Життя. Не треба пафосних слів, щоб описати всі перепони, які воно нам зможе підготувати. Іноді цей «малозрозумілий механізм» може створити найгіршу перешкоду, яку, нажаль, оминути не вдасться.
Приблизно 8 років тому мій батько працював завгоспом у дитячому таборі відпочинку «Лісовичок». Зараз ця професія має іншу назву – менеджер, або щось у цьому плані. Посада досить престижна, адже поступається тільки директору, якщо враховувати ситуацію в межах закладу, проте й з іншими працівниками батько мав дружні стосунки. Директор «Лісовичка» був людиною справедливою, тому табір знаходився у гарному стані. Якби це банально не звучало, але він справді був майстром своєї справи. За декілька років чоловік зміг відновити фінансове становище табору, зміцнити свій авторитет та стати добрим приятелем мого батька. Будучи 10-літнім хлопчиною, я часто бував там, адже краса соснового лісу, собака Дана та мій «старий товариш» охоронник Іванович не могли залишитися поза увагою.
Одного вихідного дня директор, перебуваючи у власному авто разом із дружиною, чекав зеленого світла на перехресті. В один момент відчувся сильний поштовх ззаду: некерована вантажівка «знесла» авто на декілька метрів вперед. Через деякий час чоловік відчинив дверцята і піднявся, щоб оцінити наслідки аварії. Пройшовши декілька метрів, він упав… І більше не піднявся.
Чого мене навчила ця історія? Та, мабуть, нічого. Адже ми все ж скаржимося на умови проживання, забуваємо про цінності, не бережемо ні себе, ні людей. Проте я став замислюватися над тим, що життя коротке. До жаху коротке. Добре це чи погано – запитання для кожного. Я не хочу навчати Вас берегти кожну хвилинку, зовсім ні. Просто історія, яка спантеличила мій розум у 10-літньому віці, не залишає мене і до сьогодні.
Автор:
Студент ХДАК
Спеціалізація: “Соціальна та
культурна журналістика”
Артем Листопад