Вже ні для кого не секрет, що росіяни планомірно та методично нищать нашу освіту. Виші, школи, дитсадки – все це опинилось під прицілом окупантів.
Звісно, зараз навчальний процес проходить дистанційно. Два роки карантину привчили до подібного темпу. Але як вчителям та викладачам вдається організувати навчання? Що вони думають про відбудову своїх шкіл чи вишів? З якими труднощами їм доводилось зіткнутися після вторгнення? Перед вами – історії п’ятьох харківських освітян, чиї навчальні заклади зазнали руйнувань з боку окупантів.
Таке враження, що конструкції погнув велетень
«В липні російська ракета «Іскандер» потрапила в найбільший та найновіший корпус університету на вулиці Валентинівській – згадувала докторка політичних наук, професорка Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди Галина Куц. – Там було багато хороших лекційних аудиторій, багато обладнаних лінгафонних кабінетів. Тому що там знаходився факультет іноземних мов, дуже потужний. У нас там і мову фарсі вивчають, і іврит, і, звичайно, європейські мови. Звісно, що зараз все було знищене. В мене взагалі складається враження, що вони били по пам’ятнику Сковороді. Бо за ним знаходились великі лекційні аудиторії. Вони знищені повністю. Відновити їх неможливо. Частину корпусу взагалі, мені здається, потрібно знести. Інша частина більш-менш, там залишились аудиторії. Мене особисто вразило що Сковорода залишився цілим. Як і бюст Шевченка на українському факультеті. А в знищеній бібліотеці – фаянсова фігурка Ісуса Христа».
Десь 7-го березня снаряд потрапив в гуртожиток на Олексіївці. Там ще лишались студенти, які не змогли виїхати. Зайнялася пожежа. Але рятувальні служби не змогли приїхати – місто тоді сильно обстрілювалося. Студентам довелося боротися з вогнем самостійно. Вони викидали свої речі та документи з вікон, використали всі вогнегасники, тушили вогонь снігом, коли ті позакінчувались. В якийсь момент їм довелося навіть розкрутити батареї, щоб водою погасити полум’я. В місті тоді не ходив громадський транспорт. Одному зі студентів Галини навіть довелося пройти з Олексіївки до вокзалу пішки – причому в літній куртці, адже інші речі згоріли. Це при тому, що березень минулого року виявився неймовірно морозним.
Звісно, після 24 лютого ніхто вже не навчався, а викладачі пішли у вимушену відпустку. Але з 1 квітня вони мали розшукати своїх студентів. Викладачів також проінструктували щодо того, як спілкуватися з тими, хто опинився в окупації. Зокрема викладачі мали завжди бути зв’язку – в будь-який день тижня та пору доби. Одна зі студенток Галини сказала: «Краще б мене тато не забирав з Харкова, бо потрапила в окупацію». Вона певний час була недоступною, адже в Козачій Лопані відключили мобільний зв’язок. Для того, щоб надіслати повідомлення, дівчині доводилось йти в поле за три кілометри від дому. Ну а влітку співробітникам вишу стало зрозуміло, що в опалювальний сезон він не зможе працювати ефективно.Тому вирішили було почати навчальний рік 15 серпня. Що було, до речі, хорошою ідеєю – коли росія почала влаштовувати ті енергоколапси, студенти вже поздавали сесії.
«Частину будівлі на Валентинівській можна відновити, – розповіла Галина Куц. – Вона більш-менш. Але там, де лекційні аудиторії – це просто неможливо. Необхідно перебудовувати цю частину будівлі. Таке враження, що конструкції погнув велетень. І якщо офлайн-навчання буде відновлюватися, я просто не знаю, де буде викладання. Бо корпуси в центрі в нас невеличкі. На минулій вченій раді ректор нам говорив, що дуже довга процедура подання інформації на відновлення. Університет почав її ще влітку минулого року. Але в нас багато зруйнованих навчальних закладів. І до нас тільки черга доходить. І головне – там нічого не можна чіпати, бо багато несучих конструкцій. Там бетонні блоки ніби хвилями встали. Я коли дивилася – це щось страшне. Ця ракета «Іскандер» дуже потужна».
Першим нашим завданням був захист студентів
У перші місяці повномасштабного сильно постраждав центр Харкова. Чимало старих будинків з власною історією було зруйновано. Серед них – корпус економічного факультету та Каразінської школи бізнесу. Сама будівля, збудована в 1920-х роках за проєктом українського архітектора та громадського діяча Сергія Тимошенка, мала статус культурної пам’ятки. Під час Визвольних змагань Тимошенко був губернським комісаром Харківщини і членом Центральної Ради. Тому не дивно, що за радянських часів його ім’я було викреслене з історії архітектури.
