11 січня 2023-го року в баварській столиці Мюнхені відійшов у Вічність син керівників ОУН, ЗП УГВР та ОУН за кордоном – проф. Лева Романа Ребета та мґр.Дарії Ребет (з дому – Цісик) – довголітній співробітник Української служби Радіо Свобода – маґістр АНДРІЙ РЕБЕТ, правдивий український патріот. – Світла і Вічна йому пам’ять! – Дослідник ОУН, УПА, УГВР, доктор права (-) Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавщина)
Олександр Панченко (Лохвиця): Міркування полтавця з походження про сумні реалії з нагоди трагічної 65-ої річниці від часу політичного скритовбивства аґентом московсько-большевицького Кремля у Мюнхені галичанина професора Лева Романа Ребета, синок-первісток якого Андрій народився 1942 року у львівській в’язниці ґестапо
«… Вбивали людей, але не могли вбити їхнього духа, вбити ідеї. – Жертви з рук ворога викликають незломну волю мобілізувати народ до подальшої наполегливої боротьби за українську самостійну державу…»
«Ми нічого не маємо боятися, окрім самого страху»
Про кривавий й підступний шлях та ганебні методи московських вбивць: від політичних скритовбивств українських лідерів, провокацій, анексій, окупацій й перманентної ґібридної війни до повномасштабного вторгнення в незалежну Україну
Який швидколинний час…. – Рівно п’ять років тому в своїй розлогій статті «Перманентна ґібридна війна Кремля: від большевицької Московщини до путінського ЗАТ «еРеФ»», я, зокрема, писав як большевицький аґент «13-го отдєла пєрвого ґлавного управлєнія (ПҐУ) КҐБ СССР», яке займалось тоді терористичними й диверсійними актами за кордоном 12 жовтня 1957 року підступно вбив одного із ідеологів закордонної ОУН, професора-правника Лева Романа Ребета. – За визначенням, основним інструментом ґібридної війни, яка поєднує принципово різні типи й способи ведення війни, що скоординовано застосовуються задля досягнення основних цілей, – є створення державою-аґресором в державі, обраній для аґресії, внутрішніх протиріч та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей аґресії, які звичайно досягаються звичайною війною.- Одним із типових компонентів сучасної ґібридної війни з боку Московщини було донедавна застосування тероризму аж до актів державного тероризму, при цьому Кремль намагався бути нібито публічно непричетним до терористичних актів, наприклад, таємних скритовбивств політичних діячів та лідерів громадської думки. Від початку свого створення Московська імперія, а пізніше – большевицька Московщина укладала оборудку з недержавними виконавцями — бойовиками та організаціями, зв’язок із якими формально повністю нею чи не завжди заперечувався. Від самого початку таємні відділи каральних органів кремлівських большевиків — ЧеКа, ОҐПУ, НКВД, а пізніше їхні сумно відомі «наслєднікі билой слави атцов» з-під крила МҐБ-КҐБ, й зрештою – путінське ФСБ, жорстоко й підступно руками своїх аґентів розправлялися з чоловими діячами українського національно-визвольного руху, представниками політичної еліти спочатку в часі підсовєцької, а згодом – в умовах вже й незалежної України. Маємо на це достатньо прикладів із сучасної історії.
В своєму інтерв’ю від 29 січня 2010 року одному з українських видань син професора Лева Романа Ребета, багаторічний працівник «Радіо Свобода» мґр. Андрій Ребет, який, до речі, у цьогорічному березні відзначив своє 80-ліття, зокрема, пригадував, що його батько «…відчував, що за ним стежать. Сташинський на процесі сказав, що двічі приїздив до Мюнхена й відслідковував, якою дорогою ходить батько. Тоді ж убивця зізнався, що батько його викрив – був старим підпільником. Сташинський на процесі здавався дуже відвертим і розповів, що Ребета мали викрасти, що в редакції «Українського Самостійника» (О.П. – часопис Закордонних Частин ОУН) працював один чоловік, нібито карпатець, а як потім з’ясувалося, кадебіст. До речі, я його добре пам’ятаю, пригадую, як він бавився з моєю сестрою. Сташинський розповів, що той чоловік мав з’ясувати, яким чином можна Ребета викрасти й чи можна примусити його співпрацювати з КДБ. Чолов’яга зрозумів, що примусити не вдасться, і згодом зник. 12 жовтня 1957 року, то була субота, тато мав іти на роботу до редакції «Сучасної України» (О.П. – часопис, що виходив тоді під еґідою ЗП УГВР та щойноствореної ОУН за кордоном), а я, окрім гімназії, ще брав того дня уроки на фортепіано. Була 10-та година, я сидів біля інструмента, щось тяжке повторював, а батько, вже вдягнений, раптом підійшов до мене й почав слухати, як я не дуже вправно граю. Кажу: «Тату, я це щойно розучую…». Це було дуже дивно, раніше він ніколи так не підходив. Здавалося, ніби він не хоче йти з хати, сидить біля мене й слухає,… а я його все заспокоюю: «Та я вивчу!». Аж ось він піднявся, поклав мені руку на плече й каже: «Ну добре, колись послухаю» – і йде до дверей. Мама викладала в українській суботній школі українську мову, літературу, історію. І тато повинен був швидко повернутися, щоб Оксану пильнувати: мала ще була, а мама мусила йти до школи. От мама з кухні й кричить: «Левку, ти коли прийдеш?» А він раптом: «А я не знаю, чи дійду». Так сказав… – У нас тоді телефону не було. Я десь вийшов на закупи. Приходжу, а в хаті мама й сусід, який мав телефон. Мама каже: «Тато вмер». Я залишився з сестрою, а сусід – у нього була машина – повіз маму туди, де це сталося. Мама розповіла мені, що на татовому обличчі вона побачила маленькі криваві цяточки. При розтині тіла так нічого й не знайшли – сказали, розрив серця, але письмово німецька поліція це не засвідчила….».
