Минуло майже два роки з часу прийняття нового Закону «Про судоустрій і статус суддів». На жаль, усі побоювання щодо негативних наслідків Закону справдилися. Мало того, спостерігається тенденція до відмови від тих незначних досягнень, які були або ще залишаються у цьому Законі. Останнім часом криза системи правосуддя набула нових форм. Про це свідчить сім ключових проблем.
1. Добір суддів: маніпуляції в рамках нових правил
У 2011 р. відбувся перший добір суддів за новими правилами. Непрозорість оцінювання результатів анонімного тестування, а також неоприлюднення тестових завдань після завершення добору викликають сумніви у чесності добору. Мало того, декілька суддів з невисоким результатом відповідно до рейтингу були призначені спочатку до провінційних судів, але зразу після цього – на початку 2012 р. без оголошення конкурсу їх перевели до столичних судів.
Переведення суддів до судів вищого рівня відбувається без конкурсу, його навіть не передбачено законом. Добір таких суддів здійснюється кулуарно, за протекцією. Закономірністю останніх двох років стало те, що значну частину суддів до столичних судів переводять з Донецької області. Так, з 1 січня 2012 р. з 10 суддів, переведених Парламентом до столичних судів з інших регіонів, 6 були представниками Донецької області. Унаслідок подібних переведень саме у Донецькій області утворюється найбільша кількість вакантних посад.
2. Тиск на суддів через механізми відповідальності
Парламентська асамблея Ради Європи у резолюції «Функціонування демократичних інституцій в Україні» №1862 (2012) висловила глибоке занепокоєння через відсутність незалежності судової системи та численні достовірні повідомлення про ініціювання дисциплінарних заходів та звільнення суддів на базі скарг від прокуратури, тому що згадані судді прийняли рішення, що суперечило думці прокуратури. Така практика є однією з причин зменшення кількості виправдувальних вироків (до 0,2 відсотка у 2011 р.), та широкого застосування ув’язнення на етапі досудового слідства.
28 квітня 2012 р. Президент вніс до Парламенту проект закону щодо посилення гарантій незалежності суддів №10425, який забороняє прокурору ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді, якщо справа ще розглядається і прокурор бере у ній участь. Позитивно оцінюючи цю пропозицію, можна стверджувати, що цей закон у разі його прийняття, на жаль, не зможе суттєво змінити ситуацію, оскільки часто прокуратура у разі одержання виправдувального вироку вимагає притягнути суддю до відповідальності за провину у зовсім іншій справі (наприклад, за порушення термінів розгляду справи). Якщо ж суд підтримує позицію обвинувачення, прокуратура зазвичай не використовує компрометуючу інформацію проти судді.
Також слід звернути увагу на те, що важелі щодо притягнення суддів до відповідальності несуть загрозу не лише з боку прокуратури. Сам факт підконтрольності представникам політичної влади дисциплінарних органів – Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії суддів – змушує багатьох суддів бути лояльними до влади, навіть без будь-яких прохань з її боку. А визначенні законом підстави для відповідальності судді (наприклад, порушення строків розгляду справ) в умовах великого навантаження на суддів при бажанні можна застосувати до будь-кого з них, і на жаль, це робиться на практиці.
3. Політизованість правосуддя
Тенденція використання судів політичною владою за останній рік ще більше посилилася. Про це свідчать численні кримінальні справи проти представників опозиції, які закінчуються повною підтримкою судами позиції обвинувачення; задоволення судами біля 90 відсотків позовів органів влади про заборону мирних зібрань; притягнення судами до адміністративної відповідальності авторів листівок із написами, що не подобаються представникам влади, учасників стихійних мирних зібрань тощо.
Лояльність до політичної влади проявляє й Конституційний Суд, який останнім часом ухвалює лише вигідні для неї рішення, часто всупереч своїм попереднім позиціям. Так, наприклад, Конституційний Суд дозволив уряду регулювати розмір соціальної допомоги, незважаючи на те, що він визначений законом; відкрив можливості для покарання журналістів чи інших осіб за збирання чи поширення відомостей, зокрема, стосовно судимостей, дисциплінарних стягнень, отримання фахової освіти та родинних зв’язків політиків і чиновників усіх рівнів; дозволив Президенту ліквідовувати суди, переводити суддів, хоча Конституція не передбачає таких повноважень; заборонив судам зупиняти дію підзаконних актів Президента і Парламенту до остаточного вирішення справ щодо їх оскарження.
