В.Речицький : Не лише юридичний коментар до перебігу політичних подій в Україні

Даний матеріал написано у дні, коли на майдані Незалежності в Києві та прилеглих до нього територіях вже третій тиждень поспіль вирує Євромайдан. У свою чергу, медійний простір України переповнений політичними пристрастями та емоціями – від апокаліптичних застережень американського історика Тімоті Снайдера до абсурдного повідомлення про звинувачення громадського активіста у крадіжці мобільного телефону з лікарняної палати…

На цьому тлі залишився практично непомітним вихід із складу Конституційної Асамблеї України 22 листопада 2013 р. голови Комісії з прав людини Асамблеї доктора юридичних наук, професора Володимира Буткевича. Останній, на відміну від багатьох своїх високопосадових колег, має справді бездоганну професійну репутацію. В українських реаліях часу і місця вчинок колишнього судді Європейського суду (від України) з прав людини, а перед тим – працівника від України в ООН, Володимира Буткевича є рішенням високого морально-правового ґатунку.

Як витікає із лаконічних пояснень Володимира Буткевича, ухвалення Кабінетом Міністрів України 21 листопада 2013 р. Розпорядження № 905-р про призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої, є свідченням відвертого нехтування засадами верховенства права в країні.

Адже у цьому випадку підзаконним нормативним актом (нижчим навіть за постанову Кабміну) було de facto скасовано дію пункту 5 частини першої статті 85 Конституції України, за якою «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» відноситься до повноважень Верховної Ради України, а також дію статті 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року в частині, де сказано, що до засад зовнішньої політики України відноситься… «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Крім того, ігноруванням вимог Конституції та згадуваного Закону можна вважати також й відмову чинного Президента України від підписання наприкінці листопада у Вільнюсі угоди про дипломатично погоджене перед тим асоційоване членство України в Євросоюзі. Адже, як і Кабінет Міністрів України, Президент України відноситься – за конституційним рейтингом повноважень – до підзаконних, а не надзаконнихдержавних структур. Це означає, що спонтанна відмова будь-якого органу Української держави чи навіть її очільника від євроінтеграційного курсу може бути прийнятною лише після внесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010).

Більше того, перехід України через асоційоване членство в Євросоюзі до відкритого й прямого визнання політичних, економічних і культурних цінностей Західної Європи стає прикметною рисою її конституційного ладу, визначати і змінювати який може – на основі частини другої статті 5 Конституції України – виключно народ України. Слово «виключно» означає в даному випадку принципове вирішення цього питання без посередництва парламенту чи урядових структур, тобто через загальнонаціональний референдум. Інакше кажучи, через свою асоціацію з Євросоюзом Україна остаточно визнає для себе непорушність людської гідності, свободи, демократії і ринку. За цими категоріями проглядають конституційні цінності більш конкретного змісту: вільне пересування осіб, товарів, послуг і капіталу.

На тлі вищезазначеного дії української влади в період 21-28 листопада 2013 року свідчать про неприйнятно низький рівень її конституційної і правової культури. Однак проблема полягає не лише в ігноруванні державою принципу верховенства права. Жорстокість і зафіксована відеокамерами брутальність «Беркуту» в ніч на 30 листопада 2013 року свідчить не лише про нічим не виправданий максималізм поліцейських наказів, але й про рослинний примітивізм української правоохоронної системи в цілому. Адже люди спецпідрозділу поводилися на майдані не як вишколена на застосування примусу, але дисциплінована сила, а як чернь у камуфляжі, легітимована на задоволення своїх садистичних інстинктів.

Утім, верховенство права в Україні потерпає не лише через вулично-поліцейське свавілля. Дрібнішою, але не менш відразливою є українська звичка сплачувати «гонорари» опонентам за участь у захисті правових дисертацій, або коригувати (фальсифікувати) результати дисертаційних захистів, коли йдеться про амбіції міністерського рівня. Загалом, на право і Конституцію влада дивиться іноді так само, як мавпочка на окуляри у класичній байці Івана Крилова, про що свідчать факти. Чого варте, наприклад, визнання Конституцією 1996 року «життя людини» в якості «найвищої соціальної цінності», якщо Україна посідає перше місце в світі за рівнем смертності свого населення? Якщо життя людини – найвища цінність, чому в Україні існують черги на закордонні операції для дітей? Якщо життя людини – найвища цінність, то чому для оплати медичних послуг не продаються за демпінговими цінами танки або лімузини з українського Кабміну? З точки зору Конституції України можливість прем’єр-міністра їздити на броньованому «Мерседесі» поступається праву дитини на витратну операцію за кордоном. Фактично все тут зупиняється на рівні готовності уряду ставитися до національного Основного Закону серйозно.

