ВІДЛУННЯ СТРАЖДАНЬ: ГЕРОЇ МОГО ЖИТТЯ**
Частина I. БЕЗ КОРІННЯ
*Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії: Грушецька Галина Степанівна, – (з дому Бойко), народилася 1942 року у селі Артеморястівка, Полтавської області) — українська громадсько-культурна й освітня діячка діяспори в США. Немовлям Галинка Бойко опинилася за кордоном, де вивчила українську мову. В Сполучені Штати Америки прибула в 14-річному віці з Франції. Юнкою у Чикаґо вона належала до Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) – української молодіжної громадської організації у США і Канаді, яка постала у Нью-Йорку в 1950 році. Викінчила відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом. Учителювала в суботній школі українознавства. Разом зі своїм чоловіком Дмитром мала в шлюбі трьох доньок – Орину, Марину й Калину. У 1974 зредаґувала збірку творів української письменниці Катерини Федорівни Перелісної під наголовком «Вірші для дітей».Була засновницею та очільницею-опікункою дитячого хору «Молода Думка» у 1976-1978. Була організаційним референтом Комітету для побудови пам’ятника будівничому та Митрополиту Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василю Липківському у Бавнд Бруці 1984 року. У 1986 зініціювала створення та очолила Комітет для фондування добудови Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. Наприкінці 1990-их працювала диктором «Голосу УАПЦ» при УПЦ у США та брала участь у заснуванні Товариства української мови та Українського православного товариства імені Святого Андрія (1990) в Чикаґо. Від 1991 року вона була засновницею і головою товариства «Полтавщина», за допомогою якого побудовано Покровську церкву у мікрорайоні Сади-2 міста Полтави. В 1990 обрана до управи Чиказької філії Товариства української мови імені Тараса Шевченка у США в якості організаційного референта. Посилання – Олександр Панченко (2017-04-12). Галинка, Галина, Галина Степанівна, пані Грушецька (з дому Бойко)…. Україна Incognita
«…Я знала від матері, що ми з сестрою Параскою не народилися в родовому селі Кілочки, де певний час батьки жили там але, через голод, виїхали не знати куди. Не один раз розпитувала про дивну назву села, де я родилась, Артеморястівка, і що воно означало? Дивувалась, що мати навіть пам’ятала цю, видалось мені, казку-легенду. Якийсь Артем в селі хотів знати, чому папуга на ярмарку, літає й говорить а чому він тільки говорить а не літає? Збудував собі крила й пустився з клуні. Кілька кроків пролетів й упав… Знайшли Артема в рові з усмішкою на устах. Як виявилося роки пізніше, ця подія правдоподібна… Але, так я ніколи і не довідалась таємницю чому ми з сестрою народилися в чужих селах… – Несподівано мені пригадалося, що український письменник, літературний перекладач й дослідник проблем розвитку й культури української мови, уродженець історичної Полтавщини у Борис Антоненко-Давидович, який у голодному 1933-ому році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою у своєму нарисі «Крила Артема Летючого» (1931) писав: «…Птиця воду п’є, а з себе не випускає. Сам придивлявся, людей питав, і ніхто того не бачив. А чому воно так? Два ока і дзьоб — сказати б, як той рот і ніс, тільки стулені разом. Дві ноги, як у людини, а замість рук — крила. Або ще, приміром, яйця. З яйця вилуплюється птиця, ну й гадюка — вона теж кладе яйця. І з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Птиця літає, а гадина плазує… Чому? Знову ж таки, як і птицю взяти — птиця птиці не рівня. Котора птиця є швидка, котора повільна, а котора й так собі. З вигляду начеб і птиця, а тільки й слави тієї, що крила — курка в дворі, приміром. За морями-океанами у вирії — вичитав якось у книзі, — де ніколи снігу не випадає і люди срамотою світять, голісінькі ходять (а самі ж чорні та банькаті!), так там птиця струсь водиться. Літати та птиця не може, бо, хоч у неї і є крила, та тії крила їй ні до чого. У неї все в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біта через ті ноги струсь швидко. Отак, як кінь. Ну тільки й кінь не всякий за ним уженеться. Хіба що графський огир з економії, може, й наздогнав би. Бо птиця прудка. І на ній можна верхи їздити. А для чого тому струсеві крила й чого його за птицю мати, коли він не літа, — того в книзі не написано. Сам міркував довго, хотілося своїм розумом дійти, та так і не дійшов. Тільки спантеличився. Питався вчительки, питався, спросивши благословення, батюшки в неділю після служби Божої, а врядника побоявся спитати. І ніхто до пуття не пояснив. Птиця літає, ну й чоловік може. І сам я того допевнився. А щоб ніякого обману й по-хорошому воно — хай уся громада бачить… – Він узяв свої полотняні крила, й перед ним розступилися спантеличений старшина, приголомшені соцькі й увесь мир. Він, не поспішаючи, виніс свої крила надвір, і тоді всі побачили, як він страшенно одмінився за ці дні. Позеленів на виду, щоки позападали, тільки очі блищать. Перед ним, як перед навіженим, далеко поступились, і він легко проніс свої крила. Він приставив до стріхи драбину й поліз… – І більше нічого не чув. Було хмарно й вітряно. Вітер кошлав йому волосся, хльоскав по штанях і шарпав крила. Було важко стояти й поривало у височінь. Дітвора повидиралася на явір, край стріхи внизу виглядали сполохані селянські лиця, старшина підштовхував коло драбини двох переляканих соцьких і гримав, десь голосила якась жінка. А він нічого того не чув і не бачив. Обернувся лицем до вітру й хотів щось сказати вниз до громади, та роздумав. Випростав широко свої полотняні крила, стиснув у кулаках ремені, пригнувся, змахнув крилами й стрімголов стрибнув у вітер. – Він не встиг заправити у дерев’яний хвіст ноги, як його підхопило й понесло.
Стріхи, село, левада замайоріли в очах і закрутились у скаженому танку. Він навіть не махав своїми крилами, лиш чув, як шумить у вухах і якась потужна свавільна сила несе його від землі. В нестямній радості він дико закричав, та вітер доніс до землі лиш глухий відгомін його крику. – Вітер повернувся від землі, наздогнав його, схопив благенькі полотняні крила, підкинув їх високо вгору й з силою жбурнув об землю… Його знайшли за версту від села в глибокій ярузі. Він лежав закривавлений, з потворно вивернутими руками на своїх потрощених полотняних крилах. Він був ще живий. І єдиним оком на покаліченому страшному лиці дивився на небо. Кліпав повікою, бо запливало око кров’ю, і мовчки дивився. Коли, жахаючись, хрестячись і одвертаючи набік голови, щоб не дивитися на те страхіття, люди помалу підняли його й поклали на воза, він тихо застогнав. На возі він знову замовк, а коло перших хат за цариною почав холонути. А закривавлене око все ще дивилось у небо… У волості урядник писав протокол, а старий Ґудзій коло церкви казав людям, що то Бог покарав Артема, бо наважився він проти самого Бога стати. І не було через те йому спокою на цьому світі, не буде й на тому». – Я вдячна Летючому Артемі, із села Артеморястівка, де я родилася, що передав мені деякі гени допитливості й рішучості: ніколи не здаватись і завжди закінчити, що почала…
…Але повернімося, до історії моєї родини. Крім їхніх імен – Євдокія Кононівна Храпач-Бойко
та Степан Прохорович Бойко, я майже нічого й не знала про родовід своїх батьків. Коли вже сама стала матір’ю й усвідомила трагедію їхнього життя, їхню незагоєну душевну рану. Їхній біль став моїм болем. Я хотіла знати більше. Малограмотні селяни з Полтавщини, вони зуміли перемогти свій страх, покинути свою батьківщину не знаючи, що на них чекає, щоб врятувати своїх малих дітей від того комуністичного жахіття, що вони пережили. Мати немов не чула мого прохання розказати про її рід Храпачів. Але, одна розмова з мамою закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. Вона, як і перед тим, мовчала. Потім раптово запитала: «А навіщо тобі це треба знати?». «Вони й сюди прийдуть!». Я здивовано запитала: «Хто прийде?. – «Комуністи!», – шепнула вона. Як грім з неба вдарив. Все стало ясно! Я своїми питаннями породжувала страх в її душі за нас дітей її другої родини, навіть в Америці!
ЧОТИРІ КУКУРУДЗЯНІ КАЧАНИ
Як це не дивно, про рід Храпачів мама не говорила, але, при кожній нашій зустрічі, аж до місяця перед смертю, розказувала мені про найстаршого брата Федора, якого я так і не знала, та своїх четверо янголятків. Її наболіла душа й думки постійно були з ними. Я знала на пам’ять слова й звороти, які мама говорила й підказувала їй коли вона їх забувала. Передбачаючи момент розповіді про розлуку мами з 11 літнім Федьком, я вже не могла стримувати хвилювання й сльози.
