Влада маніпулює термінами, щоб виправдати власну недієздатність

Щоб українці мали європейські зарплати та пенсії – потрібна
європейська продуктивність праці, – люблять повторювати представники
нашої незрівнянної владоньки. Ви, українці, мовляв, погано працюєте. І
тільки ця обставина заважає нам, «найпрофесійнішій» владі, підвищувати
соціальні стандарти…

Перед виборами, щоправда, ця мантра відсувається подалі. Адже сам
президент заявляє про (нарешті!) початок «покращання життя». Але щойно
знову виникатиме питання низьких доходів абсолютної більшості
населення у порівнянні з усіма без винятку європейськими країнами,
пояснення буде напоготові: українці погано працюють!

Нас давно за живе зачіпає дивна обставина. В Україні, Білорусі, Росії
та усіх інших жебрацьких пострадянських країнах стан економіки чомусь
прийнято оцінювати через валовий внутрішній продукт, інфляцію,
продуктивність праці та інші показники, звичні для ідеологів
політекономії соціалізму. Тим часом Нью-Йоркська біржа, наприклад,
найбільше реагує на індекси ділової активності, споживчих настроїв
(витрат домогосподарств), кількість придбаних громадянами США
будинків, автомобілів, рівень безробіття тощо.

У них найважливіші показники економіки напряму пов’язані з кишенею
пересічного громадянина країни. У нас – усе догори дригом. І це вже
більше схоже не стільки на недоліки перехідного періоду, скільки на
діагноз. Адже так званий перехідний період, котли на життя ще дивитися
з точки зору Маркса-Енгельса, мав би піти у небуття разом із
закінченням президентства Леоніда Кучми. Але ні – все продовжується і
навіть поглиблюється під «мудрим керівництвом найпрофесійнішої у
світі» політичної сили.

Їхня оцінка ситуації чимдалі більше віддаляється від реальності. Їхні
«ремформи», складається таке враження, списані з сатиричних статей та
карикатур радянського журналу «Крокодил», коли там ганьбили
«загниваючий захід».

А може, колишні комсомольці так і стали нинішніми «капіталістами»,
читаючи радянську сатиру та думаючи, що варто лише «мінус» замінити на
«плюс», і можна збудувати ринкову економіку?

Отож, повернемося до продуктивності праці як улюбленого показника для
тих, хто вимушений таки пояснювати українцям їх нинішнє злиденне
становище. Відверто кажучи, слухаючи провладних політиків, завжди не
зовсім зрозуміло, яку саме продуктивність праці вони мають на увазі (є
кілька видів цього показника). Але про це – трохи пізніше. Зараз же,
знайшовши відповідні дані в одній з публікацій, ми також можемо наочно
переконатися: Україна виглядає, м’яко кажучи, не найкраще.

Зам індексом продуктивності праці Україна посідає 72 місце серед 85
країн, оцінюваних МВФ. Кожен працюючий українець у передкризовому
2008-му році заробив для нації 16082 долари США. Приблизно на такому ж
рівні знаходяться Вірменія та Азербайджан, а Ірак і Тайланд –
відстають. Зате у Люксембургу кожен працівник створює 192931 дол., у
Сінгапурі – 129129 дол., у Норвегії – 101919 дол. Українські фахівці
сходяться на тому, що для вирішення соціальних проблем Україні
необхідно збільшити продуктивність праці принаймні у 2,6 рази, щоби
вийти приблизнÐ! ¾ на рівень Польщі, Туреччини чи Естонії.

Знаючи неабияку прихильність українських політиків до суто
метафізичних змін, коли ідеалізується один показник і задля
виправлення його жертвується усім іншим (так було з подоланням
інфляції не раз, зі зміцненням гривні тощо), мусимо сказати: Боже
борони, аби наші «проффессори» насправді почали перейматися
продуктивністю праці. Адже можемо майже зі стовідсотковою впевненістю
прогнозувати, що рух піде за лінією найменшого опору. Наприклад,
скоротити у 2,6 рази штати підприємств, щоби досягти
східноєвропейського показника продуктивності праці. Користі від
такого заходу буде нуль. Навпаки, на вулицях опиняться нові мільйони
тепер уже не скритих, а явних безробітних. Зате продуктивність праці
буде такою, «як у Європі».

Візьмемо для прикладу інший сценарій. Зважаючи на те, що середня
зарплата зараз складає щось біля 3,5 тис. доларів на рік, в Україні
для подолання бідності тих мільйонів громадян, котрі живуть на
нікчемну мінімалку чи взагалі сидять на шиї у батьків-пенсіонерів,
могли б почати створювати нові робочі місця на виробництвах з низькою
доданою вартістю. Наприклад, де продуктивність праці становила б не
16, а 10 тис. дол. на рік. Вочевидь, такий захід зміг би суттєво
зменшити соціальну напругу. Але ж ні! У такому разі різко впаде
показник продукти! вності праці, на що, мабуть, ніколи не піду
міністерство економіки. Навпаки, буде максимум зроблено для того, аби
подібні робочі місця не з’являлися. Зрештою, ми ж бачимо зараз жорстку
боротьбу влади проти малого бізнесу, у якому продуктивність праці
переважно невисока. Дарма, що такі підприємства та підприємці усе ж
дозволяють створювати додану вартість та працевлаштувати масу
українців. Доля мільйонів людей – ніщо у порівнянні з ідеями
владоможців, чи не так, товарісчі бальшевікі?

