“Какая разніца” – можливість сформувати цінності української національної ідентичності.
Для більшости патріотів, які подивились вітання Зеленського з Новим роком (чи “говносдимом”) різануло оте “какая разніца”. Дуже технологічне та орієнтоване на масового споживача шоу проголосило це новою парадигмою внутрішньої політики з метою об’єднання українців. При тому, що воно було подано в обгортці, яку ми не раз чули від прихильників “рускава міра”. У купі з кількома десятками разів повтореною мантрою про мир, можливо, будь якою ціною, це створює низку загроз.
Проте варто поглянути на цю проблему глибше.
По-перше, в Україні проживають по факту дві великі групи: українців (прихильників української національної ідеї) та урсрівців / малоросів (до речі, малоросами ще Драгоманов назвав тих українців, які пішли на служіння імперії; адже через принизливе використання поняття “Малоросія” у середині ХІХ століття в середовищі українських інтелектуалів було ухвалене рішення до зміни самоназви від русинів до українців). Ясна річ, що є ще відверті московити, які використовують урсрівців / малоросів у своїх інтересах, через їх тяглість до надбання Російської, Совєтської і сучасної Московської імперій. Вони, по суті, живуть у парадигмі УРСР після проголошення суверенітету у складі СССР, проте ще готові стати незалежними від Москви і піти від неї геть.
По-друге, влітку чи навіть восени 2013 року, до розвороту у бік Московії, через який почався Євромайдан, патріотична активна меншість була готова на численні компроміси і поступову декомунізацію та деколонізацію України, які могли тягнутися багато років. Але Євромайдан і напад Московії на Україну, анексія Криму та російсько-українська війна на Донбасі докорінно змінили ситуацію.
Якщо протягом 2014 року, на жаль, нечисленна активна меншість намагалась у перервах між волонтерськими поїздками на схід, волонтерськими десантами чи спонуканнями влади до реформ сформувати цінності української ідентичности, то з ухваленням у квітні 2015 року декомунізаційного закону всі кинулись на це поле битви. Декомунізація, в основному, була закінчена протягом 2015 – початку 2017 років. Після того активно проводилась робота із розвіяння московських міфів щодо важливих історичних подій та діячів української історії та олюднення історії на прикладах гідних патріотичних українців. Друга ж половина 2018 – початок 2019 року – це підготовка і утворення Православної Церкви України. У цьому цейтноті питання цінностей української національної ідентичності було забуте, проте вже ні в кого не стало виникати сумнівів, що національна ідентичність має базуватись на принципі політичної нації – всіх тих громадян, які себе усвідомлюють себе українцями.
А тепер повернімося до наших реалій. Підхід “какая разніца” – це, по суті, повернення до status quo літа – осені 2013 року, коли активна меншість готова була на великі компроміси. Але у січні 2020 року таке повернення не буде сприйнято цією активною меншістю, а отже конфлікт може загостритися.
Ясна річ, що ревізія декомунізації, якщо виникатимуть системні спроби по всій Україні, наштовхнеться на активний спротив меншості. Проте активність Кернеса у Харкові щодо “вєлікава жукія” співпала у часі із приходом до влади Зеленського. І відступати він не збирається. Звісно, можна навести приклад того, як Кернес до Верховного суду боровся за почесного громадянина Харкова сенатора Ради Федерації Московії Шишкіна.
Проте спроба винести за дужки українських національних героїв зараз вже неможлива і загрозлива для України, бо це спровокує конфлікт, який Зеленський використовуватиме для маргіналізації активної меншості, а активна меншість візьме на озброєння єдино можливу у такій ситуації тактику ОУН 1930-х років – проведення атентатів. На жаль, це вестиме до розколу країни. При чому така ситуація може бути спровокованою відсутністю поступу у справі деколонізації тривалий час чи спробами ревізії декомунізації або нехтуванням декомунізаційним законом, в угоду рішенню місцевої громади. Як варіант, у разі активного втюхування ОРДЛО до України із непоширенням декомунізації на ті території. Варіантів може багато.
Наше завдання – уникнути розколу, бо це призведе до подальшої втрати територій. Тому важливо сформувати нарешті перелік засадничих цінностей і ідей української національної ідентичності та сформулювати якою ми бачимо Україну через 10-15 років (до речі, у цьому сенсі серіал слуга урода є технологічним прикладом). При цьому варто не лише це сформулювати, а й домовитись між собою про розуміння термінології (понятійний апарат) та способів побудови України – політичної нації з українською національної ідентичністю.
У нас немає достатніх ресурсів, щоби зняти подібний рейтинговий серіал, тому все зводиться до текстів, інфографік, кліпів, відеобложиків – всього набору дігіталізації. Зрозумілою для простої домогосподарки мовою. Проте цей перелік має бути, бо наразі існують окремі уривки без цілісної картинки.
При цьому для нас це можливість не тільки довести справу до кінця у справі визначення що таке є модерна українська національна ідея та ідентичність і перетягнути на свій бік нових прихильників, а й, за певних умов, впливати на парадигми “какая разніца” від Зеленського.
Слід розуміти, що саме розвороти до Москви спровокували 3 потужних майдани в Україні: Революцію на граніті 1990, Помаранчеву революцію 2004 та Євромайдан / Революцію Гідності 2013-2014 років. Тому, очевидно, що і наступний майдан буде викликаний питаннями потреби справедливості, бо ж перетворення України на Бєлоруссію-2 (а поки, скидається, обраний саме цей сценарій) обов’язково приведе нас до гнітючої несправедливості та до Московії з тайожним саюзом.
Тому за справу! Адже у нас тут ціле поле для оранки!!
Сергій Петров, ІЦ “Майдан Моніторинг”