Відтак, є очевидним, що київський Майдан-2013 постав не лише через ексцес виконавця – побиття і арешт людей, які стояли собі вночі на площі. Драматична відмова Віктора Януковича від підписання угоди про асоціацію у Вільнюсі була сприйнята молодими українцями спочатку як подзвін по їх найближчим надіям і сподіванням, а дещо пізніше – як подзвін по українській незалежності і політичній свободі в цілому. Свого часу Юрій Шерех (Шевельов) визначив три найбільш актуальних, як він вважав, загрози для України: «московство», «кочубеївщину» і «провінціалізм». Провінціалізм він називав тим українським Карфагеном, з яким необхідно покінчити у першу чергу. Юрій Шерех мав сильний, орієнтований на євроатлантичні політико-правові цінності розум, а тому міг би легко солідаризуватися із словами Анджея Бобковського про те, що Росія є чужою і ворожою кожному, хто просякнутий Заходом.[1]

Чи є відмова українського Президента від підписання угоди про асоціацію зрадою національних інтересів України, черговим проявом «кочубеївщинии» й, водночас, «московства»? Для багатьох із тих, хто нині стоїть на майдані Незалежності, це виглядає саме так. З огляду на східні візити Віктора Януковича, до його політичного фіаско у Вільнюсі додається ще й гріх «московства». Проте моє розуміння змісту подій дозволяє зробити дещо інші припущення. Зокрема, ще за декілька днів до скандальної відмови уряду від євроінтеграційного курсу на робочій зустрічі з німецькими колегами-правозахисниками в Берліні мені довелося почути слова екс-посла ФРН в Україні Дітмара Штюдемана про те, що Україна майже «математично», тобто на основі фінансово-економічних розрахунків не може доступитися до Європи.

Як пояснив, спираючись на свої джерела пан Штюдеман, українська скарбниця є практично пустою, а національний борг – вражаючим уяву. При цьому ні Євросоюз, ні США не можуть і не збираються (на момент розмови) приходити Україні на допомогу. Оскільки ж Україна все одно мусить якось та жити, вона приречена позичати гроші у свого північного сусіда. У свою чергу, росіяни погодяться на мільярдні вливання в Україну лише за умови різкого пониження її свободу маневру.

Звідси логічно постає два питання: чому євроатлантичний світ не може надати допомогу Україні; чому Україна опинилася в стані неоголошеного банкрутства? Хоч це й дивно, але обидві відповіді є майже однаковими. З одного боку, Україні не хочуть давати грошей, бо вона хронічно витрачає їх не на те, на що позичає. У більшості випадків гроші позичаються Заходом на проведення реформ в дусі Лєшека Бальцеровича, ідеї якого не набули популярності в Україні. З іншого – Україна наблизилася впритул до банкрутства саме тому, що ще й досі не наважилася обрізати пуповину, яка єднає її із радянським тоталітарним спадком.

Україна стала нині корумпованою, погано освіченою і бідною країною просто тому, що не наважилася вчасно піддатися спокусам свободи і ринку. Замість ліберальної демократії, свободи підприємництва і торгівлі вона педалює податковий шантаж, божевільне адміністрування і ксенофобію щодо усього, пов’язаного із здоровим глуздом.

Не секрет, що Україна перетворила свої університети на провінційні училища, де студенти розучилися навіть елементарно множити і ділити, не кажучи вже про обрахунок відсотків. Тобто університети беруть всіх, хто здатен платити. Кажуть, що й в США реально зустріти подібних студентів, але там вони існують на задвірках освітньої системи. У нас же їх вільно спостерігати в аудиторіях елітних вишів. Нещодавно стикнувся із студенткою другого курсу, яка не могла обрахувати дві третини від трьох яблук. Прикро, але українські студенти у своїй масі не володіють також іноземними мовами, чого зовсім не скажеш про університетську молодь у Польщі.

За статистикою, на закупівлю літератури для українських вишів виділяється близько 300 тис. доларів США на рік, у той час як лише Оксфорд для цього витрачає у 20 разів більше. Не кращою є й вітчизняна статистика учбового навантаження. Зокрема, навантаження на одного українського професора або доцента становить приблизно 600-800 учбових годин на рік, одного польського – 220-250 годин, а на професора з Гарварду – 90 годин річно. Утім, навіть український обиватель витрачає приблизно у сто разів менше грошей на придбання книжок і журналів, ніж пересічний громадянин ФРН.

Останнім часом український уряд все-таки почав виділяти кошти на навчання української молоді за кордоном. Але ж як грубо й не по-людськи здійснюється тут відбір претендентів. Ректорам і проректорам вишів доводять рознарядки, які ті не завжди в змозі виконати вчасно. Проте цифра, як у нас прийнято, має абсолютний характер, а тому під ніж західних відбіркових комісій часто-густо кидають здібних і талановитих, але не обізнаних в іноземних мовах студентів. За цих умов інтенсивна співбесіда англійською сприймається останніми як психологічне знущання. Однак зарозумілість Міністерства освіти і науки України проявляється ще й в тому, що воно взагалі погордливо ставиться до західних наукових ступенів і дипломів.

