщину чи на Сибір.
  ....
  
  Метою цілої операції була, очевидно, колективізація українського села, але ж сама колективізація мала також більше чи менше приховану ціль. Її знаменито висловила газета "Пролетарська Правда" з 22-го січня 1930 року, коли писала, що колективізацією совєтська влада хоче "знищити цю соціяльну базу українського націоналізму, якою є селянська приватна власність".
  
  Існують свідчення про те, що українське село боронилося. То тут то там вибухали повстання. Про них ми маємо мало інформацій, але відомо, що в 1929-1930-му роках, в районі Біла Церква, коло Києва, повстанці під командою отамана Шпака нападали на війська ҐПУ і на представників совєтської влади. У вересні 1930 року вибухло повстання в околицях Вінниці, а в червні 1931-го року в кількох районах Камянець-Подільщини. Неспокої були і в інших місцевостях на Херсонщині, Волині, Дніпропетровщині та Чернігівщині. На Чернігівщині заворушення здушили спеціяльні війсьска "Пролетарської Московської Дивізії", з Москви. Про ці події відомості розпорошені, деякі з них потрібно перевірити.
  __________________________________________________________________
  
  http://maidan.org.ua/static/mai/1183482351.html
  
  Організація голоду
  
  Врешті був запущений механізм Голодомору. Цей механізм складався з трьох чинників: 1) завищені пляни доставок, складені Москвою у 1931-1933 роках, 2) насильна реквізиція хліба і всіх продуктів, що почалася з осені 1931 року й тривала до кінця 1932 року, 3) заходи, спрямовані на ізоляцію українського населення за допомогою військ, з одного боку, ізоляція сіл від міст і вокзалів, а з другого - України від інших республік і зовнішнього світу.
  
  Починаючи від квітня 1932 року люди почали вмирати сотнями тисяч, вмирали жахливою смертю, яка часто поєднувалася з божевіллям і канібалізмом. Про випадки канібалізму згадують іноземні журналісти й дипломати. Але російсько-совєтська влада вперто заперечувала існування голоду.
  ...
  Від весни до кінця 1932 року приблизно півтора мільйона людей згинуло голодовою смертю в Україні. Та це був не кінець, а початок великої трагедії. Москва виготовила справжній плян погрому України, погрому не тільки вільного сільського господарства, але й літератури та культури взагалі. Тому, що кремлівська місія Каґановича і Молотова до Києва в 1932-му році не дали бажаних наслідків, Москва післала туди на початку 1933-го року Постишева, а з ним високого урядовця ҐПУ Баліцкого. Постишев прибув в Україну з широкими повновластями, які зробили його справжнім диктатором. А Баліцкий став шефом ҐПУ в Україні.
  
  Разом з Постишевом до України прибули десятки тисяч росіян, щоб взяти в свої руки ключеві позиції в адміністрації та в усіх галузях економічного і політичного життя країни. Пізніше, сам Постишев звітував про переведені зміни на різних постах, які власне отримали привезені ним з Московщини нові кадри.
  
  Він звітував, між іншим, що до жовтня 1933 року, тобто якраз до кінця голоду, надіслано на українське село "в загальному характері 3.000 керівних робітників, що грали особливу ролю у введенні нових форм і метод керівництва соціялістичним господарством. За минулий рік, - говорив Постишев –було послано в колгоспи не менше 10.000 осіб, в тому числі на постійну роботу в характері голів колгоспів, секретарів осередків і парторгів колгоспів 3000 чоловік" ("Правда" 8 лютого 1933; гл. Мирослав Прокоп, Україна і українська політика Москви. Частина І. Період підготовки до Другої світової війни. Сучасна Україна, Мюнхен, 1956, стор. 36).
  ___________________________________________________________________
  
  http://maidanua.org/static/mai/1183742516.html
  
  Пекло на землі
  
  Голод в Україні набрав справді катастрофічного характеру мабуть у лютому, березні, квітні, травні 1933 року, коли не було ні трави, ні кори, бо все було покрите снігом і знищене морозом. Яким був цей голод, від початку до кінця, видно з деяких свідчень очевидців, чужинецьких і українських.
  
  Вже на самому початку літа 1932 року один кореспондент в російському журналі в Парижі писав: "можна бачити страшні постаті жінок з позначеними голодом дітьми на руках. Багато селян, яких притягають слухи про свобідний ринок, йдуть до міст, надіючися щось купити, або вижебрати. Навіть у Харкові зустрічається велике число селян, які жебрають хліба. Але міліція їх виганяє поза місто."
  
  "...Загальну ситуацію по відношенні до харчування в Україні неможливо описати. Там голод є правдивим, з усім тим, що він приносить: кора з дерев, трава стали поживою замість хліба." ("Социалистический Весник", Париж, № 11, 1932, стор. "№ 11, 1932, стор. 23.)
  
  Американський кореспондент В.Г. Чемберлен, писав: "Совєтський уряд міг був дуже легко запобігти голодові різними середниками, якщо він був би схотів." (W.H. Chamberlin, Russia's Iron Age, Boston, 1934, p. 89). Інше свідчення, зроблене під присягою, говорить: "Коли вони з'їли усіх котів, собак і мишей, коли вже не було жодних звірят до їдження, вони почали їсти людське мясо тих, хто помер уже з голоду. Це було до тої міри жахливим, що коли ми, селяни, йшли дорогою села, ми бачили багато трупів здовж дороги... Голод був такий, що в містечку Полянецька бабця, хвора з голоду, забила і з'їла 8-ми річну дівчинку, яка прийшла її відвідати ("Communist Takeover and Occupation of Ukraine, Special report n°4 of the Committee on communist agression, Washington, 1955, p. 19; Congressional Record, Washington 1952, Vol. 98, part 2, p. 2110).
  
  Випадки каннібалізму потверджені свідченнями, в тому також американським дипломатом, колишнім амбасадором у Москві, В.Ц Буллітом. Перед окремим комітетом Конгресу США він заявив наступне:
  
  "Ранкін: Український нарід є одним з найкращих народів Європи?
  
  Булліт: Так, це правда.
  
  Ранкін: Однак згідно з Вашою заявою п'ять до шість мільйонів з них згинуло з голоду?
  
  Булліт: Від трьох до пять мільйонів.
  
  Ранкін: Мужчини, жінки і діти гинули з голоду і їли в цій страшній нужді тіла їхних власних дітей, та членів їхних родин! Чи так?
  
  ...
  
  Але Росія не погодилася на жодну допомогу, бо мовляв жодного голоду в Україні немає. М. Калінін, голова ЦВК СССР заявив у грудні 1933 року: "Політичні брехуни пропонують прийти з допомогою голодній Україні... Тільки найбільш декадентські кляси можуть витворити елементи такого цинізму." ("Правда", 29 грудня 1933).
  
  А тодішний міністр закордонних справ СССР Літвінов також категорично заперечив існування голоду. В листі до члена американського Конґресу Г.Е. Копельмана з 4 січня 1934 року, він писав: "Я дістав вашого листа з 14 грудня і дякую вам за те, що звернули мою увагу на українські писання. Існує багато таких памфлетів повних брехні, які поширюють контрреволюційні організації закордоном..." (The Black Deeds…, op.cit., p. 95).
  
  Ці писання і памфлети, це були якраз протести українських організацій у США і Європі, які конґресмен Копельман, зібравши разом, вручив російсько-совєтському урядові.
  ___________________________________________________________________
  
  http://maidan.org.ua/static/mai/1184229595.html
  ...
  
  Колишній американський амбасадор в Москві Булліт, як згадано попередньо, уважаає, що від 3-ох до 5-ти мільйонів українців згинуло з голоду. Колишній урядовець статистичного бюра Української Совєтської Республіки Галина Вільна твердить, що втрати України під час голоду виносили 6,5 мільйона осіб. Думаємо, що ця цифра є найбільше подібною до правди тим більше, що Вільна базувалася на деяких даних, які їй були доступні в статистичному відомстві.
  
  Коли проаналізувати статистичні дані про українське населення в роках 1932-1933 то виходить, що в 1932 році в Україні згинуло дещо більше як півтора мільйона осіб, а в 1933 році нових 3.300.000 осіб, тобто за весь час голоду згинуло в страшних муках понад 5 мільйонів людей, а інші згинули в концтаборах, на засланні і в тюрмах, разом 6 до 7 мільйонів. Всіх їх знищила російська комуністична влада за приблизно два роки. До них треба додати приблизно один мільйон втрат з причини зменшенння народин. У всякому разі за час Голодомору знищено більше ніж 15% усього населення України.
  ...
  __________________________________________________________________
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.06.19 | igorg

    Галя Койнаш: А кому не нужна правда, тов. Гинзбург?

    http://maidan.org.ua/static/mai/1181933133.html
    
    Назначения на разные должности при «Антикризисной коалиции» настолько поражали своей неуместностью, что за кажущейся нелепостью легко разглядеть вполне продуманные и зловещие замысли. Как показали события вокруг недавно открывшегося Музея советской оккупации, надо быть начеку и везде..
    Одним из тех далеко не случайных шагов коалиции стало назначение на пост председателя Государственного комитета архивов Украины экс-народного депутата от Компартии Ольги Гинзбург. По отношению к таким должностям как-то непривычно звучат обвинения в конфликтах интересов, но основания, похоже, есть.
    В телевыступлении на этой неделе Ольга Гинзбург заявила, что надо засекретить документы, касающихся коммунистических репрессий.
    Она также обрушилась с критикой на Музей советской оккупации, созданный Киевским отделением Мемориала им. Василя Стуса. Цитирую:
    «Кому это надо? Моему поколению это не надо. Какому поколению надо рассказывать о коммунистической оккупации?»
    Не принято, конечно, спрашивать о возрасте. С другой стороны, когда кто-то выступает якобы от имени целого поколения, потребность в уточнении всё-таки испытываем.
    Тем более, когда подозреваю, что даже если мы с Ольгой Петровной не ровесницы, то разница в возрасте вряд ли существенная.
    Но это исключительно всё, что нас объединяет.
    Расходимся уж точно относительно того, что нужно нашему поколению.
    Ольга Петровна спрашивает, кому нужна память о прошлом.
    Мне она нужна, тов. Гинзбург. Я представитель Вашего поколения, но я не Ваш человек, и не принимаю Вашего мира.
    В моём мире были жертвы. И есть вопросы. На них я уже требую ответа.
    Вы спрашиваете, какому поколению надо рассказывать о коммунистической оккупации. Употребляю слово «спрашивать» весьма условно. Ваши не хотят вопросов, да и никогда не хотели. Такие риторические вопросы сводятся, в конце концов, к одному – спрашивать нельзя.
    Но те времена уже минули, тов. Гинзбург. Пора Вам это понять. Пора Вам всем понять то, что Вашим коллегам-палачам было недоступно. Уничтожать людей легко, да – это Ваши товарищи быстро усвоили.
    Однако вопросов не удастся уничтожить. Придёт новое поколение, а потом ещё одно. Лишённые могил, прошлого, памяти о родителях, дедах, прадедах, они будут спрашивать, почему.
    Всем поколениям надо знать правду, тов. Гинзбург.
    Это их право. Это их – и наш – долг.
    
    За нашу и их свободу.

• 2007.06.19 | igorg

  Зерна и плевелы: о ценности честных мемуаров

  ЗЕРНА И ПЛЕВЕЛЫ: О ЦЕННОСТИ ЧЕСТНЫХ МЕМУАРОВ
  Игорь ЛОСЕВ,
  “Флот України”, г. Киев
  http://fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=815
  
  Мне уже не раз приходилось писать, опираясь на факты и документальные свидетельства, о весьма сомнительных достоинствах некоторых воспоминаний участников важных исторических событий. К сожалению, их авторы нередко являются людьми заангажированными, идеологически зашоренными, мыслящими штампами и политическими установками времен их молодости. Часто они стараются скрыть от потомков не самые лестные для себя обстоятельства как собственной деятельности, так и негативов системы, в которой им пришлось пребывать. В общем, умный, честный, склонный к анализу мемуарист — большая редкость. Впрочем, сама история проведет жесткую селекцию, отделив в мемуарной литературе злаки от сорняков, овец от козлищ, драматические человеческие документы эпохи от дешевой серийной макулатуры пропагандистского пошиба.
  
  К числу таких очень немногочисленных правдивых свидетельств о минувшей войне относятся и мемуары полковника авиации, участника боевых действий 1941 — 1945 гг. Дмитрия Пантелеевича Панова (1910 — 1994) “Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели”, изданные во Львове в издательстве “СПОЛОМ” в 2003 году. Д. П. Панов закончил свою службу в Прикарпатском военном округе, во Львове, чем и объясняется появление его книги в этом городе. Автор — уроженец Кубани, поэтому и повествование свое начинает с описания родного края, изобильного плодородной землей, дичью, рыбой, щедро одаренного природой. Он прожил большую и бурную жизнь, и ему было что рассказать читателям. К сожалению, книга очень быстро исчезла с прилавков киевских магазинов, поэтому считаю своим долгом ознакомить читательскую аудиторию нашей газеты с этим незаурядным явлением в военной мемуаристике.
  Очень интересны и своеобразны кубанские зарисовки полковника Панова. На Кубани долгие годы существовал серьезный антагонизм между бывшими запорожскими казаками, основавшими сначала Черноморское, а затем Кубанское казачье войско, и переселенцами из центральной России, так называемыми иногородними. Конфликты иногда доходили до кровопролития.
  Именно к этим иногородним принадлежал и сам мемуарист.
  Его далекий предок бежал от помещичьего гнета из Пензенской губернии сначала в Воронежскую, а затем уже на южные берега Азовского моря. Автор воспоминаний дает этому такую оценку: “Казалось бы, более двухсот лет прошло со времени бегства моих предков, а все ищем причины своей, прямо скажем, в основном убогой жизни не в себе самих — ленивых, негордых, неорганизованных, несамостоятельных и бесхозяйственных, а в Сталине, Хрущеве или Горбачеве… Мы все ищем доброго царя, помещика или президента. Ищем на кого свалить, если окажемся у разбитого корыта, а результат этот, если посмотреть на прецеденты, весьма закономерен. Соответствует он нашим традициям, да и умонастроениям” (с. 10).
  Интересны оценки Пановым этнографических особенностей Кубани: “Казаки, населявшие Приморско-Ахтарск (родную станицу Панова. — Авт.), были в подавляющем большинстве украинского происхождения, гордились своими запорожскими и екатеринославскими корнями. Украинская речь преобладала на Кубани” (с. 15).
  Панов абсолютно не идеализирует своих земляков и даже родственников. Его оценки глубоки, суровы и нелицеприятны. Тем более интересно, когда они звучат из уст бывшего военного комиссара и замполита. Вот, например, что поведал Панов об “облико морале” многих сеятелей и пахарей, крестьян, в том числе и на примере собственного семейства: “Должен сказать, что дикая зависть друг к другу, появившаяся у крестьян в первом поколении, познавшем обладание собственностью, и дремучие предрассудки, поверхностная религиозность нашего народа, знавшего Библию понаслышке и совсем не считавшего нужным, сплошь и рядом, следовать божьим заповедям, очень напоминали мне впоследствии истовый, буквально религиозный “марксизм” наших партийных наставников. С двойным подходом относились попы марксистского прихода и к моральным заповедям. Получалось — марксизм сам по себе, а интриги, воровство, взяточничество, цинизм, пьянство — сами по себе.
  Я уже не говорю, что во время коллективизации на полный ход раздувался именно тот пожар дикой зависти и злобы к умелому и состоятельному соседу, который заставлял моего родного деда Якова, стоя перед иконой, ликовать по поводу несчастья, обрушившегося на хозяйство родного сына Пантелея. Посмотрим на себя трезво. Новое здание социализма строилось из старого кирпича, которым являлись мы сами. Да и нельзя забывать, что народ так же формирует власть, которая им правит, как и власть его самого” (с. 28).
  Пишет Панов и об участии кубанцев в Первой мировой войне: “Удивляюсь я силе славянства. На протяжении нынешнего столетия бездарные правители в целом ряде тяжелых войн миллионами бросали солдат в огонь, как дрова в топку.
  И все равно хватало народа. Лишь когда окончательно подорвали крестьянский корень, армия столкнулась с проблемой некомплекта. Уже в 50-е годы мне пришлось видеть в войсках немало больных и заморенных солдат, а то и просто калек, призванных на защиту социалистического отечества. А в начале века Россия, накопившая за столетия колоссальный генетический фонд физически крепкого народонаселения, могла поставить, казалось, неисчерпаемое количество солдат, как обычно не умея их толком вооружить…
  Кубанские пластуны прославились потом во многих сражениях. Были это сильные, закаленные крестьянской жизнью люди, привычные к жаре и холоду, выросшие на чистом воздухе и натуральных продуктах. Было в них много лихости, желания проявить себя, силы и ловкости. Не хватало, как обычно в русской армии, порядка, воинской хитрости и вооружения” (с. 29 — 30).
  А как же воевали тогда, в 1914-м? Это запечатлели фотографии битвы за Перемышль: “Вот видна русская пехота, скапливающаяся в складках местности, под водительством бравых поручиков.
  Простые крестьянские парни в фуражках и рубахах защитного цвета залегли бесконечными рядами, сжимая в руках трехлинейки. Ни артиллерии, с которой в русской армии было туго, ни пулеметов, ни даже гранат. Об этом неумении воевать всегда стыдливо умалчивали” (с. 30 — 31).
  Перемышль взяли, потеряв семьдесят тысяч солдат за 48 часов штурма, но уже через две недели на помощь австрийцам пришли немцы, вернули себе крепость и отбросили русских. Панов на примере кубанских формирований высказывается за комплектацию воинских частей по земляческому принципу, утверждая, что это способствует большей сплоченности солдат и исключает “дедовщину”. Впрочем, в СССР сие не приветствовалось и вот почему: “Мне представляется, что этот принцип был нарушен при советской власти в начале 30-х годов именно потому, что слишком часто приходилось вести войну с собственным народом. Например, в начале 30-х районы голода на Украине оцеплялись войсками. И, конечно, украинские полки в этих условиях становились более чем ненадежными. Нужна была масса враждебных друг другу, предельно униженных и озлобленных людей разных национальностей и языков, которых можно было вести на любое дело да еще во главе с офицерами, терзаемыми не проблемами офицерской чести, а страхом потерять жалованье и попасть под репрессии” (с. 32).
  Постепенно на Кубани, главным образом после Брусиловского прорыва, стали появляться австрийские пленные.
  Как написал Панов: “Совершенно неожиданно выяснилось, что они совсем не моральные уроды и антихристы, только и мечтающие о погибели православия и России, а очень приятные в общении, трудолюбивые, весьма мастеровитые люди. Среди них оказалось много хороших слесарей, столяров и других редких и высоко ценимых специалистов… В Ахтарях особенно хорошо приживались пленные чехи. И дело не только в том, что язык был практически понятен, а в том, что все они были прекрасными мастерами. Здесь я наглядно увидел разницу между собранным, подтянутым, мастеровитым среднеевропейцем и нашим, в массе своей, увальнем-кубанцем, или жлобом, как называли таких людей в просторечии…” (с. 33). И далее: “Чувствовалась в этих людях привычка к свободе и умение жить в ее условиях. Содержались они вольно, сами себе добывали на прокорм: ходили, спрашивали, кому что сделать. Ремонтировали обувь, перекладывали печи, паяли, лудили посуду. Они были, как посланцы индустриальной Европы, заметно оторвавшейся от аграрной России. Так вот, опять получалось, что русские солдаты, стремящиеся к свободе, воевали с людьми, гораздо более свободными, чем они сами” (там же).
  Это — точно. Так, в 40-е, 50-е годы прошлого столетия советский народ пытался вести и направлять гораздо более культурных и развитых в социальном отношении поляков, чехов, венгров. Более отсталые стремились учить и совершенствовать более продвинутых. Результат — известен.
  Панов справедливо отмечает, что в начале XX века на Кубани и в Украине урожайность доходила до 65 центнеров с гектара, а в результате аграрной политики КПСС она упала до 20, что означает возвращение к урожайности начала XIX столетия.
  Яркими красками рисует мемуарист аграрный погром отечественного крестьянства, который коммунисты назвали коллективизацией: “Массовый террор набирал уже такие обороты, что железные дороги не справлялись с, казалось бы, бесконечными эшелонами раскулаченных, которые тащились из европейской части Росии в Сибирь. Поэтому люди в ахтарской казарме, в ожидании отправки, содержались по нескольку суток.
  В казарме стояла ужасная вонь. Раскулаченные здесь же испражнялись в параши, вечно наполненные до самых краев. Ни о какой гигиене, конечно же, не шло и речи…
  Так вот думаю, что если пересчитать людей, которых можно было считать кулаками (согласно директиве нужно считать только тех крестьян, кто имеет тридцать пять и сверх десятин земли, пять-шесть лошадей, сельскохозяйственный инвентарь, четыре-пять коров, два-три батрака, которые работали в хозяйстве), то таких здесь было не более десяти процентов” (с. 145 — 146).
  Интересны оценки мемуариста, касающиеся пролетарской столицы, где ему довелось учиться в рыбном институте и откуда Д.П. Панова отправили в Качинскую школу летчиков: “…Московский городской комитет партии должен был направить определенное количество коммунистов и комсомольцев Москвы в военные училища — укреплять Красную Армию. Но коренные жители Москвы, уже вкусившие преимущества столичной жизни в городе, который великий вождь подкармливал, даже вырывая хлеб изо рта умирающего от голода украинского крестьянина, не очень-то стремились в небо, под воду или в седло лихого кавалерийского коня буденновской породы… Москвичи, вечно радеющие об общегосударственном благе, готовы были на многое для личного покоя. Нами, безропотной голытьбой из рыбных районов, эту дыру заткнуть было проще… Словом, вышло явно не по-большевистски, зато по законам уже сформировавшегося слоя советских правителей и буржуев, превыше всего ценящих свои шкуры” (с. 179 — 180).
  А когда новоявленный курсант-авиатор Панов ехал в поезде, направляясь в Крым, то его посетили такие мысли: “Печальной предстала предо мной Россия. Даже голодная Москва выглядела сравнительно благополучно по сравнению с теми толпами голодных, оборванных и морально сломленных людей, которых я видел через окно, с верхней полки вагона.
  Москву еще подкармливали. И совсем не потому, что здесь бывает много иностранцев. Просто Сталин, с болезненной скрупулезностью относившийся ко всему, связанному с удержанием власти, конечно же, сделал естественный вывод из исторических параллелей: всех императоров всегда свергало ближайшее окружение — преторианцы при поддержке плебса столицы. Именно этих людей, если хочешь удержаться у власти, нужно пичкать, даже если страна умирает от голода. Отсюда и дачи, которые дарил Сталин генералам, и деликатесные пайки, и система, сохранявшаяся до последнего времени, когда целая страна досыта кормила Москву и еще три-четыре города. Возникала особая московская психология, и я бы даже сказал, мировоззрение, надежно удерживающее на плаву всякого диктатора в нашей славной пролетарской столице”.
  Это были тридцатые годы: голодомор в Украине, массовые репрессии, раскулачивание, а партийная пропаганда рассказывала сказки о грядущей мировой революции: “По словам наших теоретиков, рабочий класс Запада должен был вот-вот под невиданным игом капитала восстать и совершить мировую пролетарскую революцию по нашему образцу. Да вот беда, как-то не спешил мировой пролетариат в коммунистическое ярмо. У них было десять миллионов безработных, а у нас почти тридцать миллионов умерших от голода и погибших во время небывалого по жестокости раскулачивания. О нашей стране знали за рубежом гораздо больше, чем в ней самой. И к такому счастью, которое хуже всякого несчастья, мировой пролетариат, который, как мы были уверены, только и думал о пути к социализму, не спешил. Конечно, правильно делал” (с. 183).
  Привлекают своей нетрадиционностью некоторые философские рассуждения полковника Панова, даже удивительно, как, прослужив столько лет советским замполитом, человек сумел сохранить исправные мозги: “Сама работа авиатора невозможна в сочетании с тоталитаризмом, пронизавшим нашу армию сверху донизу и настолько убившим в ней всякую инициативу, что это удивляло даже врагов: взвод погибал, ожидая команды из роты, а рота пропадала, не получив команды из батальона, и так далее. Летчику такие порядки не подходили: решения здесь принимались мгновенно и выполнялись быстро. Кроме того, отношения между летчиками и механиками скорее напоминали товарищеские. Ведь не заставишь же заниматься шагистикой человека, который снаряжает в бой машину, от исправности которой зависит твоя жизнь, не станешь выкаблучиваться перед укладчиком парашюта, на котором тебе, возможно, через час опускаться с поднебесья, покинув горящую машину. Да и сама экзотика парения в воздухе, свежий ветер и широта открывающихся далей, будто вычищала из голов казарменную дурь, которую нам упорно вдалбливали” (с. 192).

• 2007.06.19 | igorg

  Війна, як вона була: погляд справжнього фронтовика

  Війна, як вона була: погляд справжнього фронтовика
  Сергій Грабовський
  http://www.chas.cv.ua/20_06/6.html
  http://www.chas.cv.ua/21_06/5.html
  
  Запекла дискусія, яка розгорнулася на форумі УП одразу після публікації статті Остапа Кривдика «Незакінчена війна» зайвий раз довела, що війна та справді не закінчена.
  І не тільки в тому річ, що визначення «свобода», «Вітчизна», «правда», «чесність», «героїзм» та інші трактуються учасниками дискусії дуже по-різному.
  Річ не тільки в тому, що одні обстоюють український погляд на цю війну, інші – зовсім не український і навіть не російський, бо ж, скажімо, офіцер-фронтовик Олександр Солженіцин вважає, що сьогоднішня Росія має шанувати не лише вояків Червоної армії, а і бійців Російської визвольної армії Власова.
  Річ у тім, що частина дискутантів вважає, що може бути «хороший» і «правильний» тоталітарний лад, що одна з двох тодішніх конкуруючих тоталітарних ідеологій була «нашою», і тому вже автоматично «вірною», а інша – «чужою», відтак «поганою».
  Це означає, що війна триває, що для ствердження свободи мало було перемогти гітлеризм, треба ще перемогти сталінізм.
  Бо ж одні розстрілювали у Биківні, інші – в Бабиному Яру, а суть лишалася та сама.
  І якщо зараз тільки марґінали будуть захищати розстрільні команди Бабиного Яру і їхніх фюрерів, то у розстрільників Биківні та прихильників їхньої ідеології чимало відвертих і прихованих захисників.
  І наявність таких захисників чомусь вважається нормою, хоча службами ЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ знищено значно більше українців, ніж формуваннями SS і SD.
  Та й проблема нищення євреїв (на що люблять посилатися сучасні апологети «чекізму») — питання неоднозначне: якщо у ХХ столітті саме нацисти впевнено лідирують за числом закатованих ними юдеїв, то друге місце, не менш упевнено, займають большевики, а потім уже йдуть різноманітні арабські учні й послідовники перших та других.
  Одне слово: у травні 1945 року був, звичайно, переможений один тоталітаризм, але інший, не менш небезпечний, залишився жити і простягнув свої метастази у день сьогоднішній.
  Але це зовсім не означає, що цей тоталітаризм непереможний. Більше того: його перемогли у своїх душах чимало радянських фронтовиків. Московський філософ професор Георгій Куніцин розповідав, що антисталіністом він став у липні 1941 року, під Єльнею, і практично всі його однолітки тоді ж зненавиділи «вождя всіх народів»; от тільки з війни з кожної сотні їх повернулося двоє, калічених-перекалічених. І добре, якщо повернулися додому, – а могли, як той самий Солженіцин, ще з фронту піти до ҐУЛАҐу, чи, як герой штурму Рейхстагу Олексій Берест, «неправильно» себе поводити і потрапити за ґрати вже у мирний час.
  Отож, я хочу сьогодні надати слово одному із тих, хто переміг нацизм на фронті й большевизм – у власній душі, льотчику-винищувачу Дмитрові Панову.
  Він дожив до 1994 року, і через майже десять років по його смерті у Львові, де провів останні роки пілот, побачила світ його книга «Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели» (Львів, «Сполом», 2003).
  Варто, звичайно, прочитати весь цей майже 1000-сторінковий фоліант, навіть окремі фраґменти з якого є доволі красномовними.
  Здавалося б, у книзі, автором якої є не просто льотчик, а ще й політпрацівник досить високого рангу, у кращому разі мають бути хіба що правдиві описання бо-йових поєдинків, а все інше – звичайні оповідки «сталінського сокола», котрий, звісно, може покритикувати командування за «окремі недоліки», але водночас повсякчас наголошуватиме на героїзмі своїх однополчан та всього радянського народу в боротьбі за справу Комуністичної партії й особисто товариша Сталіна. Та книга написана зовсім інакше.
  «Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами».
  «Хто перший доповідатиме про успіхи, є їхнім автором й одержує нагороди, а зі справж-німи авторами ніхто не панькається. Їх укладали у братерські могили, а живих похвалювали: добре воюєте за Вітчизну, хлопці. Батьківщина вас не забуде. Але нічого і не дасть – доповнили цей вираз фронтовики».
  «Обидва диктатори з віслючою впертістю не дозволяли своїм військам здійснювати елементарні маневри для свого порятунку, якщо це було пов’язано з відступом».
  «Мені доводилося бачити наші війська на підході до фронту, які складалися, в основному, зі стариків та юнаків. Танки, артилерія й авіація були укомплектовані людьми у розквіті сил, а в піхоту засовували всіх підряд. Піхота була погано вдягнена, черевики з обмотками, її годували від випадку до випадку, а настрій був як у худоби, що її гнали на убій».
  «Зовсім не внаслідок боягузтва в перший період війни у полон потрапили мільйони наших солдат, і не тільки внаслідок технічної та організаційної переваги німецької армії, а насамперед тому, що люди, котрі звикли діяти за вказівкою, виявилися абсолютно безпорадними у разі загибелі чи зради командирів. Знаю випадки, коли цілі полки, полишені командуванням, не бачачи іншого виходу, розбивали ґвинтівки об землю і здавалися в полон кільком німецьким мотоциклістам. Та і всі знущання, які довелося пережити народу, зокрема колективізація, не викликали підвищеного бажання воювати за цю державу».
  «Війна з нашого боку велася варварськими стосовно своїх же людей засобами. Ми шалено бомбардували село, в яке заповзли німецькі танки, руйнуючи хати, вбиваючи людей і худобу. Наше командування кидало в бій цілком непідготовлених хлопчаків-курсантів, безглуздо втративши уже сотні дивізій».
  «Я завжди гнав від себе думку про те, як схожі фразеологія та основні гасла двох режимів – нашого комуністичного і нацистського. Бо ж ідея тотальної війни — це лише перефразований заклик: «Все для фронту, все для перемоги». Маленков з Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких ґауляйтерів по той бік фронту».
  «Радянське начальство завжди володіло посиленним відчуттям можливої шкоди для власної дупи».
  Дмитро Панов пройшов усю радянсько-німецьку війну з першого до останнього дня, у 1941 році захищав небо Києва, здійснив сотні бойових вильотів, збив понад півтора десятки ворожих літаків. Був представлений до звання Героя Радянського Союзу – але замість цього одержав тільки орден Червоного прапора. Бо ж норовливий виходець з Кубані був, очевидно, не до вподоби багатьом своїм командирам.
  Але нічого не вдієш: треба ж було комусь збивати ворожі літаки, от і терпіли таких Панових ті, хто на їхніх подвигах і кістках робив собі військову й політичну кар’єру. Але тільки терпіли, при тому система ставилася до «сталінських соколів» як до призначеної на убій худоби».
  Спершу – замальовка з літа 1941-го року.
  «Нам виносили подяки за розвідку, під час якої ми переконалися, що німецькі танки пруть до Києва, - плакати треба було. Варто було нам перелетіти на аеродром Вільшанка, як залишені в нашому гарнізоні тилові підрозділи почали знищувати військове майно, над яким до останнього дня тряслися, як курка над яйцем.
  Спробуй льотчик не здай старий зношений шкіряний реглан – непри-ємностей не оминути. А тут підпалили сховище з півтора тисячами новеньких льотних регланів і з іншим дорогим майном. Підпалили склад пально-мастильних матеріалів, де зберігалося 1800 тонн бензину... Так потрібне нам майно палили з якимось садистським запалом».
  Інша сцена, але ставлення таке саме, хіба що виявлене ще більш красномовно:
  «Я знайшов Урзалієва після триденних пошуків в одному із шпиталів, забитому пораненими, влаштованому в будинку школи... Перш ніж знайти Урзалієва, я обійшов десятки шпиталів і надивився всіляких жахів: безруких, сліпих, безногих солдат, що покотом лежали на підлозі у великих залах на соломі, котрі, це було цілком очевидно, нікому не були потрібні.
  Я захрип, голосно викрикуючи у цих скорботних залах: «Урзалієв!» Бо ж не велося жодного обліку поранених – їх було так багато. Нарешті у будинку школи, переобладнаному на шпиталь, у кутку хтось жалібно занявчав, як полишене голодне кошеня: «Товаришу комісар, я тут».
  Це – вже не 1941 рік, коли таку ситуацію ще так-сяк можна зрозуміти. Це – переможний 1944-й, Одеса. А ось зовсім інша сцена, той самий 1944-й, тільки йдеться про щойно звільнений (чи «звільнений»?) Севастополь.
  «Не встигла пройти колона полонених, яку проводжали жінки, як із якоїсь улоговини, густо підіймаючи крейдяний севастопольський пил, з’явилася ще одна. Схоже, це були німці, які потрапили на Херсонесі під удар нашої реактивної артилерії. Конвоїри гнали їх напівбігом.
  Саме тут уперше в житті мені довелося побачити, як людина може бігти, затуляючи рукою власні нутрощі, які вивалюються з розпоротого осколком живота. А таких німців у цій колоні було не так вже й мало. Власне, у них не було іншого вибору — в кінці колони безупинно тріскотіли автоматні черги.
  Наші конвоїри добивали тих, хто відстав чи впав. Коли ця колона майже повністю пройшла, я побачив солдата-вірменина, котрий, істерично ридаючи, час від часу випускав по хвосту колони автоматну чергу, щоразу залишаючи на землі по кілька німців: уся крейдяна дорога, яка підіймалася з улоговини, була засипана трупами полонених.
  Бачачи в якому він стані, я спробував зупинити солдата-конвоїра: «Що ти робиш! Навіщо ти їх розстрілюєш!» Вірменин подивився на мене абсолютно божевільними очима, з яких струмками лилися сльози, і напівридаючи-напіввищачи прокричав, що зовсім недавно пострілом із колони полонених убито його кращого друга і земляка, єдиного сина у батьків, без котрого він не знає, як повертатися додому.
  Що він скаже батькам друга? Вони з ним клялися або разом жити, або померти. Колона пройшла, а я безмовно стояв серед пилюки і вбитих німців, не знаючи, що про все це думати».
  Якщо хтось читав публікації, присвячені трагедії радянських бійців на тому ж мисі Херсонес улітку 1942 року і те, як їх гнали у полон, уже мав нагоду пересвідчитись, що історія повторилася, але не у вигляді фарсу, як часом говорять, а у вигляді нового витка трагедії. Тільки у 1942-му році розстрілювали полонених радянських моряків (які теж пострілами з колон намагалися вбити ще хоч одного ворога) німці і румуни...
  Війна та була саме такою: надзвичайно страшною, жорстокою з обох сторін. Сказати про це правду тому, хто офіційно вийшов з цієї війни переможцем, було виявом величезної громадянської мужності. Таким проявом було й інше, сказане Дмитром Пановим.
  «Німці, зібравшись групою, кружляли над нами час від часу, наче мисливці чи лиси в курнику, заходили в середину нашої групи для атак обраної цілі. Нічого дивного – адже «Месершміт» і наша «Чайка» були машинами зовсім різних поколінь.
  Єдине, що ми змогли протиставити стрімким атакам ворога — то це атака в лоб, під час якої ми прикривалися своїм мотором АМ-25Б від снарядів гармати «Ерлікон». Прикритися не завжди вдавалося, але і противник намагався уникати лобових атак. Саме так – лобовими атаками – захищалися ми від атак винищувачів противника в бою над Жулянами».
  «Літаки, які були рівними з «Месершмітом», а в чомусь навіть його випереджали, ми одержали буквально за кілька тижнів до кінця війни. А сталінградського воза витягували з багнюки на ЯК-1, які, звісно, були значно кращими за І-16, але настільки ж значно поступалися «Месершміту».
  Головним недоліком була низька, порівняно з німецькою машиною, швидкість – менше на цілих сто кілометрів. А коли винищувач не може наздогнати противника, якому зайшов у хвіст для атаки, він одержує від свого вогню хіба що моральне задоволення... На цій машині ми воювали майже до кінця війни, і, як не дивно, примудрялися навіть здобувати перемоги».
  А ще у книзі льотчика-винищувача Панова чимало вражаючих спостережень, які стосуються «визволення» Европи у 1944-45 роках. Якщо коротко, то змальована ним картина поєднує справді героїчні бойові звитяги частини Червоної армії і грабіжництво, ґвалтування, насильство з боку іншої частини тієї ж армії, для якої Европа – територія для розгульного розбою.
  При цьому більшість командирів, політпрацівників, особістів опинилася, згідно з дуже детальними і вражаючими описаннями книги льотчика Панова, саме в другій категорії. Можливо, саме тому сьогодні Европа не дякує Червоній армії за «визволення»?
  Книга «Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели» – це, як на мене, останній, а, може, і головний подвиг винищувача Панова – кубанця за народженням і характером, який мав і російські, і українські етнічні корені, який ненавидів негідників незалежно від того, до якої нації вони належали і яку ідеологію сповідували.
  Ця книга – його бойова перемога над забобонами власної доби і над облудою тих можновладців минувшини і сучасності, для яких народ був і є тільки бидлом. Отож, і тим, хто підтримує позицію, висловлену Остапом Кривдиком, і тим, хто заперечує йому, рекомендую — прочитайте книгу льотчика-винищувача Дмитра Панова, видану російською мовою у Львові, і ви отримаєте чимало інформації до роздумів.Бо там – гранично чесний перед самим собою погляд справжнього фронтовика на події передвоєнного, воєнного і повоєнного часу.

• 2007.06.28 | igorg

  ИХ НРАВЫ: Хто ставитиме "стелу радянськім громадянам Криму - жер

  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1183003848.html
  ...
  Определена конкурсная комиссия в составе:
  Семяшкин Р. В., председатель комиссии, председатель общественно-патриотического движения "Родина";
  Баженов В. П., председатель Симферопольского военно-научного общества;
  Гордеев В. С., скульптор, заслуженный художник Украины;
  Грейсер П. П., художник-монументалист, народный художник Украины;
  Колбасов В. С., художник-проектант, заслуженный художник АРК;
  Кравченко М. П., участник Великой Отечественной войны, участник восстановления народного хозяйства на Западной Украине в 1945-50 годах;
  Кудряшов А. П., участник Великой Отечественной войны, доктор экономических наук, профессор, председатель общества "Крымские ученые социалистической ориентации";
  Лукичев А. Д., член Крымского рескома КПУ, заслуженный журналист АРК, в советский период заместитель начальника управления КГБ по Крымской области;
  Лысенко В. А., первый секретарь Симферопольского горкома Компартии Украины, заслуженный работник культуры АРК;
  Нестеренко А. И., секретарь Крымского рескома КПУ, заслуженный работник социальной сферы АРК;
  Штепа Н. П., член ЦК Компартии Украины, народный депутат Украины II и III созывов, заслуженный работник народного образования Украины.
  ...

• 2007.06.29 | igorg

  Погроза розправою за фільм про Шухевича

  Проект УРКАїна: Депутат Луганского горсовета угрожает директору кинотеатра
  
  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1183047308.html
  
  Депутат Луганского горсовета от Партии Регионов Арсен Клинчаев угрожает расправой директору кинотеатра, в котором должен был пройти показ фильма о Романе Шухевиче
  
  Как мы уже сообщали, 30 июня в 13.00 в Луганском кинотеатре «Космос» должен был состояться показ художественного фильма «Нескорений» - о жизни и деятельности одного из лидеров украинского освободительного движения Романа Шухевича.
  
  На следующий день, после того, как эта информация была опубликована на сайтах и в газетах, с нами связался директор кинотеатра «Космос» и сказал, что его посетил «человек из горисполкома» и очень убедительно попросил отказаться от демонстрации фильма. В случае же если лента таки будет показана, визитер гарантировал директору большие неприятности – от разбитых окон до закрытия кинотеатра.
  
  ...

• 2007.06.30 | igorg

  Ярослав Вайда: Річниця трагедії Терки

  http://maidan.org.ua/static/mai/1183141842.html
  
  9-ого липня минає 61 рік злочину проти людства в селі Терка, колишній Ліський повіт, етнічне українське село на території Польщі. Злочин поповнила тодішня польська держава своїм військом, 8-им відділом 36 Комендантури Військ охорони погранича. Солдати, згаданого відділу, живцем спалили 28 осіб у крайній хаті горішнього кінця Терки, а 5 осіб пострілами вбили по хатах. Це були переважно матері з дітьми, старі жінки та чоловіки. Наймолодшому було три роки, а найстаршому 84 роки – онук і дідо. Чим вони провинилися перед польською державою, якої вони в той час були громадянами? Одинокою провиною було те, що вони народилися українцями і жили на своїй споконвічній території.
  
  ...

• 2007.07.07 | igorg

  Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли

  Певно має бути цікавим і корисним для розуміння того як, хто і для чого цим займався, а також цікавими є й масштаби роботи. Не менш цікаві й погляди та трансформації цих людей.
  
  Цікаво перед прочитанням заглянути й ось сюди
  http://www.ukrasiabuild.com.ua/company-r.html
  сюди
  http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=1117
  сюди
  http://www.vd.net.ua/journals/articles-193?arch=1
  й сюди
  http://baza.in.ua/article/id=622/
  
  http://www.agentura.ru/library/nezdolya/blesk/
  "Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли"
  Авторы Сергей и Элина Нестеренко и Александр Нездоля
  
  Александр Иванович Нездоля - генерал-майор СБУ. Как пишут авторы, "Он охранял границу на далекой заставе в песках Таджикистана, возглавлял штаб спецназа КГБ Украины во время войны в Афганистане. Занимался оперативной работой в 5-м управлении и в разведке, как первый начальник аппарата СБУ активно участвовал в создании Службы безопасности Украины, работал замминистра промышленности по вопросам экономической безопасности, помощником премьер-министра… А уволившись из СБУ, ушел в большую политику - заниматься проведением избирательных кампаний крупнейших украинских лидеров и партий". Это первая книга об украинских спецслужбах - она повествует о событиях со времен КГБ и создания СБУ до минувших президентских выборов в Украине.
  
  Декілька розділів книги: Блеск и жестокость генерала Федорчука
  
  О периоде, когда ЦК КПУ возглавлял Петр Шелест, уже немало написано историками и возвращаться к этому нет смысла. В данном случае для нас важно то, что Шелест был большим патриотом Украины, был влюблен в ее “солов’їну мову”, знал и любил местную историю и обычаи. Все это не могло не вызвать настороженности в Москве, где патриотизмом считалась лишь любовь к Стране Советов, а все остальное квалифицировалось как "проявления национализма". Такой подход расцвел с подачи секретаря ЦК КПСС по идеологии Суслова и, как это ни парадоксально звучит, нанес колоссальный ущерб советской власти в целом и комитету госбезопасности в частности.
  
  В эпоху сусловщины судьба таких людей, как Шелест, в органах советской власти была предрешена. Нужно было только найти повод для отставки. И таким поводом стала книга "Україна наша рідна". "Доброжелатели" Шелеста написали в КГБ, что если сложить первые буквы названия книги, получится аббревиатура УНР (то бишь "Українська народна республіка”). Несмотря на всю абсурдность обвинения, Москва ухватилась за него как за возможность "уйти" Шелеста.
  
  Но естественно, одной лишь его отставкой не ограничились. По старой советской традиции, необходимо было "зачистить" всю "команду националиста Шелеста", для чего в Украине развернулась массовая "кампания по борьбе с национализмом". Задача эта возлагалась прежде всего на партийные органы и их главный вооруженный отряд - КГБ. Поэтому и новые партийные "боги" на украинский Олимп власти подбирались соответственно поставленной задаче. Секретарем ЦК КПУ по идеологии был назначен нетерпимый к любым проявлениям национальной культуры В. Маланчук.
  
  А одним из главных механизмов реализации планов партии в жизнь всегда был Комитет государственной безопасности.
  
  Поэтому незадолго до отставки Шелеста КГБ Украины возглавил Виталий Федорчук - личность крайне неоднозначная. Многие исследователи утверждают, что смещение Шелеста было одной из важнейших задач, поставленных лично Генсеком Леонидом Брежневым перед Федорчуком. Сегодня в прессе и исторической литературе Федорчук подвергается жесточайшей критике. Но речь идет в основном о том периоде, когда он возглавил КГБ СССР. А каким его запомнили люди, непосредственно работавшие под его началом в Украине?
  
  - Федорчук был, безусловно, профессионалом, - считает Александр Иванович. - Грамотнейший человек, прекрасный аналитик, чекист в полном понимании этого слова, не понаслышке знающий оперативную работу. Любил вызывать подчиненных на доклад, минуя их начальство. Работая в Центральном аппарате, я, тогда майор, был у него раз 15. Он очень быстро читал документы и мог увидеть ошибки или опечатки - даже те, которые я пропустил, хотя до этого раз пять переписывал. Он был очень осторожен в части оценки, трактовки какого-либо события.
  
  Но любая медаль имеет две стороны. И эта вторая сторона у Федорчука имела довольно непривлекательный вид. Он мог быть очень грубым с подчиненными, любил и всячески поощрял "стукачество" внутри органов. Жестокий, поломал судьбу не одному сотруднику. Малейшее неподчинение каралось с безграничной жестокостью. В тоже время подхалимы активно росли по службе, хотя нередко их профессиональные способности отнюдь не соответствовали занимаемым им должностям. В то же время внутри КГБ был введен жесточайший контроль, зачастую по принципу "стой на месте - иди сюда". Например, инспекция проверяла каждого оперработника в Пятом управлении по таким критериям. Нет дел оперативной разработки, проверки, наблюдения - значит, ты плохо работаешь, не владеешь обстановкой и так далее. А с другой стороны от нас требовали превентивной работы - зачем доводить человека до ареста, если его можно предупредить, переубедить? Но оценивали работу при Федорчуке именно так - нет дел, плохо работаешь.
  
  Или взять, к примеру, приказ по КГБ о комплексном использовании агентуры. Он, в частности, обязывал всех оперработников инструктировать свою агентуру на предмет… необходимости защиты социалистической собственности. Вот представьте себе: источники, помогающие мне получить информацию, это, как правило, творческая элита - писатели, поэты, журналисты, актеры. А уж когда я по линии разведки работал, так и еще круче: техническая, научная элита, руководители высшего и среднего звена. Это, понятное дело, люди вполне сознательные, патриоты своей страны - более того, цвет общества! Применительно к ним этот приказ выглядел просто маразмом. Скажем, я беседую с директором института, а он на меня недоуменно смотрит: так ведь защищать социалистическую собственность - моя функциональная обязанность, я по должности обязан следить, чтобы не было воровства! Но я должен был обязательно писать в отчете, что проинформировал их насчет защиты социалистической собственности. Это распоряжение осуждали все оперработники, но выполнять приходилось - спрашивали за это очень серьезно.
  
  К примеру, когда я работал начальником отдела во Львовском управлении, к нам приехал с инспекцией мой приятель по работе в центральном аппарате полковник Ш. Я ему предложил - давай поужинаем, посидим, поговорим, ведь давно не встречались. А он отказался. Всю неделю его командировки во Львов он каждый день до 24 часов изучал дела оперработников, а потом шел в гостиницу. Ни с кем не побеседовал, не выпил хотя бы символических 50 грамм. Как будто он не к коллегам приехал, а был заброшен во вражеский тыл во время войны. Ходил с красными глазами от недосыпания и напряжения. И все во имя того, чтобы написать в справке, что оперработники такие-то не проинструктировали своих агентов о том, что они должны бороться за охрану социалистической собственности.
  
  У нас были работники, которые почти не выходили на улицу - писали справки. И в конце совещания обычно говорили про таких - вот Петров молодец. А тех, кто честно работал, распекали".
  
  В годы войны Федорчук был одним из руководителей легендарного СМЕРШа - военной контрразведки, глава которой подчинялся лично Сталину. Возможно, именно эта работа навсегда оставила неизгладимый отпечаток в его душе, определив его дальнейшее специфическое мировоззрение и поведение. Складывалось впечатление, что война для него не закончилась. Он как будто все время находился на военном положении. И даже требовал, чтобы на работу все сотрудники ходили в форме. А на задания, требующие штатской одежды - исключительно в костюме.
  
  Александр Болдин, личность в КГБ воистину легендарная (подробнее мы расскажем о нем чуть позже), вспоминает забавный эпизод. Он пришел на встречу с агентом в скверик возле Золотых Ворот, что неподалеку от здания КГБ Украины на Владимирской. Согласно требованиям Федорчука, он был в костюме. Но проблема заключалась в том, что в Киеве тогда стояла сумасшедшая жара и человек в темном костюме, выглядел, мягко говоря, странно и обращал на себя внимание окружающих. И тут, как на беду, мимо проходили несколько сотрудников, направлявшихся на работу. Естественно, тоже в темных костюмах.
  
  - О, - сказал собеседник Болдина - Ваши коллеги идут!
  
  - Да нет, - попытался возразить Болдин - это так, просто прохожие.
  
  - Да бросьте Вы, что я не вижу? Кто ж еще, кроме ваших, будет в такую жару в костюмах ходить!
  
  Во время войны в Украине были гор- и райотделы КГБ. После войны их ликвидировали - отпала потребность. Они остались только в крупных промышленных городах, которые могли интересовать вражеские разведки. А Федорчук их восстановил - в каждом райцентре снова открылись райотделы. Причем в них направляли опытных работников. После назначения в Украину Федорчук, еще до отставки Шелеста, написал ему письмо, где указал, что для работы ему не хватает кадров. И Шелест разрешил ему дополнительно набрать 660 человек.
  
  - Очевидно, поэтому, мне и удалось попасть в КГБ "нестандартным путем" - из-за потребности в новых кадрах, -говорит Александр Иванович.- Федорчук был аскетом. Его не интересовали ни роскошь, ни отдых, ни развлечения, ни богатство - ничего, кроме работы. И того же требовал от остальных. Он безжалостно наказывал сотрудников, которые заводили садовый участок или машину. Жестко контролировал приход и уход с работы. Никто не мог уйти раньше своего начальника. Получалось так: я смотрю на окна своего начальника, тот на окна своего, тот - на окна начальника управления, а начальник управления - на окна председателя. И уходили с работы только тогда, когда в окнах начальника гас свет. То есть, раньше Федорчука никто с работы не уходил. Я работал в Киеве с 1972 по 79-й год с семи утра и до 10-11 вечера. Суббота обычно была рабочим днем. Так что между словами "жизнь" и "работа" можно было ставить знак равенства.
  
  В то же время, надо отдать должное, благодаря Федорчуку все сотрудники КГБ Украины были обеспечены квартирами: он написал письмо Щербицкому, и ЦК КПУ дало указание под личный контроль секретарей обкомов: в течение двух лет решить жилищный вопрос сотрудников КГБ и повысить им зарплату. Поэтому, даже когда сотрудника переводили на работу в другой регион, он твердо был уверен, что ему гарантирована стабильная зарплата и жилье.
  
  Жена и дочь Федорчука жили в Москве. И надо полагать, тоже не в роскоши. Помню, как в 1976 году мы с зампредом Н. Трояком ехали в Москву и Федорчук попросил нас взять им передачу - он купил в Киеве ящик консервов и копченую колбасу. Тогда в Москве было трудно с продуктами. А сейчас Федорчук живет в Москве - одинокий, его сын застрелился, умерла жена, а затем и дочь. Осталась только внучка, которая живет отдельно.
  
  Будучи сам неустроенным в личной жизни, Федорчук с легкостью ломал личную жизнь подчиненных. Работа в КГБ предусматривала обязательную рокировку сотрудников. Рокировка кадров - дело, в принципе, хорошее. Почему КГБ не был коррумпирован, как например, милиция? Не в последнюю очередь потому, что у нас больше пяти лет никто на одном участке не работал. Мы не обрастали связями, не обзаводились кумовьями, сватами и близкими друзьями, которым неудобно отказывать в просьбах. В этих рокировках плохим было только одно: новое место назначения сотрудника определяло исключительно начальство. Мнение самого сотрудника, положение и здоровье членов его семьи Федорчука не интересовало. А если жена отказывается ехать на новое место, тогда выбирай - либо жена, либо служба. Такой подход можно понять в военное время, но в мирное - зачем же мучить людей?
  
  Помню такой трагикомический эпизод. Двое наших сотрудников, поселились в новом доме на соседних этажах: один сверху, другой - снизу. Внизу жил Володя П., выходец из шахтерской семьи, женатый на дочери, кажется, третьего секретаря Луганского обкома партии. А сосед сверху был заядлым спортсменом. Купил себе штангу, гири и каждое утро упражнялся, а снаряды бросал на пол. Володя несколько раз ходил к соседу, просил не стучать. Но безрезультатно: сосед продолжал сотрясать их потолок. А однажды просто двинул Володю в глаз - чтобы не отвлекал его от занятий спортом.
  
  П. пришел со "шлямбуром" на голове в партком и пожаловался. Доложили Федорчуку и тут же провели совещание. В результате П. отправили на север, хотя жене его по состоянию здоровья нельзя было менять климат. А "спортсмен" был родом из Днепропетровска, поэтому выкрутился. Но ненадолго: вскоре его отправили из центрального аппарата в родную область".
  
  Александр Иванович знает, о чем говорит - ему лично довелось не только наблюдать, но и на себе испытать пренебрежительное отношение Федорчука к сотрудникам. Но не будем забегать вперед. Давайте посмотрим на КГБ Украины образца 70-х годов глазами не умудренного многолетним опытом генерала, а свежеиспеченного лейтенанта, который в новеньком васильковом мундире впервые переступил порог Львовского областного управления КГБ в качестве полноправного офицера госбезопасности.
  
  
  ЗАЧЕМ НЕСОСТОЯВШИЙСЯ АГЕНТ ИЗМАЗАЛ РУКИ ПЕПЛОМ
  
  А вот свою первую вербовку он хорошо запомнил. И дело не только в том, что это очень важное и волнующие событие в жизни сотрудника любой спецслужбы. Проведенная Сашей вербовка была совершенно необычной по всем параметрам - спонтанной, молниеносной и… ненужной. В итоге сложилась ситуация позабавнее любого анекдота. Вот только посмеяться над ней могли не многие - ибо она относилась к категории совершенно секретных. Но сейчас Александр Иванович может рассказать о ней в деталях:
  
  "Изучая дела, я начал понимать, что такое вербовка, агент, каким он должен быть. Осознавал, что в любом деле офицерам госбезопасности нужны помощники. Помощники выбираются из окружения объекта разработки. Как правило, вербовали людей на патриотической основе, то есть тех, кто добровольно был готов помогать оберегать советскую власть. Но приобреталась агентура и из так называемой негативной среды. Это были сложные вербовки, потому что эти люди, как правило, разделяли взгляды тех, кто попадал в поле зрения органов государственной безопасности.
  
  В один из дней на втором или третьем месяце работы, когда я еще не имел самостоятельного участка работы и был на подхвате, меня пригласил в кабинет один из сотрудников. Он сказал: тут есть молодой человек, студент, который является близкой связью объекта оперативного наблюдения. Человек, находящийся под наблюдением, до этого по политическим мотивам был судим, отбывал ссылку, сейчас вернулся, но на него опять заведено дело. А нам надо из его ближайшего окружения приобрести агента и им может стать этот студент. Студент (условно назовем Петрив) интересовался исторической литературой, никакой враждебной деятельности не проводил, но часто посещал объект разработки и брал у него самиздатовскую литературу. С ним проводилась соответствующая беседа, потом сделали небольшой перерыв, во время которого я должен был посидеть в кабинете.
  
  Я был не совсем в теме, но понимал, что его, возможно, будут вербовать. Сел напротив, разговорились - как учитесь, на каком курсе, факультет, нравится ли вам будущая профессия, что дальше собираетесь по жизни делать и так далее. В общем, у нас даже какая-то взаимная симпатия появилась. Он стал более открытым, сказал, что ему очень приятно со мной общаться, потому что до этого его немного давили - наверное, признался он, меня хотят арестовать или выгнать из института. А я говорю, знаете, скорее всего, не в этом дело. Зачем арестовывать - сколько ж можно, это во времена НКВД арестовывали. А сейчас за то, что вы читали запрещенную литературу, вероятно, достаточно будет и беседы с вами, если, конечно, вы сделаете правильные выводы. Он говорит- вот и вербовать меня, наверное, хотят, а я вообще не хочу с тем человеком, который со мной беседовал, разговаривать, он мне неприятен. Я говорю - а если мы с вами договоримся, что вы будете просто сдерживать "объект". Он будет вам что-то давать, а вы не будете распространять, учитесь себе по специальности, и не надо вам влезать в националистическую деятельность.
  
  Короче, я, будучи убежденным и горячо верящим в светлое коммунистическое будущее человеком, начал его переубеждать. Время было и правда интересное: Советский Союз - великая держава, Юрий Гагарин в космосе побывал. Этот студент и говорит, ну если так стоит вопрос… Я говорю - да, просто сдерживать, проводить беседы, что не надо заниматься антисоветской деятельностью, показывать ему положительные моменты советской действительности.
  
  Ну что, мы с вами договорились? Я ему даю лист бумаги - пиши расписку. Он - это обязательно? Я - это для того, чтобы вы хранили в тайне содержание нашей беседы. И он пишет - я, такой-то, изъявляю добровольное желание оказывать помощь органам КГБ… Ну, и говорит, как подписываться? Мы придумали какой-то псевдоним и он расписался.
  
  Кто-то из сотрудников заменил меня в кабинете со студентом, а я взял эту подписку, захожу к начальнику Горбаню. И говорю я нашел общий язык с Петривым, у нас, наверное, все получится, я вот подписку взял, давайте рапорт оформим как положено.
  
  А он на меня смотрит изумленно - какая подписка? Кто вам разрешал ее брать? Где рапорт на вербовку? Я говорю, ну так рапорт мы напишем сейчас, я смотрел дело, ни на него, ни на его родителей компры нет. Но Горбань не внял моим доводам и просто выставил меня за двери - идите, что хотите делайте, слышать ни о чем не хочу. И тут я вспомнил об Игнатове. Я зашел к нему. На душе было погано, я поначалу гордился собой - сумел убедить человека, найти с ним общий язык, а тут… Я все рассказал Игнатову. Он меня успокоил, как мог. Конечно, говорит, без санкции не надо было брать подписку, но коль так случилось - найди предлог, как ее ликвидировать. Хотя потом - уже с санкцией - мы к студенту-таки вернемся. Это был совершенно другой разговор, спокойный. Без резких выражений.
  
  Я опять пошел к студенту. И говорю - знаете, подписка - не самое главное в жизни, давайте мы ее уничтожим, и поработаем пока без нее. Вы будете оказывать влияние на объект, как договорились. Он охотно согласился. Я порвал эту бумагу и положил в стоявшую на столе пепельницу. Он сидел-сидел, но вижу - как-то ему неуютно. Попросил закурить. Я разрешил и открыл окошко. Он зажег спичку и спрашивает - а можно сжечь то, что вы порвали? Я говорю - конечно, можно. Он поджег, бумага вспыхнула и сгорела. Но он все равно не успокаивается и с этого пепла глаз не сводит, а потом говорит: я знаю, что КГБ все может, вы из этого пепла мою подписку восстановите. Если вы и вправду со мной честны, то позвольте мне размять этот пепел. Я чуть не рассмеялся, но разрешил. Он растер пепел в пальцах, вымазал все руки. Я намочил из графина лист бумаги, дал ему вместо салфетки. Он вытер руки и на этом мы расстались".
  
  ПРОФЕССИОНАЛЫ ПРОТИВ ЛЖЕПАТРИОТОВ
  
  Все нужно было формировать практически с нуля - это раз. И при этом не дать политической конъюнктуре превратить мощный, колоссально дееспособный орган в бутафорскую организацию - это два. А это было ой как непросто! На волне революций всегда всплывает пена. И многие люди, не имеющие никакого отношения к спецслужбам, были не прочь занять там руководящие должности. Взять хотя бы Союз офицеров Украины, очень активно стремящийся взять руководящие посты в силовых структурах Украины. Профессиональные качества претендентов были далеки от необходимых, но зато они именовали себя настоящими патриотами Украины.
  
  Впрочем, волна карьерного патриотизма захватила не только силовые структуры. Помнится, один национально-демократический деятель открыто заявил, как ему видятся критерии отбора на государственную службу: "Главное, чтобы человек был патриотом Украины. А профессиональные качества не так уж и важны".
  
  Естественно, число "украинских патриотов, пострадавших от советской власти", множилось с каждым днем. Причем, происходили чудесные метаморфозы: нередко в ряды пострадавших за любовь к "неньке" попадали те, кто был наказан за воровство, хулиганство или просто несоответствие занимаемой должности, халатное отношение к обязанностям. Но теперь все эти люди рьяно вознамерились воспользоваться революцией и занять должности, которые по профессиональным качествам им было никогда не получить. При этом, естественно, они были заинтересованы обнаружить как можно больше "врагов украинской независимости" - чем больше врагов найдешь, тем больше должностей освободится.
  
  Невероятно, но факт: в этих условиях украинской госбезопасности удалось сохранить старые кадры и базу КГБ УССР, тем самым сохранив и профессиональные возможности новой спецслужбы. И это заслуга тех, кто создавал СБУ.
  
  - Напряжение и темп работы были настолько высокими, что усталости мы почти не ощущали - некогда было, - говорит Александр Иванович. - Формировали штаты, руководящий состав центрального аппарата и руководителей областных СБУ. Докладывали "объективки" и личные дела генералов и старших офицеров членам аттестационной комиссии Верховной Рады, возглавляемой депутатом Лемешем. Помогал работе депутатской комиссии и Василий Васильевич Дурдинец, который в то время был заместителем Председателя ВР Украины. Готовили материалы и личный состав к принятию присяги служению народу независимой Украины. Убедить членов комиссии - бывших диссидентов и национал-демократов было очень непросто. Не одну ночь они провели в кабинете Марчука, обсуждая то или иное решение".
  
  Во время одного из таких ночных бдений произошел забавный эпизод. В кабинете председателя стоял диванчик, в ручку которого была вмонтирована скрытая кнопка вызова секретаря. Однажды, после обсуждения очередного острого вопроса члены комиссии решили сделать перерыв. Марчук, сев на диван, нажал кнопку и спросил членов комиссии: "Вам кофе или чай?". Не успел он закончить фразу, как в кабинет вошла секретарь Лидия Дзюба. Депутаты, не знавшие о наличии кнопки в диване, обомлели: они решили, что их разговоры прослушиваются - точь-в-точь как в известном анекдоте про товарища майора…
  
  Важно помнить, что это был период колоссальных потрясений в обществе в целом - шла лавинообразная смена общественно-политической формации, уходили в небытие символика и идеологические догмы, регламентирующие жизнь народа на протяжении семи десятилетий. Словом, это было то самое время перемен, в которое китайцы желают жить только врагам. И потому далеко не все руководители бывшего КГБ прошли "рентген" аттестационной комиссии. Около 30% кандидатур депутаты отклонили, а многие сотрудники отказывались сами, честно признаваясь, что не хотят служить новой национал-демократической власти.
  
  - Это поколение чекистов не следует журить и в чем-то обвинять, - считает Александр Иванович. - Они имели право выбора и они его сделали - так, как сочли нужным. Но вместе с тем хочется, чтобы и они в "горячке" не обвиняли в "предательстве" тех, кто внес большой вклад не только в становление принципиально новой службы украинской госбезопасности - СБУ, но и позаботился о ветеранах КГБ УССР.
  
  Сегодня социальная защищенность бывших сотрудников КГБ в Украине закреплена законодательно, они регулярно получают пенсии, пользуются медицинскими и санаторно-курортными льготами. А в большинстве постсоциалистических государств все сложилось гораздо хуже. Сотрудники спецслужб оказались выброшены на улицу с волчьим билетом. А кое-кого привлекли и к уголовной ответственности, как, например, в Прибалтике. Так что украинским ветеранам госбезопасности грех роптать на судьбу. Все мы были поставлены в условия необходимости демократических перемен. Мы никогда и никого не предавали, до последнего момента выполняя свой долг и присягу перед советской Родиной. И в том, что Союз распался - не наша вина, на то были объективные причины. Установить их -- дело историков, которым, я уверен, еще много раз придется возвращаться к анализу событий конца 2-го тысячелетия, чтобы понять причины краха 19-ти миллионной КПСС, деградации ее руководства, неспособности своевременно провести необходимые экономические реформы и сменить идеологию, превратившуюся в тормоз общественного развития. В новых условиях наша задача заключалась не в том, чтобы сохранить или возродить украинский КГБ, а в том, чтобы создать спецслужбу нового типа, соответствующую потребностям демократического европейского государства.
  
  Украина - едва ли не единственная постсоветская страна, в которой удалось сохранить воистину бесценный опыт и профессиональные наработки КГБ. Даже в России Комитет был разрушен - усилиями его последнего председателя Вадима Бакатина. Многие характеризуют его как умного человека, и возможно, это действительно так. Но очевидно, что он был назначен на эту должность с единственной целью - уничтожить КГБ СССР. И успешно с этим справился. И если бы у нас вместо Марчука пришел такой вот Бакатин, то госбезопасность была бы уничтожена на корню.
  
  Благодаря Евгению Кирилловичу удалось сохранить большинство начальников областных управлений. Пусть некоторые из них остались лишь на переходный период, но и это сыграло положительную роль - они подготовили новые кадры. Но, на мой взгляд, самое главное - это то, что Марчуку удалось убедить депутатов не раскрывать агентурные архивы. Если бы не дай Бог это произошло - могла начаться гражданская война. Лучше никому не заглядывать в архивы даже о своих родственниках - там такое откроется…Это я вам как профессионал говорю. А в тот момент было немало "горячих голов", требующих обнародовать списки агентуры. Но Марчуку удалось настоять на своем. Он выступал в Верховной Раде, на заседаниях комиссии, провел ряд индивидуальных бесед с некоторыми депутатами. Все это было непросто, и несколько раз Евгений Кириллович даже поднимал вопрос о своей отставке….
  
  Сыграло свою положительную роль и то, что парламентскую комиссию по переаттестации сотрудников госбезопасности возглавлял Василий Васильевич Дурдинец - в то время зампредседателя Верховной Рады. Работая во Львовском обкоме партии, он курировал КГБ, потом работал замминистра по кадрам в МВД, и в силу этого понимал специфику работы силовых структур лучше чем другие депутаты - члены комиссии.
  
  ПРАВО СОХРАНИТЬ ЧЕСТЬ
  
  Еще один, на мой взгляд, архиважный нюанс в работе создателей СБУ. Марчуку с помощью Дурдинца удалось ввести в закон об СБУ 35-ю статью, которая гласит: "Співробітники Служби безпеки України самостійно приймають рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитись від виконання будь-яких наказів, розпоряджень або вказівок, які суперечать чинному законодавству. За протиправні дії та бездіяльність вони несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність". То есть любой оперативный сотрудник имеет право не подчиняться указаниям вышестоящего начальника, если эти указания противоречат законам и Конституции Украины.
  
  Люди, компетентные в данной проблематике, хорошо понимают, как много за этим стоит. Еще в своей книге "От первого лица" российский президент Владимир Путин пишет о том, что для сотрудников КГБ внутренние инструкции были главным законом. От себя могу добавить, что в КГБ сотрудник был обязан выполнить любой приказ начальства - даже если он противоречил законодательству. Многие сотрудники были недовольны введением этой статьи: дескать, где такое видано, вся наша работа - балансирование на грани закона. Да, оперативникам, возможно, стало работать сложнее, выросла ответственность сотрудников.
  
  Но игра стоит свеч. В демократическом государстве должны соблюдаться законы. К сожалению, и в отечественной, и в зарубежной истории не счесть примеров, когда спецслужбы становились вначале участниками, а затем и заложниками политических игр. Власть любит использовать спецслужбы в личных интересах - для незаконной слежки за оппозицией, прослушивания их телефонов, сбора компромата. Выполняя политзаказы власти, сотрудники зачастую губят свое будущее - ведь в случае обнаружения этой незаконной деятельности они пострадают. Но отказаться выполнять даже преступные по сути приказы они не имеют права.
  
  В Украине же после введения 35-й статьи все по-другому: сотрудник СБУ имеет право отказаться от выполнения приказа, противоречащего закону. А если выполнит - понесет уголовную ответственность. К сожалению, сегодня еще случается, что некоторые сотрудники СБУ действуют так, словно этой статьи не существует. И зря - когда сменится власть, им придется об этом пожалеть, ведь их могут привлечь к уголовной ответственности. Так что я бы рекомендовал работникам госбезопасности всегда помнить об этом.
  
  В этой связи очень хочется, чтобы и Президент, и члены Правительства, и народные депутаты в своей государственной деятельности четко придерживались Закона о Службе безопасности и не втягивали ее в авантюрные политические заказы, особенно в период проведения выборов. Ведь все тайное со временем становится явным. И не стоит запугивать руководителей спецслужб фразами "Я ж тебе призначив" либо популистскими заявлениями народных депутатов о возможных оргвыводах с трибуны ВС Украины.
  
  В нашем государстве, как и во всем мире, должно стать правилом, что при смене Президента, правительства или руководителей высшего эшелона власти, находящиеся по закону вне политики спецслужбы должны заниматься не кадровой "чехардой", а в нормальных условиях продолжать четко выполнять возложенные на них задачи по обеспечению безопасности государства.
  
  На введении этой статьи настоял Марчук. И пусть помнят потомки. Она дает право офицерам сохранить свою честь.
  
  Кстати, о чести. Я более чем уверен, что ветераны КГБ-СБУ, уволившиеся из Службы и ныне работающие в сфере бизнеса - фирмах, корпорациях, банках и т.п. - с болью читали статью Ю. Мостовой в газете "Зеркало недели", в которой она назвала Службу безопасности Украины "закрытой коммерческой структурой". Больно это читать, но, к большому сожалению, уважаемая мной автор очень близка к истине.
  
  Сегодня в СБУ служит молодое поколение, большая часть которого честно и ответственно выполняет свой долг. Но все же, "вирус" коррупции из высших эшелонов власти проник и в силовые структуры. Сейчас многие руководители фирм не видят разницы между сотрудниками СБУ и МВД, а ведь еще при Андропове даже "гонимый" академик Сахаров подчеркивал чистоту и некоррумпированность чекистских рядов в отличие от других силовых структур. Порой в момент откровения бизнесмены с возмущением рассказывают о "наездах-вымогательствах" и "заказных" проверках, проведенных сотрудниками СБУ.
  
  Конечно, Председатель Службы безопасности В. Радченко и члены Коллегии остро реагируют на малейшие сигналы о недостойном поведении своих подчиненных. Чаще всего позорящие сотрудника госбезопасности факты выявляются в результате проверок службой внутренней безопасности и по заявлениям граждан. Но ведь многие люди просто боятся подавать жалобы и заявления!
  
  Чтобы победить зло, нужно бороться с его корнями. Поэтому в первую очередь лично Президент и правительство должны проявлять больше внимания и заботы о сотрудниках силовых структур, обеспечивать социальную защищенность их семей. А вместо этого лишают даже уже существующих льгот. И это при том, что вряд ли в мире найдется страна, в которой заработная плата обычного охранника фирмы выше зарплаты оперативного работника госбезопасности. Такая ситуация потворствует распространению коррупции и, соответственно, - ослаблению дееспособности спецслужб. А руководителям государства нужно всегда помнить, что там, где сильные спецслужбы - сильное государство.
  
  
  
  Но в начале девяностых у СБУ были другие проблемы. Помимо выстраивания внутренней структуры, необходимо было налаживать и внешние контакты. Договариваться о сотрудничестве с коллегами из других стран. В 1992 году, участвуя в подписании соглашения о взаимопомощи между СБУ и Министерством безопасности России, Александр Иванович познакомился с человеком, который произвел на него большое впечатление - Виктором Баранниковым. Испытывая Нездолю на прочность различными препятствиями, Судьба его вознаграждала встречами с незаурядными людьми.
  
  
  
  - С Баранниковым я встречался всего лишь трижды. Два дня мы с ним общались в Киеве, один в Москве. - рассказывает Александр Иванович.- Это был очень интересный человек. Возглавляя российскую госбезопасность, он был выходцем из МВД - весьма нетипичный случай. Еще в советское время между КГБ и МВД сложились непростые отношения. "Комитетских" в Советском Союзе всегда считали людьми в белых перчатках, элитой силовых структур. А у МВД были свои, специфические задачи. Им приходилось работать с отбросами общества: ворье, бандиты, проститутки, алкоголики, - словом, грязь всякая. В системе МВД его очень ценили - он прошел путь от участкового до начальника городского управления. Но среди сотрудников госбезопасности отношение к Виктору Павловичу поначалу было, скажем так, неоднозначное. Но он сумел завоевать авторитет среди чекистов. А это, поверьте,
  
  ой как непросто и очень красноречиво характеризует человека. Вообще, его уважали везде, где он работал. В 1991 году Баранников был очень близким и доверенным человеком Бориса Ельцина. Российский президент его очень ценил, о чем свидетельствует быстрый рост Баранникова от генерал-майора до генерала армии.
  
  Соглашение мы подписывали в зале Коллегии СБУ. С нашей стороны кроме Евгения Кирилловича присутствовали зампреды, начальник аппарата и один из референтов Председателя СБУ. С российской стороны - Баранников, его начальник аппарата и два референта.
  
  Все отметили такую черту Баранникова как умение быстро снять напряжение в разговоре и найти общий язык с незнакомыми людьми. Несмотря на высокий пост, он вел себя очень просто и непринужденно - дескать, мужики, ну мы договорились, мы должны друг другу помогать. Он был подлинным выходцем из народа - работал токарем, участковым, то есть прокладывал себе путь наверх собственным трудом. Кроме того, он закончил культпросветучилище, умел играть на музыкальных инструментах, и в коллективе всегда был заводилой.
  
  Мы отметили подписание договора в узком кругу. Показали гостям Киев, покатали на катере по Днепру. Погуляли по Крещатику. Марчука прохожие узнавали, здоровались, а Баранникова - нет. Он вообще мало походил на министра - галстук снял, рубашка нараспашку, брюки примяты... Этакий простой мужик.
  
  Теплота души этого человека, умение дружить и ценить дружбу просто поражают. Вначале 1994 года я был по делам в Москве. Баранников случайно об этом узнал и воскликнул: "Саша в Москве? Мы обязательно должны встретиться!" Послал помощника, машину, меня нашли, привезли в министерство, провели в комнату для гостей, он очень тепло меня принял. При всей занятости, у него нашлось время для дружеского разговора. Глядя на то, как уважительно относятся к нему сотрудники, я понял, что для чекистов он стал своим человеком.
  
  И когда я узнал из "Комсомолки", что Виктор Павлович умер от инфаркта, то немедленно позвонил близким друзьям в Москву. Мне подтвердили информацию и сказали, что это не случайная смерть. Но как это точно произошло - никто не знает. Журналисты излагали свои версии, но ни одна из них не была подтверждена официально. Так или иначе, но одним замечательным человеком на Земле стало меньше…
  
  Вспоминая Баранникова, в силу своих личных качеств так быстро вжившимся в чекистскую среду, я думаю о том, насколько правильным было решение руководства страны о возможности ротации кадров из МВД в СБУ и наоборот.
  
  В Украине такой перевод начал практиковаться при председателе СБУ - В. Радченко, который, будучи ранее министром МВД Украины, хорошо знал милицейские кадры и потому на ряд ответственных должностей в Службе безопасности назначил выходцев из этой системы.
  
  Всего один раз мне довелось встречаться с генералом
  
  С.П. Черных, заместителем председателя СБУ, куратором одного из приоритетных направлений деятельности Службы, но у меня сложилось впечатление, что он - настоящий профессионал, интеллигентный человек, уважительно относящийся к коллегам и подчиненным. И позже мои личные впечатления подтвердили и работающие с ним сотрудники. А этот человек как раз и является выходцем из МВД.

• 2007.07.10 | igorg

  Комуністичний „ Великий терор „ на Полтавщині

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1183830868

• 2007.07.21 | igorg

  Валаамський монастир. Нотатки політизованого паломника.

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1184939328

• 2007.07.21 | igorg

  Каталонці прирівняли Сталіна до Франко, фашизм до комунізму

  Каталонці прирівняли Сталіна до Франко, фашизм до комунізму
  
  http://maidan.org.ua/static/news/2007/1184937325.html
  
  А щоб деякі стурбовані не ставили під сумнів джереда інформації - подаємо версію російської Лєнти
  
  Законодательный совет испанского города Эсплугас-де-Льобрегат (Esplugas de Llobregat) - спутника Барселоны - принял резолюцию об осуждении Голодомора на Украине 1932-1933 годов как геноцида украинского народа.
  
  Горсовет принял решение "осудить геноцид в Украине 1932-1933 годов со стороны тоталитарного режима Сталина, известного как Голодомор, ставший причиной гибели свыше 10 миллионов человек". Депутаты, в частности, подчеркнули, что Испания "также в течение многих лет была жертвой франкистской диктатуры и репрессий", и выразили свою солидарность с украинским народом.
  
  Ранее, 13 июня, парламент Каталонии принял Декларацию относительно 75-й годовщины голодомора в Украине, признав указанные события актом геноцида украинцев.
  
  Голодомором, как известно, называется массовый голод на Украине, а также на Кубани, в Поволжье и Казахстане в 30-х годах 20 века. На Украине, по различным оценкам, от голода погибли от четырех до десяти миллионов человек или от 10 до 25 процентов населения. В России в результате голода, ставшего следствием сталинской политики в области сельского хозяйства, погибли около шести миллионов человек, в Казахстане - 1 миллион.
  
  lenta.ru/news/2007/07/20/golodomor/

• 2007.07.26 | igorg

  ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ МИНУЛОГО. Леонід Бурда

  Типова й особлива історія українця й українців на тлі буремної історії нашого народу. Холмщина-Рівенщина-Дніпропетровщина. Утиски поляків, УПА, колективізація-совєтизація. До того ж це ще й погляд фахового історика й вчителя. Складається з двох частин. Початок ось тут http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1169301454

• 2007.09.20 | igorg

  9 жовтня 1938 розстріляли Марка Вороного.Передмова до збірки

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1190282291
  ПОЕТ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
  
  Його розстріляли за 5 років до мого народження. У нього нема навіть могили – лежить він разом з тисячами невинно убієнних в загальній могилі на Соловках. Ні разу не могли побувати там його рідні та друзі. Від нього залишилась лише збірочка віршів „Форвард”, видана в 1932 році, та 500 віршів, зібраних колишнім директором інституту літератури ім. Шевченко Сергієм Кальченко. Тільки ті вірші так і не знайшли видавця. Померли його друзі і знайомі, при Берії розстріляли його катів і тепер про нього не знає ніхто, крім рідних. То ж щоб зовсім не щезла пам’ять про талановитого поета, розповім про нього Вам я.
  ...
  К.т.н. Володимир Сиротенко(Вербицький) Племінник Марка Вороного

• 2007.11.18 | igorg

  "Тайно приговоренные" - вибрані частини на форумі Історія

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1191522832

• 2007.11.29 | igorg

  Інститут відповідачів у 1921 році

  У квітні 1921 року замість кругової поруки в селах почали вводити інститут відповідачів, щодо осіб, які співчували повстанцям. При невиконанні чисельних зобовязань відносно радянської влади відповідачів заарештовували і тримали в якості заручників. У випадку вбивства представників влади, комуністів, комнезаможників або активістів частину заручників, яких головним чином брали від заможного селянства або сільської інтелігенції, страчували. За кожного вбитого представника влади вбивали 5 заручників. Зазвичай від волості бралося від 15 до 25 заручників.
  
  Мельник О.О. Хроніка, документи та матеріали голоду 1921-1923, 1932-1933 років на Криворіжжі. Кривий Ріг, 2003, с.25,33,40,45.

• 2007.12.01 | igorg

  Українці в концтаборах Канади

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1196324044
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.05.30 | Мірко

    Канада покаялась

    Рік тому, на зустрічі із головними персонажами української громади, Міністер Джейсон Кенній оголосив офіційне перепрошення та завдаток державою $10М для наукових праць т адля навчання дітвори Канади про цей злочин Канадської держави. Додаткові гроші призначені на меморіяльні знаки та поучальні програми по усіх місцях де були концтабори.
    Я був присутний на тім прилюдному повідомленню. З пальця не виссав.

• 2007.12.02 | igorg

  Чекістка Фрума Хайкіна (дружина Щорса)

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1196551077
  
  Фрума Ефимовна Хайкина (Ростова-Щорс). Род. ок. 1896 г. в Новозыбкове, неподалеку от Унечи (Чернігівщина, тепер Росія - Г). Зимой 1917/1918 года из китайцев и казахов, ранее нанятых и привезенных Временным правительством на железнодорожные работы, а после Октябрьской революции оставшихся без средств к существованию и возможности вернуться домой, большевики сформировали вооруженный отряд ЧК для Унечи и разместили его там под началом Хайкиной, которая тем самым стала главой унечской ЧК. С этого момента - член унечского ревкома (высшей власти в Унече и Унечском районе), фактически глава Унечи и района. Ее деятельность пользовалась широкой известностью по всему Югу России (Україні -Г). В некоторых записанных о ней слухах упоминается с искажением как «Раиса Хавкина».
  