Як мама говорила, я слухала. Я слухала з надією, що може почую щось нове. При кінці літа 1932-го року, 11 літний Федір пас худобу в колгоспі й там його трохи годували, а вже малих не було чим годувати. Мати вирвала чотири кукАурудзяні качани й поклала на лавку перед хатою, щоб підсохло зерно для каші. «Добрі люди», – повідомили каральні органи НКВД, і без свідків крадіжці й суду, засудили маму на п’ять років як «ворога народу». Батько, як прикладний зразок пролетаріят, залишився з п’ятьма дітьми. Десь в жнива чи після 1933-го, мамочка отримує від батька закодованим словом трагічну новину, що Оксаночка померла а решта дітей вже опухли й не притомні. В розпачі, мама тікає з в’язниці, покладаючись на Божу ласку, переходить вбрід річку, не вміючи плавати. Застає дітей ще при житті. В обіймах й печалі по черзі помирає Маруся, Галинка і Тарасик. Хоч через щілину, бачить мама, як забирають і кидають тільця її янгеликів на віз… В такий смертельний час, для кожного, ніхто в селі не бачив, що мати з тюрми втекла й прийшла додому. По смерті діточок, в трьох, батько, мати й Федько блукають по стерні збирають зерно, свідомі того, що їх чекає розстріл, якщо зловлять. Їм вже байдуже, аби тільки розстріляли всіх трьох разом… Але, цього не сталося. Судилось Господом інша доля. Після місяців переховування, мати знає, що мусить повернутися до колгоспу, бо ж буде вирок смерти для родини, включно з дорогою дитиною. Треба негайно повернутися поки ще не запізно. Федько, в розпачі, не хоче чути! Благає маму не вертатися… 11 літня дитина благає…можна тільки собі уявити, що діялося в материнській душі. Образ цієї розлуки не покидав мамочку до кінця життя
«МУЖНІСТЬ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ В МАЛОЙМОВІРНИХ МІСЦЯХ»
(Джон Р.Р. Толкін)
Коли мама з’явилася перед бригадиром колгоспу, він не піднімаючи голови запитав її ім’я й прізвище, і почав шукати на списку дошки. Лише тоді, вставши і показуючи на неї пальцем: «А ворог народу? Ти втекла з тюрми! Тепер будеш досиджувати!». – «Заберіть її!». – «Не знаю де в мене взялася сила», – незліченні рази повторювала мені мама. Я крикнула: «Якби твої діти вмирали з голоду ти б не втік?». – Відповіді не було. В тюрмі мати відповідала засолкою капусти й огірків. Начальник тюрми, єврей, по-батькові Ісаакович, дуже цінив мамину працьовитість і чесноти.
Чутки були неймовірні, що немов він був і адміністратором, і рівнож в’язнем. Він не раз дивувався чому мама в тюрмі. Розмова заходила звичайно за ті чотири кукурудзяні качани. Раз, мати відважилась і його запитала, як така розумна й освічена людина також кару відбуває. «А я, Євдокіє Кононівна, ту кукурудзу вагонами вивозив!». З якоїсь не виясненої причини 1937 року, мати в транспорті на Сибір (тепер стало відомо, що з тих, хто сидів раніше в 1937-му брали знову на Біломорканалу). Як розповідала мама пізніше, в Полтаві випустили в’язнів з вагонів і сказали їм стати на коліна до заходу сонця. Вичерпана фізично й духовно їй вчувається; «Євдокія Кононівна Бойко на волю!». – Тільки мрія! Вона навіть не ворухнулась. Але, знову виразно почула: «Євдокія Кононівна Бойко на волю!». Цей раз, розгублена, йде до адміністрації. На столі прокурора лежать два листи в її оборону. Перший лист від адміністратора тюрми Ісааковича. Перефразую переказане мені мамою. Ісаакович в листі підкреслює, яка мама працьовита, чесна людина. Таких людей потрібно, щоб трудилися на благо держави! Другий лист був від заступника Ісааковича, українця, царство їм небесне! Листи свідчення переконали прокурора-жінку. Можна тільки уявити, з якою радістю мама добиралась додому, до рідної дитини. Душа дихнула почуттям надії.
«КОЛГОСП ТВАРИН» – Джордж Орвелл. – «ПРОМЕТЕЙ». Іван Багряний.1947
Радість довго не тривала. Мати, вагітна, ночами чергує на колгоспній свинофермі. Раптом, одного дня, завідувач свиноферми, без доказів, ні свідків, обвинувачує матір, що, вона втопила свиноматку в баку з водою! Точиться суд. Добрі люди потішають матір, передбачають, що Докії не менше 10 років дадуть! Ветеринар свідчить на суді. Його спокійне свідчення приголомшує всіх: «Свиноматка здохла з природних причин, через хворобу, і води в легенях не було». – Пізніше виявляється, що сам завідувач, з переляку покарання за недогляд, кинув дохлу свиноматку в бак з водою, свідомий того, що може завжди обвинуватити «ворога народу». Але, мабуть, ніхто не очікував людину з людськими чеснотами й мужности сказати правду саме 1937 року! – «Господи! Лише Ти відаєш правду! Осели душу цього, без іменного, де всі праведники спочивають». Народилася сестра в часи гоніння і переслідування нашого роду Храпачів в селі Кислівка, на Сумщині, 15 жовтня 1937 року. Мати вважала, що залишилося тільки два місяці до нового року то записала їй рік народження -1938-ий. Дали їй ім’я Параскевія, в пам’ять дорогої маминої подруги, яка померла в Голод 33-го. Згадувала мати, як дуже любив Федько бавитися із сестричкою, але нарікав, що брала олівці. Німці вступили в Київ 1941 року і Федька мобілізували до совєтської армії того ж 1941. Не судилася мені доля знати брата Федора. Його сумне, юне обличчя дивиться на мене з фотографії отриманої з України 12 років по війні. Лист був відповіддю Парасці, яка немов, розшукувала брата Федора. З листа моєї хрещеної матері Мотрони, який прийшов в місяці листопаді 1956-го року, саме коли наша родина покидала Францію, щоб еміґрувати до США. Звістка про загибель Федора не можна описати. Розпач.
Не знаю як, але батько, ще зумів спровадити з Ґренобль (60 км.) від містечка, де ми жили, українського православного священика, щоб відправити панахиду по світлій і вічній пам’яті дорогого сина й брата. Яка трагедія поневоленого народу, чиї діти віддають життя за катів свого роду і народу!
БОЙКИ З ХРАПАЧІВСЬКОГО ЯРУ
Про рід мого діда Прохора Бойка та бабусі Марти Бережної-Бойко майже нічого не знаю. Родина була бідна й жила у Храпачівському Яру. Дітей в родині було багато. Саме перед т.зв. революцією Російської імперії 1917 року, та її наслідки й переворот большевиків, мій батько, в 14 років, став круглим сиротою. Старші брати, захоплені політичними змінами, покидають хату й скидають на сестру Марфу опіку молодших дітей. Про ці важкі часи батько не говорив. Але, про брата Василя з гордістю розповідав. Однієї зимової ночі, десь вже в 1920-ті., щось тяжке грюкнуло, звалилось в сінях. На підлозі, лежало, обтіпане тіло людини: «Це я!», – почулося. Марфа з каганцем приступила і крикнула; «Це ти! Василю?». Замотані в шмаття, вона відразу побачила глибоко обморожені ноги. Він втік із заслання, щоб прийти додому і розказати меншим, перед смертю, що з ним було від коли він покинув хату. Хоч дуже ослаблений, Василь поспішав розказати негайно про себе хвилюючись, що може хтось його бачив, як він до хати добирався і йому не вдасться розказати. По дорозі до Києва, де все відбувалося, на думку Василя, він зупинився переночувати в одному селі де саме молодь веселилась. Гулянка раптово перервалась, коли молодь, огорнуло коло військовиків: «Не бійтеся! Ми свої! Із Запорізької дивізії Армії УНР!», – прийшли хлопці вас вписати до війська Української Народньої Республіки, щоб разом, ми вибороли українську державу зі столицею в Києві!». З гурту молоді посипались нарікання і обвинувачення: що уряд УНР хоче їх, як невільників, силою забрати до війська; що УНР не думає ділити землю так, як большевики обіцяли. Сотнику не в перший раз було чути ці докори. «Ви ж діти української землі, хто ж буде її боронити, як ви тікаєте в ліс коли дивізії Армії УНР по селах видають призов в армію і з’являєтесь в село тільки на гульки!». «А що до большевиків та ділення землі. А чия ж це земля? Большевиків чи ваша, українського народу? Визволитель той хто визволить поневолений народ і вернеться на свою землю, а той, що залишається, той окупант-поневолювач, так, як Московська імперія була, так і большевики!». Василь зголосився до Армії УНР. Його національне дозрівання пройшло вже в Києві. Новий світ відкрився перед ним і він хотів це конечно передати ще Марфі, Степанові й Грицю поки не було запізно. Звичайно, що був донос, що Василь повернуся. Родина його переховували в хаті, бо не міг ходити. Моєму батькові тоді могло бути десь близько 19 років. Тому, що він не хотів Чекістам показати де Василя сховали, його почали сильно бити, так, що сорочка й рани злилися. Батько вважав, що цим він не зрадив свого брата ні Україну. Це стало його дороговказом на все життя.