Якщо подивитися на українську культурну реальність крізь призму щойно відкинутих урядом і Президентом перспектив, то метафорично її можна назвати «культурним голодомором». Як відомо, сучасне мистецтво жителі і гості Києва пізнають завдякиМистецькому арсеналові та Галереї Віктора Пінчука. Але в Берліні щомісяця проходить близько 200 експозицій одної лише фотографії, суттєвий відсоток якої належить до світового рівня. Що ж стосується концептуальної фотографії, то вона в Україні залишається практично невідомою через її нерозуміння.

Кого ж у такому випадку все-таки поціновує Україна? Відповідь лежить на поверхні – це вище чиновництво, держапарат, агенти держави. Вилка бюджетних зарплат в Україні нині дорівнює приблизно 1:40 (у Західній Європі 1:4, у США 1:5). Це означає, що зарплата українського народного депутата у 4-5 разів є більшою від середньої зарплати професора, а державне утримання (аналог пенсії) судді Конституційного Суду є більшим від зарплати професора у 6-8 разів. Не дивно, що при таких «гарантіях» незалежності вищі судові ланки перетворилися у нас із охоронців громадянського суспільства на прямий ресурс, інструментальний засіб державного Левіафана.

Що ж стосується добробуту українського народу, то тут ситуація вочевидь скромніша. Україна (за даними журналу The Economist) мала у 1990-2000 роках найнижчий у світі показник економічного зростання. Ще й сьогодні Україна виробляє лише 3.100 дол. США річного ВВП на особу (Угорщина – 12.800, Польща – 12.300, Росія – 10.300 відповідно).[2]

Розмір середньої заробітної плати в Україні становить близько 410 дол. США на місяць, причому розмір зарплати лікарів та вчителів дорівнює 300-350 дол. на місяць, що для сучасної Європи є безпрецедентним. За даними, які наводить у своєму блозі політолог Олексій Гарань, Україна за останні три роки збільшила зовнішній борг на 9 мільярдів дол. США, тобто майже на третину. При цьому загальний державний та гарантований державою борг України зріс за цей же період приблизно вдвічі. Тобто чинний уряд спромігся набрати боргів майже стільки ж, скільки всі попередні уряди України за 18 років.[3]

Також на третину за останніх 1, 5 року скоротилися золотовалютні резерви нашого Національного банку. При цьому за 9 місяців поточного року обсяг іноземних інвестицій в Україну скоротився на 36%, що є свідченням очевидної невідповідності нашої економічної кон’юнктури вимогам часу. З іншого боку, реформаторських зусиль уникали практично всі колишні прем’єр-міністри і президенти України. Не посилав українських студентів вчитися за кордон не лише «реакціонер» Леонід Кучма, але й «революціонер» Віктор Ющенко. Нецільовим витрачанням державних коштів відверто грішила Ю.Тимошенко. У моральну депресію українське суспільство загнала й прокурорська казуїстика розслідування справи про вбивство Георгія Гонгадзе.

Не дивно, що народ демонструє свою незгоду із сьогоденням. Знесення пам’ятника В.Леніну на бульварі – це пароксизм болю від вже нічим не виправданого терпіння. Скептики посилаються іноді на те, що не всі люди на київському майдані можуть пояснити причини своєї поведінки. Між тим, причини існують і світ зміг розгледіти їх за тисячі кілометрів.

Схоже, що попри свіжий сніг, українці раптом почули голос природньої переміни. Чи зможе українська влада усвідомити потребу змін в унісон з народом – головне питання. Зокрема, Микола Азаров нагадує нині чеховську «людину в футлярі», яка сприймає реальність під уже не існуючим в суспільстві кутом зору. Для українського ж Президента питання стоїть складніше. Принаймні зовні його риторика не свідчить про віру у творчий потенціал народу. З іншого боку, як писав колись Іван Лисяк-Рудницький, українцям часто бракувало не стільки еросу, скільки логосу. Поєднати національну пасіонарність із тверезим розрахунком є актуальним завданням української влади.

Але спочатку влада має розібратися сама із собою. Можливо, Віктор Янукович справді знаходиться під сильним тиском президента Росії Путіна – вічно скептичного «доброзичливця» України. Проте цілком ймовірним є й те, що Віктор Янукович простоне вміє не «ставити віз добробуту попереду коня свободи» (Мішель Рокар). Даний ментальний стереотип є у своїй основі суто радянським. І його пролонгація становить більшу загрозу для України, ніж «Карфаген провінційності», про який так пристрасно писав свого часу Юрій Шерех.