  Взаимодействовала с Н. Щорсом, знаменитым вожаком местных большевистских «партизанских» отрядов (главная сила и опора Советской власти на Брянщине). В сентябре 1918 пережила направленный против Щорса и ЧК мятеж бойцов формируемого в этот момент Щорсом Богунского полка. Поздней осенью 1918 вышла замуж за Щорса.
  
  Зимой 1918/19 осуществляла «зачистку» в покинутых немцами и занятых большевиками районах, соседних с Унечей (Клинцы и др.). Также возглавляла службы ЧК при формированиях под командованием Щорса (летом 1919 – при 44 сд). После гибели Щорса 30.08.1919 и окончания Гражданской войны – на различных должностях, работала в Наркомпросе, оранизовывала «щорсовское движение»; во второй половине 30-х приняла активное участие в развернувшейся по приказу Сталина канонизации Щорса. В это время и далее жила под фамилией Ростова-Щорс. Умерла после 1960 г.
  ...
  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1196551077

• 2007.12.29 | igorg

  Йосиф Сірка: Фальшиві документи – смертна кара

  http://maidan.org.ua/static/mai/1198846762.html
  
  Недавно в українських ЗМІ була вістка про те, що директор бібліотеки у Яд Вашем Національного Меморіалу Жертв і Героїв Ізраїлю під час Голокосту зробив заяву про те, що бібліотека має документи про причетність керівника УПА Шухевича до нацистських злочинів. Ця заява особливо занепокоїла українську діяспору, яка ще й сьогодні є свідком жертви „документів”, які спричинилися до засудження Івана Дем”янюка ізраїльським судом до смертної кари. Щоб освіжити пам”ять, наведемо коротку інформацію.
  
  1977 р. деякі єврейські організації у США висунули звинувачення проти громадянина США, за походженням українця, Івана Дем”янюка, мовляв, він брав участь у вбивстві євреїв в концентраційних таборах Собібор, Майданек та Флосенбурґ. Ізраїль домігся того, що Дем”янюка видали зі США до Ізраїлю, де й влаштували йому показовий процес. Дем”янюкові закидали, що він був відомим „Іваном Ґрозним”, а „документами –доказами” були сфабриковані „оригінали” радянських спеціалістів КҐБ. Спроби німецьких та інших фахівців переконати ізраїльтян, що документи фальшиві, не увінчалися успіхом і Дем”янюка засудили на кару смерти.
  ...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.10.08 | Panzernik

    Я пам`ятаю цю історію.

  • 2009.04.10 | igorg

    Імміграційний суд США дозволив депортувати Івана Дем'янюка

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1239087781
    
    Імміграційний суд США ухвалив рішення, що дозволяє депортувати до Німеччини 89-річного Івана Дем'янюка, обвинуваченого в пособництві знищенню в'язнів нацистських концтаборів.
    
    Минулої п'ятниці, 3 квітня, суд вирішив призупинити депортацію. Наразі дія рішення про призупинення процедури депортації припинена. Дем'янюк обвинувачується в тому, що він був посібником у вбивстві близько 29 тис в'язнів концтаборів Треблінка і Собібор, де служив охоронцем.
    
    Відповідно до винесеного раніше вердикту, депортація Дем'янюка мала відбутися минулої неділі.
    
    Влада ФРН чекала передачі підозрюваного в нацистських злочинах для проведення судового процесу над ним до понеділка, 6 квітня.
    
    Проте він подав прохання про призупинення процедури, заявивши, що, враховуючи його поганий стан здоров'я, депортація буде рівносильна тортурам. Це прохання було задоволене минулої п'ятниці - до подальшого розгляду справи.
    
    Тепер суд ухвалив, що депортація можлива, але разом з тим зазначив, що адвокати Дем'янюка можуть подати апеляцію до Комісії у справах імміграції.
    
    Як ми повідомляли, 11 березня стало відомо зі ЗМІ, що влада Німеччини видала ордер на арешт 88-річного Джона (Івана) Дем'янюка на прізвисько "Іван Грозний". За даними Центрального відомства Німеччини з розслідування нацистських злочинів, Дем'янюк служив охоронцем у нацистському концтаборі Собібор, розташованому на території Польщі.
    
    Влада Німеччини наголошує, що в її розпорядженні є неспростовні докази того, що "Іван Грозний" (це прізвисько Дем'янюк отримав за особливу жорстокість) був причетний до страт євреїв у Собіборі.
    
    Довідка
    
    Дем'янюк, що народився в 1920 році в одному з українських сіл, отримав право на в'їзд до США в 1951 році після того, як заявив, що служив у Червоній армії, але був узятий у полон в Криму і більшу частину війни просидів у таборі як військовополонений. У 1952 році він прибув до Нью-Йорка і через шість років отримав американське громадянство.
    
    Вперше звинувачення в скоєні військових злочинів були висунуті проти нього в 1977 році.
    
    Вже в 1981-му Дем'янюк втратив громадянство: суд прийшов до висновку про те, що він брехав про своє військове минуле. Дем'янюк, було сказано у вердикті, служив у концентраційному таборі Треблінка в Польщі, де його знали під прізвиськом "Іван Грозний".
    
    Дем'янюк заявляв, що перебував у таборі як ув'язнений. Проте суд у 2002 році встановив, що він працював охоронцем у таборах Собібор, Майданек і Флоссенбург, де були знищені сотні тисяч осіб.
    
    Після втрати американського громадянства його вислали до Ізраїлю, де він був у 1988 році засуджений до страти.
    
    Проте вердикт був анулюваний через п'ять років верховним судом Ізраїлю, в розпорядження якого надійшла інформація про те, що "Іваном Грозним" міг бути інший українець.
    
    Дем'янюк повернувся до США, і один з суддів відмінив рішення міністерства юстиції і відновив його громадянство.
    
    У 2004 році його позбавили американського громадянства, а в 2005-му вперше мова зайшла про його депортацію.
    
    В 2008 році верховний суд США підтвердив рішення про депортацію Дем'янюка.

  • 2009.04.15 | igorg

    Апеляційний суд завадив екстрадиції Дем'янюка до Німеччини

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1239780360
    
    БЕРЛІН, 15 квітня. (Ганна Снігур-Грабовська - УКРІНФОРМ). Апеляційний суд американського штату Огайо в останню хвилину завадив екстрадиції Івана Дем'янюка до Німеччини, повідомляє власний кореспондент УКРІНФОРМу в ФРН із посиланням на німецькі ЗМІ.
    
    Своє рішення апеляційний суд прийняв через кілька годин після того, як звинувачуваний у пособництві німецьким нацистам Іван Дем'янюк під конвоєм працівників імміграційного комітету США залишив свій будинок у Клівленді. Планувалося, що 89-річного екс-українця чартерним рейсом відправлять спочатку до Нью-Йорка, а звідти до Мюнхена.
    
    Захист Івана Дем'янюка подав сьогодні другу апеляцію з проханням дати відстрочку його екстрадиції до ФРН через поганий стан його здоров'я.
    
    Наразі не повідомляється, де саме перебуває підозрюваний і чи повернеться він назад у Клівленд.
    
    Як раніше повідомляв УКРІНФОРМ, 11 березня прокуратура Мюнхена видала ордер на арешт Івана (Джона) Дем'янюка, який останні роки мешкав у Клівленді (штат Огайо). Колишнього солдата радянської армії звинувачують у співучасті в масових вбивствах на території нацистського концтабору Собібор у Польщі, у тому числі 29 тис. в'язнів у період з 27 березня по 16 вересня 1943 року.
    
    http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=799639

  • 2009.04.25 | igorg

    Мін'юст США дозволив екстрадицію Дем'янюка

    http://maidan.org.ua/static/news/2009/1240635830.html
    
    Міністерство юстиції США повідомило, що екстрадиція Івана ДЕМ’ЯНЮКА зі Сполучених Штатів до Німеччини може відбутися.
    
    Як йдеться в офіційному вердикті американського Мін’юсту, стан здоров’я 89-річного підозрюваного в нацистських злочинах дозволяє йому переліт до Європи й участь у судовому процесі, передає “Німецька хвиля”.
    
    І.ДЕМ’ЯНЮКУ обіцяють забезпечити комфортні умови й медичну опіку.
    
    Американський Мін’юст закликав суд штату Вірджинія анулювати ухвалене три тижні тому рішення про призупинення екстрадиції І.ДЕМ’ЯНЮКА, за вердиктом якого до 23 квітня мало бути проведене ґрунтовне медичне обстеження для з`ясування стану здоров’я підозрюваного. Його адвокати стверджують, що він занадто хворий, аби перенести далеку подорож і суд.
    
    І.ДЕМ’ЯНЮКА, вихідця з України, а нині особу без громадянства, підозрюють у причетності до вбивства 29 тис. євреїв у концтаборі Собібор на території окупованої німецькими нацистами Польщі. За аргументацією обвинувачення, І.ДЕМ’ЯНЮК був 1943 року упродовж шести місяців наглядачем у Собіборі. Сам же підозрюваний свою провину заперечує.
    
    Нині І.ДЕМ’ЯНЮК має постати перед судом у Мюнхені, тому що після війни деякий час проживав неподалік баварської столиці.
    
    http://human-rights.unian.net/ukr/detail/190555

  • 2009.05.15 | igorg

    Бі-бі-сі: новий суд над Дем'янюком не має сенсу

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1242374605
    
    Йорам Шефтель - один iз найбільш високооплачуваних та водночас найбільш контроверсійних та скандальних юристів Ізраїлю. Такої репутації він зажив собі не лише закидами у бік ізраїльського ліберального істеблішменту, а передусім своєю професійною діяльністю, "короною" якої сам Шефтель називає справу Івана Дем'янюка.
    
    Після того, як ізраїльський суд уже ухвалив смертний вирок Дем'янюкові, Шефтелю усе ж вдалося добитися повторного розгляду справи, на якому Дем'янюка було виправдано за браком доказів.
    
    Відтоді преса називає Шефтеля "Адвокатом диявола". Під час процесу один з обурених свідків вилив на адвоката кислоту, та правник не став відходити від справи і по закінченні процесу навіть написав книгу, оповідаючи про всі подробиці гучної справи.
    
    Судове Дежа вю
    
    Сьогодні, читаючи газетні заголовки, у яких його та прізвище його колишнього клієнта знову фігурує на перших шпальтах, Йорам Шефтель не приховує саркастичної посмішки.
    
    Йорам Шефтель: "«Суд над Демянюком - другий раунд». Які дурниці! Це вже сьомий-восьмий раунд. Навіщо читати цю бульварщину? Мене там називають адвокатом «Івана Грозного з Треблінки». Я ніколи не був адвокатом того «Івана Грозного» і, напевно, був би дуже злим на його адвоката. Але мій підсудний не був тим «Іваном Грозним». Ось ще пишуть, що Йорам Шефтель, подаючи апеляцію, базувався на матеріалах КДБ, згідно з якими документи Дем'янюка були сфальсифіковані... Які дурниці! Просто дурниці!"
    
    89-річного Дем'янюка перевезено до Німеччини
    
    Йорам Шефтель і нині готовий заприсягтися у правильності власної лінії захисту. Адже його аргументи щодо невинуватості Дем'яюнюка, каже Шефтель, підтримала не лише колегія Верховного Суду, але й Генеральний прокурор Ізраїлю.
    
    Йорам Шефтель: "Я був дуже здивований останніми новинами. Адже після того, як Дем'янюка виправдала колегія з п'яти суддів Верховного Суду Ізраїлю, було подано ще 11 петицій, котрі вимагали судити його за працю охоронцем у концтаборах. І тоді Генеральний прокурор повідомив Верховному Суду, що жодних доказів, котрі дозволяють судити його за інші злочини під час Голокосту, не існує!"
    
    Чия Феміда старанніша
    
    Проведення повторного суду над Іваном Дем'янюком у Німеччині Шефтель вважає позбавленим будь-якого сенсу, зазначаючи, що німецька Феміда не зібрала жодного нового доказу, який би вже не був попередньо перевірений на ізраїльському суді:
    
    Йорам Шефтель: "Тепер його судитимуть, через майже 65 років після згаданих подій і через понад 15 років після того, як Верховний Суд Ізраїлю, ґрунтуючись на точнісінько тих самих матеріалах, постановив, що доказів проти нього не існує."
    
    З моменту закінчення суду Йорам Шефтель підтримував постійний контакт зі своїм клієнтом. Вони часто зідзвонювалися, і правник навіть надавав Дем'янюкові постійні юридичні консультації:
    
    - Шалом! - О, Шалом! - Як поживаєш? - О, лежу в ліжку хворий...Я не знаю, що ви...кажуть, що хочуть мене депортувати, але я не знаю, як зможу влізти туди. Не можу нікуди ходити...Це вже серйозні роки, вже 89 років. Я забуваю все, я не пам'ятаю. Тут щось казали, я вже забуваю. Це вже не життя, я навіть жити не хочу.
    
    За інформацією місцевих засобів масової інформації, Йорам Шефтель зважує можливість представляти інтереси Івана Дем'яюнка на новому процесі у Німеччині. Проте сам Шефтель поки що не підтвердив цих припущень.
    
    bbc.co.uk/ukrainian

  • 2009.05.23 | igorg

    Раш Лімбо(30 міліонів слухачів щоденно) про Демянюка

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1242674368
    
    http://www.rushlimbaugh.com/home/daily/site_050609/content/01125107.guest.html
    Раша Лімбо часто в останні часи називають неформальним ЛІДЕРОМ Респібліканців Його контракт з радіо який в який він вступив рік тому сягає суми $450 міліонів доларів чи вище Він веде щоденну тригодинну передачу з понеділку по пятницю на мережі з сотен якщо не тисяч радіостанцій США Його аудіторія оцінюється в 30 міліонів щоденних слухачів. Раш Лiмбо присвятив Демянюку ВЕЛИКУ ПЕРЕДАЧУ.

• 2008.01.07 | igorg

  Жертвы политического террора в СССР (л)

  http://lists.memo.ru/
  
  Предисловие
  
  Для того чтобы сохранить память о жертвах репрессий и помочь людям восстановить историю их семей, Общество “Мемориал” в 1998 г. начало работу по созданию единой базы данных, сводя вместе информацию из Книг памяти, уже напечатанных или только подготовленных к изданию в разных регионах бывшего СССР.
  
  Результатом этой работы стал выпущенный в начале 2004 года альбом "Жертвы политического террора в СССР", где были представлены более 1 300 000 имен жертв репрессий из 62 регионов России, из всех областей Казахстана и Узбекистана, двух областей Украины — Одесской и Харьковской. Именно это издание легло в основу публикуемых списков.
  
  Эти списки включают лишь очень небольшую часть из общего числа жертв террора — не более 10—12%.
  
  Несмотря на огромные перемены, происшедшие за последние годы во всех странах на территории бывшего СССР, проблема увековечения памяти жертв государственного террора остается нерешенной.
  
  Это касается всех аспектов проблемы — будь то реабилитация незаконно осужденных, или публикация документов, связанных с репрессиями, их масштабами и причинами, или выявление мест захоронений казненных, или создание музеев и установка памятников. Не решен до сих пор и вопрос о публикации списков жертв террора.
  
  Сотни тысяч людей в разных регионах бывшего СССР (да и во многих странах мира, где живут наши соотечественники) хотят узнать о судьбах родственников. Эта информация нужна историкам, краеведам, журналистам. Но даже если биография человека включена в какую-то из книг памяти жертв политических репрессий, об этом очень трудно узнать: такие книги издаются, как правило, маленьким тиражом и в продажу почти не поступают — даже в главных библиотеках России нет полного комплекта изданных мартирологов. Поэтому мы сочли необходимым представить в сети хотя бы те далеко не полные сведения, которые удалось собрать к настоящему моменту.
  
  Изучение советского государственного террора еще далеко не завершено, и история политических репрессий не написана. Чтобы было понятно, чьи имена могут встретиться в публикуемых списках, напомним об основных, наиболее массовых категориях жертв политических репрессий в СССР.
  
  
  
  I. Первая массовая категория — люди, по политическим обвинениям арестованные органами государственной безопасности (ВЧК—ОГПУ—НКВД—МГБ—КГБ) и приговоренные судебными или квазисудебными (ОСО, “тройки”, “двойки” и т.п.) инстанциями к смертной казни, к разным срокам заключения в лагерях и тюрьмах или к ссылке. По предварительным оценкам, за период с 1921 по 1985 г. в эту категорию попадает от 5 до 5,5 миллионов человек. В настоящем издании данная категория репрессированных представлена наиболее широко. Чаще всего в книги памяти, а значит и в нашу базу данных включались сведения о людях, пострадавших в период 1930—1953 гг. Это объясняется не только тем, что в данный период осуществлялись наиболее массовые репрессивные операции (напомним, что только в 1937—1938 гг. было арестовано более 1,7 миллиона человек), но и тем, что процесс реабилитации, начатый в хрущевскую эпоху и возобновившийся во время перестройки, прежде всего коснулся жертв именно сталинского террора. Реже в базе данных встречаются жертвы репрессий более раннего (до 1929) и более позднего (после 1954) периодов: дела их пересмотрены в гораздо меньшей степени.
  
  Самые ранние репрессии советской власти (1917—1920), относящиеся к эпохе революции и Гражданской войны, документированы настолько фрагментарно и разноречиво, что даже их масштабы пока не установлены (да и вряд ли могут быть установлены корректно, так как в этот период нередко имели место массовые бессудные расправы с “классовыми врагами”, что, естественно, никак не фиксировалось в документах). Имеющиеся оценки жертв “красного террора” колеблются от нескольких десятков тысяч (50—70) до более миллиона человек.
  
  II. Другая массовая категория репрессированных по политическим мотивам — крестьяне, административно высланные с места жительства в ходе кампании “уничтожения кулачества как класса”. Всего за 1930—1933 гг., по разным оценкам, вынужденно покинули родные деревни от 3 до 4,5 миллиона человек. Меньшая часть из них была арестована и приговорена к расстрелу или к заключению в лагерь. 1,8 миллиона стали “спецпоселенцами” в необжитых районах Европейского Севера, Урала, Сибири и Казахстана. Остальных лишили имущества и расселили в пределах своих же областей, кроме того, значительная часть “кулаков” бежала от репрессий в большие города и на индустриальные стройки. Последствием сталинской аграрной политики стал массовый голод на Украине и в Казахстане, унесший жизни 6 или 7 миллионов человек (средняя оценка), однако ни бежавшие от коллективизации, ни умершие от голода формально не считаются жертвами репрессий и в книги памяти не включаются. Число же раскулаченных “спецпереселенцев” в книгах памяти становится больше, при этом их иногда регистрируют как в тех регионах, откуда они были высланы, так и в тех, куда их высылали.
  
  III. Третья массовая категория жертв политических репрессий — народы, целиком депортированные с мест традиционного расселения в Сибирь, Среднюю Азию и Казахстан. Наиболее масштабными эти административные депортации были во время войны, в 1941—1945 гг. Одних выселяли превентивно, как потенциальных пособников врага (корейцы, немцы, греки, венгры, итальянцы, румыны), других обвиняли в сотрудничестве с немцами во время оккупации (крымские татары, калмыки, народы Кавказа). Общее число высланных и мобилизованных в “трудовую армию” простиралось до 2,5 миллионов человек (см. таблицу). На сегодняшний день почти нет книг памяти, посвященных депортированным национальным группам (в качестве редкого исключения можно назвать калмыцкую книгу памяти, которая составлена не только по документам, но и по устным опросам).
  
  
  
  Национальность
  Год депортации
  Количество высланных (средняя оценка)
  
  Корейцы
  1937 — 1938
  172000
  
  Немцы
  1941 — 1942
  905000
  
  Финны, румыны, другие национальности союзных с Германией государств
  1941 — 1942
  400000
  
  Калмыки
  1943 — 1944
  101000
  
  Карачаевцы
  1943
  70000
  
  Чеченцы и ингуши
  1944
  485000
  
  Балкарцы
  1944
  37000
  
  Крымские татары
  1944
  191000
  
  Турки-месхетинцы и другие народности Закавказья
  1944
  100000
  
  Итого:
  2461000
  
  
  
  
  
  Кроме этих крупных консолидированных потоков, в разное время имели место политически мотивированные депортации отдельных национальных и социальных групп, в основном из пограничных регионов, крупных городов и “режимных местностей”. Представители этих групп, общее число которых установить крайне сложно (по предварительной оценке с начала 1920-х по начало 1950-х гг. — не менее 450 тысяч человек), довольно редко попадают в книги памяти.
  
  Перечень категорий населения, подвергшихся политическим преследованиям и дискриминации, можно продолжать еще долго. Мы не упомянули, например, сотни тысяч людей, лишенных гражданских прав за “неправильное” социальное происхождение, убитых при подавлении крестьянских восстаний, высланных на Север и в Сибирь жителей Прибалтики, Западной Украины, Молдавии и Польши, расстрелянных заградительными отрядами на фронте, репатриантов, принудительно работавших в фильтрационных лагерях, и многих, многих других.
  
  А ведь кроме этих бесспорных жертв политического террора, чьи имена, может быть, рано или поздно окажутся на страницах книг памяти, были еще миллионы людей, осужденных за разные незначительные “уголовные” преступления и дисциплинарные проступки. Их традиционно не считают жертвами политических репрессий, хотя многие репрессивные кампании, которые проводились силами милиции, имели явно политическую подоплеку. Судили за нарушение паспортного режима, за бродяжничество, за самовольный уход с места работы (изменение места работы) или отъезд из колхоза; за опоздание, прогул или самовольную отлучку с работы; за нарушение дисциплины и самовольный уход учащихся из фабричных и железнодорожных училищ; за “дезертирство” с военных предприятий; за уклонение от мобилизации для работы на производстве, на строительстве или в сельском хозяйстве, и т. д., и т. п. Наказания при этом, как правило, были не слишком тяжелыми — очень часто осужденные даже не лишались свободы. Трудно подсчитать число людей, которых настигли эти “мягкие” наказания: только с 1941 по 1956 г. осуждено не менее 36,2 миллиона человек, из них 11 миллионов — за “прогулы”! Очевидно, что главная цель всех этих карательных мер — не наказать конкретное преступление, а распространить систему принудительного труда и жесткого дисциплинарного контроля далеко за границы лагерей и спецпоселений (в терминологии самой власти это и значило “установить твердый государственный порядок”).
  
  
  
  Колоссальные масштабы репрессий делают работу по созданию книг памяти чрезвычайно трудоемкой и медленной. Дополнительные трудности возникают из-за нечеткости границ самого понятия “политические репрессии” и, следовательно, размытой правовой квалификации конкретных казусов, с которыми встречаются участники реабилитационного процесса. Тормозящим фактором является и отсутствие (или недоступность) многих документальных источников, необходимых для выяснения судьбы жертв репрессий (персональных дел, нормативных актов, решений репрессивных органов, учетно-регистрационных материалов и т.п.).
  
  Книги памяти жертв политических репрессий стали выходить в СССР, а затем в России и других бывших советских республиках начиная с 1990 г. (см. Аннотированный указатель “Книги памяти жертв политических репрессий в СССР”, подготовленный А.Я. Разумовым, руководителем Центра “Возвращенные имена” при Российской национальной библиотеке). К сегодняшнему дню они, суммарно, включают около двух миллионов имен.
  
  В разных странах и регионах к этой проблеме подходят по-разному. Так, в Прибалтике уже приступили к повторным, уточненным и исправленным изданиям, в Казахстане на сегодняшний день книги памяти изданы во всех областях. В России к концу 2005 г. в разных регионах выпущено более 230 томов книг памяти (число томов в регионе колеблется от 1 до 20). В то же время ряд субъектов федерации еще не выпустили ни одного тома. Это 8 республик (Адыгея, Бурятия, Дагестан, Ингушетия, Карачаево-Черкесия, Тыва, Чеченская и Чувашская республики), Приморский край, 11 областей (Брянская, Волгоградская, Вологодская, Воронежская, Калининградская, Камчатская, Костромская, Пензенская, Саратовская, Тамбовская, Челябинская). В некоторых регионах даже не приступили к сбору материалов для книг памяти. Но едва ли не обиднее ситуация в тех регионах, где многолетними усилиями энтузиастов подготовлены большие списки, но из-за равнодушия, а то и сопротивления местных властей вопрос об их издании никак не решается на протяжении многих лет. Именно таким образом складывается ситуация в Приморском крае, Тамбовской и Саратовской областях.
  
  Но даже там, где работа идет, даже там, где уже изданы по нескольку томов, ситуация зачастую далека от благополучия. Уровень подготовки книг порой вызывает справедливые нарекания — как с научной, так и с редакционно-оформительской точки зрения. В некоторых книгах информация о жертвах репрессий недостаточна для того, чтобы идентифицировать человека (например, книга памяти Ивановской области). Понятно стремление издателей представить как можно больше имен, но иной раз сокращение персональных сведений (биографических справок) обесценивает проделанную работу.
  
  В ряде случаев серьезные трудности в подготовке книг вызваны сложностями с доступностью архивной информации. В большинстве субъектов федерации архивно-следственные дела на реабилитированных лиц до сих пор не переданы из ФСБ на государственное хранение и доступ исследователей к ним практически невозможен. В некоторых регионах, наоборот, возникают проблемы с доступом в архивы МВД, где хранятся данные о депортациях, спецпоселениях и лагерях.
  
  Следующая серьезная проблема — тираж. Даже если книга основательно подготовлена, включает массу материала, нередко эти ее достоинства сводятся почти на нет недостаточностью тиража. Так, книга памяти Ставропольского края выходит тиражом 100 экз., Самарской области — 250 экз., очень многих других — по 500, много — по тысяче экземпляров. Очевидно, что при таких тиражах книги не могут получить достаточной известности, оказать серьезное влияние на общество, тем более что далеко не всегда даже обязательные экземпляры этих книг попадают в крупнейшие отечественные библиотеки.
  
  На сегодняшний день в России есть всего несколько относительно полных собраний книг памяти жертв политических репрессий — прежде всего это общедоступные библиотеки Международного общества “Мемориал” и Музея и общественного центра им.А.Сахарова в Москве, а также коллекции Центра “Возвращенные имена” при Российской национальной библиотеке (Санкт-Петербург) и Русского общественного фонда Александра Солженицына (Москва). За пределами Москвы и Санкт-Петербурга читатель сможет найти в библиотеках лишь очень немногие книги памяти.
  
  Ситуацию необходимо менять. Нужны специальные усилия, чтобы книги памяти доходили до читателей, до библиотек. Хороший пример в этом смысле — книга памяти Ульяновской области (подготовленная областной прокуратурой), тираж которой (хоть и не очень большой) был распространен по общедоступным библиотекам, по библиотекам всех учебных заведений области, по органам власти всех районов и таким образом стал доступен всему населению области.
  
  Однако даже увеличение тиража и успешное распространение печатных книг памяти не может решить всех проблем — прежде всего проблемы поиска информации. Даже имея в руках полный комплект книг памяти, надо потратить значительное время, чтобы найти в них нужную фамилию, не говоря уже о невозможности провести выборку по национальным или профессиональным признакам.
  
  Это прекрасно понимают создатели книг памяти: в ряде регионов уже созданы (на самых разных платформах и продуктах) собственные персональные базы данных (хотя таких регионов еще немного). Не забыты и возможности Интернета. На сегодняшний день существует целый ряд сайтов с именами жертв репрессий.
  
  Безусловно, только появление сводного персонального массива жертв репрессий сможет разрешить те информационно-поисковые проблемы, которые не решаются выпуском региональных книг памяти (в их печатном или электронном виде). Однако необходимая, в принципе, задача создать в Интернете всеобъемлющий информационный ресурс по истории репрессий с многомиллионной базой данных о всех жертвах этих репрессий — дело будущего, пусть и не бесконечно отдаленного. Более актуальная и более реальная цель — суммировать сделанное, свести воедино уже добытую информацию, тем самым дав инструмент для поиска в том персональном массиве, который доступен уже сегодня.
  
  Среди “информационных доноров” публикуемых списков были самые разные институции стран СНГ: комиссии по реабилитации, отделения Общества “Мемориал” и другие общественные организации, государственные архивы, архивные подразделения органов безопасности и внутренних дел, прокурорские органы, университеты, редколлегии книг памяти, группы проекта “Возвращенные имена” и др. Форматы, количество и качество информации в предоставленных ими материалах существенно разнились, что ставило перед нами серьезные технические проблемы.
  
  Большинство справок соответствуют опубликованным в соответствующих региональных книгах памяти. Значительную часть материала нам пришлось сканировать; и хотя мы старались максимально исправить погрешности распознавания, какая-то часть ошибок, к сожалению, наверняка ускользнула от внимания корректоров. В списках представлены многие десятки тысяч имен, еще не названных в книгах памяти, — коллективы, готовящие материалы для книг по Ингушской Республике, Республике Чувашии, Краснодарскому, Красноярскому и Приморскому краям, Воронежской, Камчатской, Пензенской, Саратовской, Тамбовской областям, любезно предоставили нам для публикации свои рабочие материалы. К числу неопубликованных относятся и списки репрессированных в Узбекистане, а частично и материалы по Казахстану и Украине.
  ...

• 2008.02.13 | igorg

  Дві осторії кохання. Вязні таборів

  
  Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/13/71554.htm
  
  Дві історії кохання
  13.02.2008___ Катерина Кіндрась, для УП
  
  До Дня Святого Валентина
  
  У Нью-Йорку до 11 вересня 2001 року існувала романтична традиція: в день святого Валентина декілька закоханих пар піднімалися на "дах світу" – хмародер Всесвітнього торговельного центру - разом зі священиком, і там, в піднебессі, він благословляв їх на вічну й щасливу любов.
  
  Вважалося, що такий союз покликаний бути міцним і надійним, бо освячений у безпосередній близькості до Всевишнього. Хоча й "земні" шлюби бувають міцнішими за крицю.
  
  Історія Перша
  
  У цю історію надзвичайно чистої й трагічної любові посвятила мене блаженної пам'яті Надія Світлична. Катерина Зарицька й Михайло Сорока прожили разом лише чотири місяці, а пронесли свої високі й чисті почуття через 59(!) років таборів.
  
  У них також був свій святий Валентин – отець Тарнавецький. Він провадив "малою семінарією" при Станіславському єпископаті й водночас був сповідником у місцевій в'язниці. У тій самій, де зустрілися в'язні Михайло Сорока й Катерина Зарицька.
  
  Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катерина, Катруся, як її всі називали, ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п'ятирічний термін ув'язнення "за націоналістичну діяльність".
  
  
  
  
  Перемовлятися між собою в каплиці політичним арештантам заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі й безмовні уста. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький – Катруся й Михайло передавали через нього один одному записки.
  
  Після звільнення з в'язниці Катерина чекала Михайла у Львові, де 5 листопада 1939 року вони взяли шлюб у церкві Святого Юра. Здавалося, настали щасливі дні їхнього подружнього життя. У 1940 році Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси, разом вони насолоджувалися життям.
  
  Однак 22 березня чотири безхмарних щасливих місяці закінчилися. Вони ще не знали, що закінчилися назавжди.
  
  Нова совєтська влада, довідавшись про неблагонадійність Катерини в часи польської окупації Галичини, постукала в їхній дім, щоб "викликати на розмову". Чим закінчувалися такі "виклики" Михайло вже чув, тому заступився за дружину. Його арештували також й, звірившись із польськими архівами, відправили "націоналіста" в 2-у Львівську тюрму, а "націоналістку" – у сумнозвісні "Бригідки".
  
  "Якось одного ранкуми почули плач дитини. Спочатку подумалося, що вчувається: дитина, плач, немовля у в'язниці – це було поза реальністю, - розповідала мені у своєму нью-йоркському помешканні Люба Прокіп, яка була засуджена до смертної кари й перебувала на той час також у "Бригідках". – Пізніше ми довідалися, що то плакав син Катрусі Зарицької, який народився тут же, у в'язниці, але більшовики не змилостивилися над матір'ю й після цього. "
  
  Михайло довідався про народження сина у Воркуті – попереду в нього було 34 (!) роки концтаборів. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити теплий усміх своєї безмежно коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити для них безхмарне небо, але натомість... натомість... натомість...
  
  Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене й вони спілкувалися лише через своїх батьків і сина Богдана. У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше.
  
  І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір'я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі.
  
  На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка.
  
  Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа на двох. Одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів величезної й жорстокої імперії.
  
  І тоді всі – українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени салютували цій любові. Одні знімали шапки, інші віддавали почесть по-вояцьки, взявши руку під дашок...
  
  "...Ми з Катрею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлиналися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина... Це нас обох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми були далеко одне від одного, але ми скрізь і завжди були разом".
  
  16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув'язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася навіть не за кілометр, а всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку.
  
  Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом. Але їй не дозволили.
  
  На Михайловій могилі хлопці посадили кущ дикої ружі й братики, цвіт з яких брали з собою додому ті, хто повертався до своїх обійсть, на рідну Україну.
  
  29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької. А 28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Й нарешті вони зустрілися. У Львові, на Личаківському цвинтарі...
  
  
  Історія Друга
  
  Ми ніколи не були з нею знайомі особисто й бачилися один раз, та й то на Байковому цвинтарі, коли в 1992 році ховали її чоловіка Івана Світличного.
  
  Тоді під час величної жалобної процесії Іван Драч сказав слова, в яких була й розпука, й біль, і каяття: "Прощай, Іване, і прости!" А Лесь Танюк мовив: "Найкраще, що в Івана було – це його... похорон".
  
  
  
  
  Дружину Івана Світличного Леоніду Павлівну, Льолю, як називали її рідні й друзі, судячи за виразом обличчя, ті слова приголомшили, хоча за великим рахунком вони були жорстокою правдою.
  
  Їй не раз пропонували, просили, вмовляли, наказували зректися чоловіка –"буржуазного націоналіста". І тоді, мовляв, усе буде прекрасно, адже в неї стільки перспектив: киянка, красуня, інженер, науковець, викладач інституту...
  
  Люди в казенних костюмчиках й однакових драпових пальтах не раз і не два приходили до неї під час Іванових відсидок. Обробляли, погрожували, переконували, шантажували. Й чекали, вперто чекали... Ще трохи, думали, й вона зламається. Не дочекалися.
  
  ...13 травня 1978 року минав 7-річний термін ув'язнення Світличного. Майже весь рік він перебував у лікарні – через спазми мозкових судин, а потім – занесений брудним шприцом гепатит. Попереду було ще 5-річне заслання.
  
  Йому призначили високогірний Алтай в забрудненій радіацією зоні – поселенні так званих бічів – хронічних алкоголіків, що давно втратили людську подобу. У перші дні червня 1979 року до нього на постійне проживання приїхала Льоля.
  
  Вона вірила: якщо буде поряд, нічого страшного з її Іваном не станеться. Та після каторги в брежнєвських "артеках" в Івана почали відмовляти нирки, потім стався інсульт, потім – клінічна смерть...
  
  Його оперували в сільській, забутій Богом лікарні. Щоб бути поруч з чоловіком, Льоля вимолила дозволити їй працювати на кухні тієї лікарні. Розносила хворим обіди, мила тарілки, шкребла підлоги, виносила помиї, аби лишень бути поряд й бодай своєю присутністю полегшити нестерпні Іванові болі.
  
  Іван був приречений, вона це знала, але стримувала сльози (коли тобі нестерпно боляче – не дуже плач), щоб не знищити його останню надію. І він вірив у краще - сподівався одужати, навіть намагався жартувати.
  
  У похмурому гуртожитку, куди Світличні переселилися після лікарні, над Івановим ліжком замість килимка висіла карта СРСР, на якій він відзначав місця заслання своїх друзів. "Ти дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!" І вони сміялися, мов діти.
  
  
  
  Після клінічної смерті Іван Світличний прожив ще 11 років і 2 місяці. Три останні роки – нерухомо й безмовно.
  
  Приходили люди, знайомі й незнайомі, підтримували, допомагали. Коли ж у Спілці письменників українські радянські літератори ділили квартири, ніхто навіть не згадав, що великий український поет-патріот й інвалід ГУЛАГу доживає свої дні у малесенькій "келії" в будинку без ліфту.
  
  А Льоля не просила. Знаменитий девіз радянського зека "Не вір, не бійся, не проси" вона видозмінила для себе на "Не плач, не бійся, не проси" й не просила.
  
  Вона завжди вважала, що просити про тепле місце, краще помешкання, більшу платню - це принижувати себе й Івана. Вона не дозволила принижувати його в засланні, в Україні не дозволить тим паче.
  
  ...Вона майже не спала, бо ночами Івана мучили корчі і він кричав криком смертельно зраненого звіра. Удень, коли приходили, як і колись, друзі, багато справжніх, щирих, відданих друзів, він – той, хто знав в оригіналі Беранже, хто створив словник синонімів, хто написав десятки талановитих віршів й серйозних літературознавчих праць, силувався щось сказати й не міг.
  
  І плакав, а поглядом чи потиском руки просив Льолю продовжити його думку. І вона підхоплювала його звуки, розвивала в слова, речення, цілу розповідь. Іван переставав плакати й схвально хитав головою.
  
  Льоля читала йому листи й варила дієтичну кашу, робила уштрики й одягала, поїла з ложечки, мов немовля, й витирала сльози, як маленькій дитині...
  
  Ніхто й ніколи не знатиме всього, що робила щодня, щогодини, щомиті впродовж 11 років і 2 місяців ця скромна, тиха й водночас велика, свята жінка ...
  
  Ти всім, чим лиш могла, була мені.
  Була Великоднем і буднем,
  Гарантом "будем-перебудем",
  Була росинкою на камені
  І каменем - твердим корундом,
  
  - написав у віршах своїй дружині Іван Світличний.
  
  Катерина Кіндрась, Нью-Йорк

• 2008.02.22 | igorg

  Ахъяд Идигов: Депортация чеченского народа в 1944 году - геноцид

  http://maidan.org.ua/static/mai/1203674919.html
  
  Для Майдану
  
  • Європа • Суспільство •
  
  Прошло 64 года с 23 февраля 1944 года, когда чеченский и ингушский народы были сосланы в Сибирь и Казахстан. В тот день началась преступная акция против ослабленных войной и нужной полумиллиона мирных людей – женщин, детей и старцев. Совсем немощных людей расстреливали на месте, а почти тысяча человек, кого невозможно было транспортировать из-за сложных горных условий, сожгли в чеченской деревушке Хайбах.
  
  В холодные сибирские морозы людей насильно везли в товарных вагонах, которые не отапливались. Почти половина из них умерло в пути и по месту прибытия. Такой же участи подверглись и многие другие малочисленные народы, а также сотни тысяч людей других народов СССР. Всех их содержали впроголодь в концлагерях, использовали в каторжных работах. Известно, что украинский народ искусственно подводили к голодному вымиранию.
  
  Угнетения своих народов и агрессия против народов соседних стран были сутью существования имперской власти СССР. Именно поэтому, справедливости и равноправия народов империя боится, как могильщиков своего существования. После краха СССР в 1992 году, одна из новых стран, незаконно образовавшаяся по имперскому признаку - Российская Федерация - Россия, сохранила суть власти прежней империи, и от нее также веет угроза свободе личности и правам народов.
  
  Новая Москва незаконно противодействует широкому признанию независимости чеченской государства с 1991 года, она развязала агрессивную войну в 1994 году против ЧР – Ичкерия и оккупировала нашу страну. Однако чеченский народ сбросил российских оккупантов в 1996 году, и провел выборы власти по собственной конституции под наблюдением международного сообщества, которое признало выборы состоявшимися и законными. В 1999 году российская армия вновь вторглась в Чечению, оккупировала нашу страну - нарушено право чеченского народа, с явными признаками совершения геноцида.
  
  Действия новой власти РФ – России, с ее агрессивными действиями против чеченского народа, вмешательством во внутренние дела соседних государств, в первую очередь, Украины и Грузии показывают миру, как опасна новая Москва. РФ-Россия преподносит себя как прежний Советский Союз, открыто ущемляется права личности и народов. Новая Россия совершила незаконную агрессию соседнего государства, она вмешивается во внутренние дела других соседних государств.
  
  Для предотвращения преступной политики новой российской империи необходимо осуждение преступления против человечества. Необходим международный суд за геноцид чеченского народа, совершенный 23 февраля 1944 года, так и за геноцид народа, совершенный при агрессии чеченского государства с 1994 года, нынешней властью РФ-России. Этот суд необходим не только чеченскому народу, он необходим всем народам из бывшего СССР, он необходимо для всего остального мира. Это необходимо для справедливости.
  
  22 февраля 2008г.
  
  Ахъяд ИДИГОВ
  
  Полномочный представитель Парламента ЧР - Ичкерия

• 2008.03.07 | igorg

  Не по своей воле… История и география принудительных миграций в

  Не по своей воле… История и география принудительных миграций в СССР
  Автор: Павел Полян Издательство: Москва: ОГИ (Объединенное гуманитарное издательство) Год: 2001 Страниц: 315 Формат: pdf (rar)
  Размер: 1,4 MB
  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1204918657
  Закачати можна звідси http://rapidshare.com/files/97095173/Polyan_Ne_po_svoey_vole.rar
  http://up.spbland.ru/files/08030710/
  http://natahaus.ifolder.ru/5637258
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.01.10 | Isoлято

    Кримські німці в совєцькій імперії

    http://www.perekop.info/the-fate-of-german-crimea/
    
    Там же, коротко - взагалі про історію німецьких колоній в Криму:
    
    http://www.perekop.info/germans-in-crimea/

• 2008.04.05 | igorg

  УПА – армія-переможець: як вони боролись у неволі В. Гонський

  http://www.pravda.com.ua/news_print/2008/4/4/74144.htm
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1207382036
  
  Свідки і учасники незбагненної (за нинішніми мірками) борні УПА за волю українського народу неспростовно свідчать, – багато тих людей творили чудеса героїзму, дива витривалості, винахідливості і самопожертви.
  
  І – найвеличніші зразки сили духу Великих Людей, які в жодному фільмі ще не спромоглися показали (включно з їхніми рембами і термінаторами). Мирослав Симчич – лиш один з тих реальних українських "суперлюдей".
  
  Частина 2
  
  Стражданні і муки, продовження боротьби
  
  "Поможеш нам знищити бандерівське підпілля – посилаємо тебе в Московську військову академію, і будеш у нас чоловіком!" – спокушали після арешту в 1948 році сотенного УПА Симчича людолови-НКВДсти.
  
  Згодом стали мучити: "Отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... "Ну, будеш говорити?" Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Третій день – ноги попухли, як коновки, сині. То вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б'є в серце.
  
  Б'ють до непритомності. Коли б'ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури. Міряють температуру. І коли ... тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони відносять і кидають у карцер. Коли два-три дні лежав, а одного разу, пам'ятаю, лежав у карцері після тортур непритомний сім діб. Під час таких тортур що я думав? "Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!"
  
  13 березня 1949 року Симчича засудили на 25 літ ІТЛ (исправительно-трудовых лагерей) і 5 літ поразки в правах.
  ...
  
  Таке пекло влаштували мученикам не тільки табірне начальство, але й їхні прислужники – табірні "блатні". Вони постійно грабували, знущалися, били, а то і вбивали своїх співтабірників, не працювали, але справно отримували по 2-3 пайки за рахунок інших.
  
  "...Зібрав добру групу наших хлопців. Кажу: "Хлопці, що ми будемо тут умирати? Ради чого? Давайте будемо щось робити!" Так ми одного дня як дали потих блатняках, п'ятдесятьом чоловікам поламали ребра серед білого дня, в зоні. Посадили нас після того – і тих що били, і підозрілих, чоловік десь біля 200".
  
  А ще через деякий час Симчич з побратимами "тих блатняків там, на роботі, добили. Проти нас порушили справу за те повстання, бо ми всю зону підняли. За оце нас 8 чоловік судили 7 грудня 1953 року і додали мені 10 років по статті 59-3-16. Доплюсували до 25 ще 10 і вийшло 25, тільки початок строку вже відраховувався з другої судимості".
  
  Далі були масові страйки, які переросли у повстання: "Тоді вони оточили зону з собаками – виганяти нас із зони. А там був один новий барак, ще не мащений. Так ми з отого барака озброїлися як могли: лати позабирали, деякі колоди попереколювали, поробили дрини. На третій день там, де литовці були, прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів.
  
  Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати. Вони зі зброєю не йшли. Це нам вигідно було б, бо ми могли відняти зброю – хтось би був убитий, ну хай половина буде вбита, але ж половина лишиться живих, візьмуть автомати в руки і з цілої Колими їх виженуть... Засудили нас на 5 літ "критої" і відвезли в Магадан. Це був 1955 рік".
  
  Там, у Магадані, Симчич зустрів історика Дмитра Антоновича, внука Володимира, який згодом, на початку 1956 року, у їхній камері помер на його очах.
  
  Після комісії-пересуду весною 56-го багатьох звільнили, а Симчичу "залишили" 10 років і відправили у Тайшет.
  
  Боротьба тривала. "Навезли в зону якихось обербандитів-битовиків, отаких самих убивць, найгіршої швалі. Для чого? Дали їм окремий барак, щоб нас тероризували. Ми почали з ними говорити, думали, може, знайдемо з ними якійсь компроміс, щоб без скандалу. Раз поговорили – не допомогло, другий раз поговорили – не допомогло...".
  
  Що було далі, не важко здогадатися. Симчич навіть не побоявся написати про це у листі до Президіуму Верховного Совєта СССР: " ...Воронцов (начальник опер-частини – В. Г.) отвел для них отдельный барак № 1, где жило их примерно 200 человек. И эти бандиты так надоели людям, а было тогда в зоне 3500 человек, что однажды вечером все обступили барак с ворами, зажгли его и не пропустили живьем оттуда никого".
  
  Деталі пан Мирослав розповів згодом: "Зібрали, хто що міг знайти: солярки, бензину з гаража, обступили барак, запалили. Хто звідти хотів вискакувати – дрином по чолу. І вони там згоріли.Новини Життя
  
  Почалося слідство, нас почали тягати, а свідків то нема. Бо залишилися самі такі, що хоч убий, то ніхто нічого не скаже. Порушили справу "по аналогії": хто вже суджений за схоже. Знайшли трьох чоловік по аналогії, дали по 10 років".
  
  Після цього 40 "зачинщиків" з Симчичем попадають на 3 роки в особливо сувору 307-му колонію в тім же Тайшті.
  ...
  
  
  http://www.pravda.com.ua/news_print/2008/4/4/74144.htm
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1207382036

• 2008.05.15 | igorg

  Загадка Алгембы Наталья Метлина

  http://www.pseudology.org/chtivo/ZagadkaAlgemby.htm
  
  Загадка Алгембы
  
  Осенью 1925 года в Москве, в Боткинской больнице наркома по военным делам СССР Михаила Фрунзе готовили к операции. Предварительный диагноз – язва желудка. Фрунзе оперироваться не хотел, но политбюро настаивало. Утром военачальника приедет навестить Сталин. Его не пустят. Сталин оставит записку – “Дружок, были сегодня у врача Розанова. Хотели к тебе зайти. Не пустил, язва. Мы вынуждены были покориться силе. Не скучай, голубчик мой. Мы еще придем. Мы еще придем. Коба”.
  
  31-е октября 1925 года был последним днем жизни Фрунзе. Передозировка хлороформа. Остановка сердца. Современники прошепчут - командарма убил Сталин. Возможно. Фрунзе был слишком серьезным соперником. Но не только. Он стал свидетелем одной из величайших финансовых афер большевиков, и расправиться с ним мечтал еще Ленин.
  
  Западный Казахстан. Поселок Макат. Местность похожа на декорации к фильму ужасов о последствиях ядерного взрыва. Это пейзаж первой стройки социализма. Она унесла десятки тысяч человеческих жизней, ее организаторы похитили миллионы рублей, а большевистское руководство решило свои личные задачи. Здесь впервые схлестнулись интересы Ленина и Фрунзе. Получив доступ к засекреченным документам и проехав по маршруту стройки, мы восстановили истинную картину происшедшего. В 20-м году окружением Ленина была разработана схема хищения денег из государственного бюджета и отмывания их на грандиозных стройках. Первую схему опробовали здесь.
  
  Некогда безоблачные отношения Ленина и Фрунзе впервые омрачились дебатами по Брестскому миру. На заседании ЦК обсуждались условия выхода России из первой мировой войны, явно выгодные Германии и унизительные для России. Фрунзе считал капитуляцию неоправданной. Вопрос был вынесен на голосование. Ленин пригрозил уйти в отставку, если ЦК не согласится на подписание мировой. По сути, каждый голос мог решить судьбу вождя пролетариата. Никогда еще Ленин не был так близок к потере власти. Фрунзе воздержался. С критическим перевесом голосов решение было принято все же в пользу мира. Но Ленин Михаилу Фрунзе этот эпизод не простил.
  
  1919 год был одним из самых тяжелых для республики
  
  Белые наступали на всех фронтах. В стране был голод и топливный кризис. Основные нефтеносные районы - Баку и Грозный - оказались отрезанными от центра. Транспорт стоял, железные дороги и мосты были разрушены. Все необходимое выменивалось на черном рынке. Что было тогда дороже - металл, хлеб или драгоценности, никто определенно сказать не мог. Но уж точно - жизнь в этом списке стояла на последнем месте.
  
  Ленин такую телеграмму отправляет войскам фронта : “Передайте местному населению, что буквально перережем всех, если сожгут нефтепромыслы. И, соответственно, даруем жизнь всем, если оставят нефтепромыслы и запасы нефти в целости и сохранности.”
  
  Александр Иголкин. Ведущий научный сотрудник Института истории Российской академии наук. Первым рассказал об истории Алгембы.
  
  Армия Фрунзе вела бои в западном Казахстане за Эмбенские нефтепромыслы. К этому моменту там скопилось более 14 миллионов пудов нефти. Эмба стала бы спасением для советской республики и единственным местом, откуда можно было вывести нефть в центр.
  
  24 декабря 1919 года Совет Рабоче-крестьянской обороны принимает решение о начале строительства железной дороги, по которой можно было бы вывозить нефть из Казахстана в центр, и приказывает: “Признать постройку ширококолейной линии Александров Гай–Эмба оперативной задачей”. Дорога - важный стратегический объект, а потому вся информация о проектных работах сразу засекретили. Магистраль решили строить одновременно с двух концов и встретиться на реке Урал у села Гребенщиково.
  
  Триста километров от Саратова
  
  Город Александров-Гай. Граница Казахстана и России. Здесь железнодорожное полотно обрывается, точнее, заканчивается. В пятистах километрах от этой точки в Казахстане и находятся Эмбенские нефтепромыслы. Оттуда через безводные солончаковые пустыни должна была протянуться стальная нить новой железной дороги до Александрова-Гая. А уже отсюда эшелоны с нефтью пошли бы в центр. Такова была задумка Ленина. Но Ильич преследовал еще одну цель. Свою. Личную.
  
  Самым талантливым полководцем Красной армии, стоявшим на несколько голов выше любого другого, был Михаил Васильевич Фрунзе… наверное трудно вспомнить какую либо победоносную революцию после которой к власти не пришел бы самый м… талантливый в то время генерал 4453…Значит, Фрунзе нужно попробовать каким-то образом ослабить.
  
  План по нейтрализации русского Бонапарта родился быстро. В декабре 19-го четвертая армия Фрунзе вышла к истокам Урала и прорвалась к нефти, в которой так нуждалась молодая республика. Фрунзе намеревался продолжить поход дальше, на юг, в Среднюю Азию. Как вдруг…
  
  Фрунзе получает телеграмму Троцкого с припиской Ленина, что все -прекращаете там боевые действия и переводите армию на вывоз немедленно нефти.
  
  В телеграмме, отправленной Троцким на имя Фрунзе, читаем: “…приказываю перевести 4-ю армию на строительство железной дороги Александров-Гай – Эмба”. Ленину этого показалось мало, и он делает от себя приписку: “Прошу товарища Фрунзе в соответствии с указанием Троцкого развить революционную энергию для максимального ускорения постройки дороги и вывоза нефти”.
  
  Фрунзе не мог поверить, что его победоносная армия в одночасье должна была сменить мечи на лопаты и броситься строить дорогу во имя революции. Он просит Ленина направить на выполнение так называемой “исторической миссии” не его боевую 4-ую армию, а те части Юго-восточного фронта, которые не участвуют в военных действиях.
  
  Фрунзе срочно отправляет Ленину телеграмму: “Считаю своим долгом доложить, что осуществление постройки встретит большие препятствия”. Он сообщает об отсутствии “транспорта, топлива, о трудностях размещения рабочих, об условиях безводных степей, голоде и эпидемиях”. И это притом, что Фрунзе приказов не обсуждал.
  
  Участь военных постигла и местных казахов
  
  В качестве трудовой повинности на строительство были согнаны жители Саратова и Самары. В их числе и так называемые буржуи. Всего – около сорока пяти тысяч человек. Из них-то и были сформированы трудовые полки, о которых некогда так мечтал Троцкий. Дикий мороз зимой, дикая жара летом, голод, отсутствие пресной воды. С севера надвигалась эпидемия тифа. Люди начали умирать.
  
  В марте 20 года в Москве созрел план – параллельно железной дороге строить еще и нефтепровод. Именно тогда в ленинских документах впервые появляется загадочное слово – “Алгемба”.
  
  Так назвали объединенное строительство нефтепровода и железной дороги. Само слово – яркий продукт новояза – слияние начальных и конечных букв двух географических названий. “АЛГ” - от Александрова-Гая, “Эмба” - от названия нефтяного месторождения. И тогда же в бумагах Ленина появляется имя непосредственного вдохновителя и организатора этого строительства :
  
  Юрий Ломоносов до революции возглавлял Петроградскую железную дорогу. В феврале 17-го он заблокировал движение к северной столице эшелонов с частями царской армии. В результате был обеспечен численный перевес войск Временного правительства.
  
  Временная власть эту услугу не забыла и командировала Ломоносова в Америку - командовать Российской миссией путей сообщения. В девятнадцатом году Ломоносов вернулся в Россию, быстро сориентировался и так же беззастенчиво примкнул уже к большевикам. Новая власть также отплатила ему руководящими постами. Он возглавил сразу два проекта: строительство “Алгембы” и закупку паровозов для России : 700 штук - в Германии и 500 – в Швеции.
  
  Официальная история тех лет назовет сделку “прорывом экономической блокады”. Но комиссия, позже проверявшая документы купли, обнаружит перерасход, а проще говоря, хищение государственных средств. В результате “прорыва” страна недосчиталась миллионов золотых рублей. Рискуем предположить, что Ломоносов был полезен Ленину. Он придумывал схемы увода денег из бюджета и направлял их в нужное русло. Мы обратились в архив Федеральной службы безопасности с просьбой ознакомиться с личным делом Ломоносова и получили неожиданный ответ. Но об этом чуть позже.
  
  В Александровом-Гае в 19 году размещался Чапаевский штаб
  
  Здесь сейчас музей. А эта мельница, построенная задолго до революции, работает до сих пор. Ее стены хранят следы пуль. Здесь отстреливались бойцы Чапаева. После гибели легендарного комдива дивизию разоружили и бросили на строительство железной дороги, а вслед за чапаевцами потянулись и тысячи местных жителей. Большинство из них были дети десяти-двенадцати лет. В отличие от голодного казахского участка дороги здесь за работу поначалу выдавали паек – килограмм хлеба и чашку пшена. Кому-то стройка помогла выжить, а кому-то принесла погибель.
  
  Работы по строительству железной дороги только начались, а Ленин уже требовал срочного вывоза, любыми путями, 14 млн. пудов нефти, скопившихся на Эмбе.
  Единственное транспортное средство в пустыне или заснеженной степи - верблюд. Подолгу не требует воды и пищи. Это Ленину и понравилось. Светлые головы в Москве решили вывезти несколько миллионов пудов нефти. Зимой. В Астрахань. На верблюдах. Немедленно.
  
  В январе 20-го года Ильич шлет в Казахстан телеграмму: “Приказываю ввести трудовую и гужевую повинность местного населения с частичной оплатой продуктами”. На зов вождя казахи бросились собирать бурдюки. Под нефть. А бойцы некогда победоносной армии Михаила Фрунзе получили очередной приказ - сопровождать обозы от мест добычи нефти до Астрахани.
  
  Впрочем, ни один верблюд до Астрахани не дошел. Кто-то доложил в центр - мол, верблюды не справились. Бураны, плохое состояние крестьянских подвод, бескормица, бездорожье, – все это помешало вывозу нефти так называемым гужем.
  
  Труб для укладки нефтепровода в стране не было. Единственный завод, когда-то их выпускавший, стоял. По складам набрали остатков только на 15 верст, а требовалось – на 500! Решили разбирать заброшенные, а потом и действующие нефтепроводы на юге России. Трубы были разные по длине и диаметру, но это большевиков не смущало. Но как ни перекладывали трубы с места на место, как их ни подгоняли, на всю трассу все равно не хватало.
  
  Нельзя сказать, что все это безумие происходило в тишине
  
  Чрезвычайный уполномоченный по восстановлению нефтепромыслов Эмбенского района писал в Москву :
  
  “Я категорически настаиваю на том, чтобы до обнаружения дееспособности новостроящегося нефтепровода действующие нефтепроводы не разбирались бы.”
  
  Не тут-то было! Единственные работы, которые велись по проекту “Алгемба”, были как раз работами по разборке соседних нефтепроводов. У вождя пролетариата была уверенность, что к цели надо идти. И, как всегда - “другим путем”. Ильич, вспомнив опыт древних римлян по укладке водопровода, предложил использовать деревянные трубы. Но деревянные трубы пожароопасны, и в них невозможно создать необходимое давление. К тому же в Казахстане нет лесов.
  
  Пока Ильич находился в поиске нестандартных инженерных решений, Фрунзе получил новое задание – ликвидировать басмачество силами Туркестанского фронта и создать Бухарскую Советскую республику. Фрунзе оставляет свою армию на строительстве Алгембы и покидает Казахстан.
  
  В Российском Государственном архиве экономики мы нашли расчетную смету Алгембы. Планируемые в ней затраты на строительство железной дороги - в несколько раз меньше, чем затраты на нефтепровод. Притом, что на практике одна верста железной дороги стоит в четыре раза дороже нефтяной трубы. Расчеты вызвали подозрения рабоче–крестьянской инспекции. На требование инспекторов объяснить эти нестыковки, составители сметы ответили, что они считали стоимость работ без учета затрат на рельсы.
  
  Зачем нужно было занижать реальную стоимость проекта как минимум в два раза?
  
  Мы можем предположить, что Ленин планировал “ввязаться в драку” с небольшими проектируемыми расходами и пройти все согласования в инстанциях, а когда строительство начнется, и отступать будет некуда, увеличить вложения. Так и вышло. Инициаторы строительства во главе с Ломоносовым в феврале 20-го года вышли с новой финансовой инициативой.
  
  Члену коллегии Госконтроля Галкину было направлено письмо. Его авторы предлагали вести все расчеты по Алгембе наличными. Они объясняли это тем, что в условиях повального дефицита необходимые материалы можно купить только на черном рынке. Более того, алгембовцы требовали права вообще ни перед кем не отчитываться в расходовании выделенных средств. Товарищ Галкин, находясь в здравом уме и твердой памяти, мягко отказал. Тогда Ломоносов в обход всех инстанций обратился с этой просьбой прямо к Ленину. Между Лениным и Ломоносовым существовали какие-то особые отношения.
  
  Ленин в конце концов тут же в феврале сказал : давайте в виде исключения пойдем на такой эксперимент… выдадим денег миллиард по меньше мере в самом начале, и пусть они расходуют, как хотят, и отчитаются готовой стройкой. Ильич шлет директиву рабоче-крестьянской инспекции: “Предлагаю не стеснять формальностями в отпуске денег”. Этот документ лишает нас возможности проверить, сколько реально денег было потрачено на строительство Алгембы. Лишила она этой возможности и рабоче-крестьянскую инспекцию, которая с первого дня возмущалась такой вольной системой финансирования.
  
  Совнарком запретил всем учреждениям покупать какие-либо товары на рынке. Но на организаторов Алгембы эти запреты не распространялись. Именно в этот период самые крупные суммы оказались в их распоряжении. В течение 20-го года правительство выделило на строительство Алгембы один миллиард рублей наличными.
  
  К концу 20-го года стройка начала буксовать и задыхаться. Тиф уносил по несколько сот человека в день. Вдоль трассы выставили охрану, потому что местные жители стали растаскивать шпалы. Рабочие вообще отказывались выходить на работу. Ленин недоволен. Он шлет руководителям Алгембы телеграмму: “Ясно, что тут саботаж или разгильдяйство. Обязательно пришлите мне архикратко, что заказано и что сделано, имя-отчество, фамилия каждого ответственного лица. Ленин”.
  
  Трубы для нефтепровода по-прежнему были в дефиците
  
  Аналогичная ситуация сложилась и с рельсами. Их просто не было. В общем, какие бы решения по Алгембе не принимались, на месте ударной стройки по-прежнему не было ничего: ни транспорта, ни стройматериалов, ни воды, ни хлеба…
  
  Сохранились документы, что нечем кормить, что норма выдачи ниже всякой нормы, что многие сидят без хлеба. Еще в двадцатом году были проблемы с питанием, а в 21 году летом начинается самый страшный голод за всю нашу историю. В это время на строительство приезжает с инспекцией Михаил Фрунзе. Командарм приходит в ужас от увиденного, и по горячим следам шлет Ленину телеграмму: “Дорога в ужасном состоянии. На топливо разбираются постройки, вагоны и прочее. Бедствия усиливаются свирепствующими буранами и заносами. Кроме войсковых частей, работать некому, а части разуты и раздеты”. Ленин оставляет телеграмму без ответа.
  
  Это саратовские врачи. Они приехали в Алексадров-Гай добровольно. В городе и на стройке началась холера. А местное население продолжало возводить насыпь для будущей дороги, в необходимости которой на тот момент уже сильно сомневались трезвомыслящие большевики. Дело в том, что через четыре месяца после начала строительства Алгембы, уже в апреле 20-го, были освобождены Баку и Грозный. Эмбенская нефть была каплей в море по сравнению с их запасами. Но Ленин настаивал на продолжении строительства и выделял под него миллионы и миллионы.
  
  Из РКИ были письма в правительство, что зачем вы строите, неужели вы не понимаете, что это совершенно бессмысленно…Что вообще вся стройка странно очень выглядит, что все расчеты, которые представлены, ну это полный абсурд. Слухи о немыслимых перерасходах средств на строительство Алгембы доходят до Дзержинского. Он поручает собрать всю информацию о деятельности и личной жизни руководителя Алгембы Юрия Ломоносова. Оперативное управление ВЧК отчитывается Дзержинскому:
  
  “Инженер Ломоносов в Москве ведет роскошный образ жизни. Жена Ломоносова проживает в Стокгольме и работает в одном из банков. Ломоносов часто навещает ее, причем за государственный счет и в загранпоездках ни в чем себе не отказывает. Дети Ломоносова живут и учатся за границей”.
  
  В ВЧК хранилась еще целая пачка доносов, которые Ломоносов строчил на своих коллег. Собранные чекистами сведения о руководителе “Алгембы” Дзержинский выложил на заседании Политбюро. “Железный Феликс”, видимо, был не в курсе особого статуса Ломоносова. И крайне удивился, когда Политбюро вынесло свой вердикт: “Работа товарища Ломоносова носит в целом положительный характер”.
  
  “Передовик труда” Ломоносов почувствовал опасность. Он скоропостижно покинул свой пост в Комитете государственных сооружений, не дожидаясь окончания стройки. И все чаще стал пропадать за границей под предлогом ведения каких-то переговоров. Но каких?.. Летом 17 года газета “Живое слово” опубликовала статью под заголовком: “Ленин и Ганецкий – шпионы!”. “Деятельность большевиков финансируется Германией, - писали журналисты, - и на счету Ульянова-Ленина находится свыше двух млн. рублей”. Напомним, что до октябрьского переворота оставалось три месяца.
  
  Аким Арутюнов. Историк и публицист. Автор многочисленных работ о финансовой деятельности большевиков
  
  Расчет Берлина был прост: революция в России остановит первую мировую войну и разрушит антинемецкую коалицию. На это в Германии денег не жалели. О фактах немецкого спонсорства знал начальник Петроградской контрразведки Никитин, о чем он регулярно и докладывал царю. В архиве Никитина были копии двадцати девяти телеграмм, посланных Лениным, Коллонтай и Зиновьевым немецким “спонсорам” с перечислением затрат и требованием прислать еще денег. Суммы в телеграммах фигурировали немалые.
  
  Но требовала ли Германия возврата вложенного? Возможно. Но уже в июне 1919 года была провозглашена Веймарская республика. Германию начали сотрясать постоянные смены правительства, и ленинские кредиторы сошли с немецкого политического Олимпа. Впрочем, сам Ильич мечтал переместить свой революционный опыт в Европу. Именно в Берлин, который и должен был стать центром мирового коммунистического движения, направлял Ленин миллионы из России.
  
  Не надо думать, что в то время Ленин свободно мог взять из казны сколько угодно денег и распорядиться ими по собственному усмотрению. Он сам писал про “учет и контроль”, да и фискальные органы и политические враги не бездействовали. Поэтому добывать деньги приходилось разными путями. Финансовыми аферами в том числе. Алгемба фактически стала одной из них.
  
  По нашей версии, Ленин сам предложил Ломоносову заниматься переводом денег за рубеж, причем с учетом посреднического процента. Ломоносов курировал Алгембу и распоряжался всеми ее финансовыми потоками. Более того, Ломоносов часто бывал за границей и имел возможность перевозить наличные деньги.
  
  В это время началась война с Польшей. Но на польский фронт с Алгембы были направлены только остатки 25 чапаевской дивизии. Ведь две трети ее бойцов уже погибли на строительстве. Они вырвались на польский фронт, и может быть, благодаря этому большая часть и… выжила, спаслась, потому что те, кто остались на Эмбе…, они практически все погибли.
  
  Из сорока тысяч, пригнанных на строительство, с двух концов работало всего 511 человек. Местные жители разбежались, военные частично были отправлены на фронт, а большинство просто погибли от тифа, холеры, голода и жажды. Полтора года Алгембы стоили тридцати пяти тысяч человеческих жизней.
  
  06 октября 21 года директивой Ленина строительство железной дороги и нефтепровода было прекращено
  
  Все, что успели за полтора года построить со стороны Александрова-Гая – это 90 верст насыпи и в два раза меньше рельсов и шпал. Вот это все, что напоминает сегодня о стройке века. Обычная проселочная дорога, ведущая к границе с Казахстаном. А из этого рва, видимо, и брали землю для насыпи. После того как стройка перестала интересовать Ленина, в Александровом-Гае шпалы и рельсы немедленно растащили местные жители.
  
  В Доссоре и Макате через несколько лет после гибели Алгембы стали вновь разбирать и перетаскивать куда-то трубы. И сегодня уже ничто не напоминает о первой стройке социализма, разве только вот это здание доссорского вокзала, у которого нет перрона.
  
  Железная дорога на запад все же будет построена здесь в 70-х годах. Но дойдет только до Урала. Сегодня по ней проходит один товарный поезд в неделю.
  
  А как же сложилась судьба непосредственного организатора этого грандиозного строительства? В архиве ФСБ нам сообщили, что с 1927 года Юрий Ломоносов проживал за границей. А 17 апреля 45-го он был лишен советского гражданства. По нашей версии, Ломоносов еще долго выполнял деликатные финансовые поручения руководства партии, а во время войны просто исчез со вверенными ему деньгами. Родина вспомнила о нем, в канун Великой Победы, очищая свои ряды от предателей и прочей скверны. Ломоносов безбедно дожил свой век в Канаде, где и скончался в 52 году в возрасте 76 лет. Вряд ли его мучила совесть за Алгембу.
  
  Добычу нефти на Эмбе сокращали с каждым годом. И, если бы железная дорога и нефтепровод все же были построены, то загрузить их было бы нечем. Государственные мужи использовали уникальное нефтяное месторождение фактически в своих личных целях.
  
  Алгемба явилась примером реализации простой и гениальной схемы увода бюджетных средств за рубеж. О движении денег знали лишь особо доверенные лица из окружения Ильича, такие как Ломоносов. С помощью подобных схем и пополнялась партийная касса. Средства из нее направлялись на банковские счета для решения специфических задач и удовлетворения персональных запросов большевистской верхушки.
  
  Дзержинский и Фрунзе знали о масштабах хищений на Алгембе и последующих ударных стройках. В курсе был и главный соперник Сталина в борьбе за власть - Троцкий. Обнародование ТАКОГО компромата могло бы дискредитировать всю большевистскую верхушку. Предположим, Сталин знал о схеме отмывания денег и надеялся использовать ее в дальнейшем. Но он понимал и то, что силовики в любой момент смогут использовать свои знания против него, и предпочел нанести удар первым. Буквально за несколько лет почти вся старая большевистская гвардия была зачищена.
  
  В течение лета 25-го года Фрунзе дважды попадал в автомобильные аварии
  
  На нервной почве у него начались желудочные кровотечения. Осенью консилиум Политбюро во главе со Сталиным настоятельно порекомендовал наркому оперироваться. Фрунзе не хотел. Уходя в больницу, он оставил своим детям – Тимуру и Татьяне - две крошечные фигурки – мышь и осу. Личный врач наркома предупреждал, что наркоз Фрунзе противопоказан, но его даже не пустили в операционную. 31 октября 1925 года стал последним днем жизни Михаила Фрунзе. Ему было сорок лет.
  
  И еще. Нам всем когда-то раздали лопаты, и мы рыли, кто - котлованы, кто – окопы. Кто-то умирал, кто-то воровал. Алгемба была не только величайшей финансовой аферой, она стала моделью коллективного управления экономикой – разоренная казна, безнаказанность и безответственность.
  
  Такие алгембы разбросаны по всей России – обрезанные трубы, пустые котлованы и дороги в никуда. И загадка Алгембы не в ее бессмысленности и обреченности, а в той бесхитростной схеме увода денег из казны, которая еще долго кормила сотни чиновников. Именно поэтому историю Алгембы так долго от нас скрывали большевики
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2008.05.15 | igorg

    Алгемба

    http://www.ko.ru/document.php?id=6163
    Загадка «Алгембы» (27.01.2003) Первая «стройка века» преследовала совсем не экономические цели
    
    
    Предлагаемый вниманию читателей текст является первой публикацией в российских центральных СМИ, посвященной загадочному проекту «Алгемба». Только по прошествии восьмидесяти лет детали авантюрной «стройки века», преданной современниками забвению, стали достоянием широкой публики. История «Алгембы» и многие другие факты из истории отечественной нефтедобычи, не известные даже исследователям, собраны в книге «Русская нефть, о которой мы так мало знаем», выходящей в издательстве «Олимп-Бизнес». «Ко» с любезного разрешения издателей публикует фрагмент книги.
    
    
    
    В кровавой истории первых лет правления большевиков нефтяной проект «Алгемба» – один из самых загадочных. Первые три буквы мистически непонятного, мрачно-красивого слова «Алгемба» – это аббревиатура названия Александров-Гай – городка в Саратовской области. Конец слова – Эмба, река, давшая название Эмбенскому нефтеносному району. «Алгембой» было названо, начатое там грандиозное и совершенно бессмысленное строительство, находившееся под самым пристальным вниманием главы большевистского государства.
    
    К началу 20-х годов XX века Александров-Гай был конечным пунктом железной дороги, проложенной еще при царе. Дальше на юго-восток до реки Эмбы простиралась широкая полоса безводных солончаковых пустынь.
    
    В этих безжизненных краях десятки тысяч людей в 1920 – 1921 годах вели строительство нефтепровода и железной дороги, изначально не имевшее никаких шансов на завершение. Трасса проходила по прямой – от Эмбенских нефтепромыслов через реку Урал и Александров-Гай на Саратов.
    
    Десятки тысяч жизней «Алгемба» замела песками, поглотила навсегда. А железной дороги дальше Александрова-Гая до сих пор нет.
    
    Что же побудило большевистское руководство бросить огромные человеческие, материальные и финансовые ресурсы на эту авантюру, словно в жертву неведомому идолу? После подробного знакомства с историей строительства становится ясно, что его невозможно назвать даже попыткой решения каких-либо народно-хозяйственных задач страны. «Алгемба» стала первой классической «стройкой века», изумляющей наблюдателей и потомков полным отсутствием рациональных мотивов.
    
    
    
    Армия меняет ружья на лопаты
    
    В конце 1919 года на фронтах гражданской войны обозначился явный перелом. Большевистская армия приближалась к районам нефтедобычи. Наиболее успешное наступление шло в направлении Эмбенского нефтеносного района. Бои вела Четвертая армия Туркестанского фронта под командованием тридцатичетырехлетнего Михаила Фрунзе. Несмотря на огромные потери от тифа, составлявшие до сотни человек в день, войска Фрунзе в ноябре-декабре 1919 года разгромили основные силы армии генерала Толстова.
    
    Именно тогда, в декабре 1919 года, в Кремле и появляется идея «Алгембы». Руководство в Москве составляет планы по скорейшему вывозу нефти из Эмбенского района. Принято решение срочного строительства железной дороги. Чуть позже возникает идея проведения параллельного ей нефтепровода.
    
    8 января 1920 года кавалерийские части Четвертой армии заняли Эмбенские нефтепромыслы – Доссор и Макат. Можно было начинать реализацию задуманного строительства.
    
    17 января 1920 года председатель Реввоенсовета Троцкий посылает Фрунзе телеграмму. В ней он приказывает перевести Четвертую армию на строительство железной дороги Александров-Гай – Эмба. Ленин делает в телеграмме приписку: «Прошу т. Фрунзе в соответствии с указанием Троцкого развить революционную энергию для максимального ускорения постройки дороги и вывоза нефти».
    
    Всего за два дня до отправления этой телеграммы, 15 января 1920 года, Совет обороны преобразовал дислоцированную на Урале Третью армию в Первую трудовую, а двумя днями позже Политбюро приняло решение о создании четырех трудовых армий. Что же касается Четвертой армии, то она оставалась боевой единицей. Поэтому перед Фрунзе ставились именно боевые задачи.
    
    Михаил Фрунзе приказы не обсуждал и на трудности при их выполнении не жаловался. Тем не менее 19 января 1920 года он телеграфирует Ленину: «Все распоряжения согласно последним указаниям отданы. Однако, принимая во внимание трудности с транспортом, доставкой большого количества строительного материала и распределением его по линии проектируемой стройки, затруднительностью размещения необходимого количества рабочих команд в условиях безводных степей и отсутствия топлива, считаю долгом доложить, что осуществление постройки встретит большие препятствия».
    
    Вскоре все случится именно так, как предрекал Фрунзе.
    
    После телеграммы Ленина и Троцкого Четвертая армия в туркестанской кампании больше не участвовала. Военные действия в Туркестане Фрунзе вынужден был вести силами всего одной регулярной армии – Первой. Четвертая армия даже не преследовала разрозненные части Уральской армии белых, отступающие вдоль восточного побережья Каспия в Персию. Будущая железная дорога к нефтепромыслам оказалась важнее.
    
    Действительно, к февралю 1920 года в Москве твердо решили: строить от Саратова к Эмбе параллельно железную дорогу и нефтепровод. Именно тогда в ленинских документах замелькало слово «Алгемба»: «Предлагаю удвоить усилия для постройки «Алгембы»... О ходе работ доносите каждые две недели».
    
    Откуда такая срочность и повышенное внимание к строительству, которое все никак не могли начать? В чем смысл форсирования событий?
    
    Как было объявлено, первоочередной задачей строительства являлся вывоз весной 14 млн пудов нефти, скопившейся на Эмбе к моменту прихода большевиков. В предыдущие годы нефть с промыслов доставлялась к пристани Ракуша на Каспийском море по 60-верстному нефтепроводу. Теперь он не функционировал.
    
    К открытию навигации нужно было как минимум отремонтировать нефтепровод, подготовить транспортные суда, привести в порядок дамбу, чтобы облегчить перегрузку нефти на каспийском мелководье. Но ничего этого сделано не было.
    
    Между тем Красная армия в марте-апреле 1920 года заняла основные районы нефтедобычи: Грозный и Баку. Проблемы Эмбенского нефтяного района, дававшего в 1913 году всего 1,1% годовой добычи российской нефти, казалось, должны были отойти на второй план. Но присоединение Грозного и Баку не изменило ни планов советского правительства, ни исключительного интереса к проекту лично Ленина. Высшее руководство продолжало принимать все новые постановления относительно «Алгембы». В марте был опубликован декрет Совета рабоче-крестьянской обороны «О сооружении нефтепровода от Эмбенского нефтеносного района до Саратова». В конце апреля Совет труда и обороны (СТО) принял постановление о создании Второй (Поволжской) революционной трудовой армии. Ее костяк образовали части Четвертой армии Фрунзе. Основная задача – строительство «Алгембы». Ленин по-прежнему придавал этому проекту огромное значение. Проблемы «Алгембы» обсуждались с его участием с мая по август 1920 года не менее пяти раз.
    
    
    
    «Алгемба» не нужна и невозможна?
    
    25 апреля 1920 года началась война с Польшей. С «Алгембы» на польский фронт была отправлена лишь 25-я стрелковая дивизия. В самый разгар войны с Польшей Ленин подписывает одно за другим постановления, содержащие невыполнимые требования в кратчайшие сроки закончить строительство «Алгембы», хотя стало абсолютно очевидно, что это строительство летом 1920 года было уже не нужно.
    
    Действительно, хотя на эмбенских промыслах к тому времени был накоплен сравнительно большой запас нефти, эмбенская добыча в 1920 году снизилась до 23 000 пудов в месяц. Минимальная годовая пропускная способность только нефтепровода была рассчитана на 90 млн пудов, то есть вшестеро больше максимальной добычи, достигнутой на Эмбе в 1914 году и в полтора раза больше мощности крупнейшего трубопровода Баку – Батум! И это не считая проектируемой железной дороги, рассчитанной на 22 пары поездов ежедневно!
    
    Можно предположить, что надеялись на увеличение добычи нефти. Однако никакого восстановления разрушенных скважин и бурения новых в 1920 году не проводили, ситуация практически не изменилась и в следующем году. Не строились даже емкости для хранения нефти! Поэтому уже летом 1920 года пришлось выливать ее в песок.
    
    Итак, получается, что «Алгемба» как артерия транспортировки нефти была не нужна. Она также была и невозможна! Для нефтепровода и железной дороги требовались определенные ресурсы: трубы, рельсы, шпалы, оборудование. Их объемы легко было рассчитать. Очень просто было также сопоставить то, что требовалось, с тем, чем страна располагала или могла получить за год, отведенный для строительства. Материальных ресурсов очевидно не хватало.
    
    
    
    Только власть и деньги?
    
    15 апреля 1921 года Совет труда и обороны принял решение о прекращении строительства нефтепровода. Спустя три недели вышло постановление о снижении ударного темпа строительства железной дороги. Наконец, 6 августа работы по проекту «Алгемба» были полностью остановлены.
    
    Если раньше было непонятно, почему начали строительство «Алгембы», то теперь актуален другой вопрос: почему все-таки решили его прекратить? Конечно, дело не в гибнущих рабочих. Дальнейшая история СССР показала, что на «человеческих ресурсах» не экономили. Или завершилась эпоха военного коммунизма? Изменилась расстановка сил в высших эшелонах власти после X съезда большевиков? А может быть, какие-то задачи благодаря «Алгембе» к весне 1921 года были уже решены, и подлинный, глубинный смысл проекта отнюдь не сводился к созданию магистрали для транспортировки несуществующей нефти?
    
    В архивах сохранился ряд официальных писем. В них руководство «Алгембы», «во имя достижения высших государственных интересов и обеспечения конечных успехов международной пролетарской революции», просило права не отчитываться ни перед кем, включая Рабоче-крестьянскую инспекцию (РКИ), о расходовании наличных денег, выделенных на строительство «Алгембы». Данная просьба обосновывалась тем, что любые сведения из советских учреждений попадают в ВЧК, а потенциальные партнеры по строительству «Алгембы» как черт ладана боятся этой грозной организации. А речь между тем шла о громадных суммах – только в 1920 году на постройку «Алгембы» был ассигнован миллиард рублей.
    
    После нескольких подобных обращений их авторам удалось «пробить» нужное решение, освобождающее организацию от всякого контроля за расходованием средств. В феврале 1920 года председатель Всероссийского Совета народного хозяйства Рыков пишет: «Постановлением Совета обороны от 24 декабря прошлого года комитету государственных сооружений предоставляю право закупки для нужд постройки железнодорожной линии Александров-Гай – Эмба материалов, инструментов и оборудования на частном рынке и за наличный расчет». А 21 февраля Ленин дает директиву РКИ: «Предлагаю не стеснять формальностями в отпуске денег при заготовках и закупках Главкомгосоора для «Алгембы».
    
    Совершенно ясно, что, несмотря на гражданскую войну и экономическую блокаду СССР, перед людьми, получившими в свое полное распоряжение средства «Алгембы», открывалась возможность переправить эти деньги за границу, ведь те, кто занимался строительством «Алгембы», занимались и знаменитыми «паровозными поставками». Речь идет о договоре со Швецией и Германией на поставку тысячи паровозов в Россию. Сделка оказалась крайне невыгодной для России и частично фиктивной, но скандал был замят. Известно также, что, по крайней мере, один из участников сделки, а именно глава советской делегации Ломоносов, был также связан и с «Алгембой». Это он в феврале 1920 года возглавлял Главкомгосоор – Главный комитет по госсооружениям.
    
