Стежити за іміджем країни в інозмі – робота здебільшого «непильна» – про Україну рідко коли пишуть більше 100 статей на добу (в усіх медіа європейського регіону та англосаксонського світу, які прийнято вважати «цивілізованим світом»).
Однак, учорашній день побив усі рекорди – близько 600 статей лише у німецьких ЗМІ, усього ж за день понад 950 повідомлень про нашу країну, 95% яких складає частка офіційних ЗМІ, а не якихось там блогів чи PR-аґенцій. І левова частка в них належить процесові Тимошенко, обходженням з українськими політв’язнями, дискусіям щодо бойкоту «Євро-2012» в Україні, розгляду під мікроскопом нинішньої влади, і лише потім – річниця Чорнобильської аварії і так далі.
Ера європейського толерування режиму Януковича, вочевидь, закінчується – там уже, нарешті, остання собака розгледіла, що за «прагматична команда конструктивних менеджерів» під (свого часу) схвалення всього світу окупувала нашу країну. Чемпіонат з футболу – чудова нагода посилити тиск на режим і дати зрозуміти, що відігруватися у дурника й «робити морду цеглою» з приводу недотримання елементарних демократичних стандартів, так само як і бовтатися «мов гіменце в ополонці» між прихильністю то Росії, то ЄС/США у пахана і Ко не випадає.
Однак, допоки що цей тиск виглядає якось однобоко – крім іноземного політикуму і місцевої опозиції, схоже, ніхто цим не переймається. А дарма – марнується чудова нагода.
Я тут не агітую за «великомученицю» Юлію Володимирівну – їй, попри все гіпер-жлобство нинішньої влади, багато хто так і не може пробачити колишній прем’єрський популізм, як і деякі заходи з реальними наслідками для економіки. Та й, з огляду на гру на взаємознищення, що точилася між Банковою та урядом до кінця 2009, правди там не знайдеш. Врешті-решт, не всім імпонує її мода обіцяти нездійсненне, і, як наслідок, брак реальної програми розвитку країни, а також команда «любих друзів» та ігнорування голосів громадянського суспільства і комсомольсько-КПРС-івська кадрова політика, як і риторика.
Я про інше: про те, що громадянське суспільство могло б додати ще й своїх зусиль на млин тиску на нинішню владу і отримати цілком конкретний визиск, у тому числі й для себе, на майбутнє; багато хто пов’язує з (цілком вірогідно, заслуженим) занепадом «офіційної» помаранчевої команди можливість нарешті пробитися для тих нових політсил, для котрих Майдан не був технологією, а доленосним поворотом, можливість нарешті «засвітитися» перед виборцем і пробитися крізь остогидлі й дорогі (як і відомо ким профінансовані) біл-борди «офіційної» опозиції. Однак, подібні сили, по-перше, перебувають на рівні медіа-проектів або ж узагалі в глибокому підпіллі, по-друге, конкуренція з «офіційною» опозицією все ж надає більше шансів, ніж гра в наперстки з нинішньою владною гопотою.
Тому, до потенційного активу перед-Єврових здобутків, якщо докласти взаємних зусиль і координації їх із Заходом, можна було б зарахувати, наприклад, наступні:
– Заміна керівного складу Генпрокуратури (зокрема, «кума» Пшонки і «мурочника» Кузьміна) – вони вже себе «показали» перед Заходом і там нікому не треба пояснювати, що вони за одні, особливо, Кузьмін;
– Заміна керівного складу пенітенціарної системи (для Заходу також очевидно, що там «є що покращувати»);
– Поміняти любителя «керованих помийних схем» Захарченка (МВС) на когось більш прийнятного (та хоча б на того ж Москаля).
От подумайте, як казав Жванецький, багато дасть.