Прощання з ВІТАЛІЄМ ШЕВЧЕНКОМ – 18 грудня, у вівторок, об 11:00 – 11:30 біля його дому на вулиці Зодчих, 62-А, помешкання 112, 4-й під΄їзд (Борщагівка). Їхати від ст. метро «Академмістечко» автобусом 23, тролейбусом 39, маршрутками 23, 301 Кільцевою дорогою до зупинки «Електронмаш». Похорон на кладовищі в Софіївській Борщагівці.
Помер ВІТАЛІЙ ШЕВЧЕНКО – журналіст, учасник українського національно-демократичного руху.
Народився Віталій Никифорович 20 березня 1934 року в Донецьку. Помер 16 грудня 2012 року в Києві.
Батько – агроном з-під Конотопа Сумської обл., мати – лікар зі Стародуба Брянської обл., до війни були членами ВКП(б). В комуністичному дусі виховували й сина. До інших політичних поглядів він прийшов сам у кінці 40-х – на початку 60-х.
Закінчив факультет журналістики Київського університету в 1956, після чого працював у редакціях газет, в Українському товаристві дружби й культурних зв’язків з зарубіжними країнами. Був офіцером запасу КГБ і членом КПРС. У кінці 50-х та на початку 60-х працював у Невельській міській ґазеті “Ленинец” на Сахаліні, у 70-х – у РАТАУ в Києві. Перед арештом у 1980 В. Шевченко працював у відділі технічної інформації на заводі “Електронмаш”.
У 60-х належав до гуртка з економістом Б. Орловським, інженером А. Матвієнком – розмножували самвидавські тексти. Написав дві статті – “Громадою обух сталить” (1964, про єднання всіх національних сил для боротьби проти тоталітарного режиму) і “Національна політика в Чехословаччині очима українця” (1965). У ній Шевченко твердить, що національні меншини в Чехословаччині та Югославії мають можливість розвиватися, тоді як в СРСР і в Китаї ведеться політика на їх асиміляцію і знищення. Обидві статті потрапили в КГБ, але тільки другий, як ідентифікований за почерком, увійшов до звинувачення Шевченкові.
1974, після арешту редактора “Українського вісника” (УВ) В΄ячеслава Чорновола, Степан Хмара відновив його видання. Плівка з випуском 7/8 номера була передана на Захід. Там номер вийшов друком українською та англійською мовами і став одним із найважливіших джерел історії репресій середини 70-х. До С. Хмари підключився київський журналіст Олесь Шевченко, а через нього й Віталій Шевченко. Разом вони розповсюджували № 7/8 УВ і підготували матеріали до наступних випусків. Кілька років КГБ не міг розкрити, хто видає УВ, можливо, тому, що видавці раніше не брали участі в легальному національно-демократичному русі, а також тому, що після обшуку в С. Хмари на початку 1975 вони припинили видання журналу і будь-яку небезпечну діяльність, а вже готовий 9-й випуск після двох невдалих спроб передати за кордон потрапив під час обшуків до рук працівників КГБ.
Для наступного, 10-го числа УВ В. Шевченко написав і передав С. Хмарі в м. Червоноград Львівської обл. статтю “Класова структура радянського суспільства” (класи – партійно-радянська бюрократія, яка колективно володіє засобами виробництва, і трудящі. Обидва класи поділяються на підкласи). Статтю там довелося знищити.
