На методологічному семінарі, який відбувся 3 червня 2016 р. в Національному університеті «Одеська юридична академія», Микола Миколайович Гнатовський, президент Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, к.ю.н., доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розглянув питання кризи міжнародного права.
З записом методологічного семінару можливо ознайомитись за посиланням.
Перш за все М.М. Гнатовський поставив загальне питання: чи можна взагалі говорити про кризу міжнародного права? Поява сумнівів щодо ствердної відповіді на це питання виникли у нього не тільки виходячи з якихось уявлень абстрактного теоретичного характеру, які стали результатом тривалої викладацької роботи у сфері міжнародного права, зокрема, теорії міжнародного права, міжнародного гуманітарного, міжнародного кримінального право, міжнародного права захисту прав людини, але і з досвіду практичної роботи в рамках Ради Європи.
На думку М.М. Гнатовського, постановка питання про кризу міжнародного права є сумнівною. Привід, з якого питання кризи міжнародного права настільки гостро виникло в Україні і в українській науці, на думку доповідача, має подвійну природу. З одного боку – це те, що міжнародно-правові проблеми, які здавалися нам абстрактними, досить відірваними від реальності, від повсякденного життя України, постали перед нами з надзвичайною гостротою. І коли ми говоримо про те, що система міжнародного права, в першу чергу, заснована на таких цінностях як міжнародний мир і безпека, ми відразу мимоволі питаємо себе: який мир, яка безпека; наш мир, наша безпека? У нас немає миру. Наша безпека не забезпечена. Якщо нашої безпеки немає, нашого миру немає, значить міжнародне право не відповідає нашим очікуванням. Отже, у нас є проблема. Напевно, це криза міжнародного права. У той час як до 2014 року ми не говорили про кризу міжнародного права, тому що наш інтерес, те, що нам ближче до тіла, не зачіпалося. А ось те, що відбувалося, наприклад, в Грузії, або на Близькому Сході, або в Південно-Східній Азії, або ще де-небудь, нас це не цікавило. Ми розуміли, що були і є окремі проблеми, але в цілому-то система працює, міжнародне право є, до чого бути песимістичними. Коли ж це зачепило нас безпосередньо, коли виникло питання щодо Будапештського меморандуму, то відразу виникли розмови про міжнародне право і його кризу.
З іншого боку, питання щодо кризи пов’язано з нашим загальним розумінням міжнародного права. І треба сказати, що, не дивлячись на безперечні успіхи, які зробила українська наука міжнародного права за останні 20 років, вона, тим не менш, не виконала своє головне завдання – вона в достатній мірі не інтегрувалася у світову науку. Українська наука міжнародного права виявилася двічі вторинною. Вона виявилася вторинною по відношенню до світової науки, тому що у нас був тривалий час, як це не сумно усвідомлювати, коли для захисту кандидатської дисертації подекуди було досить перекласти одну-дві західні монографії та інтегрувати їх в один текст, який ставав дисертацією з міжнародного права.
Але українська наука міжнародного права виявилася вторинною і по відношенню до радянської науки міжнародного права. Тобто ще й досі ми інколи базуємося на монографії з теорії міжнародного права професора Г. Тункіна, останнє видання якої, доопрацьоване безпосередньо автором, було у 1970 році.
І результатом необхідності викладання міжнародного права, наприклад, юристам на сотнях юридичних факультетів, які з’явилися в Україні за час її незалежності, стало те, що ми, наші колеги-викладачі брали якийсь пострадянський курс міжнародного права, в якому викладена якась радянська або пострадянська система, і представляли міжнародне право спочатку собі, а потім і своїм студентам як якусь систему, в якій є галузі, інститути і так далі, які ґрунтуються на непорушних імперативних засадах, як щось, що нагадує за своєю природою радянське законодавство. Міжнародне право в такому випадку поставало якоюсь правовою системою, що існує тільки в уявленнях тих людей, які її викладали студентам. Це було і залишається значною мірою надзвичайно далеким від того, чим міжнародне право є насьогодні. Якийсь абстрактний нормативний високо систематизований порядок, який представляє собою золотий стандарт цієї поведінки. І ось коли хтось живе не за цим стандартом, то у нас виникають сумніви щодо існування міжнародного права. Тобто, по суті, ставлячи питання про кризу міжнародного права, ми знаходимося між двома крайнощами: між скепсисом неофіта, людини, яка вперше це побачила, але повинна, тим не менше, цим займатися і викладати, і професійною деформацією людей, які цим займаються дуже довго і не бачать нічого за межами того, що вони викладають.
Коли мова йде про кризу міжнародного права, перше питання, яке виникає: це криза по відношенню до чого? Тобто криза, напевно, колись мала початок. Тобто десь і колись міжнародне право вирішувало всі світові проблеми, всі були щасливі і все було чудово. І ось в якийсь момент щось пішло не так, почалася криза. Колись таке було? Ні, такого не було ніколи, це очевидно. І тут виникає пов’язане з цим питання: а що ми очікуємо від міжнародного права, для чого міжнародне право, які цілі міжнародного права? Спробуйте відповісти для себе на питання: яка мета міжнародного права?
