Микола Рябчук: Мовне «кидалово»

Закон України «Про засади державної мовної політики», проштампований 3 липня у другому читанні Верховною Радою, поставив жирну крапку у затяжних і, як з’ясувалося, нікому не потрібних дискусіях про мовну політику, а заразом і на ліберальних сподіваннях компромісного, більш-менш комфортного облаштування мовного простору в Україні для обох основних спільнот.

«Мовний закон є нічим іншим, як оголошенням війни проти всього українського», – написав у своєму блозі Олександр Мотиль. «Рубікон перейдено. Ухваленням Закону “Про засади державної мовної політики” влада остаточно й незворотно довела свою нелегітимність… [Вони] гуртуються не за нормами Конституції, а за звичаями банди, тому слід підкреслити: вся влада в Україні відсьогодні незаконна», – написав в «Українському тижні» Юрій Макаров. «Це остаточний кінець фарсу “української парламентської демократії”», – прокоментувала подію Оксана Забужко.

Реакція більшості українських інтелектуалів була загалом подібною: «Це один із найрішучіших кроків теперішнього окупаційного керівництва у виконанні того плану, що його вони так старанно втілюють, дорвавшися до абсолютної влади у 2010 році… дуже відвертий удар по самих підвалинах української державної незалежності, по її символічно-смисловому наповненні» (Юрій Андрухович). «Владу в країні захопила банда, яка знищує не лише мову – знищує країну, знищує все! Вчора вони просто перейшли останню межу, після якої влада повністю втрачає леґітимність» (Іван Андрусяк). «Сумнівів не лишається: Україну справді окуповано представниками зажерливого, агресивного й безжального угруповання, яке загартувалося на теренах Донбасу в легендарних битвах 1990-х… Ментально ці люди лишилися типовими “совками”» (Максим Стріха). «Bони ставлять Україну на межу громадянської війни» (Ярослав Грицак).

Прикметно, що й російськомовна спільнота – принаймні в особі своїх порядніших та інтеліґентніших представників – поставилася до Закону не менш скептично, хоч і не так емоційно. Андрій Курков пояснив у британській «Ґардіан» причину не зовсім зрозумілих західному читачеві пристрастей довкола мовного закону, згадавши зокрема і кількасотлітню історію русифікації України, і сьогоднішню експансію «донецьких», і запевнивши врешті своїх читачів, що хоч йому й легше писати твори рідною російською мовою, його цілком влаштовує українська як єдина державна (“I am happy with Ukrainian as the sole national language”).

Олександр Ройтбруд у розлогому інтерв’ю заявив, що «жодного утиску російської мови в Україні немає». «Мені цей закон не подобається, – сказав він, – бо я розумію його підтекст… Знову починається технологія стравлювання двох частин України… Щоб мобілізувати й налякати Схід. Щоб виборці Сходу замість того, щоб проголосувати за адекватнішу соціальну програму, адекватніший цивілізаційний проект чи іншу економічну модель, проголосували “за своїх”, тому що “страшні бандерівці” змусять говорити їх українською мовою, а хто не захоче, того розстріляють. Ось ці страхи, що нагнітаються, і розколюють суспільство… Мовне питання – не є проблемою, проблема – коли ним хочуть підмінити серйозніші речі… Як відомо, Росія хоче закінчуватися там, де закінчується російська мова. Я розмовляю російською, але не бажаю, щоб Росія була тут. Мені досить того, що я спостерігаю за нею в інтернеті і розумію, чому я цього не хочу».

Асоціація єврейських організацій і общин України (Ваад) у спеціально прийнятій заяві констатувала, що Закон «порушує громадський консенсус щодо мовного питання, призводить до суспільного протистояння, розв’язує руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у реґіонах, де є більше 10% іномовного населення». «Автори законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові». «На наш погляд, законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положенням Європейській хартії реґіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин».

Передбачувана реакція

Ця реакція була загалом передбачуваною, оскільки сам тексту Закону – і в його первісній версії, запропонованій два роки тому Єфремовим, Симоненком та Гриневицьким під назвою «Про мови в Україні», і в теперішній, косметично модифікованій Сергієм Ківаловим та Вадимом Колєсніченком, – не витримував жодної професійної критики, про що неодноразово писали фахівці – і українські, і зарубіжні.

