Спомини св. пам. інж.Івана Фура – цінний матеріал з історії української кооперації, охорони здоров’я, українського просвітництва та національно-визвольного руху.
У своїй книзі св.пам. Іван Фур «Ременів, село моєї молодости і праці», що її було видано майже три десятки років тому Науковим товариством ім.Шевченка (Ню Йорк-Париж-Сидней – Торонто) (т.52 (Український архів – Регіональні матеріяли) (Парма, Огайо, – 1991), зокрема, пише, «…Український кооперативний рух, на західно-українських землях, поміж двома світовими війнами, виявив подивугідну організаційну і торговельну дисципліну, зібрав власними силами і власною працею сотні мільйонів кооперативного майна, створив варстати праці для тисячів працівників. – В тій великій будівлі українського кооперативного руху чільне і почесне місце займала молочарська кооперація, яка разом зі Сільським Господарем вчила нашого господаря нових метод праці, раціональної й інтензивної господарки. – Цю велику кооперативну будівлю творив весь український народ, усі його прошарки. – Основною підставою розвитку й росту кооперативного руху було українське село. Скільки творчої ініціятиви, нових ідей, думок родилося і здійснювалося в українськім селі, свідчать промовисто ці спомини. Таких сіл були
сотні, а може і тисячі. – Цей могутній і спонтанний кооперативний рух українського народу збентежив польський окупаційний уряд, він почав приготовляти нові «закони», щоб цей рух здержати, послабити, обмежити його діяльність та підчинити своїй контролі. Друга світова війна в тому перешкодила. – Мої спомини обмежені до села Ременова і району, не можуть претендувати на повне і всесторонне насвітлення цієї праці. Минуло від того часу 45 років, немає статистичних даних, які піднесли б вартість тих споминів, насвітлили б конкретні успіхи, та пам’ять не зберегла всего, що варто було б записати. – Вправді створена велика кооперативна будівля і її мільйонові матеріяльні надбання пропали, їх зруйнувала нова окупаційна влада, червона Москва, та залишилися невхопимі культурні і духові цінності, змінена і вихована національна психіка державницького думання, як незнищимі елементи і неоцінені скарби народу, які підуть з роду в рід і в тому велика і світла заслуга кооперативного руху, його творців і всіх, що трудилися і його будували…».
Видатний історик українського кооперативного руху, дійсний член НТШ-А – Ілля Витанович (*09.08.1899-†30.12.1973, Нью-Йорк), автор книг «Історія українського кооперативного руху» (1964), «Уваги до методології й історіографії М.Грушевського» (1966), «Аґрарна політика українських урядів 1917-1920» (1968), статей про братів Симиренків, праць про Володимира Навроцького, Василя Нагірного, громадських діячів Євгена Олесницького, Остапа Луцького, Андрія Жука та праць «Кооперативні праці і господарські можливості», «Кооперація на межі поступу і традицій», «На порозі новітнього українства», інших 2800 наукових праць з історії та теорії кооперативного руху в Україні, – зокрема, писав, що «…українська кооперація була духовним протестом суспільної природи людини проти хижацького самолюбства, проти фізичного насильства сильнішого над слабшим, це віра в правду й справедливість людини, яка не позбавлена людської гідності й духовних чеснот, зокрема найвищої з них — любові до ближнього. Якщо в умовах капіталізації праця стає для людини важким ярмом, а більшість її плодів забирає бездушний капітал, то в кооперативній співпраці людська праця, що будується на добровільній основі набирає іншого значення. Тут усі, хто трудиться самі для себе: й підприємці, й купці, й банкіри самі розподіляють напрацьоване добро. У цьому полягає найбільша цінність кооперації. Українська кооперація, – зазначав Ілля Витанович, – знала багато різних форм самодопомоги та співпраці, незважаючи на вікову неволю, берегла глибоке почуття правди й справедливості. Але в тогочасних суспільно – економічних умовах для порятунку обездолених прошарків населення не вистачало уже ні християнського милосердя, ні добрих традицій сусідської самодопомоги наших предків. Книга розрахована на читачів, зацікавлених питаннями кооперативного руху: вчених, вчителів, студентів.
У своїй ґрунтовній книзі «Історія українського кооперативного руху. – History of Ukrainian cooperative movement», яка була видана у циклі праць Історично-Філософічної Секції НТШ-Америки Товариством української кооперації в Ню Йорку у 1964 році її знаменитий і сумлінний автор Ілля Витанович, згадує між іншими також Івана Фура. На с.453 д-р Витанович, зокрема, зазначає: «…Перша українська кооператива здоров’я постала навесні 1937 р. у підльвівському селі Ременові, з ініціятиви молодого ідейного кооператора Івана Фура (нар. 1906 p.), директора тамошньої Районової Молочарні й «душі» того зразково скооперованого села. Він став гарячим пропаґатором кооператив здоров’я в Галичині. При РСУК референтуру к-в здоров’я вела д-р Олена Степанів, і багато уваги й підготовчої праці присвятив їм директор Організаційного Відділу РСУК О.Луцький. – Перша к-ва здоров’я в Ременові об’єднала членів з району коло 10 сіл, на якому вела діяльність Районова Молочарня. Членами кооперативи здоров’я стали переважно члени P.M. При виплаті за доставлене до P.M. молоко, її члени управи збирали перші уділи до кооп. здоров’я — по 10 зл., вписового по 2 зл. і місячні вкладки за лікарську опіку по 0.50 зл. Кооператива винайняла трикімнатне приміщення у місцевого господаря й перед війною мала все підготоване для будови власного будинку-лікарні. Першим лікарем у тій кооперативі здоров’я став молодий ідеаліст-громадянин, д-р Олександер Лiтинський. Він зразково налагодив працю, але після року жертвенної праці заразився тифом і помер. (Кооперативний провід у Львові вирішив заопікуватися вдовою і двома дітьми — сиротами Покійного). Другим лікарі Ременові був до кінця д-р В.Ольшанський. Керував Радою кооперативи здоров’я о.М.Демчук, членами управи були: І.Фур і місцеві селяни – Дедик і А.Проців (останній згинув під час війни в німецькому концентраційному таборі)… Крім лікарів, при тих кооперативах працювали гігієністки, повит приїздив також лікар-дентист. Лікар і його помічники не лише лікували, а передусім провадили філактичні заходи, вчили про гігієну, як устерегтися від хворіб, про чис помешкань і людського тіла, одягу, про гігієну праці тощо. К-ви здоров’я також ініціювали будову здорових, гігієнічних криниць, каналізації, яcних помешкань. Із звіту за 1938 р. бачимо, що в Ременові лікарськими порадами кооперативі скористувалися 1626 осіб — 49,8% членів і 50,2% не членів к-ви, в тому числі — 582 чоловіків, 764 жінок і 280 дітей. Лікар і помічники виголосили 17 доповідів і переглянули 64 помешкань селянських родин….».
