Це майже детективна історія із запитом, на який Апарат Верховної Ради довго не бажав відповідати. Нарешті відповів.
Питання було простим: «просимо надати відповідь, коли і в який спосіб Табалови прийняли присягу депутатів».
Через 5 днів на e-mail нашої агенції надходить лист: «Ваше питання не підпадає під дію закону про «публічні запити», а роз’яснення ми надаємо лише на письмові запити».
Поміркувавши трохи, залишаємо основну фабулу листа, додаємо: “Просимо надати копії документів з особистими підписами щодо прийняття присяги“.
Через 5 днів прийшло: “Як ми вже повідомляли, частина вашого листа не підпадає під норму закону “Про доступ до публічної інформації”, але ту частину, де ви запрошуєте надання копій документів, ми передаємо у відповідний відділ”.
Ну хоч щось. Цікаво, цікаво…
Але пройшло ще 5 діб. Тобто, минуло два тижні після першого запиту, і, нарешті, ми отримали абзац тексту, за підписом керівника управління кадрами В. Максим’яка, в якому повідомляється, що Олександр та Андрій ТАБАЛОВИ “…12 грудня склали присягу на вірність Україні перед Верховною Радою України та скріпили особистими підписами під її текстом”.
Ото стояли ті двоє на вулиці, перед будинком ВРади (бо в залі їх стовідсотково не було), поклавши руки, мабуть, на власні гаманці, та й складали того текста, щоб потім його урочисто підписати.
Що було далі – ми всі знаємо. Але головне – відповідь про те, «в який саме спосіб» і навіть «копій документів з особистим підписом» ми, на жаль, не отримали.
Поради для Верховної Ради
Якось на одному поважному зібранні, що проводилося в Києві, автора цих рядків представили, як журналіста, що дає поради Януковичу.
Довелося визнати, як на початку 2010 року, по виборах гаранта, – президента України ( ним став В. Янукович) написав дві статті : «Януковичу про Наполеона» та «Януковичу про Мао Дзедуна». Потім на багатьох сайтах ці дві статті отримало багато коментарів. Ось і сьогодні пишу поради для новообраної влади – депутатів скликання ВРУ. А наштовхнув мене на це допис Анатолія Гриценко, що заявив, про недієздатність нової влади. «За паном Гриценком», якого я поважаю, : вся надія на «ЗМІ, громадські організації і народ», Бо, мовляв, будуть непокори, та інші прояви спротиву владі. Тож давай, шановний читачу, розберемося із владаю та непокорою.
Пощастило мені колись навчитися читати. Ні не «аз-бу-ки», а вміння вибирати щось не лише для уяви про оточуючий світ, але і його закони та парадокси. Тому й запам’ятався американський соціолог-футуролог Елвін Тоффлер, який, як на мене, дуже влучно класифікував владу. За ним є тріада влади: сила ( насилля), багатство та знання. Тому його критеріями влади є три типи: «низькоякісна влада»,»середньої якості» та «високоякісна». Перша, за якою завжди стоїть тінь насильства, вона покладається на поліцію, армію щодо «надання сили своїй волі». Звісно, що це насилля породжує спротив жертв і вони,жертви, лишень чекають на слушний момент аби завдати удару у відповідь. Чи не це зараз коїться у моїй країні?…
На багатстві базується та тримається « влада середньої якості». Товстий гаманець є розумніший за дурне та інколи невиправдане насилля: він знає, що висмикнувши із суспільства окремих впливових людей, інколи й марнославців, можна запропонувати їм преференції» винагороди, відзнаки, почесні звання. Цим користувалися нині живі президенти, найбільше – «демократ» Ющенко.Адже гроші завжди гнучкіші за силу. Це грошима купується будь-яка сила, а не навпаки.
І лише «високоякісна влада» спирається на знання. Бо вона передбачає досягнення мети з мінімальним джерелом влади. Саме знання дають владу найвищого ґатунку, бо вміють переконувати та залучати до певної діяльності через переконання. Та, власне, знання, позаяк 80 % всіх робіт здійснюють заледве 20% учасників. То що потрібно збільшувати: кількість робіт чи учасників? Напрошується висновок, що максимально ефективна влада та, що вміє та готова використати кожен з типів влади та впливів. На жаль, в моїй країні поки що не спостерігається отой, третій тип влади. Влада невиправдано збагачена, тупа, дурна у своїй без наказаній силі – насильстві. Над людьми та здоровим глуздом. Визнання та виправлення цієї метаморфози є першою порадою.
А що ж робити нам, усім тим, хто «під» цією владою? Мав колись за щастя ( яке й не дуже цінував-О.М.) завдяки вчительці у школі та куратору групи у студентстві, добре вивчити французьку. А у цій мові є два тлумачення слова успіх ( succes та reussite), перше означає успіх у публіки, друге – в сенсі досягнення якоїсь мети, цілі. Ця різниця визначень особливо помітна коли звітуються наші високопосадовці. Для них головне озвучити «на публіці» якийсь свій «успіх». І мовчок про досягнення конкретних цілей. Ось тут і варто згадати Жоржа Сореля, який нам подарував рецепт протидії цій владі. Він сказав, що найбільшим потенціалом насилля є нічогонероблення. Якщо це, скажімо, тотальний страйк, то й наслідки його теж тотальні. Що зараз спостерігаємо в країнах Євросоюзу на Близькому Сході та в Африці ( правда у двох останніх варіантах не обійшлося без руки дядечки Сема). Маркс увесь час пропонував революції, тобто участь у політичних практиках та баталіях ( після яких у ВРУ весь час і з’являлися «тушки « – О.М.) А Сорель переконує, що відмова від дій є абсолютною формою насилля, тобто впливу. Як на мене, нічогонероблення і є отією навпливовішою політичною силою в Україні. Якщо ми всі вже завтра нічого для цієї влади не робитимемо, то їй прийде кінець. Vita comtemplativa та vita active. Через життя пасивне та життя активне. Коли дія чи бездіяльність отримують виправдання через саму себе. Це, як на мене, повинні знати не лише пересічні громадяни, але й ті, що вчора отримали мандат довіри, а вже у перший день свого зібрання виштовхують із зали парламенту ними ж заведених «тушок»…
Олександр Магльона