У висновках експертів зокрема зазначалося, що «багато статтей містять двозначні формулювання, які дають змогу використовувати російську замість інших реґіональних мов», а «в кількох ключових ділянках навіть замість державної української» (а не поряд із нею, як запевняють розробники закону). Зазначалося також, що для запровадження закону у повному обсязі для всіх згаданих у ньому 18 міноритарних мов потрібні велетенські кошти й чимало часу, яких розробниками закону абсолютно не передбачено (законопроект має набути чинності відразу після його ухвалення). Це означає, скоріш за все, «що його взагалі ніхто не збирається виконувати або будуть виконувати тільки щодо тих мов, для яких уже є наявні передумови, тобто насамперед щодо російської».

Серед інших відзначених експертами вад закону – усунення «державного реґулювання в тих практиках, як-от кінопрокаті й телерадіомовленні, де воно покликане не так забезпечити домінування української мови, як запобігти домінуванню російської». Тим часом справді якісний закон про мови мав би передбачити «механізми підтримки української мови у книговиданні, друкованих медіях, аудіо- та відеодисках, комп’ютерних програмах, де квоти навряд чи будуть ефективними, тож краще застосувати податкові пільги або бюджетні дотації. Це та позитивна дискримінація чи підтримча дія, яку демократичні держави застосовують задля захисту мовних прав у цих ділянках». [pravda.com.ua]

Група експертів від низки громадських організацій поставила на карб авторам законопроекту іґнорування того факту, що «мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії». Відтак, стверджували вони, «прихованою метою законопроекту є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії. В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України». [experts.in.ua]

Властиво, подібні висновки було зроблено ще два роки тому – стосовно попереднього законопроекту (Єфремова-Симоненка-Гриневицького), що його Ківалов-Колесніченко лише трохи підправили. Розробники того проекту, на думку експертів з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Кураса НАН України, прагли «не лише забезпечити право частини громадян уживати російську мову, а й зберегти успадковану від радянських часів практику активного чи принаймні пасивного вживання цієї мови майже всіма громадянами… Законопроект не містить жодних механізмів подолання характерної нині для українського суспільства асиметрії двомовності, тобто збільшення кількості російськомовних громадян з активним знанням державної мови. Інакше кажучи, замість захисту мовних прав громадян маємо тут намір увічнити наслідки радянської політики русифікації». Пропонована законопроектом «відмова від регулювання мововжитку в недержавній сфері означає згоду держави на вільну конкуренцію мов, у якій, з огляду на кращі стартові умови, неминуче перемагатиме російська». Назагал – документові притаманна глибока «суперечність між декларованою спрямованістю на захист прав громадян і реальним змістом законопроекту, який утверджує права однієї мовної групи за рахунок іншої». [dt.ua]

Вкрай неґативно поставилися до законопроекту й російськомовні фахівці – принаймні та їх частина, котра не належить до і не залежить від Партії реґіонів та її доброчинств:

«Некоторые положения “Европейской хартии региональных языков и языков меньшинств”, – написав донеччанин Олексій Панич, – действительно нуждаются в адаптации применительно к современной украинской культурной ситуации (которую в целом можно определить как “постколониальную” и не имеющую аналогов в Европе к западу от Украины)… В данном законопроекте, однако, буква Европейской хартии сохранена только там, где ее буквальное применение в украинском контексте может дать совершенно невозможные к западу от Украины результаты. В тех же случаях, когда сохранение буквы и духа Европейской хартии как раз желательны, они, наоборот, подвергаются систематическому (сознательному или бессознательному) искажению…

Выпячивание авторами законопроекта русского языка … наводит на мысль о том, что подлинной целью законопроекта является не гармонизация языкового аспекта политической и культурной жизни украинского государства, а приведение этой жизни в соответствие с политическими интересами и амбициями другого, сопредельного с Украиной, государства… Анализ предложенного законопроекта показывает, что гарантирование их дальнейшего развития в виде комплекса правовых норм, предложенных в данном законопроекте, в действительности повлечет за собой разрушительные культурные и политические последствия». (Див. «Русский язык и литература в учебных заведениях», №5, 2011, с. 23-26).