«Уже в 80-і роки, ХХ століття, як померла сестра батька Марфа, до якої, щорічно приїздив наймолодший брат Грицько з Донбасу, розібрали тітки Марфи хату і знайшли револьвер. Напевно, Василя», – подав М.Храпач. Єдине, що батько не міг, це згадувати, говорити про Голод. Цей кремезний козарлюга, тільки почувши слово Голод, ставав, як мокра ганчірка. З нього лився піт, поклавши голову на стіл він хлипав і ридав: «Не можу, не можу, дитино!». Батько є той, що був при дітях коли мати була в тюрмі й не бачила їхні страждання. Навіть тоді коли в 1986-1987 роках, Джеймс Мейс став виконавчим директором «Комісії Дослідників Голодомору в Україні -1932-1933 при Конґресі США», і забракло грошей на її завершення, я стала ініціатором та організатором «Чіказького Комітету» для фінансової допомоги «Комісії Дослідників при Конґресі США. Рівночасно очолила в Чікаґо Гарвардську програму «Усна історія Голоду 1932-1933 рр.». Багато свідків Голоду боялися свідчити; деякі свідчили під зміненими прізвищами. Вдалося мені навіть прослухати свідчення двох українців-євреїв з Києва і Одеси, які саме у 1980-ті роки еміґрували до США. Прослухала не одне трагічне й хвилююче свідчення, тільки не почула свічення про своїх найрідніших, батько так і не міг розказати. Ці свічення були використані у праці « Комісії США про Голод в Україні – 1932-1933 років» та видані у двотомнику у 1990-тих роках.
«Подвиги творять звичайні люди, які йдуть за покликом свого серця» (народна мудрість).
В яких країнах наша родина Бойків не перебувала, батько – сирота, селянин з трьома місяцями освіти виникав своєю національною поставою, громадською зрілістю й безмежною любов’ю до України. Він був членом Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), яка постала 1946 року в Німецьких таборах переселенців з втікачів з підсовєтської України в час, коли шаліла примусова репатріяція до СССР тих же самих біженців, в кожній зоні поділеної переможеної Німеччини, всіма державами-союзниками Совєтського союзу, насамперед, США та Велика Британія. Батько рятує родину постійними переїздами з таборів всяких національностей переселенців. Дістає харчі, восьмирічна Параска продає в тих таборах оселедці й яблука. В цей час між життям і смертю, для біженців з підсовєтської України, Іван Багряний, не тільки був організатором партії УРДП та преси, він був провідником боротьби насильного повернення до СССР, із своїми однодумцями. Мій батько, Степан Прохорович Бойко, який пройшов комуністичне пекло, еміґрував до Америки вже в старшому віці і став предметом есею свого правнука Зоряна на конкурсі «Money Smart Kids Contest» (Конкурс творів учнів на тему: Обачні інвестиції). Дванадцятилітній учень, описав як його прадідусь з трьома місяцями освіти, без знання англійської мови, заощадив досить грошей, щоб перше купити одну хатинку, а пізніше – дві ферми з хатами. Прадіда успіх – це великий приклад не тільки для правнука Зоряна, але й для майбутніх ґенерацій. На великому маєтку землі Української Православної Парафії Св. Андрія, в Блумінґдейл, штат Ілліной, (США), також засновано парафіяльне кладовище. Мої батьки поховані там на горбочку при доріжці й кущі калини. Батько помер 2 серпня, 1980 року. Мамочка 18 червня, 1983 року. Від того часу горбочок вкрився могилками й квітами. Більшість похованих на цьому горбку, це жертви штучного Голоду українців. Хоч куща калини вже немає при могилі батьків, на зворотному боці їхнього пам’ятника вибито взір калини з дерев’яної полтавської тарілки. А під калиною наші жертви – «ДІТИ УКРАЇНИ»: Оксанка; Маруся; Тарасик; Галинка та Федір. Хай Господь їм створить спільну молитву і спокій. Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх там де всі праведники спочивають! І сотвори їм вічную пам’ять!
…«На німецько-совєтському фронті загинуло 118 односельчан родини Бойків, і серед них – старший брат Галини – Федір, за яким і досі плаче душа Галини Степанівни. У багатотомний «Книзі Пам’яті. Полтавська область» з 1998 року є лише одна згадка про хлопця, який називається Бойко Федір Степанович, 1924 року народження, що загинув у бою в січні 1943 року й був похований у братській могилі в російському місті Волгоград». – Завдячую цю звістку Олександру І. Панченкові. Адвокат, журналіст з міста Лохвиці, Полтавської області. – «Уже в 80-і роки, ХХ століття, як померла сестра батька Марфа, до якої, щорічно приїздив наймолодший брат Грицько з Донбасу, розібрали тітки Марфи хату і знайшли револьвер. Напевно, Василя». – Завдячую цю довідку моєму племіннику, протоієрею Миколаю Храпачу, настоятелю Свято-Покровської церкви в м.Полтаві. – Галина С. Бойко-Грушецька
Частина 2. ЛЕТЮЧІ КРИЛА ГАЛИНИ БОЙКО-ГРУШЕЦЬКОЇ
ПРОЩАЙ ЗЕМЛИЦЕ РІДНА!: ПЕРША ЕМІҐРАЦІЯ – 1943-1950
Народилась я десь навесні 1942 року не в родинному селі Кілочки, Полтавської області, а в селі Артеморястівка, Сумської області. Кажуть, що зима 1942-го була люта. Відомо, що совєтська влада завдячує перемогу Сталінградської битви, над нацистською Німеччиною на початку 1943 року, саме «Генералу Морозові». Мимохідь, в довгі зимові дні, коли наша родина іще перебувала в французьких Альпах (1950-1956 рр.), батьки не раз згадували українські зими, і як то мене аж три рази пробували охрестити лютої зими 1942-го, яка все перешкоджала: то снігові тунелі треба було копати, щоб навіть до сусідів добратися, то священика не могли знайти, або домовитись.
Якби там не було, три бочки самогону вдалося випили за здоров’я дитини з приводу хрестин, але, так і не певна чи… Не дай, Боже! З оповіді батьків, 1943-й позначився новою акцією нацистів. Примусова мобілізація молоді й добровільний набір на роботу працездатного населення віком від 16 до 50 років жителів окупованих земель України. Наша родина тікала добровільно на возі запряженим коровою. Так, як і наша родина, тікали тисячі. Збірний пункт для відправи в Німеччину був десь в Галичині. Після проголошення Незалежности України у 1991-ому році, довідалася від Марії Савчин, дорогої подруги, і автора спогадів «Тисяча Доріг: Жінки: ОУН-УПА», що збірний пункт був Перемишль. Батьки вдячно згадували тих галичан, що навчили їх сушити м’ясо. Воно, не раз, врятувало нашу родину. Вже в Німеччині працівники жили в таборах, мали право виходити за межі таборів з відома керівництва. Харчування і плата була низька згадували батьки. Гамбурґ, головне місто коло нашого табору, бомбардували антигітлерівська коаліція день і ніч. Для нашої родини, кожен день був між життям і смертю, бо батько був пожежником. На велике щастя, наша родина пережила бомбардування; щоденні ночі в бункерах, і вижила до кінця війни. Слава Тобі Господи! – Слава Тобі!
