Останні новини

Помер ВІТАЛІЙ ШЕВЧЕНКО – журналіст, учасник українського національно-демократичного руху.

Прощання з ВІТАЛІЄМ ШЕВЧЕНКОМ – 18 грудня, у вівторок, об 11:00 – 11:30 біля його дому на вулиці Зодчих, 62-А, помешкання 112, 4-й під΄їзд (Борщагівка). Їхати від ст. метро «Академмістечко» автобусом 23, тролейбусом 39, маршрутками 23, 301 Кільцевою дорогою до зупинки «Електронмаш». Похорон на кладовищі в Софіївській Борщагівці.

Помер ВІТАЛІЙ ШЕВЧЕНКО – журналіст, учасник українського національно-демократичного руху.

Народився Віталій Никифорович 20 березня 1934 року в Донецьку. Помер 16 грудня 2012 року в Києві.

Батько – агроном з-під Конотопа Сумської обл., мати – лікар зі Стародуба Брянської обл., до війни були членами ВКП(б). В комуністичному дусі виховували й сина. До інших політичних поглядів він прийшов сам у кінці 40-х – на початку 60-х.

Закінчив факультет журналістики Київського університету в 1956, після чого працював у редакціях газет, в Українському товаристві дружби й культурних зв’язків з зарубіжними країнами. Був офіцером запасу КГБ і членом КПРС. У кінці 50-х та на початку 60-х працював у Невельській міській ґазеті “Ленинец” на Сахаліні, у 70-х – у РАТАУ в Києві. Перед арештом у 1980 В. Шевченко працював у відділі технічної інформації на заводі “Електронмаш”.

У 60-х належав до гуртка з економістом Б. Орловським, інженером А. Матвієнком – розмножували самвидавські тексти. Написав дві статті – “Громадою обух сталить” (1964, про єднання всіх національних сил для боротьби проти тоталітарного режиму) і “Національна політика в Чехословаччині очима українця” (1965). У ній Шевченко твердить, що національні меншини в Чехословаччині та Югославії мають можливість розвиватися, тоді як в СРСР і в Китаї ведеться політика на їх асиміляцію і знищення. Обидві статті потрапили в КГБ, але тільки другий, як ідентифікований за почерком, увійшов до звинувачення Шевченкові.

1974, після арешту редактора “Українського вісника” (УВ) В΄ячеслава Чорновола, Степан Хмара відновив його видання. Плівка з випуском 7/8 номера була передана на Захід. Там номер вийшов друком українською та англійською мовами і став одним із найважливіших джерел історії репресій середини 70-х. До С. Хмари підключився київський журналіст Олесь Шевченко, а через нього й Віталій Шевченко. Разом вони розповсюджували № 7/8 УВ і підготували матеріали до наступних випусків. Кілька років КГБ не міг розкрити, хто видає УВ, можливо, тому, що видавці раніше не брали участі в легальному національно-демократичному русі, а також тому, що після обшуку в С. Хмари на початку 1975 вони припинили видання журналу і будь-яку небезпечну діяльність, а вже готовий 9-й випуск після двох невдалих спроб передати за кордон потрапив під час обшуків до рук працівників КГБ.

Для наступного, 10-го числа УВ В. Шевченко написав і передав С. Хмарі в м. Червоноград Львівської обл. статтю “Класова структура радянського суспільства” (класи – партійно-радянська бюрократія, яка колективно володіє засобами виробництва, і трудящі. Обидва класи поділяються на підкласи). Статтю там довелося знищити.

