Ця серія публікацій є перекладом матеріалів з відомих англомовних ЗМІ на тему арабської весни. Складається вона з трьох статей. Перша «Ель Женераль і реп-гімн близькосхідної революції»
Ці статті начебто про одне й те саме — революційну арабську молодь, яка здивувала весь світ, і хіп-хоп, який їх надихав і підтримував. Але кожна стаття додає щось своє: деталі, ракурси, штрихи — і маємо доволі цілісну картину і на додачу гарний настрій від зустрічі з гарними людьми.
А ще, ця картина дуже пізнавана, адже, як кажуть дійові особи цих історій: «Завдяки глобалізації світ стає єдиним, кордони зникли» та «Де б ви не були: в Тунісі, Каїрі чи Манамі, усі молоді араби — на одній хвилі».
Чи тільки молоді араби?
Оригінал статті з фото:
«Rage, Rap and Revolution: Inside the Arab Youth Quake» by Bobby Ghosh, Time, Feb. 17, 2011
http://www.time.com/time/magazine/article/0,9171,2050022,00.html
О 6:30 вечора 15 лютого, коли на жвавому перехресті Манами, столиці маленької острівної країни Бахрейн, зібралися тисячі людей, що вийшли на протест проти свого правителя, крізь загальний гул пробився гімн молоді, яка стрясла режими від Північної Африки до Перської затоки. Це не були вірші з Корану. Це не були традиційні місцеві наспіви. Це був реп. Високий жіночий голос вигукував перший рядок «Раіс леблед» — пісні, написаної туніським репером, відомим як Ель Женераль. «Президенте держави, твій народ мертвий», — співала жінка. Інші підхопили. «Президенте держави, твій народ мертвий / багато хто їсть зі смітника / ти ж бачиш, що коїться в країні / усюди убозтво, пане Президент / Я не боюсь говорити / Хоча знаю, мені це не минеться / Я бачу несправедливість повсюди.»
У Бахрейні немає президента; ним керує король, Хамад ібн Іса аль-Халіфа. Та це не мало значення. Протестуючі в Бахрейні знали, що «Раіс леблед» була бойовим гімном Жасминової революції, яка скинула туніського диктатора Зін ель-Абідін Бен Алі, і що потім цей гімн перейняли демонстранти на каїрському майдані Визволення, які повалили Хосні Мубарака. Тепер, коли гнівний протест проти бідності і приниження охопив арабський світ від заходу до сходу, пісня прийшла і до Бахрейну.
Люди переймають не лише пісні: на знак солідарності з єгиптянами організатори протестних виступів у деяких країнах називали свої демонстрації Днями гніву, а популярний туніський лозунг «Люди хочуть падіння режиму» був підхоплений протестуючими від Алжиру до Ємену.
(Див. фото протестів, що поширились усім Близьким Сходом.)
Та найважливіші явища, що є спільними для протестів 2011 року, не були копіюванням — просто в кожній країні спрацювали ті самі чинники. Усі повстання очолює молодь, юнаки та дівчата, багато з яких раніше не були політичними активістами. Усі вони, організовуючи та координуючи протести, користуються сучасними засобами, такими як соціальні мережі в Інтернеті або смс-зв’язок за допомогою мобільних телефонів. І в усіх однакові вимоги: право обирати і змінювати своїх лідерів, кінець всеохоплюючій корупції, можливість працевлаштування та розвитку. «Де б ви не були: в Тунісі, Каїрі чи Манамі, усі молоді араби — на одній хвилі», — каже 30-річний бахрейнський лектор-економіст та політичний активіст Алаа Шехабі.
Менш ніж за два місяці це покоління вже здійснило політичні зміни у масштабі, небаченому з часів холодної війни. Цей суспільний клас, що заявив про себе 2011 року, змів двох деспотів і змусив інших правителів, відомих своєю непохитністю, піти на поступки, іноді драматичні (президент Ємену Алі Абдула Салех, який перебував при владі тривалий час, пообіцяв не балотуватися на наступних виборах), іноді безпорадні (король Хамад запропонував кожній бахрейнській родині еквівалент 2700 доларів США). І все це було досягнуто майже абсолютно мирними демонстраціями і незважаючи на відсутність явних лідерів.
