Олександр Северин: Дилема українського страуса біля верхорадянського піаніно

Круговая порука мажет как копоть

Гурт “Наутилус Помпилиус”

 

 

Зі шкільного курсу мабуть всі колись чули про “колообіг води у природі”. Надалі специфічні реалії вітчизняного політичного буття напевно що багато кого наштовхнули на колообіг лайна у владі та політиці – це є принаймні не менш наочно доведеним, ніж теза про воду і природу.

А позаяк у владі і політиці оте саме, то нема нічого дивного (хоча є багато чого огидного), що у нібито парламенті нібито демократичної і нібито правової (хто не вірить, прошу дивитися ст.1 Конституції) держави Україна сотні дуже народних обранців привселюдно займаються сороміцькими піаністичними рухами, за які в інших країнах законодавець метеором  вилетів би з парламенту, а можливо і влетів би прямо до буцегарні. І вже точно – ніколи не став би знову законодавцем, адже нормальний виборець (він же платник податків) цінує себе, цінує державу і – навпаки, зневажає шахраїв, бовдурів, кнопкодавів, правопорушників, крадіїв бюджетних коштів та крадіїв довіри.

В України та українців це ще попереду: має пройти певний час, перш ніж вивітриться совкова пам’ять про одностайні голосування “в едином порьіве” та базований на здоровому глузді імунітет громадян різних політичних поглядів переможе бацилу толерування паскудств “сволоти, але нашої сволоти”. Сподіваюся, перших електоральних копняків стрибучі багатоверстатники-піаністи отримають вже на наступних виборах, до цього потрохи йде.

Однак це було про те, що буде і чим серце заспокоїться, наразі про те, що є. Про колообіг іншого кшталту, котрим влада намагається каналізувати спроби громадян викоренити депутатський піанізм. Слідкуйте за пустливими руцями “наперсточників”.

 

І

 

29.03.11 до Генеральної прокуратури України було надіслано заяву про злочин – голосування невідомими особами картками відсутніх народних депутатів  – на порушення частини третьої ст.84 Конституції України, рішення КСУ №11-рп від 07.07.98, у чому є ознаки злочинів, передбачених ст.344 (“втручання у діяльність державного діяча”) та/чи ст.351 (“перешкоджання діяльности народного депутата України та депутата місцевої ради”) Кримінального кодексу України.

Відповідно до частини другої ст.97 Кримінально-процесуального кодексу України “по заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю”.

Без інших легітимних варіантів.

 

Проте листом від 06.04.11 заступника начальника управління Генпрокуратури п.Р.Романчука було явлено ще один варіант, процесуальним законодавством не передбачений:

Звісно, посадовець не зміг навести жодної норми жодного нормативного акту, котра б виводила діяння нардепів з-під уваги правоохоронних органів взагалі та прокуратури зокрема – з тієї простої причини, що такої норми не існує. Правопорушення є правопорушенням, принцип неуникненности відповідальности ніби ніхто не скасовував, стаття 97 КПК нічого спеціального щодо заяв про злочини співгромадян з мандатами не каже.

 

ІІ

 

Враховуючи це, 10 квітня 2011 р. з’явилася нова заява про злочин, тепер вже персонально на генерального прокурора України п.В.Пшонки, у якому також зверталася увага на нові випадки піаністичного голосування 07.04.11.

Попри те, що там невідомо для кого написано у КПК, пан Пшонка не відповів нічого, а той самий пан Романчук, не вигадуючи нічого нового, відповів аналогічно, тільки коротше:

Зрозуміло, що яким чином розгляд чи не розгляд Комітетом ВРУ звільняє прокурорів від законного обов’язку розглянути заяву про злочин і прийняти одне з трьох легально можливих рішень – нічого не сказано, бо ніяким чином не заважає.

 

ІІІ

 

23.04.11  до Окружного адміністративного суду м.Києва було подано позовну заяву про вижнання бездіяльности генерального прокурора протиправною і зобов’язання вчинити дію – прийняти за заявою про злочин рішення відповідно до ст.97 КПК, і вже 29.04.11 суд відмовив у відкритті провадження, посилаючись на те, що “заяву не належить розглдати у порядку адміністративного судочинства”, адже “повновжаення прокурора…при отриманні заяви про злочин регламентовані нормами КПК України, що виключає можливість розгляду справи в порядку адміністративного судочинства”.

 

ІV

 

Ок, виключає так виключає. Відтак 06.06.11 до Печерського районного суду м.Києва було надіслано позовну заяву про вижнання бездіяльности генерального прокурора протиправною і зобов’язання вчинити дію – прийняти за заявою про злочин рішення відповідно до ст.97 КПК.

