Я давно підозрюю, що більшість українців (у сенсі громадянства та місця проживання) мають проблемні стосунки з часом.
Коли мене вперше попросили підготувати документ на вчора;
коли я вперше побачив значок “10 років земельної реформи в Україні”;
коли я вперше пояснював студентам різницю між циклічним і лінійним часом, та побачив в їх очах щире здивування;
коли я десь в ХХХ-й раз почув у спічі високого посадовця пасаж про труднощі перехідного періода, які ляжуть на плечі трудящих, підозріло схожий на такі самі пасажі кінця 80х.
Я тільки зараз поставив чайник, він зараз закипить, і я продовжу писати. А до того ще трохи поживемо у втраченому УкрСучНеЧасі, розташованому між двома мітками зараз. Безрозмірним словом-паразитом, що поволі поглинає минуле і майбутнє. Бо деякі керівники держави саме зараз поїхали у Вільнюс, зараз щось намагаються підписати, і скоро повернуться з чимось підписаним. Теж зараз. Звідки ж воно взялось, таке універсально нав’язливе?
Українці так довго були колоніальною спільнотою без історії (people without history – термін антрополога Еріка Волфа), що мені відносно легко зрозуміти жвавість, з якою ми всі разом кинулись це надкомпенсувати. Останнім часом я мав розмови про Мазепу, Ярему Вишневецького і революцію 1905 року з людьми, від яких я би років 10 тому не очікував інтересу до цих осіб та предметів. Якщо чесно, навіть від самого себе я не очікував такого інтересу. Однак, коли минуле є предметом перманентних маніпуляцій, хочеться розібратись, що ж саме від нас приховують та про що брешуть.
І поки ми поглиблено вивчаємо історію, чи намагаємось ми вилучити з неї уроки та оргвисновки, які допомагають розуміти теперішнє та конструювати майбутнє? Чи натомість шукаємо спосіб повернути якусь міфічну золоту добу, коли всі українці були здоровими і багатими? Людину, захоплену арійським походженням українців, трипільською або черняхівською культурою, принаймні іноді варто перевіряти на адекватність, задаючи нейтральні питання про події 80х або 90х.
Тим часом (зараз) наша держава виконує безкінечний цикл умовного балансування між умовним Заходом та ще умовнішим Сходом. Кожний, хто хоч раз в житті бачив глобус, здогадується, що Схід практично у всіх є на Сході; і нема чого шукати в тому нашу питому унікальність. От якби ми жили в Антарктиді, в нас був би лише один вектор політики – Північний. І посадовцям, альтернативно обдарованим в галузі географії, було б трохи легше орієнтуватись в світі. Ймовірно легше.
Коли на черговому партійному з’їзді прийняли третю програму КПРС, де стверджувалось, що нинішня генерація радянських людей буде жити при комунізмі (с), тоді ж прийняли і “Моральний кодекс будівника комунізму”, підозріло схожий за формою на християнські заповіді, але протилежний до них за змістом. За співпадінням, тоді ж вийшов фільм “Казка про втрачений час” за Є.Шварцем. А наступного року вперше прозвучав знаковий музичний опус “Час, уперед”. Прикручений до досить посереднього фільму про героїв індустріалізації. Так радянський перед остаточно переплутався з радянським же назадом. Що викликає думки про державну пропаганду збочених стосунків з часом. І сталось це в середині 1960х, на межі генерального секретарювання Хрущова і Брєжнєва.
Коли з радянських людей злетів жорсткий зовнішній контроль часу, принаймні дехто відчув від того замість полегшення дискомфорт. Що більше не підганяють, то може й добре; але ж власної мотивації кудись бігти теж нема. Та й загалом невідомо куди бігти.
Коли наближався чемпіонат з футболу, я питав в людей “Чи є життя після Євро-2012?”, і принаймні дехто від того впадав у ступор.
Коли я тиждень тому питав: “Чи є життя після самміту у Вільнюсі?”, то теж спостерігав ряд подібних ступорних реакцій.
Коли під час акції “Україна без Кучми” я написав електронного листа організаторам, там був абзац чи два про осіб, зацікавлених у хоч би й довічному продовженні перехідного періоду. На відміну від нас, вони вже прийшли в зону свого максимального комфорту. Вони вже поєднали параноїдальну закритість “Малої Землі” з радянськими уявленнями про шик, запозиченими з імпортних фільмів 70х. Товарищ політрук настільки добре влаштувався на своєму плацдармі, що категорично відмовляється його покидати. Героїчна 18та армія поступово трансформувалась в приватну охорону, а атаки німецько-фашистських загарбників з боку Нових Петрівців носять переважно віртуальний характер. В тому ж самому листі я задавав питання: “Відставка Кучми то мабуть добре. То що ж далі, га?” Міняємо прізвище. Решта за 12 років лишається актуальною. А далі ось що.
Євроінтеграційні процеси дають загрузлій у перманентному “зараз” Україні певний зовнішній таймінг, з яким учасники мають хоч якось синхронізуватись. І ця допомога важливіша за кредити. Принаймні частина позитивних досягнень української держави, а вони теж були, спричинена саме зобов’язаннями за міжнародними угодами. Однак не тими, що похапцем підписали в Харкові в 2010му році. Цей напрямок інтеграції виявився провальним, бо він нас тягне в ту саму добру казку Шварца про втрачений час. У час, перед якого хитромудро зхрешено із задом. Тільки в цій версії казки вічно молодими за чужий рахунок спробували лишитись радянські консерватори.
Україні треба взяти паузу у взятті пауз. Інакше ми допаузуємось до повного здичавіння. І остаточно забудемо, куди йшли у вільний від паузування час.
Віктор Пушкар,
соціальний психолог.
особливо ці абзаци: “Коли наближався чемпіонат з футболу, я питав в людей “Чи є життя після Євро-2012?”, і принаймні дехто від того впадав у ступор.
Коли я тиждень тому питав: “Чи є життя після самміту у Вільнюсі?”, то теж спостерігав ряд подібних ступорних реакцій.”
особливо ці абзаци: “Коли наближався чемпіонат з футболу, я питав в людей “Чи є життя після Євро-2012?”, і принаймні дехто від того впадав у ступор.
Коли я тиждень тому питав: “Чи є життя після самміту у Вільнюсі?”, то теж спостерігав ряд подібних ступорних реакцій.”