Що ми можемо зробити, щоб внести в життя Церкви та християн відчуття відповідальності за своє природне довкілля і все Боже створіння? Як ми знову можемо побачити взаємозв’язок між подіями Сотворення і Спасіння? Як ми можемо жити зразковим християнським стилем життя, перебуваючи в гармонії з Богом, ближніми та всім створінням?… На ці та інші питання відповідав Святіший отець Венедикт XVI на зустрічі з духовенством єпархії Брессаноне (Південний Тіроль, Італія), яка відбулася 6 серпня 2008р.
Екологічно орієнтовані питання д-ра Карла Гользера, професора морального богослов’я та директора «Справедливості, миру і захисту створіння» діоцезії Брессаноне, а нині єпископа-емерита однойменної єпархії, а також відповіді Святішого отця подаємо дослівно.
Проф. д-р Карл Гользер:
Святіший отче! Мене звуть Карл Гользер, я є професором морального богослов’я тут, в Брессаноне, а також директором Інституту «Справедливості, миру і захисту створіння»; є також каноніком. З радістю згадую той період, в якому мав змогу працювати з Вами в Конгрегації Доктрини Віри.
Як Вам відомо, католицька Церква суттєво вплинула на формування історії та культури нашої країни. Однак, сьогодні, іноді виникає відчуття, що ми, як Церква, відійшли трішки у захристію. Заяви папського вчення щодо важливих соціальних питань не знаходять належного сприйняття на парафіяльних рівнях і в церковних громадах.
Тут, у Південному Тіролі, наприклад, влада та багато різних асоціацій рішуче привертають увагу до проблем природного навколишнього середовища і особливо до питань зміни клімату; основні теми: танення льодовиків, зсуви в горах, проблеми транспорту, забруднення повітря і цін на енергію. Є багато ініціатив спрямованих на сприяння охорони навколишнього середовища. Однак, в свідомості більшості християн, все це має мало спільного з вірою. Що ми можемо зробити, щоб внести в життя християнських громад відчуття відповідальності за створіння? Як ми знову можемо побачити взаємозв’язок між подіями Сотворення і Спасіння? Як ми можемо жити гармонійним зразковим християнським стилем життя? І як можемо поєднати цей стиль з якістю життя, яка є бажаною і привабливою для всіх людей нашої землі?
Святіший отець Венедикт XVI:
Дуже дякую, дорогий професоре Гользер! Ви, беззаперечно, набагато краще від мене могли б відповісти на ці питання, але спробую все ж таки дещо сказати. Ви торкнулися теми створення і спасіння, і я думаю, що цьому нерозривному між ними зв’язку слід приділити пильну увагу. В останні десятиліття доктрина про cтворення майже зникла з богослов’я і була майже непомітною. Тепер ми помічаємо збитки, які з цим пов’язані. Спаситель є Творець, і якщо ми не проголошуємо Бога у своїй повній величі – як Творця і Спасителя – не оцінюємо належно Спасіння. Насправді, якщо Бог при створенні не має нічого нам сказати, якщо Він просто обмежений певним історичним контекстом, то як Він може по-справжньому зрозуміти все наше життя? Як може принести спасіння людині і світу у всій його повноті і цілісності? Ось чому для мене оновлення доктрини cтворення і нове розуміння невіддільності cтворення від cпасіння має першочергове значення. Ми повинні по новому пізнати, що: Він є Дух Животворящий (Creator Spiritus), Розум, який є на початку і від якого народжується наш розум, який є нічим іншим як Його іскрою. Він є Творцем, який також увійшов в історію і може увійти і діяти в ній, саме тому, що Він є Богом всього, а не лише однієї частини. Якщо ми визнаємо це, то звідси випливає, що такі речі як Спасіння, буття християн і просто християнська віра означатимуть завжди і всюди також і відповідальність за створіння. Двадцять-тридцять років тому християни були звинувачені (не знаю чи це звинувачення ще має місце зараз) в тому, що вони є дійсно відповідальні за знищення створіння, через те, що слова, які містяться в книзі Буття: «підпорядковуйте землю» – призвели до зарозумілого ставлення по відношенні до створіння, наслідки якого ми пожинаємо сьогодні. Думаю, що ми повинні навчитися розуміти це звинувачення у всій його хибності: до тих пір поки земля розглядалася як створіння Боже, завдання «підпорядковувати його» ніколи не розумілось як наказ поневолювати його, роблячи рабом, але як завдання бути хранителями створіння і розвивати його дари, а також в дієвий спосіб нам самим брати участь у Божій справі та розвитку, який Він заклав у світ.