ПОВОЄННА РЕПАТРЯЦІЯ
Як відомо, по закінченні війні 1945-го, Німеччина була окупована союзниками антигітлерівської коаліції, і поділила на чотири зони. Табори робітників зі Сходу округ Гамбурґа й околиці стали англійською зоною а самі табори перетворилися в табори переміщених осіб (або Табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, скорочено: DPs) Англійці почали всім давати риб’ячий жир ложками. Влаштували негайно лікарню, обстежили здоров’я робітників, особливо дітей. Мене визнали сильно анемічною і скерували до якоїсь санаторії. Хоч тоді я була мала, але все життя пам’ятаю садок, маленьке озерце та їдальню, де мені прив’язували ліву руку до спинки крісла, щоб я їла правою рукою. А вже те, що мені дали нові чорні лакові черевички не можна забути. Вони були мої! Я була в раю! Одного дня, з’явився мій батько. Я радісно поцілувала його й побігла до подруг на прогулянку кругом озера. Вже з другого боку озерця почала батькові махати рукою. Моя дитяча й щаслива душа не могла уявити його тривогу і страх. Батько приїхав мене забрати. Звістка про примусову репатріяцію працівників і втікачів з під совєтського союзу, облетіла усі табори, мов блискавка. Репатріяція почалася ще перед закінченням війни але про це не знали. Відомо стало, через сотні самогубств, і що з окупаційної совєтської зони вже вивезено насильно тисячі. Батьки довідались, що санаторія де я перебувала, межувала з границею совєтської зони… Іван Багряний перший дав відсіч большевикам і заступися за тих тисячі людей, як мої батьки, що не могли сказати про себе. «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». – Іван Багряний (скорочено). – «…Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатись додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, уникаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну». Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть повертатися. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язування нам радянською пропаґандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «советскую родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СССР…. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм…».
Виявилося, що згідно між союзниками коаліції повернення до СССР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939-го жили в Союзі. Таких із території УССР нараховувалось понад мільйон. Польща, з її окупованими українськими землями, не підпадала під ці угоди. Вони мали інший статус. На англійській зоні було багато польських таборів. Батьки втекли до одного з них. Жили в підвалі кам’яного будинку з такими ж втікачами, як і ми, на коробках харчів, допомогових організацій при ООН з доручення окупаційної влади. Батько якось ще умів придбати додаткові харчі, а моя сестра Параска знаходила покупців. В таборі було багато молодих чоловіків з підсовєтської України. Деякі дуже прив’язалися до мене, бо залишили своїх дружин, і напевно й дітей. Один з них, Анатолій, взяв мене на велосипед і я встромила праву ніжку в списи колеса. Цей нещасливий випадок поранив мою ногу на все життя.
ГАМБУРҐ-ФІШБЕК Ді-Пі ТАБІР – Hamburg-Fishbeck DP CAMP. – «Церква, як дзеркало політики»
Навіть в непевні часи, життя не стоїть на місці, а йде вперед. В нашому польському таборі з’явився православний священник, батюшка Віталій. Він закликав всіх православних переселитися до його табору Фішбек (Fischbek) (англ. Hamburg-Fischbeck), де він вже організував православну церкву. Батюшку Віталія вітали, як рятівника від репатріяції. Плакали, цілували руки й ризи й поїхали з ним до нового табору, Фішбек, родина Бойків включно. Виявилося, що батюшка Віталій був нащадок денікінців. Він народився вже у Франції. Людина була освічена. Крім французької й російської мов, володів англійською. Звичайно, що літургія відправлялася «старослов’янською». Всім більш менш частинно зрозумілою мовою. Все почалося з того, що вибрали мого батька до Парафіяльної Ради, від чого він відмовлявся, щиро вважав себе не гідним належати до церковної ради, бо пив, курив і в карти грав. Його, великого грішника, все таки вибрали після такої сповіді. Батько не говорив російською мовою. Батюшка Віталій скоро почав називати українців «хохлами», а Україну – «Малоросією». Цього батько не стерпів. Його брат Василь, й тисячі інших, віддали своє життя за Україну, і боронити її всюди став батьковим дороговказом життя. Дійшло до сутички. Ненависть до батька й «хохлів» відбилась на мені, п’ятилітній дитині. В таборі були й росіяни. Одна родина, що хотіла еміґрувати до Австралії, не могла через те, що їхня донечка, Маша, мала туберкульоз. Вона була виглядом і віком подібна до мене. Вони просили моїх батьків, дозволити мені пройти комісію здоров’я «Срінінґ-Screening» замість неї. Батьки погодились, все пройшло благополучно і ми з Машею подружили. Церковця була на горбочку. Ми діти побачили батюшку Віталія й побігли йому на зустріч з усмішкою. Батюшка Віталій пригорнув Машу й поцілував її в чоло, а мене ні. Я зависла в повітрі з піднятою головою до нього. Дитина не може такої жорстокости забути. Мені роками це снилося, як страшний сон і якась кара. Роки пізніше, вже в США, довідалася від Валентини Лопушок, яка тікала з нами 1943-го, і залишилася в таборі Фішбек майже аж до його закриття, що метою батюшки Віталія була, щоб із смиренних і темних «хохлів», створити російську колонію у Південній Америці
«Дурних і в церкві б’ють!». – ФАЛЬКЕНБЕРҐ – 1948 РОКУ- HAMBURG-FALKENBERG DPs CAMP. – «Добре там де нас немає!»
Після цього батько приписав нашу родину до українського Ді-Пі табору Фалькенберґ. Вже 1948-го року, англійська адміністрація певну відповідальність складала на самих жителів таборів. В українських таборах, це були галичани з політичним квитком бандерівців, переважно з низькою освітою. Вони дивилися на українців з-під совєтщини, переважно переляканих, скромних, мовчазних, і перший раз на Заході, зверху. Моя мати навіть не розуміла добре мову галичан. Як їй пояснити, що означало «рушка мова й рушка віра». Матір відвернуло від братів галичан. На горе нашої родини, в нашому бараці, а ще гірше, в нашій кімнаті, розділеною ковдрами для п’ять родин, жив з дружиною якийсь Костенко. Чутки кружляли, що він убив двох каґебістів з мотоцикла і йому вдалось втекти. Цей пройдисвіт ходив по таборі із плетеною залізною штабою в рукаві жакета і нікого не боявся. Таборова адміністрація дуже ворогувала з ним. Одного вечора, в двері нашої квартири, сильний стукіт. Дорослих не пам’ятаю. Моя старша сестра Параска відчинила двері і в кімнату ввалились кілька «козаків» у шароварах, вишитих сорочках і шаблями! Ми діти перелякались. Параска вистрибнула у вікно барака і побігла до адміністрації. Чоловіки почали викликати Костенка на бій. Його не знайшли. Він втік підземним ходом з під бараку, що викопав під ліжком. Він не раз вертався до табору. Через усю повоєнну еміґрацію, до сьогодення, політичне і релігійне тертя триває між наддніпрянцями і галичанами. Та найпам’ятніший для мене момент із табору Фалькенберґ відбувся в церкві. Я з дитинства любила церковну атмосферу. Спів, запах кадила… Мені, більше ніж де, почувалося в церкві затишно, безпечно. Не пам’ятаю, чи це було якесь свято. Ми з мамою пішли на обідню до бараку де була Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Здавалося, що відправа мала давно закінчитися, а вона повторювалась. Тривога в церкві наростала. Люди, не виходили, бо далі правилося. Раптом з вівтаря почувся крик й звук розбитого скла. Всі вибігли з церкви, і побачили що отця Олексія витягнули з вівтаря через вікно якісь незнайомі люди. Поміж ними спостерігали в уніформах представники англійської адміністраційної зони. За короткий час, увесь табір збігся, і став, як моноліт в обороні отця Олексія (Потульницького). Жителі табору відразу пізнали НКВДистів І відтягали отця від них майже до брами табора. Тоді Українська адміністрації заявила Англійцям, що буде кровопролиття, якщо не залишать отця Олексія. Це вже був 1948 рік, коли завдяки Елеонорі Рузвельт, членкині комітету Статуту ООН-була проголошена «Універсальна Декларація Прав Людини» і репатріяція на англійській зоні занепадає. Це був незабутній момент єдності й перемоги
ФАЛЬКЕНБЕРҐ 1949 РОКУ – ДРУГА ЕМІҐРАЦІЯ – (1950-1956)
Червоний Хрест віднайшов маминого брата Євгена Храпача, який із армією денікінців опинилися у Франції. Дядько Євген став нашим еміґраційним спонсором до Франції. Для виїзду треба було документів для кожного члена родини. Перед мною пожовклий документ, немов би то «Довідка народження і хрещення». – Видане УАПЦ в Фалькенберґ, під присягою свідків, 27 травня 1949.
