— Цикади, — каже Олеся. — Вони сюрчать тут зовсім по-іншому.
Я знаю. Я це помітив давно, але не був певен, що то саме цикади. Вони тут виспівують хором. Одна починає, й інші відразу підхоплюють. Звук наростає, бринить і так само швидко спадає. Як хвиля.
Ми сидимо на веранді у погідному надвечір’ї, попиваємо біле вино і розмовляємо про Америку. Олеся тут уже 20 років і, як і більшість “новоприбулих”, живе досить добре. Я знаю ці всі історії. “Технарі”, як правило, влаштовуються відразу, гуманітарії й медики мусять трохи погарувати, доки дістануть нові дипломи. Але у підсумку — всі отримують щонайменше 50 тисяч на рік, віддають дітей до приватних шкіл, купують вілли, відпочивають на Гаваях і реґулярно читають в інтернеті українські новини, аби зайвий раз пересвідчитися, що вчинили правильно.
Америка — справді відкрита країна. Більшість українців, я зауважив, зробили тут куди кращі кар’єри, ніж їхні співвітчизники по європах.
— Тут усе інакше, — говорить Олеся. — Вода, повітря, навіть борошно. Колись, пригадую, ще як ми тільки приїхали, діти захотіли вареників. Але з цього борошна — не виходять! Тобто виходять, але зовсім інакші… Або ось — щавель, — вона зриває кілька листків із кадубця на веранді.
Я куштую — він справді цупкий і не соковитий.
— Ми могли б жити і в Україні, — каже Олеся. — Але я хочу, щоб діти мали якесь майбутнє.
Я теж маю кількох дітей і її розумію. Тому, мабуть, не спитаю ніколи про мільйони інших дітей, яких ми, виїжджаючи, залишаємо на поталу януковичам, єжелям і табачнікам.
Надворі темніє, і над деревами з’являються юрмища світляків — величезних, як ялинкові лампочки.
— Зроду таких не бачив, — кажу, відвертаючи в їхній бік голову.