В нас слушно стверджують, що напав на нас не Путін одноосібно, а росіяни як такі. Певна сукупність, уявна спільнота. Чому напала? Існує багато чинників, про які сказано достатньо. Переважна більшість цих чинників пов’язана з їхніми питомими властивостями, на які ми вплинути не можемо. Хіба що, розуміючи їхню сутність, можемо діяти з урахуванням цих знань – зокрема, ми усвідомили, що єдиний прийнятний спосіб це силовий опір. Ніяких примимрень, тільки бичити. Ну й інші, менш значущі властивості…
Але є один чинник, на який ми таки-так, можемо впливати. Це – сприйняття України в їхньому колективному уявному, в імаджинаріумі. Частково наша проблема в 2014му полягала в тому, що вони мислили нас як УРСР – себто на якийсь час призабутий фрагмент єдиного цілого з ними. Це сприйняття могло набувати різного забарвлення. Могли бачити нас чимось на кшталт їхнього глухого замкаддя, себто точно як вони, тіки гірше. І самостверджуватися за наш рахунок. Могли навпаки, бачити в ідеалізованих спогадах на кшталт “а вот в дєтствє у бабушкі под Мєлітополєм\Полтавой\Житоміром”. Могли домислювати собі з нас образ “Росії, у которой получілось”. І навіть бути щирими симпатиками України, і навіть українства, як милого екзотизму.
І все це, і дружнє, і недружнє, було нам надзвичайно шкідливе.
Бо саме це і сформулював Путін в тезі про адіннарот, з якою і двинув свої полчища на нас.
Бо вони рушили не завойовувати чужі незнані землі, а повертати “своє”. Звідси така бадьора готовність суспільства. От захопимо, вичистимо бандерівський накип, і заживемо з мелітопольською черешнею і полтавською ковбасою, під одеським сонечком, у київських древніх соборах…
В тих, хто прийшов сюди вже, зі зброєю в руках, ілюзії розбилися на друзки. Настало протрезвіння. Але поки це нове розуміння просотається по млявому кровотоку аморфного російського суспільного організму, мине певний час.
Я це до чого?
Одним з найважливіших результатів нашого запеклого герця має стати алієнізація нас у масовій російській свідомості. Ми мусимо перетворитися зі знайомо-зрозумілого на повну тера інкогніта, при чому ворожу: “там водяться дракони”.
І тоді самі собою відпадуть хтиві погляди нєтакіх русскіх, які хочуть “релокейт” до нас, відпаде бажання давати поради, про які ніхто не просив, зникне готовність лізти сюди своїми брудними чоботами по першому свистку чергової влади.
Це і є той рів з крокодилами, про який так багато кажуть.
Що прикметно, наразі рашкопропаганда вимушено нам в цьому сприяє: логіка війни змушує їх дегуманізовувати противника. А дегуманізація завжди містить алієнізацію.
Проте, аби той рівчак постав, ми теж мусимо докладати зусиль, населити його крокодилами, так би мовити.
Тому – “ні” емпатії. “Ні” толеруванню “вєлікой русской культури” (тм). Хоча це й може виглядати не дуже гарно й відштовхувати від нас західних гуманістів. Ми змушені. Бо підтримувати спільні культурні коди з ними для нас просто небезпечно. І звісно – “ні” російській мові в царині публічного спілкування.
Колись нам може знадобитися комунікативний протокол для спілкування з тим, що постане на місці нинішньої РФ. Але це точно не має бути протокол, заснований на російській культурі та її кодах, бо напав на нас не Путін, а росіяне як такі.
І це все – колись, і чи буде, чи ні. А наразі наша задача випилятися з колективного уявного як частина російської ойкумени.
Тетяна Кохановська
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО “Львівський медіафорум”, Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
“Майдан” – це термін, який ми свідомо і цілеспрямовано внесли в політичний словник. Підтримка «Майдану»: у гривні , PayPal: nataliyazubar@maidanua.org.