Про вбивство проф. Лева Романа Ребета сам большевицький аґент Сташинський розповідав так: «Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я побачив, як він йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Піднявся на одні сходи вгору, до першого поверху. Я відбезпечив зброю — почекав у коридорі на першому поверсі й за якийсь час почув, що вхідні двері відчинилися. Я вийшов з малого коридору і пішов сходами, з лівого боку донизу, Ребетові на зустріч. Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув на спусковий гачок пістоля, вистрілив зі зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед». – Принагідно зазначу, що проф.Лев Ребет якраз незадового до скритовбивства його аґентом КҐБ Сташинським писав: «Український народ, будучи у Східній Европі народом з найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може і повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська – біла і червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком».
Відомо, що професор Лев Роман Ребет зробив як політик дуже багато й написав чимало, як науковець й журналіст, обравши ще з юних років замість студій, професійного життя, кар’єри чи навіть спокійної громадської праці – боротьбу, ризик і самопожертву Він продовжив свою життєву лінію до свого останнього подиху, впавши жертвою терору большевицького Кремля на сходах будинку, коли ішов до праці, вбивця вистрілив в обличчя жертви з пістолета, зарядженого ціяністим калієм. Це сталося близько 11 години 12 жовтня 1957 року. Зброя большевицько-імперської Москви перервала життя Лева Ребета у повноті його творчих сил і серед невтомної праці. Він упав на бойовій стійці як воїн.
Основними працями Лева Романа Ребета є такі:
1. «Порівняльна метода в науці права» (Мюнхен, 1947, докторська дисертація);
2. «Держава і нація» (Мюнхен, 1949, ґабілітаційна праця);
3. «Формування української нації» (Мюнхен, 1951, видавництво «Сучасна Україна»);
4. «Походження українців, росіян і білорусів в світлі сучасних совєтських теорій» (Мюнхен, 1955);
5. «Теорія нації» (Мюнхен, 1955, идавництво «Сучасна Україна»);
6. «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964, видавництво «Український самостійник»).
Лев Роман Ребет, син Михайла і Катерини Недокіс, народився 3 березня 1912 року в Стрию на Львівщині у робітничій родині. Його батько, що спочатку працював поштарем, походив із міста Ярослава, а мати із одного бойківського села. У Стрию він провів усе своє дитинство й молодість, там таки визначився його увесь життєвий шлях, туди він повертався думками в усі важкі хвилини життя. Власне, його обоє батьків походили з села, але з молодих років осіли у містечку, де батько згодом, акліматизувавшися в міщанському стані, став нижчим поштовим урядовцем. Глибока релігійність батьків, українська гімназія і «Пласт», де він здобув ще 16-річним юнаком ступень «гетьманського скоба», формували світогляд молодого Ребета. Отож, від 1922-го по 1930-ий рік він навчався в гімназії в Стрию і там був активним пластуном у пластовому гуртці «Олені» та вже в гімназії у 1927 році став членом Української Військової Організації та одним із керівників ОУН в Краю, а згодом ввійшов до складу Українського Державного Правління, яке діяло в окупованому німцями Львові у липні 1941 року.
Стосуючись питань звільнення українських політичних в’язнів наприкінці Другої світової війни, соратник подружжя Дарії та Лева Романа Ребетів, які з початком німецько-совєцької війни були ув’язнені німцями, – редактор Володимир Павлович Стахів у своїй статті «Декілька нез’ясованих фактів з минулого ОУН» («Український самостійник», ч.1(423), рік ХІ, січень, 1960) справедливо зазначав, що «відсутність документації і наша досить поширена неохота фіксувати справжні факти (а не вифантазувані «події») доводять до того, що наша поточна історія у жахливий спосіб збіднюється, на користь буденних партійно-політичних потреб перекручується і для якихось «патріотичних» конечностей спотворюється. Так, спотворюється… У вересні 1944 р. німецько-нацистський режим почав дуже маленькими «дозами» звільняти декого з українських політичних в’язнів із своїх концентраційниїх таборів. На волю були випущені м.ін., Ярослав Стецько та Степан Бандера – 27 вересня, Роман Ільницький, Осип Тюшка, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський, Володимир П.Стахів – 30 вересня, полк.Андрій Мельник, інж.Дмитро Андрієвський, інж.Осип Бойдуник, проф.Євген Онацький та інші – 15 жовтня. Інші друзі-в’язні нехай вибачать, що з браку місця не подаю тут їхніх прізвищ. Вже було згадано, що «ніхто не хоче завдати собі труду, щоб проаналізувати причину» такого кроку політичних сил Німеччини. Здається, що однією з причин було вмонтувати українських націоналістичних діячів у т.зв. Український Національний Комітет (УНК), який тоді за німецькими суґестіями творився в Берліні. У зв’язку з цим були ведені відповідні переговори з А.Мельником, Я.Стецьком, С.Бандера та іншими. Докладно про ці справи в цьому контексті не згадую, бо, на мою думку, такої потреби нема. Не входячи в деталі усього комплексу справ, треба на цьому місці сказати, що позиція членів ОУН, які ще недавно були ув’язнені в концентраційному таборі Заксенгавзен, не була цілковито ясна щодо їх взаємин з УНК і щодо «нової концепції» Німеччини супроти України. В такій ситуації автор цих рядків (О.П. – Володимир П. Стахів) прибув 25 листопада до Берліну. Першим його завданням було «відгородити» С.Бандеру від усяких політичних розмов з німцями. Це меншою чи більшою мірою вдалося зробити. Черговим завданням було уможливити свободу рухів С.Бандері включно з евентуальною його втечею з Берліну…».