Дивлюсь і самі котяться сльози. Відчуваю, як далі страх, перед репатріяцією, паралізував їх. Немов читаю покійних батьків думки, як вони обережно підбирають, що їм відоме і, що легше запам’ятати, вкладають дані на цьому документі. – Рік народження: 1942 День: 10 квітня (батьки не знали дати. Але 10 число легко запам’ятати) Хрещений батько: Багмет Тимофій Хрещена мати Іріолак (?) Матрона Священник: Даниленко Прокіп Місце хрещення: Rowno (Ровно, Польща) (перші дві букви ті самі, що Romny (Ромни, Україна-Сумська обл. ) Батько перший еміґрував до Франції 1949 року на роботу в хімічній фабриці, Pechiney /Пішіне). Це сильно відбилося на його здоров’ї, а згодом і на моїм. ЗЕЕДОРФ – 1949 року / SEEDORF DP’s CAMP Зовсім не пам’ятаю цей табір. Здогадуюся, що це був переходовий перед виїздом до Франції. Та збереглося моє перше свідоцтво з «Української Народної Школи» з табору Зеедорф за рік навчання 1949/50. Закінчила всі предмети «дуже добре»
ЖИТТЯ В ФРАНЦУСЬКИХ АЛЬПАХ (1950-1956)
Моїй сестрі Парасці доля судилась не легка. Постійні переривання науки в таборах, а тепер у Франції. Парасці минуло 13 років. Можливість вчитися і закінчити народну школу обривається, бо наука в ній тільки до 14 років. Єдиний для неї вихід був, професійне навчання якогось фаху. Параска вибрала кравецтво. Хоч, через наше містечко Реперу (Riouperoux, Isere ) проходив один з найдавніших маршрутів Франції, ще закладений Римською Імперією, і щорічний «Тур де Франс», в ньому була тільки «Народна Школа». Тож в 14 років, батько везе Параску до Ґреноблю (60 км) від нас на навчання. Там вона живе в дівочому пансіоні; навчається й працює для родини вчителів, щоб себе утримати. Вона прожила в Ґреноблі до часу нашої еміґрації до США у 1956 році. Але й Парасці прийшлось пережити душевну драму в католицькому пансіоні. Всі знали, що вона єдина українка в пансіоні. Раділи дівчата задля неї, що має відвідати пансіон перший раз український архієпископ Іван Бучко. Перефразую те, що Параска розказувала і що її найбільше вразило. Архієпископ Бучко почав пояснювати, що єдина українська церква в Україні це Греко-Католицька, яка силою була підкорена Москвою, але бореться в підпіллі. Люди православні це безбожники, комсомольці і комуністи. Звичайно, що не було кому Параску розрадити чи пояснити, бо ж молоді дівчата не знали історії УПЦ. Вони ж не зрозуміли про що Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі говорив. Вони тільки бачили, як ті слова вразили душу їхньої подруги Паші… Перші чотири роки в Франції, ми жили в зелених бараках, так, як і в Німеччині, але вже кожна родина в окремих квартирах у підніжжі Альп. Решта еміґрантів були італійці, що приїхали на заробітки. Ці бараки знаходилися десь два кілометра від фабрики і там було багато землі й ліс. Для бажаючих працівників, фабрика «Піші не» роздавала городи. Батьки в скорому часі купили корову і козу. Та кілька городів придбали. Я часто на тих городах колотила масло й була опудалом для пташок. А хитра коза мене заганяла в будку.
Наші характери не сходились. Мені було лише вісім років. Французька мова стала моєю першою мовою освіти. Я полюбила читання. За ті 6 років, що ми перебували в Франції, я перечитала всю колекцію книжок «Народної Школи». Була також визначена за найкраще каліграфічне письмо. Я була одна із 13 учнів, що здали іспит і отримали дипломи зрілости. Всі ті роки проживання між Альпами батьки не пускали мене в гори. Я зрозуміла чому вже в дорослому віці. Але той один раз, що вони дозволили, міг повернутися в те, чого вони найбільше боялися. Щоб відсвяткувати наш успіх, вчитель організував прогулянку в Альпи. Ми автобусом доїхали до наміченого пункту і тоді піднялися високо в гори фунікулером. Краєвид був прекрасний і ми розбрелися по полю і ярах покритими квітами. Пам’ятаю, немов би, вчора. Раптово довкілля змінюється. Важкі хмари закривають небо. Починає падати дощ. Густий туман притушує наш зір і слух. Настає паніка і плач. На мокрій траві стає важко втриматись. Здається, що я кочуся в яр. Пробую затриматися травою, кущами і лізти вгору на животі. Задихана лижу під дощем. Коли, немов з небес, вчуваються дзвінки корів або кіз на пасовищі. Чую все ближче голоси. Інші учні також тягнуться до звуків дзвінків, як до світла… Нарешті виходимо всі 13-нацять з учителем на вузеньку стежину. Наші рятівники – коза з козенятами. – Дякую Господи! Вузенька стежина, над яром, веде нас до села. Саме за нами приїжджає у село грузовик з цементом. Вчитель домовляється з вантажником, завезти нас на головну дорогу, щоб ще встигли зловити автобус додому. Запізно! Добираємось пішки та з ласки вантажників, які нас по черзі підбирають. Ми виходимо з вантажного авта. Поліція, і весь люд скупчився коло адміністраційного будинку перше в шоку, а тоді в сльозах радости. Усвідомлюючи, що ми не спустилися фунікулером, поліція почала нас шукати, побоюючись найгіршого. А тут ми являємось! В хаті мама шиє. Вона нічого не підозріває. Дивується тільки тим, як я могла на прогулянці так забрудити й навіть порвати плаття що вона мені пошила. Не пам’ятаю коли, я трошки розказала мамі про красу Альпів та козенят з дзвінками. Моїм щасливим числом на все життя стало -13! AU REVOIR АЛЬПИ! Сестра Параска закінчила навчання кравецтва в Ґреноблі і повернулася додому з трагічною новиною. 12 років по війні, перший лист до Параски з України, сповіщав батьків, що Федір загинув на війні. Розпач батьків важко описати…
ТРЕТЯ ЕМІҐРАЦІЯ – ЧІКАҐО – США – ЛИСТОПАД 1956
З Парижу до Нью-Йорку літаком. З фінансовою допомогою комітету ЗУДАК (Злучений Український Американський Комітет), родина наша їде потягом до спонсорів в Чікаґо в околиці «Українське Село». Того ж вечора, розбудила мене, розмова батька із спонсором про релігію. Не зрозуміла про що розходиться, лише пригадую, що не мушу про такі речі думати. На другий день неділя, батько виходить із квартирі на вулицю Чікаґо і йде в напрямку, де побачив напис «Пекарня Анна». На зустріч йому йде чоловік, якого батько пізнає з України – Кисиленко! Батько просить переночувати в нього, поки знайдемо помешкання, але не хоче нічого мати з баптистами. Пізно того вечера нас відвідують вже в хаті Кисиленків, брат працівниці «ЗУДАК» Валентин Кохно і Дмитро Грушецький, який мав брата у Франції. ЯК ВОНО ДІЙСНО БУЛО. – Виявилося, що ми з Параскою знайшли багато спільного з новим нашим другом Дмитром Адамовичем. Якийсь неймовірний збіг обставин злютовував нашу дружбу. Не тільки те, що Дмитро вільно володів французькою мовою, але виявилося, що він свої серенади, ще в Ді-Пі таборах, на Американській зоні, виспівував на гітарі «Галинці». Спорідненість навіть охопила «Параню», Дмитрове перше авто в Америці. Дмитро знайомить свого друга Данила Завертайла з Параскою, і роман кінчається вінчанням. Любов до пісні, природи, літератури, мистецтва, мови, української культури, перший раз приналежність до молодіжної організації «Об’єднання Демократичної Української Молоді» (ОДУМ), поглиблювалась.
Дмитра любила молодь а він її. він завжди з любов’ю говорив про мову й про все українське, що мимоволі все це втілювалося в душу. В 19 років, це національне дозрівання, вперше породило в мені тривогу. Я усвідомила що навіть не вмію читати слова до пісень. Я вирішила: люблю читати, люблю співати, тож треба тільки навчитися читати! З радості цього самостійного рішення, я почала плакати, що знайшла розв’язку. Навіть сьогодні, після 60 років, згадую цей момент з хвилюванням
О,РІДНЕ СЛОВО, ХТО БЕЗ ТЕБЕ Я! / Дмитро Павличко
Звичайно, кращого вчителя за Дмитра Адамовича Грушецького не було. Дмитро народився на хуторі Нараївка, Волинь (сьогодні – Хмельницька обл.). Їх було 9-теро дітей в родині. Найстарший брат Дмитра, Іван, був поручником у війську УНР. Як, більшість приналежних до уряду УНР, опинився в Чехословаччині після большевицького перевороту. 1926 року, Іван нелеґально, «перепачковує (діялект)» до Чехословаччини 10-ти літнього Дмитра і 8-ми літню сестру Віру. Обоє кінчають Українську Господарську Академію (УГА)… – Я швидко вчилася читати. Мама сиділа на стільчику, щось шила, повторяла за мною звуки букви, і часом, як я читала в голос, навіть поправляла мої наголоси. Тяжче було з писанням. Особливо з м’яким знаком та голосними «Е» і «И». За три місяці, я вже писала короткі оповідання. До півроку формальне навчання закінчилося.