(Див. повні матеріали TIME по Єгипту.)
Напевне, ще більше попереду. Наростаючі протести у Бахрейні та Йемені можуть призвести до ще більших поступок їх правителів. І Арабське повстання вже дало новий поштовх Зеленій революції в Ірані, яка на той час, була, стихла. (Що, у відповідь, викликало жорстоке придушення урядовими силами.) У Лівії також відбулися демонстрації проти режиму «брата лідера» Муамара Каддафі. То хто ж вони — нові революціонери Близького Сходу? Звідки вони взялися і чого хочуть?
Хибні уявлення про молодь
Навіть ті на Близькому Сході, у кого на очах це покоління зростало, не можуть пояснити, як так сталося, що воно раптом перетворилося на таку могутню і впливову силу. «Ці молоді люди за кілька тижнів зробили більше, аніж їхні батьки за 30 років», — говорить Хасан Нафаа, професор політології Каїрського університету. — Це покоління Інтернету,… або покоління Фейсбуку,… або просто назвемо їх Дивовижним поколінням.»
Зовсім недавно вони були чоловіками та жінками, що їх називали втраченим поколінням. Роками близькосхідні експерти описували арабську молодь як розчаровану, але безпорадну: їм були огидні авторитарні правителі, котрим вони не довіряли, вони гостро відчували свої обмежені економічні перспективи, але були надто політично безсилі, щоб домагатися змін. Вони були абсолютно залякані Мубараками й Салехами, разом із їхніми всюдисущими Орвелівськими шпигунами і таємною поліцією. Вони були розчаровані невдалими спробами повстання, які здійснило покоління їх батьків. «Якби кілька років тому ви сказали мені, щоб мої студенти будуть відповідальними за демократичні зміни в Єгипті, я б розсміявся», — визнає Нафаа.
За старою байкою єдиний вихід для молодіжного інакомислення полягає в ісламістському екстремізмі і насиллі. У багато цитованому звіті Брукінгського інституту[1] про арабську молодь містилось попередження, що вона зростає в середовищі релігійного радикалізму й анти-американізму. «Таким чином, — говорилося у звіті, — ці цінності стають формоутворюючими елементами нового і знедоленого покоління, що обумовлює похмурі прогнози на майбутнє.»
Ці пророцтва виявилися помилковими. У дійсності арабська молодь була великою частиною мовчазної пересічної більшості. Практично в усіх арабських країнах понад половина населення — молодша за 30 років. І, як усюди в світі, більшість цих молодих людей прагнуть свободи, що приходить з демократією, а не гамівної сорочки політичної автократії або правління релігійних консерваторів. Дослідження молодіжного середовища у дев’яти арабських країнах, результати якого були опубліковані у 2010 році піар-компанією Asda’a Burson-Marsteller, показало, що демократія є для них значно більшим пріоритетом, ніж гарна громадська інфраструктура, доступ до найкращої освіти чи навіть висока заробітна платня.
Хоча ці молоді люди можуть не мати чіткого бачення того, якої саме демократії вони хочуть, але вони впевнені, що демократія має супроводжуватись вільними і чесними виборами. Це має велике значення для покоління, яке за своє життя знало лише одного правителя, — можливість викидати його геть що чотири або п’ять років може бути найважливішою привабою демократії. «Мені байдуже, хто врешті решт керуватиме цією країною, — говорить єгипетський студент Халед Камель, — поки я матиму можливість змінювати їх, якщо вони мені не подобатимуться.»
