Останні новини

Максим Буткевич: «Змінюються обличчя, змінюються люди, але ЗМІ, як і раніше, перетворюються на зливну трубу»

Гуманізм, патріотизм, інтернаціоналізм, демократизм, правдивість і оперативність – ось цінності, якими, на думку міжнародної спільноти, зобов’язаний керуватися справжній журналіст у своїй роботі. Відповідно до Міжнародних принципів професійної етики журналіста, інформація сприймається як суспільне благо, а не як предмет споживання. Це означає, що журналіст поділяє відповідальність за передану інформацію. Він відповідальний не тільки перед тими, хто контролює ЗМІ, але, перш за все, перед суспільством, беручи до уваги різні соціальні інтереси. Соціальна відповідальність журналіста вимагає, щоб за будь-яких обставин він діяв відповідно до своєї моральної свідомості.

«Професійні норми наказують журналісту поважати інтереси суспільства, його демократичні інститути. Істинний журналіст виступає за загальні цінності гуманізму, перш за все за мир, демократію, соціальний прогрес, права людини та національне визволення. Таким чином, журналіст бере активну участь у соціальних перетвореннях, спрямованих на розширення демократії».

Чи відповідає українська журналістика міжнародним стандартам? Засоби масової інформації – транслювання гарячої новини чи якісне висвітлення суспільних проблем? Про те, яка ж роль ЗМІ в українському контексті, розповів журналіст, координатор Проекту «Без кордонів», експерт Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» Максим Буткевич.

– Журналістика та права людини – як вони пов’язані? Яка відведена роль журналістиці у сфері захисту прав людини, відстоювання громадських інтересів в Україні?

Якщо брати не тільки Україну, а правозахисну діяльність в більш широкому контексті, то пов’язані безпосереднім чином. Так історично склалося, що фактично донесення інформації, а також всякого роду аналіз стану справ у суспільстві – для більшості населення залишається поза колом безпосереднього контакту. Але ЗМІ в останні майже два століття стали основним каналом масової комунікації – це те, що в першу чергу формує картину більш широкого світу. Більш широкий світ в даному випадку – це соціум в цілому, все, що виходить за межі ареалу індивідуального існування. Тому, якщо правозахисники дійсно намагаються працювати над системними змінами ситуації з правами і свободами громадян, а не тільки рятувати потопаючих у річці немовлят, не помічаючи, як хтось вище по річці їх туди кидає, то їм треба збирати та поширювати інформацію про реальний стан речей, мобілізувати прихильників і впливати на тих, хто приймає рішення. І це різні люди. Без ЗМІ тут не обійтися. Тому правозахисникам потрібні журналісти. Журналістам, якщо вони дійсно професіонали, намагаються збирати інформацію, її обробляти і передавати на рівні узагальненого аналізу, звичайно, потрібні правозахисники, щоб з багатьох шматочків зібрати щось цілісне. Ну, і, безумовно, є якісь журналістські стандарти роботи. Звичайно, це все хитке і суб’єктивне, але все ж таки є межа, яка відокремлює журналістику від пропаганди чи реклами, адже це інша професія, зовсім інший рід занять, інший набір принципів і методів. Тому іноді, щоб відокремити журналістику від пропаганди, доводиться крім технічних моментів враховувати методологічні, які швидше лежать в площині етики, загального блага або блага іншої людини. Це той же принцип, на якому будується правозахист, – фундаментальна основа. Тому журналістам правозахисники потрібні не тільки як джерело інформації, а часто і як критики, установники певних стандартів, які мають відношення й до журналістики.

