Перед кожними виборами українські правителі згадують про річницю визволення Києва і влаштовують із цієї нагоди пропаґандистське шоу. То військовий парад із двома ліліпутінами на трибуні. То — демонстрацію військової техніки на майдані Незалежності, щось середнє між “Діснейлендом” і площею Тяньаньмень.
“Бетеери” на площі в день виборів — це, безумовно, знак часу. Як і бритоголові гобліни на виборчих дільницях, сльозогінний газ і масові фальшування. Якби правителі України трішки знали зовнішній світ, поза рідним Донбасом та московським ТБ, вони б догледіли чимало кумедних подібностей між собою і третім світом.
Утім, є й свої особливості — апеляція до совка, до його ностальгії за чудесним єжовським минулим на противагу злиденному й беззаконному теперішньому. І хоча агітація у день виборів заборонена, над Хрещатиком ностальгійно гримлять совєтські пісні, із яких лиш одна викликає у мене більш-менш позитивні емоції: “А я в Россию, домой хочу…”
На Європейській площі я сідаю в напівпорожній автобус, де відразу ж натикаюсь на персонажа, для якого, власне, й влаштовано всю цю музику. Персонаж напідпитку щось варнякає. Ні до кого й до всіх — про Путіна, Сталіна і про те, що нам “тоже нужен настоящий мужик”. А тоді раптом повертає у несподіваний бік: “Вот как, например, Тягнибок!”.
Автобус тим часом проїжджає повз будинок Кабміну, і чоловік робить іще один оповідний зиґзаґ: “А Януковича я не люблю. Потому что он посадил эту… ну, как ее?.. Лесю… Украинку!”.
Чоловік дивиться на усміхнених пасажирів і відчуває, що бовкнув щось не те.
— Но она ведь Леся? — перепитує розгублено.
— Леся, Леся, — киваю я, зайвий раз пересвідчуючись, що Україна — таки не Росія, і навіть совки у нас — трохи барокові.