Найбільш типовий варіант і, напевно, саме так можна відповісти студенту спеціальності міжнародні відносини, тобто майбутньому дипломату, якому читається загальний курс міжнародного права: «Ось є цілі Організації Об’єднаних Націй, закріплені в Статуті ООН, і, напевно, ці цілі трансформувалися з цілей однієї організації – ООН – у щось більш глобальне – в цілі міжнародного права як такого». Але що ж тоді розглядати метою системи, сенсом її існування? І невже нас не бентежить те, що ці основні моменти у системі міжнародного права сформульовані, скажімо, в 1945 році, в той час як сама система існує століттями, якщо не тисячоліттями. В українській науці досить популярна точка зору, що міжнародне право старше, ніж право національне, воно виникло в додержавний період, період міжплемінних об’єднань. Тобто система існує дуже давно, а ось її фундамент створили буквально щойно. Щось тут не складається.
Тим більше не складається картина ще й тому, що, якщо ми подивимося на ті ж цілі в Статуті ООН і на ті цілі, які є в підручниках, наприклад, київському підручнику теорії міжнародного права за редакцією професора В.Г. Буткевича, в якому написано, що міжнародне право регулює міжнародні відносини з метою міжнародного миру, міждержавного співробітництва і прав людини, то не сприймати ці цілі критично, мені здається, неправильно. Одразу повинно виникнути питання: а чия безпека? Наша безпека зараз постраждала, і у нас у зв’язку з цим виник панічний стан. Щодо прав людини, то сьогодні багатьма фахівцями часто задається питання: якої людини: білої; чоловіка, дорослого, але не старого? Що таке співробітництво, яке саме співробітництво? Без відповідей на ці питання починати говорити про те, що є криза чогось, не дуже правильно.
Якщо взяти ті сфери, які ближчі мені, а саме: міжнародне гуманітарне, міжнародне кримінальне право, то чи можна сказати, що ці сфери не існують або знаходяться в кризі? Мабуть, можна погодитися з тим, що саме міжнародне кримінальне право сьогодні знаходиться в кризі, тому що є з чим порівнювати. Сьогодні, у 2016 році, перспективи міжнародного кримінального права виглядають значно гірше, ніж в 1998 році, коли було прийнято Римський статут Міжнародного кримінального суду, коли почали показувати відносну ефективність трибунали, створені Радою Безпеки ООН. Зараз картина гірша.
Під час усіх дискусій, в яких довелося брати участь у зв’язку з ратифікацією / не ратифікацією Римського статуту, ми, насправді, не згадуємо те, що Міжнародний кримінальний суд демонструє фантастичну неефективність, тобто він працює і просувається зі швидкістю равлика, і не факт, що це рух вперед, а не назад; що трибунал по колишній Югославії працює абияк і мало чого позитивного приніс колишній Югославії. Він приніс багато хорошого міжнародному кримінальному праву, розвитку маси концепцій, з’явилася теорія міжнародного кримінального права. Але ж переважна більшість населення держав колишньої Югославії не сприймають такий трибунал, зокрема сербське населення, наприклад, відноситься категорично вороже і не приймає його абсолютно, а соціологія показує жахливі цифри, абсолютно руйнівні для всього цього проекту. Міжнародне кримінальне право другого десятиліття ХХІ століття знаходиться в менш оптимістичному стані, ніж в кінці двадцятого. І це, напевно, є кризою. Однак стверджувати, що воно не функціонує, його не існує або що його не можна розвивати було б дуже неправильно.
Одну з проблем, які існують, і які певною мірою можна називати кризою міжнародного права, є скоріше труднощами розвитку або труднощами зростання міжнародного права. Ця проблема полягає в тій самій фрагментації, про яку і так багато сказано і написано останнім часом. Проблема виникає ось в чому: окремі питання, окремі галузі, якщо їх так можна називати, або окремі правові режими в рамках міжнародного права розвиваються дуже добре та швидко – вони професіоналізуються. Обсяг знань і інформації наростає в такій мірі, що майже неможливо встежити за всім цим, неможливо залишатися фахівцем з усього міжнародного права. На жаль, на сьогодні це вже реальність. Неможливо претендувати, що особа, будучи вченим, професором, доцентом, ким завгодно з міжнародного права в стані однаково вільно пояснювати труднощі права Світової організації торгівлі, міжнародного кримінального права і, припустимо, охорони морського середовища.
