Вихід із глухого кута українського “народовладдя”

Уникнути загальнонаціонального краху в Україні можна лише завдяки негайному впровадженню принципово нової виборчої системи

Впродовж двох десятиліть державної незалежності в Україні було апробовано практично всі загальноприйняті в сучасному демократичному світі виборчі системи, однак адекватного закону про вибори, який би відповідав реальному стану й потребам українського суспільства, ми не маємо й до сьогодні. Часта зміна виборчого законодавства, коли практично кожні чергові вибори народних депутатів і Президента України проходили за новими правилами, не лише ускладнювала практику його застосування, а й створювала умови для використання провладними політичними силами різноманітних маніпулятивних технологій, спрямованих на спотворення результатів народного волевиявлення. Тому за якою б виборчою системою вибори не проводилися, маємо один і той же заздалегідь відомий результат: у парламенті засідають мільйонери, які обслуговують не інтереси всього українського народу, а лише свої власні та своїх покровителів з олігархічної верхівки мільярдерів.
Власне, таке небезпечне становище, коли без урахування інтересів абсолютної більшості населення України протягом двох десятиліть представницькими органами всіх рівнів приймалися надважливі рішення, що запускали доленосні для всієї країни приватизаційні та інші соціально-економічні процеси, адже склад депутатського корпусу не відображав реального пропорційного представництва від усіх соціальних прошарків і навіть найчисельніших соціальних груп, зрештою й призвело до катастрофічних наслідків. Результат колосального представницького перекосу відомий – майже повне розграбування колись загальнонародної власності, деградація права, моралі, занепад соціальної сфери й стрімке зростання соціальної нерівності та загального безправ’я простих громадян. Кричуще несправедливий перерозподіл загальнонаціонального багатства, яке за короткий проміжок часу сконцентрувалося в основному в руках одного-двох десятків найбагатших сімей, що сьогодні контролюють фактично всю нерухомість, промислові потужності, природні та фінансові ресурси країни, відкинув більшість українського населення за межу бідності.
Де-юре ще залишається неоприбуткованим найголовніше багатство України – найродючіші в світі чорноземи. Саме цей куш і стоїть на кону чергових парламентських перегонів. Зрозуміло, що зірвуть його ті, хто отримає парламентську більшість, але в жодному разі не прості українські громадяни… На думку багатьох експертів, при будь-якому результаті майбутніх парламентських виборів, які, до речі, законодавці знову вирішили повернути до формату змішаної системи, за нинішньої якості та розстановки політичних сил позитивних змін у суспільстві очікувати не варто. Не варто тому, що реального представництва у вищому законодавчому органі країни основні соціальні групи населення як не мали, так не матимуть і надалі, бо його знову підмінять так званим партійним представництвом, заангажованим українським олігархатом, та проведеними через мажоритарні округи депутатами – знову ж таки від олігархічних кланів.
Пробитися ж у Верховну Раду кандидату від простого народу сьогодні абсолютно нереально, адже для цього йому треба або купити прохідне місце у списку якоїсь політичної сили, або вкинути чималу суму в мажоритарний округ та в іміджеву розкрутку в окрузі. І в тому, і в іншому випадку бюджет здобуття жаданого місця в українському парламенті наразі складатиме таку купу грошей, зібрати які навіть усією громадою, котра хотіла б мати свого справді народного депутата, за нинішніх умов навряд чи є можливим. Відтак за нині діючої виборчої системи реалізувати у такий спосіб своє конституційне право обирати і бути обраним пересічним українським громадянам просто неможливо.
Чи є вихід із цього глухого кута так званого українського “народовладдя”?
Вважаю, що радикально змінити ситуацію в країні можна лише завдяки негайному впровадженню абсолютно нового (або забутого старого) механізму формування представницьких органів влади усіх рівнів. І запустити такий механізм цілком реально, прийнявши відповідний закон “Про виборчу систему в Україні перехідного періоду формування дієвих демократичних інституцій громадянського суспільства”. Основні засади такої виборчої системи мають базуватися на простому, зрозумілому й цілком справедливому принципі пропорційного представництва, яке б відповідало національному складу населення, кількісному складу різних професійних і соціальних груп з урахуванням соціально-майнового статусу громадян.
