Микола Рябчук: Бойкот

Свого часу мені випало пропрацювати цілий семестр у Техаському університеті в Остині. За цей час мої друзі показали мені всі місцеві красоти — від справжніх печер в околицях Остина до штучних каналів “а-ля Венеція” у Сан-Антоніо, музею Кеннеді в Далласі та океанського побережжя поблизу Г’юстона. Єдине, від чого вони всі в один лад відмовлялися, — це поїхати разом до сусідньої Мексики.

Політична коректність не дозволяла їм висловити всього, що вони про мою пропозицію думають. А проте з висловленого я розумів, що вони радше повезуть мене на Аляску, ніж через близький кордон, за яким чигають корумповані митники, поліцаї та інша наволоч, яка контролює тамтешню нібито-державу.

Та історія пригадалася мені, коли я довідався, що 13 команд із 16, які вибираються на чемпіонат Європи, житимуть у Польщі й лише три, тобто дві та ще наша власна, — в Україні. Це і є об’єктивний підсумок наших приготувань до Євро-2012, а заразом і всього 20-літнього розвитку держави Україна. Свої люди з неї втікають, чужі — не їдуть. Хіба що транзитом, із країв іще злиденніших і беззаконніших.

Власне, це і є справжній бойкот України, значно гірший за той, який тепер обговорюємо: приїде Ромпей до Києва чи не приїде, подасть нашому султанові руку чи, як справжній джентльмен, не подасть. Західні леді й джентльмени, по правді кажучи, їздили і до гірших країн і подавали там руку ще паскуднішим персонажам.

Річ не в берлінсько-брюссельських циніках, які задля вигоди поїдуть і до Пекіна, і до Москви, не надто переймаючись тамтешньою демократією і долею політв’язнів. Річ у мільйонах людей по той бік нашого західного кордону, які ніколи не перетнуть його, бо знають, що за ним — “Мексика”.

Газета по-українськи