    В большевистском руководстве говорили, что нарком внешней торговли Красин обвинил Ломоносова в «преступнейших торговых сделках», однако Ленин категорически отверг саму возможность такого обвинения. Тем не менее Ломоносов из-за границы в советскую Россию не вернулся – благополучно эмигрировал и почти через 30 лет спокойно умер в Канаде.
    
    Контакты с западными финансовыми центрами могли поддерживаться и не через Ломоносова, но они, несомненно, существовали. В неразберихе и абсурде «Алгембы» делались огромные деньги. А после письма Рыкова круг желающих поживиться рос с каждым днем.
    
    К весне 1921 года исчезнувшими миллионами заинтересовались в ведомстве «железного Феликса». Пропавшие деньги искали долго, но миллионы исчезли безвозвратно. В документах сохранились только фамилии (без инициалов) двух «косвенно виновных», но следы этих людей затерялись сразу же.
    
    Налицо были факты очевидного разгильдяйства и хищений, но можно предположить и наличие других, скрытых причин загадочного строительства. Чем все-таки руководствовался Ленин? Нет фактов, говорящих о его «особых отношениях» с исчезнувшими большевистскими снабженцами. Есть лишь один очевидный факт: вождь большевиков отчего-то упорно не хотел замечать экономической бессмысленности проекта.
    
    Но данное утверждение вовсе не означает, что «Алгемба» была абсолютно бессмысленна. Например, она вполне могла способствовать достижению некоторых политических целей и решению проблем власти.
    
    В политическом плане наиболее существенной задачей «Алгембы» представляется постепенное преобразование Четвертой армии Фрунзе во Вторую трудовую и ее последующее расформирование.
    
    Любимая Михаилом Фрунзе и фактически им созданная Четвертая армия была лучшей в республике. Ее заслуги на туркестанском фронте неоспоримы. Противник в Туркестане превосходил в живой силе войска лучшего полководца Красной армии в несколько раз. В крупнейшей Бухарской операции эмир бухарский, при примерном равенстве в артиллерии, имел вчетверо с лишним больше штыков и сабель. Но Фрунзе взял Бухару – и не получил от Ленина поздравительной телеграммы. Создавалось впечатление, что Ленину вообще не был нужен Туркестан. Хотя, скорее всего, ему были не нужны победы молодого, талантливого Фрунзе. За все время победоносного туркестанского похода Ленин ни разу не поздравил войска с успехами. Более того, все контакты главы правительства с командующим фронтом ограничивались... проблемами нефти! Если судить по заслугам, то именно командиры Четвертой армии должны были стать будущей военно-политической элитой страны.
    
    Четвертая армия, сменившая в 1920 – 1921 годах винтовки на лопаты, исчезла как боеспособная единица. И руководящая военно-политическая элита вышла из Первой конной, созданной в самом конце 1919 года и мало проявившей себя в боях.
    
    Во время Туркестанского похода Фрунзе Егоров и Тухачевский командовали войсками в проигранной войне с Польшей. И лишь нараставшая угроза со стороны генерала Врангеля заставила Ленина и Троцкого поставить Фрунзе во главе Южного фронта. Кстати, после победы над Врангелем Михаил Фрунзе был назначен послом в Турцию, что скорее напоминало ссылку. В 1925 году Фрунзе при странных обстоятельствах ушел из жизни в возрасте 40 лет.
    
    Противостояние главы государства и генерала-героя не редкость в политической жизни многих стран, в том числе и в нашей. Проект «Алгемба» – пожалуй, самый загадочный и дорогой способ выхода из такого противостояния.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2008.05.16 | Isoлято

      Я про цю "алгембу" чув ще в кінці 80-х...

      ...від чоловіка двоюрідної сестри - він у Казахстані працював машиністом, і серед їхньої "комьюніті" термін "алгемба" вживався у якомусь загрозливому значенні, причому мало хто навіть приблизно знав, що він означає.
      
      Я тоді почав щось шукати - і натрапив на "Полное собрание сочинений" (да-да, того самого)... але і там тільки на рівні згадок. Але принаймі було ясно, про що йдеться.
      
      Та шило рано чи пізно з мішка все ж вилазить...

  • 2008.10.08 | Panzernik

    Дякую, це повністю рушить міф про доброго Леніна.

    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2008.10.09 | Isoлято

      Ох, тут бы для начала миф про "доброго Сталина" сковырнуть...

      А то, блин, репрессии - эт не Сталин, ни-ни, это "приспешники", "перегибы на местах". Голодомор - данивжысть! Сталин рядом не стоял! Это дело рук "своих, украинских" коммунистов (типа щирого українця Кагановича). Зато ДнепроГЭС - это Сталин. Лично, своими руками построил, на благо украиснкого народа. И Гитлера тоже Сталин лично победил. Дрались два часа на световых мечах, джедаи хреновы...
      
      P.S. Переглядаю зараз передвиборчі матеріали 2004 року. У тих, які "за Януковича" - читач поступопо і послідовно підводиться до думки: "выбираем ХОЗЯИНА". Т.е. сначала идёт мысль: "Янукович - крепкий хозяйственник". Далее: "Я... - хозяин своего слова". І нарешті: "Стране нужен такой хозяин, как Я..."
      
      Ой, жютко представить, чего нам тогда на самом деле готовили...

• 2008.05.18 | Isoлято

  Воспоминания соловецкого психиатра

  http://www.solovki.ca/camp_20/camp_svir.php
  http://gulag.ipvnews.org/article20070517.php

• 2008.06.19 | igorg

  Іван Буртик: В 54-ту річницю комуно-звірського злочину в Кінґірі

  http://maidan.org.ua/static/mai/1213791295.html

• 2008.06.22 | igorg

  26.06.1941 с.Нагуєвичі, Дрогобицької обл.

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1214126694
  
  22-06-2008 12:24, stefan
  26.06.1941 с.Нагуєвичі, Дрогобицької обл.
  
  Свідчення Чаплі Івана Пантелеймоновича,
  селянина села Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.
  http://www.poshuk-lviv.org.ua/svid/chaplia.htmписано в 1991 р.
  
  У 1939 році Червону Армію ми зустрічали урочисто. Я добре пам’ятаю ті дні. Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха, хоча свідомо підтримував діючу в селі ОУН.
  По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВС (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії). Був заарештований голова товариства „Рідна школа” селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я. Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.
  Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВС 20 в'язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича. Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в'язні їдуть на роботу. За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі «Остислав'я» машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. Гора була ще далеко. Нас огорнув смертельний жах, ми здогадалися, що наближається наша остання година, що нас тут розстріляють.
  Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. Напроти нас на дорозі півколом стали міліціянти з револьверами в руках. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. Полилася кров невинних жертв. Убиті й поранені падали одні на других. Трава почервоніла від людської крові, чути було зойки і стогін умираючих. Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. Смерть їх була жахлива. Трупи лежали у рові. Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими. Поранені, допомагаючи один одному, ми поповзли подалі в ліс і так урятувалися.
  Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене пораненого добре переховали родичі. Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.
  Коли більшовики повтікали перед німецьким військом, люди пішли в «Остислав'я» і знайшли там вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою. Отакими нелюдами були наші «визволителі». За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу.

• 2008.06.25 | Isoлято

  Може, не найвірогідніше свідчення, але теж - історія...

  > Після голоду 33-го і репресій 37-го діду, який на той момент уже відсидів як куркуль, бо родина мала корову на вісім душ дітей, — це все набридло. Він зібрався з кількома такими ж стомленими від товариша Сталіна односельцями йти до Польщі.
  
  http://gpu.ua/index.php?&id=235513&s=3_autcol

• 2008.07.18 | igorg

  М. Кальба Запитання без відповіді до російського президента

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1216276667
  
  Вчера, "Українська Правда" подала вістку п.н. "Медведєв вважає аморальними звинувачення Росії в Голодоморі". (http://pravda.com.ua/news_print/2008/7/15/78813.htm.: Там сказано:
  
  "Президент РФ Дмитро Медведєв вважає аморальними і кон'юнктурними звинувачення на адресу Росії в тому, що нібито вона винна в жертвах людей від голоду в 30-х роках минулого століття в СРСР."
  
  Сплітаються зараз ювілейні дати героїчної смерти під гусеницями танків "500" українських жінок - в'язнів совєтського концтабору Кінґір в Казакстані, небувалого досі в світі рівно жорстокого злочину Москви.
  
  "Чи пан Президент Дмитро Медведєв вважає це рівнож аморальним звинуваченням на адресу Москви?"
  
  Жіночий табір в Кінґірі був відділений від чоловічого табору 8 метровим муром, що в часі страйку був повалений. В нояі з 25-го на 26-го червня 1954 року - тому 54 роки над ранком табір окружила військова частина, озброєна гарматами - кулеметами, при підтримці 7-ох танків "Т37" почала наступ по всьому таборі. Бій тривав около 5 годин. Танки посунулись на жіночий табір, на безборонних жінок. Взявшись за руки і співаючи повстанських пісень, українські жінки загородили танкам дорогу, не сподіючись, що вояки поїдуть на живу безборонну жіночу барикаду. Але так не сталося, бо танками керували звірі не люди. На команду танки пішли в перед, розчавлюючи людський вал - цвіт України, "500" українських жінок. Акцією масакри провадив ген. Бичков.
  
  "Немов квіти на покосах
  з під заліза на землі,
  Наче в маках довгі коси
  На розчавленім чолі".
  
  Мирослав Кальба, США

• 2008.07.19 | igorg

  Ніна Навалихіна і генетика в Україні

  http://www2.maidan.org.ua/n/osvita/1216419669
  
  http://www.dt.ua/3000/3100/63602/ № 27 (706) 19 липня — 1 серпня 2008
  Дзеркало тижня
  
  Трохим Лисенко і тепер «живіший за всіх живих» Автор: Юрій ШЕПЕЛЬОВ
  
  …У Багдаді об’явився такий собі Аль-Фарух-ібн-Абдаллах, який запевняв, що сам на собі випробував цілу низку перевтілень: спочатку — на бджолу, потім — із бджоли на крокодила, з крокодила — на тигра і, нарешті, знову на самого себе.
  
  Одного тільки перетворення ніколи не випробував згаданий Аль-Фарух: із шахрая в чесну людину...
  
  Леонід Соловйов. Повість про Ходжу Насреддіна
  
  Шістдесят років тому відбулася ганебної пам’яті сесія Всесоюзної сільгоспакадемії ім. Леніна (ВАСГНІЛ). На ній було остаточно розгромлено радянську генетику, яка ще в середині 30-х рр. минулого століття посідала чільне місце у світі. Радянській і українській науці було завдано удару, від якого вона так і не оговталася...
  
  Ці нотатки — спроба розібратися, чому ми знову й знову змушені повертатися до цієї чорної сторінки історії. Спроба простежити життєвий шлях людей, котрі не прийняли так звану «мічурінську біологію», відмовилися «покаятися». Таких було небагато. Врятувати генетику від розправи їм не вдалося, але невдовзі вони сприяли її відродженню, зберегли духовну свободу, власну честь і честь вітчизняної науки.
  
  У подвійному кільці Найщасливішими роками в житті Ніни Навалихіної були, мабуть, студентські. Світ тоді був молодий, життя — попереду, всі рідні — живі, поруч — вірні друзі, а ще — Вчителі: Георгій Карпечен­ко, Григорій Левитський, Микола Говоров... Учених світового рівня й водночас веселих, дотепних людей зібрав у Ленінграді Мико­ла Вавилов. Григорій Левитський, що переїхав у Ленінград із Києва, тонко виставляв сиплоголосого провісника «пролетарської» біології Трохима Лисенка на загальне посміховисько.
  
  Всесоюзний інститут рослинництва (ВІР) став визнаним світовим лідером у генетичних дослідженнях, а Ленінградський університет — генетичною школою світового рівня. Свою першу наукову працю студентка третього курсу Навалихіна опублікувала в «Доповідях Академії наук СРСР». Представив роботу до публікації академік М.Ва­вилов.
  
  ВІР, Ленінградський університет — спільнота справжніх учених, творчих, вільних людей, об’єднаних науковим авторитетом і чудовими організаторськими здібностями М.Вавилова. Це докорінно суперечило вибудуваній більшовиками номенклатурно-бюрократичній системі, основою якої було рабське, сліпе підпорядкування. (Система ця збереглася й донині, всього лише змінивши господарів). Зазнавши поразки в наукових дискусіях, Лисенко перейшов у наступ на іншому фронті. Був заарештований Вавилов. Один по одному зникали Вчителі. Випускний іспит студенти складали вже за лисенківською «біологією розвитку» («недорозвитку», похмуро підколювали вони).
  
  Потім була блокада. Багатьох із тих, кого оминули репресії 30-х (а це були освічені інтелігенти, цвіт нації), кого не вбили на фронті, — доконали голод, бомбування, регулярні обстріли. Із блискучого випуску 41-го живими залишилися одиниці.
  
  У ці страшні 900 днів Ніна Навалихіна втратила рідних, сама ледь не загинула в ув’язненні, куди потрапила за брехливим доносом колег по роботі, які відстоювали, як тепер кажуть, «корпоративний інтерес». Друзі домоглися перегляду справи, і Верховний суд Росії її повністю виправдав.
  
  Після зняття блокади Навалихіна отримала запрошення від професора Марії Розанової в аспірантуру Московського університету. У ленінградському ще з довоєнних часів неподільно запанували лисенківці, у московському ж генетика ще збереглася, і Марія Олександрівна переїхала туди. Навалихіну взяли на кафедру академіка О.Серебровського. Дошкуляв голод: московські пайки поступалися ленінградським. У Москві вона познайомилася з молодими вченими з Інституту цитології, зі свіжоспеченим членкором М.Дубиніним. Надзвичайно серйозній роботі анітрохи не заважали жарти, розіграші, іскрометні веселощі на численних вечірках, на яких метр, що не вдався зростом, міг, розпустувавшись, із місця застрибнути на стіл. Усе це так скидалося на довоєнні часи! Захопившись цікавою темою, запропонованою Миколою Петровичем, і зробивши блискучу доповідь за результатами досліджень, Навалихіна закинула власну кандидатську. До того ж на другому році аспірантури їй змінили тему. Але захиститися не вдалося.
  
  Розгром Мало хто з «вейсманістів-морганістів» очікував серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 року, на якій радянську генетику було остаточно розгромлено. Тим страшнішим виявився влаштований лисенківцями шабаш. Усе було вирішено заздалегідь, «на найвищому рівні». Мабуть, єдиним, хто зважився на відкритий опір, назвав речі їхніми іменами і стояв до кінця, був професор Й.Рапопорт. Маленький, худенький, увесь поранений, він бився, як на фронті... Уродженець Чернігова, Рапопорт у 1935 р. закінчив біологічний факультет Ленінградського університету, потім — аспірантуру Інституту експериментальної біології АН СРСР, де зайнявся дослідженнями в галузі генетики. 1941 року добровільно пішов на фронт і воював до перемоги. 1943 р., перебуваючи у службових справах у Москві, зумів захистити підготовлену ще до війни докторську дисертацію. Командував розвідбатом, вирізнявся рідкісною, затятою мужністю та відвагою. Був нагороджений вищими радянськими бойовими орденами, зокрема й орденом Суворова, а також американським орденом Legion of Merit. Його тричі рекомендували на звання Героя, проте зірку отримав його командир...
  
  Стенограма сесії ВАСГНІЛ зберегла доповідь Й.Рапопорта, проте дуже характерний епізод до неї не ввійшов. Під час свого виступу Ісай Презент, голов­ний ідеолог Лисенка, заявив: «Коли ми, коли вся країна проливала кров на фронтах Великої Вітчизняної війни, ці муховоди...» Рапопорт кинувся до трибуни. Схопивши Презента за горло, він запитав: «Це ти, наволоч, проливав кров?..» Після сесії Рапопорта звільнили з роботи й виключили з партії, в яку він вступив на фронті.
  
  У 1948—1957 рр. Йосип Абрамович працював у геологічних експедиціях і навіть захистив кандидатську дисертацію з геології. 1957 р., завдяки підтримці провідних радянських фізиків (зокрема й Нобелівського лауреата М.Семенова та І.Курчатова), які високо цінували його як ученого, Рапопорт напівлегально поновив свої дослідження в Інституті хімічної фізики АН СРСР, де для нього було створено лабораторію; 1965 р., після остаточної реабілітації генетики, Рапопорт офіційно очолив найважливіші експериментальні дослідження в цій галузі.
  
  У 1962 р. за відкриття хімічного мутагенезу кандидатури Й.Рапопорта й Ш.Ауербах були висунуті на здобуття Нобелівської премії. Нобелівський комітет, уже навчений гірким досвідом із Пастернаком, попросив у радянського уряду згоди на його кандидатуру. У ЦК КПРС Рапопорту сказали: пиши заяву на прийом у партію — і отримуй Нобелівську премію. На що той відповів: «Ви мене вигнали, ви мене й поновлюйте...»
  
  Після вчиненого лисенківцями погрому під забороною опинилася вся генетика — звичайна більшовицька практика заборон на ідеї, що корениться в Середньовіччі. Генетики опинилися у блокаді — навіть листування з іноземними колегами розцінювалося як шкідництво та шпигунство. Ніні Навалихіній, як і іншим «вейсманістам», запропонували «зректися». Треба було особисто їхати на прийом до самого Лисенка, каятися перед ним і тільки після цього отримати «індульгенцію» та дозвіл працювати. Здавалося б, їй, зломленій пережитим у блокаду, вагітній, не залишалося іншого виходу, ніж зрадити любиму науку, своїх розстріляних і замучених у катівнях НКВС Учителів, покаятися — хоча б задля годиться... Так чинили багато хто — і залишалися живими, робили успішну кар’єру... Навалихіна відмовилась. І їй запропонували подати заяву «за власним бажанням».
  
  Із гуртожитку її намагалися виселити: житло, мовляв, відомче. Ленінградської квартири та прописки в ній на той час не стало. Народжена дитина помирала з голоду. Професор О.Малиновський через суд домігся, щоб Навалихіній та її чоловікові виплатили гонорар за зроблений ними переклад книжки американського генетика (до речі, випускника Київського університету) Феодосія Добржанського, готовий набір якої розсипали після горезвісної сесії. Отримані гроші дали можливість протягнути певний час.
  
  Потім дуже відомий лісівник академік В.Сукачов та академік Є.Лавренко допомогли Навалихіній і її чоловіку, теж генетику, влаштуватися в експедицію Інституту лісу АН СРСР на маленькій науковій станції в луганських степах. Повне бездоріжжя, відсутність електрики, колодязь за кілометр від житла... Але була надія, що все це ненадовго, що Істина переможе. «Ненадовго» затягнулося на 12 років.
  
  Відродження У травні 1957 року вийшла постанова про створення Сибірського відділення Академії наук, найбільшим центром якого стало новосибірське Академмістечко. Директором-організатором СВ АН став академік із Києва М.Лаврентьєв. «Не тільки тиск бюрократичної дурості з боку партії примушував учених втікати якнайдалі від ЦК та столичних обкомів і заснувати Академмістечко, а й віра в те, що суспільні інтереси вищі за особисті, — писав у своїх спогадах професор Г.Бердишев. Там же, в Академмістечку, М.Дубинін розгорнув дослідження з генетики, відродив вітчизняну генетичну школу. Запрошував Микола Петрович і Навалихіну, але — без чоловіка, якого він не терпів. Навалихіна відмовилась.
  
  На початку 1961 р. у Ленінграді мав відбутися генетичний симпозіум, в останній момент заборонений Хрущовим. Але вчені з’їхалися, і спілкування відбувалося без трибун та доповідей. Навалихіна тоді була у відрядженні в Ленінграді, працювала в цитологічній лабораторії університету і випадково підказала одному з приїжджих учених якийсь методологічний прийом у цитологічних дослідженнях. Співрозмовником її виявився лауреат Ленінської премії професор В.Зосимович. Вони познайомилися, і професор одразу запросив Навалихіну до Києва — він саме організовував у Центральному республіканському ботанічному саду АН України відділ генетики, перший в Україні після лисенківського погрому...
  
  До появи Лисенка українську школу генетиків і селекціонерів у СРСР цінували дуже високо. Випускником Київського університету був Ф.Добржанський. Одеський НДІ генетики та селекції очолював А.Сапегін. Лисенко звільнив Сапегіна з посади директора й зайняв його місце, провів масову «чистку» кадрів. Одеський інститут став опорою лисенківщини на довгі десятиліття. Вигнали з Інституту зоології М. Тарнавського, з Київського університету — С. Гершензона. Нагадаємо: Лисенко був академіком не тільки ВАСГНІЛ та АН СРСР, а й АН України. До того ж він і керівник республіканської Компартії М.Підгорний були родом із одного села...
  
  Відділ Зосимовича розпочав роботи з поліплоїдами цукрового буряка. Роботи у цьому напрямі вже вів О.Лутков у Новосибірську. Навалихіній же було дозволено зайнятися поліплоїдією лугової конюшини. Завдяки викликаному мутагенами у вихідних сортів збільшенню кількості хромосом урожайність нових культур різко підвищувалася. На Заході з допомогою поліплоїдії відбулася «зелена революція», європейські країни змогли забезпечити себе продовольством. На початку 60-х Радянський Союз мусив вдатися до закупівель зерна за кордоном. Так тривало багато років, аж до розвалу СРСР. Стараннями Хрущова були практично знищені й замінені кукурудзою кормові трави, тож навіть знайти матеріал для експерименту було вкрай складно. Вихідним сортом для Навалихіної послужив «Уладовський-34». Вдалося отримати поліплоїдну форму — набагато потужнішу, потім необхідно було шляхом суворого добору домогтися стабільності у спадкуванні ознак...
  
  1965 року (на той час відділ В.Зосимовича вже перевели в Інститут ботаніки) новий сорт був переданий у міжстанційне сортовипробування, експонований на ВДНГ у Москві й визнаний достойним бронзової медалі. Паралельно Навалихіна писала кандидатську дисертацію. Захист відбувся у жовтні 1966 р. і пройшов блискуче; опонентами були С.Гершензон і Є.Кордюм. Здавалося, всі проблеми залишилися позаду, можна було займатися любимою наукою, надолужувати згаяне.
  
  У 1962 р. президентом Академії наук України став молодий академік Б.Патон. Новий президент запропонував кандидатові наук К.Ситнику стати голов­ним ученим секретарем академії. «Борис Євгенович помітив його на засіданнях парткому академії, де вони два роки працювали разом. Майбутній президент звернув увагу на те, що молодий колега випереджає на півкроку своїх товаришів у швидкості й чіткості прийняття рішень» («Дзеркало тижня», 12 — 18 квітня 2008 р.). Очевидно, саме ці риси і стали для Бориса Євгеновича вирішальними, хоча К.Ситник дотримувався лисенківських поглядів. Казали навіть, що свого часу він брав участь у переслідуваннях М.Холодного, чиє ім’я згодом було присвоєне Інститутові ботаніки... Довгі роки К.Ситник керував усіма біологічними дослідженнями в академії, був «сірим кардиналом» при президентові, і від нього залежало дуже багато. Все ж таки В.Зосимовичу, який став членом-кореспондентом академії, вдалося переконати його в необхідності розширення робіт із генетики й запрошення для цього фахівців із Новосибірська. Незважаючи на свої погляди, К.Ситник завжди чітко вловлював кон’юнктуру і вмів бачити перспективу.
  
  Першим «десантом» із Новосибірська стала невеличка група генетиків на чолі з кандидатом наук В. Паніним. Проте невдовзі з’ясувалося, що Панін намірився очолити новий відділ. Інтриги й чвари тривали у відділі кілька років, і зрештою В.Зосимовичу вдалося позбутися перспективного, але занадто амбіційного спеціаліста. За першим «десантом» пішов другий. Б.Патон, на настійну вимогу В.Зосимовича, звернувся до свого друга, голови Сибірського відділення Академії наук СРСР академіка М.Лаврентьєва, з проханням прислати до Києва групу генетиків із Новосибірська. М.Лаврентьєв доручив підібрати групу кандидатів на поїздку в Київ професору П.Шкварникову — видатному генетикові, творцю знаменитих сортів пшениці для Сибіру (Новосибірська-67) та України (короткостеблі сорти). П.Шкварников свого часу був в Інституті генетики заступником з науки у самого М.Вавилова. Репресований Т.Лисенком, він працював головою радгоспу в Криму, доки його не покликав у Новосибірськ М.Дубинін. У Новосибірську Петро Климентійович очолив лабораторію експериментального мутагенезу, певний час був заступником М.Дубиніна, за сорт Новосибірська-67 удостоєний ордена Леніна. До групи запрошених увійшли також відомі генетики Г.Бердишев і С.Стрельчук.
  
  П.Шкварников, Г.Бердишев і В.Зосимович організували при Інституті ботаніки сектор генетики. Було засновано журнал «Цитологія і генетика», створено Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М.Вавилова (УТГіС), відновлено кафедру генетики в Київському університеті. До 1968 р. П.Шкварников став директором-організатором майбутнього Інституту генетики АН УРСР, керівником сектору генетики у складі Інституту ботаніки АН УРСР. Водночас він став першим президентом УТГіС та очолив університетську кафедру генетики.
  
  Проте К.Ситник вирішив передати сектор генетики в інший інститут. Ось що писав про ці події Г.Бердишев: «Петро Климентійович… зі своєю сибірською прямотою й незламною порядністю часто конфліктував із К.Ситником… Я знав про його (Ситника. — Авт.) образу на Сибірське відділення Академії наук СРСР, яке під час приїзду делегації українських учених не запросило його в президію наради…Через інтриги К.Ситника сектор генетики зависнув у повітрі. Для вирішення його долі Б.Патон запросив комісію з Москви на чолі з академіком В.Енгельгардтом, борцем за молекулярну біологію, особистим другом професора С.Гершензона». Комісія вирішила «об’єднати сектор генетики і сектор вірусології в сектор молекулярної біології та генетики на чолі із С.Гершензоном. П.Шкварников і співробітники сектору генетики протестували проти цього рішення комісії, але К.Ситник переконав Б.Патона в його доцільності. К.Ситник поширив чутки, що запрошений сибірський генетик — нетовариський склочник, негнучка людина, тяжкий у спілкуванні».
  
  Реванш лисенківщини і крах сподівань Очоливши сектор, створений зусиллями П.Шкварникова, В.Зосимовича і Г.Бердишева, С.Гершензон, як і належало керівникові наукової установи, вступив у партію і невдовзі був обраний членом-кореспондентом, а потім і академіком. У новоствореному секторі, перетвореному потім в інститут, обстановка склалася напружена: керівник, як повелося, більшу частину виділених коштів спрямовував на власні дослідження, мізерні рештки розподілялися між іншими відділами. Розпочалися масові звільнення незгодних. Зі схвалення Б.Патона, С.Гершензон примусив піти з інституту П.Шкварникова, професора П.Ситька, професора М.Колесника та багатьох інших — усього понад сотню спеціалістів. Відділом П.Шкварникова почав завідувати В.Моргун, секретар партбюро. Згодом він став членом-кореспондентом академії, а потім і академіком, директором реорганізованого Інституту фізіології рослин і генетики.
  
  На початку 1970-х президент АН СРСР М.Келдиш проголосив курс на омолодження кадрів академії. Передбачалося влити в науку свіжі сили, збагатити її новими ідеями. Проте ефект виявився багато в чому протилежним. На передній план висунулися молоді прагматики, для яких наука була лише засобом для власного кар’єрного поступу. З другого боку, висунулися адміністратори, що ставали керівниками наукових установ. Утвердилася практика обрання академіками та членами-кореспондентами саме керівників-адміністраторів, які вміли «пробити» фінансування певних наукових розробок. Їхній науковий доробок найчастіше складався з написаних у співавторстві статей і монографій. Втім, траплялося й так, що й монографії, написані їхніми співробітниками, «нові академіки» просто привласнювали...
  
  Навалихіна продовжувала роботу з конюшиною. 1971 р. сорт був переданий у державне сортовипробування. На ряді сортоділянок він продемонстрував перевищення над диплоїдними стандартами за врожаєм зеленої маси до 38% і не характерну для тетраплоїдів високу насінну продуктивність. Навалихіна розробила методику отримання й виявлення тетраплоїдів конюшини, методи підвищення їхньої врожайності та продуктивності. Наукові праці Навалихіної високо оцінили найвідоміші генетики, а також провідні селекціонери-конюшинознавці. У своєму відгуку на докторську дисертацію Навалихіної академік ВАСГНІЛ П.Жуковський відзначив: «Це всебічна генетична монографія, в якій поєднано нові теоретичні основи селекції червоної (лугової. — Авт.) конюшини з практичним отриманням нового високо цінного сорту. Навіть у Швеції та Канаді ми не знаємо таких видатних результатів — теоретичних і практичних...»
  
  Окрім наукової праці, Ніна Костянтинівна координувала діяльність мережі селекційних станцій, на яких проводилося міжстанційне сортовипробування отриманого нею тетраплоїда, а потім контролювала вирощування насіння для держсортовипробування і розсилку його на держсортоділянки. Доки Українським товариством генетиків і селекціонерів (УТГіС) керували його перший президент П.Шкварников, який перейшов у Київський університет завідувачем кафедри генетики, а потім фактично — віце-президент Г.Бердишев, який став завідувачем кафедри після виходу на пенсію Шкварникова, Навалихіна брала участь у роботі всіх з’їздів товариства, із п’ятим включно, редагувала праці з’їздів. На V з’їзді її обрали почесним членом товариства. Але ще до захисту Ніна Костянтинівна домоглася затвердження теми Держкомітету СРСР з науки й техніки і протягом 1971 — 1973 рр. успішно її виконала, хоча з асигнованих державою на це 50 тис. карбованців її групі було виділено лише ставку молодшого наукового співробітника. Решту поділили президія академії та керівництво інституту.
  
  Тоді ж керівництво інституту неодноразово намагалося звільнити Н.Навалихіну за скороченням штатів. Інститутом поширювалися домисли про її сімейне життя, що не склалося, поповзли чутки про те, що Навалихіна під час блокади була засуджена й перебувала в ув’язненні, про те, що, захистивши докторську, вона планує посісти місце завідувача відділу. Ці чутки цілком могли послужити причиною різкого охолодження до неї В.Зосимовича, який відразу ж після захисту докторської повідомив Навалихіній, що її буде звільнено. Ніні Костянтинівні, яка пройшла в Ленінградському університеті школу Вавилова, яка сприймала саму приналежність ученого до генетики як гарантію порядності, було гірко бачити й відчувати, як лисенківські методи, ніби метастази, пронизують і нищать науку. Як наукова школа підміняється клановою організацією. В академії точилася боротьба за владу, за виділення коштів на наукові розробки, за славу, посади й нагороди. Академік К.Ситник «пробивав» асигнування на роботи з вирощування вищих рослин в умовах невагомості під час космічних польотів, які проводила група дослідників Інституту ботаніки й до яких академік відразу приписався. У тому ж таки інституті розгорталися роботи з клітинної та генної інженерії, що їх проводив Ю.Глєба. До них К.Ситник також приписався, завдяки чому здобув імідж великого спеціаліста в зазначених галузях...
  
  Навалихіна після захисту боролася ще три роки. Вона знову виявилася у ворожому оточенні, у блокаді. Групу зрештою практично ліквідували і, скориставшись тяжкою хворобою Навалихіної, поспішили її звільнити. Втім, їй було запропоновано вибір: піти за власним бажанням чи бути звільненою у зв’язку зі скороченням штатів. «Конюшинову» тему закрили, а насіння, призначене для держсортовипробування, інститут забрав із колгоспу, в якому воно було вирощене. До завершення випробувань залишався всього рік. Куди поділося насіння — невідомо, адже власником сорту, насіння були Академія наук та інститут, а не Навалихіна.
  
  Але навіть після звільнення Навалихіної її спочатку запрошували опонентом, а також як додаткового члена вченої ради на захист дисертацій — у Росію, Молдавію... Доки віце-президентом УТГіС був професор Бердишев, вона працювала в товаристві ученим секретарем. Проте невдовзі президентом товариства став В.Моргун, і таким чином академії вдалося взяти під контроль і УТГіС, і кафедру генетики — останню «опозиційну силу» своєму «генеральному курсу».
  
  Здавалося, 1987 рік в історії радянської генетики став переломним. На хвилі оголошеної Горбачовим перебудови і гласності стало відомо багато фактів історії, які раніше приховувалися або замовчувалися комуністичним режимом. Побачили світ роман В.Дудінцева «Белые одежды» — про боротьбу генетиків проти лисенківського мракобісся — та книжка Д.Граніна «Зубр», у якій розповідається про унікальну і трагічну долю великого генетика М.Тимофєєва-Ресовського. Того ж року відзначалося 100-ліття М.Вавилова. У Москві відбувся ювілейний з’їзд Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. У своїй промові на відкритті з’їзду президент товариства академік В.Струнников, зокрема, заявив, що з лисенківщиною покінчено. На жаль, шанований академік помилявся.
  
  У статті, присвяченій 70-річчю радянської влади та дослідженням у галузі фізіології рослин в Україні, академік К.Ситник одразу відзначив, зокрема, «величезні заслуги» «пролетарського академіка»... Що ж, можливо, постулатів Лисенка про перетворення вівчарика в зозулю і вівса у вівсюг нині ніхто всерйоз і не сприймає, проте насаджені ним методи кланової «організації» науки стали панівними...
  
  В Україні кільце ізоляції продовжувало стискатися навколо Навалихіної. Її роботи з конюшиною були припинені, до роботи УТГіС почесного члена товариства залучати перестали. Ніхто з академії й УТГіС жодного разу не привітав її з круглими датами.
  
  У 1990 р. М.Горбачов нагородив велику групу радянських генетиків, усього близько 50 чоловік, — за мужність і непохитність у відстоюванні наукових поглядів. Звання Героя соціалістичної праці був удостоєний член-кореспондент АН СРСР Й.Рапопорт. Усе-таки став Йосип Абрамович офіційно визнаним героєм. В Україні нагороджені були троє вчених: С.Гершензон став Героєм соцпраці, П.Шкварников отримав орден Леніна, Н.Навалихіна — орден Трудового Червоного Прапора. До нагороди її представили ленінградці... Українська академія й пальцем не поворухнула.
  
  Ніна Навалихіна померла 4 лютого 2001 р., на 84-му році життя, на самому початку нового століття і нового тисячоліття. Вона почала згасати, коли зрозуміла, що ні її робота, ні вона сама ні академії, ні новій Україні абсолютно не потрібні. Пенсія учасника війни і доктора наук Навалихіної становила на той час близько 120 гривень, тобто приблизно 20 доларів... Їй не вистачило необхідного стажу. Варто було 1948 р. зрадити істину — і тоді б вона мала все: стаж і наукові ступені та звання, пошану й повагу і від академії, і від держави. Влада ніколи не потребувала чесних і принципових людей — їй були потрібні покірні і слухняні. Такі потім самі ставали владою і вирощували нові покоління покірних. З рядів покірних і слухняних вийшли нові Герої України. Слухняний, покірний герой — що може бути безглуздіше? Ну а непокірливих і нестандартно мислячих у вже незалежній Україні чекали масові звільнення — нібито через нестачу коштів на науку...
  
  Так само виявився не потрібним хворий і сліпий під кінець життя П.Шкварников. Статтю про Петра Климентійовича («Дзеркало тижня», 16 — 22 вересня 2000 р.) написали новосибірські вчені, та аж ніяк не його учень В.Моргун: на той час президент УТГіС сам став корифеєм і про вчителя, певно, вирішив не згадувати.
  
  Після смерті Н.Навалихіної її син звернувся до В.Моргуна, який був до того ж членом редколегії журналу «Цитологія і генетика», з проханням опублікувати некролог, текст якого він написав сам. Академік не відповів. Відповідь надійшла від заступника головного редактора журналу академіка О.Созінова, який чудово знав Навалихіну та її праці. У листі повідомлялося, що некрологи публікуються тільки про академіків і членів-кореспондентів НАНУ. Жодного співчуття. І тоді Г.Навалихін написав В.Моргуну різкого відкритого листа. У ньому він зазначив, що українська генетика й українська наука в цілому уражені метастазами лисенківщини, і йому соромно за те, що його мати продовжує вважатися почесним членом товариства таких учених. Диплом почесного члена УТГіС він надіслав разом із листом. Невдовзі надійшли відповіді з президії академії і з редакції журналу. Некролог було надруковано у другому числі «Цитології і генетики» за 2001 р. Надійшов лист і від В.Моргуна. Висловивши співчуття, академік запевнив, що завжди з повагою ставився до Ніни Костянтинівни...
  
  Замість післямови Нинішній рік для Націо­нальної академії наук України — ювілейний двічі: 90 років виповнюється самій академії, стільки ж — її незамінному протягом майже півстоліття президентові Б.Патону. Можна очікувати на звичні в таких ситуаціях захоплюючі матеріали у ЗМІ, урочисті збори та засідання. І — на черговий зорепад державних нагород видатним організаторам. Проте навряд чи будуть почуті голоси тих, хто давно вже вимагає докорінної реорганізації академії, апарат якої за десятиліття авторитарного керівництва Б.Патона перетворився на потужну, неймовірно відсталу і ніким не контрольовану бюрократичну структуру, не стільки таку, що керує науковим процесом, скільки таку, що його гальмує. Замість наукових шкіл виникли наукові клани, які тягнуть куцу ковдру дер­жавних асигнувань на себе і відмітають дослідження вчених, які прагнули бути незалежними.
  
  Не можна не згадати і про вміння Б.Патона «домовитися з владою», «переконати її в необхідності прийняти таке рішення, яке йому (й академії) було потрібне. … у поведінці Патона був тонкий, добре продуманий розрахунок, — вважає колишня права рука президента НАНУ К.Ситник (див. «Дзеркало тижня», 12 — 18 квітня за 2008 р.). — Коли йому потрібно було щось вирішити, він передусім починав із інструктора ЦК. … Потім ішов до завсектором, до заввідділом, і вже потім — до секретаря ЦК з ідеології (який керував наукою), і тільки після цього до Щербицького. … У нього не було поразок».
  
  Певно, у президента НАНУ не було особистих поразок. Поразок зазнала вся українська наука — завдяки його пристосовницькій тактиці. Можна було б згадати імена М.Семенова, І.Курчатова, О.Несмєянова, які вміли поводитися з владою принципово, достойно, часом — жорстко. О.Несмєянов із цієї причини втратив посаду президента союзної Академії наук. А.Сахаров узагалі пожертвував кар’єрою, нагородами, свободою, здоров’ям. Така поведінка вчених примушувала владу рахуватися з ними. Українська ж наука виявилася в неї у становищі служниці. І в цьому — не вина України, а її біда.
  
  Задушлива атмосфера догідництва, інтелектуальної зрівнялівки та сірості здатна задушити найяскравіший і найнеординарніший талант. Тому в Україні й немає тепер вчених, рівних за масштабом мислення фундаторові української Академії В. Вернадському, великим ученим М. Холодному, М. Лаврентьєву, В. Глушкову, М. Амосову... Про яку неординарність може йтися, якщо в нашій країні можна придбати не тільки дипломну роботу, а й кандидатську чи навіть докторську дисертацію! А кілька років тому найбільш високопоставлений чиновник із карним минулим, не здатний грамотно написати своє вчене звання та посаду, придбав навіть звання члена президії НАНУ — всупереч Статуту академії. Жодного скандалу це не викликало. Пан Янукович побував у кріслі прем’єра вдруге і лаштується — втретє, а віце-президент НАНУ пан Семиноженко, який посприяв йому в отриманні чергової регалії, всерйоз розраховує на крісло президента академії.
  
  Ще 13 років тому у своєму інтерв’ю газеті «Час/Time» відомий фахівець у галузі молекулярної біофізики О.Демченко, спеціаліст в галузі молекулярної біофізики, аналізуючи стан українській науки, дійшов висновку, що Академія наук потребує радикальної реорганізації. Необхідність ця випливала, зокрема з того, що «між ученими й адміністраторами... виникла прірва. Академічна номенклатура лише симулює прагнення до реформ, турбуючись про збереження уже й справді безглуздих привілеїв...» О.Демченко пропонував перевести інститути академії в підпорядкування урядових структур, діяльність же самої академії — перебудувати на зразок академій більшості країн світу, де вони є справжніми мозковими центрами, а не бюрократичними структурами. Судячи з того, що на 2004 рік доктор Демченко опинився за кордоном, керівництво НАН України зробило свої висновки з його гострої критики та ділових пропозицій. Практика, цілком достойна незабутнього «народного академіка».

• 2008.07.19 | igorg

  Свідчення про злочини від Є.Кресновської

  http://www.gulag.su/copybook/index.php?eng=0&page=0&list=1
  ...
  Я еще не знала, что есть партийцы высшего сорта – авгуры; что есть партийные руководители, которые обязаны притеснять всех стоящих ниже, будучи сами использованы как исполнители партийных директив: у них нет своей воли, но есть власть. Значительно позже я выяснила, что есть еще одна разновидность партийных: это те, у которых нет ни воли, ни власти, но есть партбилет. Они нужны в роли барана-предателя. Как известно, бараны покорно следуют за тем бараном, который идет впереди. Бараны, как, впрочем, любое животное, пригнанное на бойню, чуют недоброе, и заставить их пойти в цех убоя порой почти невозможно! Тут-то и нужен специальный баран, приученный подчиняться руководству. Изо дня в день входит он в цех убоя, и все обреченное стадо покорно следует за ним.
  
  Впрочем, полного сходства в поведении барана обычного и партийного нет: партийный отлично знает, что, когда от него потребуют на собрании выступить с почином – безразлично, потребует ли он увеличения производственной нормы, снижения оплаты или послужит примером сознательности, попросившись в отстающую бригаду, – все это делается для того, чтобы стадо без ропота поддержало инициативу, то есть пошло, не рассуждая, за партийным бараном.
  
  И есть еще стадо – беспартийные. Но и эти неодинаковы. Есть беспартийные – лоцманы, сопровождающие акул; есть беспартийные – роботы и беспартийные – слякоть. Ни те, ни другие не имеют права думать, но первых выдвигают, а иногда и принимают в партию.
  
  Так от це стадо і його потомство висуває у лідери нації Сталіна. Є запитання?

• 2008.07.21 | igorg

  Номенклатура.Михайло Восленський(/) stryjko_bojko

  НОМЕНКЛАТУРА. Михаил Восленский. http://rosnom.narod.ru/T78.htm
  
  Є дещо цікаве зі Смоленського архіву. http://www.archives.gov/research/guide-fed-records/groups/242.html
  До речі, архів у 2001 році передано в Росію ...
  
  Проте багато просто художньо-публіцистичної обробки.
  
  Итак: место действия — городок Козельск, один из многочисленных районных центров Западной области. Время действия — 1936 год, год принятия сталинской Конституции и канун ежовщины. А вот и действующие лица: Деменок Петр Михайлович, секретарь Козельского райкома ВКП(б), адрес — город Козельск, Советская улица, дом бывший Щеголева. В том же, видимо, конфискованном у местного домовладельца доме проживает и заместитель Деменка — Балобешко Иосиф Петрович, второй секретарь райкома. Наконец, третье действующее лицо — начальник районного отделения УНКВД Западной области младший лейтенант государственной безопасности А.Цебур. Это вожди Козельского района. Деменок и Балобешко —- не только руководители 420 коммунистов Козельской парторганизации. Лишь их два имени стоят в документе под маловразумительным названием «Список руководителей и заместителей Козельского РК ВКП(б) », коим должна непосредственно вручаться «Поверочная, опытная и мобилизационная «телеграмма» [11]. Вот уж поистине это, по старому русскому выражению, цари, боги и воинские начальники!
  ...
  «При поездке в обком 29/1 на совещание секретарей привезите для меня лично следующие сведения: 1)как вы оцениваете настроения исключенных из ВКП(б) вашего района и учитываете ли вы вообще эти настроения; 2)какие у вас факты контрреволюционной работы той или иной группы или отдельных лиц исключенных; 3)какие мероприятия вы провели и считаете нужным еще провести по отношению исключенных, чтобы пресечь контрреволюционную работу... 4)сколько человек из исключенных, кого персонально и по каким причинам вы считаете уже сейчас политически или социально опасным и вредным пребывание в вашем районе. К составлению этих сведений разрешаю привлечь только второго секретаря и уполномоченного НКВД» [16].
  ...

• 2008.07.21 | igorg

  Материалы о цензуре из смоленского архива

  http://www.index.org.ru/journal/20/smolensk20.html
  
  Валерий Головской
  Материалы о цензуре из смоленского архива
  В конце прошлого года в Москве состоялась церемония передачи Соединенными Штатами правительству России материалов Смоленского архива.
  
  История этого архива такова. После захвата Смоленска в 1941 году немцы обнаружили партийно-государственный архив, содержавший материалы как местного, так и общесоюзного значения и охватывавший период с 1917 по 1938 годы. Отступая в 1943 году из Смоленска, немцы перевезли архив сначала в Вильнюс, а затем в Польшу. Небольшую часть архива немцы затем успели перебросить в Баварию, где впоследствии он оказался в руках американских войск. Основную же часть архива советские войска обнаружили в Польше и вернули его в СССР.
  
  С 1947 года Смоленский архив находился в США, сначала в военном архиве в Александрии близ Вашингтона, а затем в Национальном архиве США в Мэриленде. Оказавшаяся в Штатах часть архива составляла 541 ящик и более 70 тысяч страниц. В 50-е годы американские специалисты проделали огромную работу по классификации и реставрации тысяч и тысяч документов. К концу 70-х годов эта кропотливая работа была завершена и с 1980 года весь архив, переведенный на микрофильмы, стал доступен для всеобщего пользования1. Весь архив уместился на 69 катушках микрофильма и включил 536 дел.
  
  Смоленский архив справедливо считался одним из самых важных источников изучения сталинского режима, в особенности внутренней жизни ВКП (б), чисток, цензуры и работы партийного аппарата в 30-е годы.
  
  В 1958 году Соединенные Штаты предложили вернуть архивные материалы Советскому Союзу, но коммунистическое правительство отказалось, утверждая, что это фальшивка, состряпанная ЦРУ. Хотя американскими учеными были сделаны попытки изучения архива (работы проф. Файнсода, Гарвардский проект о холодной войне и др.), однако, большинство документов так и остались не введенными в научный оборот.
  
  В книге Юлиана Семенова "Лицом к лицу"2, посвященной поискам пропавших в годы войны ценностей русской культуры, встречается - кажется впервые в советской печати - упоминание о Смоленском архиве. Один из помощников героя-автора, некий Штайн, сообщает: "Затем мне удалось установить местонахождение Смоленского областного архива, за что мне были вручены золотые часы от Института марксизма-ленинизма, чем я высоко горд". И далее: "...архив из Смоленска, представляющий огромную историческую ценность, был вывезен Розенбергом".
  
  Институт марксизма-ленинизма совершенно напрасно потратился на часы герру Штайну: местонахождение Смоленского архива установить нетрудно, ибо его никто никогда не скрывал.
  
  В Америке сразу же поняли ценность архива, и уже в конце 40-х годов началась его разборка и изучение. Главным исследователем был видный историк и политолог профессор Гарвардского университета Мерль Файнсод. В 1956 появилась его первая публикация3, а два года спустя была издана и книга, дающая подробный перечень материалов по группам и первичный их анализ4, однако полностью архив и по сей день не изучен. Хотя работа, проделанная профессором Файнсодом, весьма и весьма ценна, все же его книга дает лишь общий первичный обзор имеющихся в архиве тысяч документов. Автор смог привести лишь малую часть того, что заслуживает самого серьезного изучения. Теперь эту задачу должны взять на себя российские исследователи.
  
  Особую важность представляют документы по цензуре, о которых и пойдет речь в данной публикации. Подлинные служебные материалы советской цензуры были доступны независимым исследователям лишь в очень ограниченном количестве. Несколько приказов Главлита и разрешительных удостоверений, оказавшихся на Западе, не дают достаточно полного представления о повседневной работе аппарата цензуры. Можно утверждать, что о советской цензуре на Западе знали и знают сегодня гораздо меньше, чем, скажем, о деятельности КГБ или ГРУ5.
  
  Хотя документы Смоленского архива относятся к довоенному периоду и с тех пор многое в советской цензуре изменилось, эти материалы имеют и сегодня непреходящую ценность для историков-архивистов. Например, методы работы аппарата цензуры- перечень, инструкции, приказы - все это оставалось в силе и использовалось Глалитом долгие послевоенные годы, вплоть до полной отмены этого института в 1989 году.
  
  Материалы Смоленского архива, касающиеся цензуры, можно разбить на три группы: 1) документы периода 1920 года (гражданская война); 2) ряд документов 30-х годов; 3) Бюллетень Главлита N8 за 1934 год на 28 страницах6.
  
  I.
  В декабре 1920 года Смоленский губернский комитет РКП (б) получил две "сопроводиловки" к списку, составленному военной цензурой.
  
  Первое письмо напечатано на бланке РКП(б), в левом верхнем углу от руки написана дата получения -2.XII-20, слово "секретно" и подпись- т. Рябоконь.
  
  Пролетарии всех стран соединяйтесь!
  
  Российская Коммунистическая Партия (большевиков)
  
  Центральный Комитет
  
  N 63
  
  Москва...25 ноября ...1920
  
  В Смоленский губком
  
  Секретно
  
  Частная корреспонденция красноармейцев и их родственников дает широкую картину жизни красноармейских частей, состояния дезертирства и настроения населения Вашей губернии.
  
  Считая, что этот материал послужит стимулом к оценке наиболее слабых мест Вашей работы в губернии, в целесообразном использовании сил для широкого проведения в недалеком будущем "Недели тылового красноармейца", по поводу которой будет специальный циркуляр ЦК, Организационно-Инструкторский отдел ЦК препровождает Вам выписки из писем для сведения.
  
  Заведующий Организационно-Инструкторским Отделом Подпись
  
  Печать
  
  Секретарь подпись
  
  Следующий документ также является сопроводительным для списка.
  
  Р.С.Ф.С.Р
  Реввоенсовет Западного Фронта
  Политуправление
  Отдел..........Орг.17.XII.1920N 50
  
  Получено 17 дек. 1920 Вх. N8
  
  Сов. Секретно
  
  В Смолгубпартком
  
  Политуправление препровождает для сведения и принятия соответствующих мер копию военно-цензурной сводки сведений, почерпнутых из корреспонденции, просмотренной Цензурным Отделением при Особом отделе Запфронта.
  
  Приложение: Упомянутое
  
  НАЧОРГОС (подпись)
  НАЧОРГИНСТОТДЕЛЕНИЯ (подпись)
  Ст. Делопроизводитель (подпись)
  
  Судя по дате, именно эта "сопроводиловка" относится к имеющейся в архиве "Политической сводке" сведений, почерпнутых из корреспонденции, просмотренной отделением военной цензуры при особом отделе Запфронта за время с 11 по 26 ноября 1920 года".
  
  Сводка на двух машинописных страницах имеет слева название деревни, затем идет дата и справа приводятся краткие выдержки из писем, направленных солдатам действующей армии их родными.
  
  Тексты довольно однотипны: "Порядок у нас плохой, если не сдашь, скот отбирают, несмотря на то, что у нас самая голодная волость... Забрали у нас скот и говорят, что надо кормить Красную Армию, а ты пишешь, что дают тухлую воблу. Говорят, что власть рабочего и крестянина, а жмут на каждом шагу, даже слова нельзя сказать"...
  
  "У нас идет реквизиция за реквизицией, так что жить становится невозможно"...
  
  "В нашей местности деревенцы повсеместно восстают против продармейцев и не дают продовольствия. Вспышки появляются очень часто"...
  
  "Живется плохо, потому что все забирают в Совет, забирают последнее"...
  
  "У нас в деревне большие болезни. Очень много умирает"...
  
  "В бараках творится что-то ужасное. Хоронят по 10 человек в день, мрут как мухи, говорят, что в бараках зараза ужасная"...
  
  "У нас большая эпидемия возвратного тифа, больные находятся в ужасном положении"...
  
  "Реквизиция сильная, грабежом и оружием".
  
  Список завершается подписями начальника особотдела Запфронта, начальника военно-цензурного отделения, старшего цензора, секретаря и делопроизводителя. Очевидно, что к 1920-ому году уже существовала достаточно разветвленная бюрократическая структура военной цензуры.
  
  В те годы, как можно понять из документов, военно-цензурное отделение находилось в составе Особого отдела фронта и тесно сотрудничало с Организационно-инструкторским отделом ЦК РКП(б), с орготделом Политуправления фронта и, конечно, с ВЧК.
  
  II.
  Следующую группу документов составляют разнообразные приказы Главлита и Западного Обллита периода 1931-35 годов.
  
  Главлит в те годы располагался на Чистых прудах в доме N6. Как и в 20-е годы, Главлит организационно входил в структуру Наркомата просвещения (НКП РСФСР). Но связь эта была в значительной мере формальной. Если областные отделы еще числились по документам в составе отделов наробраза ("областной отдел по делам литературы и издательств при отделе народного образования"), то на приказах Главлита стоит только: Главлит РСФСР.
  
  Главное управление по делам литературы и издательств состояло из начальника, двух его заместителей, различных групп и секций (цензоры). Главлиту подчинялись областные (краевые), а также районные и городские (иногда объединенные райгорлиты) отделы. Начальники райгорлитов назывались уполномоченными обллита для придания им большего веса. В составе обллитов работали политредакторы.
  
  В начале 30-х годов, как можно понять из имеющихся в архиве документов, аппарат цензуры еще не был укомплектован подходящими, проверенными кадрами, партийно-чекистский контроль еще не был тотальным. Случалось, что газеты выходили без штампа цензуры, иногда местный цензор давал редактору несколько разрешительных "номеров" вперед. Редакторы районных газет нередко просто не подпускали цензора к чтению номера. Обязательные экземпляры не доставлялись в областной отдел и в Москву...
  
  Важно отметить, что в структуре Главлита в начале 30-х годов произошли важные перемены (это случилось, видимо в 1931 году, но точную дату пока установить не удалось). Составной частью Главлита стал Отдел военной цензуры (ОВЦ). Отдел располагался в комнатах 406 и 410 того же здания на Чистых прудах, N6. Если Главлит формально подчинялся НКП РСФСР, то ОВЦ входил в структуру Совнаркома СССР, то есть был как бы выше Главлита. Но для соблюдения секретности ОВЦ решили включить в состав Главлита. В архиве есть несколько приказов, категорически запрещающих писать письма и посылать служебные документы непосредственно в ОВЦ.
  
  Руководил Главлитом в те годы Борис Волин7. Его должность в документах называлась так: начальник Главлита и уполномоченный СНК по охране военных тайн в печати. Однако, в некоторых документах должность уполномоченного ставилась впереди должности начальника Главлита. Заместителем Волина по линии военной цензуры был К. Батманов, который фактически руководил работой ОВЦ СНК. Ряд документов был подписан только Батмановым. Ясно, что роль военной цензуры была на практике главенствующей, что особенно отчетливо видно из приводимого в третьем разделе текста "Бюллетеня" Главлита.
  
  Основным документом в работе каждого цензора в 30-е годы, как и позднее, до самого конца деятельности этой организации, был так называемый "Перечень" - свод приказов и списки запрещенных к упоминанию сведений. К сожалению, самого этого документа в архиве не оказалось. Но в ряде приказов и материалов приводятся многочисленные дополнения и уточнения, которые и дают достаточно ясное представление о том, какие данные были включены в "Перечень". Запрещалось, например упоминать строящиеся железные дороги, сведения о вербовке рабочих на закрытые предприятия, данные о хлебозаготовках, сведения о количестве дел, рассматриваемых судами и анализ преступлений... В этом отношении деятельность цензуры мало изменилась и в 60-70-е годы, когда автору этих строк пришлось работать в редакциях и издательствах страны.
  
  Вот один из таких приказов, подписанный, что особенно интересно, только Батмановым, хотя содержание его не относилось к военной тематике.
  
  Циркуляр N12
  
  Копия с копии
  Секретно
  Экз.N 27
  
  ВСЕМ НАЧ. ОВЦ, ПОЛИТРЕДАКТОРАМ, ВОЕННЫМ ЦЕНЗОРАМ И МОСГОРОБЛИТУ
  
  В перечне сведений, составляющих государственную тайну (изд. 1931 г.) в разделе IV лит "Б" "финансовая политика" вносятся следующие дополнения:
  
  К ст. 43 - "сведения о реализации соворганами или их уполномоченными за границей ценных бумаг, полисов и т.д."
  
  К ст. 46 - "сведения о покрытии червонной валютой убытков по экспорту"
  
  К ст. 47 - а) сведений о займах (товарных, денежных), оказываемых Монголии и Туве
  
  б) тоже - другим восточным государствам (Персия, Турция)
  
  в) сведения о продаже облигаций наших внутренних займов за границу
  
  Зам. Уполномоченного СНК СССР по охране военных тайн в печати
  
  К. Батманов
  
  11 апреля 1934отпечатано в 69 экз.
  
  Верно: секретарь ОВЦ (подпись)
  Копия верна. Секретарь Запобллита (Хон)
  
  В период 31 - 35 годов Главлит и ОВЦ издавали многочисленные приказы по общим и частным вопросам: о запрете писать о медицинском препарате "гравидан", о 30-летней годовщине русско-японской войны; запрещалось связывать ОСОАВИАХИМ с РККА8, упоминать номера военных частей, чем особенно грешили районные газеты; искажать портреты вождей в печати, допускать ошибки, искажающие смысл (урядник вместо ударник и т.д). Большое внимание уделялось борьбе за чистоту русского языка и борьбе с опечатками. Этой теме посвящен специальный приказ:
  
  ПРИКАЗ "138
  
  По Главному управлению по делам литературы и издательств
  
  28.XI-1931
  
  копия
  
  О борьбе за чистоту русского языка
  
  ПРИКАЗЫВАЮ всем цензорам особо внимательно следить за тем, чтобы в книгах, журналах, газетах и проч.:
  
  Не допускать излишних сокращений слов, непонятных и мало понятных широкой читательской массе.
  Не допускать непонятных и малопонятных иностранных слов, могущих быть без труда замененными русскими или на том языке, на каком языке произведение написано.
  Решительно бороться против грубых выражений, ругательственных и блатных слов и проч.
  Начальник Главита Б. Волин
  Верно: секретарь Запобллита (Хон)
  
  Конечно, забота о чистоте русского языка объяснялась, главным образом, политическими соображениями. А спустя 3 года по Запобллиту был издан приказ об опечатках, грубо искажающих политический смысл и являющихся, по определению приказа, "политическим хулиганством". В частности, в приказе говорилось , что в передовой статье газеты "Колхозная правда" была издевательски искажена фамилия секретаря ЦК ВКП(б) Кагановича. Начальник райлита был снять с должности, виновным в подобных ошибках в дальнейшем приказ грозил строгой ответственностью.
  
  В другом приказе по Западному Обллиту его начальник С. Власов разрешал областной печати перепечатывать сообщения уже прошедшие в центральной прессе ("Правда", "Известия), если не было специальных распоряжений на этот счет. В приказе от 15 сентября говорилось о порядке отправки исходной корреспонденции цензуры через курьерскую связь НКВД.
  
  Запобллит издал специальный приказ о снятии цензора Разина в связи с публикацией газетой "Рабочий путь" от 18 марта 1934 года статьи о "неблаговидных поступках этого чиновника".
  
  Еще один приказ, имеющийся в материалах архива, свидетельствует, что и местные партийные власти не оставались в стороне от цензорской деятельности.
  
  Срочно-секретно
  
  Запобком ВКП(б) г. Смоленск
  
  Июля 1935N 162
  
  Всем секретарям РК ВКП(б) и для сведения всем редакторам районных газет
  
  Категорически запрещается опубликовывать данные о запроектированном урожае льна (независимо от источников этих данных, в том числе данных комиссий по урожайности), а также данных о валовом сборе, товарном выходе и планах заготовок льна.
  
  Зав. Культпропом (Лукин)
  Зав. Сектором печати Культпропа (Либерман)
  
  Большой интерес представляют имеющиеся в архиве бланки "Подписки", которую сотрудники цензуры давали о неразглашении тайн и о порядке работы. Существенно то, что все работники цензуры, начиная от уполномоченного по радиовещанию и зав. радиоузлом и кончая Уполномоченным Западного Обллита, давали подписку Отделу Военной цензуры, а не Главлиту. Перечисление "директив и указаний" советского правительства в "Подписке уполномоченного Западного Обллита" дает наглядное представление о задачах советской цензуры.
  
  Смотри:Приложение 1.
  
  Особый раздел документов составляют распоряжения о конфискации литературы из библиотек и торговой сети.
  
  Вот один из таких приказов.
  
  Запобллит
  
  5.XII- 19341-4-НС
  не подлежит разглашению
  
  ВСЕМ УПОЛНОМОЧЕННЫМ ЗАПОБЛЛИТА
  
  Немедленно изъять из магазинов киосков и др. книготорговых организаций, а также из всех библиотек книгу А. Кирьянова и Г. Дружинина "От чего зависит урожай".
  
  Нач. Запобллита (Власов)
  
  Интересно сравнить этот приказ с другим документов, выпущенным Главлитом много лет спустя. Смотри - Приложение 2.
  
  Но уже в следующем году в связи с многочисленными перегибами было издано несколько приказов Главлита. Вот один из них:
  
  ВСЕМ НАЧ. КРАЙ-ОБЛЛИТОВ, ГЛАВЛИТОВ А.С.С.Р.
  
  ПРИКАЗ N 323 от 21. 6-35 г.
  
  По Главному Управлению по Делам Литературы и Издательств
  
  От 19 VI-35г.
  
  При изъятии троцкистско-зиновьевской литературы из библиотек фактически проводилась никем не контролируемая и никем не руководимая чистка библиотек, расхищение и порча библиотечных фондов.
  
  Приказываю:
  
  N1
  
  Немедленно прекратить общую чистку библиотек и сплошные изъятия книг из них.
  
  N2
  
  Изъять из библиотек и складов контрреволюционную троцкистско-зиновьевскую литературу строго в соответствии с прилагаемым списком (см. Приложение)
  
  N3
  
  Изъятие указанной в прилагаемом списке литературы производится :
  
  а) в краевых и областных центрах непосредственно начальником Край-Обллита и Главлита АССР или его заместителем совместно с представителем НКВД.
  
  б) в библиотеках районов - уполномоченными Край-Обллитов (начальниками райлитов совместно с районными уполномоченными НКВД).
  
  N4
  
  Оставить по 2 экз. изымаемых изданий в особых библиотеках следующих учреждений ЦК и МК ВКП(б), Академии Наук, ИМЭЛ, а также библиотек им. Ленина (Москва), Салтыкова-Щедрина (Ленинград), библиотек ИКП, коммунистических университетов в Москве и Ленинграде, центральных библиотек главных городов союзных республик, краев, областей и университетских городов и правительственной библиотеки при ЦИК СССР.
  
  N5
  
  На изъятые по прилагаемому списку книги составляется акт, книги опечатываются и отсылаются актом об изъятии в краевые и областные управления НКВД.
  
  N6
  
  Все книги, изъятые ранее из библиотек по приказу N40, отмененном впоследствии, и не совпадающие с прилагаемым при сем списком, должны быть по акту возвращены в библиотечные фонды по принадлежности.
  
  N7
  
  О ходе выполнения настоящего приказа информировать меня 1-го июля и 1-го августа.
  
  Уполномоченный СНК СССР по охране военных тайн в печати и Нач. Главлита РСФСР Б. Волин
  
  Верно: (Загорская)
  
  Прилагаемый список содержит книги Троцкого (все книги), Зиновьева (12 названий), Каменева, Шляпникова, Яворского, Преображенского, Луначарского ("Революционные силуэты") и многие, многие другие9.
  
  III.
  Большой интерес представляет анализ имеющегося в архиве "Бюллетеня Главлита РСФСР и ОБЦ для районов" на 28 страницах N8 за 1934 год, экз. N 223, издание - секретно.
  
  Это своего рода учебное пособие для переферийных цензоров и трибуна обмена опытом.
  
  Открывается сборник статьей Волина "Предварительная цензура - основная задача райлитов". "Цензура наша имеет значение только тогда, когда она предупреждает прорыв политический и разглашение военной и экономической тайны, когда она препятствует напечатанию халтурной, низкокачественной, бесполезной литературы, когда цензура способствует улучшению как политического смысла и словесного характера, так и внешнего оформления произведения", - пишет начальник Главлита и далее приводит факты, мешающие работе: недостаточное знание "Перечня", отсутствие у цензоров подлинной большевистской напористости, неряшливое редактирование, разрешение цензорами материалов не содержащих контрреволеюционных материалов, но безграмотных, серых, халтурных.
  
  За этим достаточно общим материалом, свидетельствующим, что в 30-е годы за цензурой закреплялись также и многие чисто редакторские обязанности, следует пространная статья уполномоченного СНК СССР по охране военных тайн в печати К. Батманова, которая заслуживает публикации (с небольшими купюрами, демонстрирующими знание автором работ западных авторов по военному делу).
  
  "Охрана военных тайн в печати - важнейшая задача"
  
  Беседы с работниками райлитов, доклады и отчеты начальников райлитов на совещениях показывают, что далеко не всеми райлитами учитывается своеобразие военной цензуры. Своеобразие заключается в том, что военный прорыв в печати не исправляется даже, если издание, в котором имеется разглашение военных тайн, изымается из распространения и переиздается с исправлениями. В случае прорыва идеологического характера путем переиздания прорыв ликвидируется.
  
  Необычайная доходчивость до ушей и глаз капиталистических разведчиков разглашения военных тайн в печати требует исключительного внимания, с которым работники цензуры должны подходить к предварительной цензуре печати, чтобы уже в порядке предварительного просмотра изъять все, составляющее военную тайну.
  
  Центральная пресса находится под достаточно сильным контролем, и здесь мы в большей степени обеспечены от разглашения данных, интересующих разведывательные органы соседних стран.
  
  Областная, краевая и особенно районная печать очень часто разбалтыванием военных тайн дает ценные сведения о нашей обороноспособности. Райлитам необходимо улучшить военно-цензорскую работу, дабы наша районная печать не могла стать рупором разглашения военных тайн, невольным пособником наших врагов....10
  
  Естественно, что капиталисты стремятся вскрыть наши силы, оперативные мероприятия по укреплению мощи нашей страны и в соответствии с нашими мероприятиями подготовиться к нанесению нам неожиданного удара. Капиталистическое окружение говорит за то, что нападение на СССР может быть организовано на любой его границе, поэтому СССР должен быть готовым отразить нападение всюду, где бы оно ни было организовано, и это требует особой бдительности со стороны военной цензуры.
  
  В дореволюционной России военная цензура осуществлялась лишь в прифронтовой полосе и, как в мирное, так и военное время охраняла лишь военные тайны, относящиеся к определенному оперативному плану, вытекавшему из интересов той или иной империалистической группировки, в которую входила царская Россия. Совершенно иное положение в Советской стране: цензура должна охранять военные тайны не только в приграничной полосе, но всюду, где имеются важные объекты, как военные, так и экономические и политические. Этого требует не только капиталистическое окружение, но и изменившийся способ ведения будущей войны, и широкое применение разнообразной новейшей техники. В будущей войне границы между фронтом и тылом, даже глубоким, сотрутся.
  
  Это обстоятельство предъявляет серьезные требования к соблюдению "Перечня сведений, составляющих военную тайну" в отношении не только дислокации частей, но и положения оборонных предприятий, заводов, мостов, аэродромов и т. д...
  
  Вся пресса и, особенно, районная и многотиражная, не должны позволять капиталистам из сопоставления даже отрывочных сведений между собой делать умозаключения о наших оборонительных мероприятиях, проводимых не только в казарме, но, главным образом, на заводах, железных дорогах и аэродромах, реках и морях. Наконец, следует помнить, что наша техника находится в фокусе внимания империалистических государств... Цензура должна скрыть наши достижения не только в отношении введения того или иного вида вооружений, но и важнейшие оперативно-тактические взгляды и установки в связи с введением новых средств борьбы....
  
  Как же осуществляется нашими газетами охрана военных тайн? В войсковых многотиражках и в печати ряда районов выявляются войсковые части и даже целые соединения, имеющие важное значение в деле обороны СССР. Очень часто эти газеты выходят даже без "номеров" райлитов11.
  
  В ряде белорусских, украинских и др. газет очень много ведется разговоров о состоянии важнейших в военном отношении дорог и о постройке новых дорог, несмотря на то, что "Перечнем сведений, составляющих военную тайну", воспрещено помещать подобные сведения.
  
  Очень часто пропускаются в газетах воспрещенные в печати сведения о работе Осоавихима (ОАХ). Например, пропускаются приказы начальников гарнизонов о параде 1 мая. В этих приказах говорится о выходе частей как постоянно существующих. Всем работникам цензуры должно быть известно, что опубликовывать в печати части ОАХ нельзя. Крупнейшей ошибкой, граничащей с преступлением, является упоминание частей за номерами. Например, "Поволжская правда" от 28 апреля 1934 года поместила приказ начальника гарнизона Семкова. В приказе фигурируют части под номерами: "части НКВМ 1684, 2556 и 1681".
  
  Наибольшее число нарушений падает на опубликование в печати сведений о подготовке начсостава запаса организациями ОАХ. Как перечнем, так и циркуляром неоднократно разъяснялось, что эти сведения помещать в печати ни в коем случае нельзя.
  
  Имели место в печати прямые указания на участие частей ОАХ в ликвидиции бандитизма в одном из пограничном районов, причем в заметке ясно сказано о том, что части ОАХ уже теперь стоят на границе бок о бок с частями РККА.
  
  Особенно внимательному просмотру следует подвергать корреспонденции красноармейцев войсковых частей к крестьянам и рабочим. В этих корреспонденциях могут быть сведения о перебросках наших частей. В газете "Волжская коммуна" от 28 мая 1934 года помещено письмо бойцов ОКДВА кохозникам и колхозницам сельхозартели "Ответ интервентам" Самарского района. В письме говорится: "привлеките к ремонту машин товарищей Аристова, Коренева и Уваровского". Эта фраза подчеркивает, что части или даже соединения, находившиеся в районе колхоза "Ответ интервентам" переброшены из ОКДВА...
  
  Чрезвычайно много нарушений имеется в отношении разглашения сведений о наших заводах оборонного значения с указанием их местонахождения, производительности и т.д."...
  
  Далее Батманов пишет о некоторых перегибах в работе цензоров, когда запрещаются статьи, не имеющие разглашения тайных сведений (о недостатках в работе железнодорожного узла, о владении двумя коровами).
  
  В заключение Батманов призывает цензоров повышать цензорское умение, больше читать военную литературу, проходить техминимум и т.д.
  
  В сборнике помещены также несколько небольших статей-отчетов районных цензоров и начальников облкрайлитов. Многие из них свидетельствуют, что до 1933 года на уровне районов практически цензуры не существовало. "Работа Арзамасского райлита началась по существу с 1 сентября 1933 года", - пишет Китаев, уполномоченный Арзамасского Обллита. Ему вторит начальник Кунцевского райгорлита Московской области Липихин: " До 1933 года никакой цензуры у нас не было. Построили новую типографию, и она около двух месяцев работала бесконтрольно... Редакторы газет относились к цензуре как к ненужной формальности. Такого же мнения придерживалась и типография. За печатание продукции без ведома райлита отдан под суд технорук типографии. Теперь наборщики не только не печатают без моего ведома, но и сигнализируют о сомнительных местах в набираемых материалах".
  
  Начальник Горьковского горлита Бабкин называет следующие объекты цензуры: 1) радио; 2) газеты, книги; 3) библиотеки, книжные магазины; 4) самодеятельность, клубная работа; 5) доклады, лекции.
  
  "О состоянии контроля над зрелищными предприятиями говорить не буду, этот контроль на функциях горлита теперь не лежит". Цензор также обращает внимание на необходимость усилить контроль за типографиями, чтобы они не выдавали продукцию без визы горлита на сигнальном экземпляре. Нередко приходилось перепечатывать целые номера газет из-за замеченных в них при последующем контроле ошибок. "После случаев воздействия через органы ОГПУ, - пишеть Бабкин, - случаи вольного неисправления указаний цензуры уменьшились".
  
  В статьях цензоров приводятся примеры изъятий: "К открытию 17 съезда партии был дан лозунг: "Да здравствует вождь пролетарской столицы - наш великий Сталин!"; "Восемь лет плачу профсоюзные взносы, а пользы ни на грош. Профорганизация ничего не делает, а только получает денежки"; "вместо 72% травматизма мы имеем 101% на 100% застрахованных"; заголовок в газете: "Бывши ударницей на производстве, будешь ударницей и на том свете".
  
  Инспектор Главлита Е.Новикова приводит названия документов, которыми должен руководствоваться цензор. Это "Систематизированная инструкция Главлита", содержащая основные директивы и положения о советской цензуре. Это "Перечень" (литер "А" и литер "Б"), то есть список запрещенных тем, объектов по степени их секретности. Далее "Памятка Райлита" и книге Фогелевича "Действующее законодательство о печати".
  
  "В практической работе при ежедневном предварительном просмотре всей печатной продукции типографии "Арзамасская правда" до настоящего времени сделано 23 вычерка, - сообщает уполномоченный этого района Китаев. - Из них по "Перечню" - 7 и политико-идеологического характера - 12.
  
  Характерные вычерки по перечню: дислокация стрелкового полка, заводов, о распространении сыпного тифа, о чуме свиней в МТФ, об отливах из сберкасс, о работе ГПУ...
  
  Уполномоченный Бежицкого горлита Некрасова сообщает: " За первый квартал 1934 года всего было 27 вычерков по перечню. На первом месте стоят нарушения, связанные с дислокацией воинских частей, затем о работе Осоавиахима и др. По сравнению с предыдущим кварталом следует отметить снижение количества нарушений (было 59).
  
  Вот отрывки из статьи Трухановского, уполномоченного Свердловского Обллита по радиовещанию: "Работа по контролю за радиовещанием представляет особые трудности. И трудности эти получаются потому, что слишком многообразна и обособлена область радио... Всю мою работу можно разложить на следующие три части: 1) контроль за материалами, поступающими ежедневно и передающимися в обычном порядке через студии и дикторов; 2) контроль за радиоперекличками; 3) контроль за трансляциями из садов, театров, клубов и т. д.
  
  Контроль над текущим репертуаром имеет свои особенности, свои трудности. Контроль идет в общем порядке, как и весь предварительный контроль. Трудность заключается в том, что надо не только просмотреть материал, но и учесть, что после него и до него идет. Иллюстрирую примером: допустим, идет доклад о соцсоревновании, о субботниках и сразу же после этого начинается концертное отделение, первым номером которого стоит песня "Замучен тяжелой неволей" или что-то в этом роде...
  
  И еще. Дается важная политическая передача, а текст иллюстрируется глупейшими частушками или резко несоответствующей музыкой.
  
  Теперь о контроле за радиоперекличками. Это трудный участок. Перекличка - это не просто разговор по радио, а это большое агитационное массовое мероприятие. В связи с проводимыми перекличками очень легко допустить нарушение перечня.
  
  Почему? Да потому, что "слово не воробей, вылетит не поймаешь". А инструктировать товарища, который сидит где-то в глухом углу, трудно, очень трудно. Да и здесь, находясь у микрофона также трудно пресечь то или иное нарушение перечня. В перекличках участвуют до 100 человек и более. Выключить же микрофон в процессе передачи представляет большие трудности, да и не всегда успеешь.
  
  У нас в Свердловске контроль производится следующим образом. Ответственных за передачу товарищей (партийцев) мы знакомим с основными нашими требованиями и следим за вопросами и ответами. На местах же на перекличках мы обязали присутствовать особым письмом начрайлитов.
  
  Это, конечно, полностью не гарантирует от разглашения гостайн, но дает известную гарантию в том, что нарушения будут почти сведены на нет...
  
  И последнее, это контроль за трансляциями из клубов и театров, особенно за трансляциями докладов, совещаний, заседаний. Здесь часто бывает такое рассекречивание. Так были рассекречены названия военных частей. Здесь мы предупреждаем каждый раз президиумы наших собраний и заседаний. Ведь трудно остановить оратора, говорящего из зала. Остается только выключить микрофон, что не всегда удобно. Какие же общие выводы?
  
  Участок требует особой настороженности и широкого кругозора работников, контролирующих радио. До сих пор Главлит не уделял (нам) должного внимания. На местах нет никаких директивных указаний. Работники должны проявлять инициативу. Это неплохо, но здесь есть опасность разнобоя. Это особенно важно, так как даже Свердловское радио слышно в Германии, Польше, Чехословакии. О других странах говорить не приходится".
  
  В N 8 "Бюллетеня" помещен также официальный документ: "Положение о краевой инспекции Главлита РСФСР".
  
  "Краевая инспеция подчинена непосредственно Начальнику Главлита и имеет своей основной задачей помощь начальнику Главлита в осуществлении конкретного дифференциированного руководства периферией (края, области, автономные республики).
  
  Во главе инспекции стоит второй заместитель начальника Главлита. Каждый работник Краевой инспекции прикрепляется к определенным краям и областям (автономным республикам). Вся работа инспекции должна органически сочетаться с работой секторов и групп Главлита и ОВЦ.
  
  На Краевую инспекцию возлагаются многочисленные конкретные обязанности: контроль за работой цензоров на всех уровнях, чистка литературы, изучение состояния цензурной работы и подготовка учебных материалов; составление обзоров деятельности органов цензуры, издание "Бюллетня" Главлита и многое другое.
  
  Судя по имеющимся в Смоленском архиве документам, структура Главлита к середине 30-х годов была примерно такова. Главлит РСФСР состоял из секторов, отделов и инспекций. В него также входил Отдел военной цензуры, подчиненный непосредственно Совнаркому СССР. Главлит руководил своими отделами в краях, областях, городах и районах РСФСР, а также отделами в автономных республиках. На уровне краев, областей и АССР имелись отделы военной цензуры ("Оборонная секция крайлита"). Существовали самостоятельные цензорские комитеты в национальных республиках, но, по всей вероятности, Отдел военной цензуры, имевший союзное подчинение, распространял свою власть и на Главлиты республик. Таким образом, начинала складываться разветвленная централизованная структура цензорского аппарата, которая и просуществовала до конца 80-х годов.
  
  Примечания
  1 Smolensk Archive. National Archives Microfilm. Publication Guide to Records of the Smolensk District of All-Union Communist Party. 1980.
  
  2 Юлиан Семенов. Лицом к лицу. Москва, Политиздат, 1983. стр. 101.
  
  3 Merle Fainsod. Censorship in the USSR - a documentary Record. Problems of Communism. Vol. V. No 2, 1956.
  
  4 Merle Fainsod. Smolensk under the Soviet Rule. Harvard University Press. 1958.
  
  5 Приведу лишь некоторые публикации о советской цензуре, появившиеся в разные годы в русскоязычной прессе на Западе. С. Волин. Смоленские документы. "Новый журнал" нью-Йорк, N55 1958 (пересказ книги Файнсода); отдельные публикации в журналах "Страна и мир", "СССР -внутренние противоречия", "Обозрение"; Михаил Восленский использовал некоторые документы в книге "Номенклатура", 1984; издательство "Ардис" намеревалось издать полную публикацию архива, но проект так и не осуществился; сборник "Литературные дела КГБ" Под редакцией В. Чалидзе. Изд. "Хроника", Нью-Йорк. 1976; Леонид Авзгер. Я вскрывал ваши письма. "Время и мы" Нью-Йорк. 1976; Леонид Владимиров. Россия без прикрас и умолчаний. Посев. 1969; Валерий Головской. Цензура в советском кино. "СССР- внутренние противоречия". N 12. 1984. Валерий Головской. Существует ли цензура в Советском Союзе? "Континент". N 42. 1985.
  
  6 Смоленский архив. Т 86 R 28 WKP 230; T 87 R 29 WKP 237; T 87 R 54 WKP 512; T 84 R 28 Reel 59.
  
  7 Волин Б. М. (Фрадкин) (1886-1957) - старый большевик, партийный работник. Руководил Главлитом с 1931 по 1936 год. Затем некоторое время работал в аппарате ЦК партии, был замнаркома Просвещения. См. О нем: Лидия Шатуновская. Жизнь в Кремле. 1982. Стр. 108-109.
  
  8 Расшифровка встречающихся здесь и далее в тексте аббревиатур: ОСОАВИАХИМ - Общество содействия авиационным и химическим частям; ИМЭЛ - Институт Маркса-Энгельса-Ленина; РККА - Рабоче-крестьянская Красная армия; ИКП - Институт красной профессуры; ВЧК -Всероссийская Чрезвычайная Комиссия; НКВМ - Народный комиссариат военноморских сил; ОКДВА - Отдельный (особый) корпус дальневосточной армии; ГПУ - Главное политическое управление НКВД; РИК - районный исполнительный комитет.
  
  9 О чистке библиотек в 20- е годы смотри публикацию "Крупская чистит библиотеки". Новый журнал. N 99, 1970, стр. 236-246.
  
  10 Опасения цензоров были не напрасны. Не имея никаких иных данных, западные разведслужбы внимательно анализировали советскую прессу, и, в первую очередь, провинциальную. Об этом пишет сотрудник американского Отдела Стратегических Служб (ОСС) Томас Уитни. См: Thomas P. Whitney/ Russia in my Life. London. 1963. pp. 31 - 35.
  