З фатального дня 12 жовтня 1957 року пройшло рівно два роки й три дні від дати підступного вбивства аґентом КҐБ Сташинським професора Лева Ребета до того часу, коли було цим же катом у приблизно такий же спосіб – із пристрою, зарядженого ціяністим калієм – вбито 15 жовтня 1959 року у Мюнхені провідника ЗЧ ОУН Степана Бандеру. У своїх зізнаннях щодо замордування професора д-ра Лева Ребета, Голови Політичної Ради ОУН за кордоном другого та третього дня на процесі в Карльсруґе 9-10 жовтня 1962 року аґент КҐБ Богдан Сташинський (діяв під прізвищами – Зіфрід Дреґер, Йозеф Лєман, Ганс Йоахім Будайт, Ковальський) повідомляв високому суду: «Я знав, що Ребет діє головним чином на ідеологічному відтинку. Про нього завжди говорили лише в зв’язку з газетами,… він є теоретичним головою українців в екзині,… він не опрацьовував для своєї газети хроніки подій дня, а в першу чергу ідеологічні питання… В першу чергу я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці»…
При проводі ОУН «він писав статті ідеологічного змісту».
У справі вбивства Бандери Сташинський говорив, зокрема, що «про Бандеру я знав власне досить багато. Я знав його ролю і становище: він був провідником еміґраційної організації ОУН». Тут, мабуть, слід наголосити, що причиною смерті д-ра Ребета при лікарському огляді 12 жовтня 1957 року було поставлено як «імовірно, параліч серця. Підпис: д-р Фішер Вальдемар», це ж саме підтвердив у суді д-р Вольфганґ Шпанн, який проводив розтин. Отже, спочатку жодних підстав для припущення, що смерть відбулася в наслідок отруєння не було, ніяких поранень скляними скалками на обличчі Ребета лікарі не виявили. Довгий час, аж до зізнань Сташинського спецслужбам у Західному Берліні, на попередньому і судовому слідстві, смерть Ребета вважалась природною. У своєму повідомленні Ректорові УВУ керівник канцелярії університету писав 15 жовтня 1957 року: «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно…».
При дослідженні ж причин смерті Степана Попеля (Степана Бандери) діагнозом спочатку було поставлено як «пролом підстави черепа» і лише згодом, в лікарні, було встановлено отруєння синильною кислотою, але однією із версій смерті у судових медиків та слідчих було те, що, можливо, Попель (Бандера) «сам прийняв синильну кислоту з метою вчинити самогубство», хоча на верхній губі вбитого був виявлений поріз. Пізніше висновок, зроблений проф. д-ром В.Лявесом (обдукція проводилась у присутності українського лікаря проф.д-ра Ярослава Ґинилевича) в судово-медичному Інституті мюнхенського університету підтвердив, що Бандера загинув від отрути, але спосіб її попадання в організм потерпілого, незважаючи на поліційне слідство із залученням до нього англійських детективів з фірми «Йоркшаєр Бюро Детективів», встановлений не був.
Тільки 28 травня 1960 року західно-німецькі чинники поінформували громадськість про аферу полковника московського КҐБ Антона Фьодоровіча Червоного-«Петренка», совєцького атташе в Бонні Н.Є.Лєвінова та аґента КҐБ Константіна Капустінского, в зв’язку з якими виявилося, що вбили Степана Бандеру аґенти кремлівських спецслужб. Пізніше було висунуто провокаційні версії, що Бандеру вбили американці, згодом, – що його отруїв член Проводу ЗЧ ОУН Дмитро Миськів, про що повідомив аґент КҐБ такий собі Стефан Лібґольц, волинський німець з походження (О.П. – до речі, цей же С.Лібґольц з початком німецько-совєцької війни перебував також й у місті Лохвиці Полтавської області). Деякий час на слуху була версія Оттона Фрайтаґа, що керівника ЗЧ ОУН вбили на виконання завдання розвідувальної організації ген.Ґелена. Але це були тільки версії. – Пізніше зізнання атентатника, аґента-перебіжчика Сташинського, що він, виконуючи завдання московського Кремля вбив провідників Ребета і Бандеру, остаточно розставило, як мовиться, – усе на свої місця, коли він 12 серпня 1961 року втік нелеґальним шляхом до Західного Берліну і зголосився до західних органів. Кажуть, що деякий час він був переслуханий американськими спецслужбами.
