Зараз подзвонили з Роздільноі і розказали, що вже яку підряд годину в спортзалі покотом лежать, сидять, стоять люди – вперемішку міліціонери, голови комісій, жінки й чоловіки, тяжко смердить тілами, крекером з сиром, який хтось жував, поки не заснув. Іра Лашкевич, голова комісіі тоі, де ми зіткнулися з братками, каже, що це все ій нагадує Беслан. Вона в черзі десь 125, а це ще, певне, до вечора не дочекатися… Люди заходять з коробками протоколів до комісіі, довго сидять, дехто виходить в машину й щось пише… Потім знову сидять…йде підрахунок голосів у збентеженому одеському окрузі… Щось пішло не так… Не на те сподівалися…
Може, колись станеться тут щось, нарешті. Бо не прийшли ж голосувати так, як було задумано. Та поки що одморозкам і корупціонерам вистачить…
Вранці зустрілася з однокурсником, який живе тут давно-давно, ще з того часу, як ми розсталися після випускного в університеті. Сидів чекав за столиком з дочкою, яку я ніколи не бачила. Думав, я сплю, то не дзвонив будити. Зворушлива пара людей – мій однокурсник у окулярах дорослого чоловіка, доросла дочка його, невиспана, але з прямою спинкою… Приіхали підтримати. Він ( ім”я казати не буду, бо йому тут жити, в цьому бандитському прайді) належить, виявляється до такоі партіі, що мене підтримати ніяк не могла. Але привіз протоколи з мокрими печатками, які зібрали для мене його однопартійці в одному із запресованіших районів округу! Я не знала, як його витримати свій залізний образ, щоби не розтектися калюжою перед ними. Було рано-рано… Море за вікном вщухло, ніби вчора не ревіло й не вило, як поранений дикий звір. Ми пили чай з сухариками, ніби сім’я. Мій постарілий трохи зовсім однокурсник розповідав мені тихо : ти думаєш, вони могли прийти в кабінки й там проголосувати, як хотіли? Я вранці встав – аж повз вікно біжать Зойка з Вітькою і іхня мама мчить, як молода, лиш храмає! Кричу – що сталося? Куди? А Зойка каже – та он дзвонять додому: чого досі не проголосували! Бігом щоб були неа місці!
Ти, думаю, знаєш, за кого вони проголосували. А вчителі у 8 ранку вде стояли шнурком під дільницею, проголосували – ще директор на роботу не прийшов, а звіт вже лежав на столі!!!!
Ти, Оля, не розумієш, що таке колективна відповідальність? Думаєш, вони могли інакше? Оте -” постав галочку, де ти сам хочеш, в кабінці ніхто не бачить” – дурне! Голові сільради чи директору сказано – щоби було за ПР стільки-то! Як буде менше – ти не побачиш нічого, ні копійки, ні води, ні дороги, ні лампочки, ні що там тобі треба, гад. Тому має бути стільки-то голів, і не менше. Це називається ” колективна відповідальність”, Оля.
Як мені було жаль відпускати іх. Але вони не спали ніч, до мене іхавши з підмогою. І ще ідуть в далекий одеський район, везуть бабусі своій дрова. Вона в степу живе…
Мене міцно обняла його дочка, така доросла- я так і не бачила, як вона з’явилася й такою стала.Він так зворушливо скрутив із мого плаката кульочок – як ми колись крутили іх із газети “Правда” в університетській юності. Я зсипала туди наші солодкі сухарики. Вони повезли іх своій дворічній доці і внуці… Він сказав: я казатиму – це від Олі. Виросте – розкажу про тебе. Я ледве тримала лице. Бо не можу назвати його ім’я. Він просив. Йому тут жити