19 вересня, на Берковецькому цвинтарі відбудеться поховання Григорія Куценка, українського громадського діяча, публіциста, Голови Київського товариства політв’язнів і репресованих.
Прощання відбудеться об 11 годині у Покровській церкві, вул. Покровська, 7.
Джерело: Український інститут національної пам’яті
КУЦЕНКО ГРИГОРІЙ ПЕТРОВИЧ (нар. 05.01. 1949 с. Іванівка Ставищенського р-ну Київської обл. – 16.09. 2017, м. Київ)
Кадровий військовий, політпрацівник, розповсюджував самвидав.
К. народився в селянській родині. З дитинства старші лякали дітей, що запишуть у колгосп. К. чув розповіді про голод 1933 та 1947 і навіть про канібалізм.
У селі взагалі не було неграмотних, а в період колективізації влада вилучала книги і спалювала їх на центральній площі села. Уже в 70-х К. з батьком перебирав заховані від влади запилені ящики з книгами, серед яких, крім релігійних, були й рідкісні видання: всесвітня історія польською мовою, багатотомник Сервантеса, український Псалтир 1747 року видання та ін.
Усім дітям батьки постійно казали: „Вчися добре і виїзди в місто, там хоч на людину будеш схожий“. У 15 років К. виїхав до Києва навчатися в суднобудівному ПТУ. Закінчивши його, працював на суднобудівному заводі, жив у гуртожитку, закінчив вечірню школу.
1968 К. призваний до війська, служив у ракетних військах, був на доброму рахунку, направлений на річні курси політпрацівників, які закінчив на „відмінно”. Екстерном склав 18 екзаменів за повний курс військово-політичного училища (1971, м. Владимир, Росія). В училищі К. прийняли в партію, присвоїли звання лейтенанта і направили на військову службу вже кадровим військовиком у Московський воєнний округ як політпрацівника.
К. завжди багато читав, у тому числі й книги, різко критиковані в пресі. Слухав зарубіжні радіопередачі. Багато чув, у всякому випадку на службових семінарах у Москві, про О.Солженіцина і А.САХАРОВА. Однак їхніх творів, а також релігійних книг, К. дістати не міг. Випадково від свого знайомого краянина-баптиста К. одержав Євангеліє, а в книгарні на Арбаті в Москві познайомився з московськими дисидентами, які й постачали його різними книгами — від Іскандера і Булгакова до А.Авторханова, О.Солженіцина і А.САХАРОВА, журналів „Посев“, „Вехи“ та ін.
Вісім-дев’ять років К. читав „запоєм“ і, звичайно, не міг не поділитися, як він сам пише, цим „світлом у серці“ зі своїм оточенням. „Продав“ його політвідділові близький співробітник, хоч йому К. дав прочитати лише “Один день Івана Денисовича“ О.Солженіцина радянського видання. Так що років 5 К. був під „ковпаком“ і вимушений був дуже остерігатися. Штабні дівчата, яким К. теж давав читати книги, навіть дали йому список штатних інформаторів КГБ — їх було по 10 на кожний батальйон. При цьому К. був доволі лояльним офіцером („інакодумець без висловленої вголос думки“).
К. сподівався, попри обшук 13.06.1984, що виходець із села, заводський робітник, який уже 16 років служить у війську командиром роти, неодноразово перевірений на лояльність, не буде визнаний „класовим ворогом”. Ну, поганять, він покається, і все. Однак у серпні 1984 його відвезли прямо в „Лефортово”. 15.02.1985 військовий трибунал Московського воєнного округу засудив старшого лейтенанта К. за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР на 4 р. таборів суворого режиму.
Інкримінували К. розповсюдження книг О.Солженіцина, О.Зінов’єва, щоденникові записи, чернетки листів на захист А.Щаранського, Ю.ОРЛОВА та ін., усні висловлювання на політзаняттях (зокрема, що Україна може існувати й незалежно від СРСР). Карався в таборах ЖХ-385/3-5 у сел. Барашево (Мордовія), та таборах Пермської області ВС-389/37 і 35.
У розпал „перебудови“ у 1987 влада, розуміючи, що треба звільняти політв’язнів, все-таки вимагала від них заяв з проханням про помилування, тобто фактичного визнання вини за собою. Для цього в’язнів етапували в місця засудження і вели „бесіди“ на цей предмет. К. відмовився подавати таку заяву, тому в квітні 1987 його повернули з Лефортовської тюрми в табір.
Того ж року ПВР СРСР видала „Указ про амністію у зв’язку з 70-річчям Великої Жовтневої соціалістичної революції”. За цим Указом К. скоротили наполовину решту терміну ув’язнення. 12.01.1988 він був звільнений.
Працював санітаром лікарні, помічником Голови Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України, Головою Правління Асоціації „За міжнаціональний мир і злагоду в Україні”. З 1991 – член Демократичної партії України, з 1994 – голова секретаріату, заступник Голови ДемПУ. З 2006 р – голова Київської організації Всеукраїнського товариства політичних в`язнів і репресованих. З 2008 р. – організатор експедицій на Сандармох та на Соловки та
Учасник серпневих 1991 р. подій у Москві на боці демократичних сил. Автор близько 50 публікацій у пресі на гуманітарні та правозахисні теми. З 2008 року – організатор експедицій української громадськості в урочище Сандармох (Карелія) та на Соловки.
Дружина – Надія Михайлівна, донька Світлана 1972 р.н., онуки Оксана і Михайло.
Похорон має бути у вівторок, 19 вересня, на Берковецькому цвинтарі. Прощання у Покровській церкві, що поблизу Контрактової площі.
Бібліоґрафія:
I.
Спогади (слідство, суд, етап) – Визвольний шлях, № 10 (523), 1991. – С. 1254-1264; № 11 (524). – С. 1391-1401, № 12 (525).
Ті самі дні (Про серпневі події в Москві). – ж. „Україна”, №№ 22 і 23. – 1992; ж „Київ”, №№ 11 і 12. – 1994.
Лефортово // Чорна книга України / Упор., ред. Ф.Зубанича. – К.: Просвіта, 1998. – С. 717-736.
Дякую тюрмі. Спогади і документи. – К.: Просвіта, 1998.— 136 с.
Лист Григорія Куценка Іванові Губці // Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 600-604.
Прощай, московська зимо. – Київська весна / Упоряд. і ред. О.Шевченко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – С. 188-191.
Дякую тюрмі. К.: Вид. центр «Просвіта», 1998 – кн.. 2: Сходинки до свободи: Худож.-докум. оповідь. 2007. – 106 с. 8 арк. іл.. – Бібліогр.: с. 101-104.
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1985: 10-5.
Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека. — 1985, 17-2; Т. 4. 1987-1988.— Мюнхен: Права человека. — 1987, 7-1, 11/12-2.
Куценко Г.П. https://uk.wikipedia.org/wiki/ .
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 371–373. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113913858&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 360–361; 2-е вид.: 2012 р. – С. 405–406.
Ірина Рапп. Доповнив Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 17.09.2017.