Вийшовши на вулиці будь-якого населеного пункту Донбасу з запитанням: «Що відзначається в усьому світі 10 грудня кожного року?», ми можемо не почути ні однієї правильної відповіді. А ця подія, яка відбулася 10 грудня у далекому 1948 році, сколихнула весь світ, стала початком великих перетворень. Цього дня 1948 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята «Загальна Декларація прав людини». Вона визначала усі свободи, які повинна мати людина у будь-якій державі Європи: свобода пересування, свобода мислення, свобода слова, свобода переконання, мирних зборів і асоціацій, право на громадянство, освіту тощо. Зараз цей день відзначається як Міжнародний День прав людини.
У цей День ми би хотіли згадати одного з учасників Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (що була створена як раз для перевірки виконання Декларації прав людини у СРСР 1976 року, та одним з її засновників був Олекса Тихий) — Данилу Лаврентійовича Шумука. Ця постать практично незнайома донеччанам, але це тільки для нас, бо насправді пам’ять про цю людину шанують в Україні і далеко за її межами, він навіки увійшов у пантеон борців за незалежність нашої Вітчизни. Але для нас ще й головне, що він також навіки пов’язав свою долю з Донбасом.
На День прав людини ми хочемо згадати його невипадково, бо був такий день у далекому 1987 році, коли Президент США Рональд Рейган у овальному кабінеті Білого дому приймав найвизначніших дисидентів світу з нагоди річниці Декларації прав людини. Тоді Україну представляв Данило Шумук. І коли Президент США його вітав, то Данило Лаврентійович сказав: «Було б добре, якби Декларація про права людини стала законом. Тоді б і не було таких, як я…».
Чому пав вибір на Шумука? Дуже просто – він відсидів за ідею, за Україну практично більше всіх — 42 роки і 195 днів! Стільки він відбував покарання у польських, німецьких та радянських таборах. Він був одним із керівників Норильського повстання в’язнів у 1953 році. Дійсно, Шумуку вважали за честь потиснути руку керівники США, Франції й Канади, про нього знімали фільми найкращі українські, французькі й польські кінематографісти та писали провідні газети світу. Але для донеччан головне, що за іронією долі останні півтора року свого життя найвідоміший політв’язень радянських концтаборів мешкав у місті Красноармійську, на вулиці Соціалістичній, у звичайній двоповерховій «сталінці».
Його донька Віра Данилівна згадувала, що у свої 90 років, коли він вже практично нічого не бачив, погано чув, Данило Лаврентійович все ж таки кожен день виходив з дому, щоб зробити один і той же маршрут – пройти декілька метрів до військкомату, що стояв поруч. Він підходив до воріт та торкався тризубів, які повсюди відзначають військові підрозділи, та повертався додому. Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя.
Один з наших українських отаманів Яків Гальчевський, який боронив Україну від більшовицької навали у 20-х роках, казав: «Нас може не стати, але ми залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців!». Саме цим непереможна Україна.
Тож є сенс у такий День згадати Данилу Шумука та подякувати Богові, що зараз кожен з нас може приїхати у Красноармійськ та на центральному міському кладовищі поклонитися хресту, що стоїть на його могилі, покласти квіти, запалити свічку шанування такої людини. Він народився на Волині, але навіки пов’язав собою Захід та Схід України, та навіки, разом з Василем Стусом, Олексою Тихим (до речі, Шумук відбував покарання у сумнозвісному російському Кучино, де вони загинули) став нашим земляком.
30 грудня цього року виповнюється 98 років з дня народження нашого героя. Він помер у 2004 році, півроку не доживши до Помаранчевої революції. Він міг жити і бути похованим на рідній йому Волині, або у Києві. Але, я вважаю, що Данило Лаврентійович свідомо ліг у нашу Донецьку землю, щоб своїм життям і своєю смертю назавжди зцементувати український Схід і Захід, які завжди повинні бути разом, бо разом нас багато і тоді нас не подолати!
Є. Шаповалов, голова Товариства ім. Олекси Тихого.