SOPA та PIPA – дві складових законодавства, розробленого, аби “знищити” піратство в Інтернеті… найкривішим способом, який тільки можна уявити. Як то пояснює Mitchell Baker,
Уявіть собі, що біля вас недалеко є магазин, в якому можна брати фільми напрокат. Однак кіноіндустрія вважає, що деякі (чи всі) фільми в цьому магазині є неавторизованими копіями, так що автори нічого не отримують від переглядів. Що потрібно зробити в такому випадку?
Дія SOPA/PIPA не спрямована на людей, які ходять в цей магазин, чи навіть на сам магазин. Ідея цих законопроектів в тому, щоб знайти цей магазин чи мати з ним справу стало якнайскладніше:
- З мап, які показують дорогу до магазину, треба магазин вирізати.
- Дорога до магазину треба перегородити, щоб туди фізично неможливо було дістатися.
- Усі довідники повинні викинути адресу та номер телефону магазину.
- Процесингові компанії повинні перестати обробляти карткові платежі для цього магазину.
- Місцева преса не має права публікувати рекламу цього магазину.
- Щоб забезпечити виконання закону, будь-якій особі чи організації, яка не вживатиме вищевказаних заходів, загрожуватиме відповідальність. Не можна навіть опублікувати розсилку, в якій міститься інформація про місцезнаходження магазину.
Напишіть “веб-сайт” замість “магазин”, і стане ясно, що під цим усім мається на увазі. Ці законопроекти настільки беззахисні перед зловживаннями, настільки небезпечні для фундаментальної структури Інтернету, що я навіть особливо не переживаю. На Інтернет постійно зазіхають великі компанії – так було, і так буде, це не новина. Ці законопроекти не пройдуть, тому що вони повинні не пройти.
Натомість мені дуже важко збагнути, як такі безмозкі законопроекти умудряються заходити так далеко в Конгресі. Мабуть, ось як:
– Пересічні громадяни не розуміють, як працює Інтернет, і не здатні оцінити рівень небезпеки.
– Люди не слідкують за діяльністю уряду, поки ця діяльність не вдарить їх по гаманцю (чи нижче пояса).
– Над проштовхуванням законопроектів працюють високооплачувані лоббісти, найняті шоу-бізнесом.
Я часто зітхаю над кількістю “лінивих активістів” в Інтернеті, для яких зміна статусу в Фейсбуку чи Твітері є виправданою та ефективною формою протесту. Та я радий визнати, що цей раз виявився особливим.
Через очевидну небезпеку законопроектів технарські вебсайти і спільноти багато тижнів тому об”єдналися, щоб убезпечити себе й великий Інтернет. Як і багато технічних спільнот, ми писали про це в нашому блозі, обговорювали в подкастах, і навіть повісили на день невеликий банер на Stack Overflow. Користувачі закликалися дзвонити, факсувати, і писати своїм представникам в Конгресі, щоб висловити своє занепокоєння. І вони масово робили це! Однак, за межами наших технарських резервацій, розголосу довкола цього небезпечного законодавства було небагато.
Так було, доки сьогодні найбільші сайти на кшталт Wikipedia, Google і Craigslist не приєдналися до нас. Найбільш вагомим був страйк Вікіпедії, яка сьогодні, 18 січня, не працювала цілий день, вимкнувши доступ до всіх англомовних статей. Після цього лід скрес, і SOPA/PIPA стали темою розмов та переживань звичайних людей. Немає кращого способу звернути увагу на небезпеку цих законопроектів, ніж тимчасове зникнення одного з найбільших і найкращих ресурсів, будь-коли створених в Інтернеті.
SOPA/PIPA ще дихають, але, гадаю, можна ствердити, що вони вже на смертному ложі. Я радий, що був хоч трохи причетним до близької перемоги, але відчуваю, що святкувати ще рано.
Ми справді перемагаємо проекти двох конкретних законів, і гальванізуємо політичну волю найбільших інтернет-спільнот, включаючи наш Stack Exchange. Це добре, благородно, справедливо і необхідно. Є чим пишатися. Але замість того, щоб святкувати, замислімось над глибшим питанням: як так сталося, що ці небезпечні закони взагалі з”явилися на світ?
Насамперед, знов-таки, є надважливим брати участь і перемагати в цій битві. SOPE – це найновіша і в багатьох аспектах найабсурдніша кампанія в нескінченому епосі копірайтних війн в Америці. Це програшний хід в програшній війні, і, очевидно, я вважаю, що йому треба опонувати.
Але, по-друге, як ви зауважили, ця війна більше не є моєю війною. Не тому, що моє серце не належить їй, а тому, що я не вірю, що ми її виграємо (чи, ще краще, здобудемо мир і забудемо про все). Навіть якщо ми виграємо цю битву, ми не виграємо цю війну, доки не вирішиться питання базової корупції в нашому уряді. Я воюю останні чотири роки, і воюватиму ще щонайменше шість.
Бо я добре знаю: ми ніколи (взагалі нікголи) не виграємо війну, яка тривожить вас, доки ми не переможемо корумпованість нашої Республіки.
Звісно, ця війна божевільно важка, ймовірно, неможлива, про що я і писав в своїй книжці “Втрачена Республіка: як корумпується Конгрес, і як це зупинити”. Але важко чи ні, це війна, в якій потрібно брати участь.
Нам вдалося багато. Але поки ми натхненно святкуємо, знайдіть нагоду послухати містера Лессіга і збагнути, яка далека дорога ще лежить перед нами.
Тож приєднуйтесь до нас в боротьбі з очевидним божевіллям, таким як законопроекти SOPA/PIPA, які зазіхають на відкритість та свободу Інтернету. Але будь ласка, також вливайтесь в лави бійців проти ще шкідливішого явища лоббістських грошей, що тихо корумпують наш уряд. Якщо ми не здолаємо це, то воюватимемо проти законопроектів на зразок SOPA/PIPA без кінця.
http://www.codinghorror.com/blog/2012/01/defeating-sopa-and-pipa-isnt-enough.html