Сергій Боровський: Навіщо ми Україні?

Читав статтю Катерини Ботанової «Мільярдний спадок» чисто автоматично, як щось чергове в безкінечному ряду різноманітних новин, поки не дійшов до фрази: «Тобто, якщо одним словом, – державна політика чинної влади нарешті дійшла й до культури». Далі читав уважно і зацікавлено. Прочитав двічі. Готовий підписатись під кожним словом, але хочу додати й своїх кілька, не полемізуючи з автором .

Стаття торкається проблем музеїв, та не одними музеями жива культура. Музеї культурну спадщину зберігають, та перш ніж потрапити до музею, надбання культури хтось мусить створити. Творять їх, переважно, професійні творці – творчі працівники, як визначено в Законі України № 554/97 від 07.10.1997. І ось саме за них взялася державна політика. Професійні творчі працівники об’єднані в двадцять одну творчу спілку (згідно держреєстру), чотирнадцять з них мають статус Національних. Та об’єднують вони творчих працівників п’яти основних видів мистецтва: літератури, музики, акторів, художників та архітекторів.
Представники всіх без виключення видів мистецтва мають проблеми з існуванням в нашій державі. Проблеми, що ускладнюють, а декому й унеможливлюють творчий процес. Проблеми дещо відрізняються для кожного з мистецтв, та є і загальна риса – всі вони створені державою не зважаючи на наявність вищезгаданого Закону, та статті 6, яка декларує норму: «Держава забезпечує підтримку і захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання ними статутних завдань і цілей».

Тепер поглянемо на реалії. Ще раз наголошую, що проблеми є у всіх, не беруся сказати, що з усіма докладно знайомий. Торкнуся того, що лежить на поверхні.

Письменники мають проблеми з видавництвом книжок, державна підтримка відсутня, видавці власним коштом видають тільки «твори» ВІП-персон. Тобто українська література існує на кошти самих авторів. Єдине, що тішить в цій ситуації, так це те, що для створення рукопису автор, крім комп’ютера, не потребує жодного устаткування і може пристосуватись для творіння на кухні, в спальні, на дачі або в кабінеті (у кого є), можливо ще десь, залежно від смаків і фантазії.
Музикантам вже складніше. В процесі створення музики необхідно мати інструмент, а це не завжди сопілка, а якщо торкнутись складних творів, то й цілі оркестри потрібні. Але існують філармонії, де працюють професійні музиканти, що отримують хоч якусь зарплатню плюс якісь гонорари. Я дійсно не знаю всього в подробицях, певен, що забезпечення державою музичної творчості вкрай недостатнє, але хоч якесь та є.

Актори служать в театрах, де їх теж якось рятують державним коштом від голодної смерті, життя їх відповідає терміну «виживання», не говорячи вже про те, щоб відповідати високому званню артиста. Проте має робоче місце (вибачте за приземлений термін), і регулярну зарплату не витрачаючись на підтримку творчого процесу. Якщо в театрі холодно – це вже скандал і проблема міської влади. Останнім часом почався ледь помітний рух у відродженні кіно, зажевріла якась надія. Та ще якийсь соціальний захист на випадок хвороби тощо. Бажаю міцного здоров’я.
Архітектурна творчість невід’ємно пов’язана з будівництвом. Тож співпрацюючи з будівельниками архітектор, певною мірою реалізується і має заробіток. Можливо частіше, ніж в інших видах мистецтва, іде на компроміси, але це вже справа особистих якостей.

І на останок – художники. Художник-професіонал, а саме він згідно Закону вважається творчим працівником, повинен мати спеціальне приміщення для своєї творчості. Оскільки сам належу до цього цеху, зупинюся на проблемах дещо докладніше. Вже неодноразово згадуваний Закон в статті 6 містить норму: «Професійним творчим працівникам – членам творчої спілки для забезпечення умов для творчої діяльності надається окрема кімната (кабінет, майстерня) або додаткова жила площа розміром не менш як 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі». Може хтось відізветься з тих, хто таку кімнату отримав від держави, було б дуже цікаво дізнатись про такий феномен. Що ж до площі в 20 кв. м., то можливо книжковому ілюстратору такого приміщення і досить, а от графік, що працює в естампних техніках, мусить мати друкарські верстати, окреме приміщення для травлення матриць, тощо. Тут уже двадцятьма метрами не відбудешся. Далі торкнемось живописців. Приміщення має бути просторим, мати відповідні умови освітлення, місце для зберігання творів і матеріалів. Про які 20 метрів може йти мова? Я вже не кажу про скульпторів та монументалістів, для яких ця норма звучить як знущання. Їм потрібно приміщення не менше від міністерського кабінету (цікаво, навіщо такі кабінети міністрам?). Тепер додамо сюди витрати художника на утримання майстерні. Навіть коли приміщення надається з числа тих, що належать Національній Спілці художників України, утримання творчої майстерні лягає цілком на кишеню художника і комунальні послуги він сплачує як фабрика чи супермаркет. Електрика дорожча втричі від житлових тарифів, тепло теж дорожче від житлового, а останнім часом теплопостачальна організація «Теплоенерго» в Дніпропетровську вимагає оплати близько двадцяти гривень за метр майстерні. А ще художник купує всі матеріали, які в Україні не виробляються і ціни на них для українських митців вдвічі вищі, ніж для європейців, але це вже другорядне в порівнянні з витратами на утримання майстерень. І ще окремо хотілося б сказати про соціальний захист, і про пенсійне забезпечення зокрема. Хворіти художнику не можна, бо лікарняного ніхто не заплатить. І пенсії він теж не отримає.

Маючи епізодичні доходи від продажу картин і постійний прес видатків на утримання робочого місця, жоден з нас не має можливості платити внески в соціальні фонди і пенсійний в тому числі. А ще є родини, діти, їх школи і їх позашкільні гуртки тощо. Колись, в дискусії про оплату майстерні, один з посадовців міськради сказав мені – «А що ж ви хотіли? Ви ж там собі гроші зароблятимете!» Цікаво, кому заробляють гроші в своїх суперкомфортних, шикарно вмебльованих кабінетах державні чиновники і скільки вони сплачують за всю ту розкіш?

«Професійним творчим працівникам – членам творчих спілок гарантується додатковий соціальний захист. Вони можуть одержувати фінансову та іншу матеріальну допомогу, доплату до пенсій…» – це цитата з тієї ж статті 6. Можна було б навести ще багато цитат і прикладів нехтування законом, але все це марна справа. Бо коли, почувши кожного, «гарант» розбудовує Міжгір’я, то на що можна сподіватись митцям?

На сам кінець хочу зробити кілька звернень:

До колег-митців в інших бранжах мистецтва – вибачте, що приділив стільки місця проблемам художників. Повірте – це тільки поверховий огляд. Тому, не зважаючи на марність сподівань, пропоную і вам висловитись про наболіле. Не певен, що допоможе, але хоча б додасть самоповаги і впевненості у власній небайдужості.

До панів, що будують власні палаци з гаражами на табун «Лексусів» і «Бентлі» – вам не буде чим прикрасити стіни своїх хором, крім убогого мальовидла з базару на зразок «налєтай, торопсь, покупай жівопісь!», бо професіонали емігрують чи вимруть при такому ставленні до культури.

До молоді, що обирає творчі професії – якщо можете робити щось інше, відмовтесь від мрії про творчі досягнення у мистецтві. В усякому разі в Україні, бо чекає на вас важка доля. Пінчука на всіх не вистачить, та там про мистецтво і не йдется.

Член Національної Спілки художників України
Сергій Боровський. Дніпропетровськ.