  11 Имеется в виду "номер" разрешительного удостоверения на штампе "в печать", который ставит цензор, разрешая таким образом публикацию материала.

• 2008.07.23 | igorg

  Михаил Геллер Машина и винтики. История формирования советского

  человека
  
  Страниц: 336
  Формат: CHM
  Размер: 262 kb
  
  http://rapidshare.com/files/131723412/Geller_Mashina_i_vintik.rar
  http://infanata.ifolder.ru/7436464
  
  В книге анализируется и раскрывается тщательно отработанный советским государством процесс оболванивания человека, превращения его в тот своеобразный психологический феномен, который в просторечии именуется "совок".
  
  Михаил Геллер родился в 1922 г. Профессор Сорбонны. В конце 60-х гг. вынужден был уехать из СССР. С 1969 года живет и работает в Париже. Автор ряда книг, исследующих различные аспекты русской истории и литературы советского периода, издававшихся в Англии, Франции, Польше, Венгрии и других странах.

• 2008.07.27 | stryjko_bojko

  Вибори до Верховної Ради СРСР (10.02.1946) на Дрогобиччині(/)

  Виборчі кампанії до Верховних Рад СРСР та УРСР і боротьба ОУН та УПА в Дрогобицькій області
  Василь Ільницький
  http://www.vidrodzhenia.org.ua/ilnic291207.htm
  
  З вигнанням німецьких окупантів у кінці 1944 р. боротьба на теренах Західної України не припинилася, а розгорілася зі ще більшою силою. Не завершивши так звану “радянізацію” західноукраїнських земель, в тому числі у Дрогобицькій області, відновлюючи свої тоталітарно-репресивні структури, радянський окупаційний режим починає широко проводити відповідну політику, супроводжуючи її масовим терором проти населення.
  Питання проведення виборів до Верховної Ради СРСР (10 лютого 1946 р.) та Верховної Ради УРСР (9 лютого 1947 р.) висвітлювалися як в радянській[1], так і в діаспорній[2] історіографії. Із здобуттям Україною незалежності з’явилося ряд узагальнюючих праць з історії ОУН і УПА Ю. Киричука, А. Кентія, А. Русначенка, та С. Ткаченка[3], а також підсумковий висновок робочої групи з дослідження діяльності ОУН і УПА[4], проте в них містяться лише часткові, фрагментарні дані, присвячені боротьбі визвольного руху під час виборів у Дрогобицькій області. Питанню виборів до ВР СРСР присвячена робота В. Деревінського[5], пропагандистський аспект діяльності ОУН та УПА під час виборів висвітлив О. Дмитерко[6]. Окремі аспекти присвячені виборам на Дрогобиччині містяться у статтях М. Гаврилюка та Фриза[7]. Отже, актуальність теми зумовлюється ступенем її наукового дослідження, визначається необхідністю розв’язати важливу наукову проблему, що має загальнотеоретичне і практичне значення.
  Вибори до ВР СРСР та ВР УРСР розглядалися радянською владою як стратегічні[8]. Оскільки українське питання набрало міжнародного розголосу радянська влада, як колись польська у 1922 р., прагнула показати перед світовою громадськістю законність свого перебування на окупованих територіях, а також відсутність політичної опозиції, тому позитивне проведення виборів дало б таку можливість. Окрім того радянська влада планувала використати вибори як метод боротьби та придушення визвольного руху, який зберігав величезні масштаби в Західній Україні.
  Структури ОУН і УПА зі свого боку надавали величезного значення виборам, усвідомлюючи всю важливість їх зриву і потребу показати, що населення вороже ставиться до окупаційної влади та підтримує Українську головну визвольну раду (УГВР) – тимчасовий Український підпільно-революційний парламент та Генеральний секретаріат – його уряд. Під час виборів ОУН та УПА також здійснювали контрпропаганду, спростовуючи наклепи більшовицької пропагандистської машини, показували антидемократизм виборів, спираючись на досвід виборчих кампаній 1939–1940 рр. та викриваючи реальну сутність радянської влади.
  Розглядаючи вибори до ВР СРСР та ВР УРСР ми не даремно їх об’єднали, адже це була одна урядова кампанія, спрямована на боротьбу проти повстанського руху. Підтвердженням цьому є факти, що протягом 1946–1947 рр. Політбюро, Оргбюро і Секретаріат ЦК КП(б)У спільно з урядом УРСР прийняли понад 40 постанов, спрямованих на остаточне придушення спротиву ОУН і УПА та ліквідацію масової бази визвольного руху[9]. Діаспорний дослідник історії ОУН та УПА Л. Шанковський виділяє три періоди в проведенні виборів: перший – від початку розквартирування гарнізонів до виборів, другий – від виборів до кінця квітня, третій – з травня до кінця червня[10], тобто із закінченням перших виборів репресивно-каральна кампанія не припинилася, а продовжувалася і була підготовкою до других виборів.
  Вибори були призначені на зимовий час спеціально, щоб завдати нищівного удару українському визвольному руху, оскільки ведення будь-яких акцій в цей період утруднюється (на снігу залишаються сліди, за якими можна викрити сховки повстанців).
  У середовищі українського підпілля ці вибори були названі “великою блокадою”. Ось як пояснює Л. Шанковський таке визначення: “Великої не тільки з огляду на великі сили ворога, вжиті до тієї акції, не так з огляду на велетенські її розміри, як з огляду на час тривання і на територію дії, не тільки з огляду на велетенські й небувалі досі оргії енкаведистського терору, а також з огляду на всю велич героїчної постави бійців УПА, підпілля, всього українського народу…”[11].
  Виборам до ВР СРСР та УРСР в Дрогобицькій області радянська влада приділяла особливе значення, так в листі М. Хрущова, надісланому секретарям обкомів, підкреслювалося: “ЦК КП(б)У володіє даними про те, що за останній час в окремих районах Станиславської (Івано-Франківської), Дрогобицької і інших областей послабили боротьбу з залишками банд українських націоналістів; незадовільно використовуються військові гарнізони, розміщені в селах для боротьби з бандитами; секретарі райкомів КП(б)У, начальники райвідділів НКВД і НКГБ рідко бувають в гарнізонах і не організовують їх работу на проведення боєвих операций. ЦК КП(б)У зобов’язує вас в дні, які залишилися до 1 квітня 1946 року, посилити повсюдне проведення чекістсько-військових операцій, негайно скерувати в усі райони обласний партійно-радянський актив, в села – райпартактив, поставивши перед ними конкретну задачу: до 1-го квітня ліквідувати всі банди українських націоналістів в кожному районі і в кажному селі”[12].
  Підготовка до виборів розпочалася ще з літа 1945 р. Відбувалося широке вербування сексотів, проте значних репресивно-каральних дій ще не велося. Однак вже в кінці 1945 р. починаються широкомасштабні бойові та репресивно-каральні акції.
  На територію Західної України за підрахунками підпілля було кинуто 585 000 солдатів прикордонних військ і дивізій ВВ НКВД. На Дрогобицьку область припадала – 81 000[13]. Практично в кожне село були розквартировані гарнізони в кількості 25–100 бійців, на район 2000–5000. Так, наприклад, в Сколівському р-ні Дрогобицької області розквартировано у місцевостях: Сколе – 700 енкаведистів і танкова частина; Воля Довголуцька – 20, Гірне – 15, Кам’янка – 25, Корчин – 30, Крушельниця – 43, Верхня Луковиця – 20, Монастирець – 20, Межиброди – 60, Горішнє – 20, Долішнє – 20, Підгородці – 90, Розгірче – 30, Нижня Стинава – 25, Верхня Стинава – 20, Семигинів – 25, Верхнє Синьовидне – 220, Нижнє Синьовидне – 30, Сопіт – 30, Труханів – 40, Уличне – 125, Хромогорб – 70, Ямельниця – 30[14].
  Розквартировуючись у населених пунктах, гарнізони вибирали найкращі будинки, з яких виганяли мешканців. Реально у всіх областях і зокрема в Дрогобицькій був встановлений “надзвичайний стан”, за яким мешканцям заборонялося вільно переходити без письмового дозволу начальника гарні¬зону з села до села в межах району, заборонялося пересування також вночі. Порушників цієї заборони відразу арештовували або розстрілювали.
  Практично всюди людям заборонялося ночувати не в себе вдома, вночі від хати до хати ходили спеціальні підрозділи, які це контролювали. Вдень і вночі відбувалися масові перевірки документів. Обов’язковим атрибутом в діяльності репресивно-карального апарату були постійні допити з притаманним їм жорстокими тортурами. Здається, не було людини в той час, яка б не була допитана НКВД. Допитів не уникали навіть діти, ба¬гатьох селах під час допитів до дітей також застосовували тортури.
  Звіряча поведінка окупантів не оминула й жінок. Зокрема в статті “Терор енкаведівських гарнізонників на українських землях” згадується таке: “Кожну стрічну жінку п’яний і часто венерично хворий енкаведист вважає за свою здобич. На ґвалтування ґарнізонники арештували десятки й сотні молодих дівчат, ночами вдиралися у хати, ловили жінок на полях і вулицях. Часто ґвалтували малолітніх, а також зовсім старих жінок, на очах матерей ґвалтували дочок, на очах до¬чок – матерів, ґвалтуванням замучували свої жертви. По всіх західніх областях України квартируючі більшовицькі частини сталися розсадниками венеричних не¬дуг, що до цього часу тут майже не було… В Нижньо-Устрицькому районі внаслідок квар¬тирування частин НКВД в кожному селі було 10–20 венерично хворих жінок. В с. Держів Миколаївського району 22 травня 1946 р. повстанці впіймали венерично хворого енкаведиста-розвідчика, який признався, що мав постійне завдання заражувати по тюрмах арештованих дівчат. Він “діяв” по тюрмах у Рудках, Комарні, Мединичах, Пустомитах, Щирці і Миколаєві”[15].
  Ось як згадує жителька с. Літині Анна Якимів початок виборчої кампанії: “На початку 1946 pоку у Літині було розміщено гарнізон червонопогонників (25 – 30 осіб) під командуванням лейтенанта Тамбовцева. Частина гарнізону розташувалася в будинку колишньої “Просвіти”, а частина – в хаті Онуфрія Копача. Мабуть це дало свої результати, бо 26 січня було заарештовано шість дівчат – членів ОУН: Ганну Козак (“Уляну”, тобто мене), Катерину і Параскеву Матольських, Катерину Ковалик, Катерину Білу, Ганну Харів та Марту Галушку. Приблизно в той час за доносом було заарештовано Івана Хім’яка, Катерину Луців, Ольгу Юзефів. До речі, брат І. Хім’яка Дмитро, дізнавшись про арешт брата, вступив до УПА. Крім того, було виселено кілька сімей (сім’ї Миколи Шевціва, Володимира Паньківа, Михайла Ковалика, Петра Матольського)” [16].
  З метою залякати місцеве населення і позбавити український визвольний рух підтримки і співчуття, окупаційна влада широко застосовувала виселення, як до окремих сімей, наприклад на початку 1946 р. у Новострілищанському районі вивезено 42 родини, в Самбірському – 38 родин, Комарнівському – 50; виселенню підлягали цілі хутори та присілки: в Журавненському районі Дрого¬бицької області були виселені мешканці хуторів коло сіл Новошичі, Которини, Монастирець, Буянів, Чертіж, Корчівка. Окрім цього у боротьбі проти ОУН та УПА радянська карально-репресивна машина як ме¬тод широко застосували палення лісів та бактеріологічну зброю.
  З приходом військових частин у Дрогобицьку область почалися масові пограбування церков, монастирів, музеїв, архівів, місцевого населення. Свавілля військових набрало таких масштабів, що навіть бюро Дрогобицького обкому партії у лютому 1946 р. відзначало, що “у Судово-Вишнянському, Комарнівському, Ходорівському, Меденицькому районах при виїзді на операції проти банд націоналістів бійці винищувального батальйону, а також окремі бійці і офіцери органів НКВД та НКГБ, часто за присутності партійних і радянських керівників районів, началь¬ників райвідділів НКВД і НКГБ, не розібравшись, підпалюють будинки, конфіскують майно, убивають без суду окремих громадян, які зовсім не належать до бандитів”[17]. З 14 травня 1946 р. начальник Журавнівського райвідділу МВД капітан Федоров і лейтенант Сільченко за¬арештували підозрюваного у приналежності до ОУН завідувача райземвідділом П. Яцишина Після страшних катувань його вбили, а труп вивезли і скинули в ріку Дністер. На Дрогобиччині ряд вбивств мирних жителів здійснили уповноважений карного роз¬шуку Комарнівського РВ МВД старший сержант Г. К. Григорєв, міліціонер кавалерійського взводу обласної міліції М. Пузанов, капітан міліції Зуєв та ін. Оперуповноважений Дрогобицького райвідділу МГБ мол. лейтенант Кружалов, ст. сержант 91-го спеціального полку МГБ Оганян разом з оперативними працівниками МГБ Карповим, Щербаковим, Федотовим вбили 17 вересня 1947 р. вчительку с. Делява Н. Владичину, а її майно пограбували. У доповідній записці військового прокурора військ МВД Українського округу від 31 грудня 1947 р. говорилось: “Перебуваючи в селах Далява, Верхні Гаї, Нижні Гаї, Кружалов пропонував підопічним слідоперативним працівникам, скерованих з других областей СССР, здійснювати провокаційні вбивства громадян, а після цього підкладувати до трупів зброю, антирадянські листівки і списувати, що це “бандити УПА”. В цих же селах, оформлюючи справи на виселення сімей учасників “ОУН” і “УПА”, Кружалов давав вказівки слідоперативним працівникам і сам особисто фальсифікував документи, складаючи протоколи допиту і агентурні звіти від імені неіснуючих осіб. Ці ж більшовицькі садисти в с. Верхні Гаї 27 жовтня 1947 р. знищили невідомого громадянина, а потім сфальсифікували акт про те, що затриманий був воїном УПА Михайлом Гуком і що вбито його при спробі втечі[18].
  Водночас проти таких “вільних” виборів за більшовицьким сценарієм виступило і повело антивиборчу кампанію українське революційне підпілля. Визвольний рух проводив противиборчу боротьбу як шляхом пропагандистсько-агітаційної роботи, так і здійсненням конкретних бойових і диверсійних акцій. Практично по всій території Західної України у селах, містах, містечках постійно поширювалися революційні антивиборчі листівками, лозунги тощо.
  Досить поширеною практикою було розклеювання революційних листівок на будинки, в яких проживали енкаведисти. В с. Бориничі Стрілківського району була зроблена велика солом’яна лялька, схожа на Сталіна, і по¬вішана на телеграфічний стовп. В середину вложено міну, яка при зніманні ляльки вбила одного енкаведис¬та та двох поранила[19]. Масово поширювалися гасла, листівки до працюючих СССР, селян і селянок, робітників та робітниць, української інтелігенції, працівників адміністрації, залізничників, української молоді, переселенців з інших регіонів України, червоноармійців, демобілізованих та інвалідів Червоної армії, представників інших національностей[20]. Наприклад, в листівках поширюваних серед червоноармійців, які незважаючи на накази керівництва, читали їх, підпілля зверталося із таким закликом: “Ви билися з фашистськими на¬їзниками за мир і демократію! Сталінська кліка готує нову війну і топче всі демократичні свободи! Не голосуйте за ката Сталіна і його ставлеників. Геть сталінські реакційні вибори! Смерть сталінським імперіялістам! Хай живе воля народам і людині!”[21]. Варто зазначити, що ця робота серед червоноармійців давала певні результати, зокрема у травні 1946 р. в м. Дрогобичі було 4 випадки замахів червоноармійців на енкаведистів, а в м. Самборі червоноармієць заявив, що “ми більше за Сталіна воювати не будемо”. За це дістав 10 років тюрми. Після винесення вироку заявив: “В тюрму піду, а воювати таки не піду”. А 8 липня 1946 р. в с. Бандрів Нижньо-Устріцького району на облаву “проти бандерівців” енкаведисти вели червоноармійців, проте бійці відмовилися йти, і тоді до них застосували зброю, після цього один боєць заявив: “Я від кулі бандерівців вмирати не хочу, як хочете, стріляйте мене тут”. Його роззброїли та арештували[22].
  Часто повстанці вдавалися і до наочної агітації, так напередодні “виборів” на стіні сільради в с. Заболотівці Жидачівського району з’явилася карикатура, що зображала будинок зі заґратованими вікнами, зі стійкою, озброєною кулеметом. Біля будинку – зігнені чоловіки і жінки, що під ескортом озброєних авто¬матами енкаведистів ідуть до цього будинку. На будинку написано “Виборча дільниця”, а вгорі – “Вільні вибори під сонцем Сталінської конститу¬ції”[23].
  Водночас підпілля проводило конкретні бойові акції, спрямовані на зрив виборів: знищення списків виборців, приміщень, виборчих урн, виведення з ладу телефонних і телеграфних зв’язків, залізничних доріг, мостів, здійснювали засідки на підрозділи, які зганяли людей на виборчі дільниці, робилися обстріли з метою створення паніки і показу сили визвольного руху, мінувалися виборчі дільниці, залізниці. Зокрема, в “Інформації секретаря Дрогобицького обкому КП(б)У С. Олексенка про активізацію українського націоналістичного підпілля в зв’язку з підготовкою до виборів до Верховної Ради СРСР” від 17 грудня 1945 р. говорилося: “В Хирівському районі у сільських радах сіл Ліскувате, Велика Сушиця і Старява – в ніч на 3 грудня бандитами знищені підготовлені списки виборців”[24]. А в с. Корчин повстанці обстріляли виборчу дільницю[25]. 18 лютого 1946 р. підвідділ УПА роззброїв станицю “стрибків” у с. Добряник[26].
  Радянська влада активно використовувала мітинги для ведення передвиборчої агітації, так в с. Юшківці Новострілищанського району Дрогобицької області голова райвиконкому Татаренков проводив передвиборчий мітинг, в ході якого вихваляв СРСР. Після цього слово взяв селянин, який сказав: “Ви, товаришу, всі гарно говорите і пишите, але на цьому й кінчається. Ваші солдати тимчасом далі грабують, роблять облави, стріляють наших людей. Вас не тільки люди, а й собаки бояться. І ви хочете, щоб за вас люди голосували”. На ці слова розлючений Татаренков відповів: “Ми робили облави, арештували і далі так будемо робити. Будемо стріляти доти, доки всіх вас, бандерівців, не перестріляємо. Чи ви підете голосувати чи не підете, ми й так вивеземо багато вас у Сибір”[27].
  У селі Чижки Новострілищанського району “кан¬дидат” Олексієнко закликав зібраних селян іти голосувати, бо інакше “ми всіх вас вивеземо на Сибір”. Тоді жінки підняли крик з відмовою голо¬сувати, бо більшовики нападають на невинних людей, знущаються з них і грабують. З довшою антивиборчою промовою виступила селянка Палагія Яцишин. Мітінґ було зірвано[28]. На передвиборчому мітінґу в с. Братківці Стрийського району большевицька агітаторка Флорова просто заявила, що, “чи ви будете голосувати, чи ні, вибори відбудуться і назначені партією кандидати таки бу¬дуть вибрані”.
  У с. Жирове Жидачівського району в січні енкаведисти застрілили дівчину – переселенку, Квіт Анастазію, що йшла з церкви додому й не хотіла йти на передвиборчий мітинґ[29].
  6 лютого 1946 р. на мітинґу в с. Монастирець Журавненського району енкаведівські агітатори поставили зібра¬ним селянам запитання, чи вони будуть голосувати. При¬сутні закричали: “Не будемо. Ви нас грабуєте і нищите. Хочемо Самостійної України”. Більшовики мітинґ розігнали, а активістів заарештували і сильно побили[30].
  У день самих виборів масовими були випадки по всіх селах області, коли не до¬чекавшись добровільної явки населення, до виборчих урн енкаведистські і військові гарнізони почали зганяти людей до виборчих приміщень силою, під багнетами та кулеметами. При цьому села ще з вечора попереднього дня були обложені кулеметними застава¬ми і навіть гарматами, танками. Людей, які не хотіли виходити з хат, до непритомності били, викручуючи їм руки, вибиваючи зуби, ламаючи кості, або тероризуючи пострілами над головами, або й розстрілами окремих громадян. Часто люди у виборчих приміщеннях пробували перекреслювати виборчі бюлетені чи писати на них ре¬волюційні кличі. Проте, як виявилося, такий хід подій був передбачений і у всіх виборчих приміщеннях або не було кабін, олівців, або вони (ка¬біни) були відкриті, чи зроблені з марлі. Однак неможливість терором зігна¬ти населення до урн змусила енкаведистів брати в руки малі урни і пробувати по хатах збирати бюлетені до них. У помешканнях людей відбувалася аналогічна ситуація тій, яка була на виборчих дільницях. Часто помешкання були пустими, бо насе¬лення в день “виборів” масово тікало у ліси або ховалося, тоді, як правило, за виборців бюлетені кидали самі енкаведисти. Так в с. Тейсарів Жидачівського району щоб змусити голосувати Сенишина Михайла, йому стріляли понад вуха, а потім важко побили, а Козакові Ва¬силеві вибили 4 зуби. В усьому селі залишилося 10 лютого небитими тільки 30 людей. На 600 голосуючих тут доб¬ровільно (це значить не безпосередньо під побоями) про¬голосувало 5 людей, 300 зовсім не голосували. При підрахунку голосів виявилося 25 голосів зайвих[31].
  В с. Прибілля Новострілищанського району лейте¬нант НКВД застрілив Оленського Миколу, що відмо¬вився голосувати. В с. Новосілки-Опарські Комарнівського району енкаведист убив селянина Дзюму Івана, який не хотів голосувати[32]. У с. Крушельниця Сколівського району виборців на дільниці били. Одна із селянок взяла бюле¬тень, змочила своєю кров’ю і кинула в урну зі словами: “Ось вам ваша демократія”[33].
  У с. Волошинове, на Самбірщині, енкаведисти си¬лою зігнали жінок на передвиборчий мітинг і наказали йти голосувати. Ні одна з жінок не пішла до виборчої дільниці, тоді енкаведисти почали стріляти, внаслідок чого кілька старших жінок зімліло. Однак навіть це не змусило присутніх піти добровільно до виборчих урн. Тоді НКВД силою заводило кожну жінку до середини і, не зважаючи на їхню згоду, кидали за них виборчі бюлетені до урн[34].
  Ось які спогади залишилися в жителя с. Брониця Миколи Гука про “найдемократичніші” вибори в СРСР: “З приходом радянської влади настали важкі часи. Совєти вкрай жорстоко поводилися з населенням. Пам’ятаю перші вибори до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року. У нашому селі жодна людина не йшла голосувати. Тоді до села приїхали червонопогонники – війська МВС і почали чинити безчинства та насилля: запалили дві стодоли, людей силою заганяли до сільради на виборчу дільницю, при цьому жорстоко били. Якщо людина відмовлялася голосувати, то її або кидали до підвалу з водою, або дверями затискали пальці однієї руки, а в іншу давали ручку і бюлетень, змушуючи проголосувати”[35].
  У с. Улично при підрахунку голосів виявилося 90 зайвих бюлетенів. Аналогічна ситуація із зайвими бюлетенями була у м. Бориславі, с. Модричах, Орові та інших населених пунктах[36].
  Внаслідок таких заходів організації виборчих кампаній, за даними виборчих комісій в голосуванні взяло участь 100%.
  Для підпілля вибори закінчилися великими втратами. Так, на теренах Дро¬гобицької області ОУН і УПА понесли значні втрати. Протягом січня-квітня 1946 р. органи НКВД–НКДБ разом з військами Червоної армії провели проти пов¬станців 4394 операції, в ході яких було розбито 41 бой¬ову одиницю УПА і ліквідовано 112 низових осередків ОУН, знищено 1489 бійців[37]. Як пише дослідник Л. Шанковський, за пів року “великої блокади” підпілля втратило вп’ятеро більше, ніж за наступні три роки[38]. Велика більшовицька блокада 1946 р. призвела у збройних силах ТВ–24 “Маківка” до ще більших утрат. Із п’яти сотень уціліло лише три, і то з поріділими рядами. У структурах Самооборонних кущових відділах (СКВ) втрати були ще відчутнішими, а 30 березня 1946 р. у Сколівському районі Дрогобицької області був затриманий колишній командир Тактичного відтинку “Маківка” УПА–Захід О. Вітовський (“Андрієнко”, “Зміюка”)[39]. 21 лютого 1946 р. в с. Модричі загинув “Моряк”, командир сотні ім. полк. Дмитра Вітовського, один із кращих старшин УПА, який у роки німецької окупації був вишкільним референтом Дрогобицької області.
  Проте, незважаючи на значні втрати, збройний опір УПА окупантам на Дрогобиччині не припинявся ні на хвилину.
  За даними підпілля у виборах взяли участь тільки 10% населення краю. Наслідками проведених “найдемократичніших” виборів була тотальна фальсифікація волевиявлення населення. Їхнє бойкотування не завадило офіційній радянській пропаганді під час оголошення підсумків виборів заявити, що вони були одностайними і за блок комуністів і безпартійних віддали свої голоси більше 99 процентів усіх виборців, а “трудящі” Західної України “йдуть за Комуністичною партією, великим Сталіним”. Більше того, більшовики заявили, що український визвольний рух зазнав остаточної поразки. Так, виступаючи 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов заявив, що УПА, яка була масовою повстанською організацією, “впала безнадійно і не підніметься”[40]. На цій нараді Олексенко, секретар Дрогобицького обкому КП(б)У заявив: “Що показали вибори. Вони пока¬зали, що оунівці без бою не здадуться... Я просив би, Микита Сергійович, дати нам ешело¬ни, щоб ми могли вивезти родини бандитів, це має велике значення, а у нас їх досить (сімей бандерівців – В. І.)”. А ті, хто виступав на нараді, одноголосно визнали, що без допомоги Червоної Армії вибори до Верховної Ради СРСР провести було б неможливо[41]. Проте як показали дальші події, це було далеко не так.
  Отже, вибори до ВР СРСР та УРСР згідно Конституції в своїй суті не були демократичними і рівними. Активне виборче право отримували лише кандидати блоку комуністів та безпартійних, яких висували відповідні органи КПУ, а також керовані нею громадські організації (профспілки, кооперативи).
  Відмовившись брати участь у голосуванні, мешканці Дрогобиччини показали своє вороже ставлення до радянської влади, а “обрані” депутати не могли виступати виразниками їхніх інтересів. Такі наслідки виборчих кампаній стали манініфестом перед цілим світом підтримки УГВР, тобто голосуванням за Українську самостійну соборну державу.
  
  
  1 Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною /Ю. Ю. Сливка, В. І. Масловський, М. М. Швагуляк та ін. Відп. ред. Ю. Ю. Сливка; АН УРСР. Ін-т суспільних наук. – К.: Наукова думка, 1989; Під зорею Радянською (Авт.: Г. В. Атаманчук, М. В. Брик, Г. І. Ковальчук та інші; упоряд. В. П. Чуйганов). – Львів: Каменяр, 1979.
  2 Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 – 1952. – Мюнхен: CICERO, 1953; Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С. 634 – 793.
  3 Киричук Ю. Український національний рух 40 – 50-х років XX століття: ідеоло¬гія та практика. – Л.: Добра справа, 2003; Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. – Львів: ЛДУ імені Івана Франка, 2000; Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946 – 1956 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999; Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – Київ, 2002; Ткаченко С. Н. Повстанческая армия (Тактика борьбы) /Под общ. ред. А. Е. Тараса / Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000.
  4 Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005.
  5 Деревінський В. Агітаційно-пропагандивна діяльність ОУН і УПА під час виборів до Верховної Ради СССР у 1946 році // Визвольний шлях. – 2001. – № 12. – С. 64 – 71.
  6 Дмитерко О. М. ОУН-УПА і вибори до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року ⁄⁄ Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президентові України. – Львів, 2003. – Вип. 3. – С. 105 – 112.
  7 Гаврилюк М. Збройна боротьба УПА на теренах Дрогобиччини // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Том 4. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1997. – С. 421 – 436; Фриз З подій в Дрогобиччині в 1944 – 1947 роках // Дрогобиччина земля Івана Франка. – Том 1. – Дрогобич: Бескид, 1993. – С. 123 – 125.
  9 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК / Ред. кол. В. І. Юрчук, Ю. Н. Єльченко, Г. К. Крючков, В. М. Мазур, П. К. Мусієнко, Ф. М. Рудич. Т. 2. (1941 – 1976). – К.: Орден трудового червоного прапора видавництво політичної літератури України, 1977. – С. 103 – 111.
  9 Кентій А. Боротьба без компромісів // Літопис УПА. Нова серія. – Т. 5: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС–МВС, МДБ–КДБ: 1943 – 1959. – Кн. 2. 1946 – 1947. – Київ – Торонто, 2002. – С. 12.
  10 Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С. 763.
  11 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 761 – 762.
  12 Цит. за. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. (Підготували Я. Лялька, Р. Коритко, М. Онишкевич та ін.). Авт. Передмови Я. Лялька. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 33 – 34.
  13 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 762.
  14 Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 – 1952. – Мюнхен: CICERO, 1953. – С. 138.
  15 УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944 – 1951 рр. – Б.м.: Видання Закордонних частин ОУН, 1956. – С. 198 – 199.
  16 “Здобудеш… або загинеш…” (Спогади ветеранів ОУН-УПА про національно-визвольну боротьбу в 1940 – 1950-х рр. на Дрогобиччині). Книга 2 / Упорядники Ю. Кишакевич, М. Галів. – Дрогобич: Ред.-вид. відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2007. – С. 158.
  17 УГВР в світлі постанов… – С. 132, 199.
  18 Літопис нескореної України… – С. 35 – 36.
  19 УГВР в світлі постанов… – С. 218.
  20 УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942 – 1950 рр. – Ч. 1. – Б.м.: Видання Закордонних частин ОУН, 1957. – С. 153 – 159.
  21 Там само. – С. 157.
  22 УГВР в світлі постанов… – С. 242 – 243
  23 Там само. – С. 219 – 220.
  24 Сергійчук В. Український здвиг: Прикарпаття. 1939 – 1955 рр. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. – С. 409.
  25 УПА в світлі документів…– С. 347
  26 Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002. – С. 289.
  27 УГВР в світлі постанов… – С. 214.
  28 Там само. – С. 221 – 222.
  29 Там само. – С. 215.
  30 Там само. – С. 216 – 217.
  31 Там само. – С. 227.
  35 Там само. – С. 227 – 228.
  36 У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА. – Авгсбург, 1949. – С. 128.
  34УПА в світлі документів…– С. 91.
  35 “Здобудеш… або загинеш…”… – С. 165.
  36 УГВР в світлі постанов… – С. 229.
  37 Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946 – 1956 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999 – С. 15.
  38 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 812.
  39 Кентій А. Боротьба без компромісів… – С. 15.
  40 Там само. – С. 16.
  41 Літопис нескореної України… – С. 35.
  
  29.12.07

• 2008.07.30 | igorg

  На зніщеннє Русі Володимир Сергійчук

  15.May.2007 http://nacija.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=1206&Itemid=10
  
  До 60-річчя акції "Вісла" як завершального етапу ліквідації українства в комуністичній Польщі
  
  Коли на початку ХХ століття відродилася Українська держава, то більшість провідників польського національно-визвольного руху, відкинувши недавнє гасло поневоленої польської демократії "За вашу і нашу свободу", не тільки пішли на повне заперечення прав українського народу на самостійне життя на його західній етнічній території, а й піднесли на нього меч з метою загарбання цих земель. Зокрема, в Галичині вже з перших днів проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки підняли повстання проти легітимної української влади.
  
  Зрозуміло, що українці змушені були збройною силою відповісти на ці завойовницькі посягання, не заперечуючи водночас права польського народу відроджувати власну самостійну державність на його етнічних землях. Однак тодішня польська політична еліта підштовхнула поляків на дальший збройний спротив прагненню українців бути господарем на рідних землях. Надалі між двома сусідніми народами, котрі щойно вирвалися з неволі, зав'язалась жорстока боротьба, і це в той самий час, коли зі Сходу насувався більшовизм - нова небезпека, яка загрожувала існуванню української і польської держав.
  
  Цю небезпеку взявся ліквідувати український народ кров'ю і залізом, виставляючи свої груди перед тими брамами, через які більшовицькі армії мали намір пройти в Європу. Незважаючи на це, Польща завдає українській визвольній боротьбі удар в спину, виступаючи усіма своїми силами, доповненими присланою державами Антанти з Франції для боротьби винятково з більшовизмом добре вишколеною й оз- броєною армією генерала Галлера.
  
  Україна програла, оскільки воювала тоді на трьох фронтах (більшовицький, білогвардійський та польський) і без жодної моральної та матеріальної підтримки зовні. Після правління Пілсудського в Речі Посполитій перемагають концепції Романа Дмовського і Станіслава Грабського про однонаціональну Польщу, а отже, повної - хай і насильної - асиміляції українців, білорусів та представників інших народів. Проти українців Польщі в 30-х роках минулого століття розгортається масовий фізичний і моральний терор, який не припиняється з перших днів Другої світової війни. Тоді польська верхівка зайняла ворожу позицію до українського визвольного руху й української державної проблеми, і в такому дусі наставила загал польського громадянства.
  
  Верхівка польського націоналістичного підпілля, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво і ненависть до українців. Хоч як це прикро, але на відозву українського підпілля до поляків про примирення поляки відповідали так: "Глупє, безчельне, хамскє бреднє. Хамам здає сє, же потрафйом зреалізоваць своє гайдамацкє пляни. Нє дочекає сє, гади, тей реалізації. Нє бендзє нігди України в Польсце! Пшисєнгами вам то на Бога! Зостаць з намі бендом моглі ці, це зейдом на дроге покути й опамєнтання, решта за Збруч! Єслі нє учиніцє того добровольнє, засвєціми вам пожогє, ктуром запамєнтацє до коньца дні ваших".
  
  Подібним тоном розмовляли керівники польського підпілля і з провідниками українського національно-визвольного руху, коли дійшло до переговорів восени 1943 року у Львові. Один з учасників цих зустрічей Мирослав Прокоп згадував, що польські представники тоді попереджали українців, що їх і надалі трактують як громадян Речі Посполитої, яких після війни будуть судити за зраду. У такому ж дусі було пройняте звернення представника еміграційного уряду у краї до українців, білорусів і литовців від 15 листопада 1943 року: "... Пам'ятайте, що стане над вами польська влада".
  
  Якщо перед приходом Червоної Армії в офіційних зверненнях польського підпілля з'явилися якісь обіцянки майбутнього співжиття національних меншин з поляками у відновленій ІІ Речі Посполитій, то збройні відділи мали зовсім інші директиви. Так, комендант Станіславського інспекторату АК Сандсядек ("Ага") пояснював своїм підлеглим нижчої ланки, що "в зв'язку з наближенням фронту і перспективи звільнення Західної України від німецьких окупантів АК повинна знищити якомога більшу кількість українського населення і цим полегшити в майбутньому відновлення Польщі в кордонах 1939 року при наявності більшості польського населення, що проживатиме в західних областях України".
  
  Комендант ліквідаційного загону Станіславського інспекторату АК Тадей Бонковський стверджував, що такими підрозділами "називалися терористичні групи добре озброєних учасників АК, перед якими були поставлені наступні завдання:
  
  1. За наказом інспекторату АК виконувати терористичні акти стосовно політичних противників АК.
  
  2. З метою фізичного знищення українського населення здійснювати напади на українські села.
  
  Про якісь інші завдання цих загонів я не знаю".
  
  Не можна замовчувати того факту, що під час гітлерівської окупації спеціальні терористичні відділи польського підпілля з самого початку свого існування мали завдання нищити свідомих українців та представників інших народів, котрі в умовах гітлерівської окупації боронили права рідного народу. Польські шовіністи щодо них стосували не лише кулю, сокиру й мотузку, а й отруту. Внаслідок так званої бактеріологічно-токсикологічної акції польського підпілля з квітня 1943 до липня 1944 року було ліквідовано 615 українців і білорусів, які на землі своїх батьків працювали в місцевих органах самоврядування.
  
  У самій Варшаві, згадував український підпільник Тадей Гордон, "поляки вбили понад сотню українців за те тільки, що були вони українцями. Між іншими вбили теж Голову Українського Допомогового Комітету на місто Варшаву. Який глузд був у тому, нехай вони самі скажуть колись, бо я ніякого добачитися не можу. А це було ще до 1943 року, цебто ще до того часу, коли розшалілася польсько-українська різня".
  
  Нові цілеспрямовані акції з метою винищення українського населення розпочинаються після вигнання гітлерівських окупантів. Скажімо, на українське село Завадку Морохівську за Західним Бугом Військо Польське вчинило 1945 року аж три бандитські напади - 23 січня, коли там під керівництвом полковника Плюто замучено 70 осіб, 28 березня (розстріляно 11 чоловіків) і 13 квітня (знищено 6 мешканців), а 30 квітня відділ Війська Польського зігнав на сільський майдан усіх тих, хто ще залишив-ся в живих, і насильно доставив їх на залізничну станцію для відправки до Радянського Союзу.
  
  Депортація до УРСР в 1944-1946 роках 482 тисяч автохтонного етносу з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя не розв'язала української проблеми в Польщі. Ні умовляння радянських властей з щедрими обіцянками "комуністичного раю" в Радянській Україні, ні терор польських банд, навіть через знищення Павлокоми, Завадки Морохівської, що повторили трагедію білоруської Хатині та чеського Лідіце, не могли вплинути на автохтонне українське населення Закерзоння, змусити його залишити назавжди батьківські землі. Нинішня південно-східна Польща продовжувала залишатися етнічною територією українців.
  
  І тоді у Варшаві розробляється план нової підступної операції - повного виселення українців на німецькі землі. До речі, пропозиції про те, аби українців цілими родинами відправляти на ці території, появилися ще в таємному листі помічника начальника оперативного відділу Генерального штабу Війська Польського майора Скібінського від 27 березня 1947 року.
  
  Операція "Вісла", треба погодитися з польським істориком Войцехом Сіткою, стала не наслідком убивства відділами УПА генерала Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 року, як це хочуть представити деякі дослідники. Бо перші проекти в цьому напрямку розроблялися раніше, а перша пропозиція щодо переселення решти українського населення на так звані возз'єднані землі була представлена в ЦК польських комуністів уже в листопаді 1946 року. А в лютому 1947 заступник начальника Генерального штабу Війська Польського генерал Стефан Моссор мав уже готову концепцію, що її висловив вельми лаконічно і ясно: "Весною провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями в розпорошенні по цілих Возз'єднаних землях, де вони швидко засимілюються".
  
  А пропозиції про її здійснення обговорювалися у формі проекту 27 березня 1947 року на засіданні Комісії Безпеки, тобто за день до смерті Свєрчевського.
  
  Інша справа, що ця подія прискорила ухвалу рішення про повальну депортацію українського населення з південно-східної Польщі на землі "одзискане", що й було зроблено на засіданні Політбюро ЦК Польської партії робітничої 29 березня 1947 року.
  
  Убивство Свєрчевського було використано польською прокомуністичною владою для обгрунтування акції "Вісла" і розгортання агресивної пропагандистської кампанії, яка поглибила і до того сильні антиукраїнські настрої в Польщі.
  
  Насильство над українцями в ході акції "Вісла" пов'язується й з таким страшним словом, яке лякає весь світ, як "Освенцім". Саме тут, на залізничній станції Освенцім, фільтрували українців південно-східної Польщі, котрих десятками ешелонів вивозили насильно на колишні німецькі землі. Так, навіть за неповними даними в період з 19 травня до 23 липня 1947 року - через Освенцім переїхало 269 транспортів з депортованими українцями: на Люблин - 6 (1512 осіб), Нижній Шлезьк - 74 (18954 особи), Ольштин - 37 (11849 осіб), Познань - 31 (8032 особи), Щецінек - 121 (36705 осіб). Власне, саме з Освенціма 9 травня 1947 року привезено 17 в'язнів до спеціального концентраційного табору для українців - Явожно.
  
  За даними Генерального Штабу Війська Польського, в період акції "Вісла" виселено 140575 українців і членів змішаних українсько-польських родин з 22 повітів 3-х воєводств. А оселено їх на терені 71 повіту 9-ти північно-західних воєводств. Крім того, було знищено в період акції "Вісла" 1837 членів УПА і 2444 - заарештовано.
  
  І саме тоді насильно виселено українців з усіх територій, наприклад, навіть із західної Лемківщини, де УПА зовсім не діяла, де з руки лемків не впав жоден поляк. Отець Степан Дзюбина згадував, як йому відверто пояснювали поляки причини акції "Вісла": "На то вас ту далі, абисьцє всьонклі в наш польскі організм".
  
  Поселеним на північно-західних землях українцям заборонялося змінювати місце оселення без згоди повітового уряду безпеки, якої нікому не давали. На нових місцях українці були позбавлені своєї церкви й школи, як і можливостей розвивати суспільно-культурне життя, їх переслідували навіть за співання українських пісень на весіллях.
  
  Акція "Вісла" в своїх програмових засадах чітко визначала своє завдання: "Основною метою переселення поселенців за акцією "Вісла" є їхня асиміляція в новому польському середовищі. Докласти зусиль, щоб цієї мети було досягнуто. Не вживати до цих поселенців назви "українець". У разі якщо з поселенцями на Возз'єднані землі пробрався інтелігентський елемент, слід його поселяти окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з акції "Вісла".
  
  Німців поляки не збиралися вливати в свій організм - вони їх і після війни побоювалися, тому намагалися пошвидше виселити на захід. Скажімо, кожний староста села на "землях одзисканих" мав, крім нагальних потреб, обов'язково контролювати за виселенням німців з цих теренів.
  
  Щоб унеможливити нелегальні повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р. позбавлено їхні права на залишені господарства та майно, навіть якщо вони не були зайняті новими власниками і їх передано державі. На жаль, цей закон не втратив своєї чинности до сьогоднішнього дня, і стосується не тільки приватних, а й громадських будинків. Тих, хто у якийсь спосіб повернувся на свою батьківщину і пробував поселитися на своїх або куплених господарствах, виселяли повторно або заарештовували. Ті, кому вдалося уникнути депортації, сиділи тихо й не висували жодних вимог.
  
  Після завершення операції "Вісла" почалося замітання слідів присутности українського етносу на південно-східних землях Польщі. Жертвою злоби й ненависті падали, в першу чергу, пам'ятки української культури - сакральні будівлі, цвинтарі, хрести, архіви, музеї, бібліотеки, українські назви сіл і вулиць у містах. Багато церков замінено на костели або на інші об'єкти громадського користування (магазини), тим самим знищувався повністю їхній внутрішній вигляд та обладнання. У 1977 році змінено відповідним розпорядженням одночасно назви 110 місцевостей, і лише гострий протест польських інтелектуальних середовищ змусив уряд до повернення більшості давніх історичних назв.
  
  Польським шовіністам у 1947 році здавалося, що вони, виконуючи інструкцію 1717 року про нищення українства, досягли своєї мети, відтак українське питання в їхній країні розв'язано остаточно, і через деякий час про українців ніхто тут і не згадуватиме. Однак історія розпорядилася зовсім інакше: акція "Вісла" обернулася вічною ганьбою Польщі, бо це був єдиний випадок, коли в мирний час держава виселяла своїх громадян з їхньої батьківської землі. А українці залишилися незнищенними, такими будуть і в майбутньому.
  
  
  Володимир СЕРГІЙЧУК,
  професор,
  доктор історичних наук

• 2008.07.31 | Вячеслав Хаврусь

  Ф.М.Плотнір про комуністичний голод та фашистські концтабори

  Детальніше про діяльність цієї Людину запрошую читати тут: http://www.day.kiev.ua/138592/ http://maidan.org.ua/static/news/1098618569.html http://uk.wikipedia.org/wiki/Климовський_Семен Нижче наводжу спогади, які Федір Миколайович Плотнір передав мені кілька днів тому. Мову оригіналу збережено.

  ---

  Жахливі спогади

  Была ужасная пора, Об ней свежо воспоминанье... Об ней, друзья мои, для вас Начну свое повествованье. Печален будет мой рассказ. О.С.Пушкін

  Тепер можна вільно говорити, а ЗМІ оприлюднюють, публікують спогади старожилів чи розповіді нащадків людей, котрі пережили злочини минулої влади і тепер є вже нечисленні свідки тих злодіянь. Розповідаючи описують святу правду: гинули люди з голоду, масово вимирали цілі сім'ї, людські трупи валялися в самих різноманітних місцях, бо шукаючи порятунку, людина кудись брела і знесилена присідала й лягала відпочити. Та був це вічний спокій масі людей дорослих і особливо дітей. Це свята правда, але правда не вся. Перечитуючи ті спогади, я дивуюся, що моя рідна Нова Прага являла в ту пору немовби аномалію. Про жахливі події, що відбувалися у нас, в інших краях не вгадується. Тому хочу приєднати і свої спогади народної розповіді. КАНІБАЛІЗМ. Я корінний житель (абориген) Нової Праги. Народився у 1918 році, отже в 1933 році йшов мені 15-й рік і ті жахливі події переживав, у мене були пухлі ступні ніг. І все те навічно закарбувалося в мою пам'ять. Напроти школи, в котрій донедавна містився РЕС, в середині кварталу поблизу межі МТС знаходилися дві хати-трущоби. В одній жив з сім'єю чоботар Мозговий, а в іншій тулилася єврейська сім'я. Та Мозговий в 20-х роках неподалік по вулиці Паризька Комуна побудував собі хатину (потім там жив Степан Гарасюта). Та коли його за щось засудили, то дружина з хлопчиком перебралася в нову хату. Там на них і нагрянув страховітній 1933 рік, - як і основна маса населення страждали і мучилися від голоду. Одного разу зустрілася Мозгова з бувшою сусідкою – дівчиною з єврейської сім'ї (здається прізвище Когонович) і та жаліється, що страшно мучиться з голоду і хоче піти до брата в Знам'янку, може той чимось допоможе. А Мозгова: «І я хочу в Знам’янку. то приходь, переспимо, а вдосвіта і підем, вдвох охотніше». В ночі вбила дівчину, засолила м'ясо в макітрі і споживала. Та бродила вдень понад річкою Свинарною може десь гірчак чи щавель кінський вилізе із землі. І нагляділа за річечкою на протилежнім городі, що зачервонілися листочки сходів. Підійшла - а то посаджені на висадки два буряки. Забрала додому дарунок. Далі господар городу Аврам Миколайович Ткачов (служив у міліції) виявив пропажу і повів пошук: потоптані сліди, а потім збита на траві роса — привели його до хати Мозгової. Заглянув у вікно – сидить вона на печі і вичісує воші з голови, на пришельця якось не хоче реагувати. Ткачов вийняв раму вікна та заліз у хату – шукати свої буряки. З під полу (примітивна кроватка) витяг макітру з шматками м'яса і дівочою цицькою... Міліція при сусідах допитала Мозгову і забрала з собою, а хлопчика відправили в дитячий будинок, де теж лютував голод. Дальша доля цих персонажів мені невідома. АКТ ПРОТЕСТУ. Через декілька садиб південніше в кінці ряду хат жив Степан Петрович Земницький. Медицинський фельдшер, людина високої порядності, доброти та він багато років співпрацював у Новопразькій лікарні з Порфирієм Єрмолайовичем Войстриковим, був його надійним помічником (в моїй книжці «Новопразький літопис» на с.64 на груповому фото він ліворуч від П.Є.Войстрикова). Неподалік від лікарні, поряд зі сторожевою могилою він побудував собі добротний будинок, що зберігся і до наших днів (вул. Паризької Комуни, 90). Та коли він довідався, що по сусідству убили людину і споживали людське м'ясо, щоб рятуватися від голоду, не зміг перенести такої наруги над Божим створінням. Скориставшись тим, що дружина пішла з дому (понесла в «Торгсін» перстень, щоб проміняти на їжу) він порізав на руках кровоносні жили, стік кров'ю і помер. То з допомогою сусідів вирили на краю подвір'я неглибоку яму і захоронили біля свого городу. Високу достовірність цих розповідей (про Мозгову та про Земницького) я можу гарантувати тим, що почув та закарбував ці історії від своєї тітки, рідної сестри моєї матері - Давидової Ганни Онисімовни. шо в заміжжі жила по сусідські і була свідком обох подій. Про інші випадки людоїдства в Новій Празі мені доводилося не раз чути в розповідях земляків. На східній околиці села (на Губівці) біля хати вимерлої родини виявили трупи з відрізаними частинами м'якоті - сідницями. А на південно-західному кутку села (на Курганах) у жінки померли двійко малих діток, то їх спожили на їжу. Та більш конкретно і адресно я свідчити не можу. Та і хто тоді займався збором цих матеріалів. Людина ні про що інше не думала, тільки про їжу, шукала яким би способом врятуватися від мук голодної смерті. ТОРГСІН. І тепер я не можу однозначно ствердити про правовий статус цієї установи. Якщо припустити, що державне підприємство - то це верх цинізму. Та якщо це акція якогось авантюриста, то на місцях же існувала багатоступінчата влада. Про подібну установу в інших населених пунктах згадки я не зустрічав. На першім поверсі (хід з вулиці Жовтневої) будинку, де на другім містився фінансовий відділ, а внизу тривалий час була книгарня, в рік голодомору - ... травень 1933 року - діяла загадкова установа під назвою Торгсін. Там голодні люди, котрі приносили туди дорогоцінності, одержували взамін продовольство - борошно, пшоно та інші крупи, бутилку олії чи кусочок сала. З приміщення розносився нестерпно подразнюючий запах копченої риби. Краще винагороджувалися золоті речі та приймалися серебряні вироби. 1 хто мав щось таке (обручки, хрестики, цепочки) то несли на обмін. В нашій рідні нічого відповідного не було. Частково рятувала нас корова Та слабли, в очах темніло, пухли ступні ніг. Коли почув ніби в школі дають по тарілочці супу, то почвалав туди. Та варили два дні і продукти закінчились. Додому я прямував провз Торгсін як же там нестерпно дратували аромати копченостей. ОСТРІВ ПОРЯТУНКУ. Десь із 1923 року і аж до хрущовської реформи в післявоєнні роки Нова Прага була центром Новопразького району. І відповідно до схеми державного устрою в ній знаходилися установи та організації, передбачені тією схемою. Зокрема були і районний відділ ГПУ (Державне політичне управління, в останній період комуністичної влади - КГ'Б); райспоживспілка, про які мова буде нижче. В місцевому Г'ПУ служив фельдєгерем Іван Савич Гайдамака, уродженець тої місцевості, де колись жив і діяв Устам Кармалюк, творець своєрідного соціалізму: забирав у багатих і віддавав бідним. Іван Савич перевіз сюди матір із меншим братом і сестрою. Ми з Василем Савичем були однокласники, а потім і закадичними друзями на все життя. Свою дружину Іван Савич влаштував секретаркою голови райспоживспілки, а її батька - Рижова Якова Пимоновича - завгоспом. Яків Пимонович був надзвичайно здібний і удачливий господарник. Неподалік контори РСС він організував будівництво чотирьох корпусів-свинарників (зберігся досі лише один - тепер там місцевий інкубатор) і там вирощував та відгодовував свиней. А на південь від Нової Праги на виділеному масиві землі побудував господарчий будинок (у вершині балки Свинарної біля байраку, що звався Неживенків садок) і там вів польове господарство. Значні площі землі засівав вікомішанкою та іншими потрібними для свинарства культурами. По луках та неудобствах вигулювались і випасалась чимала череда телят. Навіть ягоди вишень, що росли в байраці, обривалися, прив’ялювалися і там же на місці коптилися. Люди охоче йшли на сезон туди працювати - і заробіток непоганий, а ще й щоденна варена їжа. Так було кілька років. Та ось нагрянула страхітлива осінь 1932, а особливо страхітлива і жорстока весна 1933 року. В мене немає здібностей, щоб описати ті жахи, ті страхіття, що діялися в селах. Голодні і обезсилені люди годні були на неймовірні вчинки, з останніх сил безсило брели, шукаючи порятунку. І ось пішов слух, що у Рижого на хуторі дають поїсти. Немов на вогні маяка брели, а то й повзли часом страхітливі людські подоби до хутора, «до Рижого» з Нової Праги та з навколишніх сіл. Я пам'ятаю головківських людей — це Нероди і Гури, з Мошорино - Щербина, інших прізвищ не запам'ятав. З нашої сім'ї пішов гуди батько, а потім переказав, то пішов і я. Спершу з дорослим чоловіком (Михайло Олексіїв) пасли вдвох телят. На луках з весни появлялося багато грибочків дрібненьких, прямо цілі грядки (черені). То ми на жерстяному листі їх жарили і це був досить поживний додатковий пайок. Пізніше я на конній гребці підгрібав покоси грав і вікомішанки, та й на інших роботах був, аж поки в школу йти. Хто зміг добратися до «Рижого», той врятувався від страшенних мук голодної смерті. Кожен щодня одержував кусок хліба, миску затірки, а ще розміром з долоню шматок білої солодкої макухи (кукурудзяної), додатково підгодовували косарів. їхній труд був тяжким: вікомішанка запліталася, і косу потягти в ній було дуже важко. Косарі часом підрізали заплутане в покосі зайченя. Яків Пимонович кудись відправляв відгодованих свиней і одержував корм для нових поставок. Так він зміг на хуторі рятувати нещасних людей. Та чимало людей не могли дійти, сідали чи лягали відпочити і часто це був вічний спокій. Шлях по балці Свинарній, та по Шарівській дорозі був густо позначений людськими трупами. Я чув, що їх підбирали на гарби і десь відвозили. Але кого тоді цікавили прізвища померлих. Кожна людина шукала порятунку, спасіння. Дома у нас зосталася мати з трьома малими дітьми. Була своя корова і її молоко рятувало сім'ю. Корову перевели в другу половину хати і там вона привела телятко. Та вночі голодний чоловік вирвав вікно, убив і забрав телятко. Пізніше Гайдамаки і Рижови переїхали в балту. Іван Савич там працював завгоспом у домі стариків. Його дружина загинула, коли німці бомбили Балту. Василь Савич був фотографом. Коли я гостював у нього, то навістив і Якова Пимоновича. Він добре пам'ятав мого батька Миколу Йосиповича. При зустрічі він дав оригінал фотографії того хутора, де він так відчайдушно рятував голодних людей. В мене самого були пухлі ступні ніг, немов пухкі булочки. Придавиш було пальцем і утворюється глибока конусовидна ямочка з дном, що мало голубий колір (можливо, просвічувалася кров). Мабуть не всі повірять у достовірність моєї розповіді. Та я ж не шукаю якихось пільг чи привілеїв. Просто попросив мене обласний архів і я пишу. «Да ведают потомки православних...». 23.03.2008 р.

  ---

  Епізоди

  «Свежо предание, но верится с трудом».

  РЯТУЮТЬ І ПОКІЙНИКИ. Після репатріації з концтабору та перевірки в ОКР Смерш (відділ контррозвідки) я повернувся в рідну Нову Прагу. Шукаючи засобів для прожиття, пішов працювати в районну друкарню. Разом з Миколою Семеновичем Гелеверею ми на «бостонці» друкували районну газету. Наша робота залежала від цензора з райкому партії (райліт), який давав дозвіл, підписуючи газету до друку. Часом такий дозвіл затягувався до пізнього вечора — уточнювались якісь зведення з колгоспів і інше. Місцева електростанція давала світло до 24 години, тож доводилося друкувати в ручну. Один накладає папір, другий крутить машину. І гак по змінно. Під час одного з таких чекань дозволу райліта Микола Семенович крім іншого розповів, як в страховітній голод 1933 року він врятував свою сім'ю за допомогою покійника. Розказав йому сусід, що на Великім кладовищі колись поховали якогось видатного земляка у склепі – в розкішному одязі та з золотим ланцюжком на шиї. Це підказало порятунок. Вони вдвох, ще тільки задиралося на світання, пішли на кладовище до того склепа. Відсунули кам'яну заслонку і один став на варту, а Микола Семенович поліз у склеп. Поховання було давнє, дощана труна згнила і на скелеті шиї покійника Микола Семенович знайшов ланцюжок і без зусиль висмикнув його. Ланцюжок був з масивним золотим хрестиком. Поставили на місце заслонку і ще майже в пітьмі втекли до дому. Вдень пішли в «Торгсін» і виміняли продуктів — відро борошна, майже відро пшона, дві пляшки олії і четвертину сала. Порівну все розділили на дві сім'ї, порятувавши їх тим від страшних мук голодної смерті. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ. За час голодомору вимерло дуже багато народу - і працездатного, і молодої порослі, і дітей. Опустілі хати буйно заростали бур'янами. Багаті і родючі українські чорноземи лишилися без своїх одвічних господарів-піклувальників. Це врахували і правителі. Було проведено масове переселення в нашу зону переважно працездатного молодого населення із малоземельних районів пограничної із Росією Сумської області, в основному з Хильчанського та Новгород-Сіверського районів. Зокрема, до нас у Нову Прагу переселили та розмістили по хатах-пустках людей з прізвищами Небелиця, Габура, Войстрік, Чухно, Багрій, Зубов, Дегтярьов, Конопелько, Криворучко. Поволі життя починало відроджуватися, молодь включалася в трудове життя, змішувалася із місцевим населенням. Та трималася частково традицій в побуті, а особливо в розвагах, укладу і звичаях свого рідного краю. Вечорами молодь збиралася біля одної з хат, часом заводили і пісні. Я особисто пам'ятаю одного парубка, котрий з простою гармошкою усідався на призьбі і награвав нескладні мотиви і танцювальні мелодії. Іноді він, акомпануючи собі, співав простенькі частівки. Пам'ятаю таку: Ходит Ванька по деревне И лузает ореха. За ним девки табунами: Дай-ка Ванька орехов. Ванька девкам отвечает Вот вам..., не орехов. Ще знаходились та хоронилися трупи померлих голодною смертю мучеників, а паростки життя пробивалися із землі, що прийняла в свої обійми мільйони. А з репродуктора, немов би нічого не трапилося, виспівувалось: Над страной весенний ветер веет, С каждьім днем все радостнее .жить. И никто на свете не умеет Лучше нас смеяться и любить.

  ---

  Епізоди із спогадів Ф.М. Плотніра. Бухенвальд

  Мабуть, через надмірне переохолодження на-роботі у мене розболівся зуб. Болі були настільки нестерпні, що я зважився одного ранку піти в ревір (табірна лікарня), а не в робочу команду. Там зареєстрували мій №35949 і з допомогою медикаментів в деякій мірі притупили біль. Та наглядач за ревіром. есесівець, визнав мій поступок актом саботажу (мов, міг би після роботи піти в ревір). І покарав мене на тиждень: послав мене у штрафну команду „Штайн брук" (каменоломня). Цей кар'єр був у зоні концтабору на схилі гори. По звивистих сходах штрафна команда ранком опускається на дно кар'єра, що являє собою неправильної форми витягнутий прямокутник приблизно до 300 м довжиною. В однім кіпці лежить велика купа каміння. Команда, мабуть з пів ста в'язнів, витягується ланцюжком, бере по каменю і несе в дальній протилежний куток. Так ходимо навколо куп каміння, поступово переносимо купу на нове місце. Спочатку кожен бере меншу каменюку, та доходить черга і до великих, дуже важких. Так проходить робочий день і нас гонять в табір. В наступні дні така ж робота продовжується. Та ось перетаскані на нову величезну купу всі камені. Робота закінчена. Але нова команда – брати по каменю і переносити па попереднє місце... О люди! Мабуть, ви не в змозі уявити, як це тяжко. Тяжко фізично, знесилені в'язні, човгаючи ногами, таскають велике каміння. Та ще набагато тяжче моральна кара. Ця робота зовсім не потрібна і придумана для нашої муки, для знущання. Колись Енгельс писав: „...труд создал человека". Та нацисти замість функції творця використали труд як кару. Це невимовно тяжка кара.

  Дахау

  На початку квітня 1945 року велику партію в'язнів погнали з гори, з Бухенвальду вниз, де було місто Веймар. Там нас загнали в товарні вагони, по 100 чоловік у вагон і, мабуть, з двадцять днів возили між двома фронтами (радянська армія – союзники) під посиленою охороною. Померлих в дорозі переносили в останні вагони, поповнюючи з них до сотні живими. В. одному місці поруч залізниці лежали штабелі дров. То там зупинилися і всі трупи з вагонів витаскали і склали на ці штабелі. Нас знову загнали у вагони і повезли далі. Десь 22 чи 23 квітня нас привезли в Дахау. Там смертність в'язнів була настільки масовою, що табірний крематорій не міг спалювати мертвих і трупи доправляли і штабелювали поблизу крематорію. Зважаючи на весну, штабелі почали посипати сіллю. А потім просто трупи скидали на кучу. Мабуть, закінчилася сіль. Звільнили Дахау американці 29 квітня 1945 року, приблизно о 8 годині вечора за середньоєвропейським часом. На другий день відбулася громадянська панахида над покійниками. Бульдозером була вирита глибока і довга траншея. Гуди згорнули трупи, була створена ще одна братська могила. Піддані СРСР відділилися окремим формуванням, були створені певні групи, підрозділи. Проводилися політінформації, читки. Почали виходити щоденні листівки, комендатура допомогла випустити їх на стіклографі. Для колишніх в'язнів були відкриті всі склади цивільного одягу і кожен вибрав собі заміну полосатої „уніформи". Покращилось харчування і медичне обслуговування. В табір приїздив представник радянського командування капітан Щербаков. Він співчутливо спілкувався з нами, кажучи, що це не ганьба наша, а наше горе, оті переживання. А невдовзі почалася і репатріація. Спершу американці перевезли нас санітарними автобусами в місто у верхів'ї Дунаю. А потім пароплавом до міста Кремса. А там уже починалася зона радянської окупації і Батьківщина зустрічала „рідним матом”. Ф. Плотнір

• 2008.08.31 | igorg

  ГУЛАГ. Паутина Большого террора Энн Эпплбаум

  Пулитцерівська премія
  
  http://www.infanata.org/society/history/1146101175-gulag.-pautina-bolshogo-terrora.html
  
  Закачувати звідси
  http://rapidshare.com/files/139709822/GULAG_Pautina_Bolshogo_terrora.rar
  
  http://infanata.ifolder.ru/7833399
  
  Название: ГУЛАГ. Паутина Большого террора
  Автор: Энн Эпплбаум
  Издательство: Московская школа политических исследований
  Год: 2006
  Страниц: 606
  Формат: PDF
  Размер: 1255 KB
  ISBN: 5-93895-085-6
  Язык: Русский
  Эта книга - история советских концлагерей со времени их возникновения в годы большевистской революции, история их превращения в важную часть советской экономики, история частичного демонтажа лагерной системы после смерти Сталина. В этой книге говорится и о наследии ГУЛАГа: несомненно, порядки и обычаи, царившие в советских лагерях для политзаключенных и уголовников в 70-е и 80-е годы, развились непосредственно из порядков и обычаев предшествующей эпохи, и поэтому без последнего периода лагерная история была бы неполной.
  Можно сказать, что это удостоившееся Пулитцеровской премии «самое документированное исследование эволюции советской репрессивной системы Главного управления лагерей» в первую очередь обращено к тем, кто помнить не хочет. Немалую часть книги автор посвящает именно этому прискорбному факту (если, конечно, можно так легкомысленно обозначить практически полное отсутствие исторической памяти у целого народа).
  
  В книге – то, что было описано, задокументировано и напечатано. Беспросветные эти описания мы не раз читали и в других свидетельствах о ГУЛАГе:
  Здесь на Лубянке ты была уже не человек. И вокруг тебя нет людей. Тебя ведет по коридору, раздевает, обыскивает машина. Все делается совершенно безразлично. Ты ищешь человеческий взгляд, я уже не говорю про человеческий голос – его нет… Они в тебе человека не видят. Ты для них вещь. Вещь!
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.07.10 | igorg

    ГУЛАГ. В рисунках (коміксах)

    http://www.gulag.hu/baldaev/page00.htm
    Це треба дивитися ...

  • 2009.07.23 | igorg

    Євген Грицяк. «Історія Норильського повстання» (л)

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1248109755 stryjko_bojko
    
    Євген Грицяк. «Історія Норильського повстання» (л
    http://www2.maidan.org.ua/n/about/1247127644/
    http://www.day.kiev.ua/169445/

  • 2009.10.29 | igorg

    Военнопленные в СССР: 1939-1956 гг. Документы и материалы

    http://infanata.ifolder.ru/14716684
    __________________________________________________________________
    Дуже цікаві матеріали. Ось наприклад
    
    ВЫСТУПЛЕНИЕ МИНИСТРА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР С.Н. КРУГЛОВА
    НА СОВЕЩАНИИ МИНИСТРОВ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ РЕСПУБЛИК
    И НАЧАЛЬНИКОВ КРАЕВЫХ И ОБЛАСТНЫХ УПРАВЛЕНИЙ МВД
    Москва 20–22 марта 1946 г. Совсекретно
    ...
    Внутренний распорядок лагерей надо упростить и подчинить его интересам трудоиспользования и сохранения физического состояния военнопленных. Если военнопленному надо на работу идти к 8 часам, то не надо его поднимать в 5 часов, пусть он дольше лежит, ведь вы знаете, что чем больше человек лежит, тем меньше ему надо есть. Внутренний распорядок пересмотрите по всем лагерям ваших областей, упростите его и подчините его этим задачам.
    ...
    
    Після такого стає зрозумілим як слід читати несекретні документи, скажімо про норми харчування і т.д. Дуже доступне пояснення.
    
    Не менш цікаво ст.689
    
    ДИРЕКТИВА НКВД СССР № 489
    ОБ АГЕНТУРНОЙ РАБОТЕ СРЕДИ ВОЕННОПЛЕННЫХ
    Москва 7
    октября 1943 г. Совсекретно
    ...
    11. Оперативную отчетность представлять УПВИ НКВД СССР в соответствии с табелем оперативных донесений. В перестройке агентурной работы среди военнопленных учитывать следующие перспективы:
    по немецким военнопленным: в связи с активизацией работы Национального
    комитета «Свободная Германия» и «Союза немецких офицеров»1 проводится
    усиленная вербовка агентуры для внедрения ее в государственные, общественно-политические, научные, религиозные, спортивные и другие организации на послевоенный период;
    по румынским военнопленным: в октябре–ноябре с.г. проводится большая работа по формированию румынской пехотной дивизии. Одновременно с этим проводится вербовочная работа на послевоенный период;
    по итальянским и венгерским военнопленным: в связи с тем, что задачи по созданию агентурно-политических организаций еще не конкретизированы, работа должна быть направлена на вербовку агентуры на будущее;
    по военнопленным славянских национальностей: в октябре–ноябре с.г. проводится проверка этих военнопленных для отбора из них кадров в национальные части (польскую, чехословацкую). Наряду с этим проводится усиленная вербовка агентуры для использования ее в послевоенный период.
    Необходимость приобретения агентурных кадров для использования их в
    разрешении важнейших агентурных и общеполитических задач, воспитание этой агентуры и превращение ее в надежно действующее оружие советской
    разведки требуют решительной перестройки агентурной работы среди военнопленных, и в первую очередь ликвидации отмеченных ненормальностей.
    Накопленный за время Отечественной войны опыт агентурной работы позволяет провести эту перестройку быстро и организовать в дальнейшем агентурную работу в соответствии с требованиями обстановки.
    ________________________________________________________________
    
    Название: Военнопленные в СССР: 1939-1956 гг. Документы и материалы
    Автор: составители - М.М. Загорулько, С.Г. Сидоров, Т.В. Царевская; Под ред. М.М. Загорулько
    Издательство: Логос
    Год: 2000
    Страниц: 1120
    Формат: PDF(OCR)>RAR
    Размер: 8,66 Mb (+3% на восстановление)
    ISBN: 5-88439-093-9
    Качество: отличное
    Язык: русский
    
    От издателя
    Представлена научная публикация наиболее полного корпуса архивных документов и материалов, освещающих пребывание пленных военнослужащих иностранных армий на территории СССР в период 1939–1956 гг. На основе рассекреченных фондов Государственного архива Российской Федерации и Центра хранения историко-архивных коллекций воссоздана политика руководства страны в отношении военнопленных, условия их содержания и трудового использования, практика выявления и наказания военных преступников, организация репатриации военнопленных на родину. Наряду с документами нормативного характера в сборник включены докладные записки, сводки и другие информационно-аналитические материалы на имя И.В. Сталина, В.М. Молотова, Л.П. Берии, Н.С. Хрущева и других, что позволяет полнее раскрыть политические и экономические мотивы решений, принимавшихся в отношении военнопленных, а также представить новые достоверные данные о многих аспектах их содержания, труда и быта. Из обширного свода документов более 350 публикуются впервые.
    Вошедшие в сборник материалы дополняются и поясняются в археографическом предисловии, историческом введении, притекстовых примечаниях и ряде приложений. Сборник содержит обширный научный и справочный аппарат: именной и географический указатели, карту размещения лагерей военнопленных и интернированных по территории страны и др.
    Для историков, социологов, политологов, а также специалистов аналитических центров политических, государственных, общественных (ветеранских, краеведческих) организаций.
    Представляет интерес для всех, кто интересуется проблемами войны и мира, историей и последствиями Великой Отечественной и Второй мировой войны.

• 2008.08.31 | igorg

  Справочник по ГУЛАГу Росси Ж.

  http://rapidshare.com/files/9472975/rossi.rar.html
  
  Название: Справочник по ГУЛАГу Автор: Росси Ж. Издательство: Просвет Год: 1991 Формат: pdf Размер: 4,5 Mb «Справочник» Росси — исчерпывающей полноты толковый словарь советских лагерно-тюремных терминов. В нем по алфавитному порядку приведены не только слова и выражения, но и географические названия, имеющие отношение к ГУЛАГу. Читая «Справочник», мы с ужасом постигаем, что лагерный жаргон зачастую лежит в основе нашей повседневной речи, он прочно въелся в стихию родного языка и мышления.
  
  от издателя: Выдающийся французский политолог и лингвист, приехавший в СССР по путевке Коминтерна, Жак Росси провел в сталинских лагерях, тюрьмах и ссылках с 1937 по 1961 год. Его «Справочник по ГУЛАГу» (Лондон, ОПИ, 1987), труд всей жизни, — воплощение тягостного народного опыта этих роковых десятилетий. «Справочник» Росси — исчерпывающей полноты толковый словарь советских лагерно-тюремных терминов. В нем по алфавитному порядку приведены не только слова и выражения, но и географические названия, имеющие отношение к ГУЛАГу. Все, о чем писали А. Солженицын, В. Шаламов и другие, сконцентрировано, спрессовано в «Справочнике». Метод Ж. Росси беспристрастно знакомит нас с жаргоном блатных и надзирателей, политзаключенных и официальных лиц, правительственных документов. Превосходно подобранные примеры использования ненормативной лексики ставят книгу в один ряд с работами Даля и Бодуэна де Куртенэ. Однако, читая «Справочник», мы с ужасом постигаем, что лагерный жаргон зачастую лежит в основе нашей повседневной речи, он прочно въелся в стихию родного языка и мышления. И труд Росси стал, таким образом, ключом к нашей современной истории. «Справочник» рассчитан на широкие круги культурных читателей, а также на специалистов — филологов, психологов, историков.

• 2008.08.31 | igorg

  Безумная психиатрия А.С. Прокопенко

  http://natahaus.ifolder.ru/1642144
  http://rapidshare.com/files/25343324/Prokopenko_Psy.rar
  
  Название: Безумная психиатрия
  Автор: Анатолий Стефанович Прокопенко
  Издательство: Совершенно секретно
  Год: 1997
  Страниц: 176
  Формат: HTM
  Размер: 101.1 кб
  ISBN: 5-85275-145-6
  Язык: Русский
  От издателя
  Впервые на суд российского читателя представлена книга, повествующая о зарождении и становлении в СССР психиатрического ГУЛАГа и тайной борьбе чекистов против мирового сообщества психиатров, разоблачавшего применение в нашей стране психиатрии в негуманных целях.
  В книге представлены уникальные, много лет бывшие засекреченными, документы из архивов КГБ, МВД и ЦК КПСС, неопровержимо свидетельствующие: психиатрия - деликатнейшая область медицины - за несколько десятилетий была преобразована высшими государственными структурами СССР в карательную систему, используемую для подавления инакомыслия и расправы с неугодными.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.05.29 | igorg

    каральна психіатрія в Україні сьогодні 2009

    Правозахисника з Кривого Рогу пробують видати за божевільного по двох роках перебування в СІЗО без вироку http://maidan.org.ua/static/news/2009/1242393326.html
    Дніпропетровська школа психіатрів славна тим що лікувала Леоніда Плюща. Видно кваліфікацію не втратила ...

• 2008.08.31 | igorg

  ПРАВЕДНИК. История о Рауле Валленберге, пропавшем герое Холокост

  http://natahaus.ifolder.ru/1515427
  http://rapidshare.com/files/23352580/Bierman______ae___.rar
  
  Название: ПРАВЕДНИК. История о Рауле Валленберге, пропавшем герое Холокоста
  Автор: Джон Бирман
  Издательство: Текст, Рудомино
  Год: 2001
  Страниц: 400
  Формат: CHM с илл.
  Размер: 1.38 Мб
  ISBN: 5-7516-0280-3
  Язык: Русский
  Аннотация
  Валленберг был дипломатом, добровольно согласившимся отправиться летом 1944 года из безопасной нейтральной Швеции в находившуюся под властью нацистов Венгрию для выполнения задачи, которая сейчас может показаться невыполнимой.
  Храбрость, целеустремленность, хитрость и ловкость, проявленные Валленбергом в этой стране, спасли от нацистских газовых камер не менее 20 000 (а по некоторым оценкам до 100 000) евреев.
  Но затем Валленберг был взят в плен наступавшей Красной Армией и пропал в сталинском ГУЛАГе, как оказалось впоследствии, навсегда.
  
  В книгу вошли документальный очерк английского журналиста Джона Бирмана «Праведник» и опубликованный в 2000 г. "Отчет шведско-российской рабочей группы", созданной в начале 90-х гг. для выяснения того, что случилось с Раулем Валленбергом после его ареста и отправки в СССР в январе 1945 г.

• 2008.09.12 | igorg

  Саранчук Петро Степанович, герой УПА

  11-09-2008 20:03, keymaster
  Твердий і чистий
  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1221152630

• 2008.10.07 | igorg

  Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД: 1918-1939 гг. 4 тома

  
  Название: Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. Том 1
  Автор: Берелович А., Данилов В., Самуэльсон Л. и др.
  Издательство: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН)
  Год: 2000
  Страниц: 864
  Формат: DOC
  Размер: 1063 KB
  ISBN: 5-86004-184-5, 5-8243-0304-5, 5-8243-0305-3
  Язык: Русский
  Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД: 1918-1939 гг.:
  Документы и материалы: В 4 тт:
  
  С начала 1993 г. небольшая группа историков и архивистов ведет работу по выявлению и изучению очень своеобразного, можно даже сказать, уникального документального материала, обнаруженного в открывающихся советских архивах и относившихся ранее к разряду самых секретных. Речь идет об информационных сводках и обзорах, тематических справках и аналитических докладах, предоставляемых спецслужбами узкому кругу лиц высшего государственного и партийного руководства и содержащих сведения о положении и настроениях населения, о политических событиях и движениях в городе и деревне, в системе управления и партиях, в кооперации, церкви и т.п., — сведения, постоянно собираемые в масштабе огромной страны.
  Случилось так, что историки в начале 60-х годов впервые столк¬нулись с "земсводками" — сводками сведений о деревне. В пору хрущевской оттепели открылись было документы бывшего секретного отдела Наркомзема, среди которых было обнаружено некоторое коли¬чество названных документов, поскольку, вопреки правилам, они не были уничтожены получившими их лицами после ознакомления. С первым же похолоданием в постхрущевские времена архив бывшего Секретного отдела вновь стал секретным. Лишь в 1988 г., 20 лет спустя, и не без труда историки вновь пробились к заинтересовавшим их документам. Вслед за этим немало подобных документов было найдено в фондах Центрального партийного архива при ЦК КПСС (ныне РЦХИДНИ) и архива Советской армии (ныне РГВА). Наконец, с 1992 г. стала в принципе возможной работа исследователей в Центральном архиве бывших ВЧК, ОГПУ СССР, НКВД СССР, МГБ СССР, МВД СССР, КГБ СССР и МБ РФ, ныне ФСБ РФ, где, как предпола¬галось, хранится в целости и сохранности весь массив документов и материалов, исходящих из организации, сменившей за свою историю столько наименований. Тогда и родился российско-французский про¬ект документального издания "Советская деревня глазами ВЧК— ОГПУ—НКВД. 1918—1939 гг.", предположительно, в четырех томах.
  
  
  Том 1. 1918-1922 гг.
  Том 2. 1923—1929 гг
  Том 3.Кн. 1. 1930-1931 гг.
  Том 3.Кн. 2. 1932-1934 гг.
  
  http://rapidshare.com/files/151346923/Sovetskaya_derevnya_glazami_VChK-OGPU-NKVD_Tom-1.rar
  http://rapidshare.com/files/151397671/Sovetskaya_derevnya_glazami_VChK-OGPU-NKVD_Tom-2.rar
  http://rapidshare.com/files/151523728/Sovetskaya_derevnya_glazami_VChK-OGPU-NKVD_T-3-1.rar
  http://rapidshare.com/files/151524069/Sovetskaya_derevnya_glazami_VChK-OGPU-NKVD_T-3-2.rar
  
  http://infanata.ifolder.ru/8435613
  http://infanata.ifolder.ru/8444273
  http://infanata.ifolder.ru/8451440
  http://infanata.ifolder.ru/8451474

• 2008.10.21 | igorg

  Мобілізація українців у 2-й світовій

  http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=860
  
  ...
  Екстенсивні методи простежувалися протягом усієї війни. І хоча вищий командний склад демонстрував стратегічне мислення, високу оперативно-тактичну майстерність, у критичні, вирішальні моменти Ставка ВГК, командування фронтів, армій, з’єднань і частин Червоної армії вдавалися до традиційних, випробуваних часом формул, забезпечуючи на ударних напрямах значну перевагу в техніці та живій силі. Маючи, здавалося б, невичерпні людські ресурси, керівництво країни прагнуло скористатися однією зі своїх небагатьох переваг. Але втрати першого періоду війни, мільйони полонених показали, що і для Радянського Союзу поповнення діючої армії було серйозною проблемою. Суть її полягала в тому, що кількісна перевага не переходила в якісну: нашвидкоруч навчені молодші командири, абияк підготовлені й споряджені солдати поступалися досвідченим воякам третього рейху. Ситуація погіршилася після того, як війська противника зайняли важливі регіони європейської частини СРСР, де зосереджувався найбільш підготовлений до армійської служби призовний контингент. Так, після окупації України не можна було розраховувати на її людські ресурси. Лише 3,5 млн. чоловік, евакуйованих до східних регіонів країни, були тепер цим резервом. Так, із 7 078 чоловік, які в квітні–травні 1942 р. поповнили 21-у армію, 855 були українцями, мобілізованими зі східних регіонів СРСР. На початок жовтня 1942 р. їх уже налічувалось у 21-й армії 11 905 чоловік, в 1-й гвардійській – 7618, в 66-й – 4 806, в 4-й танковій – 1 652, в 63-й – 5 956, в 24-й – 1 617, в 16-й повітряній армії – 2 977 чоловік. У 310-й та 316-й стрілецьких дивізіях, сформованих у Казахстані, відповідно чверть і 7,2% особового складу становили українці. На початку 1943 р. українців у Червоній армії було 11–12% особового складу[1].
  
  
  У роки війни не один десяток військових частин сформовано в Удмуртській АРСР, у складі яких перебувала значна кількість евакуйованих сюди українців. Так, у 46-й і 49-й окремих стрілецьких бригадах вони становили 1%, в 649-му штурмовому авіаційному полку – 3,7%. Чимало українців входило до 671-го та 659-го авіаційних полків, танкової колони «Колгоспник Удмуртії», 174-го окремого винищувального протитанкового дивізіону «Комсомолець Удмуртії». Мобілізація до Червоної армії військовозобов’язаних українських громадян, евакуйованих на Урал, до Башкирії та інших регіонів СРСР, тривала протягом усього воєнного періоду. Це було одне з основних джерел безперервного надходження українців до Червоної армії під час окупації України. Тільки до військ Донського фронту з квітня по жовтень 1942 р. за неповними даними призвано понад 36 530 українців. Точну кількість громадян України, що поповнили таким чином Червону армію, поки що встановити неможливо. Розрізнені, фрагментарні дані, що містяться в архівах, звичайно, не можуть відтворити повної картини мобілізації до армії українців. Але зроблені нами підрахунки за станом на квітень–жовтень 1942 р. про національний склад тільки згаданих тут військових з’єднань, що формувалися в Казахстані, та поповнення Донського фронту в цей період (близько 70 тис. українців)[2] свідчать про постійну мобілізацію до Червоної армії громадян України.
  
  
  З вигнанням гітлерівців із Донбасу та Лівобережжя, радянські Збройні сили почали поповнюватися мешканцями визволених областей. Це були юнаки призовного віку, партизани та підпільники, військовополонені, виявлені дезертири, кримінальний елемент тощо. Окремою категорією новобранців були жінки, мобілізовані для допоміжних військових служб.
  
  
  Встановлення точної кількості громадян України, які поповнили Червону армію протягом 1943–1945 рр., ускладнюється насамперед тим, що набір здійснювали як польові армійські, так і місцеві комісаріати. Чіткої, повної картини не дають і статистичні звіти обласних партійних комітетів. Узагальнені відомості про хід призову в Україні, що зберігаються в спеціальних архівах Росії, ще не ввійшли до широкого наукового обігу.
  
