Будучи або учасником, або споглядачем подій, які наразі відбуваються в нашій країні, кожен свідомий громадянин обов’язково мусить задати собі непрості питання: а хто ми, власне, є – українці, які наші вподобання, чого ми прагнемо?
Це цілком закономірно, позаяк Україна це велика європейська держава, і на відміну від тих же Естонії, Словаччини чи навіть Чехії тут не може йти мови про єдність «душі прекрасних поривів». Занадто різними були історія, державна належність, традиції вільнодумства та вірнопідданства у різних регіонах нашої найбільшої суто європейської країни. До того ж протягом польського, австрійського, російського та совєтського панування на цих теренах чимало українського у зовнішніх та внутрішньо-особистісних проявах характеру і поведінки населення нинішніх українських земель було втрачене. Тож, чи залишилися, а може, навпаки, випрацювалися за роки незалежності якісь чинники, котрі могли б допомогти кваліфікувати українську спільноту як єдиний народ?
В науці взагалі то критерії, що надають певній групі населення ознак нації, відомі. Не буду їх перелічувати, назву лиш найбільш визначальні. По-перше, це самобутність культурна. Тут, Україні, як і будь-якій великій державі ще рано втішатися. Культурні традиції західних регіонів мають значний колорит, котрий втім досить близький до фольклору сусідів поляків, угорців тощо. Культурна спадщина східної України не менш прекрасна, але вона має низку рис, притаманних народній творчості найближчих російських регіонів, які, нагадаємо, свого часу заселялися вихідцями з України.
Другий елемент національної самосвідомості – етнічна самобутність. Тут у нас взагалі провал. Історично так складалося, що східнослов’янські народи тісно перепліталися і на родинному, і на товариському рівнях. Подивіться, скільки в Україні Петрових, Попових, натомість приблизно 60 відсотків політичної еліти Росії, культурних діячів та видатних спортсменів мають українські прізвища, котрі закінчуються на -ко, -чук та інші, абсолютно не притаманні тамтешній етимології. Зрештою, саме цей чинник і є визначальним при побудові путінської моделі об’єднання слов’ян у єдину державу, звісно, під крилом Росії. Про це можна було б вести мову, аби не такі дрібниці: Росія не має історичного права вважатися матір’ю земель руських; тоталітарний режим тамтешнього управління є неприйнятний для нормальних слов’ян; та навіть за умови, що сама Росія приєднається до слов’янського співтовариства, нікому не потрібен той вантаж, що вона з собою притягне у вигляді міжнаціональних, часом кривавих конфліктів.
Нарешті, третє – у нашій ситуації найголовніше. Будь-яка нація, що себе поважає, самоідентифікується за рахунок власної мови. Тут нам є чим пишатися – українська мова попри польське та російське гоніння збереглася, має численне літературне втілення та досить широку вживаність. Якось до мене завітав мій давній друг Віктор Петрович Рубцов із Росії. Людина великого мистецького хисту, культурного інтелекту. Так ось, коли ми з ним відвідали музей-садибу мого земляка І.П.Котляревського – загальновизнаного початківця сучасної української літературної мови, він був просто вражений: «виявляється літературна українська мова сформувалася набагато раніше, ніж російська, котру, як це відомо з кожного підручника, запровадив О.С.Пушкін». Я, звісно, спробував притамувати його великодержавне розчарування, зазначивши, що, на мій погляд, доволі сучасною російською літературною мовою писав ще В.А. Жуковський, але мені здалося, що Віктор від такого шоку не відійшов до самого від’їзду.
Тож, як бачимо, єдиним наразі об’єктивно прийнятним варіантом самоідентифікації української нації могла би стати мовна ознака. До речі, це прекрасно розуміли і панове Кучма та Янукович, котрі попри тиск з боку своїх російськомовних однопартійців все ж переважно вживали на офіційних заходах українську. Втім вони це робили, звичайно, не із любові до «солов’їної», а виключно затим, аби хоч якось відмежуватися від сусідів, позаяк вживання «общепонятного» фактично стирало межу між східнослов’янськими країнами і могло би дуже швидко перетворити назву їхніх посад із Президент у Губернатор. Інстинкт самозбереження. Але і за це їм щира подяка.
Утім мусимо сказати, що і цей критерій не здатен об’єднати українців, принаймні зараз. Це об’єктивна історична реальність, і її необхідно визнати. Російська мова наразі має широку вживаність в Україні, і більшість із тих, хто нею розмовляє, аж ніяк не є ворогами нашої держави.