Це все стосується й України. Але є нюанси, які спотворюють картину. З одного боку, видно, що деякі теми були підняті та утримуються у фокусі уваги саме завдяки ЗМІ. Зрозуміло, що тема тортур у міліції з того, про що говорили правозахисники протягом багатьох років, стала тим, про що сьогодні говорять усі. Це почалося після таких гучних справ як, наприклад, смерть Ігоря Індило. І якби не ЗМІ, про це б не дізналися, як і про подальші акції з цього приводу. З іншого боку, ЗМІ часто підтримують, тиражують і розповсюджують речі, які лежать уже в дискурсі антиправозахисту – наприклад, мігрантофобські теми, розмежування «наших» і «не наших». Але головна проблема полягає в тому, що останні, мінімум, років десять в українських ЗМІ у визначенні того, які теми пріоритетні, як їх висвітлювати, на чому акцентувати і взагалі чи звертати на них увагу, завжди присутній зовнішній фактор, який часто був визначальним. І якщо з 2001 по 2004 це була пряма державна цензура, «темники», то протягом останніх років це, більше, ніж раніше, комерційний інтерес, а саме – погоня за рейтингом. Тому часто інтереси спільнот або окремих людей приносяться в жертву того, наскільки привабливим буде цей матеріал, яким буде заголовок, чи клацатимуть на нього, чи затримаються, перемикаючи канал, та інше. Тому досить часто людські інтереси залишаються без уваги. Але все ж видно, що в Україну роль журналістики в правозахисній сфері величезна.

– Ви навчаєте молодих журналістів якісно висвітлювати соціальні проблеми. А який рівень професійних навичок вони отримують у ВНЗ?

Мені складно порівнювати різні навчальні заклади, тому що я не знайомий з випускниками всіх вузів. Довгий час навколо мене були професіонали високого рівня, які не мали журналістської освіти взагалі. Бувають дуже різні групи і різні молоді журналісти, деякі дуже грамотні, а деякі справляють досить гнітюче враження. Тому що техніка – справа десята. Зрозуміло, що технічні навички важливі, і якщо людина не вміє писати і не вчиться цьому, то вона не зможе підготувати нормальний журналістський матеріал. Але перша проблема, з якою особисто я часто стикаюся, – це дуже вузький кругозір, а іноді й кричуще невігластво. Я поки не чув про формуючий внесок з боку вузів, які навчають журналістів. Журналіст повинен бути ерудований і освічений, мати хороші комунікаційні навички і, звичайно, володіти якимись суто технічними речами. Могилянська Школа Журналістики, в якій я працював, справляє на мене хороше враження, але це тільки магістерська програма, оскільки там є фокус на те, що приходять люди з певним досвідом роботи, зацікавлені, які дійсно в подальшому будуть займатися тим, чого навчаються. Але більше сказати про наші вузи я нічого не можу. Дуже часто я чую від самих випускників, що журналістська освіта – це міф, в ньому немає необхідності. Думаю, це говорить саме про те, що вони не отримали якісної професійної освіти у своєму внз.

– Як ви бачите роль громадянської освіти в навчанні журналістів?

Журналістам, у яких є потреба вивчити сферу правозахисної діяльності, дізнатися більше про громадянські права і соціальні проблеми, з якими працюють активісти, без системи громадянської освіти просто нікуди було б піти. Так у них є програми і можливості як, наприклад, програма «Розуміємо права людини», завдяки чому вони можуть розвиватися у сфері, яка їх цікавить. І це здорово. З іншого боку, ситуації в цілому це, на жаль, не змінює. І коли ти роками вкладається в цю справу, а рівень телебачення і газет зовсім не змінюється, виникає втома і нерозуміння, навіщо все це потрібно. Змінюються обличчя, змінюються люди, але ЗМІ, як і раніше, перетворюються на зливну трубу. Тому я не впевнений, що як інструмент впливу на рівень ЗМІ, громадянська освіта дійсно ефективно. І вже точно не варто розраховувати на швидкий результат. Потрібна довга, систематична робота, щоб повільно нарощувати фізичну масу молодих журналістів, журналістів – насамперед, у регіонах. З іншого боку, таким чином формується певна спільнота журналістів, які працюють з громадськими проблемами та стурбовані фактами порушення прав людини в Україні. І без громадянської освіти було б складно, тому що альтернативи ій немає.

– Журналістські розслідування – не дуже популярний жанр в Україні. Чому? У чому його складність і непривабливість?