Ці окремі режими, окремі питання ростуть і посилюються, просуваються вперед, заходять дуже далеко. М. Коскенніємі висловив дуже цікаву думку щодо цього: сьогодні окремі правові режими в рамках міжнародного права нагадують суверені держави, тому що вони по суті формують якусь свою замкнуту правову систему зі своєю термінологією, зі своєю логікою, зі своїми інституціями, які забезпечують їх функціонування, і вони дуже погано взаємодіють між собою, точно так само як погано між собою взаємодіяли в юридичному плані держави в період класичного міжнародного права, безпосередньо після Вестфальського миру. Різні міжнародно-правові режими схожі на горезвісні більярдні кульки, які відштовхуються одна від одної і абсолютно непрозорі. І ці окремі створені міжнародним правом правові режими ростуть, а основа основ, на чому це все тримається, основні ознаки, принципи міжнародного права, цілі його існування розвиваються погано або навіть деградують.
Уся система співпраці в праві міжнародної торгівлі, в міжнародному екологічному праві, інших галузях міжнародного права, вся вона побудована на фундаменті Організації Об’єднаних Націй, системі міжнародної безпеки, яка сьогодні активно підривається. І підривається вона далеко не тільки Російською Федерацією, як би це не хотіли стверджувати деякі наші колеги. Це далеко не так, при тому, що зараз не виключено, що саме Росія заб’є останній цвях в труну цієї системи, яка була створена після Другої світової війни. Але і те, що вона почала підриватися державами західної розвиненої демократії в їхніх діях в багатьох регіонах світу – це теж зрозуміло.
Виходить, що основа зараз не встигає за розвитком своїх частин і це як організм, у якого якісь його органи вже досить дорослі і добре функціонують, а кровоносна система, серце – інфантильні, слабкі, хворі. Невідомо що з цього вийде. У будь-якому випадку те уявлення, яке часто пропонується студентам: розглядати міжнародне право як певну систему, когерентну, цілком самодостатню, – далеко не завжди працює на практиці, а може бути й взагалі не працює.
Ці труднощі росту нагадують архітектуру одного зі старих районів Риму. Будинки, побудовані єврейською громадою в сімнадцятому, вісімнадцятому століттях, були побудовані з уламків давньоримських будівель. І якось абсолютно безглуздо в будівлі сімнадцятого століття несподівано бачити античну колону або написи, явно зроблені до нашої ери, висічені на камені. В розвитку міжнародного права в значній мірі відбувається те ж саме. Тобто якийсь давній матеріал переробляється і будується нова будівля з уламків старої. У цьому сенсі, можливо, і є криза, але це криза перманентна. У такому випадку я готовий стверджувати, що міжнародне право завжди було в кризі.
І на останок повернемося до української науки міжнародного права, про яку було зазначено, що вона двічі вторинна. Чи є рецепт як позбутися вторинності? Як видається, українській науці міжнародного права необхідна серйозна ін’єкція критичного мислення. Потрібно звернутися до досвіду школи критичних правових досліджень, яка була настільки популярна в Сполучених Штатах Америки і яку досить цікаво застосовували до міжнародного права, наприклад, професор Девід Кеннеді, і яка дуже сильно вплинула на, напевно, провідного європейського юриста-міжнародника з Фінляндії Мартті Коскенніємі. Найкраще, що на даний момент можна зробити для української науки міжнародного права – переклад досліджень Коскенніємі українською або хоча б російською мовами. І дати його прочитати студентам.
Існує думка, що Коскенніемі – це величезна загроза науці міжнародного права, оскільки він не вірить у святість позитивного міжнародного права та його абсолютну цінність. Та здається, що віри в позитивне міжнародне право у нас достатньо, нам потрібно додати трохи критичного ставлення і розуміння, наприклад, того, що міжнародне право нерозривно пов’язане з політикою і міжнародне право не може існувати окремо від тих міжнародних відносин, в яких воно власне створюється. Лише стверджувати, що існують якісь абстрактні непорушні норми, напевно, недостатньо для того, щоб займатися міжнародним правом. І навіть в тому випадку, якщо ти хочеш допомогти своїй державі, то чим більш реалістичним буде підхід, тим краще.
Це – ні в якому разі не заперечення міжнародного права. Міжнародне право було і залишається прекрасним способом доводити правомірність своїх домагань. І для держави, такої як Україна, міжнародне право сьогодні дійсно є, напевно, найважливішим для існування всієї держави. Але практичний ефект буде тільки якщо ті положення міжнародного права, на які ми так любимо посилатися, будуть втілені в реальність. Це стосується і територій, які Україна не контролює, які належать Україні тільки за міжнародним правом. Без міжнародного права можна взагалі забути будь-які розмови про те, що нам належить Крим.
Однак така залежність від міжнародного права має й інший аспект. Українська правова система відкрилася міжнародному праву. Ми стали дуже транспарентні, ми взяли на себе величезну кількість зобов’язань за міжнародним правом, які передбачають необхідність змінити українську правову систему, українське законодавство, але ще більше українську правозастосовну практику, яка є значно важливішою. І тому для нас міжнародне право виступатиме орієнтиром не лише в питаннях зовнішньої політики, а й у питаннях внутрішньої політики.
Матеріал виступу М. М. Гнатовського підготовлений на основі запису методологічного семінару Н. В. Хендель
Джерело: Українське право