Дослідники виділяють три способи, завдяки яким імперська культура засвоювала нашу культуру як колонії. Як розповіла аспірантка філософського факультету ХНУ ім. Каразіна Ганна Костенко, це апропріація, знищення та перейменування.
Що стосується апропріації, то англомовні джерела зазвичай апелюють до досвіду США. І в першу чергу мова йде про випадки, коли присвоюються елементи культури корінних американців. Причому це відбувається зі спотворенням культурного контексту. Наприклад, коли спортивним командам присвоюють імена реальних племен. Або коли людина одягає вбрання воїна в якості костюму на Гелловін. І воно подається вже як атрибут блазня, а не переможця. Тобто береться шмат культури і вводиться зовсім чужий, часом блюзнірський контекст.
«Що стосується українського контексту, то всі ми можемо згадати мультики про богатирів, – зазначила Ганна Костенко. – Вони наскрізь пронизані апропріацією. Починаючи з того, що богатирі позиціонуються як частина російської культури та історії. Це був, здається, 2007 рік, ми в Криму дивилися з дітьми цей мультик. І мені різануло, як там представлено тризуб. Там є трошки дурнуватий, трошки дивнуватий київський князь Володимир, який посилає богатирів на завдання. І в якійсь ситуації він дістає виделку, зроблену у вигляді нашого тризуба, і робить з нею щось смішне. Чи втикає комусь в п’яту точку, чи щось на неї наколює. От, власне, це приклад апропріації. Коли береться символіка іншої культури або навіть іншої держави, і ставиться в абсолютно знущальний контекст. У якому вона все ще впізнавана, але вже згубила той контекст, який мала в автентичній культурі».
Ганна також згадала відео з московського стриптиз-клубу, де одна зі танцівниць була вбрана у високий вінок зі стрічками. Це абсолютно впізнаваний атрибут українського народного вбрання. Такі вінки колись прикрашали голови наречених. Це якраз яскравий приклад апропріації, підкреслила експертка. Коли береться якась частина, знак, символ чужої культури і переміщується в контекст, який абсолютно спотворює їх початкове значення.
Абсолютно та безапеляційно причислені до росіян
«Як на мене, з точки зору сучасного дослідника, людини, яка живе в пост-інформаційну добу, найбільш цікавим є перейменування, – зазначила Ганна Костенко. – Бо у випадку апропріації частинка культури забирається і дещо спотворюється. А у випадку перейменування явище зберігається як таке, але максимально перетравлюється імперською культурою. Ми можемо згадати приклад «російського авангарду», починаючи від Казимира Малевича та закінчуючи Олександрою Екстер. І багато-багато інших імен (зокрема харків’ян). Всі ці люди абсолютно безапеляційно і абсолютно без їхньої в тому участі названі «русскими». І презентуються в світовому просторі як «русский авангард». Ну це ж такий штамп, розумієте? Малевич, «Чорний квадрат» – це «русский авангард». Навіть для тих, хто їх наслідував та користувався їх надбанням. Зокрема для Захи Хадід. Здавалося б, представниця переслідуваної нації, мала б щось відчувати. Але вона каже, що запозичила його ідеї і називає його «русским авангардистом». Ну це, мабуть, не її вина, а проблема нашої промоції».
«Російським авангардом» маркують впливову хвилю мистецтва, яка процвітала в Російській імперії і Радянському Союзі приблизно з 1890 до 1930 року. Звісно, що не всі його представники були етнічними росіянами. Зокрема дослідники виділяють ще й український авангард, представлений Казимиром Малевичем, Олександрою Екстер, Володимиром Татліном, Василем Кандінським, Давидом Бурлюком, Олександром Архипенком тощо. Що стосується вже згаданого Малевича, то його батько був поляком, а мати – українкою. Народився він у Києві, дитинство і юність провів на Поділлі, Харківщині та Чернігівщині. Малювати вчився у видатного українського живописця Миколи Пимоненка. Якого, до речі, також маркують як російського художника.
Незважаючи на свої здобутки, Малевич не уникнув утисків з боку радянської влади. Через репресії проти української інтелігенції він був змушений переїхати з Києва, де викладав в художньому інституті. Художник планував переїхати до Європи та навіть встиг вивезти свій архів. Але восени 30-го його заарештували в тодішньому Ленінграді. Чекісти звинуватили Малевича в шпигунстві на користь Польщі, художнику загрожував розстріл. У в’язниці він пробув три місяці. До речі, під час допиту Малевич вказав, що по національності є українцем.
Аналогічна тенденція склалася і в світі літератури. Як зазначила Костенко, за часів СРСР нерідко простежувалися наступна практика: бралися твори літераторів з союзних республік, перекладаються на російську, а вже потім їх автори вважалися частиною «вєлікай русскай літератури». Та і після розпаду СРСР тенденція не зникла. Ганна Костенко згадувала, як на росії видали перший роман Сергія Жадана. Але на те, що то був переклад – не вказали. І Жадана подавали як молодого російського прозаїка. Також вона згадує свіжий випадок, який стався на окупованих територіях. Там на пам’ятнику Шевченку написали, що він «русскій поет». А якось в 2014 році його взагалі вшановували як російського художника.