У 1991 році, коли Україна вже була за крок до своєї омріяної Незалежности, – Наукове товариства ім. Шевченка (Ню Йорк – Париж – Сидней – Торонто) (т.52, – Український архів – Регіональні матеріяли) видало книжку авторства Івана Фура «Ременів, село моєї молодости і праці. – Спомини». В цій книзі її автор, між іншим, докладно пише й про саме село Ременів: «….Ременів – це давня садиба. В історичних документах згадується вже в 1399 році. Розташоване на північній границі львівського повіту, на річки Думниці, притоки Полтви, 20 км. на північний схід від Львова. З півночі і заходу граничить з повітом Жовква (тепер Несторів). Східною стороною попри село проходить залізничий шлях, Камінка Буськ і в тому напрямі село перетинає битий шлях-гостннець. Залізнича станція Руданці, один км. віддалі. В 16. 17 і дальших століттях в околицях села були ліси, з полудня «Березина», а з півночі «Дубина» Власником великих земельних посілостей був Чеслав Лякчинський. В 17 ст. Ременів належав родині Соб’єских. Дня 22 лютого 1671 року Ян Собєський виарендував Ременів гетманові вел. корони Домінікові Гумовському… Пізніше виарендовували село Константин і Якуб Собєські, Михайло Радзівіл воєвода вілєнський, а по нім були власниками села, около 1760 року чин монаший «Ксьонже Театині Львовсци». – В 1776 році купив село Теофіл Шчука за 6.000 червоних злотих, а і 1783 році продав його Янові Негребецькому львівському адвокатові, який в 1817 році перепродав село для графа Коморовського. – В 1883 році під час будови дороги на границі села Жовтанець і Ременова викопано предмети, що походили з різних епох. З полудневої границі на просторі около 200 квадратових метрів в глибині яких 60 центиметрів, викопано 64 скелети, кілька лежало в різних позиціях, решта всі на взнак побіч себе головами на всхід. У віддалі коло 50 метрів від скелетів знаходився рів один і пів метра глибокий, засипаний землею різних кольорів і різних кусків
побитого начиння і якісь добре збережені глиняні предмети, правдоподібно, прикраси для служби. Другий такий рів у віддалі від першого 50 метрів засипаний випаленою дрібною землею, неначе походила з довго тривалого огню. В тім рові знайдено також багато костей звірят і куски ґранітового каміня, якого в тій околиці ніколи не було. Знайдено також 3 предмети вироблені з глини в формі грушки і одну кам’яну кулю з червоного каменя. Місцевість, в якій викопано скелети, знайдено рови положені недалеко «замчиська» а в противній стороні була посілість за «островом». Знову в віддалі один і пів км. знаходився «курган» «коцурова могила» і, як говорив тоді переказ, була це могила козацького ватажка Коцура. – В теперішніх часах, село своїм зовнішнім положенням і виглядом нічим не відрізняється від інших галицьких сіл. Безпляновість у будові мешканевих і господарських домів-будинків «хата на хаті, вузькі й покручені вулиці, дороги, в часі дощів весною і осінню, болотисті так, що годі ними перейти. Доми будовано звичайно двокімнатні, були й більше кімнатні, але небагато. Кімнати, як правило, розділяли просторі сіни, зимою огрівали тільки кімнату, що в ній стояла піч для варення харчів, світлиці не огрівали і в часі великих морозів її не вживали. В більшості домів були дерев’яні долівки, великі вікна, літом їх відчиняли. Взимку доми ущільнювали «загатами» з соломи. Ставили доми по обох сторонах дороги, трохи дальше від неї, а при дорозі деякі господарі ставили стайні, що було неестетично для вигляду села і не практично, бо часто гноївка зі стаєн плила на дорогу, або у придорожній рів. На сільсько-господарських і кооперативних курсах, прилеґенти звертали увагу на таку аномалію, яка спотворювала вигляд села. Це завважували прогульковці, які часто відвідували село. Гноївка, цінний органічний погній для сільсько-господарських рослин пропадала марно. Село поділялося на кілька дільниць, що мали свої назви, точно визначували хто і де мешкав, що де сталося, хто помер, народився, чи якась інша трапилася подія. Середина села, яку перетинав гостинець, — битий шлях з полудня на північ, називалася «село». Цим шляхом, який лучив Львів-Камінка-Буськ, був постійний коловий рух, ним транспортували до Львова з Кам’янки, Буська і довколишніх сіл сільсько-господарські продукти, домашні тварини, кури, дрова, а зі Львова везли товарі першої потреби: нафту, сіль, шкіру, рільничі знаряддя й мануфактуру. При цьому шляху стояв дім читальні «Просвіти», споживчої кооперативи «Єдність» і громадський дім. Тут був дійсний центр культурно-освітнього й економічного та громадського життя. Тут кожного дня був рух, особливо в ранніх і вечірніх годинах, полагоджувано всякі потреби, збиралася молодь на свої сходини, проби, відвідувала бібліотеку. Старші, крім різних справ, сходилися на балачки, обговорювали місцеві і світові новини, часто голосно читали часописи. По другій стороні дороги стояла корчма, заїзд, власником якої був жид Мошко. Тут часто затримувалися, часом заночовували валки, які переїжджали з дальших околиць в одну чи другу сторону. На захід від шляху була дільниця «Мельники», а дещо на північ річкою «Тісторона». В «Мельниках» був невеличкий млин, дідича німця Генриха Кінці, порушуваний водяною енергією. Млин мав два каміни, часто в часі посухи припиняв свою діяльність. В західному гінці села в дільниці «Тісторона» на горбку стояла гарна мурована церква, яку можна було бачити з кожної сторони, вже кілька кілометрів, в’їжджаючи до села. Тут були також парафіяльні будинки і досить великий город з овочевими деревами. Коло церкви з північної сторони був просторий цвинтар в сусідстві парафіяльного лісу. Східня частина села «Кут» доходила майже до залізничного шляху, але безпосереднього сполучения з ним не мала. Це був дійсно «Кут», бо дорога тут кінчалася з останною хатою. Була ще яричівська дорога, яка вела на схід, лучилася з польовою дорогою, що йшла до недалекого місточка Яричіва. – В селі працювали культурно-освітні й господарські товариства. Мешканці села, старші і молодь, були культурні, національно свідомі і тим гордилися. В селі була школа з українською мовою навчання, організована у другій половині 19 століття. В Перемиськім Шематизмі за 1909 рік читаємо, що в той час в Ременові була двоклясова школа з трьома учительськими силами, «язик викладовий руський, дітей руських записаних 236». В часі поміж двома світовими війнами, за польської окупації, учителі у школі були Українці, управителем був Олекса Стецько, учителями його дружина і сестри Біня й Галя Козаківни. Дім мурований, вибудований при дорозі, мав просторі кімнати — кляси і мешкання для управителя. Не було подвір’я для забави дітей в часі перерв і це було від’ємною стороною положення школи. Невеликий громадський вигін був за дорогою. Діти, щоб на ньому бавитися, мусіли перебігати дорогу, а це було небезпечно. Учителі часто приготовляли здібних дітей до середніх шкіл у Львові, хлопців і дівчат. Вправді не всі вони успішно кінчили ті школи, але навіть кількарічний побут у школі був корисним, бо мав позитивний вплив на молодь….».