Перша проблема коротко характеризується словом «стрьомно». Всі проблеми, що вимагають журналістського розслідування, так чи інакше, зав’язані на порушення закону або чиїхось прав. Завжди є сторона, якій цю тему піднімати не вигідно, що має економічну або політичну владу – формальну чи неформальну. Враховуючи незахищеність журналістів і загальний стиль вирішення питань і проблем у суспільстві, включаючи, місцями, повну відсутність межі між переконанням і застосуванням насильства, найчастіше просто стрьомно. Можна запросто отримати по голові, причому незрозуміло, що це змінить. Друге – треба вміти це робити і мати певні ресурси. Мінімум – людські, а часто і фінансові. Зараз як приклад журналістського розслідування наводять фільм Усова про Лук’янівське СІЗО. В Україні, напевно, немає телеканалу, який може дозволити своєму журналісту кілька місяців займатися однією темою, дозволити використовувати під це техніку, людей, – своїх або чужих, – і давати дозвіл своєму співробітникові на ризиковані кроки. Я за час роботи на ТБ таких випадків бачив дуже мало. Зараз більшість новинних служб працюють на конвеєр. Практично неможливо взяти тему і добре її відпрацювати. Тому півроку так ось займатися, зі спецтехнікою, з ризикованими з юридичної точки зору кроками, практично ніхто не може і не хоче собі дозволити. І, звичайно, невміння. Часто просто не розуміють, з якого боку розкрутити проблему. Але таким речам вчаться на практиці.

– Чи продовжуєте ви працювати з журналістами, що пройшли навчання в освітніх курсах з прав людини? Чи вдається їм у своїй подальшій роботі ефективно використовувати нові навички та знання?

Зараз з учасницею останнього курсу для журналістів програми «Розуміємо права людини» Настею Москвичовою ми працюємо над двома історіями, які відбулися восени минулого року в Луганську. Це справа студента з Нігерії, який за спробу врятувати своє життя під час нападу на нього місцевих молодих людей з корисними зв’язками, більше півроку сидить у СІЗО і може провести в українській в’язниці багато років, і ще випадок організованого погрому кіоску «шаурми» і побиття іноземних студентів у дворі Луганського національного університету. Те, що ми робимо зараз, потрібно і для журналістського розслідування, і для громадської кампанії, яку ми готуємо. Настя працює на Радіо «Свобода», вона пройшла тільки перший етап освітнього курсу. Під час семінару ми розмовляли з нею про ці луганські події, після чого ми запросили її стати учасницею мережі Центру інформації з прав людини. Підсумком стала пропозиція їй з’їздити до Луганська. Це для неї – і досвід, і просто цікаво. У технічному плані чудово, що ми працюємо разом, тому що дуже багато людей, з якими потрібно зустрітись, але мало часу. За підсумками поїздки вона готує свій матеріал, а я намагаюся скласти деталі мозаїки, щоб розібратися в ситуації. У нас була первинна інформація, але все ж вона дійшла до нас через треті руки. А особливо в справі Олаолу (студента з Нігерії), оскільки суто юридичного захисту в такій кричущій справі явно недостатньо, доведеться почати громадську кампанію, яка неминуче буде міжнародною. Починати міжнародну кампанію, не перевіривши факти, не зібравши різні точки зору, – неможливо. Тому у його справі нас цікавили різні думки та додаткові деталі. Ми підготуємо по цій темі матеріал. Він потрібен не тільки як просто стаття, а як узагальнене висвітлення ситуації для залучення уваги до теми, на основі чого можна починати міжнародну кампанію. Зараз дуже важливо розібратися в цих справах, тому що в Луганську ніколи не було подібних системних проблем, не було агресивно налаштованого ксенофобського руху, і щодо міжнаціональної ворожнечі місто вважалося одним з найспокійніших обласних центрів. І на даному етапі потрібно зрозуміти, чи дійсно в місті зростає напруга, і щось робити, щоб ситуація не погіршилася.

Прес-служба Правозахисного центру «Поступ»

Read previous post:
552336_412209358831307_1050750526_n
Намети на Харківському Майдані простояли півтори години. Міліція затримала протестуючих

Просто зараз на майдані Свободи в Харкові невідомі трощать два намети, які поставили півтори години тому. Поруч стоїть міліція на...

Close