У викладі державного обвинувачувача, радника крайового уряду, представника Федеральної Прокуратури д-ра Оберлє це виглядало (в довільній реконструкції) так:
«Побачивши Ребета 12 жовтня (О.П. – 1957 року), коли той коло 10-ої години виходив з трамваю, він ввійшов у будинок число 8 на площі Карла, де знаходилося місце праці Ребета. Почувши незабаром, що Ребет увійшов у будинок, він відзабезпечив досі заховану у кишені піджака зброю і поволі пішов по сходах назустріч Ребетові. Безпосередньо перед зустріччю він раптом скерував загорнену в газеті збою в обличчя жертви, яка проходила повз нього, нічого не підозріваючи, і натиснув на спускову пружину, що – як він і знав – в найкоротший час спричинило смерть Ребета. Безпосередньо після цього обвинувачений скористався з ампулки з протиотрутою».
«На початку жовтня (О.П. – 1959 року) обвинуваченому було заявлено, що згідно з вказівкою найвищих інстанцій у Москві, замах має бути виконаний негайно. Обвинувачений підкорився цьому розпорядженню і вилетів 14 жовтня 1959 року до Мюнхену, де він ополудні наступного дня побачив, що Бандера вийшов з місця своєї праці; після цього він зайняв обсерваційний пост на вулиці Крайтмар, перед домом, де жив Бандера. Коли він побачив коло 13-ої години, що Бандера наближається, він увійшов у будинок і – після непередбачуваної зустрічі з свідкою Грубер – пішов по сходах назустріч надходячому. Він навіть перекинувся ще коло квартирних дверей кількома словами з Бандерою і відразу пустив у рух обидві цівки своєї зброї, що і цього разу спричинило смерть жертви».
Мюнхенський щоденник «Зюйддойче Цайтунґ» в числі від 20 лситопада 1961 року подавав, що свого часу у виясненні причин смерті проф.д-ра Лева Ребета заіснувала помилка з боку працівників судово-медичної експертизи. На категоричне запитання редакції згаданої газети в мюнхенській поліції, хто несе вину за помилковий діягноз, пресовий референт поліції, старший судовий радник Карл Пфранк заявив: «Ми не можемо дати ніякого коментаря». – Із газети «Сучасна Україна» (ч.23(176), 03.11.1957) читаємо короткий некролоґ – «Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ.Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на «Вальдфрідґоф-і» в Мюнхені». Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».
…Ще п’ять років тому, задовго до повномасшатного вторгнення путінських військ до України, я наголошував, що «..Під сучасну пору урядові чинники та спецслужби путінського ЗАТ «еРеФ» звісно ж заперечують свою причетність до вбивства на території України білоруського журналіста Павла Шеремета, що протягом декількох років мешкав в Україні, автомобіль якого вибухнув від закладеної під нього міни в центрі Києва 20 липня 2016 року. Вони також вдають, що не мають жодного відношення до вбивства полковника Головного управління розвідки Міноборони України Максима Шаповала та до загибелі полковника контррозвідки СБУ Олександра Хараберюша, авто якого підірвали в Маріуполі. Північний, з дозволу сказати, «сусід» не визнає свою причетність до вбивства найманцем колишнього депутата «Госдуми» ЗАТ «еРеФ» Дєніса Воронєнкова, якого наші правоохоронці називали ключовим свідком у «справі Януковича», зокрема щодо доказування епізоду цієї справи про московсько-путінську аґресію проти суверенної України. – На рівні версій й припущень вищі посадовці українських ГПУ, МВС та СБУ вустами своїх численних радників, а інколи й безпосередньо самі повідомляли ЗМІ про «руку Москви». Так це ні важко сказати, бо ніхто ще не назвав конретних замовників з північного сходу, які сидять в Кремлі чи на Луб’янці… Однак ясно одне, що все це ланки індивідуального терору проти журналістів, громадських діячів, українських військовиків та спецслужбовців.
Натепер вже відомі виключно усі наказодавці, організатори та безпосередні виконавці вбивства 5 березня 1950 року у Білогорщі поблизу Львова Головнокомандувача УПА, Голови Проводу ОУН на Українських Землях та Голови Генсекретаріяту УГВР Романа Шухевича, яке сталося за якихось півроку після вбивства 24 жовтня 1949 року у Львові письменника Ярослава Галана. Все це було зорганізовано в Кремлі на найвищому рівні, вказівку на проведення якої дав особисто Й.Сталін, вказуючи на незадовільну «роботу органів держбезпеки по боротьбі з бандитизмом в Західній Україні». Організаторами операції були генерал-лейтенант Ніколай Сєлівановскій (1901-1997), який у 1946-1951 роках був заступником міністра МҐБ СССР та сумнозвісний Павєл Судоплатов (1907-1996), який був безпосередньо причетний до вбивства Євгена Коновальця (1938), був учасником замаху на Льва Троцкого, організатором ліквідації Олександра Шумського (1946) та єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі. Якраз Судоплатов разом із генералом Сєлівановскім вилетіли до України, де першому було «наказано зосередитись на розшуку ватажків бандерівського підпілля та їх ліквідації». Тепер відомо, що у ніч з 4 на 5 березня 1950 року було зреалізовано «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації «Вовка», котрий затвердили заступник міністра держбезпеки УССР В.Дроздов і представник МҐБ СССР генерал-лейтенант П.Судоплатов. Водночас був створений оперативний штаб в складі В.Дроздова, П.Судоплатова, начальника УМҐБ Львівської області полковника В.Майструка і начальника Внутрішніх військ МҐБ Української округи генерал-майора Фадєєва. До операції також залучалися оперативні резерви 62 СД ВВ МҐБ у Львові, штабу Української прикордонної округи і Управління міліції м.Львова, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для «зачистки місцевості» на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів Львівської області.