  
  Втім зіставлення та аналіз різних джерел дають змогу реконструювати в загальних рисах військову мобілізацію після звільнення українських земель. Перша хвиля призову співпала з визволенням східних областей на початку 1943 р. Здійснювалася вона, як правило, фронтовими та армійськими органами, оскільки військово-адміністративний апарат тільки-но відновлювався. Поповненням діючої армії займалися політпрацівники армій і дивізій, відновлені радянські та партійні органи. Вони в лютому 1943 р. лише з Харкова передали Воронезькому фронту 15 тис. бійців. Десятки тисяч новобранців поповнили поріділі частини Південно-Західного фронту. Під час зимових боїв за Україну тільки до 3-ї танкової армії прибуло 22 560 чоловік. А на 1 липня 1943 р. частини та з’єднання 1-ї гвардійської, 13, 18, 27, 38, 40, 60 та 3-ї танкової армій, 234 ФЗСП поповнило 416 050 чоловік.
  
  
  Мобілізацією займалися також органи внутрішніх справ. Особливо ретельно вони здійснювали «фільтрацію» – виявлення дезертирів, колаборантів, диверсантів та шпигунів. За даними НКВС УРСР, на 15 березня 1943 р. з визволених районів Ворошиловградської області мобілізовано до з’єднань Південно-Західного фронту близько 37 450 осіб.
  
  
  Протягом 1943 р. в Українській РСР двічі здійснювалася перереєстрація військовозобов’язаних, призовників та військовослужбовців. Підставою для неї став наказ НКО СРСР № 0316 (червень 1943 р.). Одночасно збиралися дані про всіх чоловіків до 47-річного віку, про непридатних до стройової служби й тих, хто мав відстрочку. 21 жовтня 1943 р. було введено в дію постанову ЦК КП(б)У «Про заходи по проведенню перевірочної реєстрації військовозобов’язаних запасу та призов до Червоної армії громадян народження 1926 року». Відстрочка надавалася робітникам 1–3 розрядів, зайнятим в авіапромисловості, в системі виробництва озброєння, в танковій, вугільній, нафтовій промисловості, металургії, електроенергетиці, важкому машинобудуванні, верстатобудуванні та інших галузях, учням 9–10 класів спецшкіл, визначених технікумів, студентам. Осіб німецької, румунської, угорської, фінської національностей пропонувалося до армії не брати, а прибалтів направляти на комплектування запасних військових частин. Як бачимо, сталінський режим практикував етнічний критерій відбору.
  
  
  У другій половині 1943 р. мобілізація в східних областях України набуває великого розмаху. Кількість громадян республіки в частинах і з’єднаннях, які визволяли Україну, невпинно зростала. Лише протягом вересня 1943 р. до Південного фронту влилося 120 тис. чол. зі звільнених областей Донбасу, а до 13-ї армії Південно-Західного фронту – 30 тисяч. Із 1 728 новобранців 181-ї дивізії 13-ї армії 1 577 було призвано військкоматами Чернігівської області в першій половині жовтня 1943 року. В Сталінській області з 28 жовтня до 5 листопада лави Червоної армії поповнили 5 155 чол., з них 3 567 українців; у Сумській – з 1 листопада до 30 грудня – 5 110 чол., з них 4 481 українець. Бойового досвіду й вишколу молодим солдатам, як правило, бракувало, хоча більшість з них навчалась у системі всеобучу. Це призводило до невиправдано великих втрат саме серед новобранців. Разом з тим, молоді бійці відзначалися сміливістю й відвагою в боях. Так, у 333-й Синельниківській стрілецькій дивізії 13–14 жовтня 1943 р. до бойових нагород за відвагу та мужність під час звільнення Запоріжжя було представлено 85 новачків із 150 нагороджених, у 60-й гвардійській Павлоградській стрілецькій дивізії – 44 із 183.
  
  
  У 1943 році переважна більшість новобранців потрапляла до армії через польові військкомати. Разом з тим, значну роботу проводили також районні та обласні військові комісаріати, які готували новобранців до призову, відсіювали не здатних до служби, видавали бронь працівникам, без яких не могли обійтися на виробництві.
  
  
  За неповними даними, лише зі Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Харківської та Сумської областей протягом другої половини 1943 р. облвійськкомати направили до лав Червоної армії майже 250 тис. призовників різного віку та 129,5 тис. колишніх військовополонених. Зазначена кількість зросте з урахуванням жінок цільового призову – до військ НКВС для охорони промислових об’єктів згідно з розпорядженням ЦК КП(б)У від 27 вересня 1943 р. У визволених областях і районах влада здійснювала тотальне «прочісування» з метою виявлення осіб, які ухилилися від служби, а також дезертирів і диверсантів. Про розмах операції свідчать кількість і склад її учасників: 774 працівники НКВС і міліції, 5 539 військовослужбовців НКВС, 1 595 сільських і партійних активістів, 1 077 бійців винищувальних батальйонів.
  
  Дані про мобілізаційні заходи радянської влади за 1944 р. дещо суперечливі, оскільки облік призовників вівся військовими, військово-адміністративними та партійними органами, що ускладнює підрахунки.
  
  
  За довідкою наркома оборони УРСР генерал-лейтенанта Герасименка «Про результати призову військовозобов'язаних запасу по областях Львівського військового округу» на 23 вересня 1944 р. із Львівської області було мобілізовано 33 745 українців і 13 701 поляк; із Тернопільської відповідно – 15 761 і 30 072; з Дрогобицької – 25 004 і 9 197; із Станіславської – 50 784 і 8 434; з Волинської – 79 472 і 3 067; із Рівненської – 98 693 і 5 262; з Чернівецької – 59 561 і 2 145. Всього 524 898 чоловік, у т.ч. 453 020 українців і 71 878 поляків.
  
  
  Доповнює уявлення про масштаби мобілізаційної діяльності радянської влади на Україні на час її визволення від загарбників довідка військового відділу ЦК КП(б)У «Про призов до армії після визволення території УРСР від німецьких окупантів військкоматами». На жаль, у документі немає дати його складання, але можна припустити, що це було наприкінці літа чи ранньої осені 1944 р., коли повномасштабна діяльність обласних військових комісаріатів західного регіону ще не розгорнулася (згідно з довідкою кількість мобілізованих з цього регіону становила 218281 чоловік).
  
  
  Область
  
  Мобілізовано, чол.
  
  
  Харківська
  
  150 934
  
  
  Ворошиловградська
  
  117 035
  
  
  Запорізька
  
  123 251
  
  
  Сумська
  
  78 534
  
  
  Сталінська
  
  56 268
  
  
  Полтавська
  
  154 244
  
  
  Дніпропетровська
  
  108 076
  
  
  Київська
  
  139 870
  
  
  Чернігівська
  
  167 022
  
  
  Житомирська
  
  142 689
  
  
  Вінницька
  
  172 432
  
  
  Кам’янець-Подільська
  
  133 788
  
  
  Миколаївська
  
  24 067
  
  
  Кіровоградська
  
  57 460
  
  
  Всього:
  
  1 625 670
  
  
  
  Дані по Одеській, Херсонській, Ізмаїльській, Дрогобицькій областях відсутні. Відомо, що на Одещині з 14 березня 1944 по 1 січня 1945 рр. кількість мобілізованих сягала 192 123 чоловік.
  
  
  Треба врахувати також результати мобілізації, здійсненої безпосередньо військовими частинами. Так, лише до 1‑го Українського фронту влилося 363 339 військовозобов'язаних і 52 713 визволених з полону та оточенців. На 27 березня 1944 р. з Рівненської, Волинської, Тернопільської областей було призвано до діючої армії 75 709 чоловік, з них 1‑м Українським фронтом – 64 269, 2‑м Білоруським – 8 614 та військкоматами – 2 826. Вихідці із цих областей поповнили також національні польські, чехословацькі, юго­славські з’єднання.
  
  
  2‑й Український фронт тільки за 23 дні січня та березень і квітень 1944 р. одержав із визволених районів України 330-тисячне поповнення.
  
  
  Якщо підрахувати кількість виявлених нами громадян України, призваних до діючої армії з лютого 1943 по жовтень 1944 рр., то вона сягає 3 692 454 чоловік. Але ж мобілізація тривала до кінця 1944 і протягом 1945 рр. Відомо, що значну частину військ Забайкальського та двох Далекосхідних фронтів, Тихоокеанського флоту й Амурської військової флотилії становили новобранці з України. Отже, впродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4 млн. наших земляків, хоча певна їх частина була призвана до діючої армії повторно. В.А. Гриневич, один із перших дослідників цієї проблеми в Україні, наводить дещо іншу цифру – до 3 млн. осіб, мобілізованих в Україні за цей період[1]. Вчений простежив зміну національного складу Червоної армії. На підставі раніше невідомих архівних документів він довів, що в другій половині 1944 р. у з’єднаннях 2‑го і 3‑го Українських фронтів українці становили близько половини бійців та офіцерів, а в деяких загальновійськових арміях (5‑й гвардійській, 27, 60‑й та ін.) 1‑го Українського фронту – від 60 до 80%. В.А. Гриневич ілюструє це співвідношення на прикладі кількох з’єднань 1‑го Українського фронту. Так, у 350‑й стрілецькій дивізії (на 1 червня 1944 р.) служило 2 850 українців із 6 247 солдатів та офіцерів, у 71‑й гвардійській (на 6 березня 1944 р.) – 2 285 із 5 290; у 112‑й стрілецькій (на 27 квітня 1944 р.) – 3 441 із 5 959. У 4‑й гвардійській армії 2‑го Українського фронту навесні 1944 р. налічувалося 57% українців, 35% росіян, 0,8% білорусів, 1,3% татар, 1,3% євреїв, 1,4% представників кавказьких та 1,7% середньоазіатських народів, а також 1,3% воїнів інших національностей[1] . Якщо ж врахувати, що з території України до радянських збройних сил призвано чимало росіян, євреїв, поляків, представників інших національностей, то відсоток її громадян, що одягли червоноармійську уніформу, може бути ще вищим. Протягом 1943–1945 рр. в деяких з’єднаннях неухильно зростала частка уродженців України серед командного складу. Так, у 8-й повітряній армії (4-й Український фронт) серед офіцерів було 33% українців. Приблизно стільки ж українців служило у Червоній армії на середину 1944 р. (33,93%)[2]. Великі втрати радянських збройних сил в ході визволення Правобережної і Західної України, країн Центральної Європи знову зменшили частку громадян республіки в діючій армії до 20–25%.
  
  Аналізуючи мобілізаційні заходи уряду та військового командування Радянського Союзу, слід враховувати й деякі їхні особливості, зокрема в західноукраїнському регіоні. Керівництво ОУН і командування УПА, здійснюючи власні мобілізації, всіляко намагалися перешкодити призову до Червоної армії. Це протистояння в 1944–1945 рр. набуло гострих форм і супроводжувалося не лише військовими діями. Радянська влада почала виселяти сім’ї членів націоналістичного підпілля, тероризувати їх. Так, лише в 11 районах Волинської області в березні–квітні 1945 р. агентура НКВС і НКДБ, загони самоохорони та винищувальні батальйони виявили 863 чоловіків, котрі ухилялися від служби в армії. Тільки за цей час до східних районів СРСР звідси було вислано 187 сімей «бандпосібників».
  
  Через непопулярність більшовицької ідеології та практики в західноукраїнському регіоні влада почала загравати з лояльною частиною духовенства й шантажувати священиків, які співчували ОУН і УПА, а то й належали до цих організацій. Були випадки, коли панотці виконували офіційні вказівки. Наприклад, у с. Забороль Рівненської області на збори селян прийшов священик і закликав до дружби та єднання українського й російського народів, після чого багато чоловіків призовного віку добровільно з’явилися до військкомату. В Борщівському районі на Тернопільщині з 9 до 18 червня 1944 р. 848 чоловік, які раніше ухилялися від мобілізації, вступили до Червоної армії; 279 із них привів священик Нікіфоров із с. Бабинці.
  
  Масові облави, арешти, виселення сімей, справжнє полювання охоронних органів на представників ОУН і УПА породили зустрічну хвилю насильства. Щоб зірвати мобілізацію до Червоної армії, керівництво УПА оголосило власну мобілізацію, супроводжуючи її погрозами, терористичними акціями. У Рівненській області з 7 до 18 березня 1944 р. було вбито 22 радянські активісти та 5 сімей червоноармійців. 18 березня з м. Вишнівець (Тернопільська область) вирушили дві групи призовників. У с. Маньків під час ночівлі упівці роззброїли червоноармійський загін супроводу. Новобранців розпустили зі словами: «Ідіть по домівках і більше на призовний пункт не з’являйтесь, а хто піде, того знищимо, а майно спалимо».
  
  Внаслідок агітаційно-пропагандистських заходів радянських властей (звернення, листівки, збори селян тощо) певна частина тих, хто ухилявся від призову, боячись помсти оунівців, все ж з’явилася до військкоматів. На Волині зафіксовано випадки, коли до колон військовозобов'язаних, що крокували до збірних пунктів, виходили з лісу і приєднувалися групи по 25 – 30 осіб з націоналістичного підпілля. Як правило, на пересильні пункти військових комісаріатів прибувало більше призовників, ніж виходило з районних військкоматів. Частина тих, хто приєднувався по дорозі, зовсім не була пов’язана з оунівцями. До армії вони втікали від можливих репресій служби безпеки, втративши віру в успіх підпільної боротьби проти радянської системи.
  
  Опір мобілізації чинила й значна частина єврейського населення. В доповідній записці ЦК КП(б)У від 15 липня 1944 р. секретар Чернівецького обкому партії повідомляв, що активізація сіонізму в роки румунської окупації, діяльність молодіжної єврейської організації «Бейтар», прагнення єврейського керівництва створити на території Буковини «Трансйорданію» з залученням 14-мільйонного єврейства з усього світу, антирадянські настрої серед єврейського населення, його намагання займатися торгівлею, обслуговуванням та спекуляцією – все це визначало негативне ставлення євреїв до трудових мобілізацій та призову до Червоної армії.
  
  Формами протесту були масовий перехід єврейського населення на нелегальне становище, підробка фальшивих документів, виїзд до Румунії. Лише в Чернівцях ховалося від мобілізації 1 853 євреї, з яких 528 було затримано, а решта перебралась до Румунії.
  
  
  http://www.peremoga.gov.ua
  ____________________________________________________________________
  р.s. Я дуже скептично ставлюся до заяв про те, що до збірних пунктів втікали з ОУН-УПА. Мобілізація за тих умов була майже рівнозначна смерті, цих людей розглядали як зрадників, користь від яких тільки в тому щоб на них потратився ворог. До того ж для населення ЗУ совєти були абсолютно чужими людьми рівень довіри до яких був ніякий. Скоріше що дорогою до групи просто хапали усіх хто зустрівся.
  Загони НКВД на рівненщині чоловіків призивного віку або мобілізовували або вбивали. Kbit окремим щастило потрапити до тюрми чи концтабору.
  
  Не менш цікаве й повідомлення про мобілізацію жінок до допоміжних служб. Це служба ППЖ від ротних і вище. Мені розповідали як відбувалося гвалтування цих молодих дівчат мобілізованих солдаток у Кривому Розі.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.06.15 | igorg

    Стецкевич В.В. Воєнно-мобілізаційна компанія в Україні у перший

    період війни (червень 1941 р. - липень 1942 р.): Історіографія проблеми: Монографія. - Кривий Ріг: Видавничий центр КТУ, 2009. - 367 с.
    ISBN 978-966-7830-15-1
    
    У монографії в контексті часу проаналізовано майже 70-річний неперервний науковий процес історії історичного осягнення проблеми воєнно-мобілізаційної компанії в УРСР у межах першого періоду війни (червень 1941 р. - липень 1942 р.); в цьому неперервному історіографічному процесі виділено два періоди: радянський (40-80-ті роки ХХ ст.) та сучасний, пострадянський (кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст.), в межах яких і показано досягнення, особливості та відмінності кожного з них й окреслено внесок українських дослідників у джерелознавчі, теоретико-методологічні та конкретно-історичні складові проблеми; одночасно зроблено спробу показати сучасний стан вивчення теми "Воєнно-мобілізаційна компанія в УРСР" і накреслено низку завдань, які стоять перед українською історичною наукою.
    Для науковців, істориків та кола тих читачів, кого цікавить процес наукового пізнання історії України в добу війни 1941-1945 рр.
    
    _________________________________________________________________
    На жаль наклад цієї класної фундаментальної роботи складає всього-навсього 85 примірників.

• 2008.10.21 | igorg

  Втрати населення в західній Україні у 1939-1941 рр.

  http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=917
  
  ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У 1939-1941 РР.
  
  
  Радянська агресія на Польщу, розпочата 17 вересня 1939 р., стала початком мучеництва польських громадян східних земель різних національностей. Зрештою, внаслідок радянсько-німецького договору від 28 вересня 1939 р., під окупацією опинилося 51,6% території польської держави (тобто понад 200 тис. км2), на якій проживало 13,2 млн. населення. Серед них було 5,3 млн. поляків (40,4%), 4,5 млн. українців, 1,9 млн. білорусів, 1,1 млн. євреїв (розмовляли на ідіш та івриті), 134 тис. росіян, 89 тис. німців, 84 тис. литовців і 35 тис. чехів. Процент католиків римського обряду на цій території становив 33,4 (4,4 млн. осіб).(1) У склад вищеназваного регіону Західної України входили землі таких польських воєводств: Львівського, Станіславсь-кого, Тернопільського і Волинського. У 1939 р., згідно зі статистичними даними, у цих воєводствах проживало:
  
  
  а) Львівське воєводство —2,1 млн. осіб, серед яких 45% задекларувало, що розмовляють польською мовою, 44,8% - українською, 9% - це євреї і 1,2% - інші національності;
  
  
  б) Станіславське воєводство - 1,6 млн. осіб, серед них - 22,4% користалися в спілкуванні польською мовою, 68,9% - українською, 7,4% - це євреї і 1,3% - інші національності;
  
  
  в) Тернопільське воєводство - 1,7 млн. осіб, серед них 49,3% розмовляли польською мовою, 45,5% - українською, 4,9% - це євреї і 5% - інші;
  
  
  г) Волинське воєводство -2,3 млн. осіб, серед них 17,1 % розмовляли по-польськи, 67,9% - по-українськи, 9,9% - це євреї, і 5% - інші.
  
  
  Замість вшцеперерахованих польських воєводств радянська влада створила нові адміністративні одиниці - області (Тернопільську, Станіславську, Львівську, Дрогобицьку, Волинську і Рівненську).(2)
  
  
  Відразу після загарбання цієї території радянська влада почала застосовувати щодо польських громадян східних земель політику терору та екстермінації. Внаслідок цієї політики багато осіб, які там проживали чи перебували, були змушені змінити своє місце проживання а тому багато загинуло. Проблематикою перебування польських громадян під радянською окупацією і пов'язаною з цим проблемою людських втрат зайнялися ще під час Другої світової війни. Як польське підпілля (Союз збройної боротьби), так і уряд в еміграції помітили цю проблему і вперше спробували визначити кількість радянських репресій на східних землях (арешти, депортації, інтернований військових, розстріли і т. ін.), в тому числі й кількість померлих і вбитих польських громадян на сході.(3) Це питання обговорювалося також в II Польському корпусі. Керівник Бюро до. кументації цього формування Богдан Подоський подав, наприклад, кількість польських громадян, вивезених на схід - 990 тис. (4) Ці дані майже не відрізнялись від підрахунків польського уряду, який у 1943 р. вказував на 1 млн вивезених осіб.(5) Проте, у своїх підрахунках він спирався в основному на свідчення і спогади поляків. Також після війни в еміграційних видавництвах займалися цією проблемою. В оцінці польського міністра справедливості, поданій в праці „Stalin and the Poles” (1949 р.) було названо 980 тис. польських громадян, депортованих на схід. Сталося це внаслідок чотирьох депортацій, а саме: в лютому 1940 р. - 220 тис., у квітні 1940 р. - 320 тис., у червні 1940 р. - 240 тис. і 200 тис. у червні 1941 р.(6)
  
  
  У пізніший період найповніше висвітлив проблему польських втрат внаслідок радянської окупації Владислав Вєльг Орський у невеличкій праці Доля поляків у радянській неволі (1939-1956), виданій у Лондоні в 1956 р. В ній визначена не тільки кількість депортованих (у цьому питанні повністю приймаються дані Міністерства справедливості еміграційного уряду), але також піднімається проблема інтернованих військових, примусово забраних на службу в Червону армію, а також арештованих.(7) У подальші роки в еміграції виходять праці, які практично посилаються на раніші дані В. Вєльгорського.
  
  
  В ПНР історики питаннями, що стосуються становища польського населення на території, приєднаній до Радянського Союзу в 1939 р., зайнялися досить пізно - практично аж в 70-х рр. Серед інших і Христина Керстен, посилаючись на дані польського Міністерства закордонних справ (МЗС) від 1944 р., визначала кількість депортованих близько 880 тис. (ці дані майже не відрізняються від статистики еміграційних істориків).(8)
  
  
  Дослідження цієї проблематики посилились наприкінці 80-х рр. У тогочасних працях (наприклад, Пйотр Жаронь, Польське населення у Радянському Союзі під час II світової війни, Варшава 1990) вказана кількість вивезених на схід польських громадян у 1939-1941 рр.-1 млн 230 тис. осіб (серед них - 250 тис. депортованих у лютому 1940 р. і 280 тис. у червні 1941 р.).(9) З цього виникає, що історики почали значно завишувати кількість репресованих польських громадян на східних землях. У той самий час і в тих самих працях значно завищено кількість польських громадян, які з різних причин у 1939-1941 рр. знаходилися в глибині СРСР (депортовані, в'язні, інтерновані, добровільно евакуйовані, притягнені до служби в Червоній армії) майже до 2 млн. осіб.(10) Для порівняння потрібно вказати, що еміграційні автори подали цю кількість як близько 1 млн 684 тис. осіб.(11)
  
  
  Враховуючи ці дані, визначено, що репресії охопили близько 8% загальної кількості жителів східних земель, а якщо йдеться про поляків, цей відсоток визначено навіть як 15% загалу. Проте ці дані значно завищені. Вроцлавські автори праці Масові радянські депортації під час II світової війни (1994 р.) стверджують, що церковні джерела подають втрати польського населення (римо-католицького обряду), наприклад, у Львівській єпархії тільки на 10% від загалу вірних. Також набагато менші підрахунки польських опікунських комітетів, зроблені в 1941-1942 рр. Наприклад, у Дрогобичі та повіті було репресовано близько 3% поляків, які там проживали, а з трьох повітів Станіславського воєводства (Станіслав, Рогатин, Надвірна) вивезено близько 3,67% поляків.(12)
  
  
  Радянська влада, що цілком зрозуміло, у своїх офіційних даних також значно применшувала число репресованих польських громадян. У жовтні 1941 р. вона офіційно заявила польській стороні, що на території Радянського Союзу в 1941 р. було 387 932 «позбавлених волі» польських громадян, з яких 291 137 осіб повинно було перебувати в спеціальних поселеннях.(13) Ці дані були прийняті польським посольством у Москві. Згідно з оцінками відділу описи посольства РП в СРСР, в 1942 р. на радянській території перебувало більше поляків, ніж це подає радянська статистика - 546 730 осіб (в тому числі 75 тис. У «стройбатальйонах» і 50 тис. у таборах праці).(14)
  
  
  Потрібно детальніше проаналізувати, чим викликана така розбіжність між польською і радянською статистиками. Як стверджують польські історики, ця різниця могла виникати з дуже високої смертності депортованих і ув'язнених в таборах. Наприклад, Владислав Вєльгорський визначив, що до кінця 1942 р. на території Радянського Союзу померло близько 900 тис. польських громадян. На його думку, пРотягом року в таборах смертність становила 30%, а в засланні 20%.(15) Інші автори, як, наприклад, в третьому томі Польських збройних сил в II світовій війні подають статистичні річні дані - 30% смертності в таборах і 15% - в засланні.(16)
  
  
  Вищезгадувані вроцлавські автори стверджують, що статистика щодо смертності серед польських громадян, які перебували у Радянському Союзі, значно завищена. Тому, як вони вважають, потрібно внести серйозні корективи до даних цієї тематики. В основу їх оцінювання були покладеш архівні матеріали НКВС, які стали доступ-ними з 1988 р. (як в Польщі у формі фотокопій, так і в російських архівах), а також публікації на їх підставі (переважно російських і українських авторів). Проте, існують сумніви щодо компетентності і вірогідності інформація, поміщених у матеріалах радянських властей щодо 40-х рр. Однак, потрібно повністю погодитись з тим, що дослідження радянської політики щодо польських громадян у 1939-1941 рр. на східних землях має опиратися на збережених чисельних російських матеріалах. Це дуже потрібно, оскільки нові дані вносять важливі корективи і відрізняються від статистики польської влади, істориків і англійського керівництва.(17)
  
  
  Далі я зупинюся на проявах радянського терору щодо польських громадян на території Західної України в 1939-1941 рр.
  
  
  Перші жертви з польського боку з'явилися відразу після того, як відділи Червоної армії ступили на польські землі. На основі багатьох спогадів і збережених фрагментів радянської документації виникає, що ще перед 17 вересня 1939 р., а також відразу після введення радянських відділів, відбувались напади українських селян на маєтки польських власників, військових і колоністів. Внаслідок цього загинуло багато поляків і євреїв (жорстоко замордованих) - наприклад, в осаді Якубовці, де було забито 34 жителі (косами і сокирами), в селі Конюхи - 7 сімей євреїв (двох дітей кинуто живцем у вогнище). Таких описаних випадків було більше. Однак, важко встановити (ці питання ще не досліджені) розмах цього явища. Багато таких випадків подає Ришард Шавловський у праці Польсько-радяиська війна 1939 р. На основі збережених даних можна стверджувати, що в той час на території Західної України загинуло від рук українців і радянських солдатів (були серед них також випадки розстрілів польських службовців і землевласників) від кількасот до майже кількох тисяч поляків і євреїв у період від середини вересня до початку жовтня 1939 р.(18) Дуже швидко, вже восени 1939 р., окупаційна радянська влада почала підготовку до депортації перших великих груп польського населення. Спочатку зайнялася осадниками. Попередньо була організована гостра пропагандистська кампанія проти цієї групи. Піднята проблема була важливою для радянської влади, хоча потрібно підкреслити, що загальна кількість осадників на східних землях восени 1939 р. становила від 20 до понад 70 тисяч осіб. Більшість з них - це польські селяни, які купили землю на сході. Серед них приблизно 6-8 тис. військових осадників. Отож, ця проблема не значимою щодо кількості, якщо враховувати кількість жителів східних земель.(19)
  
  
  Вже 5 грудня 1939 р. Рада народних комісарів СРСР прийняла постанову про виселення осадників із західних областей Білорусі та української РСР. До виконання цього рішення приступили відразу. Народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія визначив на 5 січня 1940 р. термін перепису сімей осадників і лісників, які підлягають вивезенню. Такі списки були підготовлені до 25 січня 1940 р. Вночі з 9 на 10 лютого 1940 р. спеціальні групи під контролем НКВС приступили перед 6 год. (4 год. польського часу) до вивезення жителів сіл, які зовсім цього не сподівалися (осадників і лісників разом з їхніми сім'ями). Перша депортація проводилась у дуже важких погодних умовах, при температурі - 40°С. Кожна сім'я мала всього 2 години на збори і теоретично, відповідно до рішення радянської влади, могла забрати з собою до 500 кг багажу. Для депортованих були підготовлені поїзди з 55 вагонів (49 вагонів для депортованих, 4 - для багажу і 1 - для обслуговуючого персоналу). У вагоні повинно було знаходитися 25-30 осіб, а транспорт мав бути забезпечений ліками та медичним обслуговуванням. Кожен депортований мав отримувати гарячу страву і 800 гр. хліба. Постанова ця існувала лише на папері, дійсність була зовсім іншою.
  
  
  Потрібно підкреслити, що зафіксовано випадки допомоги, наданої депортованим сусідами-українцями. Траплялися навіть випадки, коли українські сусіди, а особливо жінки, старалися вигородити депортованих перед представниками радянської влади. Маєтки вивезених осіб переходили до рук властей, списувалися і частково роздавалися найбіднішим селянам або ж розграбовувалися.(20)
  
  
  Важко визначити точну кількість депортованих у лютому 1940 р. Згідно з радянськими планами, з території Західної України, мали Депортувати загалом 17 753 сім'ї (тобто 99 065 осіб). Проте, практично з цих земель було вивезено трохи менше осадників - 17 206 сімей (89 062 особи). Разом в першій депортації із колишніх східних земель Польщі на схід було вивезено близько 140-143 тис. колоністів, яких було розселено в 21 автономній республіці, краї, області приблизно в 15 населених пунктах. У цій групі було 28% чоловіків понад Іб років, 29% жінок, 8,5% дітей (14-16 років) і 35% дітей до 14 років.(21)
  
  
  Серед депортованих осіб, всупереч попереднім підрахункам, були не лише поляки. На основі російських даних середини 1941 р. поляки становили 81,7% депортованих, українці - 8,8%, білоруси - 8,1%, німці - 0,11% та інші - 1,4%.(22)
  
  
  Водночас, коли приймалося рішення про депортацію осадників і лісників, радянська влада визначила долю біженців - групи польських громадян, які потрапили на східні землі внаслідок воєнних дій Згідно деяких польських оцінок, лише у Львові в 1939 р. перебувало близько 300—400 тис. втікачів. Однак, радянські власті оцінювали їх кількість у місті в листопаді 1939 р. приблизно у 80 тис. осіб.
  
  
  В результаті угоди між Ш Рейхом і СРСР, укладеної наприкінці грудня 1939 р., частина біженців могла повернутися до своїх місць проживання. Акція переселення тривала від лютого до травня 1940 р. В результаті на захід, у німецьку зону окупації, вирішило виїхати багато осіб.
  
  
  Німецькі функціонери, які займалися репатріацією зі сходу, були вражені тим, що намагався повернутися значний відсоток осіб єврейського походження. Внаслідок цієї акції, від квітня до червня 1940 р., на територію Генеральної губернії (в основному до Лодзі) повернулося 66 тис. осіб (в тому числі 3200 німців і близько 1600 євреїв - цих останніх німці не хотіли приймати на свою територію).(23)
  
  
  Не всі біженці хотіли повертатися під німецьку владу. Раднарком 2 березня 1940 р. прийняв рішення виселити в глибину Росії всіх тих, хто відмовився від репатріації, і тих, хто добровільно не хотів прийняти радянського паспорта. В кінцевому результаті рішення це постановили втілити наприкінці червня 1940 р., бо продовжувалося переселення до Німеччини.(24)
  
  
  Депортацію «біженців» було проведено вночі з 28 на 29 червня 1940 р. Стосувалася вона осіб, які «прагнули виїхати в Німеччину, але не були прийняті німецькою стороною». Під час вивезення зафіксовано випадки рішучого опору і самовбивств.
  
  
  Тут також виникають проблеми з визначенням точної кількості депортованих (існує різниця в списках НКВС перед депортацією і після її завершення). З даних, основаних на списках комендантів 57 ешелонів депортованих, виникає, що всього було виселено 76 246 осіб, в тому числі 52 617 з території Західної України (передусім зі Львова - понад 30 тис.) Окрім цього, депортовано із Західної України арештованих наприкінці червня 9275 самотніх осіб. Виселених під час цієї депортації направлено до 14 областей, країв і автономних республік у 2 населений пункт.
  
  
  За даними з II кварталу 1941 р. серед цієї групи вивезених було-тільки 11% поляків, 2,3% українців, 0,24% білорусів, 0,16% німців і близько 84,6% євреїв. У цій групі великий відсоток становили малодітні та неповні сім'ї (73,5% чоловік і жінок, аж 26,5% дітей)-Більшість депортованих походила з міст, переважала інтелігенція (згідно з радянською статистикою було понад 8 тис. лікарів, агрономів, вчителів, працівників адміністрації).(25)
  
  
  Виселені під час першої і другої депортацій (осадники і біженці) в переважній більшості наприкінці 1941 р. працювали. З радянських даних виникає, що в той час працювало 78,8% «біженців» і 86,4% «осадників». Потрібно підкреслити, що праця була важкою, переважно в лісі на вирубці, не вистачало знарядь праці та інвентаря. у поселеннях панував голод, були дуже важкі житлові та санітарні умови. В результаті важкої ситуації, згідно даних НКВС, до середини 1941 р., тобто протягом 16 місяців перебування, померло близько 7,4% осіб з групи «осадників» (перша депортація - близько 10,5 тисяч зі 142 тисяч осіб) і близько 2,3% серед «біженців» (друга депортація - близько 1760 осіб з близько 78 тисяч осіб). Ці дані значно відрізняються від попередніх підрахунків польських дослідників, які визначали річну смертність серед засланих від 15 до 20% або й більше.(26)
  
  
  На початку березня 1940 р. вирішилася також доля сімей ув'язнених осіб (інтернованих), які перебували в таборах у Козельську, Старобільську й Осташкові. Їх депортацію призначено на ніч з 12 на 13 квітня 1940 р. В результаті в 51 ешелоні було вислано до Казахстану близько 61 тис. членів сімей репресованих учасників польських організацій, офіцерів, підофіцерів, тюремної служби, поліцейських, землевласників, підприємців і службовців. Більшість направлено у колгоспи і радгоспи, їх статус формально відрізнявся від більшості вивезених груп - вони були адміністративне заслані на 10 років. Проживали разом з місцевим населенням, а не в окремих поселеннях. У цій групі переважали жінки з дітьми, а також особи похилого віку. Немає точних даних про національний склад вищевказаної групи, але відомо, Що крім поляків, були в ній також українці, євреї і білоруси.(27)
  
  
  Потім, після лютневої, квітневої і червневої депортацій, настала перерва у вивезеннях зі східних земель, яка тривала 11 місяців. Наступну масову депортацію радянська влада запланувала на кінець весни 1941 р. У середині травня 1941 р. Раднарком прийняв рішення про «чистку» прикордонних земель. Таким чином, серед інших вивезенню підлягали «активні члени контрреволюційних організацій і члени їхніх родин».
  
  
  Акція розпочалася 21 травня 1941 р., за наказом Берії про вивезення осіб з території Західної України. Потім депортація охопила Західну Білорусь і Прибалтику. Виселення тривали до моменту нападу Ш Рейху на Радянський Союз 22 червня 1941 р. Внаслідок депортації встигли вивезти на схід 85 716 осіб (польських громадян), в тому числі 12 371 з Західної України. Транспорт був направлений у Новосибірську область, Алтайський край, Красноярськ і в Казахську РСР. Радянська влада у своїй документації називала цю групу депортованих «заслани ми на поселення», їх вивозили у заслання на 20 років і після прибуття на місце, вони мали право на самостійне місце проживання. Буди також зобов'язані через певний час реєструватися у місцевому відділені НКВС. Могли працювати на державних підприємствах, б' членами колгоспів і мали всі соціальні права громадян СРСР.
  
  
  На жаль, немає точних даних про національний склад засланих у четвертій депортації. Можна стверджувати, що в групі депортованих із Західної України переважали українці.(28)
  
  
  Отож, загалом, на основі збережених і на сьогодні доступних даних з російських архівів, можемо вважати, що серед депортованих (їх кількість, згідно з російськими документами, становить близько 315-330 тис.) переважали поляки - близько 200 тис. (60%), далі євреї - понад 70 тис., українці - 25 тис., білоруси - 20 тис., а також декілька тисяч німців, литовців, росіян і чехів. На цій підставі можна стверджувати, що зі східних земель було депортовано у 1939-1941 рр. близько 4,5% проживаючих там поляків, невеликий процент місцевих євреїв (не враховуючи біженців), близько 0,5% українців і близько 0,9% білорусів.(29)
  
  
  Окрім депортованих різних груп польських громадян, радянська влада відправила в табори військовополонених близько 180 тис. польських солдатів. Близько 40 тис. рядових після нетривалого перебування в таборах було звільнено, а близько 48 тис. у межах репатріації відіслано до Генеральної губернії. Натомість близько 80-100 тис. було направлено до трьох таборів (в Козельську, Осташкові та Старобільську). їхня доля була трагічна. Згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р., у квітні вони були знищені. Разом у Катині, Мєдному і Харкові вбито 14 700 в'язнів. Серед них було 3750 осіб, сім'ї яких проживали на окупованій Радянським Союзом з вересня 1939 р. території. Важко визначити, скільки їх походило саме із Західної України.(30)
  
  
  Потенційних ворогів радянська влада теж відправляла у в'язниці. Радянські в'язниці були ще одним місцем страти польських громадян. Згідно даних НКВС на 5 березня 1940 р., у в'язницях Західної України і Білорусі знаходилися 18 662 особи, з них 10 685 поляків (біля 1,2 тис офіцерів, 5 тис. поліцейських і жандармів, 347 шпигунів). Згідно рішення від 5 березня 1940 р., розстріляно 7305 арештованих, в том числі 3425 у в'язницях Західної України. Відомо також, що на початк квітня 1941 р. у в'язницях Західної України перебувало 21 974 особі (у всіх в'язницях на східних землях - 43 020 в'язнів).(31) На жаль, не маємо даних про національний склад ув'язнених осіб. Після вибуху німепько-радянської війни в'язнів евакуювали на схід. Існують підтверджені дані, що під час поспішної евакуації частину в'язнів розстріляли чи замордували. Проте, важко встановити, скільки в'язнів загинуло в цій евакуацій в яких саме в'язницях. Відомо, наприклад, що перед тим, як залишити Львів, НКВС знищило багато в'язнів: як поляків, так і українців. Можна ствердити, що під час евакуації у всіх в'язницях було розстріляно близько 9500 осіб (польських громадян).
  
  
  Для доповнення проблеми втрат населення потрібно вказати також па факт примусової служби в радянській армії осіб, народжених в 1917, 1918, 1919 рр. Немає точних даних щодо кількості рекрутів. Ця проблема ще не досліджена науково, на основі доступних тепер архівних матеріалів. Згідно з попередньою статистикою Вєльгорського, весною 1941 р. примушено до служби в армії близько 100 тис. польських громадян, а чергові 100 тис. осіб забрано до війська під час німецько-радянської війни у 1941 р.(32) Інші автори не підтверджують цих даних. Важко також встановити, скільки новобранців походило з Західної України і який був їх національний склад.
  
  
  На закінчення потрібно вказати, скільки осіб повернулося до Польщі після війни серед вивезених на схід у 1939-1941 рр. Це допоможе визначити, які були втрати серед польських громадян на території радянської окупації. На основі досліджень Христини Керстен відомо, що до 1946 р. з Радянського Союзу повернулося 266 тис. осіб.(33) Під час наступної хвилі репатріацій зі сходу в 1955-1959 рр. тільки невелика група виселених у 1939-1941 рр. прибула до Польщі (на жаль, не збереглися дані щодо національного складу осіб, які повернулися, і скільки точно серед них було депортованих У 1939-1941 рр.).
  
  
  На основі новітніх досліджень, враховуючи дані російських архівів можна ствердити, що зі східного вигнання повернулося близько 415 тис. осіб, що на думку польських дослідників становить половину з тих, які в 1940-1941 рр. були вислані у віддалені райони СРСР зі східних польських земель (серед них були: арештовані, депортовані, примусово забрані до Червоної армії, евакуйовані в 1941 р. і т. п.).(34) Крім того, можна ствердити, що відсоток врятованих був значно більший, ніж вважалося досі. Ці дані також можна врахувати при визначенні втрат населення на території Західної України.
  
  
  Примітки:
  
  
  (1) W. Wielhorski, Losy Polaków w niewoli sowieckiej (1939-1956), Londyn 1956, s. 9-10.
  
  
  (2) E. Wróbel, J. Wróbel, Rozproszeni po świecie. Obozy і osiedla uchodźców polskich ze Związku Radzieckiego 1942-1950, Chicago 1992, s. 6-8.
  
  
  (3) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, Masowe deportacje radzieckie w okresie IІ wojny światowej, Wrocław 1994, s. 27-28.
  
  
  (4) P. B. [B. Podoski], Polska Wschodnia 1939-1941, Rzym 1945, s. 10; Z. S. Siemaszko, W sowieckim osaczeniu 1939-1943, Londyn 1991, s. 11.
  
  
  (5) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 28; Polish-Soviet Relations 1939-1943. Official Documents, Washington 1943, с. 21.
  
  
  (6) W. Wielhorski, там само, с. 15; A. Gurjanow, Cztery deportacje 1940-1941, Karta 1994, nr 12, s. 125.
  
  
  (7) W. Wielhorski, там само, с. 28.
  
  
  (8) K. Kersten, Repatriacja ludności polskiej po II wojnie światowej (studium historyczne), Wrocław 1974, s. 35; S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 29.
  
  
  (9) P. Zaron, Ludność polska w Związku Radzieckim w czasie II wojny światowej, Warszawa 1990, s. 132.
  
  
  (10) Там само, с.. 132; S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 30.
  
  
  (11) W. Wielhorski, там само, с. 21; Z. S. Siemaszko, там само, с.. 10-13; E. Wróbel, J. Wróbel, там само, с. 13.
  
  
  (12) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 31-32.
  
  
  (13) Там само, с. 32.
  
  
  (14) G. Hryciuk, Zasady і tryb deportacji. Liczebność і rozmieszczenie zesłańców [w:] Życie codzienne polskich zesłańców w ZSRR w latach 1940-1946, red. S. Ciesielski, Wrocław 1997, s. 35; Obliczania Ambasady, Karta 1994, nr 2, s. 111.
  
  
  (15) W. Wielhorski, Losy Polaków..., s. 21.
  
  
  (16) Polskie Siły Zbrojne w drugiej wojnie światowej, t. 3: Armia Krajowa, Londyn 1950, s. 36.
  
  
  (17) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 33; A. Gurjanow, там само, с. 114-136; В. С. Парсаданова, Депортацій из Западной Украиньї й Западной Белоруссіии в 1939-1941 гг., Новая й новейшая история 1989, № 2.
  
  
  (18) R. Szawłowski (K. Liszewski), Wojna polsko-sowiecka 1939, Warszawa 1997, t. 1, s. 394-416 і t. 2, s. 382-192; R. Torzecki, Polacy і Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 28-29; W. Masiarz, Ziemia tarnopolska w okresie I sowieckiej okupacji (17.09.1939 - 22.06.1941). Zarys problematyk [w:] Sowietyzacja kresów wschodnich II Rzeczypospolitej po 17 września 1939, red. A. Sudoł, Bydgoszcz 1998, s. 304-307.
  
  
  (19) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 33-36; G. Hryciuk, там само, с. 11-12; A. Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939, Wrocław 1979, s. 46.
  
  
  (20) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 33-36; G. Hryciuk, там само, с. 13-16; A. Głowacki, Sowieci wobec Polaków na ziemiach wschodnich II Rzeczypospolitej 1939-1941, Lódź 1998, s. 328-340.
  
  
  (21) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 34-36; G. Hryciuk, там само, с. 17.
  
  
  (22) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 45-46; G. Hryciuk, там само, 18-19; В. С. Парсаданова, там само, с. 32.
  
  
  (23) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 51-54; G. Hryciuk, там само, с. 20-22; Cz. Madajczyk, Niemieckie dokumenty о sytuacji Polaków pod okupacją w roku І940, Dzieje Najnowsze 1991, nr 3, s. 58; M. Wieliczko, Migracje przez „linie demarkacyjną” w latach 1939-1940 [w:] Polożenie ludności polskiej na terytorium ZSRR i wschodnich ziemiach II Rzeczypospolitej w czasie II wojny światowej, red. A. Marszałek, Toruń 1990, s. 125-139.
  
  
  (24) Katyń. Dokumenty zbrodni, t. 1: Jeńcy nie wypowiedzianej wojny (sierpień 1939 - marzec 1940), Warszawa 1995, s. 460-461.
  
  
  (25) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 55-57; G. Hryciuk, там само, с. 22-24.
  
  
  (26) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 60-61; G. Hryciuk, там само, с. 24-25; W. Wielhorski, там само, с. 18-19.
  
  
  (27) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 64-65; G. Hryciuk, там само, с. 26-27.
  
  
  (28) Там само, с. 66-67; там само, с. 28-30.
  
  
  (29) S. Ciesielski,G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 68; G. Hryciuk, там само, с. 30-31; S. Courtois, N. Werth, J.-L. Panne, A. Paczkowski, K. Bartošek, J. L. Maroplin, Czarna księga komunizmu. Zbrodnie, terror, prześladowania, Warszawa 1999, s. 348-349.
  
  
  (30) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 62-63; G. Hryciuk, там само, с. 25-26; A. Glowacki, Jeńcy polscy w ZSRR. Wrzesień 1939 - lipiec 1941, Wojskowy Przegląd Historyczny 1992, nr 3, s. 68-69.
  
  
  (31) G. Hryciuk, там само, с. 25; A. Głowacki, Sowieci wobec Polaków.., s. 296-298.
  
  
  (32) W. Wielhorski, там само, с. 13; Z. S. Siemaszko, там само, с. 12; A. Głowacki, Sowieci wobec Polaków.., s. 405-408.
  
  
  (33) K. Kersten, там само, с. 226-229; Z. S. Siemaszko, О Polakach w ZSSR, Zeszyty Historyczne 1995, z. 31, s. 198-199.
  
  
  (34) S. Ciesielski, G. Hryciuk, A. Srebrakowski, там само, с. 82.
  
  
  Переклала Світлана Пиза
  
  
  Джерело:
  
  
  “Україна-Польща: важкі питання. Матеріали V міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини у роках Другої світової війни”, Луцьк, 27-29 квітня 1999 р., TYRSA, Варшава 2001.

• 2009.01.20 | igorg

  Копелев Лев Зиновьевич Хранить вечно (скан, лінк)

  Название: Хранить вечно.
  Автор: Копелев Лев Зиновьевич
  Издательство: ТЕРРА - Книжный клуб
  Год: 2004
  
  Страниц: 426
  Формат: pdf
  Размер: 2,9 mb
  ISBN: 5-275-01082-6 (кн. 1)
  http://natahaus.ifolder.ru/10120871
  http://www.onlinedisk.ru/file/69671
  http://rapidshare.com/files/186461506/Chast_01_04.pdf
  
  траниц: 442
  Формат: pdf
  Размер: 3 mb
  ISBN: 5-275-01084-2 (кн. 2)
  http://natahaus.ifolder.ru/10120895
  http://www.onlinedisk.ru/file/69675
  http://rapidshare.com/files/186456677/Chast_05_07.pdf
  
  Эта книга патриарха русской культуры XX века — замечательного писателя, общественного деятеля и правозащитника, литературоведа и германиста Льва Копелева (1912 — 1997). Участник Великой Отечественной войны, он десять лет был «насельником» ГУЛАГа «за пропаганду буржуазного гуманизма» и якобы сочувствие к врагу. Долгое время лучший друг и прототип одного из центральных персонажей романа Солженицына «В круге первом», — с 1980 года, лишенный советского гражданства, Лев Копелев жил в Германии, где и умер. Предлагаемое читателю повествование является частью автобиографической трилогии. Книга «Хранить вечно» впервые издана за рубежом в 1976 и 1978 гг., а затем в СССР в 1990 г.

• 2009.01.21 | igorg

  Черная книга коммунизма (скан, лінк)

  Название: Черная книга коммунизма
  Автор: С.Куртуа, Н.Верт, Ж-Л Панне, А.Пачковский, К.Бартошек, Ж-Л Марголен
  Издательство: Три Века Истории
  Год: 2001
  Страниц: 780
  Формат: doc
  Размер: 4,95 Мб
  Язык: русский
  
  http://rapidshare.com/files/186635688/LIVRE_NOIR.rar
  http://infanata.ifolder.ru/10135859
  http://www.onlinedisk.ru/file/70173/
  
  «Черная книга коммунизма» - первое фундаментальное справочное издание, посвященное исследованию преступлений коммунистических режимов, существовавших в ХХ веке. Международный коллектив ученых-историков провел огромную работу, собрав воедино всю информацию о преступлениях, совершенных под флагом коммунизма во многих странах и на разных континентах. При этом использовались не только многочисленные свидетельства и воспоминания очевидцев, но также материалы из недоступных ранее архивов.
  
  «С точки зрения исторической, большевизм—это система социального помешательства, когда были физически уничтожены крестьяне, дворянство, купечество, весь слой предпринимателей, духовенство, интеллектуалы и интеллигенция; это «крот истории», вырывший братские могилы от Львова до Магадана, от Норильска до Кушки; это основанная на всех видах угнетения эксплуатация человека и экологический вандапизм; это—античеловеческие заповеди, вбиваемые с беспощадностью идеологического фанатизма, скрывающего ничтожемыслие; это—фугас чудовищной силы, который чуть было не взорвал весь мир.
  
  С точки зрения философской —это субъективное торможение объективных процессов, непонимание сути общественных противоречий; это мышление категориями социального нарциссизма и рефлекторное неприятие любого оппонента; мегатоннаж догматизма, промежуточный и конечный резулыпат потребительски-расчетливого отношения к истине.
  
  С точки зрения экономической —это минимальный конечный результат при максимальных затратах в силу волюнтаристского отрицания закона стоимости; анархия производительных сил и бюрократический абсолютизм производительных отношений; консервация научно-технической отсталости; нарастание застойных явлений; уравниловка как универсальный, может быть, единственный способ "винтикообразитъ" людей.
  
  В международном плане он является явлением одного порядка с германским нацизмом, итальянским фашизмом, испанским франкизмом, полпотовщиной, с современными диктаторскими режимами, каждый имеет свои особенности, но суть остается одной и той же».
  
  Александр Н. Яковлев,
  академик РАН
  
  В книзі є дуже гарний огляд юридичної проблеми того що таке ГЕНОЦИД (на 40-43 сторінках):
  
  Понятие преступления против человечности включает в себя ряд точно обозначенных преступлений. Самым характерным из них является геноцид. В связи с геноцидом, осуществленным нацистами в отношении евреев, и с целью уточнения статьи 6с Нюрнбергского трибунала в Конвенции ООН от 9 декабря 1948 года понятию «геноцид» было дано следующее определение: «Под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую: а) убийство членов такой группы; b) причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы; с) предумышленное создание для какойлибо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее; d) меры, рассчитанные на предотвращение деторождения среди членов такой группы; е) насильственная передача детей, принадлежащих одной группе людей, в другую».
  Новый французский Уголовный кодекс расширяет понятие геноцида - «Деяния, совершенные в соответствии с предварительно составленным планом, приведшие к полному или частичному истреблению национального, этнического, расового или религиозного сообщества или другой группы, выделенной по произвольному критерию» (курсив наш - С. К. ). Эта юридическая формула ничуть не противоречит философскому подходу Андре Фроссара, для которого «преступление против человечности — всякое убийство любого человека под единственным предлогом, что он вообще" появился на свет»3. Ва-илий Гроссман в великолепной повести Все течет говорит об Иване Григорьевиче, человеке, вернувшемся из лагерей: «Он оставался тем, кем был от рождения, — человеком»*. Потому-то он и был подвергнут гонениям. Французское толкование позволяет подчеркнуть, что геноцид не всегда бывает того типа, какой обрушили нацисты на евреев и цыган, — его жертвами могут стать и социальные группы. В книге русского историка-социалиста Сергея Мельгунова Красный террор в России, изданной в Берлине в 1924 году, приводится инструкция, данная одним из первых шефов ЧК Лацисом своим подручным: «Мы не ведем войны против отдельных лиц, — пишет Лацис 1 ноября 1918 года, — Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материала и доказательств того, что обвиняемый действовал словом или делом против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого»
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.08.25 | Сергій Кабуд

    Повний текст Чорної книги комунізму (російська) онлайн(л)

    http://www.scribd.com/doc/16861502/-5-
    
    частина про злочини СССР :
    
    http://www.scribd.com/doc/16761367/-100-

• 2009.01.30 | igorg

  Политическая экономия сталинизма (c/л)

  
  Название: Политическая экономия сталинизма
  Автор: Пол Грегори (пер. с англ. И.Кузнецова, А.Макаревича)
  Издательство: РОССПЭН, Фонд Б.Н.Ельцина
  Год: 2008
  Страниц: 400 (сканы разворотов)
  Формат: pdf
  Размер: 10,6 Мб
  ISBN: 978-5-8243-1013-9
  Качество: отличное
  Язык: русский
  
  http://rapidshare.com/files/190703337/Politekonomia_stalinizma.rar
  http://www.onlinedisk.ru/file/74884/
  http://natahaus.ifolder.ru/10281570
  
  Предлагаемая читателю работа известного американского экономического историка Пола Грегори существенно улучшает наше понимание того, как работала советская командная экономика. Это исследование на стыке дисциплин: экономики, истории и политологии. Автор использует теорию и методы современной экономической науки для изучения прошлого: экономических и политических процессов, происходивших в 1920-1950-е гг. в СССР.
  
  В центре внимания данной книги комплексный анализ советской командной экономической системы в ранние годы ее существования. Автор исследует процесс формирования и функционирования бюрократического аппарата, призванного управлять народным хозяйством "первой в мире страны победившего социализма". Пол Грегори показывает, что управление сложными экономическими системами с трудом может осуществляться из одного центра, так как информационные и транзакционные издержки тогда имеют тенденцию стремиться к бесконечности. Последнее обстоятельства требует создания иерархической системы органов управления и делегирования полномочий на места. Однако интересы вышестоящих и подчиненных органов управления могутне совпадать, что таит угрозу оппортунистического поведения со стороны последних и в конечнос счете грозит низкой эффективностью системы в целом. Обращение именно к начальному периоду советской командной экономики позволило автору рассмотреть как проблему неизвежности появления сталинской модели управления, так и ее потенциальные перспективы в долгосрочном аспекте.

• 2009.01.30 | igorg

  История ГУЛАГа, 1918 — 1958: социально-экономический и ...(с/л)

  
  Название: История ГУЛАГа, 1918 — 1958: социально-экономический и политико-правовой аспекты
  Автор: Иванова Галина Михайловна
  Издательство: Наука
  Год: 2006
  Страниц: 440
  Формат: pdf
  Размер: 3,4 mb
  ISBN: 5-02-035045-1
  Качество: хорошее
  Язык: русский
  
  http://natahaus.ifolder.ru/10274613
  http://www.onlinedisk.ru/file/74717
  http://rapidshare.com/files/191187350/IstGulag.zip
  http://www.onlinedisk.ru/file/74997/ (*.doc)
  
  Впервые в мировой и отечественной историографии ГУЛАГ исследуется как социально-экономический и политико-правовой феномен советского государства. В монографии проанализированы теоретические и правовые основы советской репрессивной политики, исследованы причины и нормативная база создания и деятельности ГУЛАГа как карательной системы нового типа. На основе ранее не публиковавшихся архивных материалов, включающих, в частности, бухгалтерско-финансовую документацию МВД СССР, изучен процесс становления и функционирования советского лагерно-промышленного комплекса. Впервые в исторической науке предметом исследования стали специальные лагерные суды.
  Для историков, юристов, экономистов, политологов и более широкого круга читателей.

• 2009.01.30 | igorg

  Роман Сербін За яку спадщину? (с/л)

  Київ 2002
  16152К pdf
  
  http://rapidshare.com/files/389128024/Roman_Serbin.pdf
  
  Видання містить статті попередньо надруковані в газетах та журналах України й української діяспори та присвячені різним спектам сучасної української спадщини. Особливу увагу присвячено мітові "Великої вітчизняної війни", ролі українських політичних традицій в розбудові української держави, місцеві Голодомору в колективній пам'яті українців, жалюгідному стану сучасної української мови.
  
  Зміст
  Замість вступу
  "50-річчя" - але не визволення
  "Велика Вітчизняна війна"
  Чи визнає Україна УПА?
  Які традиції вибирати?
  "День захисника Вітчизни"
  Пам'ятники гнобителям України
  Голодомор-трагедія пам'яті
  Номенклятеризація культури
  Українська діяспора й України
  "Шовкова" русифікація
  Буряни на мовній ниві
  Слово-табу

• 2009.01.30 | tanagra

  Cписки жертв полит. репресий в СССР -on-line

  Хорощий сайт, багато своїх знайшов - http://lists.memo.ru/index.htm

• 2009.02.15 | igorg

  Хто знищив українське село? Святослав Караванський (л/М)

  http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1234712731

• 2009.02.24 | igorg

  Антін Драган ПАМ'ЯТАЙМО ПРО ВІННИЦЮ

  http://lib.galiciadivision.com/articles/vinnycia.html
  Антін Драган ПАМ'ЯТАЙМО ПРО ВІННИЦЮ
  
  Про розслідування більшовицьких злочинів у Вінниці. За викриття того злочину після "визволення" у ями де були убиті їх родичі були скошені кулями їх рідні. Більшовики зберегли списки жертв і розправилися із родичами. Відоме й прізвище комісара, що те чинив: Рапопорт.

• 2009.03.11 | igorg

  Ариадна Делианич. Вольфсберг-373 (л/с)

  Вольфсберг-373
  Делианич Ариадна
  Издательство: Russian Life, SF, USA
  Год: ок. 1950 Страниц: 433
  Формат: PDF/RAR+3%+инфа о сайте
  Размер: 16 Мб
  
  http://rapidshare.com/files/207827372/delianich.rar.html
  http://natahaus.ifolder.ru/10983964
  
  Про боротьбу росіян і сербів проти більшовизму разом з гітлерівцями. Та про те як їх видали на знищення Сталіну союзники.
  Чим цікаво. Дуже цікавий й здоровий погляд на комунізм. Їм було мало діла до Гітлера та до його ідеології, вони бачили значно більше зло в комунізмі. Й цілком слушно. Їм довелося наступити на ті самі граблі, що й ОУН, на абсолютне нерозуміння національних потреб інших націй Гітлером. Однак вони не піднялися до проголошення державності Росії й не змогли знайти підтримки серед власного народу. Вони не змогли самостійно продовжити боротьбу з комунізмом спираючись на свій народ. Можливо причиною була велика зачистка, як на сході України, або різниця в цінностях.
  Як на мене, то найбільш достойним уваги є порівняння якраз думок і дій цих людей й ОУН-УПА.
  Іншим важливим моментом є трагедія цих людей та їх видача на знищення режиму набагато страшнішому й небезпечнішому за гітлеризм. І єдиною причиною таких дій були суто тогочасні, одномоментні національні інтереси країн переможниць (поза СССР).

• 2009.03.11 | igorg

  Науменко В.Г. Великое предательство. Выдача казаков (с/л)

  Великое предательство. Выдача казаков в Лиенце и других местах (1945-1947). В 2-х тт.
  Науменко В.Г.
  Издательство: Всеславянское издательство, Нью-Йорк
  Год: 1962, 1970
  Страниц: 292+488
  Формат: PDF/RAR+3%+инфа о сайте
  Размер: 40 Мб
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  
  http://rapidshare.com/files/207565769/naumenko.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/10981263
  
  Издательская аннотация:
  Сборник впервые издающихся документов, воспоминаний очевидцев и участников происходившей в 1945-1947 гг. насильственной выдачи казаков, воевавших на стороне Германии, сталинскому режиму, составленный генерал-майором, атаманом Кубанского Войска В.Г.Науменко.
  Трагедия более 110 тысяч казаков, оказавшихся к концу Второй мировой войны в Германии и Австрии и депортированных в СССР, прослежена на многих сотнях конкретных примеров. Документы опровергают мнение о том, что депортации казаков начались лишь после Ялтинской конференции (февраль 1945 г.). Значительное место уделено пути следования от мест выдачи до лагерей в Сибири, жизни на каторге, а также возвращению некоторых уцелевших казаков в Европу. Приведены случаи выдачи некоторых групп и лиц, не принадлежавших к казачеству, но находившихся в непосредственной связи с ним (например, выдача режиму Тито сербских четников во главе с генералами Мушицким и Рупником). Книга дополнена уникальными материалами из личного архива генерала Науменко.
  
  З форуму:
  1) Не понял, а где великое предательство?
  Помоему, из предателей здесь фигурируют только казаки.
  
  2)Предательство англичан было в том, что были выданы на смерть и мучения смершевским нелюдям без разбору все кто хоть как-то относился к России. Отправлялись туда немцы, туда же шли белоэмигранты, даже не являвшиеся никогда советскими гражданами, а также их жены и дети ну и много еще кто. При этом репатриация производилась путем обмана - в Лиенц казаки ехали на "конференцию", обернувшуюся жестокими избиениями и стрельбой в спины убегавших казаков и их родственников.
  
  Таким образом Англия, всегда гордившаяся своей свободой и борьбой за права человека, предала свои базисные принципы, "выполняя" Ялтинские соглашения. США, например, так не делали, хотя тоже устраивали репатриацию советским гражданам (но уже строго по правилам, без обмана, без клятв на "офицерской чести" и выясняя кто есть кто).

• 2009.03.12 | igorg

  Толстой Н.Д. Жертвы Ялты

  Жертвы Ялты Толстой Н.Д.
  Издательство: Русский путь
  Год: 1996
  Формат: pdf
  Размер: 3 mb
  
  http://rapidshare.com/files/207992263/ialta.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11000907
  
  Автор посвятил свое исследование проблеме насильственной репатриации русских после Второй мировой войны. В частности, в книге впервые подробно рассказано об обстоятельствах, в силу которых огромное количество русских оказалось в Германии, о нарушении Англией и Америкой Женевской конвенции, об операциях СМЕРШ и НКВД, о судьбах русских, возвращенных на родину.
  Тысячи беженцев, никогда не живших в Советской России, покинувших родину в 1919 году в качестве союзников англичан и американцев и, соответственно, не имевших никакого отношения к Ялтинским соглашениям, были переданы в Австрии СМЕРШу по договоренности столь секретной, что для сокрытия следов этой операции до сих пор принимаются исключительные меры.
  
  
  Николай Дмитриевич Толстой- Милославский родился в 1935 г. в Кенте (Англия). Его прадед по отцу — двоюродный брат Льва Толстого.
  В 1961 г. окончил Тринити-колледж в Дублине, специализировался в области современной истории и политических теорий.Автор исследования о Толстых «The Tolstoi's, 24 Generations of Russian History», нескольких исторических работ и романов по кельтской истории.
  Пять лет изучал документы и вел опросы уцелевших участников и свидетелей насильственных репатриаций. Книга «Жертвы Ялты» впервые напечатана по-английски в 1978 г., вслед за чем выдержала несколько изданий в Англии и Америке.

• 2009.03.12 | igorg

  Чугунов Т.К. Деревня на Голгофе.

  Деревня на Голгофе. Летопись коммунистической эпохи: от 1917 до 1967 г.
  Автор: Чугунов, Т.К.
  Издательство: Мюнхен
  Год: 1968
  Страниц: 510
  Формат: pdf
  Размер: 7,87 МБ
  Качество: нормальное
  Язык: русский
  
  http://rapidshare.com/files/208281913/chugunov_derevnya.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/11001688
  
  Уникальный документально-аналитический труд по истории крестьянства в СССР в течение первых 50 лет советской власти. Жизнь крестьян показана на примере конкретных сел, а также на основе анализа произведений советской литературы. Основной тезис автора: крестьянство при большевиках потерпело чудовищную катастрофу.

• 2009.03.21 | igorg

  Быков Н.А. Казачья трагедия 1940-1945

  
  Название: Казачья трагедия 1940-1945
  Автор: Быков Н.А.
  Издательство: Издание автора, Нью-Йорк
  Год: 1959
  Страниц: 156 с., фото
  Формат: PDF/RAR+3%+инфа о сайте
  Размер: 6 Мб
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  
  http://rapidshare.com/files/210223410/kazak.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11172850
  
  Книга цікава в контексті спільності мотивації в Україні й на Дону.
  
  Воспоминания руководителя и организатора казачьего коллаборационистского движения против большевиков в г. Ростове-на-Дону и Ростовском округе под германской оккупацией.

• 2009.04.09 | igorg

  "Просвіта" - за кримінальну справу проти НКВД

  http://maidan.org.ua/static/news/2009/1239256021.html
  
  Рівненська обласна організація товариства «Просвіта» прийняла звернення до прокуратури області з вимогою порушити кримінальну справу за фактом масових розстрілів українських громадян в колишніх в’язницях НКВД у Рівному, Дубні та Острозі.
  
  Як передає кореспондент УНІАН, посилаючись Указ Президента України Віктора ЮЩЕНКА від 23 січня 2003 р. «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов`язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні», рівненські просвітяни вимагають також встановити й оприлюднити усі списки закатованих та розстріляних жителів краю у катівнях НКВД, встановити точне місцезнаходження останків командира УПА-Північ Клима Савура та інших керівників загонів Української Повстанської Армії, чиї останки, ймовірно, були закопані в одному з підвальних приміщень обласного управління НКВД. Просвітяни також вимагають надати інформацію про місце захоронення видатного повстанського художника-графіка Ніла Хасевича.
  
  У зверненні до обласної прокуратури йдеться про те, що громадськість краю після проголошення Незалежності неодноразово порушувала питання про необхідність ексгумації і перепоховання за православним обрядом останків десятків тисяч українських громадян, закатованих у застінках НКВД у 1944-1952 роках у Рівному та інших містах області.
  
  У зверненні також згадується факт від 25 серпня 2008 року, коли в Рівному під час ремонтних робіт, які тривали біля поліклініки управління Служби безпеки України в області, на вулиці Квітки-Основ`яненка, ремонтники знайшли останки дев`яти людей з ознаками насильницької смерті і залишки пошкодженого взуття. Загиблі лежали один біля одного в радіусі приблизно одного метра на глибині півтора метра від поверхні ґрунту.
  
  На жаль, до цього часу прокуратура та УСБУ в Рівненській області, не дивлячись на незаперечні факти масових вбивств українських громадян у в`язницях НКВД у 1940-50 роках, так і не порушили кримінальних справ і не розпочали робіт по ексгумації цих останків, йдеться у зверненні.
  
  Рівненська «Просвіта» стверджує, що, згідно з архівними даними, за списками засуджених до вищої міри покарання у 1944-1945 рр. у Рівненській, Дубенській та Острозьких тюрмах НКВД знищували щомісяця до 300 українців. А загалом у тюрмах на Рівненщині більшовицьким режимом у 1940-50-х роках було вбито й закатовано близько 20 тисяч українців.
  
  http://www.unian.net/ukr/news/news-310230.html

• 2009.04.11 | igorg

  У Миргороді відкрили пам'ятник учасникам повстання Дубчака

  У Миргороді відкрито пам`ятний знак учасникам антибільшовицького повстання, що відбулося 1-4 квітня 1919 року під керівництвом Сергія Дубчака.
  ...
  http://maidan.org.ua/static/news/2009/1239460510.html

• 2009.04.18 | igorg

  Дещо до загибелі Чорновола

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1240034103
  
  http://umoloda.kiev.ua/number/1393/176/49116/
  
  Родина В’ячеслава Чорновола проти ексгумації його тіла. Але прокуратура наголошує, що «необхідність назріла»
  Наталія ЛЕБІДЬ
  ...
  Проте в розмо­ві зі Степаненком з’ясовується ще одна важлива подробиця: водій КамАЗа Володимир Куделя, якого багато хто вважав мертвим, насправді живий і здоровий. Старанно уникає преси та взагалі будь–яких зайвих для себе контактів. Помилка щодо Куделі є настільки розповсюдженою, що навіть деякі провідні телеканали, починаючи сюжет про 10–ту річницю смерті Чорновола, називали єдиним живим свідком трагедії Дмитра Пономарчука. Однак живим є не тільки Куделя, а й такий собі Чернецький — третій пасажир КамАЗа. Чернецький із Шоломом стали випадковими людьми, яких не повинно було бути ані в кабіні вантажівки, ані на місці злочину. Чернецькому пощастило: він був п’яним під час зіткнення і просто спав у кабіні. Слідчим не було про що його допитувати. А от Шолом розговорився і почав давати «неправильні» покази: про те, як по дорозі КамАЗу наказали прибути у певне місце і зупинитися у певний час. Відтак у кабіну підсів незнайомець зі зброєю, який давав вказівки Куделі: де і коли розвернути КамАЗ. Відразу після зіткнення цей незнайомець зник. За ним зник і Шолом: помер за загадкових обставин.
  
  Про все це «УМ» розповів Микола Степаненко, який особисто брав участь у ексгумації тіла Шолома і який переконаний у його насильницький смерті. Ми поставили панові Степаненку декілька уточнюючих запитань:
  
  — Якщо на першому етапі слідства, тобто ще у 1999 році, смерть Чорновола потрактували як таку, що сталася внаслідок випадкової ДТП, то чи був хтось покараний за створення небезпечної ситуації на дорозі?
  
  — Слідчі заявили, що провина у рівній мірі лежить як на водієві Чорновола, так і на водієві КамАЗа. Перший перевищив швидкість, а другий здійснив розворот у забороненому місці.
  
  — Гаразд, але чи судили Куделю?
  
  — Ні. Якраз вийшов указ про амністію, і його під цю амністію підвели. Хоча якби слідчі не закрили очі на те, що вже одна кримінальна справа по ньому відкрита, ніякої амністії не було б. (Куделі інкримінували розкрадання 225 тонн зерна). Але амністія була усім вигідна. Бо інакше Куделя міг би й заговорити, якби його очікувань не виправдали.
  
  — А чому його не «прибрали», як Шолома?
  
  — А для чого? Було б зайве свідчення, що смерть Чорновола — не випадкова. Що ж до Куделі, то він і так мовчав. І вже нічого такого особливого він не розкаже. Я вам скажу, що він говоритиме: була команда везти зерно. Потім команда — зупинитись і чекати наступних розпоряджень. Він зупинився і чекав. Підійшли якісь люди і скомандували: «Поїхали». Він поїхав, набрав швидкість 10—15 км/год, і тут — наступна команда: «Розвертайся». Він розвернувся і став...
  
  — А він що, не розумів, що відбувається щось не те? Якісь люди керують його маршрутом, вказують йому, куди і як везти зерно. Це, мабуть, перший такий випадок у його водійській практиці.
  
  — Усі, хто бачив Куделю у перші години після аварії, свідчать, що він був у шоковому стані. Він не чекав такого розвитку подій. Що будуть жертви, тим паче що серед жертв буде Чорновіл... Але вже за пару днів, коли я бачив його на допиті, він поводився досить упевнено. Власне, я вважаю Куделю такою самою жертвою обставин, як і деяких інших... Хто такий Куделя? Маленька піщинка, яка нічого не могла змінити. Якщо він зараз розповість усю правду, значить, щось порядне і людське в ньому прокинулось. Зараз він у глухому куті. Але якщо все розкаже — сидітиме і за співучасть, і за зерно...
  
  — Складно повірити у шоковий стан і «жертву обставин». Напевно, він дійсно не знав подробиць. Але те, що його використовують у якійсь брудній грі, не відчувати не міг. Зрештою, кожен сам робить вибір...
  
  — Можливо, йому сказали так: не хочеш сісти за зерно — треба зробити одну справу. Зупиниш КамАЗом одного ділка, з ним серйозно поговорять, а потім відпустять... І це ж йому казали не якісь бандити, а правоохоронці. Куделя собі думав: «Зроблю це, і забуду про зерно і про всю цю справу». Приїхав на місце, підійшла людина, яка сказала йому: «Тепер ти в моєму розпорядженні...». Ну а далі все відбувалось за вже відомою схемою...
  Майже післямова
  
  Зробити якісь підсумки в короткій згадці про справу Чорновола досить тяжко. Відразу декілька пластів інформації викликають забагато думок. І про «воскреслого» Куделю, який, мабуть, і справді був пішаком у чужій грі. І про досить делікатне питання ексгумації тіла Чорновола (тут ми взагалі не вважаємо можливим давати будь–які коментарі). І про рівень замовників злочину (зокрема, й про касету Євгену Марчука, яку той нібито ще у 1999 році показував Григорію Омельченку: на записі людина в масці зміненим голосом розповідає в деталях, як було організовано вбивство Чорновола). І про те, що зараз навряд чи хтось серйозно займатиметься цією справою, адже на часі — вибори. Хоча саме вони і можуть підштовхнути політиків до тих чи інших рухів, які, звісно, матимуть на меті компрометацію опонентів, а не пошук істини. Тобто, як вже доведено і справою Гонгадзе зокрема, все зійди нанівець. Буде як завжди...
  
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1240034103

• 2009.04.19 | igorg

  Лис пустыни. Генерал - фельдмаршал Эрвин Роммель

  Книга цікава для порівняння політичних механізмів злочинних систем. Гітлера і Сталіна. Мова йде про атмосферу тих часів і вбивство Ромеля.
  
  Название: Лис пустыни. Генерал - фельдмаршал Эрвин Роммель
  Автор: Лутц Кох
  Издательство: Феникс
  Год: 1999
  Страниц: 384
  Формат: CHM
  Размер: 1050 KB
  ISBN: 5-222-00773-1
  Серия или Выпуск: След в истории
  Язык: Русский
  Rommel. Die Wandlung eines grossen Soldaten
  
  http://rapidshare.com/files/222544219/Rommel.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11673941
  
  Профессиональный немецкий журналист, военный корреспондент в действующей армии с 1941 по 1945, Лутц Кох в далеком 1949 году предпринял одну из самых первых попыток осмысления того, что происходило с миром и Германией на рубеже 30-х и 40-х годов.
  «Лис пустыни» – это не просто очередной бестселлер о второй мировой войне.
  Это произведение относится к редкому по нынешним временам жанру публицистической военной прозы: каждое слово преисполнено глубочайшего смысла; каждая глава имеет свою тональность – от доверительно-повествовательной до реквиемо-философской, от гротескно-саркастической до героико-патетической, – свой чеканный ритм и характерный тембр и представляет собой законченное художественное целое.
  Это произведение – хороший подарок профессиональным историкам и тем, для кого небезразличны прошлое, настоящее и будущее мировой цивилизации.

• 2009.04.19 | igorg

  Шухевич: В Украине с логикой не все в порядке

  http://rupor.info/fokus/2007/03/05/jurij-shuhevich-v-ukraine-s-logikoj-ne-vse-v-porja/
  
  Шухевич: В Украине с логикой не все в порядке 5.3.2007 09:49 | RUpor
  По случаю очередной годовщины трагической гибели Главнокомандующего УПА Романа Шухевича, RUpor поинтересовался у его сына, львовянина Юрия Шухевича о непростом прошлом семьи Шухевичей, буднях малолетнего сына личного врага Сталина и политических взглядах живой легенды новейшей истории Украины.
  
  Кто конкретно виновен в непризнании УПА: государственная власть или сами национал-демократы?
  
  Ну, тут я буду различать власть и то, что вы сказали. Национал-демократы, действительно, тут ничего не сделали. К сожалению, их оппоненты правы. Потому что действительно, посмотрите: после провозглашения Независимости, что они сделали? Поставили ли они всерьез этот вопрос? Слышались голоса отдельных депутатов в поддержку УПА и того, чтобы признать Армию «воюющей стороной» во Второй мировой войне и так далее. Но в общем, чтобы вся фракция выступила, такого не было. И, собственно, это привело к тому, что вам известно.
  
  Во Львове увеличен объем льгот для ветеранов УПА, а также к такому статусу приравнены их вдовы. Почему подобная инициатива не нашла себе место в других регионах Украины, где УПА вела активные боевые действия?
  
  Во-первых, эти льготы еще есть в Ивано-Франковске и Тернополе. Во-вторых, что касается Центральной и Восточной Украины, то, хотя УПА действовало и на тех территориях, сложилось так, что в местных советах сторонники этого движения были в меньшинстве. И поэтому данный вопрос там (Винницкой, Киевской и Житомирской областях) даже не ставился.
  
  Поговорим все же о драматическом прошлом. Как сложилась ваша жизнь после прихода советских войск?
  
  На протяжении тягостных лет советской оккупации всю нашу семью постигло множество преследований. Поэтому было множество тяжелых эпизодов.
  
  В 1945 мою маму, бабушку, меня и сестренку арестовали. Привезли в Киев. Там меня со всеми ими разлучили. Разлучили с мамой. С бабушкой я больше так никогда и не увиделся. В 1946 году она умерла в тюрьме. А мы с сестрой попали в детский дом – вначале это был Чернобыль, а потом Сталино (нынешний Донецк), откуда я неоднократно убегал.
  
  Однако, больше всего запомнилось то, когда нас, всю семью, разрывали, разбрасывали по камерах. Я никогда не забуду слез бабули, когда ее первую забирали и больше после того я ее никогда не видел. И когда нас там же, в тюрьме МГБ УССР забирали от мамы и отправляли в детский дом. Я никогда не забуду тех мамыных слёз, своих слез и всего того, что у меня тогда происходило внутри.
  
  Знали ли вы, кем на самом деле является ваш отец или эта информация была законспирирована и на уровне семейных отношений?
  
  Безусловно, я знал, что он занимает высокую должность и в Организации Украинских Националистов, и в Украинской Повстанческой Армии. Но, уже точно, что он – Главнокомандующий, что именно он – руководитель ОУН, обо всем этом я узнал позже, когда мне исполнилось лет 14-15. До этого, я ничего об этом не знал.
  
  Делились ли вы своими убеждениями и подробностями биографии в юношеские годы?
  
  Не смотря на то, что в Чернобыльском детдоме у меня не было ни с кем языкового барьера, мы все там говорили на украинском, вел я себе очень осторожно. Я собирался совершить побег и поэтому делал вид такого себе, знаете, тихого воспитанника. Не образцового, но спокойного. Во всяком случае, не такого, который в глазах воспитателей мог вызвать какое-либо подозрение. При этом я старался, чтобы воспитатели не замечали моего откровенно негативного отношения к происходящему. Я старался его тщательно скрывать.
  
  Позже, повзрослев, когда меня арестовали я уже ничего о своих взглядах не скрывал, и прямо заявлял о них перед следователями.
  
  Что вас поддерживало в эти годы?
  
  Кроме патриотических убеждений, огромным подспорьем была религия и вера в Бога.
  
  Как это вам удавалось, ведь только за наличие Библии была предусмотрена криминальная ответственность?
  
  Было не просто. Однако, во-первых, сильные религиозные убеждения мне были привиты еще с детства. А во-вторых, я твердо знал и верил: советская система несправедлива, значит она не может быть вечной.
  
  Перед своим крахом Лаврентий Берия искал примирения с ОУН-УПА. Изменил бы ход истории предложенный им компромисс?
  
  Не думаю. Даже если бы ОУН получила места в Верховной Раде УССР, то все равно ничего бы не изменилось. Вспомните, судьбу «многопартийности» сталинских времен. Все, что хоть как-то не согласовывалось с генеральной линией партии, упразднялось.
  
  Среди причин упадка националистического подполья в середине 1950-ых гг. историки называют массовое распространение коллаборационизма с НКВД. Согласны ли вы с этим утверждением?
  
  Нет-нет, я так не считаю. Не упадок, а постепенное угасание нашего движения было связано с тем, что весьма неравными были силы сторон. Вы же знаете, с каким режимом нам пришлось бороться. Он ведь обозначался тотальным проникновением в жизнь общества МГБ, с другой стороны существовало огромное государство, которое выиграло войну. Добавьте сюда и тот прессинг, что осуществлялся, массовые депортации людей в Сибирь. Если это все вместе взять, то иначе быть не могло. Движение Сопротивления не могло длиться бесконечно.
  
  ОУН восприняла это как поражение?
  
  Совершенно нет. Мы знали, что очень многие разделяют наши убеждения. И это стало явным через несколько десятилетий, когда распался Союз. Но, люди остаются людьми. В те тяжелые годы простые люди вынуждены были как-то приспосабливаться к окружающим обстоятельствам и хотя в душе были убеждены в совершенно ином, однако внешне показывали какую-то лояльность Системе и господствующей идеологии.
  
  В связи с этим, как вы считаете, уместны ли в Украине дискуссии и законодательные акты по поводу люстрации?
  
  Дискуссии нужны очень. А вот люстрация? Люстрация нужна для тех, кто повинен в преступлениях против человечности, против украинского народа. Их имена должны быть названы и раскрыты. Чтобы люди знали своих «героев».
  
  Смотрите, было признано, что Голодомор 1932-1933 гг. является актом геноцида против украинского народа. Также был осужден гитлеровский геноцид, была осуждена сама идеология гитлеризма и были наказаны виновные. Люстрация в Украине необходима, этого не стоит как-то особо доказывать. Чтобы понять это достаточно обыкновенной логики. Но, видите, у нас в Украине с логикой не все в порядке.
  
  Когда вы ясно осознали неминуемость близкой кончины СССР? Когда началась перестройка?
  
  В 1968 году я прочел самиздатную брошюрку «Просуществует ли Советский Союз еще 15 лет». Посчитайте, получается 1983 год. В таких вещах ошибиться на год-два достаточно легко и видите, автор не ошибся. О чем это свидетельствовало? О том, что над этим уже задумывалось очень много людей. И мы уже где-то в 60-тых гг. видели, что Система не вечна и что все идет к погибели. Но, когда же все закончится, никто ж не мог назвать дату.
  
  Происходит удивительная вещь: ваши бывшие гонители сегодня в Украине находятся при власти. Радченко – вице-премьер-министр, Марчук был министром обороны и председателем СБУ. Не считаете ли вы, что подобные тенденции представляют угрозу демократии?
  
