Помер дисидент, учасник Норильського повстання Мирослав Мелень

МИРОСЛАВ МЕЛЕНЬ, член Юнацтва ОУН, учасник Норильського повстання, член Українського Національного Фронту, письменник, музикант, громадський діяч упочив у Бозі 8 серпня 2016 року в Моршині

Щиро співчуваємо вдові п. Євгенії і всій родині та друзям. Надсилаємо довідку Харківської правозахисної групи про подвижника українського духа.

---

МЕЛЕНЬ МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ (13.06. (у вироці – 13.09) 1929, с. Фалиш Стрийського р-ну Львівської обл. – п. 8.08.2016, м. Моршин Львівської обл.).

Член Юнацтва ОУН, учасник Норильського повстання, член Українського Національного Фронту, письменник, музикант, громадський діяч.

Мирослав був п’ятою дитиною в селянській національно свідомій сім’ї. Його мати Катерина, вдова полеглого січового стрільця Павла Печеняка, вийшла заміж за Олексу Меленя, який повернувся з заробітків з Америки. Була незмінним головою місцевого «Союзу Українок». Її первісток Василь Печеняк загинув у лавах УПА. Брат Мирослава Володимир 1944 року загинув у бою з більшовиками. На Святвечір 1945 р. більшовики прийшли заарештувати сестру, яка була в підпіллі. Вивели батька і під хатою розстріляли. Щоб ворог не поглумився над тілом, Мирослав потай поховав його. Неповнолітній учень Стрийської школи № 5 (донедавна – ґімназії) змушений був іти в підпілля. Його взяла до себе родина в село Дашава, де 1947 р. він напівлеґально закінчив 10-й клас. Ще за німецької окупації, з 1943 р., належав до Юнацтва Організації Українських Націоналістів. Розповсюджував антибільшовицьку літературу, розклеював листівки, доставляв підпіллю зброю. Двоюрідний брат Іван Павлій («Орленко») взяв Мирослава до куща самооборони, де він брав участь у бойових діях.

Разом з побратимом Володимиром Моричем Мирослав заарештований 23.09. 1947 на облаві в с. Братківці. Юнаки витримали тяжкі тортури, але нікого не виказали.

Засуджений у Львові 23.06. 1948 за ст. 54-1а, п. 8, 11, “терор”, на 25 р. ув’язнення, довічне заслання та 5 р. поразки в правах. Від Спаса до Покрови (19.08 – 14.10. 1948) везли етапом до Красноярського краю. У дорозі від голоду, холоду, дизентерії погинуло багато в’язнів. Звідти по Єнісею етапований до Дудінки, в управління ГОРЛагу – “Государственный особорежимный лагерь” № 4 в Норильську. Тут в’язні будували мідеплавильний комбінат – «подарунок» до 70-річчя Сталіна. В’язні масово вимирали. Трупи охорона протикала багнетом, вивозила за зону і скидала в ями, що були викопані бульдозером під горою Шмідтиха.

Мирослав був у близьких стосунках з професором історії Михайлом Дмитровичем Антоновичем, слухав його розповіді, від нього почув про Євгена Маланюка, Олега Ольжича. Потай складав вірші, сповнені патріотичних почуттів, глибинного відчуття історичної долі свого народу. Спілкувався з інтелігенцією різних національностей, якої було багато в концтаборах.

У травні 1953 українці, у т.ч. Мирослав, зібралася під бараком і зазвичай співали. Нова зміна охорони завимагала розійтися. В’язні не звернули на це уваги. Тоді по них випустили автоматну чергу. Двоє було вбито. Це стало поштовхом до початку страйку, відомого як Норильське повстання, в якому взяли участь до 150 тисяч в’язнів. Воно почалося у 4-му таборі 25.05.1953 р. і тривало 70 діб – до 3 серпня.

Активну участь Мирослава в цьому повстанні засвідчує такий документ:

“Совершенно секретно. № 51. Справка. 6 июня 1953 года бригадой работников МВД СССР была проведена беседа с представителями, выделенными заключенными 4-го лаготделения Горного лагеря. В качестве представителей от заключенных выступали: Гальчинский, Недоростков, Грицак, Генк, Климович, Мелень, Дзерис.

Беседа длилась в течение 3-х часов. В начале беседы заключенные заявили о том, чтобы местное лагерное руководство не присутствовало, а затем спросили, с кем они будут говорить, на что получили ответ, что говорить они будут с комиссией, назначенной Л.П. Берия.