Вам легше розповідати про низьку продуктивність праці в Україні, хоча
ви ніколи не пояснюєте, як її обчислюєте, а тому ми маємо усі підстави
вважати, що ваші «фахові» промови – це лише маніпуляція суспільною
думкою.

Варто відкрити відповідну статтю у Вікіпедії, щоби переконатися, що
продуктивність праці – це досить відносний показник, який не у
контексті інших взагалі мало про що говорить. Це як, наприклад,
потужність двигуна в автомобілі. 110 кінських сил – це що:
малолітражний легковик випуску дві тисячі якогось там року чи старий
десятитонний вантажний «ЗІС»? Потужність ніби й однакова, але машини
принципово різні. Так і тут, самою лише продуктивністю праці ситуацію
не поясниш.

Тим не менш, зважаючи на очікуваний провал Партії Регіонів на
майбутніх виборах та, як наслідок, зростання популярності комуністів
серед проросійськи налаштованого електорату, неодмінно будуть
витягнуті на поверхню розмови про те, якою величезною була
продуктивність праці в СРСР, як нам потрібно об’єднуватися з Росією,
щоби краще працювалося і таке інше.

Так ось, у Вікіпедії знаходимо одразу кілька різних, мало пов’язаних
між собою методів оцінки продуктивності праці.

Перший – улюблений усіма «совками», прихильниками «відновлення старих
заводів» тощо – натуральний. Його суть полягає в тому, щоби
порахувати, скільки штук, кубометрів, тонн тощо виробляє в середньому
один працівник виробництва. В індустріальній еконономіці, якою й
намагався бути СРСР, цей метод дуже зручний. Я виготовив 10 деталей за
годину сьогодні, 11 – завтра. Відтак продуктивність праці підвищилася
на 10%. І так може продовжуватися вічно. Післязавтра прийде більш
ефективне обладнання – буде ще більше деталей. Однак ніхто ніколи не!
питатиме, чи потрібна комусь моя робота? Наприклад, якби ця публікація
була удвічі більшою – продуктивність моєї праці зросла б на 100%
(варто лише більше «водички» налити). А що, коли продуктивність праці
різко зростає при виготовленні артснарядів, котрі років за 20-30
спричинять чергову трагедію на зразок Новобогданівки?

Продуктивність праці також можна обчислювати за витратами праці на
виготовлення одиниці продукції. Отут важливу роль відіграють не тільки
сучасна техніка, але й адміністративний апарат, існуючий на
підприємстві. Більше керівників, клерків, офіс-менедженів – більша
кількість людино-годин на виготовлення кожної одиниці продукці.
Встановіть знову «диктатуру пролетаріату», звільніть усіх, хто не
стоїть біля верстату – ось вам і підвищення продуктивності праці. У
тій ситуації мало кого буде цікавити, що не буде кому нараховувати
зарплату робітникам, укладати угоди з бізнес-партнерами тощо.

Також є вартісний метод, коли оцінюється зароблені усіма працівниками
гроші. І тут буває, що на одного працівника біля верстата є десяток
менеджерів з продажу – саме вони, зрештою, приносять прибутки, хоча
безпосередньо не виготовляють продукцію. Цей метод, вочевидь, дає
результати, які не збігатимуться з попередніми. Бо скорочення
адміністративного персоналу (окрім тих, чия праця насправді не
приносить жодної користі) призведе лише до зменшення продуктивності
праці.

Утім, за усіма вже переліченими методами оцінки продуктивності праці
Україна відстає від світу. Але ми пропонуємо порахувати продуктивність
праці дещо інакше: скільки доданої вартості можна створити, вклавши у
заробітну платню 1 гривню? Зважаючи на те, що у розвинутих країнах з
грошової одиниці, вкладеною у зарплату, вихилить максимум 3-4 одиниці
доданої вартості, а в Україні – 16-17, то чи не варто заявити, що у
нас насправді продуктивність праці у 4-6 разів вища? То де шалені
іноземні інвестиції та європейські зарплати, шановні пані Акімова
та інші фахівці української економіки?

Парадокс останнього методу оцінки полягає в тому, що, з одного боку,
збільшення заробітків працівників можливе, звісно ж, за збільшенням
продуктивності праці. Але продуктивність праці зменшиться одразу ж, як
тільки зарплати будуть підвищені. Відтак, показник взагалі виявиться
нікчемним.

А може, справа не в тому, що українці працюють погано, а в тому, що
вони в останні два десятиліття взагалі чимдалі більше віддаляються від
участі в економіці країни? І тут – найбільша «заслуга» влади, котра не
стільки намагається вирішити бодай найгостріші проблеми, скільки
кожного разу лише шукає пояснення, чому усе так погано навколо.

Василь Іванців

Стаття вперше опублікована на сайті «Дух волі»

http://duhvoli.com.ua/index.php?article=1100
About Nataliya Zubar 2359 Articles
Nataliya Zubar, Maidan Monitoring Information Center, Chair