  Они уже при власти все пятнадцать лет. Все это в Украине происходит потому, что государством управляют те же лица, что и до 1991 года. Вы назвали Марчука. Вы знаете, я поддерживал его кандидатуру, когда он баллотировался на должность президента Украина. Тогда я приводил пример Алиева, что также был сильным представителем КГБ. Шеварнадзе тоже возглавлял КГБ Грузии, а потом уже стал первый секретарем грузинской компартии. Не смотря на это, они построили и в Грузии, и в Азербайджане независимые национальные государства.
  
  Лично вам предлагали стать агентом КГБ?
  
  Да, и не раз.
  
  А когда это было в последний раз?
  
  Когда я был в Чистополе. Это был где-то 1978-1979 год.
  
  Они все еще не оставляли надежды?
  
  Безусловно.
  
  Некоторые политологи считают, что Украине нужен свой Моисей, который призван вывести страну из внутреннего кризиса. Вы с этим согласны?
  
  Не знаю, как Моисей, но сильная рука Украине нужна. Моисей не Моисей, Ганди не Ганди, Мартин Лютер не Мартин Лютер. Но украинский де Голль необходим.
  
  Фото: Елена Белозерская; семейный архив Шухевичей.

• 2009.05.01 | igorg

  "Холодний Яр" Юрій Горліс-Горський (л)

  http://chtyvo.org.ua/authors/Horlis-Horskyi/Kholodnyi_Yar/
  http://ukrlife.org/main/evshan/yar.htm
  Фотозвіт майданівця
  http://mykolap.livejournal.com/121614.html#cutid1
  обговорення на Майдані http://www2.maidan.org.ua/n/free/1240852256

• 2009.05.03 | igorg

  Материальное положение городских жителей в годы революции

  Дуже цікава й корисна книжка. Якщо відкинути звичні реверанси комуністам в тому що вони класні тофарісчі, які хотіли якнайкраще, але в них не було досвіду, такого ще ніхто ніколи не робив, до того ж їм дісталося все погане, зруйноване, розвалене і т.п.
  Дуже багато прикладів які демонструють реальну картину. Наприклад стає ясно, що в Росії й до 17-го існувала пенсійна система, система компенсацій інвалідам і т.п. Стає цілком очевидним, що голод і проблеми виникли через нелюдську впертість більшовиків у питанні торгівлі та й багатьох інших.
  Тобто в один час було заборонено торгівлю як таку, а якась хоч найпростіша альтернатива не була навіть запропонована. Окрім як усе забрать і потім через центр розподілять. Звісно, що така система породила небачену корупцію й бандитизм. Ця проблема була очевидна для всіх окрім більшовиків, які всіма силами трималися очікуючи чуда самоорганізації від визволеного пролетаріату, в той час як пролетаріат вмирав від голоду й холоду й вимагав дозволити торгівлю щоб вижити. У відповідь отримували від пролетарської влади кулі.
  _________________________________________________________________
  
  Название: Жизнь в эпоху перемен. Материальное положение городских жителей в годы революции и Гражданской войны
  Автор: А.А. Ильюхов
  Издательство: Российская политическая энциклопедия
  Год: 2007
  Страниц: 263
  Формат: DJVU > RAR
  Размер: 4,00 MB
  ISBN: 978-5-8243-0828-0
  Качество: Среднее
  Серия или Выпуск: Социальная история России XX века
  Язык: Русский
  Работа посвящена анализу материального положения городского населения в годы революции и Гражданской войны. Рассматривается весь комплекс вопросов, относящихся к жизни людей - характер питания, способы распределения продуктов, размер и место заработной платы в материальном обеспечении людей, характер жилья, уровень заболеваемости и смертности и другие. Практически впервые рассмотрены нетрадиционные, но реально существовавшие в то время способы выживания горожан - мешочничество, хищения, кустарничество, нищенство и т.п. Анализируются попытки советского государства хоть как-то улучшить положение городского населения, особенно рабочих.
  
  http://rapidshare.com/files/228326778/Zhizn_v_Epohu_Peremen.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11923039

• 2009.05.03 | igorg

  Правда о Крондштадте

  Це був один із шансів скинути владу комуністів, які вже давно перейшли межі доступні розуму, й перейти до демократії. На жаль не вдалося. Дуже цікаві документи, дуже цікаві вимоги матросів й робітників, цікава справжня історія тих подій.
  Скільки минуло часу, а комуністична твердість уряду Росії якою була такою й лишилася. Нема таких злочинів які вона не була б готова здійснити заради власної влади.
  
  
  Название: Правда о Кронштадте
  Автор: ред. газеты "Воля России"
  Издательство: Грюнхут, Прага
  Год: 1921
  Страниц: 180
  Формат: PDF
  Размер: 8,7
  ISBN: -
  Качество: хорошее
  Серия или Выпуск: -
  Язык: русский
  Документы о судьбе последних романтиков той далекой революции.
  
  Издавая эту книгу, "Воля России" преследовала одну цель: сказать всю правду о, Кронштадте и только правду... Материалом для книги послужили главным образом номера "Известий Временного Революционного Комитета матросов, красноармейцев и рабочих города Кронштадта", являющиеся точным зеркалом Кронштадтского движения.
  Во второй части книги мы публикуем в качестве драгоценного материала эти номера кронштадтской свободной, революционной газеты и тем даем возможность каждому читателю самому проверить и узнать всю правду о Кронштадте. (от издателя)
  
  
  "Уйду к матросам" - говорил Ленин, когда партийцы его не поддерживали в октябре 1917 года. Именно матросы Кронштадта были началом и двигателем революции в 1917 и именно они выступили против диктатуры большевиков в 1921.
  Из школы помню рассказ о "злобных эсэрах и анархистах поднявших подлый контрреволюционный мятеж" и о героях съезда комсомола, штурмовавших по тонкому льду кронштадские форты. Эта книга предлагает взглянуть на обратную сторону медали, понять мышление восставших матросов и рабочих Кронштадта, очередной раз подтверждая, что революции пожирают своих детей.
  
  В книге много документального материала (протоколы, доклады и т.п.).
  
  http://rapidshare.com/files/228669752/Opt-pdsf_wes.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/11933095
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.06.27 | igorg

    Кронштадт 1921. Документы о событиях в Кронштадте весной 1921 г.

    http://rapidshare.com/files/195851904/idf_kronstadt1921.rar
    http://infanata.ifolder.ru/10475263
    http://www.onlinedisk.ru/file/81617/
    
    Название: Кронштадт 1921. Документы о событиях в Кронштадте весной 1921 г.
    Автор: Сост. В. П. Наумова, А. А. Косаковского.
    Издательство: М.: МФД
    Год: 1997
    Страниц: 432
    Формат: pdf и djvu
    Размер: 8129 KB
    ISBN: ISBN 5-89511-002-9
    Качество: хорошее
    Серия или Выпуск: Россия. XX век. Документы
    Язык: русский
    Публикуемые документы раскрывают одну из малоизвестных страниц отечественной истории — трагические события в Кронштадте весной 1921 г. Многие десятилетия эти документы были недоступны исследователям, ибо они вступали в противоречие с утвердившейся в советской историографии официальной трактовкой причин и характера выступления матросов, солдат и рабочих Кронштадта и тех методов, которыми оно было подавлено.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2009.06.27 | igorg

      Реабилитация: как это было.

      http://rapidshare.com/files/241628051/Reabilitatsia_Kak_yeto_bylo.rar
      http://natahaus.ifolder.ru/12511634
      
      
      Название: Реабилитация: как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы. Том 1. Март 1953 - февраль 1956
      Автор: разные
      Издательство: Москва: Международный фонд «Демократия»
      Год: 2000
      Страниц: 503
      Формат: pdf (OCR, интерактивное оглавление) (rar)
      Размер: 4,4 MB
      ISBN: 5-85646-070-7
      Качество: хорошее
      Серия или Выпуск: Россия. XX век. Документы
      Язык: русский
      Восстанавливая горькую правду.
      
      Из предисловия
      Политические репрессии большевизма причинили стране ущерб, который можно сравнить с самыми опустошительными катастрофами. Счёт невинно пострадавших идет на миллионы. Рабочие и крестьяне, инженеры и ученые, литераторы и художники, священники и военные, целые народы прошли через ад ленинско-сталинских тюрем, концлагерей, ссылок…
      Эти книги – о нас самих, о постижении той горькой и беспощадной правды, без знания которой страна не сможет вылечиться и встать с колен.
      
      Первый том трехтомного издания документов, подготовленный Комиссией при Президенте Российской Федерации по реабилитации жертв политических репрессий и Международным фондом «Демократия», отражает историю реабилитации репрессированных по политическим мотивам граждан СССР. Данный сборник содержит перечень реабилитационных документов начала 1950-х годов, показывает механизм принятия решений и борьбу вокруг них. Хронологические границы книги (март 1953 – февраль 1956) охватывают период советской истории после смерти диктатора и до XX съезда КПСС, на котором впервые был подвергнут осуждению «культ личности Сталина».
      
      Составители - А. Артизов, Ю. Сигачев, В. Хлопов, И. Шевчук.

• 2009.05.04 | igorg

  Приказ НКВД СССР № 0308 об организации лагерей военнопленных

  http://www.hrono.info/dokum/193_dok/19390919plen.html
  Приказ НКВД СССР № 0308 об организации лагерей военнопленных.
  
  Москва. 19 сентября 1939 г.
  
  *Секретно*
  Содержание: Об организации лагерей военнопленных
  № 0308
  19 сентября 1939 г.
  1. На основании Положения о военнопленных 1) организовать при НКВД СССР Управление по военнопленным.
  2. Утвердить прилагаемый штат Управления по военнопленным 2).
  3. Назначить начальником Управления по военнопленным майора т. Сопруненко ПК. и комиссаром Управления — полкового комиссара т. Нехорошева.
  Заместителями начальника Управления назначить:
  1) лейтенанта госбезопасности т. Хохлова И.И.,
  2) по службе охраны — майора т. Полухина ИМ.
  4. Организовать 8 нижеследующих лагерей для содержания военнопленных:
  1) Осташковский — на базе помещений бывшей детской колонии НКВД на острове Столобное*, на озере Селигер (Калининской обл.), на 7 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 10 тыс. чел.
  2) Юхновский — на базе помещений санатория «Павишев Бор», на ст. Бабынино Западной железной дороги, на 5 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 10 тыс. чел.
  3) Козельский— на базе помещений дома отдыха им. Горького, на ст. Козельск, железной дороги им. Дзержинского, на 7 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 10 тыс. чел.
  4) Путивльский— на базе помещений бывшего Софроненского монастыря и торфоразработок, на станции Теткино Московско-Киевской железной дороги, на 7 тыс. чел., с доведением к 25 сентября до 10 тыс. чел.
  5) Козельщанский — на базе помещений бывшего Козельщанского монастыря, при станции Козельщина Южной железной дороги, на 5 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 10 тыс. чел.
  6) Старобельский — на базе помещений бывшего Старобельского монастыря, при станции Старобельск Московско-Донбасской железной дороги, на 5 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 8 тыс. чел.
  7) Южский— на базе помещений детской трудовой колонии НКВД на станции Вязники, Северной железной дороги на 3 тыс. чел., с доведением к 5 октября до 6 тыс. чел.
  8) Оранский— на базе помещений бывшего Оранского монастыря, на станции Зименки Московско-Казанской железной дороги, на 2 тыс. чел., с доведением к 1 октября до 4 тыс. чел.
  5. Утвердить прилагаемый типовой штат лагерей для военнопленных 3), **инструкцию о работе лагерей и распорядок дня лагерей военнопленных**.
  6. Утвердить начальниками и комиссарами лагерей:
  1) Осташковского —
  майора т. Борисовца П.Ф. — начальником,
  ст. политрука т. Юрасова И.В.** — комиссаром;
  2) Юхновского —
  майора т. Кадышева Ф.И. — начальником, батальонного комиссара т. Гильчонок ЕШ. — комиссаром:
  3) Козельского —
  майора т. Королева В.Н. — начальником,
  ст. политрука т. Алексеева М.М. — комиссаром;
  4) Путивльского —
  майора т. Смирнова Н.Н. — начальником, батальонного комиссара т. Васягина СП. — комиссаром;
  5) Козельщанского —
  ст. лейт. г/б т. Соколова В.Л. — начальником, капитана т. Акуленко Ф.С. — комиссаром;
  6) Старобельского —
  капитана г/б т. Бережкова — начальником, батальонного комиссара т. Киршина М.М. — комиссаром;
  7) Южского —
  мл. лейт. г/б т. Кий А.Ф. — начальником, ст. лейт. г/б т. Короткова Г.В. — комиссаром;
  8) Оранского —
  ст. лейт. г/б т. Сорокина — начальником, лейтенанта г/б т. Кузнецова — комиссаром.
  7. Оперативно-чекистское обслуживание военнопленных в лагерях возложить на особый отдел НКВД СССР и его местные органы 4).
  Т. Кобулову (созыв), Белянову. Сопруненко и Корниенко в 2-дневный срок разработать необходимые указания Особым отделам округов и представить мне на утверждение 5).
  8. Утвердить оклады заработной платы начальникам и комиссарам лагерей Осташковского, Юхновского, Козельского, Путивльского, Козелыца не кого и Старобельского в размере 2400 руб.; Южского и Оранского — в размере 2000 рублей 6).
  Установить оклады заработной платы для работников Управления лагерей военнопленных на уровне действующих окладов ГУЛАГа 7) и лагерей ГУЛАГа.
  9. Возложить на ГУЛАГ НКВД составление заявок и своевременную реализацию фондов по продовольственному, вещевому и санитарному снабжению.
  Персональную ответственность за снабжение лагерей военнопленных возложить на моего заместителя — комдива т. Чернышова.
  10. Возложить на центральный финансово-плановый отдел НКВД СССР финансирование Управления по делам военнопленных и лагерей военнопленных.
  Персональную ответственность за финансирование Управления лагерей возложить на начальника ЦФПО НКВД СССР — дивизионного интенданта т. Берензона.
  11. Моему заместителю— комдиву т. Масленникову обеспечить организацию охраны приемных пунктов, конвоирование при перевозке военнопленных от приемных пунктов до лагерей по нарядам начальника Управления по военнопленным и организацию охраны лагерей военнопленных, для чего выделить согласно прилагаемому перечню дислокации*** необходимое количество подразделений конвойных войск.
  12. Начальнику УНКБД Калининской обл. полковнику т. Токареву, начальнику УНКБД Смоленской обл. капитану госбезопасности т. Куприянову, начальнику УНКБД Черниговской обл. капитану госбезопасности т. Дмитриеву, начальнику УНКБД Полтавской обл. капитану госбезопасности т. Бухтиарову, начальнику УНКБД Ворошиловградской обл. капитану госбезопасности т. Череватенко, начальнику УНКВД Ивановской обл. капитану госбезопасности т. Блинову и начальнику УНКВД Горьковской обл. т. Федюкову совместно с начальниками и комиссарами лагерей:
  1) обеспечить в соответствии с мобилизационным планом отдела исправительно-трудовых колоний развертывание лагерей военнопленных, организуемых согласно п. 7 настоящего приказа;
  2) по утвержденным настоящим приказом типовым штатам лагерей укомплектовать их личным составом в соответствии с имеющимся мобилизационным планом ОИТК НКВД;
  3) для оказания помощи по развертыванию лагерей военнопленных командировать сроком на 10 дней:
  в Калининскую обл.
  
  зам. начальника отдела ГУЛАГа т. Полякова,
  в Смоленскою обл.
  зам. нач. ГУЛАГа бригадного комиссара т. Васильева.
  в Ивановскую обл.
  начальника ОТК НКВД СССР — ст. лейт. г/б т. Яцкевича,
  в Горьковскую обл.
  зам. нач. инспекции ГУЛАГа — лейт. г/б т. Лобудева.
  Моему заместителю комиссару г/б 3 ранга т. Круглову в двухдневный срок полностью укомплектовать личным составом Управление по делам военнопленных НКВД СССР.
  Народный комиссар внутренних дел СССР комиссар государственной безопасности 1 ранга Л. Берия
  
  ГА РФ. Ф. 9403, оп. 1, д. 524, л. 432-437. Подлинник.
  Копии: там же, оп. 1а, д. 40, л. 143-148; ЦХИДК. Ф. 1п, оп. 1а, б. 1, л. 1-6.
  Катынь. Пленники необъявленной войны. Документы и материалы. М., 1997. С. 70-73. Русский архив. С. 13-14.
  Примечания:
  
  *_* Вписано карандашом
  
  * Так в документе Правильно — Столбный.
  
  ** Так в документе Правильно — Юрасова И.А В делах отсутствует
  
  **_** Зачеркнуто
  
  1. Очевидно, в приказе ссылаются не на Положение о военнопленных, утвержденное постановлением ЦИК и СНК СССР 19 марта 1931 г. (см. док. №1.1). а на проект Положения о военнопленных, разработанный в сентябре 1939 г. Однако ни в 1939 г., ни в 1940 г. данный проект так и не был утвержден (опубликован в кн.: Катынь. Пленники необъявленной войны. С. 78-83). Лишь после нападения фашистской Германии на Советский Союз 1 июля 1941 г. СНК СССР утвердил Положение о военнопленных, которое мало чем отличалось от проекта 1939 г.
  
  2. Штат УПВ НКВД СССР первоначально состоял из 56 чел. В него входило руководство УПВ (начальник и 3 заместителя), секретариат (12 чел.), политотдел во главе с комиссаром УПВ (3 чел.) и 4 отдела: 1-й отдел — режима (8 чел.), 2-й отдел — учетно-регистрационный (10 чел.), 3-й отдел — снабжения (8 чел.) и 4-й отдел — санитарный (6 чел.) (ЦХИДК. Ф. 1/п. оп. 1а, д. 1, л. 50-51). К концу войны по мере роста системы УПВИ его штат вырос в несколько раз (январь 1945 г.—259 чел.).
  
  3. Типовой штат лагеря для военнопленных вместимостью до 10 тыс. чел. предусматривал 134 штатные единицы. Помимо руководства лагеря (начальник лагеря, его заместитель и помощник, комиссар. 3 дежурных коменданта) в штате имелись канцелярия (12 чел.), 6 отделений: особое (9 чел.), политическое (7 чел.), учетно-распределительное (13 чел.), снабжения (19 чел.), финансовое (5 чел.) и санитарное (7 чел.) — и 2 команды: пожарная (9 чел.) и внутренней охраны (46 чел.) (ЦХИДК. Ф. 1/п, оп. 1а, д. 1, л. 60-62).
  
  4. Особый отдел (00) НКВД СССР одновременно являлся 4-м отделом Главного управления государственной безопасности (ГУГБ), возглавляемым В.Н. Меркуловым. В 1939-1941 гг. 00 НКВД СССР возглавляли В.М. Бочков и АН. Михеев. Местными органами 00 НКВД СССР являлись особые отделы УНКВД краев и областей. Непосредственно в лагерях действовали особые отделения, сотрудниками которых, как правило, были работники особых отделов УНКВД краев и областей.
  
  5. Непосредственные указания по оперативно-чекистскому обслуживанию военнопленных были разработаны и доведены до исполнителей директивой НКВД СССР в начале октября 1939 г. (см. док. № 7.2).
  
  6. Установленные оклады руководству лагерей были очень высокими. Например, среднемесячная заработная плата рабочих в союзной промышленности составляла в 1940 г. 375 руб.
  
  7. Главное управление лагерей (ГУЛАГ), структурное подразделение центрального аппарата ОГПУ (с 1934 г.— НКВД), образовано в октябре 1930 г. на базе Управления лагерями (УЛАГ). В задачи ГУЛАГа входило исполнение судебных приговоров и постановлений особых совещаний о содержании в местах заключения (лагерях и колониях) лиц осужденных к лишению свободы и ссылке на каторжные работы, организация охраны, перевоспитания и трудового использования заключенных. К началу марта 1940 г. в составе ГУЛАГа находилось 53 лагеря, 425 исправительно-трудовых колоний (в том числе 170 промышленных), 50 колоний для несовершеннолетних с общим числом заключенных 1 659 992 чел. (на 1 января 1940 г.). В 30-50-е годы его начальниками были М.Д. Берман, Г.В. Филаретов, В.В. Чернышов, В.Г. Наседкин, Г.П. Добрынин, И.И. Долгих, СЕ. Егоров, П.Н. Бакин. С марта 1953 г. по январь 1954 г. ГУЛАГ временно находился в ведении Министерства юстиции СССР. В октябре 1956 г. преобразован в Главное управление исправительно-трудовых колоний (ГУИТК) МВД СССР.
  
  Печатается по кн.: Военнопленные в СССР. 1939-1956: Документы и материалы / Науч.-исслед. ин-т проблем экон. истории ХХ века и др.; Под ред. М.М. Загорулько. - М.: Логос, 2000.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.12.18 | igorg

    Сталинградский пленник Запп Ф.

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1261167054
    
    гарна ілюстрація практики

• 2009.05.04 | igorg

  Ссылка крестьян на Урал в 1930-е годы. Документы

  http://www.hrono.info/dokum/193_dok/1930ssylka.html#4
  
  Ссылка крестьян на Урал в 1930-е годы
  
  Документы из архивов
  
  Урал был главным районом ссылки крестьян. Сюда везли «кулаков» со всей страны: с Украины, из Белоруссии, Поволжья, Северного Кавказа, Татарии, Нижегородского края, Московской области и других регионов страны. В 1930— 1931 гг., по данным ОГПУ, в Уральскую область было ввезено 123 547 семей (571 355 человек) 1. К февралю 1932 г. здесь насчитывалось около 500 тыс. спецпереселенцев, которые были закреплены за леспромхозами, предприятиями разных отраслей промышленности (в ведении Уралугля их насчитывалось 47666, Магнитостроя — 40 тыс., Востокоруды — 26 845, предприятий цветной металлургии — 18 341, Уралстройматериала — 16 145, Востокостали — 16 тыс., Союзрыбы—15172, Уралторфа — 8517, Уралстройиндустрии— 7515, Пермьтранслеса — 7221, Уралталька — 3764, Уралмашстроя — 3604, Химстроя — 2773, Уралсоли — 2336, в лесной промышленности — 27 415 и т. д. ). Кроме того, 17 634 человека были использованы в сельхозколонизации.
  В докладной записке начальника Комендантского отдела Уральской области Н. Д. Баранова 2 «О расселении и использовании кулацкой ссылки в Уральской области» председателю Уралоблисполкома М. К. Ошвинцеву от 8 марта 1931 г. (№ 1) наиболее полно охарактеризована крестьянская ссылка на Урале в целом. Приведенные в документе сведения основываются на актах обследования и донесениях должностных лиц. Они дополняются материалами о положении спецпереселенцев в отдельных районах (Таборинском, Тавдинском, Челябинских угольных копях), содержащимися в сводке Главного управления лагерей ОГПУ «О политико-экономическом состоянии спецпереселенцев» (на 20 июля 1931 г.)3, «Меморандуме № 1 Уральского областного комендантского отдела по снабжению спецпереселенцев продуктами питания и промтоварами» от 1 апреля 1931 г., письме Уралоблисполкома председателям райисполкомов и директорам леспромхозов «О расселении, хозоборудовании и использовании спецпереселенцев» от 9 мая 1931 г.
  Сводка Уралоблздравотдела «О медико-санитарном обслуживании спецпереселенцев в Уральской области» дает представление о жилищных условиях и питании спецпереселенцев, санитарном состоянии их жилища.
  Особо следует выделить докладную записку оперуполномоченного ПП ОГПУ по Уралу А. С. Кирюхина и уже упоминавшегося Н. Д. Баранова (№ 3), которые по поручению начальника ПП ОГПУ по Уралу Раппопорта занимались расследованием «группового выступления спецпереселенцев» в Надеждинском районе, произошедшего в апреле 1931 г. Помимо сведений о материальном и правовом положении спецпереселенцев, их хозяйственном обустройстве, трудоиспользовании она свидетельствует о диком произволе спец-переселенческого начальства и местных партийных органов, присвоивших себе функции карателей по отношению к ссыльным, приведших к попытке коллективного бегства из района переселения 4.
  Все документы шли под грифом «совершенно секретно» и предназначались для служебного пользования.
  
  Публикацию подготовил И. Е. Плотников
  Примечания
  
  1 РЦХИДНИ, ф. 17, оп. 120, д. 59, л. 59, 59 об; см. также: Плотников И. Е. Как ликвидировали кулачество на Урале//Отечественная история. 1993. № 4. С. 162.
  
  2 8 февраля 1931 г. Президиум Уралоблисполкома постановил: «Организовать при Секретариате Уралсовета Комендантский отдел, руководство которым возложить на ПП ОГПУ по Уралу». Начальником отдела был утвержден Н. Д. Баранов. В постановлении указывалось, что на Комендантский отдел и его органы на местах возлагается «вся ответственность за состояние спецпереселенцев» (ГАСО, ф. 88, оп. 21, д. 63, л. 11). Ранее спецссылтса на Урале находилась в ведении областного административного управления.
  
  3 Некоторые данные, содержащиеся в этом документе, приведены в статье Н. Михайлова и Н. Тепцова «Чрезвычайщина» (Родина, 1989. № 8. С. 34). Возможно, они взяты из копии, хранящейся в РЦХИДНИ (ф. 17, оп. 120, д. 26), — в статье нет ссылки на архив. В публикуемой ниже подборке документов приводится текст подлинника, хранящегося в Центре документации общественных организаций Свердловской области (ЦДООСО). Публикуется и препроводительная записка к нему начальника ПП ОГПУ по Уралу Раппопорта.
  
  4 Два последних документа с сокращениями опубликованы в кн.: «Раскулаченные спецпереселенцы на Урале (19301936 гг. )». Екатеринбург, 1993.
  
  
  
  № 1
  
  Совершенно секретно
  Председателю Уральского областного
  исполнительного комитета т. Ошвинцеву
  Копия: Московскому представительству
  Уралсовета т. Дворкину
  ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА
  
  О расселении и использовании кулацкой ссылки в Уральской области Администрирование расселения высылаемых кулацких семей и надзор за последними в местах поселения на территории Уральской области до 1 июля 1930 года полностью осуществлялись органами ОГПУ. После 1 июля кулацкая ссылка постановлением Уралсовета была передана Областному административному управлению, которое и ведало ею до расформирования в связи с реорганизацией аппарата НКВД.
  
  
  
  Расформирование Областного административного управления, с одной стороны, и лишь только формальное регулирование им спецпереселения через аппарат районных административных отделений без проведения мероприятий к улучшению вопросов спецпереселения и рационального использования трудоспособного контингента из сосланного кулачества — с другой стороны, при весьма большом числе ссыльных, поставили перед Уралсоветом вопрос о создании особого аппарата, регулирующего все вопросы спецссылки. В настоящее время такой аппарат создан при Секретариате Президиума Уралсовета в виде Областного комендантского отдела, находящегося под руководством ПП ОГПУ по Уралу. Местными органами Областного комендантского отдела являются окружные комендантские отделы в Тобольском и Коми-Пермяцком округах, районные и городские комендантские отделения в районах спецссылки, состоящие при РИКах и руководимые местными органами ОГПУ, поселковые и производственные комендатуры.
  Штат Комендантского отдела и его органов в целом по области определен в 328 человек, которые содержатся за средства, поступающие в порядке постановления СНК от 6/V 1930 года. Этот штат крайне недостаточен и требует значительного увеличения.
  Проведенная распоряжением Уралсовета и силами аппарата Комендантского отдела в феврале м-це 1931 года поголовная перепись спецпереселенцев по всем районам ссылки Уральской области дает следующие данные о численном составе спецссылки: всего семей 31 851, всего спецпереселенцев — 134421 чел. Из них взрослых — 85930, детей до 16 лет — 48491. Из числа взрослых от 16 лет:
  трудоспособных — 56 685, нетрудоспособных — 29 245, грамотных — 23 640, неграмотных — 19 780, малограмотных — 20 548. Из числа 20 955 [детей] от 8 до 16 лет охвачено обучением 3239, или 15%.
  Названные спецпереселенцы размещены в 31 районе области, преимущественно в северных. Исключение составляют 8 районов, которые имеют 1967 семей III категории.
  План районного расселения был построен исходя из необходимости использовать основную массу спецпереселенцев на лесозаготовках, а в Тобольском округе — и на рыбных промыслах, в связи с чем хозобустраивание было поручено заинтересованным хозорганизациям Ураллесу и Уралрыбтресту, для чего последним были выделены специальные ссуды.
  В качестве основного типа возводимых построек была установлена зырянская изба и поселки на 80—100 дворов с сооружением необходимых социально-культурных зданий. В целях удовлетворения первичных потребностей в жилищах план строительства был построен из расчета изба на 2 семьи, что давало бы возможность сносных жилищных условий. Однако, несмотря на ряд совершенно твердых распоряжений Президиума Уралсовета об окончании строительства не позднее 1 января 1931 года и концентрации спецпереселенцев исключительно в спецпоселках, таковое на 10/II выполнено только на 65%, по Тобольскому округу по Рыбтресту — на 13%, при весьма низких качественных показателях.
  Задержка в строительстве объясняется Ураллесом, Рыбтрестом недостатком квалифицированных кадров рабочих, технического персонала, подсобных строительных материалов, нечеткой расстановкой рабсилы низовыми органами ЛПХ, перебоями в денежном и продуктовом снабжении. Однако данное объяснение основательным в полной мере признано быть не может.
  Фактическое положение с жилищами таково, что оно внушает ряд серьезных опасений в санитарно-гигиеническом отношении и требует уже на сегодня капитальных ремонтов, так как жилища выстроены без достаточного отопления очень сыры и распланированы внутри таким образом, что почти не имеют площади, свободной от нар.
  Всего выстроено по состоянию на 10 февраля 115 поселков, 6213 изб, в них размещено 18 639 семей, 74 556 человек, что дает на душу заселенных спецпереселенцев 0, 91 кв. м. Остальные спецпереселенцы в количестве 13 212 семей или 59 865 человек размещены по ближайшим к местам работ деревням вместе с коренным населением. Число пунктов размещения спецпереселенцев совместно с коренным населением составляет 508 точек, причем количество семей в каждой колеблется от 4 до 150. Таким образом, общее число точек размещения спецпереселенцев по Уральской области без Тобольского округа равно 623 <... >
  В условиях настоящего скученного содержания спецпереселенцев с концентрацией их расселения преимущественно в верховьях рек, выходящих к заводским поселкам Урала, они представляют значительную угрозу распространения эпидемических заболеваний. Существующая скученность и плохое снабжение уже дали вспышки сыпного и брюшного тифа, кори, высокий процент детской смертности, скарлатины и цинги... Профилактические мероприятия в спецпоселках почти не проводятся, не во всех из них имеются бани, вошебойки, как правило, отсутствуют. Медицинская помощь осуществляется главным образом из имеющихся медучреждений нормальной сети, что при ее общей недостаточности и значительной отдаленности от спецпоселков, по существу, сводится к отсутствию таковой. Исключение из этого имеется в тех спецпоселках, где в среде спецпереселенцев оказались медработники — фельдшера, сестры милосердия, на которых и была возложена обязанность по оказанию первоначальной медпомощи...
  Наряду с медико-санитарным состоянием в спецссылке остро стоит и вопрос с постановкой начального обучения и соответствующего перевоспитания молодежи.
  Общее число детей школьного возраста, находящихся в спецссылке, составляет, как сообщено выше, 20 955 человек, из них охвачено обучением 3239 человек, или 15, 55%, и не охвачено 17 716, или 84, 45%. Приведенное число охваченных начальным обучением детей относится исключительно к тем из них, которые совместно с семьями проживают вместе с коренным населением. Дети семей, находящихся в спецпоселках, вследствие отсутствия школьных зданий, учителей (имеющиеся из числа спецпереселенцев [ быть] использованы для этой цели не могут), дальности расстояния от поселений коренного населения и, наконец, из-за отсутствия теплой одежды и обуви, как правило, начальным обучением не охвачены. Это же правило действительно и для молодежи, с которой также не ведется никакой культурной работы...
  Вопросы снабжения спецпереселенцев обрисовываются следующими данными.
  Снабжение их шло по двум каналам — из фондов хозорганизаций, занявших спецпереселенцев на своих работах, и из спецфонда, выделенного для снабжения нетрудоспособных.
  Все отпуска продовольствия и промтоваров сопровождались многочисленными перебоями, происходившими по вине в одинаковой степени как центральных и областных организаций, так и местной кооперативной сети. В качестве характерных случаев перебоев следует отметить совершенное отсутствие в ряде районов в течение нескольких месяцев керосина, соли, спичек, неснабжение мылом и растительным маслом и лишь случайную заброску овощей.
  Указанные перебои при крайне ограниченных нормах снабжения вообще повлекли за собой развитие отеков, цинги, повышенную смертность детского населения, многочисленные случаи чесотки и т. д., в частности, широкое применение добавления в муку при выпечке хлеба древесных опилок и коры.
  Положение со снабжением спецпереселенцев, непосредственно занятых на работах хозорганов, значительно лучше, но также не избавлено от перебоев, которые отмечались выше для нетрудоспособного контингента. Основная система снабжения данной группы — выдача продовольствия из расчета нормы на заработанный рубль. Однако последняя построена таким образом, что даже при двойной выработке нормы работающий не может выделить части пайка для довольствия семьи, чему отчасти способствует и отдаленность мест непосредственной работы от места жительства семьи.
  Особо остро, за исключением районов Тобольского Севера, стоит вопрос о снабжении спецпереселенцев промтоварами, каковое положение усугубляется отсутствием в местах работ спецодежды. При работах в лесу одежда подвергается быстрому износу, замены же ее не производится, и она не восстанавливается и не ремонтируется вследствие отсутствия починочного материала, а главным образом ниток. Далее следует отметить, что значительная часть спецпереселенцев вывезена на Север Урала из местностей с более мягким климатом и вообще не имела приспособленной для нового района жительства одежды.
  Из ряда обследований и имеющихся с мест донесений устанавливается значительное число серьезных обмораживаний и широкое распространение различных простудных заболеваний, что при отсутствии медпомощи влечет совершенно нерациональную трату крайне необходимой рабочей силы.
  Тем не менее положение работающих значительно лучше нетрудоспособного контингента и детей, что происходит за счет случайных выдач этой группе промтоваров, правда, в самых минимальных количествах, и изъятия отправляющимися на работу из семьи всей так или иначе теплой одежды.
  Нетрудоспособный контингент и особенно дети в преобладающем большинстве обношены вовсе.
  Почти, как правило, дети теплой либо кожаной обуви не имеют и одеты исключительно в лапти собственного производства. В качестве же верхней одежды употребляется все хоть сколько-нибудь возможное для использования старье.
  Особенно тяжело положение новорожденных и грудных детей, которые укрываются в ремки, почти не подвергающиеся мытью за отсутствием мыла, и находятся в весьма низкой температуре сырых изб...
  Согласно постановлению Наркомснаба СССР от 11/II—31 года, спецпереселенцы с 1 апреля с. г. будут сняты с централизованного! снабжения. Таким образом, последние должны будут снабжаться из местных фондов по установленным для них нормам.
  Приведенное постановление Наркомснаба положение со снабжением спецпереселенцев еще более обострит...
  Как было сказано выше, расселение производилось в перспективе использования спецпереселенцев как массовой рабочей силы на работах в лесу и в рыбных промыслах. Фактическое расселение 2-й категории так и осуществлено. Исключение составляет третья категория спецпереселенцев, которая помимо использования на лесозаготовках занята также в промстроительстве и добыче нерудных ископаемых.
  Из общего числа населения спецссылки в количестве 134 421 имеется трудоспособных 56 685, или 42, 1 %, нетрудоспособных — 29 245, или 21, 7%. Остальные — дети, что составляет 36, 2%.
  Из числа первых занято на работах в лесу 26 905, в рыбных промыслах — 6204, в прочих производствах — 23 576.
  Общее число спецпереселенцев, занятых на лесозаготовительных работах, к числу всех лесозаготовительных рабочих дает 53, 8%.
  Общее число привлеченных на работы спецпереселенцев составляет ко всей взрослой спецссылке
  66%.
  Условия труда работающих равны в основном условиям, принятым для прочих категорий работающих. Изъятие сделано лишь в части повышения норм выработки против вольнонаемных рабочих на 50% и выдачи зарплаты в размере 75% от нормальных ставок, что проведено на основании постановления СНК от 6/V—30 года. Средний заработок работающего за удержанием ориентировочно составляет 32 р. 18 к. в месяц.
  Приведенные нормы выработки в основном выполняются, особенно за последнее время, что обусловливается введением системы премирования, выдачей продовольствия на заработанный рубль,
  приспособлением работающих к ранее неизвестным трудовым процессам, усилением административного надзора за работающими...
  Но наряду с отмеченными фактами положительного свойства нельзя умолчать и о случаях саботажа, симуляции, злостного нарушения трудовой дисциплины, побегов с мест работ и т. д., каковые случаи имели широкое место главным образом в начале лесозаготовительного сезона, сейчас же идут на убыль, благодаря принятым административным мерам по заданиям Уралсовета, в частности организации штрафных команд...
  Что касается использования труда спецпереселенцев в сельском хозяйстве, то таковое представляется в следующем виде. Согласно постановлению облисполкома от апреля м-ца 1930 года, земельным органам было предложено произвести своими силами всем спецпереселенцам землеотводы, полностью увязывая размещение поселков с потребностями, хозпланами лесо-рыбопромышленных организаций.
  Отвод произвести по норме на семью: усадьбы и огорода — 0, 35 га, сенокоса — 2, 00 га и на едока пашни — 0, 30 га.
  В дальнейшем по постановлению облисполкома было предложено для группы спецпереселенцев, занятых в промышленных организациях, отводить лишь огород и сенокос, полное хозустройство производить лишь для группы с/хозяйственной, при этом не был указан контингент этой группы. Поэтому это постановление было применимо лишь для Тобольского округа, где было указано о порядке устройства с/х группы — ее состав и место. И лишь декабрьским постановлением облисполкома был точно установлен контингент, подлежащий к устройству как с/х группа, нетрудоспособные и др. С этой целью Комендантским отделом производились обследования и отбор этой категории.
  На основании этого распоряжения и постановления облисполкома, в б[ ывшем] Тагильском, Ирбитском и Тобольском округах были организованы землеустроительные партии...
  Общее количество устроенных спецпереселенцев промышленной группы составляет 9983 семейства на площади удобной 51 465 га, всего — 69 461 га. Осталось доотвести для этой группы для 10 389 семейств или на площади удобной 20 975 га, всего — 28 330 га (с неудобной). Ввиду того, что контингент спецпереселенцев, подлежащий устройству как с/х группа, установлен постановлением облисполкома лишь в декабре м-це, то фактически в течение лета и осени производились лишь изыскания земель, годных для с/х использования и их отвод, вселения же на участки не производилось, кроме Тобольского округа, где устройство с/хоз. групп проходило по приказу — в южных и средних районах, где можно заниматься с/хозяйством и где находятся подходящие участки для с/хоз. группы.
  Таким образом, там было устроено 2691 семейство из 7117 находящихся в округе на площади 18 855 га удобной, и всего с неудобной — 28 131 га. На месте отводов частично произведено строительство и незначительный посев.
  Всего по области с тобольскими районами отвод произведен 51 с/хоз. спецпоселка для 3694 семейств, на площади 32 481 га и всего с неудобной — 40 000 га...
  Из 20 районов, где в настоящее время находятся спецпереселенцы, подлежат устройству, как с/х группы, в 13 районах, не считая Тобольского округа <... >
  
  Начальник Комендантского отдела Уралобласти Баранов НС № 251/и 8/III 1931 г.
  
  Государственный архив Свердловской области, ф. 88, oп. 1 а, д. 74 а, л. 92—101 об. — Подлинник.
  
  
  
  
  
  №2
  
  Совершенно секретно
  Меморандум № 1 Уральского областного комендантского отдела
  
  1 апреля 1931 г.
  
  По снабжению спецпереселенцев Уральской области продуктами питания и промтоварами
  
  №
  
  п/п
  
  Источники получения сведений
  
  Содержание
  
  I. КИЗЕЛОВСКИЙ РАЙОН
  1.
  Акт обследования от 11/I—1931 г. Областного комендантского отдела
  При обследовании спецпоселка при штольне им. Крупской в Губахе инспектором Областного комендантского отдела было установлено, что около 50 спецпереселенцев не получают в течение 2-х недель продуктов питания. Расследованием установлено, что означенное имело место по вине завмага Кислицына, на которого наложено дисциплинарное взыскание.
  2.
  Акт обследования от 5 — 11/I—1931 г. Областного комендантского отдела
  При обследовании состояния кулацкой ссылки в Кизеловском р-не установлено, что спецпереселенцы промтоварами не снабжаются, вследствие чего отмечен ряд случаев невыхода переселенцев на работу за неимением обуви.
  3.
  Донесение коменданта от 7/IIIc. г. №3/С
  По причине необеспеченности продуктами питания в поселках Усьвенского участка отмечено 7 случаев заболевания брюшным тифом.
  
  II. НАДЕЖДИНСКИЙ РАЙОН
  4.
  Донесение инспекторского отдела от 21/II—31 г.
  По распоряжению Надеждинского ЦРК в январе м-це 1931 г. были сняты со снабжения все нетрудоспособные спецпереселенцы поселка Красный Яр Коптяковского участка <... > 17/II материал для расследования передан Надеждинскому ОГПУ.
  5.
  Донесения инспекторского отдела от 21/II — 31 г.
  Распоряжением уполномоченного ЦРК г. Надеждинска завмагу ЦРК поселка Красный Яр было предложено удерживать со спецпереселенцев за продукты и промтовары свыше их стоимости еще 15%, на основании такого распоряжения завмаг с октября м-ца и до 17/II — 31 г., т. е. до момента обнаружения этого случая представителем Областного комендантского отдела, со всех без исключения спецпереселенцев, как трудоспособных, так и нетрудоспособных, производил 15% наценку на отпускаемые продукты и даже коммерческие, нигде об этом не делая пометок <... >
  6.
  Акт обследования Областного комендантского отдела от 23/ХП— 1930г.
  Обследованием спецпоселков Надеждинского района установлено, что в большинстве поселков наблюдаются перебои [в снабжении] спецпереселенцев продуктами питания и зачастую на длительные периоды, оставляя семьи спецпереселенцев без продуктов питания. По всему р-ну промтовары для спецпереселенцев не выдаются.
  7.
  Донесения Надеждинского коменданта за март м-ц 1931 г.
  В связи с изданием Облсоюзом директивы о снятии нетрудоспособных спецпереселенцев с пайка за счет содержания их из пайка работающих членов семьи участились случаи заболеваемости на почве недоедания и побеги спецпереселенцев.
  8.
  То же
  На почве необеспеченности продуктами питания в р-не появились эпидемии сыпного и брюшного тифа. Отсутствие завоза продуктов питания в глубинные пункты ставит под угрозу срыва снабжение спецпереселенцев с наступлением распутицы.
  
  III. СОСЬВИНСКИЙ И ГАРИНСКИЙ РАЙОНЫ
  9.
  Акт обследования от 23/ХII — 30 г. и донесения коменданта от 10/V — 1931 г.
  Большинство спецпоселков снабжаются продуктами питания с перебоями. За отсутствием в отдельных поселках ларьков и магазинов переселенцы вынуждены ходить за продуктами из поселка за 10 — 13 километров. В связи с необеспечением переселенцев промтоварами и продуктами питания повсеместно отмечены случаи резкого понижения трудоспособности и увеличение случаев заболеваемости тифом и цингой.
  
  IV. ИВДЕЛЬСКИЙ РАЙОН
  10.
  Акт обследования от 23/ХII— 1930 г.
  В районе отмечены перебои в снабжении переселенцев продуктами питания и отсутствие вовсе промтоваров. На почве материальной необеспеченности участились случаи побегов спецпереселенцев и заболеваемость цингой и тифом.
  
  V. КЫТЛЫМСКИЙ РАЙОН
  11.
  Донесение инспекторского отдела от 21/II — 31 г.
  При обследовании спецпоселка «Каменка» установлено, что распоряжением правления Кытлымского ЦРК за февраль м-ц нетрудоспособным спецпереселенцам выдавалось крупы по 6 грамм[ ов] на м-ц и сахару 18 грамм[ ов] на м-ц <... >
  
  VI. БЕРЕЗНИКОВСКИЙ РАЙОН
  12.
  Докладная записка
  Березниковского райкома ВКП(б)от 17/III— 1931 г.
  Вследствие снятия со снабжения членов семей спецпереселенцев обнаружен ряд случаев, когда глава семьи не в состоянии обеспечить продуктами питания свою семью <... >
  13.
  Донесение облздравотдела от 24/III с. г. № 97/с
  По причине отсутствия для снабжения спецпереселенцев овощей в Березниковском р-не заболеваемость цингой спецпереселенцев приняла угрожающие размеры <... >
  
  VII. ЧУСОВСКОЙ РАЙОН
  14.
  Донесения коменданта № 138 и 148 от 9 и 17/II с. г.
  При обследовании спецпоселков установлено, что ЦРК вовсе не имеет твердых норм для снабжения нетрудоспособных и детей спецпереселенцев продуктами питания, вследствие чего отмечаются перебои в снабжении таковыми. В особенности положение катастрофическое в Кыновском пункте — одном из дальних от райцентра. По причине недостаточности питания обнаруживается массовость случаев заболеваемости спецпереселенцев, и в особенности среди детей.
  
  VIII. НЫРОБСКИЙ РАЙОН
  15.
  Донесение коменданта от 15/ХII— 1930 г.
  Обследованием спецпоселков установлено, что райпо с перебоями снабжало переселенцев продуктами питания. Обнаружен ряд случаев, когда спецпереселенцы в морозы были совершенно разуты. Даже не было лаптей. На этой почве отмечена массовость заболеваний спецпереселенцев.
  16.
  Сообщение санитарного врача облздравотдела от 31/III с. г.
  В районе за отсутствием муки спецпереселенцам выдается хлеб с примесью до 90% опилок.
  
  IX. ЧЕРДЫНСКИЙ РАЙОН
  17.
  Сообщение Чердынского РИКа от 26/III с. г. № 26/с
  До настоящего времени не выделено спецфонда для снабжения продуктами питания спецпереселенцев. Глубинные пункты в весеннее время, будучи отрезаны сообщением с ними, не обеспечены продуктами.
  
  X. ТОБОЛЬСКИЙ ОКРУГ
  18.
  Информационная сводка Тобольского окружного коменданта 16/II — 31 г.
  При обследовании спецпоселков Уватского р-на обнаружено, что райпо не дало на периферию никаких распоряжений о нормах снабжения нетрудоспособных, вследствие чего в феврале м-це спецпереселенцам пайка не выдавалось, и часть семей голодала. Отмечено, что никакой системы снабжения овощами районов не существовало, следствием чего в Самарский р-н было завезено неограниченное количество овощей, тогда как в Сургутский и Обдорский незначительное
  <...>
  19.
  Телеграфное извещение комендатуры
  На почве необеспеченности продовольствием в отдельных пунктах расселения Уватского и Сургутского р-нов среди спецпереселенцев обнаружены заболевания тифом.
  
  XI. ТАВДИНСКИЙ И ТАБОРИНСКИЙ РАЙОНЫ
  20.
  Информационная сводка за
  март 1931 г.
  В течение 3-х месяцев ноябрь — январь в районах не было вовсе соли, хлеб выдавался на месяц сразу и в результате, черствея, был вовсе не пригоден как продукт питания. Отсутствовала выдача жиров и мыла, в результате чего возникла эпидемия чесотки, локализовать каковую вследствие отсутствия медикаментов представляется затруднительным.
  Выводы
  Указанное свидетельствует [ о] крайне неудовлетворительном состоянии снабжения спецпереселенцев продуктами питания и промтоварами, которое вследствие неизжитого обезличения фонда, неналаженности заброски продовольствия в глубинные пункты и наступающей распутицы еще более обострится.
  Необходимо срочное принятие мер к обеспечению завоза продовольствия во все глубинные пункты расселения спецпереселенцев и выполнения спецфондов <... >
  Начальник областного комендантского отдела Баранов
  
  ГАСО, ф. 88, on. 1a, д. 74, л. 98—100.
  
  
  
  №3
  
  Совершенно секретно
  Докладная записка
  
  ПП ОГПУ По Уралу тов. Раппопорт от оперуполномоченного ОО ППОГПУ по Уралу Кирюхина А. С. и начальника Областного комендантского отдела Баранова Н. Д.
  
  На основании распоряжения Вашего, 25-го апреля с. г., выбыв в Надеждинский район для расследования состоявшегося организованного выступления 20-го апреля с. г. спецпереселенцев-кулаков, расселенных в территориальных границах Петропавловского леспромхоза, равным образом выявления возможных перегибов со стороны работников леспромхоза и комендатур, нами были взяты на выборку ряд спецпоселков и других мест расселения кулачества, а в частности, Самский, Денежкинский и Марсятский лесоучастки, причем при ознакомлении на местах с бытом переселенцев, их материальным и правовым положением, хозяйственным обустраиванием, трудиспользованием и т. д. мы обнаружили нижеследующее:
  1. Снабжение продовольствием
  Снабжение продовольствием спецпереселенцев, занятых на работах Петропавлоского леспромхоза, а равно их семей и вовсе нетрудоспособных проводилось местным райпо через подведомственные ему на периферии сельпо из фондов спец[ иального] назначения, однако расследованием установлено, что все эти фонды Надеждинским ЦРК по заявлению зав. снабжением Васильева обезличивались, и учета:
  когда, куда, сколько именно и каких продуктов заслано в спецпоселки, — проследить так и не удалось.
  Такая постановка работы при наличии вообще продовольственного кризиса в условиях Надеждинского р-на, вследствие перерасходования местным ЦРК прод[овольственных] фондов за целый квартал (снабжались лишние 20 000 едоков), в конечном итоге уже в первых числах апреля м-ца с. г. сказалось на материальном благополучии переселенцев и вскоре же почти повсеместно переселенцы стали голодать, тем более, что местные сельпо, главным же образом склады последних в спецпоселках, не руководимые райпо, произвольно расходовали поступающее продовольствие, не разделяя контингента спецпереселенцев, устанавливая самые разнообразные нормы снабжения.
  Начиная с января м-ца с. г. в связи с объявлением ударного месячника на лесозаготовках, фактически продлившегося до 1-го апреля с. г., т. е. до момента окончания лесозаготовок, по директиве Ураллеса нормы вырубки леса для переселенцев против вольных рабочих были увеличены на 50% <... >
  причем при проведении в жизнь этой директивы лесоучастками никакие особенности сложности лесозаготовок по породам и лесонасаждениям не учитывались, а вместе с этим выдача продовольствия производилась в полной мере вольного рабочего только выполнившим эту норму, а так как спецпереселенцы, не обеспеченные вовсе прозодеждой и не имеющие лично таковой, не могли выполнить этих норм выработки, последним продовольствие выдавалось не полностью, с уменьшением его дневной нормы на 50 и даже 75%.
  Наступивший продовольственный кризис окончательно ослабил мускульную силу спецпереселенцев, в особенности же в дальних поселках, в связи с наступлением весны и бездорожья оторванных от какого-либо общения с ближайшими населенными пунктами, вследствие чего переселенцы этих поселков буквально голодали, употребляя в пищу: мясо павших животных, мох, березовые листья и другие лиственные суррогаты, не имея возможности приобрести продукты питания за личные средства не только потому, что леспромхоз зарплату установил по низким ставкам и не уплачивал таковую свыше 6-ти месяцев, так что переселенцы оставались постоянными его должниками, но были созданы и такие условия: зам. секретаря Надеждинского райкома ВКП( б) Маслов своей директивой в феврале м-це с. г. категорически запретил торгующим организациям продажу переселенцам продовольствия и промтоваров (см. п. 2-й его директивы). Из приложенной к докладу ведомости Денежкинского лесоучастка видно, что за время нахождения на работах в лесоучастках спецпереселенцев, последние заработали за полгода 83 968 рублей 57 коп., а забор их выразился в 132 927 р. 65 коп., причем оказалось, что в этот забор включено: удержание за строительство избушек, их оборудование, инвентарь и имущество, за облигации займа, паек, безвозвратные взносы в ЦРК ( паевые), на содержание яслей (детских), процентные отчисления от зарплаты и т. д., не включая в этот перечень взысканий 25% отчислений.
  2. Трудиспользование спецпереселенцев
  За отсутствием надлежащего питания, медицинского контроля и обслуживания большая часть спецпереселенцев, потерявшая трудоспособность, не могла обеспечить выполнения плана лесозаготовок, вследствие чего леспромхоз дал распоряжение о привлечении на лесозаготовки всех без исключения спецпереселенцев, без различия пола и возраста, установив нормы выработки даже для детей 12-тилетнего возраста и стариков по 2—21/2 кубометра в день, когда как по показанию завед[ующих] продовольственными участками и других работников леспромхоза, по описанию этих лесосек средняя норма выработки для взрослого рабочего устанавливалась 3 кубометра в день. По этой причине спецпереселенцы, дабы выполнить норму выработки, оставались для работы в лесу целыми сутками, где зачастую замерзали, обмораживались, подвергались массовым заболеваниям, тогда как с наступлением весны на складах сельпо остались неизрасходованными в значительном количестве промтовары — телогрейки, полушубки и т. п., которые нами были обнаружены на складах а не получая медицинской помощи, надлежащего питания и нормальных жилищных условий, к концу лесозаготовок [люди] окончательно стали нетрудоспособны и в большинстве своем инвалиды.
  В будущем эта рабочая сила может быть использована лишь только при условии длительного отдыха, усиленного питания и проведения ряда надлежащих профилактических мероприятий.
  3. Меры взыскания для спецпереселенцев В силу указанных выше причин выполнение спецпереселенцами норм выработки было, естественно, невозможным, однако местные партийные и лесозаготовительные организации, не осознав возможности утраты в будущем мускульной силы спецпереселенцев, фактически составляющих кадры постоянной рабсилы на лесозаготовках, вместо создания для них надлежащих условий, гарантирующих хотя бы повышение производительности труда спецпереселенцев, стали на путь резких репрессий.
  Для этой цели тот же заместитель секретаря райкома партии Маслов и той же директивой,
  игнорируя деятельность и права поставщика рабсилы спецпереселенцев — комендатуру, предоставил карательные функции в отношении спецпереселенцев даже хозорганам (десятникам и куренным мастерам), как, например: производство ими арестов, уменьшение прод[овольственного] пайка и т. п., в силу чего завед[ующий] Денежкинским производственным участком Воронцов Константин Андреевич, член ВКП( б) в свою очередь издал распоряжение подчиненному ему аппарату о применении к спецпереселенцам арестов, наложения штрафов и других взысканий.
  Все это вместе взятое создало обстановку и условия произвола и издевательств над спецпереселенцами со стороны работников низового аппарата леспромхоза (десятников и куренных мастеров) и командированных райкомом партии бригадиров, а также поселковых комендантов. Повсеместно в каждом спецпоселке были созданы арестные помещения «каталажки», куда десятниками леспромхоза, бригадирами и комендантами беспричинно, а зачастую из личных корыстных побуждений заключались переселенцы всех возрастов, содержались там в неотопленных помещениях раздетыми по нескольку суток и без пищи, там же систематически избивались и подвергались всевозможным истязаниям, что приводило к полному упадку физической деятельности спецпереселенцев и смертным случаям.
  Издевательства указанных лиц над переселенцами по своей дерзости не находили себе границ. В этих ар[естантских] помещениях, в домах переселенцев, на улице, в лесу на работах и даже во время отдыха переселенцев последние избивались, женщины и девицы подвергались также избиениям, принуждались и использовались в половом отношении, у переселенцев бесконтрольно отбирались вещи, деньги и продукты. Были случаи вымогательства взяток.
  Все эти беспричинные издевательства в основном сводились к физическому истреблению переселенцев, что бесспорно подтвердилось показаниями десятников, некоторых комендантов и других лиц. Так, например, старший бригадир Ратушняк, член ВКП(б), избивая переселенцев, кричал: «Вас всех надо убить и уничтожить, а вместо вас скоро новых 80000 пришлют». Поселковый комендант Деев дал установку десятникам — бросать в воду работающих на сплаве переселенцев. По установке того же бригадира райкома Ратушняка и десятников, для спецпереселенцев заранее изготовлялись гробы, стоящие на виду у спецпереселенцев, и были случаи, что в гробы клали для погребения живых переселенцев. Такой случай имел место в апреле м-це с. г. на Самском лесоучастке, когда в гроб была положена обессиленная от истощения спецпереселенка. Был случай, когда был брошен в костер переселенец.
  Особенными жестокостями отличались:
  1. Бригадир Ратушняк, избивший всевозможными способами ряд спецпереселенцев, в результате чего переселенец Мартыненко умер в ар[естантском] помещении; насиловал женщин и девушек; произвел ряд ограблений переселенцев на дороге. Был вдохновителем десятников и бригадиров по избиению спецпереселенцев и говорил: «Переселенцев надо всех уничтожить».
  2. Бригадир Калугин Иван, член ВКП(б). Избил ряд переселенцев, в результате чего переселенец Луговой умер. Среди переселенцев слыл за палача под кличкой «Ванька Каин». Вместе с десятниками издевался над переселенцами, а, в частности, переселенку Харченко избивал ложкой по половым органам.
  3. Бригадир Кучин, член ВКП(б). Участник избиений целого ряда переселенцев, в результате избиения переселенец Горевой умер.
  4. Бригадир Чернов, член ВКП(б). Избил ряд спецпереселенцев, был соучастником преступлений Калугина.
  5. Бригадир Суетнов, член ВКП( б). Избил ряд переселенцев в соучастии с бригадиром Мерзляковым, в результате чего переселенцы Терпугов и Дудников умерли от избиений.
  6. Мерзляков (бригадир), член ВКП(б) — соучастник и пособник в преступлениях Суетнова.
  7. Старший десятник Кривощеков, кандидат ВКП(б) с 1931 года. Избил целый ряд спецпереселенцев, в результате чего от побоев умерли Самойленко и Деомид Сидоренко. Последнего Кривощеков толкнул в горевший костер дров. Был одним из дерзких исполнителей расправ над спецпереселенцами. По делу арестован.
  8. Старший десятник Ярославцев, кандидат ВКП( б) с 1931 года. Избил несколько спецпереселенцев. Отбирал вещи у них. Соучастник преступлений Кривощекова. Совершил ряд подлогов при выплате зарплаты спецпереселенцам в корыстных целях. По делу арестован.
  9. Старший десятник Бердюгин, беспартийный, избил целых ряд спецпереселенцев, а в частности, совместно с бригадиром избил Дудникова, который впоследствии умер. Склонял к
  половой связи девушек. Получал взятки от спецпереселенцев. Арестован.
  10. Десятник Шелагин, член ВКП(б). Избивал переселенцев. Положил в гроб для похорон живую спецпереселенку.
  11. Десятник Смышляев. Избил прутом железным Харченко Ивана на глазах переселенцев за то, что последний употребил в пищу мясо павшей лошади. Избивал переселенцев.
  12. Десятник Медведев, беспартийный. Избивал спецпереселенцев. По установке коменданта Деева бросал в воду работавших на сплаве спецпереселенцев.
  13. Старший рабочий сплава Кузеванов — соучастник Медведева в избиении спецпереселенцев.
  14. Поселковый комендант Деев, беспартийный, был главной фигурой избиений и убийств спецпереселенцев. Избил ряд спецпереселенцев, из коих Мирошниченко от его побоев умер.
  Отбирал вещи у переселенцев, вымогал взятки, был вдохновителем десятника в избиении спецпереселенцев. Арестован.
  15. Его помощник Новоселов, кандидат ВКП(б) с 31 г. — соучастник преступлений Деева.
  16. Комендант Смирнов, беспартийный, избил целый ряд спецпереселенцев. Отбирал вещи и продукты у них, частично их присваивал. Избиения спецпереселенцев отличались особой
  жестокостью. По делу арестован. :
  17. Комендант Рудеев — соучастник преступлений десятника Кривощекова в избиении
  переселенцев. Отбирал вещи у них и частично присваивал. По делу арестован.
  18. Конвоир штрафного участка Болотов Иван. Систематически избивал спецпереселенцев, от чего умерли: Саледин Мустафа и Борда Феодосия. Отличался особой жестокостью. Среди переселенцев известен под кличкой «Ванька-палач». По делу арестован.
  19. Конвоир штрафного участка Замятин — соучастник преступлений Болотова. Арестован.
  20. Комендант Масягин — соучастник преступлений Болотова. Избил переселенцев братьев Беккер, умерших после побоев.
  21. Кладовщик Бессонов и сторож Целищев. Систематически пьянствовали, расхищая продукты. Обвешивали спецпереселенцев. Обменивали продукты на их вещи. Среди переселенцев агитировали так: «Мы кубанцев уничтожим, живым никто не вернется».
  При попытке районных комендантов Ласкина и Новгородова заострить внимание на означенных ненормальностях последних райком ВКП(б) в лице зам[естителя] секретаря Маслова обвинил в оппортунизме и даже Ласкин по решению райкома подлежал снятию с должности.
  Указанным выше произволу, издевательствам, голоду и изнурительному труду были подвергнуты спецпереселенцы прежнего подъема, находившиеся на лесоразработках с начала 1930 года и в своей массе происходящие с Кубани.
  В конце марта и начале апреля 1931 года в этот район были водворены на жительство спецпереселенцы Западной области, преимущественно из бывших Смоленской, Брянской губерний, расселенные по поселкам на различных лесоучастках: Усть-Калье, 25-й, 80-й кварталы, Усть-Канда, участок № 2, Атюс № 3, Петропавловского и Марсятского участков леспромхоза. По ознакомлении их с условиями жизни спецпереселенцев — кубанцев со стороны спецпереселенцев Западной области в их среде стала проводится организационная работа с целью склонить эту часть на открытое выступление, для чего велась соответствующая обработка: «Зачем вы, Кубанцы, переносите голод, холод и издевательства, нужно выступить открыто против этого с наступлением весеннего и летнего периода. Мы рассчитывали, что кубанские казаки народ смелый и решительный, а они на деле оказались трусами. Вот мы этого произвола терпеть не будем».
  С 12-го апреля 1931 года между расселенными по разным участкам спецпереселенцами
  Западной области начала проводится работа по установлению связей и подготовке к выступлению, прикрываемая особенно обострившимся продовольственным кризисом в этот период, когда в среде части этого контингента спецпереселенцев были израсходованы привезенные из дома запасы продовольствия и в таковом ощущался недостаток. Отсутствие какой-либо разъяснительной работы со стороны работников поселков и комендатур, продолжавшийся произвол со стороны десятников леспромхоза озлоблял эту часть спецпереселенцев, среди них распространялись слухи, что «их привезли сюда также на физическое уничтожение», а все это вместе взятое порождало в их среде повстанческие настроения.
  20-го апреля 1931 года на 80-м квартале лесоучастка был убит десятник Прокопьев К. С.,
  замеченный ранее в избиении спецпереселенцев и вновь произведший избиение спецпереселенца Повесьма Никифора и его матери, вследствие чего Прокопьев получил смертельное ножевое ранение со стороны спецпереселенца Повесьмы Николая. Это обстоятельство послужило поводом к
  распространению также в среде спецпереселенцев-кубанцев мысли о необходимости решительного реагирования таким же образом на злоупотребления работников леспромхоза.
  Наконец, 20-го апреля 1931 года состоялось организованное выступление спецпереселенцев Западной области в количестве 300 семей с участка Усть-Калье, заранее подготовленное крупными кулаками-спецпереселенцами: Щепачевым В. Д., Щепачевым М. Н., Анциферовым В. В., Тезиковым Н. М., Тезиковым П. М., Смоляниновым П. И., Парфеновым А. И., Дикановым К. И. и другими. Эти руководы выступления с участка Усть-Калье заранее организовали связь со спецпереселенцами участка Усть-Канда через руковода этого участка крупного кулака Коробова К. С. и Борисова П. П., на этот счет имели [ место] неоднократные совещания. С поселком спецпереселенцев 80-го участка также имелась связь через крупного кулака Филимонова Г. К. Таким образом, подготовляемое еще с 12-го апреля с. г. выступление и состоялось в указанный выше срок с конечной целью намерения продвижения выступивших по железной дороге до ст. Сама и города Надеждинска, но принятыми мерами продвижение было приостановлено и выступившие были водворены на участки прежнего расселения.
  На станции Сама <... > выступавшей массе спецпереселенцев-кулаков имелся случай оказания содействия со стороны работников железнодорожного транспорта, в частности, некто Окунев И. М.
  (спекулянт и агитатор против налоговой политики), влившись в массу переселенцев, повел агитацию среди них за необходимость захвата подвижного железнодорожного состава с целью продвижения по железнодорожной линии до гор. Надеждинска: «Бросьте, ребята, идти пешком, через 20 минут здесь должен быть состав поезда, необходимо его захватить и заставить бригаду перевезти вас до Надеждинска. Захватите еще 150 человек спецпереселенцев из казармы при ст. Сама».
  После состоявшегося указанного выступления в других переселенческих поселках спецпереселенцами-западниками также велась подготовительная работа по организации вторичного выступления под лозунгом: «Если не удовлетворят продовольствием, то обязательно уйдем с мест расселения».
  Примерно в спецпоселке «Новая Деревня» участка № 2 Денежкинского учлесхоза спецпереселенцами Ковалевым Иваном и Хлестуновым Степаном активно велась подобная подготовка к выступлению с вербовкой для этой цели спецпереселенцев-кубанцев <... > то же и на спецпоселке Аткюс № 3 Марсятского участка леспромхоза.
  Из числа выступивших спецпереселенцев арестовано 53 активных участника и организатора, кроме
  того арестованы: десятники ЛПХ — 4 чел., работники поселковых комендатур — 8 чел., кооперации — 2 чел. — всего 67 человек.
  Подлежат аресту: работники ЛПХ — 5 человек, бригадиры — 8 человек.
  Следствие по данному делу еще не закончено. В силу того, что по делу имеются указания на перегибы со стороны представителей райкома ВКП(б), а также на даваемые аналогичные установки членами бюро райкома, мы вынуждены были выехать для личного доклада Вам на предмет разрешения этого вопроса.
  Приложение: директива т. Маслова и ведомость расчетов Денежкинского УЛПХ. — Нормы выработки.
  Опер. уполномоченный ОО ПП Кирюхин
  Начальник Областного комендантского отдела Баранов
  13 мая 1931 г. г. Свердловск
  
  ЦДООСО, ф. 4, oп. 9, д. 218, л. 34—45. —Подлинник.
  
  
  
  №4
  
  Сов[ершенно] секретно
  О политико-экономическом состоянии спецпереселенцев
  
  Сводка Главного управления лагерей ОГПУ на 20 июля 1931 г.
  
  Комиссии, производившие обследование районов расселения спецпереселенцев по Уральской области, зафиксировали в своих актах ряд возмутительных явлений со стороны хозорганов, использующих спецпереселенцев, и со стороны комендантов спецпоселков по отношению к спецпереселенцам.
  В Тавдинском и Таборинском леспромхозах (акт обследования на 17 июня 31 г.), входящих в систему Ураллеса, где спецпереселенцы составляют 98% к общему числу рабочих, администрация ЛПХозов в целях поднятия производительности труда и сохранения трудовой дисциплины среди спецпереселенцев пользуется следующими методами:
  а) Наличие штрафной команды и барака используется некоторой частью руководящего и технического персонала ЛП Хозов как застращивание и угроза для нетрудоспособных и подростков.
  При проверке из 273 заключенных основную массу составили нетрудоспособные <... >
  Большинство из них отказывались идти на тяжелые работы по лесозаготовкам и сплаву. Многие заключались в бараки просто по бессодержательным запискам милиционеров, а затем оказывались невиновными и освобождались.
  2-го апреля милиционером Акуловым (ныне арестованным по обвинению в мошенничестве) были препровождены в барак 7 человек, из которых четыре шестнадцатилетних девушек по обвинению в халатном отношении к лесозаготовкам <... > обвиняемые просидели 1 1/2 месяца. При отправлении в барак завпроизводственным участком Котельников применял физическое насилие (привлечен к ответственности).
  б) Норма выработки, действующая для спецпереселенцев в Таборинском районе, по отношению к прочим категориям рабочих была выше на 50%. Различия в нормах выработки для мужчин, женщин и подростков не делались: В Тавдинском районе в настоящее время норма выработки для спецпереселенцев повышена на 30% против вербованных рабочих. Кроме того, директор Тавдинского леспромхоза Коютких дал непосредственно указания о снижении расценок за валку леса в сравнении с вербовочными рабочими до 38 копеек за 1 куб. м против 51 коп., получаемых вербовочными рабочими. Нормы и
  расценки не везде одинаковы и часть зависит от усмотрения заведующего участком.
  в) Производственных заданий спецпереселенцы не получают <... >
  г) Расчетные книжки, выданные спецпереселенцам, отражают лишь забор хлеба, крупы и селедок, фактический же заработок не заносится. Отчетность не ведется, поэтому установить сумму месячного заработка каждого спецпереселенца невозможно.
  Задолженность по зарплате спецпереселенцам дошла до 3-х месяцев. Есть случаи, когда спецпереселенцы, работая второй год, не получали зарплаты.
  По Лосовскому производственному участку удерживается с зарплаты спецпереселенцев на содержание комендатуры не 25%, а 27%.
  Жилстроительство. Жилищами спецпереселенцы не все обеспечены. В некоторых поселках уплотнение доходит до 150% сверх установленной нормы. Помещений общего пользования не имеется.
  Снабжение. В Таборинском леспромхозе со снабжением самыми необходимыми продуктами питания неудовлетворительно. Имеются массовые случаи, когда хлеб не выдавался 3—4 дня, не говоря о других продуктах питания... Особенно плохо обстоит с заброской продуктов в глубинные пункты.
  Комиссии пришлось столкнуться с фактами, когда дети, распухшие, недвижимые умирали с голода. На почве голода имеют место самоубийства. Вся трава, находящаяся возле бараков, поедалась вместе с древесной корой <... >
  В Тавдинском районе более благополучно, но все же [ есть] случаи, когда спецпереселенцы голодают до 2—3 дней из-за нехватки хлеба.
  Медобслуживание. Заболеваемость среди детей спецпереселенцев составляет 70—75%.
  Фактический паек детского питания состоит из 1 кг ржаной муки, и больше никаких добавочных продуктов не выдается. Среди взрослого населения заболеваемость равна 20%. Медпункты не оборудованы и не обеспечены медикаментами. По Носовскому участку смертность от скарлатины составляет 50% к общему числу заболевающих. Состояние поселков спецпереселенцев антисанитарное. В бараках при нормальной нагрузке должно размещаться 100—120 человек, живут 260—400 человек.
  Культобслуживание. Для культурно-бытового обслуживания со стороны леспромхозов ничего не предпринято. Ни школ, ни детплощадок, ни красных уголков не построено и в строительстве 1931 г. не предусматривается. Из 4511 детей школьного возраста школу общего пользования посещало 26 человек.
  Никакой литературы не выписывается <... >
  Работа среди молодежи не ведется. Последние заявляют, если мы приходим в клуб, кино, то нас выгоняют <... >
  Надеждинский леспромхоз (Акт обследования на 26 июня 1931 г. ) <... > Расчетных книжек нет.
  Директор ЛПХоза Арефьев приказом № 303 предлагает: «Сделать все, но заставить спецпереселенцев», «не выпускать спецпереселенцев из делянок до тех пор, пока не выполнят нормы». Такие приказы способствовали проявлению ряда прямых издевательств, совершаемых десятниками, куренными мастерами и комендантами. Помимо наложения штрафа на спецпереселенцев и арестов, их били, присваивали [их] вещи. Зав[едующий] Богословским производственным участком, требуя выполнения нормы выработки, бил спецпереселенцев по голове револьвером. Комендант Исаковского поселка того же производственного участка Черепанин систематически избивал спецпереселенцев: одному спецпереселенцу сломал руку, спецпереселенку ранил выстрелом из револьвера, сажал больных в холодную каталажку.
  Коменданты поселков: Волчанского, Исковского и Устия присваивали деньги и ценности спецпереселенцев <... >
  Жилстроительство. Выстроенные жилища не полностью обеспечивают спецпереселенцев и требуют немедленной переделки. Поселки выстроены на болотистой местности, передвижение внутри коих возможно по жердевым настилам. В подполье многих изб постоянно стоит вода. Поселок б. Ивонинский выстроен вблизи ручья, который в летнее время пересыхает, а зимой вымерзает. Зимой спецпереселенцы вынуждены пользоваться снегом, а летом ходить по воду на расстояние 1 1/2 километра <... >
  В Надеждинский леспромхоз в июне — июле прибывают еще 8000 семей спецпереселенцев, но к строительству для них еще леспромхоз не приступил <... >
  Снабжение. Налицо имеется систематическое недоедание спецпереселенцев [ и их] семей из-за того, что из месяца в месяц установленная норма [ продовольствия] полностью не выдается. Во всех поселках многие спецпереселенцы, а в особенности нетрудоспособные [ члены] семьи, употребляют в пищу гнилую древесину, разный хлебный суррогат, траву, несъедобные грибы, в результате чего болеют и совершенно теряют трудоспособность <... >
  Культурное и медицинское обслуживание. Никакой культурно-просветительской работы среди спецпереселенцев не ведется. Из числа 2619 детей школьного возраста обучались 118 детей. Имеющиеся школы недостаточно оборудованы. В поселке Устья дети учатся в квартире учительницы, которая является спецпереселенкой.
  Больничных коек недостаточно. Медпункты не обеспечены медикаментами. Больные спецпереселенцы вынуждены за отпусками по болезни ходить на расстояние 10 км <... >
  Челябинские копи (Акт обследования 10 июля 31 г. ). При ознакомлении на месте с расселением кулаков в поселках на территории Челябкопий и Потанинского завода установлен ряд грубых нарушений, заключенных между хозорганами и спецпереселенческим Отделом ПП ОГПУ по Уралу договоров, а именно:
  Шахтострой:
  1) Несмотря на обещание управляющего т. Фролова предоставить временно для части прибывшего эшелона свободные помещения промышленного типа и построить временные помещения для остальной части кулаков в двухнедельный срок, до сих пор все без исключения кулаки помещаются в устроенных ими из березняка шалашах, на изготовление которых уничтожено молодняка березняка около 5 га.
  Шалаши защищают только от солнца, но не от ночного холода и дождя.
  2) При прибытии кулаков вырыт вблизи поселка колодец, пригодность к употреблению воды не исследована, что сделать было необходимо, т. к. вода имеет неприятный вкус и цвет (при варке чая получается не желтый, а синий цвет).
  3) Кипяченая вода совершенно не приготовляется <... > как следствие недопустимо скверных жилых условий, сильно развиты заболевания, главное — желудочные <... > Например, за 9 июля было 10 случаев заболеваний.
  Постоянной медицинской помощи в поселке нет <... > Заболевших кулаков обыкновенно направляют на Злоказовский участок (4 км), где имеется один фельдшер, который, естественно, справиться [с лечением] всех больных не в состоянии. Поэтому значительная часть больных остается вообще без медпомощи <... > Нет бани <... >
  В данное время для постоянного жилья приступлено к постройке стандартных односкатных землянок размером 6x3, 7 метра, рассчитанных на вселение по 3 семьи. Стены и пол землянок — земляные, снаружи и внутри землянки предполагается обмазать глиной. Место, отведенное для постройки землянок, болотистое <... >
  25/VII—31 г.
  
  Зам. нач. Гл. упр. лаг. ОГПУ [Берман]
  
  РЦХИДНИ, ф. 17, oп. 120, д. 26, л. 203—207. — Копия.
  
  
  
  
  
  №4
  Препроводительная записка
  
  Сов[ершенно] секретно
  Уралобком ВКП( б) тов. Кабакову
  ОБЛКК ВКП( б) тов. Назаретян
  Облисполком тов. Ошвинцеву
  
  14 мая 1931 г.
  
  При сем прилагаю записку т. т. Кирюхина и Баранова, посланных мной для расследования группового выступления спецпереселенцев Петропавловского леспромхоза Надеждинского района.
  Моим распоряжением дополнительно арестованы бригадиры Ратушняк, Калугин и Чернов. Указанные бригадиры помимо избиений спецпереселенцев, присваивания их имущества прибегали к таким издевательствам, как обнажение женщин и битие ложками по половым органам.
  Установлено по материалам, что руководители Надеждинского райкома ВКП( б) не только не приняли мер к предотвращению таких возмутительных фактов издевательств над спецпереселенцами, но и потворствовали [ им].
  Положение со снабжением спецпереселенцев до сих пор остается весьма плохое. Ураллес израсходовал все свои ресурсы на лесозаготовках и он не в состоянии обеспечить нормальным пайком спецпереселенцев на лесоразработках. Распоряжение Наркомснаба о выделении [ ресурсов] из рабочего фонда Облснаб якобы не может выполнить.
  Полагаю, что нужно было бы послать письмо обкома районам в свете этих фактов, дав им установку партии. Поведение секретаря Надеждинского райкома т. Крайнова и особенно заворга т. Маслова требует также вмешательства обкома.
  
  ПП ОГПУ Урала Раппопорт
  
  ЦДООСО, ф. 4, on. 9, д. 218, л, 33-33 об. — Подлинник.
  
  
  
  №5
  Медико-санитарное обслуживание спецпереселенцев в Уральской области
  
  Из докладной записки Уральского облздравотдела в Наркомздрав
  
  На 10 февраля 1932 г.
  