Зам. нач. 5 отдела УМВД Красноярского края капитан г/б Сигов”.

На розмову з полковником М.Кузнєцовим – начальником Тюремного управління МВС СРСР, особистим референтом Берії, що мала відбутися за зоною, ішли попрощавшись, як на смерть, бо ініціаторів заворушень доти розстрілювали. Страйковий комітет висунув вимоги припинити розстріли та сваволю, змінити керівництво ГОРЛагу, запровадити 8-годинний робочий день, ґарантувати вихідні дні, поліпшити харчування, дозволити листування і побачення з рідними, вивезти на материк інвалідів, зняти з бараків ґрати, з людей – номерні знаки, скасувати вироки ОСО як неконституційного органу, припинити тортури на допитах і практику закритих судів, переглянути справи всіх політв’язнів.

9.06.1953 М.Кузнєцов повідомив, що частину вимог уряд задовільнить, але насправді нічого в становищі в’язнів не змінювалося. Навпаки, адміністрація намагалася спровокувати насильство, щоб учинити криваву розправу. Повсталі не далися на провокації, тому 3.08, перед досвітком, у зону увірвалися червонопогонники, вигнали в’язнів за зону, з допомогою «сук» розсортували їх. Мирослав потрапив у штрафну зону Купец, потім у тюрму Норильська, де був тяжко побитий. Після року слідства разом з іншими повстанцями дістав 3 р. тюремного ув’язнення, яке провів на етапах і в тюрмах міст Дудінка, Красноярськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Оренбург, Петропавловськ, Горький, Владимир, Харків, Ростов, Грозний, Астрахань… Зиму проти 1956 року працював у Красноярську на “Ворошиловських заводах”.

1956 р. Мирослава повертають до Львова на перегляд справи. 12.07, на Петра, Мирослав, як заарештований неповнолітнім і що не мав складу злочину, звільнений і реабілітований.

Того ж літа вступив на дириґентський відділ Дрогобицького музичного училища, чотирирічний курс якого пройшов за три роки (1956-59). Паралельно 1957-61 рр. заочно закінчив філологічний факультет Львівського університету. Працював учителем, дириґентом, художнім керівником санаторію №1 у м. Моршин, редактором проґрами на Львівському телебаченні. Підробляв як керівник художніх колективів.

1956 р. одружився зі студенткою Дрогобицького педінституту Євгенією Михайлівною Юрович. 1958 р. народилася дочка Ольга, 1964 – син Любомир.

Ще на вступних екзаменах до університету Мирослав познайомився з Зіновієм КРАСІВСЬКИМ, який повернувся з заслання. Зійшлися як духовні побратими, 1958 р. породичалися – стали шваґрами. Жили у с. Фалиш. 1960 р. разом купили в Моршині хату, яку ще кілька років добудовували.

Прикро було бачити наступ окупаційної влади на все українське. Особливо нестерпно було, що колишніх учасників визвольних змагань примушували прилюдно каятися.

25.07.1963 через Богдана Равлюка М. та З.КРАСІВСЬКИЙ познайомилися з учителем історії з с. Кропивники на Калущині Дмитром КВЕЦКОМ. Він уже працював над програмовими документами нелегальної організації, що ставила б метою продовжити визвольні змагання ОУН, але ненасильницькими методами. Однак, за зміни обставин, не виключалося застосування зброї. У березні 1964 в домі Мирослава організація прибрала назву Український Національний Фронт (УНФ), вирішила виробити статут і програму за зразком ОУН і видавати журнал “Воля i Батькiвщина”. Ескіз кліше журналу зробив Мирослав. Перший номер журналу з’явився в жовтні 1964, і саме ця дата вважається початком діяльності УНФ. Перші три номери З.КРАСІВСЬКИЙ друкував на горищі своєї хати в Моршині, решту – в криївці, спорудженій у лісі Д. КВЕЦКОМ та З. КРАСІВСЬКИМ.

Основними авторами журналу були КВЕЦКО і КРАСІВСЬКИЙ. Мирослав готував інформацію, зібрану з різних джерел, зокрема, з зарубіжних радіовисилань, редаґував тексти. Усього вийшло 16 чисел машинописного журналу, які передруковувалися і в інших місцях та широко розходилися по Україні.