Настав час самонавчання. Почала із дитячої літератури. З дитячого журналу «Веселка», що видавала найстаріша газета в США «Свобода». Відкрила чарівний світ казки; познайомилась з історичними постатями України; звичаями та багато іншого. Я душевно відчула що, цей мікрокосмос української культури, я хочу розширити. Ніколи не гадалося, що моє щире рішення вивчити українську грамоту змінить, назавжди, всі сфери мого життя, включно в американському професійному світу. Як діти, Калина пішла до «Садочку Казок», а Орина і Марина – до суботньої «Школи Українознавства» (11 років), при Православній Катедрі Св. Володимир в Чікаґо, я записалася на «Вищі освітні курси ім. Петра Могили» для вчителів шкіл українознавства в США. За два роки отримала диплом. Стала вчителька 1-шої кляси. Дуже подобалось мені вчителювати і передавати своє знання дітям. Добре запам’яталось одне, якщо хочеш удосконалити свій предмет – вчи інших. –
«НАЙКРАЩЕ ДОБРО ТЕ, ЯКЕ МОЖЕ СТАТИ У ПРИГОДІ КОМУСЬ ІНШОМУ». – З вдячності до своїх улюблених авторів, я хотіла своїх першоклясників, всіх дітей шкіл українознавства, та «Садочку Казок» (СУА-29-тий Відділ) познайомити особисто з творцями чарівних казок, віршів та оповідань, які вони читають у підручниках. В травні 1974 року відбулася незабутня зустріч з улюбленою дитячою письменницею Катериною Перелісною (Попов), яка сама вважала, що ці зустрічі були для неї найбільшою нагородою життя… Катерина Перелісна народилась 1902 року, в Харкові, її батько Федір Глянько (1879-1955) був одним з піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 року – активний член Української робітничої громади в Харкові, що була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського робітничого театру, а з 1917 ще й член Центральної Ради і учасник Трудового Конгресу, у 1931 році був репресований чоловік, що очолював Український інститут педагогіки. Пізніше, вже зі сином, К.Перелісна також була змушена емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку большевиків – деякий час він провів у совєтських тюрмах, врешті, також емігрував до Штатів. Прикро, що ця видатна українська письменниця доживала віку в притулку для осіб похилого віку, бо її син помер раніше, завершила свій земний шлях 1995 року. Похована на «Цвинтарі Церкви-пам’ятника Св. Андрія Первозданного». Савт-Бавнд-Брук, Нью-Джерзі. Section -SF-T-27-28. – За свого життя побачивши свою книжку «Вірші для дітей», яка вийшла друком у Хмельницькому. *До відома: Книжка «Вірші для дітей» в Хмельницькому вийшла без вступного слова члена Видавничого Комітету (СУА-29-тий Відділ-Чікаґо), Галини Грушецької і без словника синонімів українською мовою та англійських термінів…. – Було проведено монтаж із творів Романа Завадовича. Наступного 1975 року, припало 55 років творчости місцевого дитячого письменника Романа Завадовича, від котрого я так багато навчилася про історію й звичаї. Вшанування заслуженого автора, громада Чикаґо святкувала два дні.
Молодь, яка виросла на творах ювіляра, віддала свій поклін на бенкеті. Наступного дня, в «Школі Шопена», у виповненні аудиторії сто учасників з молодіжних організацій, виступили в монтажі творчості Романа Завадовича «Дитячий Скарб». Високий рівень сценарії, декорації, проєкту сина самого ювіляра, Романа Завадовича мол., музична обробка, прекрасні костюми на три дії розроблені й шиті матерями — важко переоцінити вклад батьків до успіху цієї неповторної продукції. Після цього незабутнього ювілею, який також був задуманий як вияв подяки й оцінки дитячим письменникам за їх життєвий вклад для освіти українських дітей, з чого і я скористала. Хотілося більше зробити для дітей, щоб утвердити на життя їхнє «українолюбство». Я відчула, що ці два ювілеї принесли радість авторам і дітям. Відчула, що в мене почали рости крила…
«НАЦІЯ НАРОДЖУЄТЬСЯ БІЛЯ КОЛИСКИ» – Софія Русова (1844-1900)
Діяльність Галини Грушецької (Бойко) для дітей: Голова Видавничого Комітету творчості Романа Завадовича; Член видання збірки «Вірші для Дітей» (СУА-29-тий Відділ) Катерини Перелісної; засновниця та опікун дитячого хору «Молода Думка» 1976-1978 роках; організатор: мистецької виставки «Чотири Пори Року» дитячого хору в Українському Інституті Модерного Мистецтва; Концерту «Молодої Думки» в аудиторії «Школи Шопена»; організатор і конферансьє концерту «матірного» хору «Думка» з Нью-Йорк в аудиторії «Школи Шопена»; продюсер–сценарист реклями для каси «Самопоміч» в Чикаґо (Selfreliance Ukrainian American Federal Credit Union) «Марсіяни ощаджують в касі «Самопоміч» (до музики фільму Star Wars) відбулося на «Дитячій Оселі» (Round Lake, Illinois). Організатор «Конкурсу перекладів творчості дитячого письменника Романа Завадовича» у 60-ліття його творчості 1980 року. Учасники: учні шкіл українознавства міста Чикаґо і околиць та єдиної у США щоденної української школи при Катедральному соборі Греко-Католицької Церкви Св. Миколая
«ІСТОРІЯ ПРОСИТЬСЯ В СНИ НАЩАДКІВ». – Ліна Костенко
Небокрай діяльності 1984: «ФОНД ім. МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО», – відділ Чикаґо. Параска Бойко-Завертайло – ініціятор; Валентин Кохно -голова; Павло Коновал, Параска Завертайло і Стах Мазяр – фінансовий комітет; Галина Бойко-Грушецька – культ-організаторка благодійного концерту в Чикаґо, для придбання фондів на пам’ятник митрополита УАПЦ, Василя Липківського в Савт-Бавнд-Бруку 1984 року. Бог діє невидимими шляхами. Два тижні до концерту, приїжджає до нас на відвідини мій племінник, Д-р Миколай Храпач з Полтави. Він знайомиться з унікальними проповідями свяченомученика Василя. Відвідує храми Чикаґо. Перший раз бачить, як майорить синьо-жовтий прапор, все те, що душа мріяла почути і побачити для майбутньої діяльності в розбудові Православної Церкви України. 1986: Галина Бойко-Грушецька – ініціятор і голова благодійного «Комітету для добудови бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі». – 1986-1987. *Замітка: Д-р. Джеймс Мейс став виконавчим директором «Комісії Дослідників Голодомору в Україні 1932-1933 років при Конґресі США», і забракло грошей на її завершення. Галина Грушецька організатор «Чіказького Комітету» для фінансової допомоги «Комісії Дослідників при Конґресі США». Рівночасно очолювала в Чікаґо Гарвардську програму «Усна історія Українського Голоду 1932-1933 рр.». Ці свідчення були використані у праці «Комісії США про Голод в Україні». – Тритомик висновок Комісії видано в 1990-ті роки в США. 1988.