Іншими словами, якщо на сьогодні ми маємо в Україні 5-7 відсотків крупних власників майна, то й їхня квота в українському парламенті має бути відповідною, тобто, до 30 депутатів, а не до 400, як сьогодні. Якщо по всій країні нараховується, скажімо, до 7 млн. власників земельних паїв, то і їхнє парламентське представництво має бути десь до 70 народних депутатів і т.д. В кінцевому рахунку, якщо в Україні мешкає до 70 відсотків етнічних українців, то й їхнє представництво має дорівнювати в цілому такому ж відсотку від загальної чисельності парламенту.
Як на мене, за допомогою саме такої виборчої системи, яка найбільше відповідає нинішньому стану суспільства та його реальним потребам, і можна було б вирівняти жахливі перекоси в органах представницької влади, ліквідувати таке ганебне явище, як політична корупція, голосування чужими картками, й поступово врівноважити ситуацію в країні, а головне – створити найбільш сприятливі умови для формування громадянського суспільства та розбудови відповідної мережі його дієвих інституцій.
Найближчим аналогом такої виборчої системи є так звана куріальна, яка існує в рамках виборчого права щонайменше з ХІХ ст. й вважається історичною попередницею системи загального виборчого права. Куріальною називається система розподілу виборців за майновою, становою або етнічною ознакою. Ще на початку минулого сторіччя куріальна виборча система діяла в Австрії та Росії.

Пройшовши досить складну еволюцію демократизації, використовується в окремих країнах і в наші дні. Як правило, куріальні виборчі системи застосовуються в суспільствах, де існує гостра проблема з забезпеченням представництва у парламенті окремих етнічних або соціальних груп. За куріальною виборчою системою сьогодні зокрема обираються однопалатні парламенти в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Аналогічна виборча система функціонувала й в Абхазії (Грузія). У 1989-1990 pp. своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система застосовувалась у колишньому Радянському Союзі, коли компартія, профспілки та наукові установи мали свою гарантовану квоту депутатів на з’їзді Рад СССР.
Отже, при куріальній виборчій системі передбачається поділ виборців на окремі курії, кожна з яких наділяється відповідною квотою для представництва у парламенті й відповідно до них створюються виборчі округи. Скажімо, в Австрії згідно з законом 1873 року виборці поділялися на п’ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії визначалися спеціальні цензи, зокрема, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, для курій міст і сільських громад – сплачувати встановлений податок, для курій торговельних і промислових палат – бути членами цих палат, для курій загального виборчого права – існував 6-місячний ценз осідлості тощо. http://politics.ellib.org.ua/pages-3662.html
За куріальною системою проходили вибори й до першого представницького органу колишньої Російської імперії – Державної думи, коли після масових заворушень та революційних виступів було здійснено спробу перетворити російське самодержавство в парламентську монархію. Згідно з законом про вибори до Державної думи, оприлюдненим 11 грудня 1905 року, вони мали бути непрямими й повинні були проходити за куріальною системою, яка передбачала створення 4-х курій – землевласницької, міської, селянської та робітничої, наділених правом обирати певну кількість виборців. До речі, введена куріальна виборча система була сперш апробована в імперії на земському та міському самоврядуванні. Останні вибори до законодавчого органу монархічної Росії проходили в 1912 році.
http://duma.tomsk.ru/page/8346/
Як колишня складова частина Російської імперії, певний історичний досвід застосування куріальної системи має й Україна, на теренах якої також проходили вибори до Державної думи всіх 4-х скликань. Зокрема, остання думська виборча кампанія проходила на українських теренах у вересні – жовтні 1912 року. Саме в цей час в українських губерніях тодішньої імперії проходили з’їзди представників різних станів та соціальних груп, наділених правом голосу. Так, згідно з історичними хроніками, для виборів виборців до Державної думи, приміром, у Херсонській губернії тоді проходили губернські та повітові з’їзди власників землі, які володіли 1/5 майнового цензу, власників, іншого крім землі, майна, які мали менше 1/5 майнового цензу, а також з’їзди землевласників, з’їзди уповноважених від волостей, з’їзди міських виборців, зокрема євреїв-виборців та інших представників нацменшин, і навіть настоятелів храмів і притчу, що володіли землею і т. ін.