В. Шевченко був заарештований 14 квітня 1980 року. Справу В. Шевченка, С. Хмари і О. Шевченка розглядав Львівський обласний суд 15 – 24 грудня 1980 року. Родичів підсудних допустили до зали суду лишень четвертого дня, спершу допитавши як свідків. Нікого більше в залі суду не було. За ст. 62, ч. І, КК УРСР Шевченкові інкримінували: зберігання і розповсюдження «Українського вісника», авторство праці “Національна політика в Чехословаччині очима українця”; “антирадянські за змістом” записи на полях двох вилучених у нього томів Леніна; за ст. 70 КК РРФСР і за ст. 62 КК УРСР – усна “антирадянська пропаганда”, яку Шевченко вів у кінці 50-х на Сахаліні, а потім у Києві. Свідками виступали партпрацівники з м. Невельська (Сахалін), співробітники РАТАУ, інженери київських заводів. “Антирадянська агітація” полягала в тому, що В. Шевченко говорив про погане збереження пам’яток культури, що сільське господарство зайшло в глухий кут, про витратну економічну політику, про штучний голод 30-х рр., про примусову колективізацію. Учений секретар останнього місця роботи Шевченка на запитання “Невже підсудний не вів на роботі антирадянські розмови?” відповів: “Ми його боялися, адже він – член партії і офіцер запасу КГБ, тому з ним не розмовляли”.
Прокурор завимагав для В. Шевченка 6 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. Суд, “враховуючи особу звинуваченого”, засудив його до 7 р. таборів і 4 р. заслання. 31.03.1980 Верховний Суд УРСР розглядав касаційну скаргу Шевченка і залишив вирок без змін.
Термін відбував у 37-му лагпункті таборів суворого режиму в сел. Половинка Пермської обл., Урал. Брав участь у колективних акціях протесту, в тому числі в страйку 1981, за що карали штрафним ізолятором і позбавленням побачень.
Звільнений 5 лютого 1987 року. Активіст Українського культурологічного клубу (УКК, 1987-1988), автор низки самвидавських статей, в у т.ч. про необхідність відновлення українських і білоруських Православних і Греко-Католицьких Церков, про синьо-жовтий прапор, тризуб та ін.
30 грудня 1987 року у складі редакції відновленого влітку В. Чорноволом “Українського вісника” увійшов до Української Гельсінкської Групи, яка влітку 1988 була реформована в Українську Гельсінкську Спілку, а в квітні 1990 – в Українську Республіканську партію. 1997 перейшов до Народного Руху України.
З 1993 до 2011 року В. Шевченко працював відповідальним секретарем православної газети “Наша віра” (редактор Є. Сверстюк), виступав як публіцист.
Щиро співчуваємо удові Марії, дочці Оксані, синам Олесеві та Мирославу.
Бібліоґрафія:
I.
За Церкву рідною мовою. // Український вісник, 1987, випуск 9-10, жовтень-листопад.— С. 240-250.
УКК радикалізує „перестройку”; Пишімо щиро, відверто, правдиво!; Перша некомуністична демонстрація; За церкву рідною мовою; Правда про Биківню; Вечір Івана Франка заборонено // Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – С. 29-33, 340-344, 414-424, 458-462, 557-559.
Як вимовляли церковно-слов’янські тексти у стародавньому Київі? // Наша віра, 1995, №6 (86).
Храм на місці Конотопської битви. // Наша віра, 1995, № 7-8 (87-88).
Не перегризайте гілку, на якій сидите. // Наша віра, 1997, №7 (111).
II.
Український вісник. Випуск VІІ-VІІІ. Весна 1974. Самвидавний журнал з України. Редактор Максим Сагайдак. – Париж–Балтимор–Торонто: Українське видавництво „Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1975. – 156 с.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 5-8, 9-19, 9-33, 10-7; 1981: 1, 2, 3, 5-17, 6-26, 7, 8-52, 10.
Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 56. — С. 67; 1981, вип. 60. — С. 54-61; 1982, вип. 62. — С. 74, 132; 1983, вип. 63. — С. 82, 185.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. — К.: Либідь, 1995.— С. 147.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 194.
Інтерв΄ю 21.10.1998: http://archive.khpg.org/index.php?id=1194898688&w=
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С. 826-828; http://archive.khpg.org/index.php?id=1114001960
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 808-809.
Володимир Каплун, Харківська правозахисна група. Доповнив В. Овсієнко 16.12.2012.