Далі про особу автор споминів Івана Фура дізнаємося із вступного слова до цієї книги, що її написав Андрій Качор: «.. І.Фур народився 25 лютого 1906 року в селі Вацевичі, повіт Дрогобич. По закінченні середньої школи, не маючи фінансових засобів на університетські студії, записався до Української Молочарської Школи в Стрию, яка обіцювала своїм абсольвентам працю в українській молочарській кооперації. І так сталося. Зараз же, після закінчення навчання в цій школі, Організаційний Відділ «Маслосоюзу», що його очолювали дир. Андрій Мудрик і інж. Михайло Хронов’ят (інж. Андрій Палій і Тома Котик очолювали Торговельний Відділ МС), призначив І.Фура, в серпні 1931 року, тоді молочарського техніка, зорганізувати в селі Ременові, 20 км. на північ від Львова, «Районову Молочарню». Був це новий тип великої молочарської кооперативи, що об’єднювала більшу кількість сіл, і звідси її назва. І.Фур погодився і це завдання в дуже скорому часі блискуче виконав, будучи пізніше головним директором цієї P.M. – Він спершу всеціло віддався організаційній праці, приєднюючи до P.M. 15 довколишніх сіл, а відтак, не занедбуючи своїх обов’язків у P.M., включився активно в працю існуючих усіх сільських товариств. А цими товариствами були: споживча кооператива «Єдність», читальня «Просвіта», Т-во «Сокіл», Хліборобський Вишкіл Молоді (що мав заступити господарські школи по наших селах), допомагав своїми порадами кредитовій кооперативі та Союзові Українок. А завершенням цієї суспільно-громадської праці І.Фура було заснування в 1937 році, першої української «Кооперативи Здоров’я» в Ременові, з власним лікарем, медсестрою, окремою кімнатою для хворих і аптечкою. Це була нечувана подія в нашому селі. За прикладом Ременова такі кооперативи здоров’я зорганізовано в селі Боднарові, коло Станиславова і в селі Цеблові, коло Белза, в 1938 році, а Ревізійний Союз Українських Кооператив у Львові, за старанням його головного директора, Остапа Луцького, створив для цих кооператив окрему референтуру під проводом д-р Олени Степанів (відомої хорунжої УСС і старшини УГА). – З цієї монографії про село Ременів наглядно бачимо, що так звані «молочарські техніки», такі як І.Фур (академічну освіту дипломом інженера-аґронома І.Фур завершив щойно в Німеччині, в УТГ1, в 1948 p.), були не тільки фахівцями для вироблення «доброго масла» для «Маслосоюзу», щоб здобути для українських молочарських виробів місцевий і заграничний ринок збуту цих продуктів, але це були рівночасно високої кляси громадські діячі в системі цілого організованого громадського життя в Західній Україні. Вони, разом з провідниками наших крайових кооперативних централь («Центросоюз», «Маслосоюз», «Центробанк» і «Народна Торговля» під проводом Ревізійного Союзу Українських Кооператив) і Повітових Кооперативних Союзів, у тісній співпраці з центральними і повітовими товариствами «Просвіти», «Сільського Господаря», «Рідної Школи», не згадуючи інших менших товариств, практично будували цю другу економічну стіну в нашій національній піраміді, яка фактично стала фундаментом цілого нашого суспільно-громадського життя в Західній Україні між двома світовими війнами. – І з того пункту бачення треба розглядати працю І.Фура про село Ременів, одне з кращих сіл Західної України. Вона показує нам, як виглядало наше село не тільки в неділю, чи в часі різних національних свят, у святочній одежі, але як воно виглядало зблизька, як воно жило, працювало і розвивалося в щоденному змаганні за своє буття. На цю тему, на жаль, не маємо багато праць. – Праця інж. І.Фура — це цінний матеріял для наших істориків і суспільно-громадських діячів, які студіюють суспільно-громадське, а зокрема економічно-кооперативне життя галицьких українців між двома світовими війнами, під польською окупацією. Як відомо, Польща, всіма законними і беззаконними засобами, включно з «пацифікацією» в 1930 році, змагала до асиміляції українців, а українці в тому часі, під проводом кооператорів, зуміли створити, свою окрему «кооперативну республіку», яка була прикладом для самих поляків, як треба організувати і вести кооперативну працю. – Мені приємно, що мій довголітній друг по кооперативній праці, інж. І.Фур, звернувся саме до мене, написати це вступне слово. Це гарна праця, яку поручаю нашій громаді, а зокрема нашим друзям-кооператорам, які можуть бути горді, що наша спільна праця, яку ми вели під гаслом: власними силами до Добра й Краси, не пропала. І вірю, що наш кооперативний досвід напевно використають у найближчому часі наші Сестри і Брати в Україні, що дай Боже!».