За мережу УНФ на Львівщині відповідав Мирослав. Дві організації діяли у Львові, дві в Івано-Франківську, окремі члени і групи діяли в різних реґіонах України (Рівне, Донецьк, Кіровоград та ін.). Усього в УНФ нараховувалося понад 150 осіб, які, здебільшого не знали один одного. Завдяки суворій конспірації організація протрималася три роки. Крім журналу, УНФ популяризував літературу ОУН, УПА і самвидав.

Гучний резонанс викликав розісланий у березні 1966 документ «Вищим урядовим чинникам на Україні», а також “Меморандум Українського Національного Фронту XXIII з’їздові КПРС”. Після цього КГБ почав активно шукати підпільників. Арешти почалися 21.03.1967. М. був затриманий 23.03 по дорозі до Моршина зі Львівського телебачення, де працював, арешт накладено 26.03 (у вироці – 28.03).

Оскільки Мирослав не признався до зв’язків з іншими членами УНФ, слідство в його справі велося окремо. Йому було інкриміновано лише розповсюдження журналу і літератури УНФ, самвидаву та усну агітацію. 26.08. 1967 Львівський обласний суду виніс вирок за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда»: 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання.  

Покарання відбував у Мордовії, в 11-му таборі, що на ст. Явас. Тут ще застав повстанців, які досиджували 25-літні терміни (Василь ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ, Михайло Зеленчук, Віктор Солодкий, Василь Соколик, Ізидор Попович, Микола Кудибін та ін.) і нове покоління (Іван КАНДИБА, Панас ЗАЛИВАХА, Михайло ГОРИНЬ, Іван ГЕЛЬ), своїх колег з УНФ (Михайло ДЯК, Ярослав ЛЕСІВ). Спілкувався з Андрієм Синявським, членами ВСХСОН («Всероссийский социал-христианский союз освобождения народа») Євгенієм Ваґіним, Авєрочкіним, Садо, з Анатолієм Радиґіним, Юрієм (Арיє) ВУДКОЮ, Юрієм Ґендлером.

Працював в аварійній бригаді, у деревообробному цеху. Писав вірші, більшість яких не збереглися.

Тим часом дружина Євгенія теж зазнала переслідувань: їй не давали норми уроків, не довіряли класного керівництва, переводили до інших шкіл, звільняли з роботи, зрештою усунули від викладання і відправили на 40-відсоткову пенсію. На її прохання за клопотанням адвоката (а також щоб посіяти недовіру між членами УНФ) Мирослав за півроку до кінця терміну був помилуваний. Звільнений 23.09.1973 р.

Тривалий час Мирослава не прописували у Моршині біля сім’ї і не приймали на жодну роботу, вимагаючи виїхати на Схід. Зрештою влаштувався кочегаром у санаторії на платню 41 крб. 02 коп., улітку за сумісництвом грав відпочивальникам фіззарядку.

1973 року М. оформив на себе опікунство над Зіновієм КРАСІВСЬКИМ, якого утримували в спецпсихлікарні, їздив до нього на побачення, допомагав його дітям, домігся переведення його зі психлікарні Смоленська до Львова, згодом до Бережниці Стрийського р-ну і, зрештою, звільнення в липні 1978 р. Домігся також повернення йому житла. Однак 12.03.1980 року КРАСІВСЬКИЙ, який став активним членом Української Гельсінкської Групи, був заарештований і відправлений у Мордовію досиджувати невідбутий термін покарання за вироком 1967 р. – 8 місяців і 7 діб таборів та 5 р. заслання в Сибіру.

Ще працюючи в кочегарці, Мирослав скомпонував “Коротку історію УПА”, написав працю “Ленін проти України”.

З 1988 року хата Мирослава і КРАСІВСЬКОГО стає штабом, де виробляються ідеї і документи всеукраїнського значення: рух за легалізацію УГКЦ, відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України (у 1988 р. в Моршині встановлено хрест на честь тисячоліття). У січні 1989 М. очолив «ідеологічну диверсію» – першу Львівську експедицію на ст. Крути, де хор під його керівництвом заспівав “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали”, гімн “Ще не вмерла Україна”, “Боже, великий, єдиний”. Згодом таких «диверсій» було понад 20.