Якщо подивитись на все те, що виникло поблизу монастирів, як у тих місцях народжувались і продовжують народжуватися маленькі раї, оазиси створіння, стає зрозумілим, що все це не просто слова; там де Слово Творця було вірно зрозумілим і сприйнятим, де було життя в гармонії з Творцем Спасителем, там було зроблено все для того, щоб спасти створіння, а не зруйнувати його. В цьому контексті треба взяти до уваги також 8 главу з послання до Римлян, в якому сказано, що створіння стогне і страждає через підпорядкування, в якому воно знаходиться і чекає на виявлення синів Божих: почуватиме себе звільненим тоді, коли прийдуть створіння, люди, які є дітьми Божими і які трактуватимуть його як таке, що походить від Бога. Вірю, що саме це можемо констатувати сьогодні як реальність: створіння стогне – розуміємо це, майже відчуваємо це – і очікує людей, які піклуватимуться ним як Божим створінням. Брутальне використання створіння починається там, де немає Бога, там, де матерія для нас є лише матеріалом, там, де ми вважаємо себе останніми інстанціями, де все спільне є попросту нашою власністю, яку вживаємо лише для нас самих. Халатне ставлення до створіння починається там, де не визнаємо більше жодної інстанції над нами, але бачимо лише самих себе; починається там, де не визнається більше жодного виміру життя поза смертю, коли в цьому житті, так сказати, хапаємось за все, намагаємось отримати від життя все можливе і мати все, що тільки можливо.
Я вірю, отже, що автентичні і ефективні інституції проти виснаження і руйнування створіння можуть бути створені і розвинуті, зрозумілі і життєздатні лише там, де створіння та життя сприймається як таке, що походить від Бога і має вищий вимір, де усвідомлюється відповідальність перед Богом, повнота якої покладена на нас від початку і не забереться, як і те, що даючи, ми отримуємо життя.
Тому вважаю, що мусимо використати всі можливі засоби для того, щоб публічно представляти нашу віру, особливо там, де до цієї теми вже є певна чутливість. І думаю, що відчуття того, що світ втікає від нас геть – тому що ми самі женемо його – і відчуття пригніченості проблемами створіння дає нам підходящу можливість, щоб наша віра могла публічно говорити і виступати як інстанція, яка веде вперед. Справді, тут не йдеться лише про те, щоб знайти різні технологічні засоби для попередження шкоди, хоча є дуже важливо знайти альтернативні джерела енергії та багато іншого. Але всього цього не буде достатньо, якщо ми особисто не віднайдемо новий стиль життя, дисципліну зречення, дисципліну визнання інших, яким, в рівній мірі як і нам самим, належить створіння, завдяки якій зможемо краще ним управляти; дисципліну відповідальності за майбутнє інших і наше власне майбутнє, оскільки це є відповідальність перед тим, хто є нашим Суддею, і як Суддя нашим Спасителем, але в дійсності і нашим Суддею.
Вважаю отже, що в будь-якому випадку необхідно розглядати разом: створення і спасіння, земне життя і життя вічне, відповідальність за створіння та відповідальність щодо інших і щодо майбутнього, – і нехай це буде нашим обов’язком рішуче та чітко впливати таким чином на суспільну думку. Для того, аби бути почутими мусимо засвідчити нашим конкретним прикладом, нашим власним стилем життя, що ми говоримо про звістку, в яку ми самі віримо і згідно з якою можливо жити. Просимо в Господа Його допомоги для всіх нас, щоб жити вірою, відповідальною вірою таким чином, аби наш стиль життя став свідченням і щоб пізніше ми могли говорити до інших в такий спосіб, а наші слова виражали прийнятність віри як дороговказу в цей наш час.
Переклад з німецької та італійської мови здійснило Бюро УГКЦ з питань екології