Що неможливо переробити – те можна знищити
«Коли імперія збирає свої землі, коли імперська культура засвоює культуру колонізованого, то для неї краще використовувати останню як ресурс, – розповіла Ганна Костенко. – Але культура – це не безвідмовний матеріал. І вона пручається. І коли вже немає зовсім ніякого виходу – то культура знищується. Знищуються як матеріальні носії культури, так і творці, митці. Прикладів безліч, особливо в українській культурі. Ми можемо згадати кінострічки Леся Курбаса, які були знищені. Або малярський гурт бойчукістів, які створювали моментальний живопис. І їх стінописи були знищені. Залишились деякі шматки, спогади, чернетки. Але все інше було варварськи знищено і відновити не вдається».
Бойчукісти створили самобутню школу українського мистецтва, яка існувала з 1910-го по 1930-й рік. Їх лідер та засновник Михайло Бойчук прагнув реформувати українське мистецтво. Він хотів створити новий та по-справжньому національний український стиль, який би став частиною повсякденного побуту людини. Звісно, що подібний підхід не вкладався в канони радянського мистецтва. Спочатку бойчукістів звинуватили спотворенні образів радянських людей та соціалістичної дійсності загалом. А коли влада на межі 20-х і 30-х почала боротися проти «куркульських господарств», під удар потрапили й самі художники. Через селянську тематику бойчукістів звинуватили пропаганді «буржуазно-куркульської стихії», націоналізму й формалізму. Художників переслідували та страчували, а їх доробок, у тому числі монументальні ансамблі розписи, були знищені.
Ще один яскравий приклад – вбивство цілого покоління українських літераторів та інтелектуалів, представників Розстріляного відродження. Причому імперська машина намагалася їх використати навіть після арешту, зазначає Ганна Костенко. За словами експертки, чимало мешканців харківського будинку «Слово» були заарештовані в 1933 році. Але вбиті – в 1937-му. Бо опір системі був надто великим. Режисер та драматург Лесь Курбас навіть створив свій театр на Соловках. Тому радянська влада вирішила цих людей знищити. Але деякі митці, як, наприклад, Остап Вишня чи Павло Тичина, були не такі опірні. І тому імперія могла їх використати і зробити своїми. Так, в своїх віршах Тичина став чемно оспівувати партію та Сталіна, а після смерті диктатора він залишався на позиціях сталінізму та осуджував шістдесятників. Ну а Остап Вишня на замовлення радянської влади висміював «буржуазних націоналістів».
Ще приклад подібного знищення – вбивство композитора Миколи Леонтовича. Це саме його «Щедрик» у виконанні хору «Кошиця» репрезентував українську культуру далеко за її межами. До того ж, виступи відбувалися від імені молодої держави УНР. Тому імперія не могла його засвоїти чи якось перейменувати, як це свого часу сталося з Малевичем, зазначила Костенко. На її думку, це і стало причиною того, що агент КДБ вбив Леонтовича. Бо тут не підкопаєшся: українська пісня, український композитор. Тому залишалось тільки знищити, затерти, а пізніше оббрехати його біографію.
Це просто бажання знищити та принизити
Звісно, після повномасштабного вторгнення росія не припинила красти та привласнювати. Сумнозвісний телеканал «Russia Today» випустив кліп, в якому у вкрай блюзнірський спосіб була використана пісня «Плине кача». Причому ролик знятий не деінде, а на заводі «Азовсталь» у Маріуполі, який зруйнували російські військові. Видав подібний «шедевр», до речі, прокремлівський воєнкор Акім Апачов, який додав до пісні власний текст. Зокрема Апачов зачитав реп про Новоросію, російських Крим та «іродів». Також в кліпі засвітилася російська співачка Дар’я Фрей, завернута в триколор. Вона співала про те, як «дєвкі» водять хороводи, про ізбу, що горить, і, що особливо цинічно, про «демонів», яких ховають на «Азовсталі». До речі, пропагандисти також заявили, що українську мову вони забирають собі. Мовляв, це їх трофей.
«Те, що стає символом в нашій культурі, росіяни намагаються спаплюжити, подати в такий спосіб і в такому контексті, щоб ці символи принизити, – розповіла директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. – Тут не йдеться про діалог культур. Тому що діалог передбачає цивілізовані підходи і вміння почути іншого. Ну а тут бажання знищити, принизити. Ще те, що, як на мене, характерно для російської культури в принципі».
Ще один російський співак Дмітрій Швєц неодноразово переспівав пісні українських виконавців. Так, це кавери на українські пісні, чого автор не приховує. Але диявол, як то кажуть, криється в деталях. Так, переспів пісні Скрябіна «Мам» супроводжує відеоряд з російськими призовниками. А кавер пісні «В той день, коли закінчиться війна» гурту Антитіла автор присвятив її «всім учасникам та ветеранам бойових дій». Також Швєц дякував російським військовим за те, що вони, ризикуючи життям, зробили все, щоб «відстояти честь». Так, пісні були опубліковані після повномасштабного вторгнення. Але чи варто нагадувати, що війна триває з 2014 року?
