Мічиганське місто Дірборн колись було передмістям Детройта. У принципі, суворо географічно можна і зараз так назвати, але вже не варто. Дірборн є майже повною антитезою до колишнього “центру тяжіння”, враженого тривалою промисловою депресією, бідністю, вуличною злочинністю, а ще, як розповідали, і корумпованістю попереднього мера.
Детройтські хмарочоси штаб-квартири “Дженерал Моторз” самотньо і різко констрастують зі своїми сусідами, які приречено дивляться у світ вибитими вікнами, відсвічують розмальованими стінами і відлякують загидженими нутрощами, а у великому готелі за кількасот метрів від “Моторзів” увечорі пильнує озброєна охорона, перевіряючи гостей металошукачами і влаштовуючи фейс-контроль. Виходити з готелю вночі чи то вештатися певними детройтськими районами, де будинок (втім, радше “будинок”) можна нібито купити за один долар, місцеві наполегливо не радили.
Переїжджаючи, врешті, з Детройта до Дірборна, потрапляєш в інший світ. Тут теж є штаб-квартира автогіганту – “Форд Моторз”, але на тому подібність і вичерпується. Чисті вулиці, ошатні доглянуті малоповерхові будівлі, посмішки на обліччях перехожих, чи не ідеальний сервіс у харчівнях, незвичний для нас рівень відкритости і комунікабельности міської влади та поліції.
У Дірборні живуть близько ста тисяч мешканців і десь біля половини з них становлять арабо-американці, передусім виходці з
Лівану, Сирії, Ємену та Іраку, тож вони більш ніж помітно репрезентовані у бізнесі, у громадських структурах та у місцевій владі. Шеф поліції Дірборна, схожий радше на англосакса, ніж на араба, капітан Хаддад з разом з вдягненими як денді колегами був взірцем гостинности, пару годин розповідаючи нам, делегації українських правозахисників, про принципи і практику взаємин дірбонської поліції з дірборнським поспільством. Маленький гостьовий значок того настільки владно-переконливого, настільки і приязного поліцейського департаменту мені не хочеться знімати зі своєї куртки.
Дірборнські правозахисники та представники громад на зустрічах навзаєм випромінювали задоволення від рівня та якости комунікації з владою, від мерії до поліції, з якимось навіть подивом реагуючи на наші звичні для українського контексту запитання про зловживання і конфлікти.
“Сталося так, – казав нам, посміхаючись, хтось з чільних діячів Дірборну, – що уся країна сприймає Дірборн як еталонне, класичне місто з арабо-американським населенням, тому ми мусимо відповідати такому уявленню”. Noblesse oblige.
І от, впадаючи у важкоспокутуваний гріх якбитології, я думаю про те, як би виглядала і на яких світових щабелях перебувала Україна, коли б у містах, селищах і селах, право- і лівобережних, з-під прапору “донецько-криворозької республіки” чи з-під корони Габсбургів, не кажучи вже про богоспасенний багатовекторний Київ, навчилися відчувати відповідальність за самих себе і за свій внесок у загальне. Зрозумівши, що твое село, твоє місто, твоя Україна – то перш за все саме ти з усіма твоїми власними проявами у зовнішньому світі, а потім вже черговий “злочинний режим”.
Олександр Северин