Тисяча іскор
Більшість іноземців не спромоглася побачити потенційні можливості арабської молоді — просто оцінивши величезну кількість арабської молоді та її політичні прагнення. Але і сама арабська молодь не змогла цього зробити. Джаред Коен, директор корпоративного науково-дослідницького центру Google Ideas, який донедавна працював над онлайновою соціально-орієнтованою програмою у Державному департаменті США, говорить, що молодь була «опозицією де факто у багатьох з цих країн, та вони не бачили власної могутності».
(Див. відео TIME «Туніс, арабська молодь, повстання і Твіттер».)
Як завжди, знадобилася тисяча маленьких іскринок, щоб запалити полум’я повстання і щоб ті, хто вважав себе слабкими, побачили, яку потужну силу вони насправді мають. Камель, студент університету з містечка Завіят Газал, що у дельті Нілу, пригадує, як він упав з потяга на станції і до нього підійшов поліцейський. «Замість допомогти мені, він мене вдарив, оскільки я лежав на платформі, що не дозволялося», — розповідає Камель. У Єгипті Мубарака таке приниження з боку влади було типовим, але 20-річний Камель для свого невдоволення мав вихід: старенький ПК Hewlett-Packard та з’єднання з Інтернетом. Він створив блог і виливав свій гнів у саркастичній прозі.
Минулого літа у центрі уваги єгипетської інтернет-спільноти опинився інший випадок поліцейської жорстокості: в Александрії поліціанти забили на смерть молодого бізнесмена на ім’я Халед Саїд. У Фейсбуці з’явилася сторінка, озаглавлена «Ми всі — Халед Саїд», створена анонімним адміністратором. Камель приєднався до цієї фейсбук-групи і став одним з її провідних організаторів. Він познайомився з адміністратором групи в онлайні, і вони почали спілкуватися електронною поштою. До 7 лютого Камель не знав, хто насправді є його співрозмовником: а це був Ваель Гонім, топ-менеджер Google, який став обличчям єгипетської революції.
(Читайте: «Новий герой Єгипту: чи може відданий активіст Ваель Гонім скинути Мубарака?»)
Розробляючи разом із Гонімом та іншими активістами план протестів, призначених на 25 січня, Камель уперше усвідомив, що його активізм може допомогти змінити систему. Коли під час повстання Каїр і майдан Визволення опинилися у центрі міжнародної уваги, Камель зосередився на проведенні протестів по всій країні, він брав участь у протестних виступах в Александрії та у поблизькому місті Даманхур, де втікаючі власті підпалили штаб-квартиру органів держбезпеки.
Камель ходить спаленою та пограбованою будівлею, вказуючи на камери, де офіцери служби безпеки катували ув’язнених за допомогою собак та електричного струму. Видно, що він і сам дивується з того, що його покоління зуміло покласти край цій нарузі. «Тепер ми сильні, — каже він. — Ми взяли вірний старт та починаємо будувати такий Єгипет, яким ми хочемо його бачити.»
Якщо молодих єгиптян пробудило до дії вбивство Саїда поліцейськими, то в Тунісі таким поштовхом було самоспалення продавця овочів Мохамеда Буазізі, який вчинив це після того, як жінка-поліціант вдарила його по обличчю. В Ємені ж активістку Тавакул Карман спонукало до дії тяжке становище 30 родин, які на початку 2007 року були виселені зі свого селища, коли його землі були віддані племінному лідерові, близькому до президента Салеха. Ці родини, що відомі під загальною назвою Жаашін — по назві цього селища, — стали для 32-річної Карман, матері трьох дітей, її власною справою: з 2007 року кожного вівторка вона і багато інших протестували перед Університетом Санаа.
Її завзятість не допомогла: уряд відмовився втрутитися і захистити мешканців Жаашін. Тепер Карман переконана, що тільки відставка Салеха — який перебуває при владі на три роки довше за Мубарака — дозволить Ємену розпочати вирішення його проблем. Наснаги їй, як і активістам інших країн, надали події в Тунісі та Єгипті. Ряди протестуючих під Університетом Санаа вже налічували тисячі. Кілька протестів були розігнані поліцією або озброєними прибічниками режиму, але Карман непохитна у своїй мужності: «Зараз відбувається змагання між Єменом та Алжиром — хто стане наступним?» — говорить вона.
