Кожне місто по-своєму кітчувате, а постсовєтські міста — особливо. До київського кітчу а-ля амерікана я вже начебто звик, а ось донецький відкрив для себе нещодавно.
Насамперед, звісно, скульптури: від позолоченого Солов’яненка, схожого на Елвіса Преслі — до мафіозного Кобзона, схожого на Сєню Моґілєвіча в перуці. Найдотепнішим, однак, мені видався міст українсько-російської дружби — химерна споруда на схилі над озером. Схожа чи то на трамплін для стрибків у воду, чи то на парашутну вишку.
Товариш, який мені все це показував, переконаний, що міст — іронічний. Таке собі “ку-ку” росіянам, дуля в кишені, натяк. Ми, мовляв, своїх 5-6 метрів спорудили. А ви, коли хочете, добудовуйте решту, метрів тисячу або й більше.
Я в цьому сумніваюся, бо знаю, що росіяни — люди сурйозні. Вони куди охочіше добудують яку-небудь греблю до Тузли чи газогін у Балтійському морі, або й у Чорному. А дружбою хай самі хохли бавляться, у них на цьому ґрунті манєчка.
Товариш показує мені розкішні оздоби на мосту дружби — двох тілистих тіток у вінку та кокошніку, калини й бєрьозкі, герби й прапори. А найкайфовіше — зображення Вінні-Пуха і Паця, що, взявшись за ручки, чи то лапки, чи то ратички, радісно йдуть у спільне східнослов’янське майбутнє.
— Навпаки, — кажу, — Вінні-Пух мав би тут бути маленьким, а Паць — на дві голови вищим.
— Та отож, — погоджується товариш. — Я хотів був про це написати, але не наважився.
— Чому?! — дивуюся я.
— Приб’ють.
Я дивлюся недовірливо на його незворушне обличчя і намагаюся відгадати, чи він це всерйоз. Спробуй збагни цих донецьких! “Мабуть, таки жартує” — урешті заспокоюю я себе. І спохоплююся, що мої співвітчизники вже два роки повторюють собі подумки цю ж мантру.