Таким чином, та чи інша соціальна група сперш обирала свого відповідального представника, якому довіряла обрати зрештою свого депутата – того, хто у вищому представницькому органі держави нарівні з загальнодержавними інтересами мав відстоювати й інтереси саме тієї громади, яка його й обрала. Тобто, депутат був тісно пов’язаний з громадою спільними інтересами та відповідальністю, тому таке ганебне явище, як депутати-тушки і взагалі політична корупція, розквіт якої, на жаль, ми спостерігаємо сьогодні в Україні, за таких умов тоді навряд чи було можливим. І даремно сучасні правники, політики та політологи, виступаючи палкими поборниками загального виборчого права, яке, на жаль, існує в Україні лише на папері, не хочуть навіть і згадувати про існування такої виборчої системи, як куріальна, вважаючи її архаїчним пережитком феодального ладу. Між іншим, реальні відносини, які сьогодні встановилися в Україні між можновладцями, новітніми багатіями-роботодавцями й пересічними громадянами, інакше, як феодальними чи напівфеодальними, й не назвати. Так що застосування в Україні виборчої системи нехай і феодальної доби, але з однаковими для всіх учасників виборчого процесу умовами пропорційного представництва, саме й може дозволити суспільству зламати хибний механізм формування представницької влади лише на користь заможної верхівки й відійти зрештою від ганебних архаїчних напівфеодальних відносини, до яких ми скотилися ледве впала соціальна піраміда радянського соціалізму. Лише перевівши ці відносини у більш цивілізоване русло, й до сучасних виборчих систем можна буде повернутися.
Отже, з урахуванням сучасного стану українського суспільства та з метою максимального відображення інтересів різних його прошарків і соціальних груп, вважаю, що було б доцільно застосувати засновану саме на такому принципі виборчу систему, яка б гарантовано забезпечувала можливість відповідного представництва від тієї чи іншої категорії населення, дозволила б чітко структурувати парламент і суспільство в цілому. І вже на такій здоровій основі в подальшому могли б розвиватися знизу й політичні партії. На жаль, практично всі існуючі нині в Україні політичні сили не відповідають ні задекларованим ідеологічним, ні програмовим засадам й тією чи іншою мірою є скомпрометованими, а партійна система повністю здеґрадованою й це несе реальну загрозу деградації всьому українському суспільству.
Більшість так званих політичних партій, в тому стані, в якому вони є сьогодні, скоріше нагадують закриті акціонерні товариства, створені олігархами виключно для обману виборців з метою отримання їх голосів на виборах і прикриття своїх злочинних дій у міжвиборчий період. Тому й не дивно, що саме політичні партії, повністю відірвані від інтересів простих громадян, сьогодні є основним джерелом політичної демагогії та популізму, засобом для безкінечних маніпуляцій суспільною свідомістю, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та сіяння національного розбрату в українському суспільстві. І найбільш прикрим є те, що значна частина цих партій відверто виступає з антиукраїнських позицій, вважаючи набуття Україною державного суверенітету великою помилкою. Тож з прийняттям нового виборчого законодавства всі партії мають бути розпущені, а партійні ідеологи та провідні українські політологи – кинуті на розробку загальнонаціональної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні та розбудови його дієвих інституцій.
Опинившись на межі загальнонаціональної катастрофи, українське суспільство далі вже не може спокійно спостерігати за шулерсько-шахрайськими ігрищами довкола виборів. У цій царині потрібні негайні радикальні зміни. Нарешті мусимо сказати своє рішуче “Ні!” марнотратству безвідповідальних політиків і політичних партій, їх суцільній політичній брехні, безкінечній політичній демагогії та загальному популізму! Геть ударників популістичної праці!
Водночас учасникам майбутніх парламентських перегонів треба зауважити: взявши на озброєння концепцію впровадження в Україні нової виборчої системи, заснованої на викладених вище принципах, ви маєте реальний шанс отримати необхідну для перемоги підтримку виборців, щоб створити нарешті парламентську більшість, спроможну прийняти нове виборче законодавство, яке й дозволить у подальшому привести в представницькі органи всіх рівнів справжніх реформаторів, на кого вже давно очікує суспільство. В іншому разі це будуть змушені зробити інші.

Володимир Стецюк