В. Шевченко був заарештований 14 квітня 1980 року. Справу В. Шевченка, С. Хмари і О. Шевченка розглядав Львівський обласний суд 15 – 24 грудня 1980 року. Родичів підсудних допустили до зали суду лишень четвертого дня, спершу допитавши як свідків. Нікого більше в залі суду не було. За ст. 62, ч. І, КК УРСР Шевченкові інкримінували: зберігання і розповсюдження «Українського вісника», авторство праці “Національна політика в Чехословаччині очима українця”; “антирадянські за змістом” записи на полях двох вилучених у нього томів Леніна; за ст. 70 КК РРФСР і за ст. 62 КК УРСР – усна “антирадянська пропаганда”, яку Шевченко вів у кінці 50-х на Сахаліні, а потім у Києві. Свідками виступали партпрацівники з м. Невельська (Сахалін), співробітники РАТАУ, інженери київських заводів. “Антирадянська агітація” полягала в тому, що В. Шевченко говорив про погане збереження пам’яток культури, що сільське господарство зайшло в глухий кут, про витратну економічну політику, про штучний голод 30-х рр., про примусову колективізацію. Учений секретар останнього місця роботи Шевченка на запитання “Невже підсудний не вів на роботі антирадянські розмови?” відповів: “Ми його боялися, адже він – член партії і офіцер запасу КГБ, тому з ним не розмовляли”.

Прокурор завимагав для В. Шевченка 6 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. Суд, “враховуючи особу звинуваченого”, засудив його до 7 р. таборів і 4 р. заслання. 31.03.1980 Верховний Суд УРСР розглядав касаційну скаргу Шевченка і залишив вирок без змін.

Термін відбував у 37-му лагпункті таборів суворого режиму в сел. Половинка Пермської обл., Урал. Брав участь у колективних акціях протесту, в тому числі в страйку 1981, за що карали штрафним ізолятором і позбавленням побачень.

Звільнений 5 лютого 1987 року. Активіст Українського культурологічного клубу (УКК, 1987-1988), автор низки самвидавських статей, в у т.ч. про необхідність відновлення українських і білоруських Православних і Греко-Католицьких Церков, про синьо-жовтий прапор, тризуб та ін.

30 грудня 1987 року у складі редакції відновленого влітку В. Чорноволом “Українського вісника” увійшов до Української Гельсінкської Групи, яка влітку 1988 була реформована в Українську Гельсінкську Спілку, а в квітні 1990 – в Українську Республіканську партію. 1997 перейшов до Народного Руху України.

З 1993 до 2011 року В. Шевченко працював відповідальним секретарем православної газети “Наша віра” (редактор Є. Сверстюк), виступав як публіцист.

Щиро співчуваємо удові Марії, дочці Оксані, синам Олесеві та Мирославу.

 

Бібліоґрафія:

I.

За Церкву рідною мовою. // Український вісник, 1987, випуск 9-10, жовтень-листопад.— С. 240-250.

УКК радикалізує „перестройку”; Пишімо щиро, відверто, правдиво!; Перша некомуністична демонстрація; За церкву рідною мовою; Правда про Биківню; Вечір Івана Франка заборонено // Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – С. 29-33, 340-344, 414-424, 458-462, 557-559.

Як вимовляли церковно-слов’янські тексти у стародавньому Київі? // Наша віра, 1995, №6 (86).

Храм на місці Конотопської битви. // Наша віра, 1995, № 7-8 (87-88).

Не перегризайте гілку, на якій сидите. // Наша віра, 1997, №7 (111).

II.

Український вісник. Випуск VІІ-VІІІ. Весна 1974. Самвидавний журнал з України. Редактор Максим Сагайдак. – Париж–Балтимор–Торонто: Українське видавництво „Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1975. – 156 с.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 5-8, 9-19, 9-33, 10-7; 1981: 1, 2, 3, 5-17, 6-26, 7, 8-52, 10.

Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 56. — С. 67; 1981, вип. 60. — С. 54-61; 1982, вип. 62. — С. 74, 132; 1983, вип. 63. — С. 82, 185.

Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. — К.: Либідь, 1995.— С. 147.

Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 194.

Інтерв΄ю 21.10.1998: http://archive.khpg.org/index.php?id=1194898688&w=

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С. 826-828; http://archive.khpg.org/index.php?id=1114001960

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 808-809.

Володимир Каплун, Харківська правозахисна група. Доповнив В. Овсієнко 16.12.2012. 

More in Новини, Події
Суд дозволив меру грабувати місто?

Тож навіщо ловити нових хабарників, якщо не можуть дати раду впійманим? Очевидно нас влаштовує 144 місце в світовому рейтингу за...

Close