Що ж до міжнародної експертизи згаданих мовних проектів, то й тут висновки західних фахівців не відрізнялися від українських сутнісно, хоча й формулювалися делікатніше, специфічно-обтічною мовою європейської дипломатії. Так Венеціанська Комісія, на схвальний відгук якої облудно посилається Колесніченко, заявила насправді, що «подальші вдосконалення, сильніші ґарантії та суттєвіші зміни повинні бути впроваджені до нормативної бази закону». Зокрема, «з огляду на специфічну ситуацію в Україні, залишається невирішеним питання належних ґарантій для консолідації української мови як єдиної державної та для її ролі в українському багатомовному суспільстві. Венеціанська Комісія може лише повторити свій заклик, висловлений у попередньому відгуку [на ідентичний проект Єфремова-Симоненка-Гриневицького], до справедливої рівноваги між захистом прав меншин, з одного боку, та збереженням державної мови як засобу суспільної інтеґрації, з іншого».

Верховний комісар Організації безпеки та співробітництва в Європі у справах національних меншин Кнут Волленбек ствердив, що законопроект майже виключно зосереджується на захисті та просуванні російської мови і практично не передбачає належного захисту мов менш чисельних нацменшин. «Такий підхід спотворює ціль і призначення міжнародних інструментів з питань прав людини та прав національних меншин, учасником яких є Україна, зокрема, Європейської хартії регіональних і міноритарних мов та Рамкової конвенції про захист національних меншин».

Ба більше, законопроект «надає недостатні гарантії носіям української мови, які проживають у регіонах, де більшість розмовляє мовою національних меншин». Навпаки, він містить цілу низку положень, які можуть мати «негативний вплив на позицію та використання Державної мови». Назагал, документ «не передбачає врегулювання мовного питання в Україні таким чином, щоб це відповідало правам національних меншин згідно з міжнародними стандартами, не передбачає підтримки балансу між інтересами різних суспільних груп та не сприяє інтеграції і стабільності українського суспільства. Проект Закону про мови, – вважає Кнут Волленбек, – може радше збільшити, а не зменшити напругу між носіями різних мов та поглибити існуючий поділ у суспільстві.

З огляду на це Верховний Комісар ОБСЄ порекомендував українській владі «утриматися від розгляду проекту Закону в його теперішній формі й зосередитися натомість на здійсненні всеохопної реформи застарілого українського законодавства у сфері національних меншин та мовних питань… Проведення широких та прозорих консультацій за участю представників національних меншин, різних лінгвістичних груп, та громадянського суспільства загалом може сприяти досягненню суспільного компромісу та забезпечити захист і повагу як інтересів держави, так і спільнот».

Сухий залишок

Якщо підсумувати ці та інші експертні застереження до Закону, вони коротко зводяться до кількох пунктів:

1. Закон не враховує специфічної (постколоніальної) ситуації в Україні і не передбачає жодних ґарантій для української мови, яка в більшості реґіонів країни потребує захисту і підтримки значно більшою мірою, ніж панівна російська.

2. Ряд положень Закону допускає використання «реґіональних» мов (реально – російської) не поряд із державною, а замість неї. Натомість жодних правових механізмів, які би чітко забороняли (й карали) таку підміну Закон не передбачає. Це відкриває широкі можливості для витіснення української мови з ужитку в більшості реґіонів країни, ставлячи місцеве україномовне населення в стан найбезправнішої національної меншини.

3. Закон, за влучним спостереженням Володимира Кулика, змішує дві різні проблеми, які потребують окремого вирішення: захист мовних прав і захист малопоширених мов. Російська мова не потребує захисту, натомість караїмська не може мати тих самих прав – із цілком очевидної причини своєї малопоширеності. Найрозумніше у цій ситуації – вивести російську мову з числа міноритарних мов, описаних Європейською Хартією, і реґламентувати її реґіональний статус окремим законом, зосередившись не на її захисті (такому ж безглуздому, як і захист англійської чи китайської), а на правових аспектах її використання поряд із державною (проте в жодному разі не замість).

