У нас і найвищі посадові особи держави роблять зі своєї української, а заодно й зі себе, суцільне посміховисько – то що нам, звикати до всіх тих “фонарів”?
“Добрий день. Вас турбує Юрій Андрухович. Вам щось каже моє ім’я?”
“Нє, пока шо нічьо не каже”.
Продовження телефонної розмови, здається, втрачає сенс. Заклад, який вирішив назватися дещо неоковирним словосполученням “Львівський світ кави та кухні”, на “львівськість” таки не тягне. Це відчувається вже хоча б зі згаданого “пока шо”, яким мене привітала непривітна працівниця. Львів’яни так не говорять. Навіть у Києві львів’яни так не говорять. Згодом та сама працівниця (хто вона, до речі? Адміністраторка? Власниця? Кухарка? Посудомийниця? Прибиральниця?) пообіцяє передати мої претензії своєму “руководству”.
Ні, таки не львів’яни. Але назвалися львів’янами. Проте більше схожі на донецьких. Донецькі, які косять під львівських, обдурюючи довірливих київських і заманюючи їх начебто на львівську каву та кухню? Цілком непоганий сюжет.
Слово “начебто” тут саме те слово, доречне. Але чому я, власне кажучи, до них подзвонив? Чого, грубо кажучи, причепився? Ну відкрили якісь люди в Києві, “в серці Подолу”, як самі вони підкреслюють у своїй рекламі, елеґантну, як їм здається, кав’ярню – то й що?
Та все б нічого, але минулого тижня мої знайомі кияни випадково зайшли до них на каву і звернули увагу на віршик, що вони його використовують у своїй рекламі. Тобто це не просто віршик, а віршик-візитівка. Згодом з’ясувалося, що “Львівський світ кави та кухні” ще й відкриває ним головну сторінку свого сайту.
Віршик звучить отак (правопис оригіналу я про всяк випадок зберігаю): “Приємний смак, зрівняний з поцілунком. // Таємність. Таємниця. Таіна. // Солодкий смак – це при страсті дарунок. // Незвичність. Дивовижність. Дивина”.
Вам сподобалося? Отож-то. І річ навіть не в тому, що коли у слові “зрівнянний” наголос на “я”, то його слід писати з двома “н”. Як і не в тому, що “таїна” пишеться з “ї”, а “пристрасті” разом. На тлі сьогоднішньої ледь не тотальної малописьменності широких народних мас це б іще не надто й дратувало. І якщо на своїй головній сторінці “Львівський світ кави та кухні” замість “лікер” пише “лікйор”, а трохи далі вживає красиві українські слова “прожарка” та “фонар”, то нічого катастрофічного в цьому так само ще немає. У нас і найвищі посадові особи держави роблять зі своєї української, а заодно й зі себе, суцільне посміховисько – то що нам, звикати до всіх тих “фонарів”?
Можливо, цей “аристократичний, вишуканий та одночасно і простий” (як, знову ж, сам себе рекламує) заклад розробив ще й власні норми українського правопису? А що? Раз вони, як стверджують “на голубом глазу”, “єдиний Львівський заклад в Києві”, то чому б і не погратися у свій єдиний та неповторний правопис?
Але мені йдеться про віршик. Ось де справжня катастрофа. До того ж моя, особиста.
Віршик, будьмо відверті, навіть не так собі. Він – як би це м’якше висловитися? – цілком гівняний. Поет, який римує “поцілунком” з “дарунок”, а “таїна” з “дивина”, й не зовсім переконливо називає “солодкий смак” (?) “дарунком пристрасті” (!), насправді ніякий не поет, а радше непорозуміння. Ні, якщо ці рядки змережала п’ятирічна дитина, то ще не все втрачено, й талант, можливо, прокинеться.
Однак у “Львівському світі кави та кухні”, в самому “серці Подолу”, авторство цього віршика присвоєно аж ніяк не якомусь п’ятирічному дарованію, а мені. Тобто отой гівняний віршик недвозначно підписано “Юрій Андрухович”. Тепер ви погодитеся, що подзвонивши до них, я принаймні мав право поцікавитися в непривітної тітоньки, чи їй щось каже моє ім’я. Але воно їй “пока шо” не каже нічого. Не дивлячись на це, я знахабнів до тієї міри, що попросив зняти моє ім’я з усіх їхніх рекламних матеріалів. Вона різко пообіцяла “доложить руководству”. При цьому в неї висвічувався мій стаціонарний номер, і вона все з’ясовувала, звідки це я дзвоню, що це за код такий. Мабуть, її обурювало, що якийсь невідомий провінціал, мешканець обласного центру, сміє ще й качати права через якийсь там віршик. Радів би, дурень, що його ще й піарять – і не просто у столиці, а в “найаристократичнішому” зі столичних кафе!
Тож зрозуміло, що ніхто у “Львівському світі кави та кухні” навіть і не подумав реагувати. Віршик на головній сторінці їхнього сайту й далі підписано моїм іменем. Мені лишається зафіксувати цілком оригінальний тип піратства – викрадення не твору, а імені.
Звісно, говорячи мовою судів, це “завдає шкоди моїй діловій репутації”. От уже, скажуть деякі, цей Андрухович! Як поет він таки здеградував остаточно. А все гроші, жадоба наживи. Цікаво, по чому він нині продає отакі свої, з дозволу сказати, поетичні шедеври?
Що ж, принаймні тут, у цій колонці, я публічно від цього відмежуюся. Можливо, я навіть маю непогані шанси виграти процес у суді?
Хоч насправді йдеться про інший процес, якого ні мені, ні всім нам виграти, мабуть, не дано. Наша країна все більше наповнюється підробками, фальшивками, плагіатом і всілякого типу іншими “пальонками”, “разводками” й фейками. Простір чесності й відповідальності звужується до мінімуму, а неоковирна брехня з шахрайством визначають уже – не багато й не мало – стиль самого життя.
Хочу теж свої п”ять копійок покласти. Мене аж чорти розбирають, коли я бачу, що людина не робить різниці між личить та пасує, відкрити та відчинити, наглий та нахабний тощо. І не треба посилатися на те, що рідна мова російська – це не є аргументом, а виправдання лінощів. Я до 10 років взагалі не знала жодного українського слова, бо народилася в Росії.
кожного разу радію, коли хтось обурюється чиїмось незнанням української мови — принаймні одна помилка буде виправлена. процес триває. радію!