Між іншим, якраз автор вступного слова до книги Івана Фура Андрій Качор є автором іншої доволі цікавої статті у газеті «Краківські вісті» від 30 січня 1943 року п.н. «35-ліття праці «Маслосоюзу»: «…Сила «Маслосоюзу» і цілої української кооперації взагалі, молочарської зокрема, скривалась в її організованості, карності, підпорядкуванню свому кооперативному проводові та в солідній і пляновій господарській праці… Сучасне молочарство — це дитина останніх двох десятків літ XIX. ст. Розвій молочарства тісно зв’язаний з технічним винаходом і удосконаленням молочарського машинового устаткування, впершу чергу кружлівки, зокрема з розвоєм природничих наук — мікробіології. Першу кооперативну молочарню засновано 1882 р. в західній Ютландії — Данії. За данським прикладом пішли швидко й інші народи Европи, між ними одно з кращих місць зайняли й ми, з нашим кооперативним молочарством… Найбільшим здобутком української молочарської кооперації було те, що вона власними силами, без ніякої чужої допомоги, дійшла від маленьких сільських молочарень до великих, частинно вже змеханізованих молочарень, кладучи в цей спосіб основи під сільсько-господарський промисл. З кінцем 1938 р. було вже 5 Р. М. вповні змеханізованих, тобто таких, що крім механічного виробу масла мали ще заінстальовані апарати до пастеризації сметани, 12 Р. М. частинно змеханізованих, себто таких, що переводили виріб масла в комбінованих масницях з механічним погоном, а багато Р.М. розпочали підготовні праці до Mexaнізації… Крім цього «Маслосоюз» дбав за постійний фаховий вишкіл працівників Районових Молочарень, вдержуючи з тією метою молочарську школу в Стрию і улаштовуючи безліч різних фахових курсів. Для розроблення і поширення ідеї кооперативного молочарства видавав окремий журнал-місячник … Стан української молочарської кооперації в Галичині тепер такий: а) 137 районових молочарень, в тому: 1) Р.М. на доставу повного молока до міст 20, 2) Р.М. на виріб масла 114 і 3) Р.М. на виріб сиру 3. Ці молочарні ведуть такі підприємства: 1) змеханізованих маслярень 5, 2) змоторизованих маслярень 22, 3) маслярень з ручним виробом 88, 4) сироварень 3, себто разом 118. Крім цього «Маслосоюз» має ще власні підприємства для перерібки молока, а саме: 8 міських молочарень і 2 сироварні. Всі Р.М. обіймають своєю діяльністю 3.321 сіл на території галицької області. Крім цього на терені краківської області діє 27 Р. М., а на терені люблинської області 17 Р. М….».
Більше про Іван Фура, його походження, родину, юнацькі роки та діяльність довідуємося із його ж книги «Ременів, село моєї молодости і праці. – Спомини»: «…Моє родинне село Вацевичі, тепер Залужали Дрогобицького повіту, розміщене з північної сторони у віддалі 6 км. від Дрогобича. В селі жило біля 130 родин, із того одна третина римо-католики, які до першої світової війни говорили по українськи, зберігали ті самі українські звичаї, ходили до нашої гр. кат. Церкви, ховали мерців на нашому цвинтарі і належали до наших церковних братств і товариств. Були ще три жидівські родини, мали вони свої малі господарства і коршми. В 1924 році графиня Марія Тарновська віддала кількадесять моргів землі для новоствореної римо-кат. парафії, вибудувала костел і парохіяльні будинки. З того часу село розділилося на два різнонаціональні табори. Пішла сильна польонізація на римо-католиків а дальше і на українське населення. Село мало гарну муровану церкву, Перенесення мощів св. отця Николая і гарні та простірні муровані парохіяльні забудовання. Парафія разом з присілками начисляла 906 парафіян. Церква збудована в роках 1900/04 за тодішного пароха о. декана Пастернака, батька археолога проф. Ярослава Пастернака. У селі Снятинка була дочерна церква св. отця Николая, дерев’яна, збудована 1867 року, начисляла 994 парохіян. В 1911 році парафію у Вацевичах перебрав о. Микола Іванусів і перебув у селі до своєї смерти в 1961 році, тобто повних 50 літ. Село зберігало українські традиції та звичаї, строго їх практикувало під час різних родинних і релігійних свят, як весілля, христини, похорон чи під час свят Різдва Христового, Великодня, Івана Купала, Андрея і інших. – Польська меншість різними штучками, або шахрайством старалася рядити в селі, шахрувала вибори до громадської ради, чи до державних установ сойму і сенату. По їх стороні стояла поліція і повітова влада. Така політика сусідів активізувала українську сторону за свої права, підносила національну свідомість і об’єднувала українських громадян. – В 1923 році польські улани перевели в селі і сусідніх селах пацифікацію. Найбільше потерпіли Михайло Фур, колишній війт за української держави, Микола Дідух і Михайло Бушта. В селі успішно працювали культурно освітні товариства, читальня «Просвіти», «Рідна Школа», Сільський Господар і ін. Отець Микола Іванусів був провідником культурно освітньої праці української громади, за це часто, на денному порядку були адміністраційні переслідування, грошеві кари, за листування з адміністрацією українською мовою, виготувлювання українською транскрипцією прізвищ у метриках, за патріотичні проповіді в церкві і на різних зібраннях громадян. Та отець не здавався, послідовно обороняв права свого народу і своїх парохіян. В часі поміж двома світовими війнами, за польської окупації зі села вийшло кількох інтеліґентів, що покінчили середні і дехто високі студії і в часі побуту в селі працювали в культурно освітніх і сільсько-господарських товариствах. Ярослав Іванусів, інженер лісівник, Надія Іванусів, учителька, Іван Фур, кооператор, о. Іван Данилків, (замордований під час першої окупації західньо-українських земель совєтами), Михайло Василик, правник, Мирослав Чаповський, інженер і доктор лісових наук, Олесь Дідух і Володимир Косик абсольвенти української гімназії ім. Івана Франка в Дрогобичі. Володимир Косик уже на еміґрації в Парижі осягнув два наукові докторати в УВУ і другий в Сорбоні, успішно оборонив дня 22 жовтня 1979 року на тему «Політика Франції щодо України в 1917/18 роках». Професорська комісія визнала працю дуже вартісною і Університет Сор бона опублікував її друком. Володимир Косик, молодий і багато надійний науковець-історик, син сестри автора тих споминів. Володимир Косик є істориком, публіцистом, журналістом і професором УВУ, УКУ, та Національному Інституті східніх мов і цивілізацій при Паризькому