4. Закон розглядає проблему прав у фатальному відриві від проблеми обов’язків. Право українського громадянина використовувати свою мову у спілкуванні з органами влади й отримувати нею всю належну інформацію матиме сенс лише тоді, коли органи влади матимуть обов’язок спілкуватися з громадянином зручною для нього (а не для себе) мовою (реально – українською або російською, хоча в окремих реґіонах це може бути й угорська, румунська чи кримсько-татарська). На практиці це означає, що законом має бути передбачений порядок вишколу та атестації держслужбовців з обох мов – державної та реґіональної, а також порядок накладення санкцій за відмову спілкуватися з громадянином зручною для нього мовою – державною чи реґіональною (причому саме в такому порядку: починати будь-яке спілкування український державний службовець зобов’язаний державною мовою, після чого, на побажання громадянина, може перейти на реґіональну).

Прикметно, що ніхто з критиків Ківаловсько-Колесніченкового закону до проблеми співвідношення прав і обов’язків так і не дійшов – чи то просто не усвідомлюючи важливості цієї проблеми, а чи, навпаки, надто добре розуміючи, що у нашій засадничо неправовій державі обсяг прав і обов’язків визначають собі самі держслужбовці, а не їхні клієнти-громадяни. Здається, лише Борис Бахтєєв проникливо зауважив, що державна мова – «це передусім обов’язок самої держави. В особі її чиновників, зокрема. Для громадян державна мова – це не обов’язок, а право, зокрема, право отримувати повну й вичерпну офіційну інформацію раз і назавжди визначеною мовою, а не щоразу різними. У нас же чиновники й надалі розмовляли й розмовляють, як їм заманеться. Під виглядом державної мови держава вирішила запровадити обов’язок для громадян, не обтяжуючи жодними зобов’язаннями саму себе – принаймні, саме так це виглядає на практиці. Чи не в тому полягає корінь проблеми? Чи не тому боротьба за українську мову зазнала поразки? Власне, розв’язання мовної проблеми є дуже й дуже простим: коли в моєму діалозі з чиновником – я, а не чиновник, буду вирішувати, якою мовою той діалог вести; коли чиновник підлаштовуватиметься під мене – а не вимагатиме, щоб я підлаштовувався під нього, – лише тоді жодна офіційна багатомовність не буде страшною. От тільки змінити чиновників і їхні стосунки із громадянами – того жоден закон про мови не здатний».

До сказаного варто додати, що чітка реґламентація мовних обов’язків (із жорстким санкціонуванням за їхнє порушення) мала би поширюватися на певний перехідний період не лише на державних службовців, а й на всю сферу обслуговування, – лише тоді мовні права громадян – і російськомовних, і україномовних – будуть по-справжньому забезпечені.

Але зрозуміло, що зовсім не про таку двомовність ішлося пп. Ківалову-Колєсніченку та їхнім прибічникам. Саме тому вони й не допустили жодного обговорення законопроекту в парламенті, протягнувши його суто шахрайським голосуванням – без висновків відповідних комітетів, без урахування будь-яких поправок і навіть без належного кворуму. «Мы кинули их как котят», – хвацько прокоментував типово реґіоналівське глумління над законами й процедурами їхній головний парламентський дириґент Михайло Чечетов.

(Не)можливість діалогу

Не минуло й трьох днів, як причина небувалого поспіху з мовним «кидаловом» стала цілком зрозумілою. «Українська правда» опублікувала пакет документів, підготовлених Партією реґіонів для своїх місцевих штабів напередодні виборів. Кампанія, як випливає з реґіоналівських «темників», має триматися на трьох стовпах: так званих «соціальних ініціативах» президента, успішному (начебто) проведенні Євро-2012 та мовній політиці, квінтесенцією якої можна вважати безсоромно-демагогічне гасло «Мы хотим говорить на родном языке!» (мовби хтось в Україні справді такого права позбавлений).