4. Намагання посилити тиск через голів судів
На розгляді Парламенту перебуває проект закону щодо удосконалення окремих положень організації судової влади №9740, ініціаторами якого є С. Ківалов і Д. Шпенов – активні розробники самого закону про судоустрій і статус суддів. Вони пропонують повернути головам судів наглядові повноваження щодо суддів і надати право визначати спеціалізацію суддів, що дасть можливість цілком законно обходити автоматизований розподіл судових справ (сьогодні спеціалізацію суддів визначають збори суддів відповідного суду). Голови судів були позбавлені цих повноважень в ході судової реформи, щоб зменшити залежність від них суддів. Таким чином, після заміни голів судів на більш лояльних впродовж останніх двох років робляться справи відновити важелі впливу голів судів, щоб судді стали ще більш керованими.
Також проектом запропоновано дозволити суддям отримувати різноманітні нагороди та відзнаки. Поки що існують обмеження, пов’язані з тим, що ці нагороди часто були завуальованою формою підкупу судді.
5. Зростання закритості судової влади
20 жовтня 2011 р. Верховна Рада внесла зміни до Закону «Про доступ до судових рішень», відповідно до яких перелік судових рішень, які слід включати до Єдиного державного реєстру судових рішень, затверджує Рада суддів України. Чимало експертів назвали цей крок законодавця нівелюванням реєстру як засобу громадського контролю за діяльністю судової влади. Раніше відповідно до закону до реєстру мали включатися усі судові рішення судів загальної юрисдикції. У лютому цього року Рада суддів затвердила перелік, за яким в реєстр не потраплятиме багато важливих рішень. Це ухвали вищих спеціалізованих судів щодо допуску або не допуску справ до перегляду у Верховному Суді, ухвали Вищого адміністративного суду про повернення позовної заяви, залишення її без розгляду, постановлені у першій і останній інстанції, наприклад, у справах проти Президента або Верховної Ради. Закритими стали постанови у більшості справ про адміністративні правопорушення (крім справ про митні та корупційні правопорушення). Приховування від громадськості усіх цих судових рішень не сприяє авторитету судової влади, а навпаки, ще більше підриває до неї суспільну довіру.
24 квітня цього року Верховна Рада скасувала також вимогу про оприлюднення декларацій про доходи і видатки суддів та членів їхніх сімей в Інтернеті. Раніше Закон «Про судоустрій і статус суддів» передбачав обов’язкову публікацію копій податкових декларацій суддів на сайті www.court.gov.ua. Оприлюднення декларацій суддів мало стати засобом запобігання корупції, оскільки нескладно ініціювати перевірку щодо судді, якщо реальні його статки відрізняються від задекларованих. Цю прогресивну норму на практиці не було втілено в життя ні в 2011 р., ні цього року. Тепер судді й далі декларуватимуть свої майно, доходи, видатки шляхом подання копії декларації до суду, де вони працюють. Відповідно до «Про засади запобігання і протидії корупції» оприлюднюватимуть декларації лише судді Конституційного, Верховного і вищих спеціалізованих судів – в офіційних друкованих виданнях цих судів. Термін подання декларацій – до 1 квітня, а строк їх опублікування – протягом 30 днів після подання декларації. Але, незважаючи навіть на ці вимоги, жодної декларації досі не опубліковано.
6. Використання повноважень і складу Верховного Суду як предмету політичних торгів
20 жовтня 2011 р. Верховна Рада внесла зміни до Закону «Про судоустрій і статус суддів» щодо статусу Верховного Суду. Прийняття закону мотивувалося необхідністю врахувати висновки Венеціанської комісії, яка раніше розкритикувала Закон «Про судоустрій і статус суддів» за зведення нанівець ролі Верховного Суду в судовій системі. Але насправді Закон не мав нічого спільного із реалізацією висновків Венеціанської комісії. Так, підстави для перегляду справ у Верховному Суді залишилися тими самими (неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції і наявність рішення міжнародної судової установи про порушення Україною міжнародних зобов’язань при розгляді справи в суді). Навіть більше, за другою підставою справу став переглядати відповідний вищий спеціалізований суд, якщо порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права. Фактично зміни до закону стали розмінною монетою перед виборами на Пленумі Верховного Суду нового його Голови. Привабливим для суддів Верховного Суду мало стати збільшення їх складу від 20 до 48 суддів. На той час їх було 47, і 17-ти з них загрожувало звільнення. Але зміни до закону так і не допомогли стати кандидатам, лояльним до політичної влади, стати головою Верховного Суду. Не виключено, що Верховному Суду можуть повернути частину повноважень, але після того, як буде встановлено над ним контроль з боку політичної влади.