університеті. Крім тієї праці досліджує архіви Франції, Німеччини і є автором «Націонал Соціялістична Німеччина і Україна», франзуцькою мовою. Автор багатьох статтей і праць про Україну, які появилися різними мовами. Одну з більших його праць «Україна XX стол.» перекладено в Москві на російську мову і поміщено її в Збірнику «Українське Питання». В тому Збірнику є ще статті Руденка і Чорновола… Хлоп’ячі роки проминули в родинному селі, Вацевичах (тепер Залужани) Дрогобицького повіту. В селі була одноклясова школа, учителькою була Полька, вчила нас дітей руської мови і польських пісень. Пригадую ще сьогодні, як ми малі співали в школі «як то на воєнце ладнє, кєди улан з коня спаднє» тоді я невглиблювався в слова і зміст пісні, але пізніше, коли дозрів зрозумів польський патріотизм, яким Поляки виховували свою молодь. Вояк, що паде з коня забитий чи ранений, не є жадною трагедією, а щастям, що згинув за батьківщину. – У школі відбувалася наука, рано для третої і четвертої кляси, а по полудні для першої і другої кляси. Дім був парафіяльний з одною залею для навчання дітей і двома кімнатами, мешкання для учителя. Дім вибудований при дорозі, немав подвіря, на перерві діти вибігали на дорогу і бавилися в поросі. Релігію вчив о. Микола Іванусів. Ми любили, як він приходив до кляси, вчив нас молитов, релігійних пісень і катехизму. Хто добре відповідав діставав цукорка. – Моя родина була: батько, мати, дві сестри старші і дві молодші, я одинокий син. Одна з молодших сестер прожила тільки 10 років. Господарка не була велика, дві-три корови, один часом два коні, одна свиня (казали паця), тузін чи два курей і обов’язково пес і кіт. Мешкальний дім, критий соломою, мав одну кімнату, просторі сіни й комору. Пізніше батько добудував ще одну кімнату, а дім покрив черепицею. Збоку стояла стайня, стодола і шопа на господарські приладдя. Будинки були обгороджені деревляним парканом, з полудня і заходу. Зараз за парканом були орні поля графині Тарновської, зі сходу наш великий город з овочевими деревами, а дальше на схід і полуднє, аж до річки Бар тягнулися сіножати поодиноких господарів. Я любив найбільше коней і пса, кота гонив від себе. Часто я сідав на коня їхав на пасовисько, часом переганявся з іншими хлопцями. Мама сварила, що перемучую коня, а він мусить мати силу, щоб робити в полі. – Найкраще було весною і літом, коли ми босі бігали, бавилися різні забави, часом пустували, вибирали з пташиних гнізд яйця, наставляли сітки і ловили горобців. Голубів і кріликів батько не позволяв тримати, а я дуже хотів їх мати. – Мені було несповна 8 років життя, як почалася перша світова війна 1914 року. Галичину зайняли російські війська. В мойому родинному селі, на вигоні, таборувала кіннота. Недалеко нашого дому була полева кухня. Ми – малі хлопці, часто туди бігали, діставали сухарі, цукор, а часом і гарячу страву. – Одного разу прийшли до хати два старшини, мама була сама з малими сестрами, тато працював в саду. Вони хотіли купити свіжого молока і яєць. Мама просила прийти під вечір, як видоїть свіже молоко. Старшини розглядалися по хаті, звернули увагу на образ Тараса Шевченка, який висів на стіні. Тарас Шевченко був в кожусі, шапці, з вусами. Вони щось зі собою говорили, а тоді звернулися до мене: «Мальчик, хто то висить»? – і вказали на Тараса. Дідо Тарас, відповів я, він любить дітей і пише для них байки. Добре усміхнулися старшини, погладили мене по голові, дали кілька цукорків і запиталися де є тато, вони хотіли б з ним
поговорити. «Заклич тата Івасю», сказала мама. «Тату, пани чекають на вас, Ідіть в хату. Тато прийшов, а я прилучився до хлопців, що бавилися у військо. – Кожного дня рано й вечером ми діти молилися, а коли хтось з нас положився спати без молитви, то родичі будили і наказували молитися. В часі молитви я оглядав образи, до них молився. Найбільше я молився до св. Миколая, він приносив дітям дарунки й цукорки. Тато казав молитися за діда Тараса, бо він помер. Вечером на стіні не було діда. «Тату, діда Тараса нема, хто його взяв?». «Не журюся, дідо буде». Дні минали і я забув за діда. – Австрійська армія та січові стрільці вигнали Москалів. Австрійський уряд перевів другу мобілізацію мужчин до армії, під яку попав і мій батько. Він воював до весни 1918 року. Кілька днів пізніше я побачив на стіні діда Тараса, того самого, що був колись, з радости крикнув: «Дід Тарас». Тоді батько нам розказав, що російські старшини, які колись приходили до нас, були українці такі, як ми, вони любили діда Тараса також, а його не любили Москалі, карали тих людей, що його образ мали в хаті, тому радили сховати Тараса, щоб не мати неприємности. Тепер москалів нема і Тарас може бути разом з нами. Ми малі діти не розуміли, чому москалі бояться і нелюблять Тараса, хоч вони мають військо, а дідо Тарас помер. «Будети великі, тоді зрозумієте, відловів батько. – Як батька взяли до війська, мама лишилася сама з малими дівчатами, я мав вже 9-ий рік, був одинокий «мужчина» на господарстві уважав, що я можу все робити, їздити кіньми, орати в полі. Коні були високі, а я малий, щоб на них заложити шлеї я кидав на землю трохи сіна і коли кінь схиляв голову по сіно, я скоро закладав на шию шлею, звичайно мама мені помагала. Часом для спокою, щоб мене вдоволити, мама позволяла мені провадити кіньми, але все сиділа біля мене. Сусідські, дещо старші хлопці від мене, часто вечорами, часом на цілу ніч їхали з кіньми на ніч, на пасовисько. Коні паслися а хлопці з вечора палили огонь, пустували а потім лягали спати. Хтось один пильнував коней, вартівники чергувалися. – Я просився в мами, що поїду «наніч» з нашим конем і було великою радістю, коли мама дала свою згоду. З вечора було весело, хлопці пекли бараболю в огні, кожний з нас дістав по дві спечені, гарячі бараболі, ми солили і їли їх зі смаком. Вже було пізно, коли ми лягали спати. – Рано, коли сонце почало сходити, хлопці посідали на коні і поїхали до дому, будили і мене, але я не хотів вставати. Мій кінь пішов також до дому. Сонце було вже високо, як мама збудила мене і запитала: «А де кінь Івасю»? Я оглянувся, коня не було, але мама мене заспокоїла, сказала, що кінь вже в дома. Більше я вже не їздив «наніч» з конем. – В часі війни було тяжко дістати такі товарі, як цукор, каву, чай, мило і інше. Принагідно мамі вдалося виміняти за яйця 2 кґ. цукру, сховала його