Не всі молоді активісти арабського світу прагнуть зміни режиму. У Рамалі, столиці Палестини, Фаді Куран обрав собі за мету дещо безперечно складніше: об’єднання ворогуючих палестинських політичних угруповань ФАТХ і ХАМАС із наступним припиненням Ізраїльської окупації. 22-річний Куран, випускник Стенфордського університету, який щойно запустив проект у галузі альтернативної енергетики, створив акаунт у Фейсбуці, де закликав до сидячого страйку перед єгипетським посольством, доки Мубарак чіплятиметься за владу у Каїрі. Однак палестинська служба безпеки змусила його припинити акцію і піддала кількагодинному допиту. «Насправді було очевидно, що досі вони ніколи не мали справи з активізмом такого роду», — каже він.
Зараз Куран і кілька інших палестинських активістів планують хвилю демонстрацій з вимогами консолідації ФАТХ і ХАМАС, важливої для «набагато ефективнішого опору окупації». Куран розраховує на молодих палестинців, щоб відкинути невдалі політичні стратегії старших поколінь. «Вони не здатні знайти відповіді, бо надто заскнілі», — каже він. — Та коли до справи береться молодь, вона шукає нового бачення, і ми збираємося досягти цілей нашої боротьби.»
Вони роблять це для себе
Революція молодого покоління на Близькому Сході є їхньою і тільки їхньою — його представники впевнено відкидають будь-які ідеї щодо потреб у зовнішньої підтримці або зовнішньому заохоченні.
(Див. топ 10 відомих протестних майданів.)
І все ж завдяки їх діям перед політиками, далекими від Близького сходу, зараз постала необхідність реагувати на нову реальність та переформатувати політику своїх країн, яка стільки часу базувалася на зручних стосунках із деспотами, і будувати зв’язки з цим новим джерелом політичної потужності. Особливо це вірно для США, які багатьма арабськими активістами розглядаються як могутня сила, котра підтримувала їхніх гнобителів. «Урядові США було відомо про несправедливості у Єгипті, та він продовжував підтримувати Мубарака, керуючись своєкорисливими інтересами, — говорить бахрейнський активіст, який просив не відкривати його ім’я. — Ніхто не може сказати, що Саудівська Аравія є обителлю прав людини або демократії, однак Америка продовжує підтримувати цей режим.»
Та для адміністрації Обами є й хороші новини. Досі трапилося лише кілька випадків спалення зображення президента Обами або американського прапора розгніваним натовпом. Державний департамент США наполягає, що давно приділяє увагу потребам та прагненням молодих арабів. «Уже тривалий час для нас це є ключовим демографічним питанням», — говорить провідний співробітник Державного департаменту. За останні роки асигнування на соціально-орієнтовані програми для молоді значно збільшилися. Наразі США щороку витрачають на підтримку демократії й системи управління в арабському світі більше, ніж ті 250 мільйонів доларів, які вони витратили за весь період з 1991 по 2001 роки.
(Читайте: «Джо Клейн: Як США повинні підтримувати близькосхідну реформу».)
Багато програм навмисне не вельми афішуються, частково тому, що відкриті зв’язки зі США можуть бути політично шкідливими. «Для більшості людей в арабському світі справді дуже важко безпосередньо співпрацювати з урядом США», — говорить Етан Цукерман, один з засновників Global Voices — міжнародної мережі блогерів та громадянських журналістів, яка проводила регіональні конференції для арабських блогерів.