Між іншим, через чотири роки після вбивства Романа Шухевича, стала чинною постанова ЦеКа КПСС від 12 березня 1954 року, яка встановлювала основні завдання в царині оперативної діяльності органів «государствєнной бєзопасності» у другій половині 1950-х років, в ній зокрема були поставлені й такі напрямні діяльності: «Боротьба з підривною діяльністю імперіалістичних розвідок і зарубіжних антисовєцьких центрів; ліквідація залишків буржуазно-націоналістичного підпілля на території Західної України, Білорусії та Прибалтики; боротьба з антисовєцькими елементами з числа церковників та сектантів і з іншими ворожими елементами всередині країни» (О.П. – стиль постанови збережено, довільний переклад з москвинської мій).
Пізніше коло керма каральних спецорганів органів в СССР стали перший «предсєдатєль КҐБ при совєтє міністров СССР» (1954-58) Іван Алєксандровіч Сєров (1905-1990) та його наступник на цій посаді (1958-61) колишній очільник совєцького комсомолу Алєксандр Ніколаєвіч Шелєпін (1918-1994), який у вузьких колах мав порекло «жєлєзний Шурік». Очевидно, вони обоє керувалися злочинними вказівками тодішнього керівника уряду СССР та комуністичної партії Нікіти Хрущова та іншими членами Політбюро, що патронували відповідний напрямок роботи. – За дивним збігом обставин, якраз у жовтні 1957 року, коли аґент КҐБ Богдан Сташинський готував замах на осільника ОУН за кордоном, теоретика нації професора Лева Романа Ребета, один із провідників литовських підпільників Адольфас Раманаускас-Ванагас був ледь живим, у жахливому стані з численними ранами, проколеними очима, пошкодженим шлунком та статевими органами, він був «засуджений» до смерті і страчений 29 листопада 1957 року. Очільники латвійських лісових братів Альфонс Ребане і Альфредс Рієкстіньш згодом опинились у Великій Британії та Швеції й брали участь в розвідувальних операціях союзників, тим самим допомагаючи партизанам. Однак, більшість аґентів (близько 25), відправлених МІ6, ЦРУ та шведськими спецслужбами упродовж 1945-1954 років, були заарештовані КҐБ та не могли контактувати з партизанами. Ця слабка підтримка значно зменшилася після невдалої операції «Джунґлі», внаслідок якої МІ-6 була серйозно скомпрометована через діяльність совєцьких шпигунів. Тут слід нагадати, що керівник керівник бєлоруського антисовєцького підпілля, який мав славу невловимого месника Міхал Апанасавіч Вітушка, також був редактором підпільного часопису БНП «За Волю», видавав численні листівки, пропаґандистські плакати, газети. Білоруські партизани в часі Другої світової війни активно співпрацювали як з Армією Крайовою так і з УПА, зокрема, в спільних акціях на Поліссі, з УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, при звільненні Олевська, він продовжував боротьбу в Білорусі аж до 1956 року. Згідно з деякими джерелами, він перебрався спочатку до Польщі, потім до Західної Німеччини помер у Німеччині зовсім недавно – 27 квітня 2006 року…
У згаданому мною вище інтерв’ю від жовтня-листопада 2010 року мій давній й щирий приятель пан Андрій Ребет наголошував, «….Моя мама Дарія Ребет – член Проводу ОУН, під час німецької окупації перебувала в підпіллі. Батька, Лева Ребета, разом із Ярославом Стецьком забрали до Освенціма. Я народився 1942 року у львівській в’язниці ґестапо. Коли маму випустили, вона знову пішла в підпілля. Мій перший рік пройшов у Львові. Мав одну няньку, другу, третю. Інколи мама приїздила до мене. Потім мене перевезли до Стрия, де жила родина маминої мачухи. Я ріс і без мами, і без тата. Не знав, хто вони, й прізвища свого не знав, лише ім’я – Андрій. У 1944 році за наказом Романа Шухевича нас із мамою переправили на захід, до Братислави, а батька тоді випустили з Освенціма. Ось у Братиславі він мене вперше й побачив. Мені було два роки. – Потім усією родиною ми перебралися до Відня, а згодом до Мюнхена. Наша сім’я була глибоко українська. Й хоча ми з сестрою ходили до німецьких шкіл, завжди почувались українцями. Тоді тут були українські суботні школи, церкви, діяли пластуни, різні молодіжні організації. Гімназію я закінчив у Мюнхені, а потім учився в німецькому університеті й працював лаборантом, аби заробити на навчання. Мені виповнилося 15, як загинув батько, а сестрі лише шість. – Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди. Ніколи не мали охорони, але, бачте, й Степана Бандеру охорона не врятувала… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами. Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували. В хаті то був просто тато, чоловік. Паном він ніколи не був. І товаришем був добрим. У 1951 році народилася моя сестра Оксана, й батько радо займався нею: скакала йому на животі, а він писав статтю. Він завжди писав під часовим тиском. У трамваї їхав чи пішки йшов – обмірковував свої статті. – У 1954–1955 роках дуже багато політичних друзів батька поїхали до Америки – тікали від злиднів: тут не мали з чого жити, ніякого заробітку. А батько з малим гуртком однодумців залишився. Видавав часопис «Український Самостійник», працював там шеф-редактором і більшість матеріалів дописував під різними псевдо, бо не було більше кому писати. Працював також у газеті «Сучасна Україна»: він туди рідко щось готував, був директором. Туди більше мама писала. А ще тато мав ступінь професора державного права й викладав в Українському вільному університеті. – Батько розробляв історичне, політичне й правове підґрунтя для становлення вільної незалежної України. Мій батько й усе його політичне оточення. Я зараз лишився останній, хто був тоді на процесі Богдана Сташинського. На запитання: «Чому ви вбили першим Ребета, а не Бандеру?» – той відповів: «Тому що Лев Ребет був небезпечніший для СРСР, ніж Бандера». Батько пропагував еволюцію, а не революцію, тобто поступові зміни, а Бандера стверджував – без революції не буде України. А яка тоді могла бути революція? Батько вважав, що люди, які жили тоді в Україні, інколи ставали партійцями, бо не мали вибору. Інакше вони не могли б займатися своєю справою. Наприклад, письменники чи науковці. Вони не тільки рятувалися, але й рятували все, що могли – культуру, мову, науку, дітей своїх… А для Бандери всі, хто працювали з державою, з СРСР, ставали ворогами. Батько був правник із державного права, це його гасло: «Україна поневолена, але суверенна держава, член ООН». – Про процес ми дізналися з газет. Нам про нього не повідомили, нас нікуди не викликали, ми самі подбали про участь у ньому. Процес відбувався в місті Карлсруе з 8 по 15 жовтня 1962 року в бункері без вікон. Мені тоді виповнилося 20 років. Обвинувачем виступав німецький уряд, а родини мали право сказати своє слово. Бандерівська сторона разом із американськими й українськими адвокатами з діаспори вимагали найсуворішого покарання, можливої страти, а ми з мамою вирішили інакше. Мама написала українською, а я переклав на німецьку заяву, що ми вважаємо, що вбивця не Сташинський, а Москва. Ми наполягали, що це політична справа, політичне вбивство. Сташинський був кадебіст, просто виконавець, солдат, який мав виконати наказ. А наказ на ці вбивства дала Москва. Якби ви побачили Сташинського, як він видихнув, коли мати зачитала нашу заяву… За подвійне вбивство він дістав 8 років. У вердикті було сказано: «за дії, що призвели до смерті». А один із партії Бандери – він уже помер, тому не хочу називати його прізвища, на запитання німецьких журналістів: «Чому Ребета вбили раніше від Бандери?» – відповів, що це як на собаці випробували отруту: чи подіє, чи ні. Отака то була українська політична еміграція. Отакі міжусобиці. Хоча діти з різних таборів спілкувалися між собою й навіть дружили… – Сташинський відсидів чотири роки в Німеччині, потім, кажуть, його забрали американці, зробили пластичну операцію. Він на дев’ять років старший за мене і, якщо живий, то вже літня людина під 80. Ані я, ані моя мама не мали до Сташинського ніякої ненависті. Ніякої відрази як до людини в нас до нього не було. Він був абсолютною жертвою обставин, а на процесі сам себе звинувачував і щиро розкаювався. Сташинський мав за дружину німкеню зі Східного Берліна, й коли вони жили в Москві, то знайшли підслуховувальну апаратуру в своєму помешканні. Вони чекали на дитину, й жінка хотіла народити її в Берліні. Але під час пологів дитина померла, тож Сташинському дозволили поїхати на похорон до Німеччини. Це було навесні 1962 року за два тижні перед спорудженням Берлінського муру. Вже тоді його дружина підготувала втечу до Західного Берліна. Вони пішли й здалися американцям. Ті їм не повірили й відправили до німців. Це було за канцлера Аденауера. Німці цілий рік скрупульозно вивчали показання Сташинського, а потім призначили процес. – Усі газети світу вибухнули тоді заголовками: «Українець убивав українців». А моя мама в згаданій заяві написала, що недарма КДБ для вбивства вибрав саме українця. Це ще раз доводило, що то політична справа. До речі, родина Сташинського була в УПА. Його зловили й сказали, або будеш працювати на нас, або відправимо твоїх сестер і всю родину до Сибіру. Його сестри все одно опинилися в Сибіру, але він того не знав…».