З 1989 року М. активно включився в роботу Товариства української мови. З його ініціативи в Моршині встановлено перший в Україні пам’ятник у формі тризуба на могилі замордованих НКВД в’язнів. Організовував Свято Героїв на Зелені свята 1989 р., з синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами. Разом зі студентським братством «Спадщина» організував перший мітинг на горі Маківка в першу неділю серпня 1990 року, де виступили також Василь СІЧКО та Іван МАКАР. Мирослав організував у Стрию демонтаж пам’ятників Леніну, Примакову, Зої Космодем’янській, комсомолу, пам’ятник Леніну в Моршині переплавлено на пам’ятник Шевченку.

Мирослав – активний учасник клубу “Аргумент”, що почав діяти в м. Стрий ще 1988 року. Активно пропагує ідею відновлення ОУН через скликання установчих зборів, бере участь у створенні політичної організації “Державна самостійність України” (ДСУ – її установчі збори відбулися в Стрию), Спілки політв’язнів України, де він головував на Установчих зборах.

1990-94 рр. М. був депутатом Львівської обласної ради. Ще до проголошення незалежності Мирослав був активним учасником НРУ, працював у редакції газети “Будівник комунізму”. Збори НРУ Стрийського р-ну перейменували її на “Гомін волі” і обрали Мирослава її редактором. Газета зіграла видатну роль у справі національного відродження краю.

1995 р. Мирослав відійшов від редагування газети, зате активніше дописує до львівської газети “За вільну Україну”, до “Вечірнього Києва” та інших видань. Його тематика: боротьба УПА на Стрийщині, Норильське повстання, УНФ. Значна частина матеріалів альманаха “Хвилі Стрия” належить Мирославу, 1999 року вийшла його книжка віршів та статей “Нерозстріляна пісня”. Підготував книжку спогадів у художній формі. Упорядкував свій архів, написав детальний автобіографічний нарис. Похований у м. Моршин 10.08.2016 р.

 

Бібліоґрафія:

1. Нерозстріляна пісня. – Стрий: Щедрик. – 1999 р. – 252 с. зі світлинами.

Мелень М. // Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу. Упор. Р.Коваль, В.Рог. – К.: Діокор, 2005. – С. 17-23, 57, 65-67.

Мелень Мирослав. Любов і біль. І частина. Нерозстріляна пісня. ІІ частина. – Стрий: Щедрик. – 2007. – 432 с., іл.

Мелень Мирослав. Стежками позачасових зустрічей. – Стрий: Щедрик. – 2009. – 644 с., іл.

2. Український вісник. Випуск І-ІІ. Січень 1970 – травень 1970. – Париж, Балтимор: Смолоскип, 1971. – С. 104–106.

Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс – Москва: Весть, 1992. – С. 10.

Русначенко Анатолій. Український національний фронт – підпільна група 1960-х років. // Український історичний журнал, 1997, № 4.

Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990 років. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 105–140.

Кость Король. В ту прелютую годину. – Чернівці. – 1998.

Євген Грицяк. Норильське повстання (Спогади і документи). Видання друге, виправлене і доповнене. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. – С. 26–28, 69.

Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – 680 с.

Іван Губка. У царстві сваволі. Спогади. Частина І. – Львів: Українські технології, 2000. – С. 375 – 378, 452, 475, 478, 487, 496-499.

Інтерв’ю М.Меленя 3.02. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1131630150&w

Іван Кривуцький. За полярним колом. – Львів – Полтава. – 2001.

Дмитро Юсип. Виклик волі. – Івано-Франківськ: Нова зоря. – 2005.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 459-464. http://archive.khpg.org/index.php?id=1132349136&w

Іван Губка. Дорогою боротьби. – Львів: ПТВФ «Афіша». – 2007.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 424–425; 2-е вид.: 2012 р. – С. 477–479.

Діалог: Василь Герасим’юк – Мирослав Мелень (2015) ч. 1: https://www.youtube.com/watch?v=u6fqX2ekbr4; ч. 2: https://www.youtube.com/watch?v=whNbRIOmQ_s ; ч. 3: https://www.youtube.com/watch?v=wxoaNG5CqIo; ч. 4. https://www.youtube.com/watch?v=ZCScQq0a9hg .

Помер М.Мелень… 8.08.2016  http://ukrpohliad.org/national-memory/pomer-uchasnyk-norilskogo-povstannya-ta-sprotyvu-60-h-rokiv-myroslav-melen.html

 

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.