на свята. Я любив нишпорити всюда і одного разу знайшов той цукор, був він в кістках, легко можна було його носити в кишені, ссати, як цукорки. Помалу я його виносив, частину з’їв, решту міняв з хлопцями за забавки. Хлопці й дівчата мене любили, завертали мої корови, як вони робили шкоду, а за це я їх обділював кісткою або двома цукру. Та шило вилізло з мішка, мама довідалася, що я «торгую» цукром, його у сховку вже майже небуло. «Івасю, де подівся цукор»? Я ще не вспів відповісти, як дістав різкою по м’якому місці, та я не чекав на більше різок, вибіг з хати, було вже темно на дворі і я скоро видрапався на високу тополю, що стояла з боку коло паркану. Мама ходила навколо дерева, сварила, обіцяла добре мене вибити, наказувала злізти, але я сидів тихо, не відзивався. Так миуло близько пів години і мама злякалася, що я можу на дереві заснути і впасти на землю. Зі сварливого тону, мама перейшла на лагідний, почала просити, щоб я зліз, обіцяла, що не буде бити. «Як не будете більше бити, то я злізу». Мама не била, але читала мені науку: «як ти міг таке зробити»? Тато приїде на відпустку, я ховала для нього і нас всіх, а ти виносив, роздав хлопцям і дівчатам. Я клякнув почав молитися, мама втихла, а я того вечора довго молився. – В сусідстві був швець, ще молодий, я часто туди забігав. Був у нього молоток, цвяхи, обценьки, таке все цікаве, цвяхи можна забивати в дерево, обценьками їй витягати, забивати кілки. Мені ця робота дуже подобалася і я постановив бути шевцем. Мама не противилася, дала свою згоду, навіть просила шевця, щоб учив мене шевського ремесла. Кожного дня, кілька годин я вчився шевства, замітав кімнату, складав шевські приладдя, рівняв цвяхи, пробував направляти старі чоботи, добрі направляв сам швець. – Літом 1916 року приїхав на відпустку з війська тато, привітався зі всіма нами. Мама й сестри були раді, веселі, що тато здоровий, приїхав на два тижні, поможе в господарці, а я чомусь думав, що треба плакати і заплакав з початку тихо а потім в голос, всі присутні розсміялися, тато погладив мене по голові, надів мені свою військову шапку. «Дивися, який ти жовнір, а жовніри не плачуть». – «Шевцем ти не будеш», – сказав батько, коли я похвалився, що вже вмію забивати кілки і латати старі чоботи, «ти будеш паном», підеш до школи в місті….».
У часописі українців Америки «Свобода», (Н.Дж, США) за вівторок 4 лютого 1992 року (ч.22) на сторінках 2-3 читаємо рецензію на книгу інж.Івана Фура «Ременів, село моєї молодости і праці. – Спомини» авторства видатного лікаря, прозаїка й публіциста Юліяна Мовчана (*19.02.1913-†06.01.2002, США) п.н. «Цікаві спомини», в яких він, зокрема, пише: «…Хоч із зрозумілих причин, в українській діяспорі з кожним роком усе менше появляється у світ україномовних книжок, проте, на щастя, ще є серед нас особи, які, бажаючи залишити для наступних поколінь цікаві і важливі документи з нашого минулого, пишуть і видають свої праці. До таких безумовно належить недавно видана вищеназвана праця інж. Івана Фура. Але перед тим, як подати, що він написав — бодай дещо з його біографії. Тепер уже 86-річний Іван Фур належить до непересічних суспільно-громадських діячів української спільноти — спочатку на рідних землях, а потім, після Другої світової війни, на американській землі. Народжений у селі Вацевичі, повіт Дрогобич, в бідній селянській родині Михайла та Марії Фурів, після закінчення середньої школи не маючи фінансових можливостей, щоб оплатити університетські студії, він записався до Української молочарської школи в Стрию, яка обіцяла своїм абсольвентам
працю в українській молочарській кооперації. І хоч академічну освіту — включно з дипломом інженера-аґронома Іван Фур завершив щойно в Німеччині 1948 року, проте праця у «Маслосоюзі» виявилася дуже позитивною і корисною не тільки для нього особисто, але також і для української спільноти взагалі. Завершенням цієї праці Фура було заснування у 1937 році першої української «Кооперативи Здоров’я» у Ременові. Як він пише, — «це була нечувана подія у нашому селі, бо за прикладом Ременова такі кооперативи здоров’я було зорганізовано також в інших селах Галичини. Опинившись на еміґрації в Огайо (Клівленд), інж. Фур і тут не припиняв своєї суспільно-громадської діяльности, хоч, звичайно, не в тих самих ділянках, як то було на рідних землях. Будучи власником крамниці продуктів, він одночасно займався активною культурно-освітньою та суспільно-громадською діяльністю — в тому числі на різні роки бувши організатором та головою «Рідної Школи», головою місцевого відділу Українського Народного Союзу, заступником голови «Самопомочі», в Пласті, НТШ, релігійних організаціях та інших. Має дві донечки — Мирославу та Марію, з яких Мирослава є дружиною д-ра Богдана Футея, який тепер працює федеральним суддею у Вашінґтоні. – Чому Ременів є центральним пунктом інж. Фура споминів — зрозуміло. Це до того села розташованого в 20 км на північ від Львова, Організаційний Відділ «Маслосоюзу», що його очолювали дир. Андрій Мудрик та. інж. Михайло Хронов’ят призначив у серпні 1931 року — тоді молочарського техніка І.Фура організувавти в селі Ременеві «Районову Молочарню». Але у відміну від інших, це був новий тип великої молочарської кооперативи, що об’єднувала більшу кількість сіл. І.Фур вже в скорому часі блискуче виконав своє завдання, ставши пізніше головним директором Районової Молочарні. Крім того, як вище було згадано, в 1937 році в тому ж Ременові він зорганізував першу українську «Кооперативу Здоров’я» із власним лікарем, медсестрою, аптечкою та окремою кімнатою для хворих. Якщо врахувати, що голова родини, вписуючись до членства Кооперативи здоров’я, платив вписового 2 зл. уділу — 10 зл. та 6 дол. річно, то лише за 0,50 зл. місячно всі члени родини могли діставати безкоштовну лікарську опіку, перевірку здоров’я приписання потрібних ліків. Лише за ліки члени родини повинні були платити окремо. (Шкода, що щось подібного в справі здоровоохорони і досі не запроваджено в ЗСА…)/ Село Ременів є місцем народження, як довідуємося із споминів І.Фура, багатьох громадян, які були активними діячами українського визвольного руху. З таких треба згадати Романа Сушка (1894-1944) — найближчого співробітника полковника Євгена Коновальця. Він був військовик, поручник 2-ої сотні УСС, учасник боїв на Маківці та Лисоні, співорганізатор, а пізніше полковник Січових Стрільців на східніх землях України, командир 2-ої бриґади у Другому зимовому поході під командуванням отамана Ю.Тютюнника. Був проти розколу ОУН (1940) і залишився членом ОУН полковника Андрія Мельника. Від 1941 року перебував у Львові і там підступно його вбили 12-го січня 1944 року. У Ременеві також народився Василь Бень — педагог, директор школи ім. Маркіяна Шашкевича у Львові та Усусус. Арештовани й і замордовани й НКВД у Львові 1941 році. І далі Антін Ковалишин — абсольвент філії Української академічної гімназії у Львові. Згинув в лавах УГА в обороні Львова і похований на цвинтарі в Ременові. Д-р Іван Іванець (1893-1945) — маляр, графік, ілюстратор переважно стрілецьких видань «Червоної Калини», голова Спілки