Принагідно зазначу, що 1931 року Лев Роман Ребет вступив до правничого факультету Львівського університету, однак через часті арешти правничі студії закінчив лише перед війною, у 1938 році, як маґістер права. На становищі Голови окружної екзекутиви ОУН-Стрий він перебував до 1934 року. В тому ж році заходами бойовиків з ОУН під загальним керівництвом Миколи Лебедя був вбитий польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький (виконав атентат член ОУН Григорій Мацейко). У зв’язку з вбивством міністра та посиленням впливів і діяльності ОУН польська окупаційна влада провела масові арешти серед українських активістів, переважно з націоналістичного середовища, тобто ОУН. Фактично було розгромлено всю Крайову Екзекутиву ОУН на Західних Землях України, було арештовано сотні провідних і рядових членів ОУН, порушено організаційні зв’язки організації, знищено її сітку. – Після цієї катастрофи полковник Євген Коновалець вислав із-за кордону до Львову зв’язкову Анну Чемеринську–«Іскру», яка привезла наказ Вождя ОУН Левові Ребету – перебрати провід Крайової Екзекутиви і відновити організаційну мережу ОУН. Лев Ребет наказ прийняв і виконав. Він перебував на становищі Крайового Провідника (псевдо – «Кіл») від 1934 по березень 1939 року, до арешту польською поліцією. У в’язниці Ребет знаходився до вибуху Другої світової війни. Саме тоді Лев Ребет став одним із близьких співробітників полковника Євгена Коновальця; він кількакратно переходив нелеґально кордон на зустрічі з ним. За п’ять років керівництва Крайовою Екзекутивою вдалося багато. ОУН на Рідних Землях було поставлено на ноги і відновлено її нормальну працю. На цьому посту Ребет намагався усіма засобами сконсолідувати майже вщент розгромлену арештами поляків Організацію й зміцнити її кадри політично та ідейно. Керівник Крайової Екзекутиви Лев Роман Ребет подав для схвалення Вождеві ОУН полк. Євгену Коновальцеві у 1935 році новий план діяльності ОУН у Західній Україні, який полк.Коновалець схвалив. «Вирішено було готуватися не до пропагандивних розрухів, а до збройної акції, що в обличчі тодішнього становища в світі ставала щораз актуальнішою», було залучено до діяльності в апараті центрального зв’язку активістів з стрийської організації ОУН, втягнено до співпраці активістів із Бережанщини і Тернопільщини, активізувалась праця ОУН на Волині, вдалося зініцювати нові страйкові заворушення робітників у Львові у 1936 році, до редакції львівського тижневика «Нове слово» ввійшло два члени Організації, перенесено до Львова коломийський тижневик «Рідний ґрунт», розповсюджено ряд листівок націоналістичного змісту, хоча, щоправда, нові арешти також не забарилися…», – згадував пізніше Лев Ребет. Як видно, новий керівник КЕ ОУН Лев Ребет на західних теренах перейшов від тактики голосної масової пропаґанди до праці над вихованням організаційної мережі і до підготовки зав’язків повстанських збройних відділів. Разом з тим, було продовжено акції вшанування вояків українських армій раніших часів, організовано святкові рейди на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи до цвинтарів та започатковано церковні відправи на могилах полеглих вояків, в яких прийняли участь тисячі людей, продовжились акції по українізації шкільництва. Ріст в рядах крайовиків числа невійськових людей, безумовно, тільки посилив політико-пропагандистську діяльність Організації серед широких мас українського населення. Ребетові вдалося також відновити мережу за рахунок організаційних знайомств та студентських контактів, було встановлено та зміцнено зв’язки з усіма десятьма округами ОУН в Галичині та Волині – Коломийською, Тернопільською, Станиславівською, Бережанською, Сокальською, Львівською, Стрийською, Перемиською, Луцькою та Рівненською.
Майже 10 років тому в київському «Видавництві імені Олени Теліги» вийшла друком збірка вибраних праць видатних діячів українського організованого національно-визвольного руху Лева та Дарії Ребетів, 100-річні ювілеї від дня народження яких свідома українська громадськість на рідних землях та в країнах поселення відзначила минулого року. Збірку праць подружжя Ребетів, якої я є упорядником та автором переднього слова, я у серпні 2013 року привіз до Стрия, батьківщини Лева Романа Ребета, щоб подарувати її навчальним закладам та музею. Мені вдалося передати примірники цієї книги першому заступнику міського голови м.Стрия Роману Дмитровичу Маланію та начальнику міського відділу культури, заслуженому працівникові культури України Богданові Івановичу Бойку, з яким тоді відбулася змістовна розмова з різних просвітницьких питань.
Зауважу, що упорядкована й видана мною книга складається щонайперше із засадничої праці Лева Ребета «Світла і тіні ОУН», яка, як на мене, проливає правдиве світло на всю історію та діяльність Організації Українських Націоналістів на різних етапах її становлення, дає відповідь на деякі, подекуди суперечливі питання її розвитку, взаємин всередині Організації. Також досить прикметно, що передмовлюючи це видання про діяльність, життя та працю подружжя Ребетів, я привів слова із першої промови 32-го президента США (1933-1945) Франкліна Делано Рузвельта, який обирався на цю посаду 4 рази, про те, що «єдине, чого нам слід боятися — це самого страху, безрозсудного, безликого, невиправданого жаху, який паралізує необхідні зусилля по перетворенню відступу на наступ… Наш народ вимагає дій — і дій негайних…». – Простіше кажучи: «Ми нічого не маємо боятися, окрім самого страху» (The only thing we have to fear is fear itself). Дійсно, однією із заслуг діячів українського національно-визвольного руху Лева та Дарії Ребетів є те, що вони істотно допомогли середовищу українців на рідних землях та на еміґрації, перебороти страх. Власне якраз Ребети в свідомості багатьох українців втілювали образ політичних діячів, які не знали почуття страху, оскільки саме вони, не зважаючи на небезпечні обставини, не завагалися вести відверту дискусію з багатьма своїми політичними конкурентами тисячократно потужнішими за них в умовах постійного стеження, тиску й переслідувань аґентури КҐБ. Видається, що організаційна праця подружжя Ребетів великою мірою призвела до внутрішнього переборювання страху багатьма українцями та переломлювання самої патріотичної свідомості у бік демократизму.
