“Ефект Мельника”, або Хто кого породив
Вставлю і свої п’ять копійок з приводу колишнього ректора Мельника, цього сучасного графа Монте-Крісто. Який, нагадаю, за допомогою вуличної магії і мила зняв ізраїльську пенітенціарну бранзулетку і зник у невідомому напрямку разом з чесно нажитими хабарями, дорогою, як пам’ять, довідкою з приватної лікарні і значком члена “Партії Регіонів”.
Я почитав тут заяви захисника і адвоката втікача, гірко посміявся з недолугих “відмазок” і вирішив на громадських засадах, безоплатно і щиро виступити на захист звинуваченого. Для того і розповім вам таку правдиву притчу.
В той тиждень, коли мені не доводиться вставати о пів на п’яту ранку на ефір (я працюю телеведучим на кіровоградському обласному телеканалі), я перед своєю другою роботою відвожу сина в садочок. Дитячий садочок наш знаходиться в сусідньому мікрорайончику міста, заселеному переважно урановими шахтарями. Просто садочок гарний, і місце ми там для малого знайшли, що в Кіровограді рідкість – за два роки батьки дітей записують. Ми йдемо повз стару земляну фортецю, яка тільки вгадується за кітчевими офісними будівлями, гаражами і провінційними маєтками за високими парканами. Штовхаємо ногами каштани чи камінчики в залежності від пори року і говоримо з малим про Григора Тютюнника або Блискавку МакКвіна.
В цей день я запізнювався на роботу, тому від садочку до роботи вирішив під’їхати маршруткою, а не йти пішки. Економія 13 хвилин, між іншим! 116 маршрут, що везе кіровоградців з віддаленого від цивілізації передмістя Масляниківка до не менш віддаленого району Велика Балка, о 8:13 ранку забитий зазвичай так, що кишеньковим злодіям просто неможливо працювати. Люди притиснуті один до одного щільніше, ніж небезпечні черепановські сірники в неякісній картонній коробці. І от серед цього транспортного інтиму дві дівахи переговорюються про мене, скорченого у неприродній позі і притиснутого до величезної спітнілої тьоті.
– Ти диви! Це ж той, шо телевєдущій!, – сказала перша, тицьнувши поверх голів пасажирів пальцем у моєму напрямку.
– Ти ба, в маршрутці воно їде, га!, – здивовано, але з осудом відповіла друга.
Через дві зупинки людей поменшало, і масляниківські дівахи почали пробиратися до виходу. Порівнявшись зі мною, перша діваха презирливо процідила:
– Телезвізда називаєцця!
І я зрозумів, чому мої співгромадяни у більшості своїй не клеймлять позором попів на “Каєнах”, депутатів у віллах на квартал і чиновників у всій їх корупційній величності і красі. Тому що це не тільки прояв повної і остаточної безсовісності в їх холестеринових серцях, але й певна чітко визначена соціальна роль, яку вони змушені грати. Роль, яку нав’язують їм маслениківські дівахи у своєму прагненні колись і самим плювати з “Каєнів” на 116-маршрутку, яка везе повз їхню віллу невдах з масляниківської бідності у балківську безвість.
Тож біжи, Пєтя, біжи! Ми на тебе наділи браковані браслети з далекої Ізраїльщини, але ми тебе і породили. Як і сонми чиновників, суддів, прокурорів. Ми тебе відгодували своїми трудовими гривнями, вивели тебе в цей великий корупційний світ своїми голосами на виборах. Ми тобі заздрили, врешті-решт. Тому саме ми, прості українці без погонів, мантій і мандатів, у відповіді за тих, кого приручили.
Я знаю, що рано чи пізно ти знайдеш притулок у далеких офшорних краях разом з Бакаєм, Білоконем, Сацюком. І щиро вірю і сподіваюсь, що рано чи пізно до вас приєднається і Лідер в страусячих мештах. Біжіть!