Українських Образотворчих Мистців у Львові. Інж. Михайло Караван — аґроном, кооператор, директор Ременівської Молочарні, і спортовець, співак. Родом з Ременова дружина І.Фура — Стефанія Тис-Фур — була активною в культурно-освітніх товариствах села, очолювала кілька років гурток Союзу Українок, організаторка днів Матері, Героїнь, Лисі Українки та інших. Недавно померла в Клівленді. Але, як і можна було сподіватися, суспільно-господарча активність Івана Фура серед української громади все більше почала не подобатися польським окупантам. У таких випадках ворог вдається до своєї улюбленої методи — ізолювати немилу для нього особу від народу. На весні 1936 року І.Фура польська поліція заарештовує під видуманим, бо нічим не підтвердженим обвинуваченням, що він, Фур, підпалив шопу жида Мошка. Майже три місяці авторові довелося поневірятися в тюрмі у Львові при Казимирівській вулиці. Там його посадили до келії, в якій серед 18-ти в’язнів, був також генерал Роман Шухевич… – Отаким був інж. І.Фур і в такому «дусі» він написав свої спомини. Як влучно зазначив у «вступному слові» Андрій Качор, «праця інж. І.Фура — це цінний матеріял для наших істориків і суспільно-громадських діячів, які студіюють суспільно-громадське, а зокрема економічно-кооперативне життя галицьких українців між двома світовими війнами під польською окупацією. Як відомо, Польща всіма законними і беззаконними засобами — включно з пацифікацією у 1930 році змагала до асиміляції українців, а українці в тому часі під проводом кооператорів, зуміли створити свою окрему «кооперативну республіку», яка була прикладом для самих поляків як треба організувати і вести кооперативну працю»…».
Цікавим, як на мене, є розділ книги інж.Івана Фура п.н. «В келії з генералом Романом Шухевичем», в яких автор споминів, зокрема, пише: «В місяці червні 1936 року, відбувався у Львові процес Степана Бандери, якого привезли до Львівської тюрми з Варшави, разом з іншими політичними в’язнями, що були замішані в убивстві польського міністра Пєрацького, який згинув від куль боєвика ОУН Гриця Мацейка 16 червня 1934 року, на вулиці Варшави. Щоб зробити місце у львівській тюрмі, мене і інших в’язнів перенесли з поодиноких на спільну келію. Я попав до келії на першому поверсі в якій сиділо 18 в’язнів посполитих і 5-ох політичних. У дверях келії мене привитав Роман Шухевич, запитався чи я політичний, а коли я потвердив і назва своє назвисько, він привитався і сказав, що вони знають про мене. Запізнав мене з іншими в’язнями, нажаль забув я всі прізвища. Роман Шухевич був командантом політичних в’язнів, а «посполиті» мали свого команданта, одні з другими жили у згоді, першенство мали політичні, кімнату чистили посполиті. – Щойно вечером я побачив, що Роман Шухевич був провідником всіх в’язнів українців, що сиділи в тюрмі, «грипси» зі всіх вікон йшли до нашої келії, їх відбирав Роман Шухевич, на них відповідав, висилав свої доручення і накази. Ми пильнували капів, інші помагали йому при відбиранні і висиланні листів. – Я перший раз у тюрмі і щойно тут на спільній келії, почав вчитися тюремного життя, а було воно цікаве, мало свої неписані закони і звичаї, які придержували всі в’язні, політичні і посполиті. Солідарність обов’язувала всіх мешканців келії, донощицтво було строго каране, «всі за одного, один за всіх» було засадою. В’язні порозумівалися «ґрипсами», які передавали вікнами, при помочі мітел і шнурків, а «ґрипси» писали на бібулці до папіросів. Також стуканням у стіну до другої кімнати, але треба було знати тюремну азбуку, подібну до азбуки Морзе. Тієї азбуки почали вчити мене, але я її не навчився, бо не стало часу. –
На спільній келії було приємніше життя в тюрмі, все з кимсь говорив, в’язні мали книжки з бібліотеки, можна було їх читати, деякі мали побачення чи переслухання, все приносили свіжі новини. Роман Шухевич кожного дня діставав з дому добрий обід, він його ніколи сам не їв, половину обіду віддавав по черзі, комусь з політичних в’язнів. Мені припадало раз в тижні з’їсти половину доброго обіду. – Роман Шухевич в товаристві завсігди створював прихильну атмосферу, легко здобував довіря і приятелів. Був добрим спортовцем. навіть в тюремній келії не занедбував і кожного рана вправляв руханку. Точний і солідний в полагоджувані обов’язків, полагоджував їх змісця не відкладав на пізніше. – Добрий промовець, говорив спокійно, арґументував переконливо, не підносив голосу і ніколи не виходив зі себе. Слухав противника уважно, принимав його аргументи, або наводив додаткові свої. – Ніколи не марнував часу, багато читав а у вільних хвилинах підспівував українські мелодії, особливо стрілецьких пісень. – Роман Шухевич був надзвичайно товариським, гуманним, достаним, добрим христіянином, вечером і рано завжди молився, в нього на шиї все був хрестик. – На півгодинний прохід ми ходили разом, всі з келії, ходили двійками, коли перед тим, я ходив сам і не вільно було мені з нікнм говорити. – На прохання батька д-р В.