7. Ігнорування рішень Європейського суду з прав людини
Останнім часом Європейський суд з прав людини констатував низку системних проблем, що існують в Україні і які потребують невідкладного вирішення, у тому числі шляхом вжиття заходів законодавчого характеру. Йдеться про невиконання рішень національних судів (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2010 р.), неналежне вмотивування рішень судів про взяття особи під варту і продовження строків перебування під вартою, утримання особи під вартою без судового рішення або на підставі судового рішення, але з невизначеним строком (рішення у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 р.), застосування адміністративного арешту особи у цілях переслідування її за кримінальне правопорушення (рішення у справі «Балацький проти України» від 3 листопада 2011 р.). Жодна з цих проблем повністю не усунута. Мало того, цього року Європейський суд з прав людини констатував, що пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» Україна у встановлений термін не виконала, а тому змушений був повернутися до вирішення тисяч справ, у яких піднімається та ж проблема – невиконання рішень національних судів.
Для подолання цих проблем слід реформувати законодавство про правосуддя відповідно до висновків Венеціанської комісії. По-перше, потрібно гарантувати прозорість усіх етапів добору на суддівські посади та передбачити конкурсні засади для просування суддів по службі.
По-друге, слід забезпечити справедливість та змагальність дисциплінарної процедури, а задля уникнення можливостей впливу на суддів необхідно чіткіше та вужче визначити підстави для дисциплінарної відповідальності та звільнення судді з посади. Крім того, слід передбачити ширший перелік дисциплінарних стягнень, щоб їх можна було обирати пропорційно до тяжкості проступку судді.
По-третє, потрібно зміцнити суддівське самоврядування, забезпечивши пропорційне представництво суддів кожної юрисдикції, а саму систему органів суддівського самоврядування необхідно спростити, залишивши збори суддів на рівні кожного окремого суду, з’їзд суддів України і Раду суддів України. Перерозподіл повноважень між головою суду і зборами суддів слід здійснювати на користь останніх, але не навпаки, оскільки голова суду не повинен бути начальником для суддів.
По-четверте,допоки склад Вищої ради юстиції не буде приведено у відповідність до європейських стандартів (а це вимагає змін до Конституції), слід обмежити роль Вищої ради юстиції у процесі першого призначення суддів, а також скасувати положення Закону «Про судоустрій і статус суддів», яке наділило Вищу раду юстиції повноваженнями призначати і звільняти голів судів та їхніх заступників.
По-п‘яте, потрібно змінити тенденцію до посилення закритості судової влади на протилежну. Лише прозорість судової влади може переконати громадян у її бажанні змінюватися на краще та сприятиме підвищенню авторитету правосуддя.
По-шосте, Верховний Суд України має бути наділений ефективними судовими повноваженнями щодо забезпечення однакового застосування норм не лише матеріального права, а й процесуального права. Він має бути арбітром між судами різних юрисдикцій і гарантувати, щоб суди різних юрисдикцій не відмовляли у розгляді справи, показуючи один на одного. За наявності розгалуженої системи судів особі складно визначити компетентний суд. Тому цей обов’язок краще перекласти на суд – щоб він сам скеровував справу до компетентного суду, якщо визнає, що вона йому не підсудна. У разі виникнення труднощів у визначенні суду належної компетенції на рівні першої інстанції справу має бути передано до Верховного Суду України для прийняття рішення з цього питання.
По-сьоме, слід вжити законодавчих заходів для забезпечення виконання рішень Європейського суду з прав людини, які містять вимоги щодо вирішення проблем загального характеру. Зокрема, вирішення проблеми з неналежним виконанням судових рішень потребує перегляду встановленого на рівні закону мораторію на застосування примусової реалізації майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш як 25%, та неможливість застосування до них процедури банкрутства, а також підприємств паливно-енергетичного комплексу. Крім того, потрібно вирішити проблему з невиконанням судових рішень у пенсійних та інших соціальних спорах. Відповідні державні органи – боржники мають невідкладно ініціювати перед урядом питання про внесення змін до державного бюджету з метою фінансування виконання судових рішень, ухвалених на користь особи у таких спорах. У справах між приватними особами доцільно запровадити інститут недержавних виконавців. Розвиток цього інституту мав би демонополізувати діяльність державної виконавчої служби і в умовах конкуренції покращити якість послуг щодо виконання судових рішень.
Роман Куйбіда,
к.ю.н., заступник голови правління
Центру політико-правових реформ
Юридичний вісник України. – 2012. – №18-19. – С. 8-10
http://www.pravo.org.ua/index.php/2010-03-07-18-06-07/lawreforms/560–2010