 

Трохи позволікавши (ну як же ж – Тимошенко, Луценко, стільки важливого) Печерський суд постановою від 10.08.11 залишив позовну заяву без задоволення з просто феєричною мотивацією: “заява…не є заявою про вчинення злочину, оскільки не містить даних про наявність в діях певних осіб ознак втручання у діяльність державного діяча чи перешкоджання діяльности народного депутата, а тому не підлягала вирішенню в порядку ст.97 КПК України…Можливі порушення самі по собі не можуть вважатись даними, які вказують на ознаки злочинів”. Для гурманів постанова в повному обсязі – тут http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/17636379, а для тих, хто не зрозумів, у чому засаднича феєричність судової постанови – апеляційна скарга.

 

V

АПЕЛЯЦІЯ

 

12.04.11. я надіслав Генеральному прокурору України (далі – “Відповідач”) заяву про злочин (датовано 10.04.11), котру було належно доставлено і вручено 13.04.11 (що підтверджується зворотним поштовим повідомленням). У заяві я просив Відповідача на підставі ст.94, ст.95, 97 Кримінально-процесуального кодексу України розглянути заяву, прийняти рішення і поінформувати мене про прийняте рішення.

Згідно з ч. другою ст.97 КПК України “по заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю”.

Згідно з п.6 ст.32 КПК України під “прокурором” розуміється, зокрема, Генеральний прокурор.

Таким чином, за моєю заявою Відповідач протягом трьох днів мав прийняти одне з передбачених ст.97 рішень, чого він не зробив. Згідно зі ст.99 КПК навіть у разі відмови у порушенні кримінальної справи Відповідач мав поінформувати мене як заінтересовану особу. Цього зроблено не було. Таким чином, Відповідач припустився протиправної бездіяльности.

 

10.08.11 Печерський районний суд м.Києва своєю залишив без задоволення мої відповідні позовні вимоги до Генерального прокурора. Зазначену постанову (далі – “Постанова”) я вважаю протиправною з наступних підстав:

 

Суд першої інстанції стверджує: “посилання ж прокурора на те, що ні Комітет Верховної Ради України з питань Регламенту, ні самі народні депутати України до Генеральної прокуратури України з приводу втручання у  діяльність державного діяча чи перешкоджання діяльності народного депутата не звертались, є слушними”, проте жоден закон України не ставить обов’язок прокурора виконати при надходження заяви про злочин приписи частини другої ст.97 КПК України у залежність від цих чи подібних обставин.

 

Суд першої інстанції стверджує: “заява, яка надійшла до Генеральної прокуратури України, за   своїм  змістом не є заявою про вчинення злочину, оскільки не містить даних про наявність в діях певних осіб ознак втручання у діяльність державного діяча чи перешкоджання діяльності народного депутата, а тому не підлягала вирішенню в порядку ст.97 КПК України. Фактично у ній скаржник посилався на порушення вимог законодавства України при голосуванні в сесійній залі Верховної Ради України, однак можливі відповідні порушення самі по собі не можуть вважатись даними, які вказують на наявність ознак злочинів, передбачених ст.ст.344, 351 КК України”. І далі: ” підставами  для порушення кримінальної справи згідно положень ст.94 КПК України є наявність лише достатніх даних, які вказують на ознаки злочину. Отже, вказані у заяві скаржника обставини не могли бути приводом для проведення перевірки в порядку кримінально –процесуального провадження”.

Проте такі висновки є абсурдними: питання про те, чи є “достатні ознаки злочину”, “достатні дані, які вказують на ознаки злочину”, чи їх нема мали бути вирішені Відповідачем якраз за наслідками розгляду заяви про злочин – при цьому КПК України не дає прокурору (у т.ч. і Відповідачеві) жодних інших варіантів дій за наслідками розгляду заяви, аніж це передбачено ст.97 КПК, а за частиною другою ст.19 Конституції України “органи державної влади та органи  місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

За логікою Постанови, заява про злочин, щоби бути розглянутою прокурором (у т.ч. Відповідачем) у порядку ст.97 КПК (а іншого порядку законодавчими актами не встановлено), має мати певний “зміст”, тобто де-факто відповідати уявленню про такий зміст, наявному у відповідного прокурора (та суду першої інстанції). Проте за частиною першою ст.19 Конституції України “ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством”. У цьому випадку – намагатися надати заяві про злочин “змісту”, котрий би відповідав зазначеним і не визначеним законом суб’єктивним уявленням.

 

Ще раз наголошую: при надходженні заяви про злочин прокурор (у т.ч. Відповідач) відповідно до закону (ст.97 КПК України) має лише три варіанти дії:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.