  Спецпереселенцев в Уральской области всего около 500 тыс. человек, расселенных в спецпоселках, расположенных в 69 районах, в том числе в 3 округах: Коми-Пермяцком, Остяко-Вогульском и Ямальском.
  Все спецпереселенцы закреплены за промышленными организациями, за исключением незначительного количества, оставленного для сельхозколонизации — около 15 000 чел. <... >
  
  Медико-санитарное обслуживание спецпереселенцев по отдельным районам характеризуется в следующем виде:
  Примечание: взяты районы:
  1. Ведущей промышленности — Магнитогорск (новостройки), Калатинский (медь)
  2. Ведущей промышленности и лесной — Кизеловский (уголь, лес), Надеждинск (металл, уголь, лес)
  3. Лесная промышленность — Верхотурский, Гаринский, К[оми-] Пермяцкий округ, Кыновский, Мехонский, Юргамышский, Добрянский, Ныробский, Лялинский, Тобольский, Ивдельский, Остяко-Вогульский округ (лес, рыба)
  4. Мелкая промышленность — Троицкий (кирпич)
  5. Сельсхозколонизация — Белозерский Магнитогорский район. Споцпереселенцев — 40 426 <... > В центральном поселке имеется 87 бараков и 89 10-тиквартирных блок-дома. Землянок 108. Имеется 1 столовая, 1 магазин, ЦРК, 4 хлебных ларька. Строится баня на 130 человек. Имеется 5-ть вошебоек. Из них работает четыре. Пропускная способность вошебоек 90 комплектов белья. Водопровод проводится. Вода привозится бочками или приносится только для приготовления пищи. Спецпереселенцев приблизительно в Центральном поселке 28 тыс. человек. Северный поселок — имеется 24 барака. Баня заканчивается. Вошебоек 2, жителей 5500 человек. Туковский поселок. Имеется 12-ть бараков. Землянок 70, 1 примитивно устроенная баня.
  Вошебойка строится. Население — 4 тыс. человек. Известковый поселок. Имеется 8 больших бараков и несколько землянок. Население — 1900 человек. Площадь поселка очищается, но вследствие скученности быстро загрязняется. Питание спецпереселенцев удовлетворительное. Санитарное состояние жилищ неудовлетворительное. Пол во всех блок-домах и большей частью бараков земляной. Семьи в бараках не отделены. Находятся на общих нарах и полнарах. Отопление бараков плохое. В бараках сырость. Печей недостаточно.
  Кизеловский район. Всего спецпереселенцев — 48 656 чел. <... > Жилплощадью спецпереселенцы обеспечены во многих местах неудовлетворительно, особенно на медучастке и шахтах № 2 и № 4, где жилплощадь достигает от 0, 5 до 1, 25 кв. м на человека. В части водоснабжения дело обстоит более или менее благополучно, но есть места, где воды не хватает и приходится употреблять снег.
  Надеждинский район. <... > Количество спецпереселенцев занимает 80—90 [ %] всей рабочей силы... Поселки сильно загрязнены. На лесозаготовках жилищные условия удовлетворительнее в смысле [меньшей] скученности, чем в промышленных центрах. Водоснабжение неудовлетворительное, нет колодцев, пользуются водой в болотных речках. Банями в основном удовлетворены, но не везде в достаточном количестве. Имеются случаи наличия бани за 2—3 версты от поселка <... >
  Коми-Пермяцкий округ. <... > Санитарное состояние в большинстве поселков неудовлетворительное. Уборных нет, нет помойных ям и отбросы выбрасываются у помещения, или на улицу. Колодцев нет. Пользуются речной водой, в результате — вспышка брюшного тифа (239 человек). Живут спецпереселенцы во вновь выстроенных домах, но нередко и на поселках в землянках, утепленных шалашах ввиду того, что много из домов недостроенных, в них отсутствуют печи. Общий недостаток: крайне мало овощей; есть единичные случаи цинги в поселке Ельдор. Констатируются факты обнаружения больных с отеками, с изъязвлениями роговой оболочки с последующим выпадением радужной оболочки и слепоты, часто встречаются аменорея (отсутствие месячных у женщин). Изложенное квалифицируется как недостаток питания. Столовые в поселках встречаются редко. Отмечена только одна столовая в поселке Керос. В отношении бань и вошебоек в количественном выражении в окрздраве данных нет. В каждом поселке вошебойка выстроена, но не работает, ссылаются на отсутствие печи и железа для обивки. Бани в поселках вполне обеспечивают нужды спецпереселенцев. В новых поселках строятся, но медленно за отсутствием котлов и кирпича для печей.
  Добрянский район. Поселков имеется 10-ть, фельдшерских пунктов 8. На каждом медпункте — по 2 койки. Обслуживание разъездной медпомощью проводится местными работниками <... > Общее санитарное состояние неудовлетворительное. Жилища на 80% сырые, вместо одной семьи помещены по 2 и более. Помещения содержатся в грязном виде <... > Водоснабжение. На каждом поселке достаточное количество баков для кипячения воды и поставлено специальное лицо, которое все время кипятит.
  Продуктов питания было заброшено недостаточно, мясо не выдавалось, рыба выдавалась с перебоями.
  Молоко для детей не выдавалось.
  На 1-е декабря переселенцев числилось 7667, родилось 47 человек, умерло — 62. Количество выстроенных бань 10 <... > функционирует 3, в остальных не сделаны печки.
  Гаринский район. Организовано 7 медпунктов, по намеченному плану должно быть 11 пунктов, которые не открыты за отсутствием медперсонала. Специальных отстроенных помещений под медпункты не имеется. Приспособлены домики зырянского типа в поселках. Акушерской помощи не существует. Нет ни одной акушерки. Акушерская помощь оказывается в исключительных случаях фельдшерами. Ясли организованы в 11-ти поселках, но функционируют только в 8-ми. Средств на содержание ясель не имеется. Для яслей использованы старые бараки. Бельем ясли обеспечены крайне недостаточно. Одеял вовсе нет. Столовой посуды и проч. инвентаря очень мало <... > Характерным отличием всех поселков является скученность населения. В одной комнате помещается 2—3 семьи.
  Печи железные или мазаные, никаких кладовок нет. Продукты хранятся в избе. Вода берется из вырытых колодцев, но ее зимой не хватает и берут из речки. Бань 16-ть, но только 2 соответствуют своему назначению. Питание спецпереселенцев недостаточное. Родилось за этот год 87 человек. Умерло 347.
  Калатинский район. В районе Левихи имеется пункт 1-й помощи, при котором один врач и 2 фельдшера. Они обслуживают кадровиков и спецпереселенцев <... > На Карпушке имеется 2 фельдшера, врача нет. На Таловой нет фельдшера и нет пункта. Ясли имеются только на Карпушке. На Левихе открытие ясель задерживается отсутствием одеял, посуды. Санитарно-профилактическое состояние в отвратительном положении ввиду перегрузки жилой площади. Имеется большинство таких казарм, где койка от койки на расстоянии одной четверти, нет бака, умывальников. Просьба прислать глазника ввиду заболевания трахомой на 43% среди всех спецпереселенцев <... >
  При каждом руднике имеются вошебойки, бани, прачечные, хотя в недостаточном количестве. В среднем бани пропускают в каждой пятидневке 75%.
  Верхотурский район. ЛПХ совершенно не выполняет санитарных требований в отношении построек на поселках бань, прачечных, сушилок, вошебоек, постройки уборных, выгребных ям и проч. <... >
  ЛПХ дает очень плохие средства для обслуживания медперсонала. Дают бракованных лошадей, одного кучера на 4—5 подвод. На участках фельдшера не имеют квалификации. Оторваны совершенно от райздравов. Не получают зарплату служащие с июня — июля м-ца 1931 года <... >
  Кыновский район. <... > К основным недостаткам надо отнести — холод в помещениях за отсутствием зимних рам. Наличие щелей в стенах и дверях. Сгущенность людей: в доме 8, 5x5, 5 м помещается до 25-ти человек. Отсутствие надлежащей чистоты, нет уборных, выгребных ям, недостаток бань, прачечных нет <... > Для обслуживания по району имеется один врач и 2 фельдшера <... >
  Мехонский леспромхоз. Барак 402<... >42 семьи, 54 взрослых, 69 детей. Барак не приспособлен для жилья. Трудоспособных — 41 человек. Нет колодца, бани, мыла не дают, несмотря на его наличие (6-ть ящиков). Барак 405. Скученность, печи неисправны, масса паразитов, нет мужских и женских помещений <... > Барак 359—33 семьи спецпереселенцев. Санитарное состояние удовлетворительное. Есть баня, прачечная, колодец <... > Барак 360: печи не устроены, воды не хватает, нет бани <... > Живет 111 человек, трудоспособных — 30 человек <... >
  Юргамышский район. Спецпереселенцы в количестве 1911 человек прибыли в Окуневский ЛПХ Юргамышского района в октябре 1931 года. Расселены по баракам. Среди спецпереселенцев обнаружено было в первую декаду 16 случаев брюшного тифа. Медпомощью обслуживает фельдшер, в помощь которому по прибытии спецпереселенцев выделено 2 фельдшера. Больницы и акушерского пункта в ЛПХ нет. Имеется фельдшерский пункт с удовлетворительным обеспечением инструментарием, медикаментами и помещениями <... > Открыт заразный барак на территории ЛПХ, куда госпитализированы все больные брюшным тифом. Вакцинация в январе месяце не проведена из-за отсутствия дивакцины. Больные сифилисом изолированы, в январе выявлено 4 случая сыпного тифа <...> Бараки очень перегружены. При каждом бараке имеется колодец с доброкачественной водой. Баня с пропускной способностью 3 раза в месяц, 9 вошебоек простого типа, действующих при помощи горячей серы, 4 прачечных. Территория вокруг бараков содержится удовлетворительно. Уборных в достаточном количестве. Питание как рабочих, так и детей плохое — хлеб и картофель. Вследствие сгущенности и скверного питания наблюдается повышение смертности детей <... >
  Ныробский район. В 1931 году спецпереселенцы в 14-ти поселках в количестве 12 375 человек обслуживались больницей на 25 коек в Ныробе и 5 коек в Тулпане<... > Питание недостаточное.
  Количество бань 45, по сведениям ЛПХ, вошебоек 21, но это требует проверки. Сведения неверны. По материалам оказывается [, что] в некоторых участках бань вовсе нет, хотя они, по данным ЛПХ, показаны, но общее правило, почти бани все курные, без предбанника, плохо оборудованы, с слабой пропускной способностью, редко используются дл
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.05.04 | igorg

    продовження

    
    Ныробский район. В 1931 году спецпереселенцы в 14-ти поселках в количестве 12 375 человек обслуживались больницей на 25 коек в Ныробе и 5 коек в Тулпане<... > Питание недостаточное.
    Количество бань 45, по сведениям ЛПХ, вошебоек 21, но это требует проверки. Сведения неверны. По материалам оказывается [, что] в некоторых участках бань вовсе нет, хотя они, по данным ЛПХ, показаны, но общее правило, почти бани все курные, без предбанника, плохо оборудованы, с слабой пропускной способностью, редко используются для прямого назначения, места заселяются рабочими.
    Из обследованных вошебоек ни одна не действует, непригодна, или их не оказывается.
    Ново-Лялинский район. Спецпереселенцы — 5783 человек... Размещены спецпереселенцы удовлетворительно, в значительном количестве домов нет русских печей за отсутствием кирпича. Водоснабжение из рек и в отдельных поселках колодцы, которые в удовлетворительном состоянии. Необходимо к весеннему периоду с речного перейти на колодезное водоснабжение, т. к. с пуском Ново-Лялинского целлюлозного завода речная вода к употреблению будет непригодна. Спецпереселенцы на лесозаготовках пользуются из столовой горячей пищей. Дети и нетрудоспособные члены семьи удовлетворяются питанием наравне с членами семей рабочих лесной промышленности. В целом вопрос с питанием находится в неудовлетворительном состоянии, снабжающие организации несвоевременно выполняют наряды, а иногда и совершенно не выполняют... С августа 31 года по 1-е декабря с. г. родилось 32 человека, умерло в этот период 73 человека.
    Тобольский район. Поселок «Соколовка» 26 жилых помещений и один барак, 600 семей. Под жилье приспособлены здание школы и крестьянские конюшни, на каждого жильца приходится не более 1 кв. метра. Грязно. Для выпечки хлеба выделена кухня с пропускной способностью не более 20 семейств, остальные вынуждены стряпать на тех же нарах, на которых спят. Помещение столовой мало и плохо оборудовано. Воду приходится возить за 2—5 километров от поселка. Население часто употребляет в пищу недоброкачественную воду из озерков, расположенных на территории поселка, которые загрязняются самими жителями и скотом. В настоящее время приступили к копке колодца.
    Бань — 4, прачечной и вошебойки нет. Плохо снабжаются продуктами, что отражается на детях и перенесших цингу, которых имеется до 50-ти человек. Медпункт в поселке открыт с 1-го октября 31 года... Выделена отдельная кухня для печения хлеба. Поставлены кипятильники в кухне и столовой <...> Поселок Ростош, имеется 35 парных изб и 2 барака. 175 семей, в каждой квартире 16 кв. метров.
    Помещаются от 9-ти до 12-ти человек. Помещения очень сырые. Имеется баня, для обслуживания всего поселка недостаточна <... > Белье стирается у себя в квартире. Водой снабжаются из небольшого прудка, расположенного в середине поселка, в овраге. Вода обладает затхлым запахом. Весной все нечистоты поселка будут стекать в него, поселок останется без воды. Предложено административно-хозяйственным организациям приступить к копке колодца. Мусорных ям для нечистот нет <... >
    Поселок Ингаир. 30 домов и 1 барак. 100 семей. На жителя — 3 кв. метра, есть квартиры в 18 кв. метров, где помещается по 16 человек. Помещения сырые, много насекомых. Имеется баня с вошебойкой.
    Поселок снабжается доброкачественной водой из речки Ингаир. Уборные имеются у каждого дома. Медпункты организованы с 1-го декабря 31 года. Штаты: фельдшер, сестра и сторожиха. Медпункт временно расположен в избе <... >
    Ивдельский район. Брюшным тифом за год заболело 138 человек. Причины эпидемии — антисанитарные условия во временных бараках, куда были помещены спецпереселенцы до отправки их на участки. Чрезвычайная скученность. Неприспособленность некоторых временных бараков к жизни в них (холод), невозможность их отопления, загрязнение источников питьевой воды, недостаток снабжения продуктами питания. Сыпным тифом за год заболело 253 [человека]. Причины эпидемии — скученность, антисанитарное состояние, вшивость, недоедание, плохая обеспеченность мылом. Имеются две основные группы населения: местные жители и спецпереселенцы. Условия жизни последних плохие, ютятся во временных бараках, грязь, скученность, санитарные навыки у населения привиты слабо, особенно у переселенцев Украины и Белоруссии <... > В отношении снабжения продуктами питания дело обстоит плохо и семьи рабочих спецпереселенцев определенно недоедают. Снабжение мылом абсолютно недостаточно, что способствует развитию эпидемии. Мануфактурой и бельем центр района и основные производства снабжаются лучше <... >
    Остяко-Вогульский округ. Самый большой поселок — Зарям Рыботреста с населением 1340 человек, [ медпункт] в смысле помещения находится в самых нетерпимых условиях. Стационар втиснут в небольшое низкое помещение <... > Ожидалка отсутствует, больные ожидают в небольшом темном коридоре, сидя на полу, тут же за перегородкой комната врача и фельдшера <... >
    Белозерский район. Для медобслуживания спецпереселенцев работают 2 фельдшерских пункта <...> Нуждающихся в стационарном лечении помещают в райбольнице <... > ясель нет из-за отсутствия помещений... Санитарное состояние бараков <... > удовлетворительное. Бараки к жилью вполне пригодны, только перегружены. Водоснабжение колодезное. Питание сравнительно хорошее. Бань достаточное количество. На 18-ть бараков 15-ть бань, вошебоек 11. Нет мыла и вошебойки приспособлены для серной дезинфекции, а серы получить не могут, несмотря на ряд запросов. При зерносовхозе 3 земляных барака очень перегружены, темные, сырые, без полов, вообще мало пригодные для жилья. Питание недостаточное, в особенности для детей. Вошебойки нет
    <... >
    Троицкий район. Спецпереселенцы на кирпичных заводах Ильинка и Пятилетка обслуживаются через фельдшерские пункты <... > Санитарное состояние бараков неудовлетворительное. Баня имеется и удовлетворяет. Вошебойки нет, водоснабжением бараки обеспечены, имеется общественная столовая, качество питания неудовлетворительное.
    Из приведенного выше материала, а также и по другим имеющимся в распоряжении Облздравотдела материалам и сведениям, санитарно-бытовые условия спецпереселенцев и медико-санитарное их обслуживание представляется в следующем виде:
    
    1. Жилище. Следует подразделить на жилища в тяжелой промышленности, новостройках и в лесной промышленности. В первых преимущественно бараки обычного стандартного типа, принятого в данной организации, во вторых (лесной [промышленности]) — большей частью поселки, состоящие из двухпарных изб, в каждой из которых в дальнейшем будут селить только одну семью.
    Жилища все строились наспех, из сырого леса, совершенно недостаточно утеплены, значительные щели, как правило, отсутствие вторых зимних рам. Встречаются места, где спецпереселенцы живут в землянках (Магнитогорск)
    <... >
    2. Водоснабжение. В промышленности и на новостройках водоснабжение более или менее удовлетворительное. Обычно вода доставляется в бочках. Имеются кипятильники и баки для остуживания воды. В лесных поселках обычно водоснабжение осуществляется из речек, зачастую болотных, нередко промерзающих зимой, и потому спецпереселенцы вынуждены пользоваться там талым снегом (особенно в северных районах). В некоторых поселках вырыты колодцы. По понятным причинам в основной массе источников водоснабжения, расположенных в лесной зоне, производить химико-бактериологическое исследование воды не представляется в настоящий момент возможным, да и фактически это нецелесообразно; переносить поселки было бы некуда и невозможно, почему принимаются все меры к строительству в каждом поселке достаточного количества колодцев и кипячения питьевой воды, установка баков в бараках, местах работ и приучения (санитарными работниками) спецпереселенцев к пользованию кипяченой водой для питья.
    3. Питание. Питание, как правило, неудовлетворительное и в подавляющем большинстве носит характер индивидуальный
    <... >
    Особенно скверно с питанием спецпереселенцев на лесозаготовках, где оно недостаточно и по количеству, и по качеству. Полное отсутствие жиров и мяса, дети получают те же продукты, что и взрослые, молока для детей не имеется. В Верхотурском районе (из доклада инспектора здравоохранения) много больных, страдающих от голода, в больнице нередки больные с головными отеками (недостаточность питания отмечал и особоуполномоченный НКЗ т. Бахмутский).
    Совершенно не разрешен вопрос со снабжением северных районов противоцинготными продуктами питания, следствием чего мы имели и имеем в настоящее время в районах Гаинском (по реке Веслянке), Тобольском, Остяко-Вогульском округе и ряде других районов заболевания цингой. Наличие уже в настоящее время значительного количества заболеваний цингой в ряде районов, учитывая ее инкубационный период <... > в апреле — мае месяце следует ожидать значительного распространения цинги на Севере среди спецпереселенцев
    <... >
    4. Одежда и белье. Одежда, хотя и имеется у спецпереселенцев, однако ввиду ее недостаточности, а главным образом отсутствия спецодежды и постельных принадлежностей, спецпереселенцы работают в своей одежде, подстилают ее во время сна, ею же и укрываются, что привело одежду в чрезвычайно изношенный вид и одежда значительного количества спецпереселенцев, особенно из завезенных в первое время спецссылки, имеет вид лохмотьев. Особенно тяжело с теплой обувью, вследствие чего нередки обморожения. Указанное в отношении одежды будет верно по отношению к белью.
    5. Санитарное состояние жилищ и поселков. Как указывалось выше, все жилстроительство строилось поспешно, небрежно, из сырого леса. Полное отсутствие кладовок как при бараках, так и при избах, заставляет спецпереселенцев все свои вещи и одежду, нужную и ненужную в настоящее время, держать возле себя. Часто барак производит впечатление огромной кладовой, набитой хламом.
    Семьи в бараках не отделены. Значительное количество недостроенной жилплощади создало чрезвычайную скученность в бараках и избах, где, как правило, сплошные нары. Нередки случаи спанья под нарами за отсутствием места на последних. Все же скученность на лесных поселках меньше, чем в бараках остальной промышленности. В некоторых (редкие исключительно случаи) случаях, как, например, в одном из леспромхозов Надеждинского района, имеется даже свободная жилая площадь.
    Как правило, в настоящее время количество жилой площади для спецпереселенцев колеблется от 0, 5 до 1, 5 кв. метров [на одного человека], редко подымаясь до более высокой обеспеченности. Значительное количество детей в бараках обусловливает в них постоянный шум, отчего страдает отдых рабочих.
    Несмотря на значительную борьбу с насекомыми и паразитами в бараках <... > дезинфекция серная за отсутствием серы не производится, влажная же не достигает цели, кроме того, резкая недостаточность вошебоек оставляет одежду постоянно завшивленной. Как правило, полное отсутствие уборных и помойных ям (за исключением новостроек, где они постоянно переполнены за недостатком ассенизационного обоза).
    Площадь вокруг жилищ загажена и если зимой это представляет лишь некрасивое зрелище, то весной, с начала таяния, это составит реальную эпидемическую опасность <... >
    6. Банный и прачечный вопросы. Всех поселков около 650 (точно не учтено). Кажущееся достаточное количество бань — 672, на самом деле оказывается совершенно недостаточным.
    Значительное количество бань для индивидуального пользования, так называемые семейные или групповые с совершенно недостаточной пропускной способностью имеются часто по несколько в одном поселке и совершенно по одной бане — в других поселках. Точно количество поселков, не имеющих бань, неизвестно, но из информаций это * подтверждается.
    Полное отсутствие прачечных, резкий недостаток в белье, а стало быть и потребность в частой стирке, стирка в жилых помещениях увеличивает в последних их собственную сырость. В бараках и избах нередко вследствие указанного тяжелая испарина и зловоние.
    7. Вошебойки. Указанные выше моменты общего санитарно-гигиенического порядка, диктуют уделения особенного внимания вошебойкам, а между тем последние составляют лишь 1/4 часть к количеству бань (165—672), к тому же построенные небрежно, с большими щелями, часто не обеспечивают поддержание в них необходимой для дезинфекции температуры. Следует отметить также недостаток для них термометров
    <... >
    13. Патронирование детей. В особенно тяжелом положении находится детское население.
    Приведенные выше данные о жилищных условиях, питании, одежде буквально пагубно отражаются на детях и смертность среди них огромная, так, на комбинате «К» в г. Перми за два месяца август — сентябрь умерло около 30% всех детей, в Н. Лялинском районе за год родилось 87, а умерло 347, в Гаринском районе родилось за 2 месяца 32, а умерло 73 и вся эта смертность в подавляющем большинстве за счет детей. Казалось бы, что вопросу осокращении детского населения, как будущей рабочей силе районов спецссылки, следовало бы уделить особое внимание. Необходимо организовать ясли, а между тем в этом вопросе на фоне общей недостаточной ясности, особенно неясно. Ни Облздрав, ни органы ГПУ здесь не имеют не только указаний по поводу яслей, но и ответа на свои запросы по данному вопросу не получают
    <... >
    
    18. Все вопросы и мероприятия по медико-санитарному обслуживанию спецпереселенцев разрешаются в полной согласованности с ОСП ППГПУ по Уралу
    <... >
    
    п/п Зав. Облздравотделом [Коновалов]
    п/п Врач спец. лечпрофа [Сербин]
    ЦДООСО, ф. 4, on. 10, д. 238, л. 137—155. — Копия.
    
    * их недостаток. — И. П.

• 2009.05.04 | igorg

  Школа опричников. Исповедь энкаведиста (л)

  Бражнев Александр.
  Школа опричников.
  Исповедь энкаведиста
  Повесть.
  
  Киев
  Издательство «Диокор» - 2004
  
  Книга является воспоминаниями бывшего сотрудника НКВД Александра Бражнева, впоследствии осужденного военным трибуналом за связь с «контрреволюционным элементом». Свидетель и поневоле участник сталинской политики террора в Украине в 1937—1941 гг., автор пытается очиститься от гнетущих воспоминаний прошлого через откровенный разговор с читателем. Массовые аресты в Харькове, Киеве, зверствования НКВД на Западной Украине, жестокие пытки невинных людей — это лишь отдельные фрагменты той страшной картины сталинизма, которая так детально нарисована Бражневым в его автобиографической повести «Школа опричников».
  Для широкого круга читателей.
  
  © Издательство POSSEV GmbH Frankfurt am Main, 1951
  © Онищенко В., художественное оформление, 2004
  © «Диокор», 2004
  
  http://ukrlife.org/main/minerva/oprychnyk.htm

• 2009.05.05 | igorg

  Варлам Шаламов Сочинения

  http://shalamov.ru/library/
  
  «“Колымские рассказы” — это попытка поставить и решить какие-то важные нравственные вопросы времени, вопросы, которые просто не могут быть разрешены на другом материале. Вопрос встречи человека и мира, борьба человека с государственной машиной, правда этой борьбы, борьбы за себя, внутри себя – и вне себя. Возможно ли активное влияние на свою судьбу, перемалываемую зубьями государственной машины, зубьями зла. Иллюзорность и тяжесть надежды. Возможность опереться на другие силы, чем надежда».
  «Я тоже считаю себя наследником, но не гуманной русской литературы ХIХ века, а наследником модернизма начала века. Проверка на звук. Многоплановость и символичность. Очерк документальный доведен до крайней степени художественной».
  Варлам Шаламов
  
  На сайте представлены опубликованные произведения Шаламова — рассказы и стихи, воспоминания и записные книжки, — все, кроме малотиражных или анонимных публикаций 30-х, а также 50-х — 60-х годов, поиск которых сейчас ведется коллективом сайта.
  Первая послеколымская тетрадь Шаламова
  
  * Рассказы
  o Колымские рассказы
  o Левый берег
  o Артист лопаты
  o Очерки преступного мира
  o Воскрешение лиственницы
  o Перчатка или КР-2
  o Рассказы 60-х — 70-х годов, не вошедшие в сборники
  o Рассказы 30-х годов
  * Очерки 30-х годов
  * Стихи
  o Колымские тетради
  + Синяя тетрадь
  + Сумка почтальона
  + Лично и доверительно
  + Златые горы
  + Кипрей
  + Высокие широты
  o 1940 — 1956. Стихотворения, не вошедшие в «Колымские тетради»
  o 1957 — 1981
  * Четвертая Вологда
  * Вишера (Антироман)
  * Драматургия
  o Анна Ивановна
  * Воспоминания
  o Моя жизнь — Несколько моих жизней
  o Начало
  o Двадцатые годы
  o Москва 20-х — 30-х годов
  o [О Колыме]
  o Что я видел и понял в лагере
  * Эссе
  * Записные книжки
  * Переписка

• 2009.05.11 | Isoлято

  Блокада Ленинграда глазами партаппаратчика

  "С питанием теперь особой нужды не чувствую. Утром завтрак - макароны, или лапша, или каша с маслом и два стакана сладкого чая. Днем обед - первое щи или суп, второе мясное каждый день. Вчера, например, я скушал на первое зеленые щи со сметаной, второе котлету с вермишелью, а сегодня на первое суп с вермишелью, на второе свинина с тушеной капустой. Качество обедов в столовой Смольного значительно лучше, чем в столовых в которых мне приходилось в период безделия и ожидания обедать" (9 декабря 1941 г.).
  
  Так питаются рядовые партийные функционеры в столовой Смольного, когда в Ленинграде от голода люди гибнут сотнями тысяч. Но о себе любимых коммунисты всегда умели позаботиться в любых условиях. Весной 1942 года наш герой направлен отдохнуть в партийный санаторий...
  
  http://community.livejournal.com/ru_revisionism/14341.html

• 2009.05.13 | igorg

  Гестапо 1933-1945. История тайной полиции Гитлера

  
  Название: Гестапо 1933-1945. История тайной полиции Гитлера
  Автор: Руперт Батлер
  Издательство: Эксмо
  Год: 2006
  Страниц: 193
  Формат: PDF > RAR
  Размер: 53,5 MB
  ISBN: 5-699-15081-1
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  Гестапо - это слово на протяжении двенадцати лет заставляло трепетать Германию и всю Европу. Агенты этой организации выследили, схватили и обрекли на страдания и смерть миллионы людей. Именно гестапо было главным стержнем нацистского государства, никогда прежде ни в одной стране мира ни одна организация не обладала такой властью, не достигала такого "совершенства" в творимых ею преступлениях. Эта организация - пример того, как деятели, лишенные нравственных устоев, могут использовать государственный механизм в интересах, не имеющих ничего общего с интересами общества.
  Вниманию читателя представлена краткая история этой преступной организации, биографические данные ее организаторов и руководителей, свидетельства очевидцев. Книга содержит 120 фотографий, приложения, глоссарий и интерактивное оглавление.
  
  http://rapidshare.com/files/232434806/Gestapo.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/12096800

• 2009.05.15 | igorg

  Биківня. Київщина

  17 травня - щорічні вшанування у Биківні
  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1242379221
  
  На сьогодні віднайдені списки 14191 розстріляної людини, що поховані у Биківні. Загальна кількість похованих у Биківні жертв оцінюється у 100 - 150 тисяч. Пошук триває.
  
  КМО "Меморіал" ім.В.Стуса
  
  http://memorial.kiev.ua/content/view/623/149/

• 2009.05.16 | igorg

  Кривий Ріг. Степова дивізія Костя Степового-Блакитного

  http://kr2012.com/news/news.php?ELEMENT_ID=31170
  
  За нашу кров, за нашу честь, За кривди нашого народу!
  13.05.08
  Повстання
  
  Кость Блакитний
  12 травня 1920 року в Кривому Розі спалахнуло
  антибільшовицьке селянське повстання
  під проводом Костя Пестушка (Степового-Блакитного) –
  у подальшому командира Степової дивізії,
  Головного отамана Холодного Яру.
  Загинув 29 квітня 1921 року в селі Ганнівці
  (нині Петрівського району Кіровоградської області).
  
  
  Ці вірші Володимира Стецюка прозвучали на регіональнній науково-практичній конференції з нагоди 110-ї річниці від дня народження Костя Пестушка (Степового-Блакитного)
  
  За нашу кров, за нашу честь, За кривди нашого народу!
  
  Кость Пестушко (Степовий-Блакитний)
  
  “За нашу кров, за нашу честь,
  
  за кривди нашого народу
  
  гуртуймося іти на герць –
  
  за Україну! За свободу!” –
  
  
  
  Гукнув отаман Степовий,
  
  і загуло навкруг степами:
  
  “За землю й волю буде бій –
  
  ходім хутчій, братове, з нами!
  
  
  
  Допоки нас червона рать
  
  усіх за горло не схопила
  
  і не згребла всього добра,
  
  бери, земляче, свої вила!”
  
  
  
  І заюрбився Кривий Ріг,
  
  в Терни, Херсон, Олександрію,
  
  здійнявши куряву з доріг,
  
  свою несе повстанство мрію
  
  
  
  Лише про вольнеє життя
  
  без ВУЧК і комісарів,
  
  що селянину майбуття
  
  готують в злиднях комунарів.
  
  
  
  Гартує міць Холодний Яр,
  
  загони степові єднає:
  
  “Веди, отманане, зброяр
  
  хай дасть набоїв, скільки має!”
  
  
  
  І загриміло, загуло
  
  Повстання по усіх усюдах.
  
  Було всього тоді, було...
  
  Ніколи степ цей не забуде,
  
  
  
  як незасіяні поля
  
  тілами вкрилися героїв
  
  і захлиналася земля
  
  в той час лихий від сліз і крові.
  
  
  
  Мов пси скажені, йшли і йшли
  
  ордою нукери червоні.
  
  За рідну землю полягли
  
  Вкраїни славнії герої.
  
  
  
  Отаман Степовий упав,
  
  підтятий пострілом у спину,
  
  і наостанок прошептав,
  
  мов заповіт перед спочином:
  
  
  
  “Ще не скінчився наш похід.
  
  Надію з нами не ховайте.
  
  Як буде воля, мій привіт
  
  Вкраїні милій передайте”.
  
  
  
  Донині той триває бій.
  
  Борні немає тій упину –
  
  За край наш рідний степовий,
  
  За українську Україну.
  
  Лютий 2008 р.
  
  
  Це ім'я героя , на жаль, ще широко не відоме широкому загалу криворіжців.
  
  10 лютого 2008 року виповнилося 110 років з дня народження нашого видатного земляка – визначного провідника селянського повстанського руху початку 20-х рр. минулого сторіччя, головного отамана Холодного Яру Костя Юровича Пестушка (Степового-Блакитного).
  
  З цієї нагоди за ініціативою Асоціації криворізьких літераторів та козацьких організацій Кривого Рогу на батьківщині славного отамана – в с. Ганнівці Кіровоградської області – 15 березня було проведено урочистості та науково-практичну конференцію, в якій взяли участь науковці Криворізького історико-краєзнавчого музею, краєзнавці, активісти криворізьких патріотичних організацій, вчителі та учні Ганнівської загальноосвітньої школи, а також громадськість Ганнівки.
  
  12 травня минуло 88 років, коли в Кривому Розі спалахнуло повстання під проводом Костя Пестушка (Степового-Блакитного), з якого, власне, і розпочалася історія антибільшовицького селянського руху, який розгорнувся на теренах Катеринославщини, Херсонщини та Черкащини, і творення легендарної 20-тисячної Степової дивізії, що стала потужною військовою силою у боротьбі з більшовизмом.
  
  Ці матеріали науково-практичної конференції передав для оприлюднення з нагоди цієї знаменної дати на нашому інтернет-порталі один з її організаторів – голова Асоціації криворізьких літераторів, відомий журналіст і літератор Володимир Стецюк.
  
  До 110 річниці від дня народження
  головного отамана Холодного Яру, командира легендарної Степової дивізії Костя Юровича Пестушка (Степового-Блакитного)
  
  
  У боротьбі за землю і волю
  
  вступна доповідь Володимира Стецюка на регіональній науково-практичній конференції в с. Ганнівці Петрівського району Кіровоградської області
  
  15.03 2008 р.
  Кость Блакитний Сьогодні ми вшановуємо пам'ять видатного нашого земляка Костя Юровича Пестушка (Степового-Блакитного) – провідника селянського повстанського руху, який розгорнувся на початку 20-х років минулого ХХ ст. в степах колишньої козацької вольниці (на теренах Катеринославщини, Херсонщини та Черкащини) проти встановлення злочинного більшовицького режиму. І те, що ми сьогодні зібралися саме на батьківщині славного Головного отамана Холодного Яру – в с. Ганнівці, яка виростила і випестувала справжнього героя України і чимало інших достойників, відомих далеко за межами рідного краю, надає цій події надзвичайної ваги, бо саме тут зароджувалася й визрівала та бунтівна енергія спротиву більшовицькій сваволі, яка сколихнула зрештою широкі селянські маси до відчайдушної боротьби проти свого поневолення. Боротьби, яка стала однією з найвизначніших сторінок української історії – історії визвольних змагань початку ХХ сторіччя за незалежність України.
  
  Усвідомлення саме цього факту мало би не лише пробуджувати в нас гордість за наших земляків, а й надихати на продовження їхньої справи – творення і потвердження українського за змістом життя, наповнення його реальним змістом справді української державності. Нажаль, на 17-му році незалежності мусимо констатувати, що Україна поки що так і не стала українською. І свідчень цьому надзвичайно багато і в повсякденному житті кожного пересічного українця, і в політичному, соціально-економічному і культурному житті нашої держави загалом. І тут цілком об'єктивно постає тривіальне запитання: "Чому?" І ці "чому?" виникають постійно, варто лише взятися за якусь українську справу.
  
  Тільки-но українці взялися запроваджувати у своїй державі рідну українську мову, як навкруги здійнявся неймовірний галас про "ущемлєніє прав русскоязичного населєнія". Тільки-но всерйоз почали досліджувати своє минуле і дивитися українськими очима на власну історію, як звідусіль знову лунає: "Нє дадім пєрєпісивать нашу історію!" – тобто ту, яку колись написали для нас у брехливому імперському центрі. Тільки-но в українському парламенті поставили питання щодо визнання голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, як комуністи та деякі інші проросійські політичні сили вдалися до ганебної спроби провалити це питання. І це в той час, коли голодомор в Україні вже визнали геноцидом десятки країн світу. Отже, й не дивно, що повсій Україні до цього часу стоять пам'ятники катам українського народу, а кожна спроба українців вшанувати своїх істинних героїв наштовхується на неймовірний спротив антиукраїнських сил.
  
  Так, до цього часу в Полтаві – на батьківщині Головного отамана УНР Симона Петлюри – розігрується справжня вакханалія навколо спроб встановити пам'ятник цьому видатному діячеві і борцю за потвердження української державності. Не знайдете ви і пам'ятників ні гетьману Іванові Мазепі, який посмів виступити проти свавільного російського царату, ні останньому кошовому Запорозької січі, а потім – багаторічному соловецькому в'язневі Петру Калнишевському. Проте з яким завзяттям заходилися встановлювати в Одесі, Дніпропетровську і Симферополі пам'ятники руйнівницьці Запорозької Січі і гонительці запорозького козацтва Катерині ІІ. А які ганебні акти вандалізму було тричі вчинено з пам'ятником героям Крут! Який антиукраїнський шабаш було влаштовано навколо святкування 100-річчя від дня народження Головного командира УПА Романа Шухевича і присвоєння йому згідно з указом Президента України Віктора Ющенка звання Героя України! Мовляв, як можна називати героєм штумбарфюрера СС і затятого натхненника антиєврейських акцій! Хоча жодних документальних підтверджень цих цинічних наклепів і брехливих вигадок спеціальною комісією науковців, яка працювала в архівах України, Росії та Ізраілю, так і не було знайдено.
  
  Здавалося б, як таке може бути в суверенній Україні, що її найкращих синів, які, не шкодуючи власного життя, на різних етапах нашої історії виборювали омріяну в поколіннях і поколіннях українську незалежність, і до сьогодні обливають брудом, оббріхують і обпльовуть, називаючи злочинцями, бандитами, зрадниками і ворогами народу. Якого народу? Може, тих, хто прийшов загарбником на нашу землю і тепер не хоче поступатися "ні пядью ісконно русской землі"? Невже наші достойники, які вчинили найсвятіше – віддали свої життя за нашу з вами свободу і краще майбуття, заслуговують саме на таку "шану" "на нашій не своїй землі", як писав колись наш пророк Тарас Шевченко?
  
  Даруйте за такий не надто святковий і просторий вступ, але ці найболючіші питання нашого українського буття мають безпосереднє відношення до того, про що ми будемо говорити сьогодні – про боротьбу найбільш свідомого українства проти поневолення українського народу найжорстокішим в іторії людства більшовицьким режимом, яку на початку 20-х років ХХ сторіччя очолив визначний провідник повстанського руху, наш земляк, ганнівчанин Кость Пестушко (Степовий-Блакитний).
  
  На жаль, "розвіяння більшовицької гіпнози", як писав наш іще один земляк – визначний діяч і письменник української еміграції Юрій Семенко, ще не стало доконаним фактом для багатьох і багатьох українців, які продовжують перебувати під гіпнотичним впливом тих численних міфів, яких наплодила радянська ідеологічна машина про "боротьбу трудящих за встановлення радянської влади" і її "ворогів" – "куркулів і українських буржуазних націоналістів". Не розвіяно цю "гіпнозу" і щодо особистості Костя Пестушка (Степового-Блакитного), якого більшовики нарекли "найлютішим ворогом українського селянства і радянської влади", ватажком однієї з петлюрівських банд і т. ін.
  
  На превеликий жаль цей більшовицький стереотип живе й донині серед місцевого населення. І навіть серед ганнівчан напередодні цього заходу доводилося чути такі досить прикрі висловлювання: "Що це ви надумали вшановувати цього бандита?" І це не дивно, бо радянська влада не лише знищувала своїх ворогів, а й намагалася вбити навіть пам'ять про них, зрівнюючи з землею їхні могили, а їхніх близьких і рідних гноїла в тюрмах і таборах. Тому на Ганнівському цвинтарі, де був похований Кость Пестушко, не залишилося й сліду від його могили, і мало хто знає, де була хата, в якій він народився. Проте його землякам міцно вбили в голову, що він був "бандитом".
  
  
  Отже, спробуємо розібратися, ким же був насправді Кость Пестушко (Степовий-Блакитний). І якщо в ході нашої розмови ми таки розвіємо цю напрочуд стійку "більшовицьку гіпнозу" і на його рідній землі зрештою проросте зерно історичної правди, це буде найкращою шаною нашому землякові.
  
  Але на початку поставимо собі ще одне запитання "чому?" – чому 22-літній ганнівський хлопець Кость Пестушко і переважно такі ж молоді його соратники, усвідомлюючи смертельну небезпеку для власного життя, встали на шлях відчайдушної боротьби зі страшною диявольською силою, яка насунула на їхню рідну землю, і повели за собою широкі селянські маси? Навіть батько Костя, шанований в Ганнівці чоловік і добрий господар Юрій Семенович Пестушко, який мав на той час досить пристойну освіту (закінчив 4 класи церковно-парафіяльної школи), за твердженням ганнівчанки Олександри Архипівни Смілої (Міщенко), 1914 р.н., невдовзі після смерті Костя якось сказав з гіркотою її батькові: "І навіщо воно йому здалося: такий молодий і свою голову поклав…".
  
  Сподіваюся, що відповідь на це запитання прозвучить у доповідях, які ми ще почуємо на цій конференції. Я ж хочу коротко зупинитися на деяких ключових питаннях української революції і визвольних змагань 1918 -1921 рр. і фактах біографії Костя Пестушка (Степового-Блакитного).
  
  Одне з ключових питань, яке намагалося розв'язати українське селянство впродовж сторіч української історії, – це питання землі і волі. Саме за землю і волю неодноразово піднімалися повстання під час найбільшого загострення земельних і соціальних відносин проти польських, російських та інших поневолювачів, поширення кріпацтва і закабалення українських селян. Прагнення найбідніших верств здобути землю і волю нерідко виливалося в масові селянські виступи і заворушення.
  
  Особливо великого розмаху набув селянський рух у період та після Кримської війни, заключний етап якого, як зазначає криворізький історик Олександр Мельник, так званий похід "у Таврію за волею", найбільш масово проходив у червні 1856 року саме у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії. Активну участь у ньому брали перш за все селяни Ганнівки та сусідньої Іскрівки.
  
  Поразка російського царату в Кримській війні і зростання селянських заворушень саме й обумовили падіння кріпосного права. Але й так звана викупна воля не принесла бажаного поліпшення стану більшості селян і вони все ще сподівалися отримати "справжню волю". Та усвідомлення марності цих сподівань знову штовхало їх до акцій протесту. Скажімо, в Ганнівській волості селяни масово відмовлялися сплачувати нараховані викупні платежі. Справжні ж революційні виступи селян прокотилися по губернії в 1879-1881 рр., а також за Японської війни 1905-1906 рр., коли справа дійшла до погромів поміщицьких маєтків і магазинів, у яких брали участь і ганнівчани.
  
  Велике розорення принесла господарству губернії Перша світова війна, в ході якої невдоволення селянства дедалі більше зростало. Особливо посилили антивоєнні і революційні настрої на селі урядові реквізиції хліба, а після Лютневої революції в Росії місцеві селяни почали дедалі більш активно включатися й у революційну боротьбу. Влітку 1917 року розпочалося самовільне захоплення приватних поміщицьких лук, зокрема й на землях В. Кочубея, а також масові порубки поміщицького лісу.
  
  Ще більше ускладнилась обстановка після більшовицького Жовтневого перевороту в Петрограді, коли на ІІ з'їзді Рад було проголошено про перехід всієї влади на місцях до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Прийняті на з'їзді декрети про мир і про землю мали досить великий вплив і на населення волості. Зокрема Декрет про землю оголосив про конфіскацію поміщицької землі і передачу всієї землі народу. Значна частина селянської маси, особливо найбідніших верств населення, пішла за більшовиками, з якими вона пов'язувала надії на справедливе вирішення аграрного питання. У волосному центрі, яким була тоді Ганнівка, виник революційний комітет.
  
  Наприкінці січня 1918 року в Ганнівці була створена волосна рада селянських депутатів та сільська рада, які стояли на більшовицьких позиціях. Протягом лютого 1918 року у волості було проведено зрівняльний поділ (по їдцях) поміщицьких, казенних і церковних земель. Але подальше розгортання подій на теренах України на певний час відсунуло реалізацію більшовицьких планів щодо усуспільнення землі і створення колективних господарств, які начисто мали перекреслити усі сподівання селян щодо самостійного господарювання на отриманій землі.
  
  Увесь трагізм української революції, котра розпочалася після лютневих подій 1917 року в Російській імперії і поряд із земельним питанням мала би вирішити і доленосне питання волі і потвердження української державності, а це й намагався здійснити соціалістичний уряд проголошеної УНР, полягав у протистоянні двох ідей – соціалістичної і національної, які уособлювали такі діячі, як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Саме недалекоглядні і необачні дії українських соціалістів, які вважали, що з ідеологічно близькими російськими більшовиками їм ділити нічого, а відтак і боронити українську державність немає потреби. Тому процес творення української армії, який розпочався з прибуттям з фронтів Першої світової війни українізованих і революційно налаштованих військових частин, було припинено і фактично всі формування розпущено.
  
  Єдиним в уряді УНР, хто розумів усю небезпеку такого фатального підходу, був військовий міністр Симон Петлюра. І не випадково у перемовинах з Центральною Радою більшовицьким Раднаркомом було поставлено ультиматум: прибрати Симона Петлюру з поста військового міністра. Винниченко, який тяжів до політики радвлади, покірно його виконав – постановою Генерального секретаріату від 1 січня 1918 року Симона Петлюру було звільнено, після чого Україну остаточно позбавили дієздатних збройних формувань і боронити її фактично було нікому. Катастрофічних наслідків такого фатального повороту чекати довго не довелося.
  
  Саме в січні-лютому 1918 року під час першої українсько-радянської війни соціалістичний уряд УНР, а особливо місцеве населення, й відчули, які насправді розбіжності існують між українськими соціалістами і російськими більшовиками, коли червоногвардійські орди на чолі з головорізом Муравйовим прийшли в Україну. Боронити Київ довелося патріотично налаштованій молоді (юнкерам і гімназистам) та військовикам вірних Петлюрі кількох гайдамацьких куренів, які й прийняли нерівний бій під Крутами. Зайнявши Київ, Муравйов влаштував у древньому граді таку різню, якої кияни напевно не знали ще з часів татарського нашестя. За твердженням істориків, було вбито до 5 тис. киян. Людей хапали на вулицях навіть за те, що ті розмовляли українською. Вдосталь пограбувавши населяння українських міст і сіл, загарбники мусили зрештою прибратися з України лише тоді, коли на її територію вступили окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини, які, згідно з досягнутою Брест-Литовською угодою мали боронити суверенітет українців, а ті в свою чергу мусили забезпечувати окупаційні війська і держави, які їх прислали, зерном, продовольством та сировиною. Що не могло не викликати невдоволення населення, наслідком чого невдовзі став гетьманський переворот, але стабільності і спокою це не принесло. Все більше і більше українське суспільство поринало в хаос і анархію, а українська територія залишалася відкритою для інтервенції та нового більшовицького нашестя.
  
  У період громадянської війни Ганнівська волость поперемінно перебувала під контролем більшовицьких військ, Центральної Ради та австро-угорських окупаційних військ, гетьмана Скоропадського, петлюрівських військ УНР, підрозділів отамана Григор'єва, військ Директорії та численних отаманів, а також білогвардійських військ Денікіна. 17 січня 1920 року Ганнівську волость зайняли частини 45-ї стрілецької дивізії Червоної Армії під командуванням Якіра і на селі було остаточно встановлено радянську владу.
  
  З поверненням радвлади, введенням законів воєнного часу і диктаторських форм правління з застосуванням практики "червоного терору", впровадженням політики продрозкладки і відновленням діяльності продзагонів селяни зрозуміли, яку насправді ціну їм доведеться платити за "безкоштовно" надану землю і "волю", працюючи на ній батраками у нових господарів-більшовиків.
  
  Безперервні грабунки і мародерство з боку червоноармійських військових підрозділів, вилучення хліба і продовольства продзагонами, свавілля комісарів, численних уповноважених і повне безправ'я населення, створення комнезамів, які повели непримиренну боротьбу проти найбільш продуктивних сил села, масовий терор з боку ЧК… Приголомшене такою політикою більшовиків селянство почало чинити пасивний спротив, скорочуючи посіви і не бажаючи вирощувати хліба більше, ніж було необхідно для власних потреб. А найбільш свідома його частина почала шукати шляхи для збройного опору більшовицькій навалі. У Ганнівській волості виникли перші повстанські осередки і згодом село стало своєрідним центром підпільної роботи з підготовки збройного повстання, яке спалахне невдовзі під проводом ганнівчанина Костя Пестушка (Степового-Блакитного).
  
  Основні відомості про Костя Пестушка і його діяльність збереглися завдяки його молодшому брату Федору, який у 1947 році видав в еміграції книгу "В херсонських Степах" (видавництво "Культура", Мюнхен), а також книгу про легендарну зв'язкову Степового Віру Бабенко ("Зв'язкова Віра", Видавництво ім. Миколи Хвильового, Мюнхен, 1948 р.). Копії саме цих книг з автографом автора в середині 90-х років потрапили в Ганнівку завдяки ще одному ганнівчанину-емігрантові А.М. Ліщині, який редагує в Торонто український журнал "Молода Україна". Про це може розповісти ганнівчанка Лідія Іванівна Зуєнко, яка з ним листувалася.
  
  Трохи пізніше вийшла друком і перша книга вітчизняного видання "Кость Блакитний, Отаман Степової дивізії" (Незборима нація, Просвіта, Київ, 1997), яка вийшла під редакцією нині знаного в Україні дослідника повстанського руху Романа Коваля. З того часу бібліотечка повстанського руху поповнилася ще цілою низкою видань, у яких наводяться відомості про діяльність Пестушка (Степового-Блакитного). Завдячуючи цим роботам ми й маємо можливість ознайомитися з більш-менш повними біографічними відомостями про Костя Пестушка.
  
  Майбутній провідник повстанського руху, Головний отаман Холодного Яру Кость Пестушко (Степовий-Блакитний) народився 10 лютого 1898 року в с. Ганнівці Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії в заможній селянській сім'ї. Дід Костя, Семен Павлович Пестушко, був заможним селянином, утримував повітову земську поштову станцію і мав чимало землі, з якої 25 десятин передав батькові Костя, Юрію Семеновичу. Мати Костя, Олександра, була малописьменною. Крім Костя в родині було ще троє синів – Іван, Федір і Микола, а також троє дівчат – Поліна, Віра і Уляна, які ще до 1917 року закінчили гімназію.
  
  Кость навчався в двокласній міністерській школі, де виявив неабиякі здібності в математиці. Після закінчення школи вступив до Олексндрівського механіко-технічного училища (нині – Запорізький технічний університет), але після конфлікту з професором (після здачі несправедливо призначеної переекзаменовки побив йому вікна) і зголосився піти добровольцем на фронт, бо вже тривала Перша світова війна.
  
  Майже два роки хоробро воював на турецькому фронті, діставши в нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю був направлений до офіцерської школи в місто Горі. Після офіцерської школи отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію. Зголосився добровольцем до так званих "ударних батальйонів смерті". Там його й застав більшовицький жовтневий переворот, який спричинив повний розлад у російській армії і криваві розправи над офіцерами. Костя врятували солдати-українці і допомогли йому виїхати до Павлиша, звідки він добрався додому.
  
  Восени 1918 року двадцятирічного Костя було мобілізовано до Армії УНР. Під час антигетьманського повстання Кость приєднався до війська Симона Петлюри.
  
  Після суперечливих подій на українськиї теренах і фактичного розпуску українського війська соціалістичним урядом Кость мусив повернутися в рідні місця. За твердженням деяких дослідників (Р. Коваль) Кость Пестушко-Степовий, отримавши зброю (1000 багнетів) від Нестора Махна, організував загін і воював з білогвардійцями-денікінцями в районі Кременчука.
  
  Таким чином постала "Середньодніпровська група" під командуванням Степового-Блакитного у складі загону Кацюри (1000 багнетів, 5 кулеметів) і відділу Скирди (500 багнетів, 2 кулемети). Оперативним простором групи стали Черкаси, Чигирин, Кременчук, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Доформувавши своє фійсько в районі Чигирина, отаман Степовий-Блакитний наскочив на велику залізничну станцію Знам'янку і вибив звідти білогвардійців генерала Слащова. Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав "Республіканським військом", чим викликав невдоволення Нестора Махна. Переконавшись у справжній сутності махновської армії, Кость Блакитний дійшов категоричного висновку: "Махновці – це банда, яка живе сьогоднішнім днем. … Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою".
  
  У січні 1920 року Пестушко приїхав у Ганнівку. Саме в той час в село вступила червона дивізія латишів. Костя арештували, але, переконавшись, що в денікінському війську він не служив, командування дивізії його звільнило, і на сході села його було обрано головою волосного ревкому і комісаром Ганнівської волості. На цих посадах він перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись офіційним становищем, Пестушко творив українську підпільну організацію. На той час у Криворізькому повіті діяли дві підпільні організації – одна під керівництвом Сергія Клепача і Скляра (Шкляра), інша – під кер. Костя Пестушка.
  
  Згодом визрів план повстання. Для цього було вирішено скористатися черговою мобілізацією новобранців до Червоної армії, якою, згідно з розпорядженням більшовиків, мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Пестушко і голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Гниненко.
  
  12 травня вони разом з новобранцями прибули в Кривий Ріг. Після гучної промови воєнкома перед новобранцями, які мали стати, за його словами, "настоящими воинами рабоче-крестьянской Красной армии", Пестушко, який стояв поруч, витянувшись по команді "стунко", у відповідь на його привітавння раптом вистрелив у нього і той снопом повалився на землю. Службовці військкомату на мить отетеріли… І в цю мить прозвучав дзвінкий голосБлакитного: "За нашу кров, за нашу честь, за кривди нашому народові!". Це був сигнал до повстання, з якого, власне, і почалася історія творення Степової дивізії, колискою якої став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяного, Петрового, Ганнівки. Повстання, яке вибухнуло в Кривому Розі, стрімко розповсюджувалося Херсонським степом (Олександрія, Херсон).
  
  24 вересня 1920 року Степова дивізія переможним маршем підійшла до Холодного Яру. На нараді отаманів Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць. Як пишуть дослідники повстанського руху, в результаті успішних дій повстанців від Городища і до Олександрії було суцільне повстанське море.
  
  Але на осінь виникли обставини, які змусили Степового-Блакитного прийняти згубне рішення про демобілізацію дивізії і перехід у підпілля. Змусили до такого рішення невтішні відомості, які стали надходити з рідних сіл до повстанців, що чекісти беруть у заручники їхніх близьких і рідних, палять хати і терирозують населення. Повстанці стали вимагати повертати додому. Маючи намір іти на Західний фронт, де радянські армії зазнавали нищівної поразки у війні з Польщею (і це могло би завершитися повною поразкою більшовизму, як зазначав генерал Капустянський у своїй передмові до книги Юрка Степового (Федора Пестушка) "В херсонських степах", але поляки поспіхом уклали ганебний мир і більшовики змогли перекинути війська на внутрішній фронт), тому Головний отаман Холодного Яру мусив змінити попередні плани. Наближалася осінь, люди були без обмундирування, не мали достатньо запасів фуражу і продовольства. Отже, дивізію було зрештою розпущено з тим, щоб проводити в подальшому підпільну роботу з метою підняття більш широкого повстання.
  
  Згідно з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував всеукраїнське повстання, Кость мав підняти широке повстання на Херсонщині. Але внаслідок зради отамана Андрія Рибалка-Зірки ці плани було зірвано. З його вини було заарештовано ЧК і 7 вересня 1921 року розстріляно в Жандармській балці Катеринослава 51 повстанця. Було розкрито і Цетральний український повстанський комітет у Києві, керівництво якого також заарештували.
  
  Під час перебування в Ганнівці був зраджений колишнім повстанцем Кравченком і Кость Пестушко. Будинок, в якому знаходився Кость і його соратник отаман Лютий (Ялисей Черевик) було оточено. З боєм прориваючись з оточення, кость був поранений у спину. Намагаючись зупинити Блакитного, Кравченко біг за ним, волаючи, що повстанці помиляються, що ЧК "не такий страшний орган, яким його малювали, що ЧК зовсім не намагається винищувати якомога більше людей, як вони думали раніше". Він вигукував: "Дивись, адже я працюю, і ти будеш працювати разом зі мною". За свідченням чекістів, помираючи, Кость вимовив слова: "Помираю за рідну Україну". За твердженням брата костя – Федора, на очах у якого він загинув, останніми словами Костя були: "Як буде Україна вільною, передайте привіт!" Сподіваюся, що ми вже можемо сказати Костеві: “Ми твій привіт почули”.
  
  
  Про основні напрямки дослідницької роботи щодо з'ясування найбільш суттєвих обставин життя і діяльності Костя Пестушка (Степового-Блакитного)
  
  (Доповідь Володимира Стецюка на регіональній
  науково-практичній конференції)
  
  Як вже зазначалося, за ініціативою і фінансовою підтримкою ганнівчанина Миколи Дмитровича Колісника більше 5 років тривала дослідницька робота, збір матеріалів і написання книги з історії Ганнівки. Було проведено пошукові роботи в центральних і обласних державних архівах Дніпропетровської і Кіровоградської областей, в газетному відділі Національної бібліотеки ім. Вернадського, в архіві районної газети "Трудова слава", бібліографічні дослідження і опитування мешканців Ганнівки. Зібрано унікальний матеріал, сотні документів і фотоматеріалів, які лягли в основу книги з історії села, яка оглядово охоплює період з найдавніших часів, а також детально досліджений період від заснування 1740 року населеного пункту (козацького зимівника) до наших днів. На сьогодні підготовчі роботи до видання книги "Ганнівка. Невигадана історія українського села", співавторами якої є відомий криворізький історик Олександр Мельник і ваш покірний слуга, завершено і вона найближчим часом буде здана до друку.
  
  Викладений унікальний матеріал дозволяє говорити про те, що події, які відбувалися на теренах одного села, вбирають фактично всю проблематику української історії і на ньому можна вивчати власне історію всієї України. В книзі названо тисячі імен ганнівчан – сумлінних трудівників, передовиків сільського господарства, здібних агрономів, інженерів, геологів, талановитих вчителів, лікарів, визначних громадських діячів, діячів науки, культури, героїв-фронтовиків. Варто лише зазначити, що Ганнівка має Героя Радянського Союзу, 242 ганнівчанина нагороджені бойовими орденами і медалями, четверо – орденами Леніна, 60 працівників передового радгоспу "П'ятихатський", який діяв на території Ганнівської сільської ради, були удостоєні високих державних нагород, відзначені державними преміями, медалями ВДНГ, орденами і медалями. В Ганнівці народилися і отримали шкільну освіту такі відомі в Україні діячі науки, як доктор біологічних наук, академік Сергій Лебедєв, доктор біологічних наук, професор, директор Дніпропетровського інституту гідробіології Павло Журавель, завідувач кафедри філософії Київського університету ім. Шевченка Олександр Лисенко, відомий український літературознавець і фольклорист, який працював з Максимом Рильським, Володимир Бойко.
  
  Отже, зроблено чимало відкриттів, встановлено чимало яскравих імен і подій, знайдено чимало унікальних документів. Ці матеріали буде передано для створення в Ганнівській ЗОШ шкільного музею. Користуючись нагодою, я хотів би подякувати Миколі Дмитровичу Коліснику за його патріотизм і велику любов до рідного села, завдяки якому стала можливою реалізація такого унікального проекту. А також нашим колегам, які допомагали нам у пошуковій роботі, – Ніні Єсіній, Інні Доленник, ганнівським освітянам Лідії Іванівні Зуєнко, Світлані Павлівні Цупрій, колишній ганнівчанці Ніні Богданівні Михайличенко-Кругловій і багатьом і багатьом іншим, які допомагали нам у цій справі.
  
  Чимало матеріалів присвячено у цій книзі і Костю Пестушку (Степовому-Блакитному). Олександрові Мельнику вдалося розшукати в архівах навіть анкету, власноруч заповнену Костем Пестушком і дослідити події і процеси, які відбувалися в ганнівці в цей непростий період. Звичайно, маючи таке складне завдання, як дослідження майже тривікової історії села, ми не могли зосередитися виключно на дослідженні життя та діяльності цього видатного ганнівчанина і усунути деякі білі плями в його біографії, достеменно з'ясувати події, з якими він був пов'язаний, встановити імена ганнівчан, які разом з ним брали участь у повстанському русі, були заарештовані або репресовані в подальшому і багато інших деталей. У книзі наводиться знайдений в архівах список ганнівчан призовного віку 1900-1902 р.н., можливо з цими новобранцями Кость Пестушко й вирушив у травні 1920 року до Криворізького військкомату, а також список ганнівчан, у яких було взято для потреб Червоної Армії коней і підводи. Це й може бути базою для подальших досліджень і розшукування прізвищ репресованих скажімо у базах даних "Повернені імена" і "Реабілітовані історією", які складаються зараз по областях.
  
  Як вже зазначалося, до цього часу не відоме й місце, де саме був похований Кость Пестушко на ганнівському цвинтарі. І це також напрямок роботи в першу чергу для місцевих дослідників.
  
  Достеменно не з'ясовані й обставини загибелі Костя Пестушка. В різних джерелах наводяться дещо відмінні і навіть суперечливі обставини й деталі. Зі спогадів брата Федора, племінниці Олени Несіної, з публікацій дослідників відомо, що Костя було смертельно поранено в Ганнівці при спробі вирватись з оточення. Разом з тим серед ганнівчан чомусь побутує легенда про те, що його буцімто прилюдно розстріляли. Враховуючи вік інформаторів, які, за їхніми словами, були присутніми на цьому надто жорстокому показовому дійстві, на яке зігнали усе село (а їм було у той час зовсім мало років – молодший дитячий вік), можна припустити, що, можливо, за страту вони сприйняли показовий похорон Костя Пестушка, на який і було зігнане все село з метою показати, як чинять і чинитимуть з ворогами радянської влади. Але це тільки припущення, а достеменно з'ясувати цей факт належить майбутнім дослідникам.
  Отже, пошук треба продовжувати у зазначених і багатьох інших напрямках.
  
  Автор: Володимир Стецюк

• 2009.05.23 | igorg

  Украинский фронт в войнах спецслужб

  УВАГА! Читати потрібно постійно тримаючи увагу на тому звідки в авторів ноги ростуть. Бо я збився з ліку від розтяжок ЧК натягнутих в тексті. Ось, наприклад, виявляється середня річна смертність у ГУЛАГ складала 3%!!! То, вибачте, це вже оздоровчий табір, бо на загал по країні було таки певно більше . (132 ст.) І це видається у 2008 році від імені СБУ!!! Диявольські майстри розбрату свар, брехні і бруду: полєзно усьо что на пользу....
  Проте безперечно є цікавий фактичний матеріал. Але слід дуже критично і уважно перевіряти те.
  Автор доктор історичних наук, професор. Інші публікації автора http://www.zn.ua/3000/3150/33817/ й праворуч дивіться
  
  
  http://rapidshare.com/files/235157942/ukr._front_v_voinah_specslujb..rar
  http://natahaus.ifolder.ru/12215305
  
  
  Название: Украинский фронт в войнах спецслужб
  Автор: Веденеев Д.В.
  Издательство: "К.И.С."
  Год: 2008
  Страниц: 428
  Формат: pdf
  Размер: 19,0 МБ
  ISBN: 978-966-7048-98-3
  Качество: читаемое
  Язык: русский
  В сборник вошли написанные на основе документов Государственного архива Службы безопасности Украины и других архивохранилищ, широкого круга опубликованных источников научно-популярные очерки, посвящённые роли специальных служб в отечественной и мировой истории, малоизвестным страницам национально-освободительного движения в Украине, повстанческим движениям народов мира. Хронологически очерки охватывают период с 1918 по 2008 год.

• 2009.05.23 | igorg

  Книга погромов. Погромы на Украине, в Белоруссии и европейской

  http://rapidshare.com/files/235042957/Kniga_Pogromov.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/12209585
  
  Название: Книга погромов. Погромы на Украине, в Белоруссии и европейской части России в период Гражданской войны 1918-1922 гг. Сборник документов
  Автор: Л.Б. Милякова (ответственный редактор)
  Издательство: Российская политическая энциклопедия
  Год: 2007
  Страниц: 1054
  Формат: DJVU (OCR) > RAR
  Размер: 13,98 MB
  ISBN: 5-8243-0816-0
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  Сборник является первой попыткой представить сводный корпус ранее не публиковавшихся документов о погромах на Украине, в Белоруссии и европейской части России, хранящихся в Государственном архиве Российской Федерации. Эти документы характеризуют психосоциальный климат Гражданской войны, помогают понять истоки погромного насилия 1918-1922 гг. Они уточняют особенности погромов в регионах, определяют вовлеченность в погромы различных сил и слоев, отражают политику большевиков по вопросу о погромах и т.д. Основной массив документов носит уникальный характер, представляя материалы проводившихся в годы Гражданской войны опросов еврейского населения о погромах. Эти материалы дополняются докладами, письмами еврейских общественных организаций и документами советских органов власти.

• 2009.05.30 | igorg

  Органы государственной безопасности СССР в ВОВ

  Як не дивно, але ВОВ розпочалася для ЧК задовго до 41-го. Принаймні не пізніше 1938-го. В збірниках є доволі цікаві документи, хоч і люстровані навіть в самих текстах. В основному повністю викладено документи з відомих подій, заперечувати яких вже нема сенсу. Як, скажімо, розстріли польських офіцерів та виселення їх родин. Однак деталі документів з тих подій все ж не є загальновідомими. В цілому, попри гарні передмови, розкривається досить повна й детальна картина злочинної держави й ідеології. Злочинність цієї системи як і масштаби злочинів не усвідомлені й належно не оцінені світом, а тим більше не оцінені й не передбачені наслідки тривалої злочинної соціальної інженерії. Тож матимемо й маємо постійні ексцеси.
  ______________________________________________________________________
  Книга "Накануне" представляет собой сборник документов, собранных и изданных органами государственной безопасности Советского Союза с ноября 1938 г. по декабрь 1940 г. 5.6М
  http://www.onlinedisk.ru/file/59339/
  http://rapidshare.com/files/178364854/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t1-kn1.djvu
  
  Книга вторая "Накануне" представляет собой сборник документов, собранных и изданных органами государственной безопасности Советского Союза с 1 января по 21 июня 1941 г. 4.5М
  http://rapidshare.com/files/178364976/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t1-kn2.djvu
  http://infanata.ifolder.ru/9837609
  
  Во второй том сборника, состоящего из двух книг - первой (22 июня - 31 августа 1941 г.) и второй (1 сентября - 31 декабря 1941 г.) вошли документы, характеризующие напряженную и героическую борьбу советских разведчиков, контрразведчиков, воинов пограничных и внутренних войск НКВД с противником и его спецслужбами в первое полугодие Великой Отечественной войны. 9М
  http://rapidshare.com/files/178367758/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t2-kn1.djvu
  http://infanata.ifolder.ru/9883075
  8М
  http://rapidshare.com/files/180381647/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t2-kn2.rar
  http://infanata.ifolder.ru/9917319
  
  В третий том, состоящий из двух книг: первой (1 января -30 июня 1942 г.) и второй (1 июля - 31 декабря 1942 г.), вошли документы, характеризующие напряженную и героическую борьбу советских разведчиков, сотрудников военной контрразведки и территориальных органов госбезопасности, воинов-пограничников и офицеров войск с противником в 1942 г. 8М
  http://rapidshare.com/files/180382260/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t3-kn1.rar
  http://infanata.ifolder.ru/9917012
  10М
  http://rapidshare.com/files/180760459/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t3-kn2.rar
  http://infanata.ifolder.ru/9922866
  
  В четвертый том, состоящий из двух книг: первой "Секреты операции "Цитадель" (1 января -30 июня 1943 г.) и второй "Великий перелом" (1 июля - 31 декабря 1943 г.), вошли документы, характеризующие напряженную и героическую борьбу советских разведчиков и контрразведчиков, воинов-пограничников, солдат и офицеров войск по охране тыла Действующей Красной армии с противником в 1943 г. 16.8М
  http://rapidshare.com/files/209092630/GB_SSSR_v_WOW-t4-kn1_djvu.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11038503
  19М
  http://rapidshare.com/files/220473563/Organy_GB_SSSR_v_WOW_t4_kn2.rar
  http://infanata.ifolder.ru/11568171
  
  В пятый том, состоящий из двух книг: первой "Вперед на запад" (1 января -30 июня 1944 г.) и второй "Границы СССР восстановлены" (1 июля - 31 декабря 1944 г.), вошли документы, характеризующие напряженную и героическую борьбу советских разведчиков и контрразведчиков, воинов-пограничников, солдат и офицеров войск по охране тыла Действующей Красной армии с противником в 1944 г. 16.3М
  
  МІСТИТЬ МАТЕРІАЛИ ПО ОУН-УПА!!!
  
  http://rapidshare.com/files/238512555/Organy_GB_SSSR_v_WOW-t5.rar
  http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTIzNjQzNTQ%3D

• 2009.06.02 | igorg

  Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел. В двух томах.

  Ворога треба знати, хай і в історичному контексті.
  
  http://rapidshare.com/files/239862856/Dnevnik_Valueva-1.rar
  http://www.infanata.org/engine/go.php?url=aHR0cDovL25hdGFoYXVzLmlmb2xkZXIucnUvMTI0MzA5ODk%3D
  
  Название: Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел. В двух томах. Том 1 (1861-1864)
  Автор: П. А. Валуев
  Издательство: Издательство Академии наук СССР
  Год: 1961
  Страниц: 422
  Формат: PDF (OCR) > RAR
  Размер: 24,55 MB
  Качество: Нормальное
  Язык: Русский
  Дневник П. А. Валуева (1815-1890), министра внутренних дел Александра II, представляет большой интерес не только для специалистов - историков и литературоведов, но и для широкого круга читателей. В нем довольно подробно освещена правительственная деятельность 1861-1876 гг.
  В первом томе (1861-1864), кроме введения, публикуется биографический очерк П. А. Валуева, характеризующий его взгляды, служебную деятельность, а также литературное наследие.
  Книга снабжена интерактивным оглавлением.

• 2009.06.04 | igorg

  23серпня–День пам’яті жертв тоталітарних та авторитарних режимів

  http://www2.maidan.org.ua/n/free/1244094004

• 2009.06.28 | igorg

  Тамбовское восстание 1918—1921 гг.

  http://infanata.ifolder.ru/12851805
  http://www.onlinedisk.ru/file/168304/
  
  
  Название: Тамбовское восстание 1918—1921 гг. и раскрестьянивание России 1929—1933 гг.
  Автор: Сенников Б.В.
  Издательство: Посев
  Год: 2004
  Страниц: 176
  Формат: DOC
  Размер: 251 кб (.rar+3%)
  ISBN: 5-85824-152-2
  Качество: Отличное
  Серия или Выпуск: Библиотечка россиеведения. Выпуск 9
  Язык: Русский
  Книга рассказывает о крупнейшем крестьянском восстании — Тамбовском, проходившем в 1918—1921 гг. и охватившем как территорию Тамбовской губернии, так и ряд уездов соседних губерний.
  
  В первой части книги, на основе документов из собственного архива, автор популярно рассказывает об истории Тамбовского восстания, долгое время ошибочно называемого в исторической литературе «Антоновским мятежом».
  
  Вторая часть книги повествует о коллективизации и состоит из документальных свидетельств, собранных автором главным образом в 1980-х гг., впервые публикующихся на страницах этой книги.
  
  Издание написано популярно и рассчитано на широкий круг читателей, интересующихся историей XX века. На страницах книги приводятся редкие иллюстрации из собрания автора.
  
  В приложении С. С. Балмасова приведены статистические данные о результатах подавления восстания из официальных советских источников.

• 2009.06.28 | igorg

  Красный террор в годы Гражданской войны

  http://infanata.ifolder.ru/12851445
  http://www.onlinedisk.ru/file/168284/
  
  Название: Красный террор в годы Гражданской войны
  Автор: Фельштинский Ю.Г., Чернявский Г.И.
  Издательство: Терра-Книжный клуб
  Год: 2004
  Страниц: 512
  Формат: DOC
  Размер: 315 кб (.rar+3%)
  ISBN: 5-275-00971-2
  Качество: Отличное
  Серия или Выпуск: Двуликая Клио: Версии и факты
  Язык: Русский
  В издании представлены леденящие душу сведения о массовом "красном терроре" на основе уникальных актов о расследованиях, справок, сводок и других материалах Особой комиссии по расследованию злодеяний большевиков.
  Публикуемые в основном корпусе данного сборника документы преимущественно хранятся в Архиве Народно-трудового союза (НТС) во Франкфурте-на-Майне (Германия).
  Некоторые следственные акты в машинописных копиях отложились также в Архиве Гуверовского Института войны, революции и мира при Стенфордском университете (США, Калифорния) в коллекциях Б.И.Николаевского и П.Н.Врангеля.

• 2009.06.28 | igorg

  Олександр ЛЯШКО (Секретар ЦК КПУ) свідчить про голодомор

  Напевно найбільшою загадкою для мене є те, як людина яка пережила сама й була свідком такої страшної наруги над своїм народом, над своїми рідними й близькими, змогла віддано служити тій системі яка це все чинила. Що це? Рабство, зомбування, пристосування?
  ___________________________________________________________________
  
  http://hronograf.narod.ru/07/data.htm
  
  169. 70-летие голодомора в Украине
  
  Ирина Лисниченко, "Факты и комментарии", 16-Октябрь-2002.
  "ВПЕРВЫЕ В ЖИЗНИ Я ЗАКУРИЛ, КОГДА УВИДЕЛ, КАК ВОЗЛЕ ГОРОДСКОГО САДА КРАСНОАРМЕЙЦЫ ПОДБИРАЛИ УМЕРШИХ ОТ ХОЛОДА И ГОЛОДА ЛЮДЕЙ И ГРУЗИЛИ ИХ НА ТЕЛЕГИ"
  
  В последнем интервью "ФАКТАМ", которое готовилось к трагической дате в истории нашей страны - 70-летию голодомора в Украине, - экс-председатель Совета министров УССР Александр Ляшко вспоминал о том времени.
  
  
  
  Десять дней назад в Феофанию, где Александр Ляшко находился на лечении, приехали представители донецкого землячества, почетным членом которого он был. Его однофамилец Виктор Ляшко, председатель правления "Ассоциация Донетчина", рассказал "ФАКТАМ", как в тот день Александр Павлович жаловался: "Врачи меня обманывают. Наверное, я не выйду отсюда..." Тем не менее попросил проинформировать его об итогах собрания, посвященного пятилетию своего землячества... А 9 октября Александра Ляшко не стало.
  
  В минувшую субботу, 11 октября 2002 года, бывший председатель Совета министров УССР Александр Ляшко был похоронен на главной аллее Байкового кладбища - напротив церкви, рядом с могилами Олеся Гончара и Наталии Ужвий.
  
  
  "По системе сохранения энергии студенту следовало писать конспекты лежа"
  
  
  
  - В голодном 1933-м, даже обегав со стипендией все магазины, ничего, что можно положить на зуб, купить было невозможно, - рассказывал Александр Ляшко. - Продавался только залежалый ячменный кофе. Его мы, учащиеся Луганского автодорожного техникума, закупали в больших количествах, чтобы в закипевший ведерный чайник всыпать целую пачку. Горьковатая, с запахом горелого ячменя бурда немного снимала сосущую голодную боль в желудке.
  
  Разработанная нами система сохранения энергии студента включала следующие пункты. Первое: перенести занятия на час позже. Второе: утром получить 200 граммов хлеба и съесть их с супом, в котором крупинка за крупинкой гонялась. Третье: возвратившись в общежитие, лечь в кровать и разложить учебники на табуретке. И четвертое: писать конспекты только лежа (хуже обстояло дело с черчением - здесь шел повышенный расход энергии).
  
  Мы шли на любую работу, лишь бы там кормили. Из-за нехватки рабочей силы на строительстве Луганского паровозостроительного завода имени Октябрьской революции студентов привлекали на субботники, в основном - на разгрузку вагонов. После выполнения нормы бригада получала на фабрике-кухне обед, состоящий из борща, каши и стакана компота. Хотя чувство голода не утоляла даже рабочая порция, все же это было единственным спасением. Поэтому студенты с нетерпением интересовались: "Когда же наша очередь идти на "Луганскстрой"? Скоро с голоду помрем".
  
  Ребята постарше бросали учебу и шли на стройки. Из-за скудного питания там была большая текучесть рабочих кадров. Началась кампания по закреплению кадров на производстве до конца пятилетки. При этом составлялись обращения к молодежи. Того, кто не поставил под ним подпись, тут же объявляли дезертиром трудового фронта. Во всех учебных заведениях, как и на предприятиях и стройках, проходили собрания. На них всех убеждали, что это временные трудности и пережить их надо сознательно. Студент Луганского института инженеров общественного питания Дмитрий Товменко, выступая на одном из собраний, сказал: "Наш народ доведен до такого состояния, что скоро физически здорового человека можно будет увидеть только в зверинце!"
  
  На следующий же день в одной из луганских газет на первой странице вышла статья "Гнать Товменков из советских вузов!". Из института Товменко, конечно, исключили. А на митингах продолжали клеймить нытиков и клялись пройти с честью через все испытания во имя светлого будущего. Такое же собрание проходило и в нашем техникуме. Незадолго до него я взволнованно выступал в этом же зале на митинге в поддержку коммунистов Германии. Но с осуждением поступка Товменко я, комсорг группы, не выступил, хотя ребята и толкали меня в бок. Просто не смог. Такое пришлось увидеть своими глазами!
  
  После выходных я приезжал на учебу в Луганск из дома - моя семья жила на железнодорожной станции Родаково, в 18 километрах от областного центра. От городского вокзала я шел пешком до поворота, где находился хлебозавод. Запах свежего хлеба невозможно было вынести - я проносился мимо и бежал до забора городского сада имени Первого мая. Краешком глаза я замечал нищих на холодном асфальте. Но что могли подать им проходившие мимо голодные люди? У меня самого постоянно сосало под ложечкой.
  
  И вот помню, как однажды я приехал в Луганск в полпятого утра. Трясясь от пронизывающего ветра, добежал до Первомайского сада. У забора стояли две телеги, запряженные лошадьми, и красноармейцы в длинных шинелях что-то спешно на них грузили. Лошади пофыркивали. И вдруг я увидел, как солдаты поднесли к телеге скрюченное тело человека, а потом бросили на нее.
  
  Я рванулся на другую сторону улицы и оглянулся только у поворота. В еле забрезжившем рассвете можно было различить, как военные накрывали телеги брезентом. Меня подташнивало. В тот день впервые в жизни я, убежденный противник курения, попросил у ребят махорку и закурил. До этого случая часто агитировал отца бросить дымить. Он сеял в огороде табак, сушил, измельчал, просеивал его через проволочное ситечко, так что у нас дома махорка всегда имелась в запасе. На мои уговоры отец отвечал: "Придет время, жизнь тебя тряхнет так, что закуришь". Я тогда вспомнил его пророческие слова.
  
  "Да разве можно хлеб без присмотра оставлять? Голодные мужики его и съели..."
  
  
  
  - После майских праздников 1933 года в техникуме созвали внеочередное собрание студентов второго и третьего курсов, - вспоминал Александр Ляшко. - На нем ответственный работник горкома партии вещал: "Мы располагаем данными о том, что многие колхозы скрывают истинное положение дел с площадями зерновых. Одни - потому что недосеяли, расходовав посевное зерно на другие цели ("Наверное, съели, - мелькнуло в моей голове. - Ведь люди погибают от голода!"). Другие умышленно уменьшают данные, чтобы получить заниженные планы хлебозаготовок. Это государственное преступление! С вашей помощью мы выявим саботажников, которые понесут суровое наказание!"
  
  Для обмера посевных площадей в хозяйства командировались бригады, состоящие из двух студентов. На десять дней каждый получал шесть килограммов хлеба и 30 рублей суточных. На следующий день мы с однокурсницей Тамарой уже были в колхозе села Белоскелеватое Новосветловского района. Председатель, увидев в окно бричку, вышел нам навстречу: "Товарищи студенты, времени у вас маловато, чтобы исходить и обмерить все поля. Да у нас одних колосовых почти тысяча гектаров! Кстати, кормить вас нечем. Хлеба ни фунта, люди голодают. В коморе после сева ни зернины. Наверное, и мыши уже передохли". Узнав о нашем ежедневном пайке в 600 граммов, председатель обрадовался: "Ну, слава Богу! В городе хоть что-то дают по карточкам, а у нас ничего", - и повел меня в правление.
  
  В предбаннике его кабинета на лавке за длинным столом из грубо обструганных досок сидели семь мужиков. Несмотря на теплую майскую погоду, все были в полушубках и фуфайках, некоторые даже в валенках. "Больные", - подумал я и, сунув чемоданчик под стол, вышел за председателем в соседнюю комнату.
  
  Выйдя из кабинета, я приподнял свой чемодан и обомлел: он был легкий, словно пустой. Открыв его, обнаружил, что белье на месте, а хлеба - ни крошки! Бригадир развел руками: "Да разве можно хлеб вот так бросать? Голодные мужики его и съели, а может, детям понесли. Я бы и сам, наверное, не выдержал - не помню уже вкус настоящего хлеба".
  
  Так что поужинал в тот вечер я двумя стаканами молока, купленного за три рубля у хозяйки. 300 граммов хлеба, которыми со мной поделилась узнавшая о ЧП однокурсница, решил оставить на следующий день. Долго не спалось. Перед глазами стояли лица мужиков в правлении. Тихие голоса... Какой-то особый блеск глаз из-под припухших век...
  
  Чтобы выдержать рабочий день, с утра отмерил себе на завтрак граммов двести хлеба. Хозяйка поставила на разостланный полотняный рушник кувшин простокваши. Я начал есть, как вдруг услышал какие-то всхлипывания на печи. Оттуда на меня с жадностью смотрели две пары детских глаз. В тот момент мгновенно промелькнуло в памяти, как в 1920 году в таком же возрасте я сам не мог уснуть от голода... Разделив свою пайку на равные кусочки, я протянул их детям. Женщина, возившаяся с чугунками и рогачами у печи, обернулась: "Вы, хлопче, не обращайте на них внимания. Знаю ведь, что у вас хлеб украли, а вам в степи ходить до вечера..."
  
  От недоедания и нагрузки через три дня у нас с Тамарой начала кружиться голова. На четвертый день мы нашли выход: решили, что девушка уедет домой, оставив мне свой паек. От увеличенной дневной нормы я смог и сам продержаться, и больше выделять двум малышам, которые, несмотря на запреты матери, садились со мной за стол.
  
  "Слышишь, студент, а ты не заявишь? Враз пришьют агитацию против колхозов"
  
  
  
  - Мы стали вышагивать по полям вдвоем с бригадиром, - рассказывал Александр Павлович. - Однажды, разговорившись о колхозных бедах, он с раздражением спросил: "Слышишь, студент, а ты не заявишь? Враз пришьют агитацию против колхозов. Таких случаев у нас уже много было! Не только кулаков гребли - их всего два на село было - а и проявляющих сочувствие. Вывезли на станцию и нет их..."
  
  - Ну что вы, дядя Иван! - я впервые назвал бригадира не по имени-отчеству. - Вы же правду говорите. Как я могу заявлять...
  
  На следующий день проглотил с утра простоквашу, а хлеб взял с собой. Когда в середине дня мы сели передохнуть, поделился им с дядей Иваном. Он молча взял его и долго, пока я жевал, рассматривал, как диковинку. Потом понюхал и отщипнул корочку. И не проглотил ее, а стал медленно сосать. Достал из кармана какую-то тряпицу, завернул в нее хлеб и опустил в карман: "Отнесу детям. Они уже не помнят хлеба. Надо же дожить до такого..."
  
  Долго тянулись десять дней, в течение которых мы исходили и перемеряли саженью (угольник длиною в сажень. - Авт.) все колхозные поля. Поздней ночью при свете керосиновой лампы я сделал план, расставил на каждом участке размер площади и наименование посеянной культуры. Получилось, что в отчете колхоза, отправленном в район и в Луганск, значилось на 2,65 гектара меньше, чем у нас. Наши цифры были получены в результате более точного обмера участков неправильной конфигурации, спускавшихся языками к балкам и оврагам. При сдаче отчетов выяснилось, что и другие бригады выявили такие же мизерные ошибки - не более четырех-пяти га на тысячу гектаров посевов. Так кому и зачем нужна была эта дурная работа?..
  
  В сентябре 1933 года студентов срочно мобилизовали на уборочные работы. Мы оказались в совхозе "Горняк", находившемся в сорока километрах от областного города Сталино (сейчас Донецк. - Авт.). Здесь опоздали с уборкой урожая из-за дождей. На полях стояли почерневшие копны хорошо уродившей пшеницы, колосья которой начали прорастать. С трудом отдирая их вилами от земли, мы свозили собранное к молотилкам. Работы было еще непочатый край, а в совхозе остались одни женщины с детьми. Мужчины подались на шахты и заводы.
  
