Передрук з Суспільне Новини ·
21 січня 1990 року понад пів мільйона українців долучилися до “Ланцюга єдності” від Львова до Києва — наймасовішої акції прихильників незалежності у радянській Україні. Відзначали річницю проголошення акту злуки з синьо-жовтими прапорами, забороненими на той час. Учасниця акції Наталія Зубар розповіла Суспільному, як відбувалася акція у Харкові, якою була атмосфера того дня і чому такі акції важливі й сьогодні.
Чи не страшно було тоді ще в радянському Харкові виходити на акцію?
Ні, страшно не було. Було страшно холодно в цей день. Була дуже морозна й вогка погода. Темно було, абсолютно не було світла. Некомфортне відчуття від погоди.
Чи перешкоджали вам працівники міліції?
Ні, в той момент не перешкоджали. Справа в тому, що нас було дуже мало. Так тоді нам здавалося, що дуже мало. Ми зібралися коло пам’ятника Шевченку, вишикувалися вздовж Сумської. Мені важко сказати, скільки було людей. Ми очікували набагато більшої кількості, тому що ми були дуже натхненні Балтійським ланцюгом єдності. Він, власне, нас і надихнув на наш ланцюг. Коли я побачила скільки людей навіть якось розгубилася: чому ж нас так мало?
Яка була реакція перехожих на вашу акцію?
Було настільки холодно, що людей було дуже мало. І було скоріш здивування, а що ці люди тут роблять.
Як дізналися про акцію?
Я була членом Народного руху України. Народний рух організовував цю акцію. І ми вийшли активом, хто був у Харкові.
Чи їздили учасники з Харкова до Києва на акцію?
Так. І це навіть було предметом дебатів. Тому що ланцюг анонсувався як ланцюг єдності Львів-Київ, а ми дуже хотіли показати, що щось відбувається й у Харкові. А частина вважала, що треба їхати до Києва і показувати, що харків’яни є там.
Пам’ятаєте людей, які прийшли на акцію? Хто це був?
Наскільки я пам’ятаю, це були активісти Народного руху України та пов’язаних з ними організацій таких, як “Сокіл”, Товариство охорони пам’яток, політичні активісти. Це все-таки вже 90-й рік, вже пройшли вибори 1989 року, коли й народився харківський демократичний рух.
Один із організаторів дисидент та правозахисник Михайло Горинь згадував: “Ми зверталися в усі громадські організації, щоб вони взяли участь у тому дійстві. Навіть до заводів і фабрик — з проханням, щоб вони забезпечили людей автобусами. Тоді було якесь велике розуміння, спалах свідомості”. Ось, наприклад, мій дід з Львівської області брав участь в “Ланцюгу єдності”. Він працював на консервному заводі й разом з колегами їздив на цю акцію. Чи було щось подібне в Харкові, з працівниками заводів та фабрик?
Ні, у Харкові нічого подібного не було. Нас було мало, у порівнянні з тим, що відбувалося у Львові й Києві. Нічого організовано не було. Єдине, що пам’ятаю, це у Харківському політехнічному інституті, де я тоді працювала, був активний осередок Руху, це кілька десятків людей. Рух за незалежність України на той момент у Харкові був дуже елітарним, і я не пам’ятаю, щоб якісь підприємства нас підтримували.
Що показала ця акція? Чому вона була важливою?
Вона була важливою, щоб показати скільки людей дійсно хоче незалежності України, соборності України. Бо вже на той момент починали з’являтися теми “Схід-Захід”, про якихось бандерівців у Львові. Це стало дуже переконливою демонстрацією, що Україна хоче незалежності.
Чи потрібні такі акції сьогодні?
Так. Потрібні саме живі акції, щоб показати прагнення людей бути разом. Але це повинні вже бути не Львів-Київ, бо там не має питань. А, грубо кажучи, Харків-якийсь контрольно-пропускний пункт на кордоні окупованих територій Донецької та Луганської областей.