З розвалом старого світового порядку США бажатимуть укріплювати нові відносини, перетворюючи їх на постійні і стабільні зв’язки. Та навряд чи арабська молодь почуватиме потребу у підтримці США так гостро, як попередні лідери. Зрештою, їм не знадобилася допомога США, щоб позбутися цих диктаторів. «Люди казали, що таке неможливо, бо США підтримували Мубарака, і все ж він пав, — говорить бахрейнський активіст. — Тепер ми знаємо, що не потребуємо, аби США ставали на наш бік, щоб здійснити те, чого ми прагнемо. Тепер ми знаємо, що можемо зробити це для себе.»
Перед лицем такої впевненості у власних силах адміністрації Обами доводиться вирішувати делікатне завдання продовжувати підтримувати режими у регіоні, водночас спонукуючи арабських лідерів, як відкрито, так і приватно, відповідати на заворушення здійсненням найбільш нагальних реформ — і все це одночасно із намаганнями посилити прямий контакт із молоддю, яка очолює повстання.
Це буде непросто. Міркування зовнішньої політики дуже далекі від умів більшості членів суспільного класу 2011. Молоді араби в Ємені, Лівії та Алжирі все ще стоять перед завданням повалення режиму. Ще не досягла значних успіхів революція у Сирії, і в Бахрейні вона ще тільки на початку. А у Тунісі і Єгипті завоювання останніх двох місяців потребують захисту: необхідно сформувати політичні партії і домогтися проведення виборів. Військова рада, яка перебрала на себе владу після падіння Мубарака, пообіцяла конституційні реформи і вибори протягом шести місяців.
Багато молодих чоловіків і жінок, які допомогли революції відбутися, прагнуть зберегти відчуття щасливого світання, яке вони переживали уперше за своє молоде життя. Єгиптянин Ахмед Халіл, спадкоємець великого родинного бізнесу і ветеран майдану Визволення, не повернувся до роботи, хоча його завод з виробництва пластмас знову відкрився: зараз є важливіші справи, аніж заробляти гроші, — говорить він. 29-річний Халіл є членом фейсбук-групи «Друзі по революції», яка шукає можливостей перетворення революційного імпульсу у суспільний рух громадянської свідомості. Він друкував листівки, які зараз розповсюджуються у Каїрі, у яких закликав своїх братів єгиптян працювати «задля кращого Єгипту і захищати перемогу, яку ви і я здобули власними руками». (Ось приклади пропозицій: «Не смітіть, не гудіть в автомобільні клаксони без потреби, не давайте хабарів, не дозволяйте поліцейським принижувати когось поряд із вами, не займайте дівчат на вулицях, знайте свої права, залишайтесь позитивними, поважайте думку інших».)
Ну а що ж той репер революції? Ель Женераль — його справжнє ім’я Хамада Бен Амор — жалкує, що пропустив частину подій: він був ув’язнений протягом трьох днів Жасмінової революції, а коли єгипетські протестуючі запрошували його заспівати на майдані Визволення, він не зміг приїхати, бо не має паспорта. Натомість він написав новий реп «Віва Туніс!», у якому вшановує туніських протестувальників і тих, кого було вбито під час повстання. У ньому є і слова підтримки та привітання іншим молодіжним рухам. «Я також говорю про програму свободи в Єгипті, Алжирі, Лівії і Марокко», — каже він. Молодь арабського світу — не втрачене покоління.
— на основі репортажів Aryn Baker, Abigail Hauslohner та Rania Abouzeid/Cairo, Nicholas Blanford та Andrew Lee Butters/Beirut, Vivienne Walt/Paris, Karl Vick/Ramallah, Erik Stier/Sana’a та Michael Scherer і Massimo Calabresi/Washington.
[1] Брукінгський інститут — науково-дослідна організація, що існує за рахунок грантів і пожертвувань; заснована в 1927 р. в результаті злиття Інституту дослідження державного управління, Інституту економіки і Школи державного управління при Вашингтонському університеті; носить ім’я одного з основних засновників: Р. Б. Брукінгса.
Автор передмови, перекладач з англійської та упорядник Людмила Острякова, за активної та дієвої допомоги Ольги Здір
Усі виноски є примітками перекладача.