Величезні літературні надбання, мова міждержавного спілкування (згадаймо, що більшість населення України народилося у Радянському Союзі) – все це приваблює вивчати та спілкуватися російською. Особисто я щасливий, що можу читати в оригіналі класиків російської літератури, сучасну публіцистику. Та й окремі сфери інформативного забезпечення з огляду на недостатню розвиненість українських аналогів поки що забезпечуються переважно російською: логістика, туризм тощо.
Тож можливі заходи держави стосовно обмеження чи не дай Боже заборони спілкування російською чи іншими мовами національних меншин будуть, як мінімум, неефективним, а, як максимум, викличуть соціальне збурення. З часом саме суспільство визначиться з цим питанням, але для цього має бути напрацьоване певне підґрунтя: випуск якісної кінематографічної та поліграфічної продукції (потрібна державна програма та підтримка), освітні та інформаційні програми тощо.
Утім є два питання, які в контексті мовної проблематики все ж мушу поставити. Якщо вже ми намагаємося колись досягти національної самоідентифікації через єдність мови, то використання української державними службовцями є просто необхідним. Це стосується і парламентарів, і чиновників райвиконкому. І друге, більш ліричне. Я свого часу прожив у Росії понад 15 років, був там депутатом місцевої ради, але мусив покинути цю, безумовно, велику країну з прекрасними людьми після встановлення там режиму особистої диктатури Президента. Тож володію російською так же вільно, як і українською. Скажу вам відверто, мова українця, котрий живе в Україні, але балакає російською, для щирих росіян є досить популярним приводом для насмішок. Вони наш акцент розпізнають відразу, та порівнюють його з кавказьким чи прибалтійським. У нас зараз у Києві знімається багато фільмів, де українські актори спілкуються на російській мові, та й події у кіно ніби відбуваються у Росії. Можливо, продюсери прагнуть зацікавити глядачів із сусідньої держави. Час від часу мені телефонують російські товариші та повідомляють про загалом принизливе ставлення місцевої публіки до таких творів «хохлів». І головна претензія: у нас так не говорять. Тож, панове українці, балакаючи російською, у Росії ви будете почуті, але, з огляду на сучасну кремлівську політику, є всі шанси отримати ущербну оцінку вашої особи. Російська мова як спосіб взаємоспілкування в Україні, вважаю, прийнятна, але пам’ятайте, що це є ерзац.
То що ж сьогодні об’єднує українців? Здавалося б, ми такі різні на сході і заході, на півдні та півночі. Що ж утримує 46 мільйонний народ разом, попри численні відмінності? Сила влади? Ні, ми не Росія, де історично звикли схилятися перед владою. Виявляється, існує щось вище за мовну, етнічну чи культурну єдність. Воно лежить не в площині зовнішніх проявів, а має суто ментальний, внутрішньо притаманний кожному українцеві характер. Ми нарешті почали усвідомлювати, що українець це не просто національність. Українцями, громадянами України також є вірмени, грузини, росіяни тощо. Але, на жаль, більшість населення почала це розуміти лише тоді, коли ці люди зі словами Шевченка на вустах поклали свої душу й тіло за нашу свободу разом з етнічними українцями. І ось тоді у всіх, хто до того казав про федералізацію, відділення, мовби відкрилися очі.
Жодна політична сила не сказала ні слова про сепаратизм. На це не спромоглися навіть панове Добкін та Кернес, котрі, без сумніву, саме з такою метою скликали депутатський з’їзд у Харкові. Бо ж після величезної загальноукраїнської жертви, що була принесена протягом двох днів на Майдані, це було б кощунством. То ж нарешті маємо той об’єднуючий націю стрижень, який так довго шукали політики та науковці – прагнення створити єдину і неподільну українську державу. Загальнонародне прагнення. Але як же дорого воно нам далося! Дуже дорого.
Отже, здавалося б, консенсус у суспільстві досягнутий, надалі ножна заспокоїтися? Ні, і ще раз ні! Примирення в суспільстві тільки почалося, і, знаючи українські гетьманско-козацькі традиції, мусимо передбачати подальші нелегкі змагання. Сьогодні в усіх частинах держави лунають заклики до заміни старої корумпованої влади на іншу – нову. Та чи буде нова влада працювати на народ. Саме тому і стоїть та буде стояти Майдан, бо люди, ті герої, що повалили режим, далеко не впевнені у чистоті помислів чергових кандидатів. Бо вони вже не такі наївні, як у 2004-му, вони добре знають дієвість тої об’єднуючої майже всіх українців негативної ознаки – пріоритету особистих інтересів над суспільними. Такий підхід викоренити буде ой як не просто. Тож, де гарантія, що новий чиновницький склад вболіватиме за соціум більше, ніж за власне благополуччя?