І якщо Відповідач вважав, що моя заява не містить “достатніх ознак злочину”, “достатніх даних, які вказують на ознаки злочину”, він мав би діяти відповідно до п.2 ст.97, але він цього не зробив.

Відтак, протиправна бездіяльність Відповідача є очевидною і неспростовною, а Постанова – безпідставною і неправомірною – наслідком неправильного застосування або ж ігнорування закону.

 Враховуючи вищевикладене, прошу Шановний Суд:

Скасувати постанову Печерського районного суду м.Києва від 10.08.11 у справі №4-2857/11 за моїм позовом до Генерального прокурора України.

Зобов’язати Відповідача протягом 3-х днів з дати набрання чинности рішенням суду прийняти за моєю заявою про злочин рішення відповідно до ст.97 КПК України і надіслати мені відповідну постанову.

07.09.11 ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м.Києва печерську постанову від 10.08.11 було скасовано, а матеріали направлені на повторні розгляд. При чому, що примітно, на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала апеляційної інстанції відсутня, а про дату повторного розгляду справи жодної інформації позивач не отримував, але це у теперішній Україні не дивина і не якийсь виняток.

 

За наслідками “повторного розгляду” Печерський районний суд м.Києва своєю постановою від 28.09.01 залишив скаргу без задоволення, пославшись на те, що “судовому оскарженню в порядку гл.22 КПК України підлягають постанова про порушення кримінальної справи, постанова в порушенні кримінальної справи, постанова про закриття справи, інших винятків з цього приводу КПК не предбачає”.

Простіше кажучи: Окружний адміністративний суд м.Києва відфутболив позовну заяву через непідсудність адміністративному судочинству, а Печерський районний суд м.Києва – через непідсудність судочинству кримінальному. Рахунок 1:1, молодці.

При цьому “печерці” придумали особливого фінта: “копію скарги направити Генеральному прокурору України для перевірки та, за наявности до того підстав, прийняття рішення в порядку ст.97 КПК України”.

Для гурманів знову – постанова у повному обсязі:

VII (кода)

Не знаю, чи порадує це суддів Печерського суду, чи вони до подібного давно звикли, але вони Пшонці не авторитет – у відповіді Генпрокуратури на судову постанову жодної ознаки присутности невловимого п.Пшонки не помічено, хіба що підписантом чергової відписки замість заст.нач. став цілий нач.управління. Як і раніше, прокурори старанно роблять вигляд, що не розуміють очевидного:  для того, щоб ствержувати про відсутність у заяві “об’єктивних даних щодо вчинення злочину”, ту заяву треба перевірити і надалі прийняти одне з трьох процесуальних рішень за ст.97 КПК. Гурмани, enjoy:

На цій зворушливій високій ноті, схожій на відрижку постсовкової владоохоронної системи, виникає, ясна річ, нова можливість оскаржити бездіяльність генпрокурора до прекрасного Печерського суду і у такий спосіб запустити процес по новому колу. Щиро кажучи, шкода часу –  всі все сказали і sapienti sat.

Мораль байки виглядає такою:

а) Конституційна норма ст.55 про те, що “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій, бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб” є фікцією взагалі (підтверджень тому – маса) і щодо прокурорської бездіяльности – зокрема.

 

б) Футбольний матч між адміністративним і “кримінальним” судами спонукає замислитися про наявність підстав для звернення до КСУ щодо визначення підсудности справ про бездіяльність прокураторів.

в) Прокуратура, котра розглядає за ст.97 КПК України  лише 1,9 відсотка (!) звернень до неї (http://blogs.pravda.com.ua/authors/golovan/4e3f8aa1b9c05/) і залишається, на мій погляд чи не найзакритішою державною структурою, при проведенні в майбутній правовій і демократичній Україні (де “вільна людина у вільній країні”) справжніх реформ має першим кандидатом на ліквідацію – з передачею частини функцій до Мін’юсту, а частини – до єдиного слідчого органу.

 г) Якщо піанізм (як очевидне, відверте, брутальне і суспільнонебезпечне порушення) не вдається викоренити прокуратурою, це значить лише те, що його треба знищувати в інші способи, один з яких – також очевидний – відмова у довірі та електоральній підтримці всім шахраям з картками,  незалежно від партійних кольорів, фракційности та виправдовувальних потуг. Хоча українці сьогодні ще не можуть забезпечити бандитам тюрми, але послати піаністів під три чорти на виборах цілком реально, були б бажання, завзяття та координація зусиль.

д) Чим глибше намагається вітчизняний “елітний” страус заховати нерозумну голову у пісок від суспільної уваги до ганебного депутатського піанізму, тим краще видно його колективне елітне гузно. Гарна мішень.

Олександр Северин, к.ю.н.