Старосольський поробив старанні, щоб суддя приспішив слідство. Прокуратор перевів доходження ві місці в Ременові, шукав доказів і свідків моєї вини, але таких знайшов. Жиди не маючи доказів, відмовилися свідчити проти меж Слідство уморено, одного дня після тюремного обіду мене викликали з речами, дали звільнення, відчинили браму і пустили на волю. Всі співв’язні припускали, що йду на волю, тому ми щиро попращалися. Було жаль пращатися з друзями недолі, за тих два чи три тижні ми вже стали приятелями, взаємно собі помагали, свобідн: щиро зі собою говорили і спільно ділили нашу долю. Знаючи тюремні відносини, особливо харчові, я пообіцяв Романові Шухевичеві і друзям, що з волі передам їм пакунки з харчами і свою обіцянку виконав, передав два пакунки, хліб, масло, ковбасу і шинку. – Зі мною звільнено також Івана Ковалишина, разом ми вийшли з тюрми, я пішов на вулицю Руську до фризієра, а звідси на двірець Підзамча. Потяг відходив на Камінку Струмілову біля 4 год. по полудні. В Ременові привитали нас щиро і радісно. – Праця в молочарні йшла менш більш нормально, робітники були добрі, знали свою роботу, наглядав над нею Михайло Саляк, старший робітник, на молочарстві визнавався, мав велику практику. Багато важливих справ лишено, занедбано організаційну сторінку і мені прийшлося це все надоганяти та полагоджувати. – Провокація проти мене, яку хтось разом з поліцією заплянував не вдалася. Що це була провокація, свідчить багато доказів. Огонь постав в день в часі найбільшого руху в тій околиці, а не в ночі, як люди спали. Всі предмети, які поліція знайшла, були такі, які ми вживали в молочарні, щоб кинути підозріння на мене, як директора молочарні і
пошкодити доброму імені української кооперації. Поліцай з’явився рано, щоб бути свідком огню. – Другий раз посадила мене польська поліція в тюрму в місяці жовтні 1938 року. Тоді поліція виарештувала всю активну молодь повіту і Львова боячись української акції у 20 ліття Листопадового Чину. – В Ременові арештувала поліція більше молоді, Стефана Ковалишина, голову товариства «Сокіл», його двох братів Василя і Івана, ще кількох, яких призабув. Арештували також братанка полковника Романа Сушка, Стефана Сушка, жонатого з дочкою тодішного солтиса громади, Михайла Якимова. Пересидів з нами два дні в поліційнім арешті в Яричові Новім, а як нас забирали до тюрми у Львові, поліція його звільнила, за старанням тестя. Стефан замість подякувати тестеві, що врятував його перед тюрмою, зробив тестеві викиди, на що і пощо робить з него «гіршого» українця, чому тамті, що пішли в тюрму, є ліпші українські патріоти, а він має бути гіршим? – Таке наставления і думання було в тодішньої сільської молоді. Щоб бути «добрим українцем», треба було хоча б раз, навіть коротко, посидіти за Україну в польській тюрмі. – Суддя списав протокол. Причина арешту — член ОУН. Я заперечив, членом ОУН не є, але заперечення не мало значення. Тим разом я попав на спільну келію, було нас понад 20 в одній кімнаті, багато політичних, головно сільської молоді з Угнівщини і самого Угнова, що сиділи за якісь протипольські акції у свойому районі. – Пам’ять не зберегла їхніх прізвищ. Пригадую, що сидів молодий, вже жонатий, швець інтеліґентний з Угнова. Наші ліжка були разом, на прохід ходили разом, стали приятелями. Він любив багато говорити і розказував про різні протипольські акції, які вони робили в селах Угнівщини. Одного разу хлопці вивісили на церкві в Угнові український національний прапор, церква висока, прапор висів майже тиждень, бо не було кому його зняти. – В 1939 році, коли я втікав перед «визволителями», зайшов до нього в Угнові і він перевів мене через річку Солокію на другий бік. – Всіх молодих і свідомих хлопців Ременова, що залишилися на місці, НКВД виарештувало і замордувало в тюрмі Львова. – З Романом Шухевичем я стрінувся ще раз в 1942 році в місті Грубешеві на Холмщині, куди він приїхав полагодити, якісь справи. Мав він в Грубешеві багато своїх прихильників, однодумців і приятелів. – Ще як учня гімназії мене втягнено в члени УВО, пізніше ОУН. В 1932 році я перестав бути активним членом ОУН, тому, що не погоджувався з кличем, «чим гірше, тим краще для визвольної справи». В тому часі я вже працював у молочарській кооперації, бачив економічну нужду нашого села, лихварське використовування нашого селянина, а клич був спрямований проти розбудови української кооперації. – В 1940 році, коли в ОУН наступив розкол, мельниківці, бандерівці і ті дві групи взаємно себе поборювали і винищували, я перестав бути симпатиком ОУН, залишився безпартійним, визнаю демократичну систему, свободу слова і думки, а внутрішню боротьбу поміж партійними групами, особливо тут, у вільному світі, уважаю деструктивною і шкідливою для наших визвольних змагань, для виховання молодого покоління, для розвитку української науки і культури….».
При кінці своїх споминів св.пам. інж. Іван Фур, підсумовував: «…Культурно-освітній і кооперативний рух, на західно-українських землях у межах польської держави, по першій світовій війні, був викликаний невідрадними соціяльними і політичними відносинами, які силою накинуто нашому народові польським окупаційним урядом. – Замкнений доступ до державної праці українській фаховій інтеліґенції і робітництву, перенаселення села, парцеляція поміщицьких маєтків тільки для спроваджених зі заходу Поляків, це все об’єднувало національні сили, для власної самоохорони і самодопомоги. Здоровий інстинкт і народна амбіція підказували провідній верстві народу не опускати рук, організувати всі здорово моральні сили народу для боротьби за власні духові й моральні цінності. – На руїнах першої світової війни відновляють свою діяльність центральні культурно-освітні, господарські й кооперативні організації, Просвіта, Рідна Школа, Сільський Господар, Маслосоюз, Центросоюз, РСУК, жіночі, молодечі та спортові товариства. – Найбільш динамічний ріст у той час виявила українська кооперація усіх видів і усіх ступнів, добре організована у своїх централях і контрольована своїм РСУК. Наймолодшою віткою в системі кооперативного руху, на західно-українських землях були Кооперативи Здоров’я. Їх виникнення було обумовлене потребою ратувати й охороняти народне здоров’я, яке було занедбане, ним ніхто не цікавився і про него не дбав. – Український кооперативний рух, на західно-українських землях, поміж двома світовими війнами, виявив подивугідну організаційну і торговельну дисципліну, зібрав власними силами і власною працею сотні мільйонів кооперативного майна, створив варстати праці для тисячів працівників. – В тій великій будівлі українського кооперативного руху чільне і почесне місце займала молочарська кооперація, яка разом зі Сільським Господарем вчила нашого господаря нових метод праці, раціональної й інтензивної господарки. – Цю велику кооперативну будівлю творив весь український народ, усі його прошарки…»
Підготував Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області