Відомий український політолог, професор права св.пам. Анатоль Камінський, що донедавна мешкав у США, у своїй книзі «Край еміґрація і міжнародні за куліси» (1982) справедливо зазначав, що «…на думку Ребета у конфлікті важили три основні фактори: брак спілкування, чи, за Мек Люґаном, – комунікації – не лише і суто технічному, але загальному розумінні; сутичка двох різних політичних ментальностей, які виросли на фоні двох різних дійсностей – крайової і еміґраційної, з урахуванням також певного впливу різниць віку; брак еластичности і тонкости та «парляментарного хисту» в організаційно-процедурній ділянці, який, неґуючи компромісним підходом, сприяв лише уштивненню і загостренню поодиноких конфліктних ситуацій і відношень. Це, що Ребет назвав «мисленням військовими катеґоріями членів ПУНу» мало, без сумніву, відповідний вплив на розвиток усього конфлікту. Але воно ще не вичерпує стосовної проблематики. ОУН, по суті, ніколи не була військовою формацією, незалежно від того, що в неї влилася УВО і що її очолювали колишні офіцери, а на керівних постах переважав офіцерський склад. Це, очевидно, впливало деякою мірою на стиль організаційного діловодства. Але певні військові елементи притаманні і революційній, коспіративній організції (дисципліна, ґієрархічність, наказодавство тощо) і, зрештою, в крайовиків теж не бракувало навіть своєрідного культу військовости. Тому ми радше схильні думати, що цей стиль і спосіб поступовання випливав з глибших джерел, а саме з запозичення і наслідування практик модного тоді на Заході тоталітаризму, який в сполуці з «військовою ментальністю» еміґрантів і «революційністю» крайовиків, давав у висліді такий, а не інший ментальний профіль інтеґрального націоналізму…».
У своїй статті до 25-річчя смерти Голови Політичної Ради ОУН за кордоном професора д-ра Лева Романа Ребета, його соратник маґістр Іван Чорній зазначав, що «…політичні вбивства, як інструменти боротьби проти українських патріотів, російські більшовики застосовували перед і після вбивства Лева Ребета. Жертвами були: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет і Степан Бандера. Для всіх їх найвищою метою життя була українська самостійна держава, але кожний з них представляв собою в очах Москви своєрідну загрозу для імперії: Симон Петлюра – символізував державу 1918-20 років; Євген Коновалець – як неперевершений військовий і політичний організатор; Роман Шухевич – безпосередній керівник боротьби УПА; Лев Ребет – теоретик питання нації і держави; Степан Бандера – символ змагань за українську державу. Вбивали людей, але не могли вбити їхнього духа, вбити ідеї. Жертви з рук ворога викликають незломну волю мобілізувати народ до подальшої наполегливої боротьби за українську самостійну державу…».
Й насамкінець… – Професор Лев Роман Ребет, який народився понад 110-років тому, був підступно вбитий большевицьким аґентом рівно як 65 років й спочатку похований на цвинтарі «Вальдфрідгоф» (нім. Waldfriedhof) у Мюнхені, а майже 12 років тому, 30 жовтня 2010 року, в Храмі Святої Трійці УГКЦ відбулася Свята літургія й чин похорону, після чого Його тлінні останки перепоховані у Львові на Личаківському цвинтарі на полі №67 (почесних поховань). Віддати шану видатному політичному, громадському та науковому діячеві тоді прийшли перші особи міста, на чолі з мером Андрієм Садовим. На честь Лева Романа Ребета названо вулиці у містах Львові та Івано-Франківську, а в його родинному місті Стрию встановлено меморіальну таблицю… Здавалось би, Галичина, Львів, Стрий пам’ятають й гідно шанують свого вірного Великого сина…
Чомусь стало мені, полтавцю з походження, дуже прикро й страшенно сумно усвідомлювати таку ситуацію: за часів «залізної завіси» й «тюрми народів» Лева та Дарію Ребетів називали не інакше, як «двійкарями», або ж гидливо – «дємократи», – ба більше, – дуже гнівно – «совєтофіли» чи «радянофіли», – то вже зовсім нещодавно відомий галицький медіаресурс ток шоу «Говорить великий Львів» в програмі «Ген українців» назвав одну з передач «Лев Ребет – розкольник націоналістичного руху»…
«Чи натепер ще нічого не змінилось у поглядах, оцінках та підходах?!…», – питає одинокий полтавець з маленького міста Лохвиці у групи, здавалось би, освічених галичан редакторів, мовознавців, науковців, зрештою, – українських пропаґандистів, із великого, здавалось, Львова…
Олександр Панченко, – приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), перший лауреат Премії імені Героя України Степана Бандери у номінації «Політична діяльність», адвокат з міста Лохвиці Полтавської області