Ось приклад. Після тижня, проведеного на Майдані, я повернувся до Полтави і був прикро вражений. Навіть ті квазібарикади, які тут простояли недовго, – розібрані і ніщо не нагадує про полтавський майдан. На моє обурення мені місцеві революціонери повідомили, що вже немає від кого боронитися, революція пройшла тут майже безкровно, відтак і майдан вже не потрібний. Однак, чи існує можливість повернення до кривавого сценарію у Києві, Львові, Івано-Франківську? Наразі повороту вже не буде! Але майдани, барикади стоять. Уже не як фортифікаційні споруди, а як символ народного контролю над владою, як німе нагадування їй.
У попередню неділю в Полтаві проводилося віче, присвячене пам’яті Небесної Сотні. Призначене воно було на 12 годину, втім з огляду на те, що поступово зібралося лиш під дві сотні активістів (у Запоріжжі, де також не було убієнних, прийшло 5000 людей, у Римі також 5000), розпочалося віче більш як за годину. Протягом тривалого очікування доводилося просто стояти перед ОДА та спілкуватися з іншими людьми. Не шкодую про це.
Виявилося, що певна частина учасників пристала до активістів тому, що свого часу регіонали відібрали у них бізнес, тож заняття посад чи просто підтримка нової влади дозволить його повернути, а при нагоді і примножити. Інші учасники акцій роблять це, аби у них в подальшому їхній бізнес не відібрали за співробітництво із попередньою владою. Ось так. Зрештою, віче закінчилося невеличкою сваркою, тема якої була як у Маяковського: «кто более матери-истории ценен» – хто більший, а відтак і впливовіший, герой полтавського Майдану.
Те ж, власне, відбувається і на головній політичній арені. З єдиною, втім, суттєвою, відмінністю. Тут політичні лідери країни реально перебували у небезпеці під час сутичок на Майдані. Ми їх там постійно бачили, а рівень героїзму кожного мають оцінювати, передовсім, ті герої, котрі провели на передовій практично усі три місяці. І багато з лідерів та учасників революції реально заслуговують стати очільниками окремих напрямків нового уряду, нової влади.
Але, з урахуванням описаних вище ментальних особливостей українського характеру, маєть бути певні перестороги. Мова йде про можливість залучення до влади великих чи малих олігархів. Я особисто не вірю, що люди з великими статками, не будуть використовувати державні посади для їх збільшення.
Візьмемо пана Порошенка. Людина прогресивних та демократичних поглядів, прекрасний політик та оратор. Втім, давайте запитаємо у нього, з якою метою, згідно з якими світоглядними ідеями він з березня по грудень 2012 року перебував в уряді Азарова? Звісно, Петро Олексійович може на цей закид відповісти, що він так переймався економічним розвитком України, що захотів самотужки змінити антинародну політику корумпованого уряду партії бандитів. Думаю, навряд чи хто у це повірить.
Як відомо, результативність діяльності пана Порошенка в останньому уряді не була помічена. Та й пішов він з міністерської посади не у відставку, а на роботу у Парламент. Якби ж його у грудні не обрали, дивися, працював би міністром і понині. Найбільш реальна відповідь на поставлене мною питання: робота в уряді внутрішньо мотивувалася запобіганням втрати ой якої немаленької власності.
Повторюю, в новій Україні бізнес, особливо великий, має бути чітко відокремлений від влади. Правдивість цих слів зможемо через деякий час перевірити на практиці. Враховуючи рішучість та справедливий тиск Майдану, дуже скоро почнуться процеси проти осіб, причетних до злочинних діянь щодо вбивства та терору українських людей. Навіть, якщо фігуранти таких справ встигли вивезти кошти та коштовності за кордон, або навіть самі туди перебралися, їхньому бізнесу в Україні існує реальна загроза, наприклад у вигляді конфіскації в якості додаткової санкції за вчинений злочин.
Відтак, як це вже відбувалося не раз у новітній українській історії, найближчим часом відбуватиметься розпродаж бізнесу таких суб’єктів. Хай він буде і не прибутковий для попередніх власників, але краще синиця в руках, ніж журавель (дуля) в небі. Хто стане новим власником таких активів, спущених за безцінь? Може, прості громадяни Прокопчук чи Іванченко? Навряд.
Адже безцінь – це мільйони доларів. Ось тут ми і дізнаємося, кому революція є сподіванням на свободу, кому горем втрати, а кому джерелом прибутку. Подивимося, хто задешево придбає та примножить свій бізнес. Такі люди (може, вони і добрі хазяї) на десять кілометрів мають бути від державних та місцевих владних посад.
Петро Гуйван,
заслужений юрист України (Полтава)