1986-1993: *Замітка: Українська Православна Церква в Чикаґо, стала основою українського православ’я в Америці. – Першу церкву св. Тройці засновано 1916 року з колишньої греко-католицької — як Народну незалежну церкву, котра згодом стала основою українського православного руху в США (5 років перед УАПЦ-1921). Перші православні парафії українців були організовані під омофором сирійського архієпископа Германоса. За часів Директорії УНР, Українська Республіканська Капеля, з якою, за дорученням Симона Петлюри, Олександер Кошиць, славетний диригент і композитор став керівником концертного турне Західною Европою й Америкою (1922–1924). Під час концерту в Чикаґо, 1923 року, хор Кошиця, переємінований на Український Національний Хор, відспівав літургію в церкві св. Тройці українською мовою. Присутні ридали почувши красу Божої літургії українською мовою. Провід церкви довідався про створення УАПЦ в Україні. Вони надіслали прохання до митрополита Василя Липківського, щоб новостворена Українська Автокефальна Православна Церква в Україні, прислала єпископа для очолювання юрисдикції та духовної опіки над православними українцями Америки. Після прибуття новопризначеного архієпископа Іоанна Теодоровича в 1924 році до США, відбувся Собор Американсько-Української Православної Церкви, на якому єпископ Германос офіційно передав архієпископу Іоанну керівництво Церквою в США. Архієпископ Іоанн Теодорович служив у парафії Св. Тройці в роках 1925-30. – 1937-го року парафія була піднесена до статусу собору для середнього заходу. В 1945 році, Свято Троїцький собор було перенесено до «української дільниці». Посвячуючи храм, Архиєпископ Іоанн Теодорович, піддає собор під опіку Св. Князя Володимира. А Сестрицтво «Непорочного Зачаття» (1918-1945), під опіку Св. Княгині Ольги. 1986: «Ювілейний Бенкет 70-річчя Православної Катедри Св. Володимира-Чикаґо». – Святочну архиєрейську Службу Божу очолив Його Високопреосвященніший Митрополит Мстислав. Галина Грушецька-культ-організаційна Ювілейного бенкету. Ведучі бенкету: Галина і Дмитро Грушецькі. 1988: «Ювілейний Комітет 70-річчя «Сестрицтва Св. Ольги». Галина Грушенька – культ-організаційна і ведуча програми; Олександра Дяченко-Кочман – куратор; Марія Юзефович – голова «Сестрицтва Св.Ольги». 1993: «Ювілейний Комітет 75-річчя «Сестрицтва Св. Ольги»: Галина Грушенька – культ-організаційна і ведуча програми
1989-1991: «Фонд ім. МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО», відділ Чикаґо. Галина Грушецька – ініціатор записів проповідей митрополита Василя Липківського на касети; Олександер Воронин, редактор проєкту; диктор передмови Дмитро Грушецький; читач проповідей Микола Француженко. (Олександер Воронин, редактор радіостанції «Голос Америки». Микола Француженко, радіожурналіст і керівник українського відділу «Голосу Америки» до 1990 року). Вислано поштою одну касету проповідей Митр. Філаретові, другу вручили в руки… Проте згодом, зважаючи на чисельність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якого належала Галина Грушецька. Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців зі США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали, загалом, понад 170.000 дол. (!), ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ у США зміг встановити пам’ятник митрополитові Липківському. 22-23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд-Бруці відбулося «все національне свято відкриття і освячення пам’ятника свяченомученикові Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України». Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. Наступного дня відбулося освячення пам’ятника. Член УРДП та ОДУМ, інший мій земляк Олексій Пошиваник, писав у часопису «Народна воля» у числі від 10 листопада 1983 року: «В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут-Баунд-Брук, поруч з церквою-пам’ятником св. Андрія Первозванного, відбулося урочисте відкриття і освячення пам’ятника великому митрополитові Василеві Липківському – батькові Української Православної Церкви та великому патріотові українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралися навколо пам’ятника. У великій присутності духовенства і владик Блаженніший митрополит Мстислав звершив чин освячення пам’ятника митр. В.Липківському – першого пам’ятника великому митрополитові у світі – у вільній державі Вашинґтона, на українському клаптику землі м.Саут-Баунд-Брук…». – До речі, у 2012 році мною ще за часів режиму Януковича (!) у місті Лохвиця Олександром Панченком, де у 1920-х роках побував першоієрарх УАПЦ Василь Липківський, було встановлено скромну меморіальну таблицю з його направду пророчим висловлюванням: «…Коли ти не станеш об’єднано в обороні Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі». Як бачимо, наше свідоме чи несвідоме іґнорування цієї настанови великого митрополита заледве не призвело до повної окупації України внаслідок московсько-путінської аґресії у 2014-2017 роках
1990-92: Трансляція радіопрограм в Україну. Подружжя Дмитро і Галина Грушецькі – диктори радіо програми «Голос УАПЦ» при УПЦ у США. (Олександер Воронин – редактор радіоавдицій, Святослав Личик – керівник) 1989-1991: Коли в Україні заснувалося «Братство Св. Андрія Первозданного» була також заснована Євгеном Сверстюком газета «Наша віра – православ’я» виникла велика потреба допомоги Братству.
Тоді Михайло Герець, Галина і Дмитро Грушецькі, стали членами основоположниками «Товариства Св. Андрія» -США. Михайло Герець – довголітний голова; Дмитро Грушецький – секретар; Галина Грушецька – культ-організаційний референт. Пізніше, засновник і редактор Євген Сверстюк, змінив назву газети на «Наша Віра». 1990: Галина Грушецька – ініціяторка заснування «Товариства Української Мови». Установчі сходини Чиказької філії Товариства української мови імені Тараса Шевченка у США. Склад управи: Віра Лукаш-Боднарук – голова; Оксана Мурська – заступник голови; Дмитро Грушецький – секретар; Олександра Кочман – організаційний референт; Галина Грушецька, Марія Боднарук, Віра Трощук, Люба Калін – члени. 1991: Галина Грушецька засновниця і голова Товариства «Полтавщина». В 1993 року, в 60-ту річницю Голоду 1932-33, вперше відвідала Україну. У Дзвіниці Свято-Успенського собору, мій племінник, в той час, ієрей Миколай Храпач, вперше за 60 років, відправив панахиду за моїх братів і сестер, невинних жертв Голоду на полтавській землі: За Тарасика, Марусю, Галинку, Оксанку та Федора. Вічне їм Царство небесне! Завдяки Божій помочі та щирій допомозі доброчинців, парафіян та української діаспори в США було віднайдено кошти на будівництво Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Полтаві у мікрорайоні Сади-2 міста Полтава. Храм Будувався виключно на пожертви парафіян та підтримці діаспори. Перший дар із родинного спадку св. пам’яти Петра Зінченка з Чікаґо (уроженці Зіньківщини); заходами Товариство «Полтавщина» Галина Грушенька – голова; Дмитро Грушецький -секретар; Гриць Лень – скарбник та Олександра Дяченко-Кочман – культ-освітний референт. Було проведено благодійні заходи для побудови Церкви св. Покрови. Жертводавці: Отець Федір Коваленко, отець Микола Степаненко, паніматка Галина Степаненко, отець Володимир Базилевський, отець Іван Наконечний, Іван Медяник, Олександр Лой, Тамара Денисенко, Валентина Чудовська, Микола Шаблій, Борис Макаренко, родина Коломійців, Іван Деркач, Єфросинія Дітель, Алла Герець, Іван Ширай, Дуся Попель, Степан Чупейда, Іван Драгун, Петро Одарченко, Євген та Уляна Дмитренки, Марія Шолуха, Анастасія та Іван Саранчі, Левко та Галина Майстренки, Людмила Німців, Валентина Цурковська, Олександра Дяченко-Кочман, Галини і Дмитро Грушецькі, та багато інших добрих людей. Крім фінансової допомоги, «Полтавське Товариство» допомагало Богослужбовими книгами; облачінням священиків і дияконів та різними необхідними для проведення Служби Божої речами.