  Через месяц похолодало. Ночуя в насквозь продуваемом сарае, мы только вечером отогревались у костров из соломы. Все пропахлись дымом. Жалко было смотреть на руки девушек с лопнувшими, жгучими волдырями, на которые они клали листья подорожника, а потом обматывали их платочками. Вот и вся медицинская помощь. Питались неважно: 600 граммов хлеба, суп и каша. Все это напоминало какой-то заброшенный лагерь принудительных работ. По мере снижения ночных температур трудовой порыв угасал. Чтобы рассказать о нашем бедственном положении, в техникум отправился парторг. Потом заболело горло у секретаря комитета комсомола, и он тоже уехал. Я остался за старшего.
  
  После оговоренного месяца работы я отправился к директору совхоза за расчетом и транспортом, чтобы доехать до ближайшей железнодорожной станции. "Никуда вы не поедете! - поднялся из-за стола в директорском кабинете военный. - Как начальник политотдела заявляю: мы не допустим дезертирства. Вы считаетесь мобилизованными и будете работать столько, сколько нужно!"
  
  На студенческом собрании решили: будь что будет - надо отправляться домой. Собрав деньги в общую кассу, подсчитали, что на билеты хватит. Построились в колонну по два, чтобы здоровые поддерживали больных, и двинулись на станцию. Недалеко от села нас догнала повозка, запряженная парой лошадей. Не выходя из нее, начальник политотдела крикнул: "Я позабочусь о том, чтобы вас всех исключили из техникума и комсомола! Позвоню на станцию, и вам не выдадут ни одного билета!"
  
  Студенты заволновались и решили идти не на станцию, а в областной центр - а это 40 километров расквашенной после дождей дороги. По пути остановились в селе Старобешево, чтобы попить воды. Окна и двери большинства домов были заколочены крест-накрест досками. Многие селяне забрали детей и уехали в город, где получали хотя бы хлебные карточки. Оставшиеся работали и ночевали в поле.
  
  "Одну из своих дочерей трактористка Паша Ангелина назвала Сталиной"
  
  
  
  - Через двадцать с лишним лет мне, уже секретарю Донецкого обкома партии, пришлось беседовать со свидетельницей событий 1933 года в полуживом Старобешево, - вспоминал Александр Ляшко. - Ею стала легендарная женщина-трактористка, дважды Герой Социалистического Труда Паша Ангелина. Возвращаясь с пленума ЦК Компартии Украины, мы с ней оказались в одном купе. Тогда поезд от Киева до Донецка шел 36 часов. После ужина я упомянул 1933 год. Отвернувшись к окну, она осторожно и тихо заговорила.
  
  ...Зимой 1933-го Старобешево, как и все окрестные села, голодало. Если бы не кусочки хлеба, которые приносили раз в неделю отцы и братья, ушедшие на шахты в открывшееся рядом рудоуправление по добыче металлургического известняка, к весне, наверное, не осталось бы не только работоспособных, но и живых. Когда весной сельские жители не смогли выйти в поле, наконец-то поступила долгожданная продовольственная ссуда. Это было несколько мешков муки крупного помола. Из нее на полевых станах готовили клецки или затируху. Всякому, дошедшему до котла, выдавалась миска этого варева. Ожившие люди потянулись к сеялкам и боронам - сев начался. Здесь же, в стане, и ночевали, зарывшись в солому.
  
  Добрела сюда и 20-летняя Паша. Сначала помогала поддерживать огонь под котлом и готовить еду, потом носила к сеялкам посевное зерно. Поднять мешок не было сил, поэтому носили ведрами.
  
  К уборке зерновых и осенней вспашке из МТС прибыли первые тракторы. Любознательная, смелая Ангелина не отходила от них. Поскольку трактористов не хватало, пришлось организовать курсы по их подготовке. Первой на них записалась Паша. Потом уже у нее возникла идея создать женскую тракторную бригаду. Девчата работали с подъемом, стараясь ни в чем не уступать мужчинам. Газеты восторженно писали о достижениях бригады Ангелиной. На нее свалилась слава - Паша участвовала в первом совещании колхозников-ударников, встречалась со Сталиным. Одну из своих дочерей прославленная женщина назвала Сталиной.
  
  Ежедневно все газеты победно трубили о пуске новых заводов-гигантов, о богатом урожае 1933 и 1934 годов. После голода люди наконец-то могли вдоволь наесться хлеба. И все эти достижения неизменно связывались с именем отца всех народов. С утра до вечера по радио Иосифа Виссарионовича прославляли мощным баритоном Батурин и восточными напевами Сулейман Стальский. А кто мог сомневаться в человечности вождя, когда на телеграмму матери из глухого украинского райцентра Кролевец с мольбой о помощи больной дочери Сталин специальным самолетом послал необходимые медикаменты? По этому поводу было написано немало благодарственных строк и стихов. Даже убийство Кирова 1 декабря 1934 года, в связи с чем Сталин выехал в Ленинград и потом сопровождал тело Сергея Мироновича в Москву (эти фотографии пестрели во всех газетах и журналах), послужило укреплению веры в вождя, в искренность его призывов к бдительности.
  
  "Сегодня могу с чистой совестью сказать,
  что "перебор" у меня случился раз в жизни"
  
  
  
  - Так вот, тогда, в 1933-м, мы, голодные студенты, умывшись из колодца в Старобешево, двинулись дальше, - рассказывал Александр Ляшко. - Только вечером, совершенно выбившись из сил, добрались до вокзала в Сталино. Плюхнулись на скамейки и, казалось, никакими силами нас нельзя было поднять. Но, узнав от сидевших рядом в зале ожидания, что в городе свободно продается хлеб по коммерческим ценам (1 руб. 50 коп. за килограмм), сразу оживились. Сейчас трудно поверить, но большинство из нас, в том числе и я, в один присест съели по... килограмму мягкого и душистого хлеба.
  
  На следующий день в пустой аудитории техникума собрались почти все "беглецы". Партсекретарь и председатель профкома, уехавшие с уборки, а также директор холодно поздоровались со мной. Когда читал свой доклад об уборке, заметил, как отводят глаза мои слушатели. Наконец, парторг открыл карты: "Надо было получить разрешение на отъезд. А теперь тебе придется отвечать перед горкомом".
  
  У меня похолодело в груди. Ночью не сомкнул глаз, был уверен, что меня выгонят. Подумал, как придется устраиваться на работу и идти на вечернее отделение в другой местный техникум - керамико-механический. Возможно, с волчьим билетом: нарушителя дисциплины туда не примут. Единственным утешением оставались отличные оценки по всем предметам в техникуме и в школе, на которые у меня была вся надежда.
  
  Я когда начались занятия, преподаватели гнали материал, чтобы втиснуть программу в сокращенное учебное время. Целую неделю я ходил как в воду опущенный. В один из таких невеселых дней нос к носу столкнулся в коридоре с завучем Кондратием Герасимовичем. Он загадочно улыбнулся: "Догадываюсь, что ты волнуешься все эти дни. Можешь успокоиться. Только что директор вернулся из горкома. В письме ЦК ВКП(б) резко критикуют местные органы за привлечение студентов к сельхозработам на длительный срок, за срыв учебных планов и снижение уровня подготовки кадров. Все понял?"
  
  И все же этот год учебы стал для меня счастливым. Для наиболее успевающих студентов министерство установило две специальные стипендии по 125 рублей, одну из которых дали мне. Если учесть, что тогда шерстяной костюм стоил 50-60 рублей, а хорошие туфли - 30, я мог в течение нескольких месяцев прилично одеваться и сносно питаться.
  
  Помню, как я получил первую такую стипендию. "Кучу денег", - как выразились мои товарищи. Они тут же потребовали отметить это событие. Для начала - у дяди Самсона, веселого армянина, почистить ботинки всей группе, а также уплатить долги за чистку в кредит.
  
  Дядя Самсон приятно удивился, увидев выстроившуюся к нему очередь знакомых парней. Он весело заработал щетками, до зеркального блеска начистив нашу потертую, с заплатами обувь. Последним подставил ногу я. Никто не расходился, и мужчина заподозрил подвох: "Ну, сорванцы, опять в кредит?"
  
  Широким жестом я достал пачку денег. Дядя Самсон удивился, уж не выиграл ли я их по облигации. На мой ответ: "Премию дали!", он пожелал: "Чтоб ты, джан, каждый месяц получал!" Сам же взял только трешку. Когда я напомнил, что плачу все долги, рассмеялся: "Я же говорил, джан, в конце пятилетки!"
  
  Мы двинулись в городской сад. Ребята постарше пристали с предложением обмыть стипендию. До этого я попробовал как-то пиво, но, отпив полкружки и заплатив продавцу, быстро удалился. А тут не смог возразить - если уж быть щедрым, так до конца.
  
  Ребята взяли в магазине несколько бутылок водки и рыбные консервы, которые выбросили в продажу без карточек, видимо, из-за истечения срока годности. По коммерческим ценам купили хлеб. В одном из частных домов трое наших студентов снимали большую комнату, в которую нас набилось до отказа. Попросив у хозяйки стаканы и миску малосольных огурцов, начали "обмывать". На первом же глотке я поперхнулся. Мне тут же воткнули в рот огурец. На глаза накатились слезы, но, не желая показывать свою слабость, я наравне со всеми допил стакан до дна.
  
  Через час я уже лежал на диване и куда-то проваливался. Поздним вечером меня, немного оклемавшегося, под руки привели домой два крепких парня. Хозяйка, Эсфирь Григорьевна, сразу поняла, что со мной происходит что-то неладное. Прикладывая к моей голове мокрое полотенце, причитала: "Ну как с тобой могло такое случиться?" Меня охватил стыд: как в таком свинском виде я мог появиться, что обо мне подумают?
  
  Несколько дней я входил в дом с опущенной головой и избегал разговоров. Пока хозяин, Борис Григорьевич, сам не сказал: "Ничего, Саша, один раз это должно случиться. Главное, чтобы один раз". И тогда я дал себе слово. С тех пор прошло очень много лет. Но и я с чистой совестью могу сказать своим детям и внукам, что такой перебор случился со мной лишь однажды.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2009.12.06 | stryjko_bojko

    Якщо правду казав пан Олександр Ляшко

    > Несколько дней я входил в дом с опущенной головой и избегал разговоров. Пока хозяин, Борис Григорьевич, сам не сказал: "Ничего, Саша, один раз это должно случиться. Главное, чтобы один раз". И тогда я дал себе слово. С тех пор прошло очень много лет. Но и я с чистой совестью могу сказать своим детям и внукам, что такой перебор случился со мной лишь однажды
    =====================
    Якщо правду казав пан Олександр Ляшко, то він дійсно був "стойкий оловянный солдатик".

• 2009.07.10 | igorg

  Велика підбірка матеріалів Юрія Нестеренка

  http://yun.complife.ru/miscell/antivict.htm
  внизу

• 2009.07.12 | igorg

  Православная инквизиция в России

  Свою инквизиторскую деятельность православная церковь осуществляла через судебные органы, находившиеся в распоряжении епархиальных архиереев, через патриарший суд и церковные соборы. Она располагала и специальными органами, созданными для расследования дел против религии и церкви - Приказом духовных дел, Приказом инквизиторских дел, Раскольнической и Новокрещенской конторами и др. В духовном приказе рассматривались дела о богохульстве, еретичестве, волшебстве, святотатстве. Дела против веры и церкви вело также организованное при Синоде в 1721 г. тиунское управление. Приказ духовных дел наблюдал за «чистотой» православия, расправлялся с раскольниками и еретиками. Приказ инквизиторских дел вел следствие по делам «интересным» и «безгласным». Он имел большой штат инквизиторов как в Москве, так и на местах; возглавлял его протоинквизитор, архимандрит московского Данилова монастыря Пафнутий. В распоряжении Приказа инквизиторских дел были свои подьячие, своя охрана и собственная тюрьма. Настоящим инквизиторским застенком являлась и Раскольническая контора, существовавшая до 1764 г. С организацией духовных консисторий (1744 г.) дела о религиозных преступлениях перешли в их ведение. Консистории производили розыск по делам против веры и церкви, сажали в свои тюрьмы обвиняемых, чинили над ними суд и расправу. Наиболее важные дела вел непосредственно Синод. Он применял такие же инквизиционные методы воздействия, как и другие церковные организации. Монастырские власти вели следствие над неугодными правительству и церкви людьми, держали их в жестоком тюремном заключении.
  
  http://rapidshare.com/files/254708411/grekulov.rar
  http://natahaus.ifolder.ru/13067289
  http://www.onlinedisk.ru/file/177173/
  
  Название: Православная инквизиция в России
  Автор: Грекулов Е. Ф.
  Издательство: М., "Наука"
  Год: 1964
  Формат: doc
  Размер: 169 КБ
  Качество: OCR
  Язык: русский
  От издательства:
  Предлагаемая вниманию читателя книга рассказывает об инквизиционном аппарате православной церкви, об ее расправе с участниками народных антифеодальных движений, принимавших форму ересей, о борьбе церкви против общественно - прогрессивных взглядов, против просвещения народа и развития материалистической науки.

• 2009.08.16 | igorg

  А. Н. Медушевский Утверждение абсолютизма в России

  Название: Утверждение абсолютизма в России
  Автор: А. Н. Медушевский
  Издательство: Текст
  Год: 1994
  Страниц: 320
  Формат: DJVU > RAR
  Размер: 11,50 MB
  ISBN: 5-87106-096-X
  Качество: Среднее
  Язык: Русский
  Книга посвящена одному из наиболее важных и динамичных периодов русской истории - эпохе Петра I, который предстает в книге как реформатор нового времени.
  В отличие от всех предшествующих работ на эту тему, написанных как в нашей стране, так и за рубежом, в настоящей книге дается новая концепция петровских реформ. Рассматривая абсолютистское государство как фундамент и первый шаг на пути формирования современной тоталитарной системы, автор задается вопросом о его социальных основаниях, раскрывает значение таких институтов, как правящая элита, бюрократия и армия. Особое внимание в книге уделяется личности самого преобразователя - Петра Великого, которого автор рассматривает в ряду харизматических вождей прошлого и современности.
  
  http://rapidshare.com/files/267557333/Utverzhdenie_Absolutizma_v_Rossii.rar
  http://infanata.ifolder.ru/13550994
  http://www.onlinedisk.ru/file/198318/

• 2009.09.05 | igorg

  Тіні забутих репресій (арешти на фільмі)

  http://maidan.org.ua/static/news/2009/1252136228.html
  
  вересня виповнилося 44 роки від акції протесту проти арештів української інтелігенції, яка відбулася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», у київському кінотеатрі «Україна». У п’ятницю, у цьому ж кінотеатрі відбувся вечір пам’яті, присвячений тим подіям. У ньому взяли участь відомі громадські й культурні діячі: і учасники акції протесту, і постраждалі від арештів.
  На початку 1960-х про Україну у світі практично не згадували. Інформацію про те, що відбувається на українських теренах з різних причин відмовлялися публікувати провідні засоби масової інформації. Інформаційну блокаду прорвав фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Проте за іронією долі Україна його побачили на рік пізніше, ніж решта світу. А поки фільм про Україну дивилися європейські та американські глядачі, на берегах Дніпра тривали арешти української інтелігенції.
  
  Обговорення фільму перетворилося на акцію протесту
  
  За так звану «антирадянську агітацію» сіли за ґрати літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, письменник Михайло Масютко, модельєр Ярослава Менкуш та інші. Їхні імена під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків» назвав громадський та культурний діяч Іван Дзюба, пригадує свідок тих подій, шістдесятник і колишній політв’язень Олесь Сергієнко.
  «Дзюба сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Хтось із залу, з гебістів, кричить, що, мовляв, давно пора. Директор кінотеатру, Федір Брайченко, розгубився, а тоді штовхнув Дзюбу від мікрофона. Той мало не впав, але випростався і продовжив перелік прізвищ»,– розповідає Олесь Сергієнко.
  
  ...

• 2009.11.04 | igorg

  Спарта - держава довершеного тоталітаризму

  http://nnm.ru/blogs/paradoksik/spartanskiy_eksperiment/#cut
  
  Спартанский эксперимент
  
  картинка
  
  Спарту не зря считают самым странным государством Древней Эллады: эта репутация прочно закрепилась за ней еще у древних греков. Одни смотрели на спартанское государство с нескрываемым восхищением, другие же клеймили царившие в нем порядки, считая их дурными и даже аморальными. И тем не менее именно Спарта, военизированная, закрытая и законопослушная, стала образцом идеального государства, придуманного Платоном, уроженцем вечного соперника Спарты — демократических Афин.
  --------------------------------------------
  
  картинка
  
  Спартанское государство располагалось в южной части греческого полуострова Пелопоннес, а его политический центр находился в области Лакония. Именно там и обосновались самые «лаконичные» люди в истории. Государство спартанцев в древности именовалось Лакедемон, а Спартой звалась группа из четырех (позднее — пяти) поселений на правом берегу реки Эврот. Спартанскую политику в Греции отличали одновременно наклонность к самоизоляции и желание помыкать остальными греками. Спартанцы боролись за первенство в Греции, бесцеремонно вмешиваясь в дела других государств, запугивая слабых соперников и не давая подняться сильным. Огромная военная мощь, практически непререкаемый авторитет среди ближних и дальних соседей, поразительная внутренняя стабильность сочетались в спартанском государстве с удивительной хозяйственной и культурной отсталостью.
  
  Законы для Лакедемона
  
  картинка
  
  На протяжении столетий Спарта и Законы царя Ликурга оставались неразделимыми понятиями. В легендарной фигуре законодателя жители Лаконии видели основателя спартанской государственности, связывая с его именем едва ли не все особенности своей общественной жизни и быта. Легенды доносят до нас образ мудрого правителя, не просто реформировавшего политические институты своей страны, но и воспитавшего характер целого народа. Основной задачей всей внутренней политики спартанского государства было поддержание его традиционных устоев. Законы спартанцев являли собой рациональное, логически выстроенное целое.
  
  Многие их институты кажутся пришедшими из глубины веков, но вместе они работали как хорошо отлаженный механизм. Необычные стороны спартанской жизни были не реликтом седой старины, а результатом целенаправленной и кардинальной перестройки. Спарта не всегда была такой: примерно до VI века до н. э. спартанцы, скорее всего, не слишком отличались от остальных греков. Так, в VII и VI веках до н. э. в их обиходе использовались красивые и дорогие вещи, и в целом изделия местного ремесленного производства отличались отменным качеством.
  
  картинка
  
  Но уже после VI века до н. э. многие ремесла в Спарте исчезают, а уровень материальной культуры стремительно падает. Тяга к красивым вещам с тех пор стала рассматриваться как антиобщественная и неприличная для спартанца. С началом Олимпийских игр спартанцы принимают в них самое активное участие, более того, в VII и первой половине VI века до н. э. свыше половины победителей во всех основных видах олимпийских состязаний были выходцами из Лакедемона. Однако затем спартанские атлеты внезапно перестают приезжать в Олимпию. За этими фактами легко угадывается трансформация спартанского общества, определившая характерные черты Спарты классического периода и сделавшая ее столь непохожей на остальную Грецию. Современные исследователи признают, что в истории Спарты наступил некий переломный момент, когда она замкнулась в себе и превратилась в то казарменное государство, о котором поведали хронисты Греции и Рима.
  
  картинка
  
  Бегство от экономики
  
  картинка
  
  Главной задачей системы неписаных правил, которую спартанцы связывали с именем Ликурга, стало поддержание единства и монолитности гражданского коллектива. Спартанцы назывались гомеями, то есть «равными». На войне они были тяжеловооруженными воинами-гоплитами и выступали в одном строю спартанской фаланги. Законы Ликурга решительно пресекали потенциальные возможности имущественного расслоения спартанского общества, которое могло поколебать его единство. Спартанцам воспрещалось любое другое занятие, кроме военного дела. Они не только не могли заниматься никаким производительным трудом, но даже не имели права сходить на рынок: за них трудились другие.
  
  С середины VIII века до н. э. Спарта, подобно другим греческим государствам, была вынуждена решать проблемы, вызванные острым земельным голодом. Если остальные греки находили выход из положения в колонизации земель за морем, то спартанцы взялись за своих ближайших соседей — мессенцев, завоевание которых в результате Второй Мессенской войны приостановило аграрный кризис в Спарте, но при этом стало причиной той внутренней напряженности, которая во многом определила особенности лакедемонского общества. Покоренные мессенцы и стали спартанскими рабами — илотами. Илот, в отличие от классического античного раба, не лишался земли, скота и инвентаря и не являлся «перемещенной личностью», илоты имели семьи и вели самостоятельное хозяйство, отдавая спартанской общине лишь установленную подать или оброк. Однако земельный участок илота нельзя было ни продать, ни подарить: и сами илоты, и их земля являлись собственностью всего спартанского государства. Оставшиеся после выплаты оброка продукты илоты могли использовать по своему усмотрению и даже продавать. Занятые войной спартанцы не вмешивались в хозяйственные дела илотов.
  
  картинка
  
  Рядовой спартанец был плохим рабовладельцем: он не занимался организацией сельскохозяйственного производства и оставался лишь равнодушным получателем ренты, тогда как хозяйственная инициатива находилась в руках раба-илота, непосредственного производителя. Сами же спартанцы получали во владение поместья одинаковой доходности, спартанец жил на установленный оброк и в хозяйственные дела не вмешивался. По словам Ксенофонта, илоты были готовы «сожрать спартанцев живьем».
  
  картинка
  
  Фукидид передает рассказ о том, как однажды спартанцы посулили свободу илотам, считавшим себя наиболее способными в военном деле. Таким образом было отобрано около двух тысяч илотов, которые с венками на головах обходили храмы в знак своего освобождения. После этого все они были истреблены.
  
  Спартанские должностные лица — эфоры ежегодно объявляли илотам войну от имени спартанского государства. Эта формальность служила юридическим оправданием еще одного интересного института Спарты — криптий (карательные экспедиции против илотов). Участниками криптий были юные спартанцы, которые «уходили в партизаны»: уединяясь в горах или в сельской местности вдали от поселений, они прятались днем, ели что придется, а по ночам охотились на илотов.
  
  Об «экономических рычагах» борьбы Ликурга с неравенством среди спартанцев Плутарх сообщает так: «Прежде всего он изъял из обращения все золотые и серебряные монеты, приказав употреблять одну железную. При малой стоимости она занимала столько места, что для сбережения дома десяти мин нужно было строить большую кладовую и перевозить их на телеге. Благодаря такой монете в Спарте исчезло много преступлений: кто решился бы воровать, брать взятку, отнимать деньги другого или грабить, если нельзя было даже спрятать свою добычу?! Затем Ликург изгнал из Спарты все бесполезные, лишние ремесла. Впрочем, если бы даже он не изгонял их, большая часть из них все равно исчезла бы сама собой вместе с введением новой монеты. Ведь железные деньги не имели хождения в других греческих государствах; за них ничего не давали и смеялись над ними, вследствие чего на них нельзя было купить ни заграничных товаров, ни предметов роскоши. По той же причине чужеземные корабли не заходили в спартанские гавани. В Спарту не являлись ни ораторы, ни содержатели гетер, ни мастера золотых и серебряных дел — там не было денег. Таким образом, роскошь исчезла сама собой. Ремесленники, делавшие прежде предметы роскоши, должны были с тех пор употреблять свой талант на изготовление предметов первой необходимости».
  
  От такого стремления к уравнительству хозяйственная жизнь Спарты веками пребывала в состоянии глубокого упадка. Законы позволяли спартанцам брать вещи соседей и пользоваться ими как своими собственными («если только они не были нужны хозяевам»). Спартанец мог в любой момент залезть в чужой амбар или погреб и взять, что ему нужно.
  
  Спартанская трапеза
  
  В Спарте никто не имел права обедать дома. В центре общественной жизни стояли «обеденные клубы», называвшиеся «сисситии» (буквально — «совместное питание» или «общий стол»). Члены таких «обеденных клубов» сдавали продукты в общий котел, чтобы их можно было съесть за общим обедом.
  
  По преданию, сисситии были задуманы самим Ликургом как инструмент поддержания равенства, с помощью которого община могла контролировать образ жизни спартанцев. Расчет был сделан на то, что самое эффективное «промывание мозгов» достигается в небольших коллективах, где все находятся на виду у всех, где жизнь каждого человека зависит от мнения людей, составляющих его ближайшее социальное окружение. В сисситиях состояло по 15—20 человек, а товарищеские связи на поверку оказывались оборотной стороной почти полицейского надзора каждого за каждым.
  
  Помимо этого, общие трапезы не давали человеку почувствовать вкус к роскоши. Было запрещено являться на такие обеды сытым, после домашнего обеда. Сотрапезники строго следили друг за другом, высматривая тех, кто не ест, и того, кому самая грубая пища не лезла в глотку, поднимали на смех. Излюбленным блюдом на сисситиях являлась «черная похлебка». Судя по всему, есть ее было большим испытанием, требовавшим поистине спартанской выдержки.
  
  Плутарх пишет: «Старики отказывались от мяса, отдавая свою долю молодым, а сами наливали себе свое кушанье, похлебку. Говорят, один понтийский царь купил себе даже спартанского повара исключительно для приготовления «черной похлебки», но, когда попробовал ее, с отвращением выплюнул и страшно рассердился. «Царь, — сказал повар, — прежде чем есть эту похлебку, нужно выкупаться в Эвроте!»
  
  Спартанский социализм
  
  Ради поддержания единства гражданского коллектива и исключения раскольнических настроений в Спарте активно внедрялась идеология мужского и военного братства.
  
  По словам Плутарха, Ликург «приучал сограждан к тому, чтобы они не хотели и не умели жить врозь, но, подобно пчелам, находились в нерасторжимой связи с обществом, все были тесно сплочены вокруг своего руководителя и целиком принадлежали отечеству, почти что вовсе забывая о себе в порыве воодушевления и любви к славе». Всякое покушение на принципы спартанского коллективизма пресекалось «сознательными» спартанцами, активистами, блюстителями чистоты спартанской жизни. Лучшим способом утверждения государственной идеологии и пресечения любых попыток быть непохожим на других представлялось резкое сокращение сферы частной жизни. Семья и дом должны были отойти для человека на задний план и не входить в противоречие с духом коллективизма.
  
  Ничто из того, что происходило в Спарте, не подлежало разглашению — на эту «засекреченность» спартанского государства указывает Фукидид. Для существования спартанского государства было характерно желание отгородиться от всего мира, отделить себя глухой стеной культурной и хозяйственной самоизоляции. Ощущение жизни в «осажденном лагере» неизбежно выливалось в чувство собственного превосходства, тогда как «потусторонний» мир воспринимался как потенциальный источник «тлетворного влияния», распущенности. Спартанцам не разрешалось покидать пределы страны, а иноземцам — приезжать в нее. Найденные в Спарте иноземцы подлежали немедленной высылке. «С новыми лицами входят, естественно, и новые речи, с новыми речами являются новые понятия, вследствие чего на сцену выступает множество желаний и стремлений, не имеющих ничего общего с установившимся порядком правления. Поэтому Ликург считал нужным строже беречь родной город от заразы дурных нравов, нежели от чумы», — сообщает Плутарх.
  
  Великие спартанцы
  
  картинка
  
  Леонид I (508— 480 годы до н. э.)— спартанский царь из рода Агидов, за первые десять лет своего царствования не сделал ничего замечательного, но навеки обессмертил себя последним в своей жизни сражением при Фермопилах, куда взял с собой только 300 спартанцев — свою личную охрану, воинов, имевших сыновей.
  
  картинка
  
  Леонид позволил отойти от Фермопил всем 6 000 грекам, которые участвовали в защите прохода, помимо спартанцев. Малоизвестно, что воины из города Феспий отказались оставить спартанцев и погибли вместе с ними.
  
  Павсаний, спартанский полководец. Возглавив войска 24 греческих полисов, одержал победу при Платее (Греко-персидские войны), а спустя два года отвоевал у персов Византию. Дважды подозревался в изменнических переговорах с персами, был обвинен в подготовке восстания илотов. Павсаний пытался найти убежище в храме, но был замурован спартанцами и умер там от голода.
  
  картинка
  
  Агесилай II — сын царя Архидама. Был от природы хром, невысок и невзрачен, к чему относился с юмором. Первый калека на царском престоле Спарты, Агесилай оказался блестящим полководцем: хитростью заманив персов во главе с сатрапом Тиссаферном на равнину возле лидийской столицы Сарды, он нанес им сокрушительное поражение. Тиссаферн был казнен, а персидскому царю, предложившему заключить мир и попытавшемуся подкупить Агесилая подарками, хромой полководец ответил: «У греков считается прекрасным брать у врага не подарки, а добычу».
  
  Агис IV — спартанский царь, выступавший за восстановление «ликургова строя», предложил списать долги и произвести передел земли, чтобы увеличить число полноправных граждан; для осуществления реформы предоставил имущество и земли своей семьи, призывая богатых граждан последовать его примеру. Популярные среди обедневших спартанцев инициативы вызвали ожесточенное сопротивление эфоров и аристократии. Агис был повешен, а за ним его мать и бабка.
  
  Дело государственной важности
  
  Воспитание подрастающего поколения считалось в Спарте делом государственной важности и прямой задачей государства.
  
  картинка
  
  У Плутарха рассказано о своеобразной спартанской «евгенике». Забота об улучшении «человеческой породы» выражалась у них в уничтожении слабых и безобразных детей: их кидали в пропасть. Подобный «искусственный отбор» был нацелен на нематериальные достижения: на укрепление тела и духа, а не на поддержание экономики царства. Впрочем, косвенным результатом уничтожения нежизнеспособных детей являлось и сокращение количества нежелательных едоков. По достижении семилетнего возраста мальчиков собирали в лагеря и делили на отряды, называвшиеся «агелами» (буквально «стая»). С этого возраста дети жили вместе и приучались играть и проводить время в коллективе. Самый сообразительный и спортивный из них становился во главе детского отряда, прочим же мальчикам полагалось его слушаться и брать с него пример. Старики присматривали за детьми, при этом стараясь ссорить их и возбуждать соревновательность. Главными качествами, которые воспитывали у маленьких спартанцев, были беспрекословное повиновение, выносливость, упорство и умение побеждать любой ценой. Постепенно условия содержания детей менялись в сторону больших строгостей: их приучали ходить босыми, а с тринадцати лет подростки получали всего по одному плащу в год. Свои постели они должны были делать сами из речного тростника, который им приходилось рвать голыми руками.
  
  Питание было самым скудным, чтобы подростки привыкли к постоянному голоду и умели его переносить. Как сообщает Плутарх, спартанских детей, собранных в военные лагеря, держали впроголодь, чтобы заставить их собственными силами бороться с лишениями и стать смелыми и хитрыми. Спартанцы сделали удивительное педагогическое открытие: дети вырастают смелыми, если у них получается воровать у взрослых. «Старшим детям было приказано собирать дрова, маленьким — овощи. Все, что они приносили, было ворованным. Одни отправлялись для этого в сады, другие прокрадывались в сисситии, стараясь выказать всю свою хитрость и осторожность. Попавшегося без пощады били плетью как плохого, неловкого вора. Если представлялся случай, они крали и приготовленную еду, причем учились нападать на спавших и на плохих сторожей. Дети старались, — пишет Плутарх дальше, — как можно тщательнее скрыть свое воровство».
  
  картинка
  
  Юные спартанцы учились только писать и читать. «Все же остальные виды образования были изгнаны из страны; не только сами науки, но и люди, ими занимающиеся. Воспитание было направлено к тому, чтобы юноши умели подчиняться и мужественно переносить страдания, а в битвах умирать или добиваться победы». В древней Спарте не было литературы. Характерное исключение составляют стихи поэта Тиртея.
  
  О Тиртее существует ненадежное в историческом плане предание, содержащее, однако, примечательную оценку его поэтического творчества. Предание гласит, что во время Второй Мессенской войны дельфийский оракул повелел спартанцам попросить себе полководца у афинян. Желая посмеяться над спартанцами, афиняне отправили им хромого школьного учителя Тиртея. По легенде, Тиртей сумел оказаться полезным, своими песнями подняв боевой дух спартанских воинов. Оставшиеся от него военные марши в основном повествуют о том, как устроена спартанская фаланга и как прекрасны трупы погибших за родину юношей.
  
  Спарта считалась едва ли не самым музыкальным государством Эллады: к музыке и пению ее граждане относились весьма серьезно. Они не без основания полагали, что песни подбадривают человека и особенно подходят для военных упражнений. Наступая на врага, спартанцы пели хором под аккомпанемент флейты.
  
  Прохождение полного курса обучения в военно-спортивных лагерях было обязательным условием становления гражданина. Вся Греция признавала эффективность практики детских батальонов как способа вырастить идеальных солдат, и армия Спарты считалась среди греков самой боеспособной, но перенимать этот опыт нигде не пробовали. Плутарх прямо говорит, что военные походы были для спартанцев возможностью отдохнуть от такой жизни: «На всей земле для одних лишь спартанцев война оказывалась отдыхом от подготовки к ней».
  
  картинка
  
  В Спарте выработалась оригинальная деспотическая форма аристократического республиканского «коммунизма» с двумя наследственными царями, принадлежавшими к родам Эврипонтидов и Агиадов. По законам Ликурга два вечно соперничавших за власть царя вошли в совет старейшин — герусию в качестве рядовых, но не избираемых, а наследственных членов-герусиков. Остальные 28 членов герусии выбирались народом из числа стариков не моложе 60 лет. Судьями в гражданских делах были эфоры, избиравшиеся народом на один год. Эфоры имели право осуществлять полицейский надзор над гражданами. По Ликурговой «Ретре» народному собранию апелле «предлагают решения, которые он может принять или отклонить. У народа пусть будут высшая власть и сила». Однако позже аристократия, недовольная подобным распределением сил, внесла в «Ретру» поправку: «Если народ примет неправильное решение, геронты и цари могут отвергнуть его и распустить народное собрание». Спартанская форма правления, пронизанная контролем над гражданами сверху донизу, была гораздо деспотичнее афинской республики в ее лучшие времена, поэтому Афины показали себя как более творческое государственное объединение, зато Спарта была сильнее и долговечнее. Остальные государства греческого мира колебались между дорическими установлениями спартанцев и ионийской формой общественной жизни в Афинах, зачастую склоняясь к тирании (Поликрат, Периандр, Дионисий Сиракузский и другие).
  
  Героизм от безысходности
  
  В «Истории» Геродота приводится диалог персидского царя Ксеркса с «военным экспертом» по имени Демарат. Отвечая на вопрос о военной силе греков, Демарат называет спартанцев людьми, способными оказать полчищам персов самое эффективное сопротивление. Ксеркс принимает такой ответ с нескрываемым недоверием: восточный деспот сомневался в боеспособности войск, которых не гонят в бой плетью. В глазах персидского царя свободные люди были негодными солдатами, которые разбегутся при первой же атаке, и только деспотическая власть способна рождать дисциплину. Демарат отвечает Ксерксу, что тот просто не знает спартанского государства: «Они свободны, но не во всех отношениях. Есть у них владыка — это закон, которого они страшатся больше, чем твой народ тебя. А веление закона у спартанцев всегда одно и то же: закон запрещает в битве бежать перед любой военной силой врага, но велит оставаться в строю, победить или погибнуть».
  
  Спартанцу, оставившему своих и отступившему с поля боя, лучше было умереть. Такому человеку до конца дней не было прощения и места в обществе, он становился изгоем.
  
  Рождающие героев
  
  Положение спартанских женщин расценивалось в Греции как нечто ненормальное, далеко выходящее за рамки привычного и приемлемого. Греческие государства были «мужскими клубами», где женщине не отводилось никакого места. Роль женщины в обществе ограничивалась кругом ее домашних обязанностей и их выполнением.
  
  Когда афинский комедиограф Аристофан в комедии «Лисистрата» показывает, как женщины завладевают Афинами и объявляют мужьям сексуальную забастовку, мы на самом деле абсолютно не понимаем юмора. А юмор состоит в том, что большего абсурда жители Афин и других греческих городов не могли себе даже представить.
  
  картинка
  
  То, что творилось в Спарте, в глазах всей Эллады походило на такую уморительную и неприличную комедию. Греки считали спартанок распутными и неуправляемыми, вышедшими из повиновения своих мужей и даже смеющими ими командовать, а это казалось тем более странным на фоне строгостей легендарных законов Ликурга. По словам Аристотеля, Ликург сумел создать законы только для мужской половины Спарты, с распущенностью и своеволием спартанских женщин великий законодатель якобы не смог ничего поделать. В действительности же «женская эмансипация» выглядит органичной частью «революции Ликурга». Если во всей Греции семья являлась ячейкой общества, а женщины были чем-то вроде семейного имущества, то спартанские законы стремились во всем ограничить роль семьи. Идеи спартанского коллективизма и воспитания личности распространились на женщин, а это означало, что в существе женского пола уважали человека и личность. Именно этого остальные греки не могли или не хотели понять.
  
  картинка
  
  Юные спартанки не сидели взаперти в ожидании замужества. Подобно мальчишкам, они разбивались на отряды и проходили спортивную подготовку, упражняясь в беге, борьбе, метании копья и диска. Пикантность этим атлетическим упражнениям добавляло то, что молодые люди обоего пола состязались на глазах друг у друга. Юноши были обнаженными, а девушки занимались спортом то ли нагишом, то ли в эфемерных хитончиках, которые, в общем, ничего не прикрывали.
  
  На праздники нагие юноши и девушки устраивали торжественные шествия, сопровождавшиеся гимнастическими упражнениями, песнями и плясками. Древние греки придавали наготе огромное значение, они считали ее одним из своих отличий от варваров, в частности то, что на спортивных играх атлеты выступали обнаженными. Подобное внимание к нагому человеческому телу можно понять только в свете греческой философии.
  
  Однако во всей Греции это касалось мужчин, а не женщин. Греческие женщины ходили с головы до ног стыдливо укутанные в бесформенные одежды. В манере спартанок публично обнажаться многие в Греции упорно видели одно беспутство. Один Плутарх смог разглядеть присущие обнаженным спартанкам высокие моральные принципы, хотя, повествуя о выступлениях голых гимнасток, он не отрицал присущего им момента эротической демонстрации. И тем не менее главным было другое. Плутарх подчеркивает: публичное обнажение и спортивные состязания спартанок способствовали возвышенному образу мыслей и укрепляли в них чувство собственного достоинства: «В наготе девушек не было ничего неприличного. Они были по-прежнему стыдливы и далеки от соблазна, напротив, этим они приучались к простоте, заботам о своем теле. Кроме того, женщинам внушался благородный образ мыслей, сознание, что и она может приобщиться к доблести и почету.
  
  Вот почему спартанки могли говорить и думать так, как рассказывают о жене царя Леонида по имени Горго. Одна афинянка сказала ей: «Одни вы, спартанки, делаете что хотите со своими мужьями». — «Да, но ведь одни мы и рожаем мужей», — ответила царица».
  
  Полученное воспитание делало спартанок мужественными и дерзкими на язык, что первыми чувствовали на себе их мужья. Их женщины свободно высказывали свое мнение и отличались независимым поведением. И если греки смотрели на подобное с удивлением, то спартанцы считали только естественным, чтобы женщины включались в жизнь государства. С гордыми словами «со щитом или на щите» на устах спартанки посылали в битву своих сыновей и с презрением отказывались от них, если сыновья не исполняли воинского долга достойно. Само спартанское государство в такую минуту говорило их устами. Спартанки рожали будущих воинов, и общественное мнение Спарты признавало за женщинами немалую свободу в выборе полового партнера и отца своего ребенка. Кто, как не сама женщина, сможет выбрать будущему воину лучшего отца? И вовсе не обязательно, чтобы отцом становился муж. Как изящно выразился Плутарх, Ликург стремился вытравить из умов сограждан «глупую ревность» и предоставлял достойным людям возможность «сообща заводить детей». Остальная Греция называла это распутством. Спартанцы же заботились об улучшении человеческой породы.
  
  Платонический идеал
  
  Древние греки смотрели на спартанское государство со смешанным чувством. Величайшие философы Платон и Аристотель были далеки от преклонения перед спартанскими порядками, но и они в своих проектах идеального государства с большей или меньшей решительностью берут за основу пример Спарты. Для Платона и Аристотеля Спарта являла собой эталон стабильности и гражданского мира, позволяющий избежать тирании, с одной стороны, и анархии — с другой. Казалось, именно спартанцы лучше остальных жителей Эллады воплотили в жизнь идею греческого государства как дееспособного коллектива. Платон же ценит как основную спартанскую идею тотального единства и равенства, так и практические способы ее реализации, изображая идеальное государство своих «Законов» со многими чертами спартанского царства.
  
  Основываясь на примере Спарты, философ писал: «Никто никогда не должен оставаться без начальника — ни мужчины, ни женщины. Ни в серьезных занятиях, ни в играх никто не должен приучать себя действовать по собственному усмотрению. На войне и в мирное время всегда надо жить с постоянной оглядкой на начальника и следовать его указаниям. Даже в самых незначительных мелочах надо ими руководствоваться, например, по первому его приказу останавливаться на месте, идти вперед, приступать к упражнениям, умываться, питаться и пробуждаться ночью для несения охраны и для исполнения поручений. Словом, пусть человеческая душа научится не уметь делать что-либо отдельно от других людей, и человек не будет понимать, как это возможно».

• 2009.11.20 | igorg

  А.А. Зимин «Опричнина Ивана Грозного»

  http://www.onlinedisk.ru/file/272374/
  http://infanata.ifolder.ru/15078574
  
  Название: Опричнина
  Автор: Зимин А.А.
  Издательство: М.: Территория
  Год: 2001
  Страниц: 448
  Формат: DjVu + rar
  Размер: 6,5 Мб
  ISBN: 5-900829-07-3
  Качество: хорошее
  Язык: русский
  Книга выдающегося русского историка А.А. Зимина (1920-1980) «Опричнина Ивана Грозного», вышедшая первым изданием в 1964 году, единственное хронологически организованное и систематизированное изложение событий одной из самых мрачных эпох в истории средневековой Руси, сразу же занявшее место среди классических трудов о прошлом России.
  Второе издание книги, получившей авторское название «Опричнина», было задумано сразу же после первого. До своей кончины в 1980 г. А.А. Зимин пополнял текст новыми материалами и соображениями, уточнял оценки и совершенствовал концепцию этого страшного и загадочного периода.
  Все авторские дополнения и изменения внесены А.Л. Хорошкевич при участии В.Г. Зиминой. Предисловие А.Л. Хорошкевич
  
  Содержание
  
  Александр Александрович Зимин
  и его книга«Опричнина Ивана Грозного»............................... 5
  От автора..................................................................................................18
  Глава I. Историография. Обзор источников.
  Дореволюционная историография.......................................... 22
  Советская историография........................................................... 39
  Зарубежная историография.......................................................49
  Обзор источников.......................................................................... 53
  Глава П. Предгрозовые годы.............................................................65
  Глава III. Введение опричнины........................................................87
  Глава IV. Земский собор 1566 г...................................................... 101
  Глава V. Митрополит Филипп и опричнина.............................142
  Глава VI. Конец удела Владимира Старицкого
  и разгром Новгорода................................................................... 167
  Глава VII. Землевладение и социальный
  строй опричнины.........................................................................192
  Глава VIII. Преобразование государственного
  аппарата в годы опричнины....................................................221
  Глава IX. Усиление феодального гнета
  в опричные годы...........................................................................237
  Глава X. Закат опричнины..............................................................260
  Примечания и приложения............................................................287
  Список принятых сокращений......................................................432
  Указатель имен....................................................................................436

• 2010.02.01 | igorg

  Анисимов Е. Дыба и кнут. Политический сыск и русское общество в

  http://rapidshare.com/files/343990199/Dyba_i_knut.rar
  http://infanata.ifolder.ru/16198244
  http://www.onlinedisk.ru/file/337067/
  
  Название: Дыба и кнут. Политический сыск и русское общество в XVIII веке
  Автор: Анисимов Е.
  Издательство: Новое литературное обозрение
  Год: 1999
  Страниц: 720
  Формат: PDF+OCR слой/RAR+3% на восстановление+инфа о сайте
  Размер: 42 Мб
  ISBN: 5-86793-076-9
  Качество: Отличное
  Серия или Выпуск: Historia Rossica
  Язык: Русский
  История политического сыска как института по преимуществу внесудебного и незаконного преследования государственных (политических) преступников в XVIII веке еще не рассматривалась в таком объеме, как это предпринято в предлагаемой читателю книге. Автор исследования, известный отечественный историк Евгений Анисимов поставил целью проследить формирование и номенклатуру системы государственных (политических) преступлений, дать очерк эволюции органов политического сыска и уяснить роль их руководителей. В книге подробно рассмотрена "технология" сыска, начиная с доноса, ареста и кончая смертью или освобождением попавшего в политический сыск человека. Издание снабжено обширным справочным и иллюстративным материалом.

• 2010.02.03 | igorg

  Справочная книга для полицейскихъ урядниковъ (1887)

  Цікаво, що значну частину займають питання саме політичного, а не кримінального характеру. Про те що збиралися, читали, вели розмови й т.п. Ніби такими речами мали займатися жандарми.
  
  http://infanata.ifolder.ru/16220779
  http://rapidshare.com/files/344940916/inf_Spravotshnik_uriadnik.rar
  
  Название: Справочная книга для полицейскихъ урядниковъ
  Автор: автор неизвестен
  Издательство: издание "Книжнаго Магазина Юридической Литературы"
  Год: 1887
  Страниц: 170
  Формат: PDF>RAR
  Размер: 16,6 Mb (+3% на восстановление)
  Качество: отличное
  Язык: русский
  Законоположения, правительственные распоряжения последней четверти XIX века, циркуляры и инструкции относящиеся до порядка назначения, обмундирования и снаряжения полицейских урядников, надзора за ними; круга, порядка и условий их действий; отношения полицейских урядников к местными уездным и губернским судебным и административным властям, земским и крестьянским общественным управлениям, чинам корпуса жандармов и низшим служителям сельской полиции с приложением образцов формы делопроизводства: протоколов обыска или выемки, ареста, допроса, акта дознания, донесений и др. бумаг.

• 2010.02.03 | igorg

  В. Ф. Некрасов, В. И. Полубинский. МВД России. Энциклопедия

  http://rapidshare.com/files/1310305/Enciklopediia_MVD.rar
  http://infanata.ifolder.ru/16231909
  
  Название: МВД России. Энциклопедия
  Автор: В. Ф. Некрасов, В. И. Полубинский
  Издательство: Олма-Пресс
  Год: 2002
  Страниц: 624
  Формат: DOC/RAR
  Размер: 0,8 Мб
  ISBN: 5-224-03722-0
  Качество: Набор
  Язык: Русский
  Издание приурочено к 200-летию Министерства внутренних дел, образованного 8 (20) сентября 1802 года на основании Манифеста Александра I "Об учреждении министерств". Созданные министерства пришли на смену коллегиям - центральным учреждениям, ведавшим отдельными отраслями государственного управления. Коллегии были учреждены Петром I в 1717-21 гг. вместо приказов - органов центрального управления, действовавших в 16 - нач. 18 вв. С созданием министерств в России начался принципиально новый этап государственного строительства. О жизнеспособности предпринятых мер свидетельствует непрерывное, в течение 200 лет, существование МВД. За два века много раз корректировались функции Министерства внутренних дел, менялись направления его деятельности и даже название (МВД-НКВД-МООП и вновь МВД). За два столетия МВД России прошло большой путь. Разнообразные аспекты деятельности МВД нашли отражение в предлагаемом читателям издании.

• 2010.04.14 | igorg

  Розстріли польських полонених й еліти

  http://nnm.ru/blogs/KP9IKBA/zakrytyy_paket_1/#cut
  
  
  Закрытый пакет №1
  
  картинка
  
  Закрытый пакет № 1 содержал в себе следующие документы:
  
  а) записку НКВД СССР от первых чисел марта 1940 г. № 794/Б о польских военнопленных, подписанную Л.П.Берией;
  
  б) выписку из протокола № 13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б) «Особая папка» от 5 марта 1940г. «Вопрос НКВД СССР» (2 экземпляра, в том числе один экземпляр, посылавшийся А.Н.Шелепину 27 февраля 1959 г.);
  
  в) листы с текстом решения, изъятые из протокола № 13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б);
  
  г) рукописную записку председателя КГБ при СМ СССР А.Н.Шелепина от 3 марта 1959г. № 632-Ш с предложением ликвидировать все дела по операции, проведенной органами НКВД в соответствии с постановлением ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г.
  --------------------------------------------
  
  Записка НКВД СССР написанная не позднее 5 марта 1940 г. №794/Б о польских военнопленных, подписанная Л.П. Берия;
  
  картинка
  
  картинка
  
  картинка
  
  картинка
  
  Выписка из протокола №13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б) «Особая папка» от 5 марта 1940 г. «Вопрос НКВД СССР» (2 экземпляра, в т. ч. один экземпляр, посылавшийся А.Н. Шелепину 27 февраля 1959 г.);
  
  картинка
  
  картинка
  
  картинка
  
  Листы изъятые из протокола №13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б) п. 144;
  
  картинка
  
  картинка
  
  Рукописная записка председателя КГБ при СМ СССР А.Н. Шелепина от 3 марта 1959 г. №632-Ш с предложением ликвидировать все дела по операции, проведенной органами НКВД в соответствии с постановлением ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г. с приложением проекта постановления президиума ЦК КПСС.
  
  картинка
  
  картинка
  
  картинка
  
  Вот как описывается история этого пакета в книге «Катынь. Пленники необъявленной войны. Документы и материалы. Под редакцией Р.Г.Пихои, А.Гейштора. Составители: Н.С.Лебедева, Н.А.Петросова, Б.Вощинский, В.Матерский М. 1999 – 608 с. – с илл.», изданной под эгидой Международного Фонда «Демократия» в серии «Россия. XX век. Документы»:
  
  «Публикуемый документ находился в закрытом опечатанном пакете, одном из 16 тысяч запечатанных пакетов, которые поступили при образовании Архива Президента Российской Федерации из VI сектора общего отдела ЦК КПСС. В таком виде в общем отделе ЦК КПСС хранились некоторые особо секретные и конфиденциальные документы. Их вскрытие и запечатывание осуществлялось лично заведующим общим отделом ЦК.
  
  В соответствии с поручением Б.Н. Ельцина от 15 июля 1992 г. была образована комиссия в составе руководителя администрации Президента РФ Ю.Петрова, советника Президента РФ Д. Волкогонова, главного государственного архивиста России Р. Пихои и директора Архива А. Короткова. В задачу комиссии входило ознакомление с материалами, находящимися в запечатанных пакетах. На проходившем 24 сентября 1992г. плановом (11-м) заседании комиссии был вскрыт пакет, в котором была обнаружена заклеенная папка, содержащая следующие материалы:
  
  а) записку НКВД СССР от первых чисел марта 1940 г. № 794/Б о польских военнопленных, подписанную Л.П.Берией;
  
  б) выписку из протокола № 13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б) «Особая папка» от 5 марта 1940г. «Вопрос НКВД СССР» (2 экземпляра, в том числе один экземпляр, посылавшийся А.Н.Шелепину 27 февраля 1959 г.);
  
  в) листы с текстом решения, изъятые из протокола № 13 заседания Политбюро ЦК ВКП(б);
  
  г) рукописную записку председателя КГБ при СМ СССР А.Н.Шелепина от 3 марта 1959г. № 632-Ш с предложением ликвидировать все дела по операции, проведенной органами НКВД в соответствии с постановлением ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 г.
  
  На папке имелась запись: «Документы в этой папке получены от тов. Черненко К.У. в заклеенном виде. Доложены тов. Андропову Ю.В. 15 апреля 1981 г. В таком виде получены от тов. Андропова после ознакомления с этими документами. В.Галкин. 15.IV.81 г.».
  
  В 70-е годы пакет длительное время хранился в сейфе К.У.Черненко (заведующего общим отделом ЦК), затем поступил на хранение в VI сектор общего отдела с указанием: «Справок не давать, без разрешения заведующего общим отделом ЦК пакет не вскрывать». В 1987 и 1989 гг. пакет выдавался заведующему общим отделом ЦК КПСС В.Болдину. Об этом говорит еще одна помета на пакете: «Получил от тов. Болдина В.И. документы в заклеенной папке вместе с конвертом вскрытого пакета за № 1, которая в тот же день сдана в VI сектор в новом опечатанном пакете за № 1. В.Галкин. 18.IV.89 г.».
  
  Все эти документы были представлены Конституционному суду во время слушания дела КПСС. 14 октября 1992г. они были переданы представителем Президента Российской Федерации Р.Пихоей Президенту Республики Польша Л.Валенсе.» (С. 431-432).
  
  В архіві фотокопії документів

• 2010.05.29 | igorg

  Россия XVIII века как «полицейское государство»

  Россия XVIII века как «полицейское государство»
  
  http://nnm.ru/blogs/paradoksik/rossiya_xviii_veka_kak_policeyskoe_gosudarstvo/#cut
  
  Большинство государствоведов разных стран и времен видели причину возникновения и суть государства именно в его «полицейской функции». История доказывает: граждане (подданные) могут многое простить руководителям государства – злоупотребление властью, любовь к роскоши, косноязычие и даже казнокрадство. Но никогда не прощают отсутствия в стране общественного порядка, наличия угрозы их жизни и собственности.
  --------------------------------------------
  
  Западные исследователи антирусского направления характеризуют Россию как «полицейское государство», другие используют термин «думская монархия» . В настоящее время в историографии исследователями употребляется термин «неоабсолютизм».
  
  картинка
  
  Полицейская функция возникла одновременно с появлением государства. Уже в первых государственных образованиях восточных славян (VI-VIII века), позднее в Киевской Руси, функции полиции выполнялись дружиной князя. По мере развития государства полицейские функции в той или иной мере реализовывали посадники, волостели, тысяцкие, сотские, старосты, вирники и т.д. Однако эта деятельность не была их основой обязанностью и совмещалась с другим родом деятельности.
  
  Развитие полицейских органов в период абсолютной монархии.
  
  картинка
  
  Фактическая деятельность полицейских учреждений диктовалась условиями крепостнического строя, самодержавной государственностью и полицейским политическим режимом, конкретной ситуацией в стране и столицах, воззрениями и желаниями царя и его окружения.
  
  В первой четверти XVIII в. не были определены рамки полномочий. Характер, формы и методы деятельности полиции просматриваются на примере некоторых традиционно присущих ей направлений деятельности.
  Среди важнейших направлений деятельности столичных учреждений полиции выделяются регулирование передвижения и проживания в столицах населения, пресечение самовольных уходов работных людей, крестьян, дезертирства солдат. Вопросы о сыске беглых постоянно рассматривались полицмейстерскими канцеляриями. За три месяца (август — октябрь) 1724 года в Московской полицмейстерской канцелярии рассмотрено 19 дел о беглых, которых обнаружила московская полиция. Почти ежегодно полиция распространяла объявления о прощении возвратившихся до определенного срока на службу солдат .
  
  картинка
  
  Нижний чин Санкт-Петербургской полиции. 1719 г.
  
  Полицейским чиновникам и служителям было строго наказано «накрепко смотреть приезжих», требовать от горожан немедленного объявления в полицмейстерских канцеляриях, на съезжих дворах о приезде люден в город, сообщать о приеме на работу новых работников. Запрещалось держать в доме посторонних людей свыше определенного срока. В полиции должны были регистрироваться все приехавшие в город и уезжающие из неги. Без разрешения полиции нельзя было пускать никого на ночлег. Запрещалось принимать работников «без явных свидетельств или без добрых по ним порук». За неисполнение этих предписаний полицмейстерские канцелярии имели право приговорить домохозяина к ссылке на галеры и конфискации имущества или битью кнутом и ссылке на каторгу, что и делалось на практике.
  
  картинка
  
  Полицейские канцелярии в первой четверти XVIII в. имели широкие полномочия по части расследования и судебного рассмотрения уголовных дел. В них проводились дознание по всем обнаруженным полицией преступлениям, а также предварительное следствие и суд в отношении лиц, подведомственных полиции. Полицией приводились в исполнение вынесенные ею приговоры.
  
  картинка
  
  Повседневная жизнь людей в первой половине XVIII в. была обставлена чрезвычайной регламентацией. Было запрещено в городе носить бороды и русское платье; в соответствии с чином определялось сколько лошадей содержать и запрягать в экипаж, какие драгоценности и наряды надевать на себя по праздникам. Жителям было установлено время для сна, работы и отдыха, а работа и отдых были также регламентированы.
  
  До крайности доведенная регламентация жизни и деятельности населения также была возложена на полицию. В функции регулярной полиции, как правило, входили те вопросы, в разрешении которых самодержавное правительство применяло грубое прямое принуждение.
  
  Общая характеристика государственного строя России в XVIII веке.
  
  С 1861 года Россия впервые представила тот тип бюрократического «полицейского государства», который господствовал в доконституционной Европе XVIII века.
  
  Государственное строение в общем характеризовалось тем, что из года в год, почти без моментов передышки бюрократия развивала все большую централизацию и вмешательство чиновничьей власти решительно во все, чем только живет нация. Область ведения управительных учреждений беспрерывно расширяется. Контроль частных граждан и общественных учреждений за действием бюрократических учреждений постоянно суживается. Контроль бюрократии за каждым малейшим действием личности и общественных слоев непрерывно растет.
  
  картинка
  
  Эта беспрерывно и бесконечно возрастающая административно бюрократическая опека, превзошедшая все примеры, бывшие дотоле, приводит общественные силы к расслаблению. Они почти отрицаются, если не в теории, то на факте. Все за всех должен делать чиновник и подлежащая власть. Таким путем правительственные учреждения разрастаются более и более.
  
  Нация приучается все меньше делать что-либо собственными силами и удовлетворения всякой своей потребности ждет от «начальства». Это истинное политическое развращение взрослых людей, превращаемых в детей, сопровождается отсутствием возможности их контроля за действиями опекателей – чиновников.
  Само собой, что так воспитываемая нация не может не терять постепенно политического смысла и должна превращаться все более в «толпу».
  Не только более высокий этический принцип заглушается у политически приниженного народа, но даже аристократическое доверие к силе лучших исчезает, ибо их уже не видно: толпа сера и однообразна, в ней нет ни худших, ни лучших, есть только численность — большинство и меньшинство.
  
  Россия в период абсолютной монархии.
  
  Во второй половине XVII века I четверти XVIII века в России утверждается абсолютная монархия. Впервые в российской истории полиция становится самостоятельным звеном государственного аппарата.
  Принятый в 1649 году наказ о градском благочинии стал действовать не только в Москве, но и на всей территории страны. В крупных городах объездным головам поручалось осуществлять паспортный контроль, наблюдать за порядком, санитарией и освещением. Они же формировали местную полицию и администрацию, организовывали патрулирование улиц.
  
  С начала XVIII века стали появляться регулярные полицейские формирования. В 1702 году органы губного самоуправления были упразднены. Их функции перешли к воеводам. После образования в 1710 г. губерний полицейские функции были возложены в числе других на губернаторов .
  
  По воеводскому наказу 1719 г. они должными были заботиться об охране прав и безопасности местных жителей, преследовать «гулящих людей», заботиться об исправности дорог, блюсти правильность мер и весов. Эти функции воевода разделял с земскими комиссарами. Помимо всего прочего на них возлагалось наблюдение за исправностью и безопасностью путей сообщения и постоялых дворов, преследовать беглых и разбойников, содействовать отправлению правосудия, а также заботиться о нравственности и религиозности обывателей. В городах полицейские функции входили в компетенцию магистратов – учрежденных Петром I органов государственного самоуправления.
  
  Первая специальная полицейская должность в России появилась в 1718 году – в Петербурге был учрежден генерал – полицмейстер. К 1722 году полицмейстеры появились во многих крупных городах. При них создавались канцелярии полицейских дел. К числу функций этих органов были отнесены охрана порядка, спокойствия и безопасности, розыск беглых, продовольственные и противопожарные мероприятия, решение вопросов городского благоустройства. Регламент Главного магистрата 1721 года учредил регулярную полицию.
  
  После смерти Петра I Главный магистрат был упразднен, а органы городского самоуправления стали подчиняться губернаторам и воеводам, взявшим на себя отправление основных полицейских функций.
  В 1732 году в штат петербургской полиции введена должность обер — полицмейстера, образована канцелярия, состоявшая из советников, секретаря, роты драгунов для разъездов. В 1733 году в 23 губерниях и городах были созданы полицмейстерские конторы, возглавляемые полицмейстерами из офицеров данного гарнизона. Каждому полицмейстеру были приданы небольшие команды и канцелярские служители. Компетенция полицейских контор была весьма узкой, т.к. многие полицейские функции остались в ведении губернаторов и воевод. Местная полиция должна была наблюдать за внешним порядком и «благочинием» в городе. В 1746 году учреждена экспедиция по делам воров и разбойников, указами 1746 и 1747 г.г. устанавливались правила поведения в общественных местах. Указом 1750 года регламентировались методы борьбы с проституцией и притонами. Указом 1740 года регламентировалась патрульная служба в городах. Однако к началу 60-х годов XVIII века число полицейских учреждений сократилось, а оставшиеся перешли в 1762 году в подчинение губернаторов и воевод.
  
  Общая полиция в XVIII веке работала плохо, что и повлекло за собой коренную перестройку ее органов. Она была осуществлена в период царствования Екатерины II . В своем наказе 1767 года Екатерина определяла полицию как «установление, попечение которого все то принадлежит, что служит к сохранению благочиния в обществе».
  Крупной вехой в перестройке местной полиции стало издание «Устава благочиния». В его основу были положены материалы Уложенной комиссии 1771 года, «Уложения о губерниях» и иностранные полицейские нормы.
  Он определял устройство полицейского аппарата в городах. Согласно нему в городах создавались новые полицейские органы – управы благочиния. В губернских городах они возглавлялись полицмейстерами, в уездах – городничими. Управа благочиния обеспечивала охрану порядка, принуждала жителей исполнять законы и постановления власти, приводила в исполнение распоряжения губернской администрации и решения суда, ведала городским благоустройством и торговлей.
  
  Центральным органом являлось особое полицейское учреждение – канцелярия частного пристава, называвшаяся «частью». При каждой части столичных и земских городов укреплялись частные полицейские команды.
  
  картинка
  
  Реформы полицейских органов, осуществленные Екатериной II, преследовали цель укрепить правительственный аппарат на местах. Во второй половине XVIII века в России был создан разведывательный аппарат специальных полицейских органов, предназначенный для защиты фискально – полицейских интересов абсолютистского государства.
  
  Екатерину II часто рассматривают в качестве правительницы, воплощающей в себе принципы просвещенного абсолютизма; элементы «просвещенности» обычно находят в ее знаменитом «Наказе законодательной комиссии» (1767 г.), а также в ее переписке с Вольтером и бароном Гриммом. Но столь же правильно было бы, относить ее к числу великих правителей-камералистов .
  В достаточно обстоятельных статьях «Устава благочиния», касающихся поддержания порядка в городах при помощи полиции, Екатерина следует камералистским идеям и практическим нормам германских статутов XVII столетия . «Устав благочиния», представляющий собой попытку упорядочить все стороны городской жизни и поставить их под контроль, носит такой же обстоятельный и подробный характер; он также демонстрирует то же самое стремление обеспечить городскому населению безопасность и максимально задействовать его творческий потенциал – с тем, чтобы оно
  могло играть роль, отведенную ему в государственной экономике.
  
  С другой стороны, русский статут содержит чрезмерно большой раздел (включающий в себя почти половину всех статей), в котором подробно описываются наказания, полагающиеся за каждое нарушение соответствующих правил.
  
  картинка
  
  В период царствования Павла I городское сословное самоуправление было слито с органами полиции. Вместо управ благочиния были учреждены городские правления – ратгаузы, соединявшие в себе административно-полицейские, финансово-хозяйственные и частично судебные функции. С 1799 году во всех губернских и уездных городах стали открываться военно — политические органы – ордонанс — гаузы, каждый из которых возглавлялся полицмейстером, городничим или комендантом, имел военный суд и тюрьму.
  
  В XVIII веке правительство упорядочило управление крестьянами. В каждой удельной волости крестьяне избирали сельский приказ. Это был полицейский и финансовый орган, осуществлявший надзор за порядком, исполнением распоряжений правительственных учреждений.
  
  Преобразования Павла I мало способствовали улучшению деятельности местного аппарата управления. Александр I наряду с реформированием политической полиции осуществил изменения в организации общей полиции в систему централизованных органов.
  
  1802 году было создано министерство внутренних дел, основной задачей которого было заботиться «о повсеместном благосостоянии народа, спокойствии, тишине и благоустройстве империи» .
  Возникновение еще при Петре I специальные политические репрессивные органы более интересно стали развиваться во второй четверти XVIII века. Преобразование 1713-1718 г.г. укрепили систему розыскных канцелярий, а в 1718 г. образован центральный органы – Тайная канцелярия.
  
  После ее ликвидации в 1726 году контрольно-розыскные и надзорные функции перешли к Верховному тайному совету, а в 1731 году – к специально созданной канцелярии тайных розыскных дел, контролируемой Сенатом. Это был действительный карательный орган, прототип тайной полиции. Манифестом 1762 года была официально ликвидирована тайная полиция и канцелярия тайных розыскных дел. Однако на деле ее функции были возложены на третью экспедицию Сената 12 Манифестом Екатерины II 1762 года были внесены существенные изменения в организацию нового тайного ведомства.
  Согласно ее распоряжению, тайная экспедиция оказалась в подчинении одного генерал – прокурора. Передача тайной экспедиции в ведение генерал – прокурора обеспечивала органам политического сыска максимальную централизацию, независимость от других учреждений и сохранение наиболее полной секретности расследований. Тайная экспедиция действовала в условиях нараставшего народного недовольства с первых дней своего существования развернула активную деятельность. Поводом для возбуждения политических дел в тайной экспедиции чаще всего служили доносы. Широко применялась пытка, которая была отменена лишь Александром I в 1801 году.
  
  Помимо широкого использования доносов, организовывалась слежка за радикально настроенными лицами. Во время следствия в тайной экспедиции отношение к подсудимым продолжало оставаться неодинаковым, в зависимости от их социальной принадлежности. Неравенств лиц перед законом внесено не только на характер допросов, но и на силу наказания, на условия содержания в тюрьме.
  
  Период правления Павла I характеризуется отдельными либеральными жестами . Вместе с тем, царь сохранил тайную экспедицию, которую возглавил А.С. Макаров. В рассмотренный исторический период тайная экспедиция уже не играла серьезной роли. Политическим розыском занимался сам император и его окружение.
  
  картинка
  
  Александр I после вступления на престол повелел навсегда ужесточить Тайную экспедицию. В своем манифесте от 2 апреля 1801 года монарх резко осудил политику тайного политического сыска. Наряду с упразднением политического розыска была подтверждена отмена пяток. Однако позже Александр I пришел к выводу, что абсолютизм не может существовать без тайной полиции.
  В поисках наиболее эффективного варианта структуры политического сыска создавались многочисленные комитеты, канцелярии, экспедиции. В 1805 году был учрежден «комитет высшей полиции», а в 1807 году секретный «Комитет для рассмотрения дел по преступлениям, клонящимся к нарушению общественного спокойствия».
  
  Повседневная жизнь Тайной канцелярии
  
  картинка
  
  В XVIII веке в России впервые появилась специализированная служба безопасности или политическая полиция: Преображенский приказ и Тайная канцелярия Петра I, Тайная розыскных дел канцелярия времен Анны Иоанновны и Елизаветы Петровны, Тайная экспедиция Сената при Екатерине II и Павле I. Все они расследовали преступления государственные, а потому подчинялись непосредственно монарху и действовали в обстановке секретности. Однако борьба с государственной изменой, самозванцами и шпионами была только частью их работы — главной их заботой были оскорбления личности государя и всевозможные "непристойные слова" в адрес властей. Герои этой книги — служаки и подследственные, свидетели и палачи, благонамеренные изветчики и убежденные кляузники. Основываясь на многочисленных документах, авторы описали весь путь их "хождения по мукам" — от анонимного доноса или "сказывания государева слова и дела" до следствия, сибирской ссылки или плахи.
  
  Формат: pdf
  Язык: Русский
  Размер: 2.70 Мб
  
  Скачать:
  
  ifolder http://pronos.ifolder.ru/17917649
  depositfiles http://depositfiles.com/files/vo7i2ex0l
  
  uploadbox
  
  Шеф сыскной полиции Санкт-Петербурга Иван Дмитриевич Путилин. В 2-х томах
  
  
  картинка
  
  В первый том вошли исследовательские и архивные материалы об известном российском полицейском И.Д. Путилине, посвятившем свою жизнь сыскному делу и прошедшем путь от канцелярского служащего до начальника сыскной полиции Санкт-Петербурга. Включены также мемуарные источники, воспоминания сына И.Д. Путилина — Константина, сделанные по записям отца, и записки В.М. Шевлякова. В книге использованы архивные материалы Центрального государственного исторического архива РФ (ЦГИА СПб.) и Центрального государственного исторического архива С.-Петербурга.
  Во второй том сборника вошли рассказы об И.Д. Путилине, написанные Р.Л. Антроповым (Р. Добрым). Рассказы расположены в той последовательности, в которой они издавались первоначально. Предваряют сборник воспоминания Ф. Кони. В книге использованы архивные материалы Центрального государственного архива Санкт-Петербурга.
  
  Формат: DOC
  Язык: Русский
  Размер: 1.51 Мб
  
  Скачать:
  
  ifolder http://pronos.ifolder.ru/17918224
  depositfiles http://depositfiles.com/files/e7g2qeen9

• 2010.07.05 | igorg

  История тайной канцелярии петровского времени

  http://rapidshare.com/files/404422905/Istor_Tain_Kanz.rar.html
  http://infanata.ifolder.ru/18388402
  http://www.onlinedisk.ru/file/469884/
  
  Название: История тайной канцелярии петровского времени
  Автор: В.И. Веретенников
  Издательство: Типография "Печатное дело"
  Год: 1910
  Страниц: 312
  Формат: PDF > RAR
  Размер: 5,36 MB
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  
  Выражение "Слово и Дело" известно со времен Московской Руси. Но в историческую память народа прочно вошла именно Тайная Канцелярия, учрежденная при императоре Петре I.
  Ключевые теги: история России

• 2010.07.09 | igorg

  Истоки тоталитаризма Арендт Х.

  http://www.onlinedisk.ru/file/473143/
  http://infanata.ifolder.ru/18473587
  
  Название: Истоки тоталитаризма
  Автор: Арендт Х.
  Издательство: М.: ЦентрКом
  Год: 1996
  Страниц: 672
  Формат: .pdf
  Размер: 31,63 Мб
  ISBN: 5-87129-006-X
  Качество: хорошее
  Язык: русский
  
  Данная книга — первое издание на русском языке всемирно известной ученой, философа и политолога, — Ханны Арендт. В ней исследуются истоки, условия формирования и принципы функционирования тоталитарного общества. Автором предложено оригинальное и всесторонее обоснованное определение термина "тоталитаризм".
  Адресовано специалистам и широкому кругу читателей.
  
  Коллектив переводчиков и редакторов, со всевозможным тщанием
  готовивший к изданию в России эту книгу, с большим удовлетворением
  предлагает отечественной читательской аудитории фундаментальный
  труд всемирно известного социального мыслителя, философа, политолога
  Ханны Арендт - «Истоки тоталитаризма». В достаточно большой
  на сегодня литературе о тоталитаризме преобладают источники документального, мемуарного, исторического характера. Книга Х. Арендт - это прежде всего анализ, анализ условий, породивших рассматриваемый
  феномен, и его элементов. А также концептуализация, теоретическое
  осмысление самого чудовищного явления нашего века-экспериментатора
  - тоталитарного общества (двух его хрестоматийных ипостасей
  - сталинизма и гитлеризма).
  По нашему глубокому убеждению, эта работа не просто содержит
  в себе колоссальную достоверную информацию, огромную библиографию,
  ответ на вопрос, как такое античеловечное явление стало возможным
  в человеческой истории, но и еще нечто большее. Это большее
  связано не только с высочайшим профессионализмом и глубиной проникновения в суть предмета исследования, но с тем, что автор отдала
  этому труду часть себя самой, своей души, своей боли ... А такая книга, вобравшая в себя частицу авторского сердца, по справедливому и меткому замечанию одного из первых философов истории И.-Г. Гердера,
  имеет особую судьбу и особые свойства. Она не только дает читателю
  факты, исторический материал и авторские размышления о них, но побуждает читателя рассуждать, задумываться, искать истину, порождает
  в нем неожиданные ассоциации со своими заветными идеями и тем
  самым поддерживает его собственное стремление к поиску.
  
  СОДЕРЖАНИЕ
  От редакторов русского издания.... 5
  Введение (перевод А. Кимелева) 7
  Предисловие к первому изданию (перевод А. Кимелева) .. 29
  
  Часть 1
  АНТИСЕМИТИЗМ
  Глава первая. Антисемитизм как вызов здравому смыслу
  (перевод А. Кимелева) .............................. 35
  
  Глава вторая. Евреи, национальное государство и зарождение антисемитизма(перевод А. Кимелева) ................... 45
  1. Двусмысленности эмансипации и еврей - государственный банкир ... 45
  2. Ранний антисемитизм ..................................... 67
  3. Первые антисемитские партии ....... ................ 77
  4. Левацкий антисемитизм .............................. 85
  5. Золотой век безопасности ........................... 96
  
  Глава третья. Евреи и общество (перевод А. Кимелева).... 101
  1. Между парией и парвеню ............................. 103
  2. Могущественный кудесник............................. 119
  3. Между пороком и nрестуnлением ...................... 133
  
  Глава четвертая. История Дрейфуса (перевод Л. А Седова)..... 145
  1. Фактическая сторона дела ..... . ................... 145
  2. Третья республика и французское еврейство .......... 152
  3. Армия и духовенство против республики ...... .... 158
  4. Народ и толпа ................................... 166
  5. Евреи и дрейфусары .............................. 178
  6. Помилование и его значение ...................... 180
  
  Часть 11
  ИМПЕРИАЛИЗМ
  Глава пятая. Политическая эмансипация буржуазии (перевод Л. А. Седова ...... .
  1. Экспансия и государство-нация......185
  2. Власть и буржуазия ............... .
  3. Союз между толпой и капиталом ... 215
  
  Глава шестая. Расовый образ мысли до появления расизма
  (перевод Л. А. Седова) .............................. .
  1. "Раса» аристократов против (<Нации» граждан
  2. Расовое единство вместо национального освобождения
  3. Новый ключ к истории
  4. "Права англичанина» против прав человека
  
  Глава седьмая. Раса и бюрократия (перевод Л. А Седова)
  1. Фантомный мир Черного континента
  2. Золото и раса
  3. Империалистический характер
  
  Глава восьмая. Континентальный империализм: пандвижения
  (перевод А. Д. Ковалева)
  1. Племенной национализм
  2. Наследие беззаконuя
  3. Партия и Движение
  
  Глава девятая. Упадок национального государства и конец прав человека
  (перевод А. Д. Ковалева) ... 361
  1. «Национал.ъные менъшинства)) и «люди без государства)).... 364
  2. Перипетии Прав Человека ....................... 389
  
  Часть 111
  ТОТАЛИТАРИЗМ
  Глава десятая. Бесклассовое общество (перевод А. Д. Ковалева)... 407
  1. Массы ...... 407
  2. Временный союз между толпой и элитой ..... 433
  
  Глава одиннадцатая. Тоталитарное движение
  (перевод Ю. Б. Мишкенене) ..... 451
  1. Тотал.итарная nроnаганда..... 451
  2. Тотал.итарная организация .... 479
  
  Глава двенадцатая. Тоталитаризм у власти
  (перевод И. В. Борисовой) ... 509
  1. Так называемое тотал.итарное государство .... 513
  2. Тайная полиция ...... 545
  З. Тотал.ъное господство.... 568
  
  Глава тринадцатая. Идеология и террор: новая форма правления
  (перевод А. Д. Ковалева) .. 597
  Послесловие к русскому изданию. Ханна Арендт и проблема
  тоталитаризма (Ю. Н. Давыдов) .... 623
  Библиография .... 639
  Указатель имен ... 664
  Содержание . 671

• 2011.06.03 | igorg

  На Івано-Франківщині знайшли останки понад 200 жертв НКВС. Кожна п’ята — дитина

  http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2011/22/04_1.html
  http://ntktv.ua/categories/teleprogrami/x202arozkopki-u-seli-pshenichniki-x202crlm Відео!!!
  
  Поблизу села Пшеничники, на Прикарпатті, виявили останки понад 220 осіб.
  «Це не викопати яму, а перелопатити, це велика праця», — сказав судмедексперт. За словами судмед-експерта Омеляна Льовіцького, «тут потрібно перекопати 4 тисячі квадратних метрів».
  Найімовірніше, припускають, це — місцева інтелігенція або просто грамотні, освічені люди. У землі лежать цілі родини, разом із дітьми, які, за даними дослідників, є жертвами НКВС.
  За словами місцевих жителів, тоді майже все село знало, що НКВС звозять у цей район тіла своїх закатованих жертв. Але тільки одиниці знали, де їх ховали.
  Останки більш як 200 осіб вже знайдено у полі під Пшеничниками. Кожна п’ята з них — дитина. Деякі — зовсім маленькі, кажуть експерти: по щелепах видно, що молочні зуби ледве прорізалися.
  За даними судмедекспертів, чоловічої статі було 70 осіб, жіночої — 40. Не встановлено — 20.
  Про те, що поховання — це жертви НКВС, експерти наводять численні свідчення жителів села, які бачили «зелені вантажівки» з тілами.
  У 1939–1941 роках, якими датується це поховання, у Пшеничниках саме перебував гарнізон НКВС — підозріла рідкість для простого села, вважають історики.
  Саме у це село звозили убитих ув’язнених із трьох в’язниць Прикарпаття — Станіславської (Івано-Франківської), Тисменицької і Тлумацької. Місце масових поховань знайшли завдяки геосканеру.
  «Що особливо уразило дослідників і підтвердило свідоцтва людей, — серед тих знищених людей були навіть діти, — сказав історик, член Меморіалу Василь Тимків. — Учасники розкопок знайшли тіло матері з маленькою дитиною на руках, і вона перед смертю обіймає свою дитину».
  У тілах загиблих — гаки та інші гострі металеві предмети, що свідчить про жорстокі тортури, яких зазнали ув’язнені. Багато тіл жертв було розчленовано. Ще один важливий факт — залишків одягу на більшості тіл не виявили, одяг залишали у в’язницях.
  За словами Тимківа, коли були відкриті «ці в’язниці, то очевидці побачили величезну кількість, буквально скирти, одягу. Ним були забиті цілі кімнати, і навіть на вулицях він валявся. Серед цього одягу, до речі, було багато гуцульського національного вбрання».
  Після ретельного аналізу залишки тіл перепоховають за християнським обрядом.
  Як повідомлялося 7 травня, напередодні Дня Перемоги в Києві у Биківні знайшли поховання поляків, розстріляних НКВС.
  Символічно, що ці події відбулися саме тоді, коли українців намагаються знову «построїти» під червоним прапором. Однак закатовані саме під цим прапором наші діди-прадіди навіть із потойбіччя протестують. Разом із нами, нині сущими.
  
  
  Підготувала Ольга ЮСЕНКО

• 2012.01.25 | igorg

  Немецкая автономия на Волге. 1918-1941 гг.

  http://infanata.ifolder.ru/28285529
  
  Название: Немецкая автономия на Волге. 1918-1941 гг.
  Автор: Герман А.А.
  Издательство: МСНК-пресс
  Год: 2007
  Страниц: 576
  Формат: DjVu
  Размер: 3.6 MB
  ISBN: 978-5-98355-030-8
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  
  В предлагаемом читателю втором издании книги, исправленном и дополненном, автор освещает историю создания и функционирования на Волге немецкого национально-территориального образования в 1914-1941 гг.
  На основе архивных материалов и других источников анализируются факторы, обусловившие образование немецкой автономии, показывается роль поволжских немцев в событиях Гражданской войны и военного коммунизма. Подробно освещаются события 1921 года - одного из самых трагических в судьбе немцев Поволжья, анализируется экономическое, социальное, политическое и культурное развитие на разных исторических этапах: в годы НЭПа, первых двух пятилеток, накануне и в начале Великой Отечественной войны. Особое внимание уделяется вопросу ликвидации АССР немцев Поволжья и депортации немецкого населения с берегов Волги в Сибирь и Казахстан.
  Для специалистов и широкого круга читателей, интересующихся историей и судьбой поволжских немцев.

• 2012.01.25 | igorg

  Немцы СССР в "Трудовой армии" (1941-1945)

  http://infanata.ifolder.ru/28285710
  
  Название: Немцы СССР в "Трудовой армии" (1941-1945)
  Автор: Герман А.А., Курочкин А.Н.
  Издательство: Готика
  Год: 1998
  Страниц: 208
  Формат: DjVu
  Размер: 2.8 MB
  ISBN: 5-7834-0029-7
  Качество: Хорошее
  Язык: Русский
  
  В книге исследуются проблемы использования принудительного труда советских немцев в годы Великой Отечественной войны. главное внимание уделено так называемой "Трудовой армии" - военизированным формированием из немцев, сочетавшим в себе элементы военной организации , производственной деятельности и гулаговского режима содержания. рассмотрены основные этапы создания "Трудармии" места размещения трудармейцев, характер их трудовой деятельности, режим содержания, условия жизни,
  В основе книги лежит большой фактологический материал, прежде всего архивный. часть которого впервые вводится в оборот.
  Для широкого круга читателей интересующихся судьбами немцев в России.