Прикметно, що всі ці «ініціативи» були оформлені, як видно із документів, ще 26 червня, а 3 липня, у день голосування, уже відісляні до реґіональних штабів. Це великою мірою пояснює причину такого безсоромно-нахрапистого проштовхування «кидаловського» закону через парламент («Партия сказала: “Надо!” – Чечетов ответил: “Есть!”»). Не менш промовистим під цим оглядом є й зникнення мовної теми з реґіоналівських «темників» на післявиборчий період. Тут, виглядає, ця тема перестає вже бути «важливою й актуальною», натомість головна увага зосереджується на переконуванні суспільства, що ніяких фальсифікацій не було: «Слоганы червертой волны (ноябрь): “Честные выборы – демократическая власть!”, “Результатам доверяем!”, “Выбор народа – стабильность и благополучие!”».

Сказане, звісно, не означає, що реґіонали поховають мовний закон після виборів, як поховали вже червоний прапор. Сказане означає лише, що мова яж ніяк не є для них ідеологічним пріоритетом, а всього лише – предметом торгів, зисків та калькуляцій. Саме тому й не було жодного посутнього обговорення «кидаловського» закону ані в суспільстві, ані в парламенті, – як не було й у випадку прибуткових (прнаймні так реґіоналам здавалося) «харківських» угод. Можна назвати це прагматизмом, хоча насправді це, звичайно, банальний політичний цинізм. Вести будь-який суспільно значущий діалог із фаховими кидайлами, на жаль, неможливо. Хіба що – в телевізійних talk-show, де Ірина Фаріон може бути єдиним адекватним для них співрозмовником.

Все це не означає, однак, що такий діалог українському суспільству не потрібен. Але для цього потрібно знайти партнерів, здатних чути одне одного. І посутньо відповідати. Бо якщо російськомовні громадяни у певних реґіонах справді вважають, що їхні мовні права обмежені, їх варто розширити. Але при цьому треба чітко сказати дві речі:

а) таке розширення в жодному разі не повинно означати звуження чи обмеження прав для громадян україномовних; вони повинні бути забезпечені для них принаймні в тому самому обсязі, причому не на рівні декларацій, а на рівні жорстких правових механізмів;

б) розширення прав російськомовних громадян жодною мірою не стосується державних службовців, які мають щодо громадян не права, а лише обов’язки; у даному випадку – обов’язок вільно володіти обома мовами і спілкуватися з конкретним громадянином зручнішою для нього мовою (причому, знову ж таки, цей обов’язок повинен існувати не декларативно, а на рівні жорсткої законодавчої вимоги, підкріпленої відповідними санкціями щодо її порушників).

Ось, гадаю, ті рамки, в яких наші дві основні спільноти, україномовна і російськомовна, могли б вести раціональний діалог. І якщо хтось урешті підготує закон, де передбачено згадані вище правові механізми (атестацію всіх держслужбовців з обох мов, систему санкцій для порушників, тощо), не бачу жодних резонних підстав його не підтримати.

А поки що всі ті закони, які нам підсовують без зазначених правових механізмів, – це звичайнісіньке політичне шулерство, яке багатьох може обурювати, проте не повинно дивувати – з огляду як на походження, так і на реальне призначення всіх цих «ініціатив».

Західна аналітична група

1 Comment

  1. ! Професійні паріоти-українці не будуть знімати українське кіно, а будуть кіно з російської перекладати українською. Вони не будуть робити хороші товари (фотоапарати, відеоапаратуру, автомобілі, тощо), дороги, будувати дамби в західній Україні, щоб там не було затоплень.
    Головна мета мовно-стурбованих, українських-українців, щоби зникла остання людина на Україні, яка розмовляє і розуміє російську мову, а це мільйони громадян України. Все життя українських націоналістів (фашистів) буде спрямовано на вирішення тільки цієї проблеми. Проблеми доступного житла, охорони здоров’я в порівнянні з цим, дрібниці! Мати особливі дивіденди із свого етнічного походження та вічна війна з «москалями», це їх основна параноїдальна ідея!

Los comentarios están cerrados.