А от минулого року в Гамбурзі відбулася прем’єра вистави російського режисера Кирила Сєрєбрєннікова «Вій». В ній росіянин взяв відомий гоголівський сюжет і поклав його на сучасну російсько-українську війну. Певний час глядачі спостерігали страждання російського військового, який опинився в полоні трьох українців. Хоча він зізнається, що творив злочини, жертвою війни тут виглядає саме він. Бо це його ув’язнюють та катують. І у фіналі, де глядачі мають ще здогадатись, чи помер окупант чи ні, лунає вже згадана «Плине кача»…
Битва за борщ та ЮНЕСКО
Взагалі об’єктом присвоєння може стати що завгодно. У тому числі і національні страви. Варто зайти до російського ресторану десь за кордоном та подивитися на тамтешнє меню. Велика вірогідність, що ви побачите такі «автентичні» російські страви, як борщ, шашлик, чебуреки, хінкалі чи плов. Звісно, що більшість відвідувачі навряд замислюються над їх походженням. Самі ж росіяни часом виправдовують подібне позиціонування тим, що для іноземців немає різниці, чи то українська, чи то литовська страва. Мовляв, все одно для них це одна Росія. І, взагалі, какая разніца.
А от кому така практика не до вподоби – так це людям, чиї національні страви були подібним чином присвоєні. Згадаємо ідеологічну битву за борщ, яка розгорнулася в 2019 році. Тоді Міністерство іноземних справ росії у мережі Twitter опублікувало пост, де назвало борщ відомою російською стравою та символом традиційної російської кухні. Українців це обурило: мало того, що росіяни анексували Крим та окупували частину Донбасу, вони ще і борщ намагаються присвоїти. Але одними гнівними твітами справа не обмежилась: стартувала кампанія з визнання борщу частиною нематеріального культурного спадку України. Суперечка вирішилась на нашу користь. У ЮНЕСКО борщ таки визнали українським надбанням.
«Нематеріальна культурна спадщина є ознакою національної ідентичності. – підкреслила Тетяна Пилипчук, – І сьогодні захищається, в тому числі через механізми, пропоновані ЮНЕСКО, як і матеріальна культурна спадщина. Зрозуміло, що нам важливо визначити і захистити своє – і петриківський розпис, і писанки, і борщ… Росія, як континентальна імперія, не тільки нав’язувала своє, а і присвоювала чуже, в тому числі й нематеріальну культуру. Дещо зверхньо екзотизувала, а дещо просто крала. І не тільки у нас».
Довгий час ми не мали можливості розповісти про себе
«Україна досить довгий час була частиною російської імперії, – розповіла Тетяна Пилипчук. – Будь-яка метрополія намагається впливати на колонізовані території, і взаємодія між колоніями та метрополіями не може не відбуватись. Наприклад, Микола Гоголь, український письменник, їхав реалізувати власні письменницькі амбіції в Петербург, який тоді був імперською столицею. Не будемо тут говорити, як склалась його подальша доля, але тепер росія вважає Гоголя російським автором. Що стосується росії, то російський імперський міф фактично базувався на матеріалах української історії. І сьогодні росія нав’язує свою версію історії, в тому числі, нам, українцям, примушуючи до сприйняття нас як «адін народ».
Ознакою колоній, за словами директорки, є провінційність. Про яку, між іншим, свого часу писав видатний український лінгвіст Юрій Шевельов. Він у своїй статті «Повість про Харків» описав стан, в якому опинилось місто після сталінських репресій. За словами лінгвіста, то було місто «обивателів-слимаків, яке цілком відповідало смакам та бажанням Москви. Яка в свою чергу хотіла тримати Україну в «стані і на рівні сірої провінційності». Як зазначила Тетяна Пилипчук, інколи українці самі не усвідомлюють, наскільки провінційним залишається їх мислення.
«Тому що ми самі не розповідали про себе, не пропонували свої власні наративи, – розповіла вона. – Світ знав імперську версію України. І по сьогодні перед нами стоїть виклик: що і як ми будемо розповідати про себе, які історії, теми, факти, яким має бути голос України, наскільки наша країна буде суб’єктною. Ознака провінційності – відсутність власного голосу. І цю провінційність ми можемо відчувати на різних рівнях. Досить довго для Харкова, навіть вже в незалежній Україні, столицею була Москва. Згадаймо, скільки наших митців їздили реалізуватися саме туди. Це теж ознака провінційності. Досить довго значна кількість українців орієнтувалась на росію, користувалась російською культурою. Будемо чесні, таке було».
За її словами, Україна довгий час не мала можливості випрацювати власний голос та розповідати світу власні історії. І тому в світі її нерідко сприймають через призму російських наративів. Як зазначила Тетяна, деяким іноземцям важко роз’яснити причини російського нападу і її реальні цілі. Для них ми можемо виглядати як етнічно близькі народи. Ба більше – деякі взагалі думають, що Україна з’явилась тільки в 1991 році….
Юлія Гуш
Радимо прочитати: «Російська Федерація знищує нашу культуру»: Що харків’яни говорять про руйнування свого міста