1996: Після офіційного листа-звернення церковної канцелярії Української Православної Церкви-КП сприяти фінансово відзначення в Києві, 75-річниці УАПЦ:1921, в жовтні 1996. «Товариство Св. Андрія» -США, створює «Комітет для відзначення 75-річчя УАПЦ-США». Галина Грушецька – голова – організаційна; Дмитро Грушецький – секретар; Олексій Шевченко – скарбник; Михайло Герець і Віталій Візер-контрольна комісія. В Києві УПЦ-КП організує, під тією ж самою назвою комітет. Арсеній Зінченко – голова. Світова православна громада відгукнулася дуже прихильно на цей захід. Відзначення було розраховане на цілий тиждень. Особливе значення мала «Академічна Конференція про Релігійну й Національну Боротьбу часів Створення УАПЦ» та виставка «Знищені Храми та Переслідувані Провідники УАПЦ». Співпраця з Києвом була добра. Раптом А.Зінченко відмовляється організувати виставку. Після переговорів сипляться нечувані обвинувачення. Все таки Зінченко організовує виставку. Домовлення було також, щоб надрукувати велику кількість програмок, про це перше історичне відзначення 75-річчя УАПЦ, з діяспорою, щоб їх розповсюдити по всіх церковних та наукових інституціях. Програмок надруковано було багато та Київський комітет оминув помістити і згадати «Комітет для відзначення 75-річчя УАПЦ-США» при «Товаристві Св. Андрія» (США)… На урочистості до Києва поїхав Дмитро Грушецький та Олексій Шевченко. Комітет-США, розрахувавшись фінансово з Київським комітетом, склав пожертву на відбудову церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Солом’янці та на меморіяльну дошку. Текст на дошці: «У цій церкві Св. Покрови на Солом’янці в 1905-1919 рр. був настоятелем обранець Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. митрополит Василь Липківський» Діловий комітет-США став також спонсором видання – Духовні Твори: українських композиторів для дитячого хору a cappella. Упорядник – Л.В.Дичко. Музичний редактор – І.В.Щербаков. Київ. 2000. Успіх першого в Україні відзначення 75-річчя УАПЦ та її творця Митрополита Василя Липківського 1996 року, значний. З того часу відбулися інші конференції на цю тему, та з’явилося багато наукових праць… 2007: З ініціативи добродія бібліотеки Миколи Кочерги засновано в Чикаґо «Меморіяльний Фонд ім. Симона Петлюри» під патронатом У.К.К.А, відділ Іллиной з метою збирання коштів на упорядкування, систематизацію, реставрацію та комп’ютеризацію архівів. Кошторис цієї копіткої праці складає приблизно 100 тис. дол. Все це не можна здійснити без фінансової підтримки діяспори. Очолив діловий Меморіяльний Фонд Микола Кочерга; Галина Грушенька – культ-організаційна і Олександра Дяченко-Кочман – куратор виставки похорону світлої пам’яті Голови Директорії Симона Петлюри. 19-28 жовтня 2007 року відбулася документальна фотовиставка в Українському Національному Музеї в Чикаґо. На відкритті, у виповненні гостями галереї, куратор Олександра Дяченко-Кочман підкреслила суттєвий зміст унікальної фотовиставки. Появі цієї історичної фотовиставки, яка чекала свого часу 80 років, необхідно завдячувати Українському Національному Музеєві та щедрому спонзорові – Кредитівці «Самопоміч» в Чикаґо, без фінансової допомоги котрої фотовиставка не відбулася б. головний доповідач, директор бібліотеки та гостя з Парижу, Ярослава Йосипишин, поділилася з досвідом діяльності та перспективами бібліотеки. 21 жовтня 2007: Благодійний бенкет На тлі співу, зведеного хору, під дириґуванням д-ра Василя Трухлого, художнього керівника хору Української Православної Церкви св. Андрія, очолив спільну Панахиду за упокій душ св.п. С. Петлюри та полеглих за волю України Владика Інокентій , Єпископ – емерит Української Католицької Єпархії св. о.Миколая у відсутності Архієпископа Західної Єпархії Української Православної Церкви в США Всеволода, спадкоємця Лицарів Армії УНР, а слово-привіт виголосив о. декан Богдан Калинюк. Благодійний бенкет відкрив голова Фонду М.Кочерга з закликом до апелю присутніх колишніх військових ветеранів. Прощальний поклін, який виконав на сурмі Іван Яресько, надав особливої атмосфери. – Комп’ютеризація архівних колекцій бібліотеки ім. Симона Петлюри //2007 ЧИКАҐО. – В травні цього року при відділі УККА в Чикаґо було засновано «Меморіяльний Фонд ім. Симона Петлюри», який очолив громадський діяч Микола Кочерга. Метою цього фонду є зібрання коштів для комп’ютеризації архівних колекцій Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, щоб уможливити доступ до унікальних джерел цілому світові. Як зазначають автори праці про бібліотеку Ярослава Йосипишин та Марина Палієнко, «Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі» вписала не тільки одну з найяскравіших сторінок в історію культури українського зарубіжжя, але й стала справжнім пам’ятником Голові Директорії та Головному Отаманові С.Петлюрі, своєрідним символом боротьби за українську незалежність». Саме цей «живий пам’ятник» національній ідеї, який зберіг нас на еміґрації, зобов’язує діяспору зберегти також ці унікальні архіви державо-будівництва для України. Управа Меморіяльного Фонду ім. Симона Петлюри запланувала декілька заходів для зібрання фінансів, які завершаться благодійним бенке- том 21 жовтня 2007 року в Чикаґо. Для цієї мети відкрито рахунок в кредитівці «Самопоміч» за числом 107572. Кореспонденцію та пожертви просимо вислати на: Symon Petlura Memorial Fund, 2247 W. Chicago Ave., – Chicago, IL 60622. – О.Панченко пише: «…Під час своїх коротких відвідин Чикаго у травні 2016 року я проживав у помешканні Галини Степанівни Грушецької на її запрошення. То був для мене незабутній час! У відвертих розмовах та тривалих дискусіях з господинею дому я відкрив для себе й по-іншому прочитав твори української письменниці й етнографічні та громадської діячки Олени Пчілки, матері поетеси Лесі Українки. Мені здалося, що любов до літератури, до народної пісні, казок, обрядовості, справедливості Галина Степанівна черпає якраз у творчості Олени Пчілки. Відомо, що у 1905 році Олена Пчілка була серед чотирьох делеґатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі на перемовинах з царським прем’єром графом Сергієм Вітте, на жаль, безрезультатно вимагала скасування багаторічної заборони на друк українською мовою і шкільництво, у 1906-1914 роках була видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна» (1908-1914) та «Газети Гадяцького земства» (1917-1919). Якраз національні і соціальні мотиви, що становлять основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмом, шукала шляхи до визволення свого народу, становлення рідної церкви, є стрижнем в діяльності Галини Степанівни Грушецької, нинішньої ювілярки, української патріотки, що мешкає у Чикаго…»
«Звідки Я?» – «Я – з мого дитинства!» – Антуан де Сент Екзюпері
Не думалось ніколи, що 50 + років життя промине в громадській відданій праці. Почалося, як вияв вдячності й пошани до дитячих письменників з чиїх творів я вчилась української писемності. Кожен раз, що відкривала якусь постать мені по душі, відразу мусила поклонися їй: Великомученику Митрополиту Василя Липківському; Голові Директорії Симона Петлюри; Олену Пчілку – мого ідеалу жінки, матері й громадянки. Вивчення української писемності вважаю своїм найбільшим досягненням в житті. До сьогодні продовжую вивчати історію й культуру України. Історії української православної церкви, стала моїм найбільш дослідженим предметом. Її славне й трагічне минуле, віддзеркалює історії України. Рівно ж і відношення її сусідів, та інших поневолювачів, щоб її підкорити. «Переможці не вірять у випадковість» (Фрідріх Ніцше). Чи жалію, запитаєте, що мабуть більше половини свого життя присвятила громадській діяльності? Маючи трьох дітей, кінчаючи в той сам час університет, Бакалавр з французької мови та літератури. Пізніше, як діти закінчують свої вищі студії, другий університет – відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом. Мені здається, що доля вирішила за мене. Знайте, що все, що так гладко описане мною вище не так легко вдавалося. Немає сумніву, що громадська праця, з різноманітними людьми, нелегка буває. Але, перш ніж впливати на суспільство і пробувати змінити його, треба змінити самого себе і свій підхід. Саме, громадська діяльність, яка вчить дипломатії, і толерантности, ба, навіть політичного хисту, виявляється найкращим учителем. На храмовому празнику парафії Святої Тройці в Блумінґдейл, Ілліной, 16 червня, 2019 року, мене несподівано нагородив архієпископ Західної єпархії Української православної церкви в США, екзарх Вселенського Патріарха в Україні Даниїл «Орденом святого Петра Могили» Українська Православна Церква -За відданість Богові та Його Церкві. Дуже зворушливе для мене признання, бо відноситься до утвердження Вселенського Православ’я. Завдячую початок, зародок любови до мови, і до всього українського моєму чоловікові Дмитрові. За 51 років подружжя, він ніколи не спиняв мій лет до освіти чи громадської діяльності. Навпаки, він завжди був поруч мене з допомогою. Переважно секретарем, який ще й виправляє мову, друкує листи і розсилає. Батькам, завдячую моє і моєї сестри життя. Навіть, в ті непевні часи війни і репатріяції, ми діти не знали, що це страх чи голод. Вони, царство їм небесне, вважали, що виконують батьківський обов’язок. Але в душі моїй відчуваю, що вони перевищили цей обов’язок понад усе. Вони подарували нам Свободу. Донечці Орині, письменниці та перекладачеві: дякую за слушні зауваги і поправки. Й, повторюсь, – Летючому Артемі, із села Артеморястівка, де я родилася, також вдячна, що передав мені деякі гени допитливості й рішучості: ніколи не здаватись і завжди закінчити, що почала….» (-) Галина Степанівна Бойко-Грушецька
**Подано до друку доц. д-ром Олександром Панченком.-
Цей текст авторства Галини Степанівни Бойко-Грушецької майже повністю взято із книги Олександра Панченка «ПОЛТАВСЬКА ДІАСПОРА. ВЕЛИКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. – Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». – Видавництво «Гадяч», 2021 рік, (1424 с. ), ББК 63.3. (4 Укр – 4 Пол), ISBN 978-617-567-137-5 – с.с.1241-1253.