Російські атаки мали катастрофічні наслідки для будівлі. Як розповіла доцентка ХНУ імені Каразіна Карина Москаленко, туди влучили три ракети. Корпус зруйнований і відновленню не підлягає. У перші дні вторгнення викладачі змогли якось туди потрапити та забрати документацію. Потім можливості зайти не було. Що стосується інших будівель вишу, то їм пощастило більше: в основному та північному корпусі університету хіба що пошкоджені вікна. Чого не скажеш про спорткомплекс «Буревісник» – він був частково зруйнований.
«24 лютого у викладацькому чаті повідомили, що почалася війна, – згадувала Карина Москаленко. – Першим нашим завданням був захист студентів. Перш за все ми мали сповістити їх, розповісти, де знаходяться бомбосховища, як поводитись під час війни, які існують укриття. Куратори постійно підтримували зв’язок зі своїми студентами. Навчання зупинилося. Через три тижні ми відновили навчальний процес для нашого факультету. Щодо присутності: я думала, що ситуація у нас вкрай зміниться і буде дуже мало студентів. Але ні! Відсотків 85-90 постійно відвідують лекції. Мені здається, що ситуація навпаки покращилась. Бо коли ми займалися в аудиторіях, то бували такі часи, що менше було студентів. І жага до знань у них залишилась. Їм цікаво, вони задають питання».
Зараз студенти знаходяться в різних місцях – хто залишився в Харкові, хто перебрався до іншого міста або виїхав за кордон. Але в будь-якому випадку, під час повітряної тривоги викладачі повідомляють, що при необхідності вони можуть пройти в укриття. Частина з них продовжує відвідувати університет, бо окрім лекцій та практичних завдань, є чимало методичної роботи.
«Наприклад, я керівник виробничої практики, – зазначила викладачка. – Крім роботи зі студентами, потрібно ще оформити накази. От ця наша «улюблена» бюрократія. І з цими питаннями я повинна звертатися до різних інстанцій в нашому університеті. Тобто частково наш університет працює. Там є бомбосховище, генератори, «старлінки». Є постійний доступ до світла та інтернету. Взимку, коли в нас був захист кваліфікаційних робіт, відбувся дуже сильний обстріл Харкова. Був блек-аут. Тоді ми встигли доїхати до університету, сховатись в бомбосховище. Наші студенти, слава богу, знаходились не в Харкові. Вони мали змогу приєднатись. Один викладач в цей час взагалі ховався в київському метро».
Разом з тим взимку викладачам приходилося непросто: більшість приміщень університету пустували, опалення не було, а в самому виші було надзвичайно холодно. Рятували хіба що принесені ними обігрівачі.
В нашому мікрорайоні ДРГ бігали
«Школа нас достатньо давня, заснована у 1961 році, – розповіла директорка харківської спеціалізованої школи № 11 Світлана Проценко. – І в нас абсолютно немає підвального приміщення. Ця проблема стала дуже гострою саме під час вторгнення. Руйнування у нас незначні порівняно з іншими школами. Я жила там з 24 лютого по 20 липня. Тобто була присутня коли все це відбувалося. Коли були перші руйнування, у нас вибило вікна. Це був кінець лютого – початок березня, в нашому мікрорайоні ДРГ бігали. Вже потім, коли була проведена попередня експертиза, нам повідомили, що то був, скоріш за все, стріловий бій».
А друге руйнування сталося 31 березня, коли був приліт на проспекті Героїв Харкова. І незважаючи на достатню відстань, до школи все одно долетіли уламки. І знову було пошкоджено вікна. Директорка в цей момент знаходилася на ганку, уламки пролетіли над її головою. А через прильоти по мікрорайону в будівлі обвалився цоколь. Але сама Світлана тішиться, що людей школа не втратила. З учнями все в порядку. У школі продовжують працювати вчителі, які мають можливість туди дістатися. Наразі навчання триває. Як і по всій Харківській області, воно залишається дистанційним. За словами директорки, за цей час зі школи перевелися близько ста дітей. Інші ж хочуть повернуся додому.
«Ми розуміємо всі плюси і чималу кількість мінусів дистанційного навчання, – розповіла Світлана Проценко. – І ми розуміємо, що ті діти, які залишилися і виходять на навчання, для них та їх батьків велика цінність – це перебувати в українській програмі. Перебувати в цьому українському контексті. І ми розуміємо, що ці діти повернуться до школи скоріш за все тоді коли закінчиться бойові дії. Але вони будуть повертатися. І діти, і вчителі. До речі, у нас деякі вчителі за кордоном працюють. У них теж є бажання скоріше повернутися. Кадрово ми втратили тільки двох. Вчителька іноземної мови евакуювалася до Німеччини, там вона влаштувалась на роботу, влаштувала особисте життя і через це звільнилася. І друга вчителька просто перейшла в сусідню школу. Там виявилося більш прийнятні умови. А так, всі вчителі працюють».
Що стосується школи, то там зараз є потреба заміні вікон, а також в ремонті ганку та цоколя, який спиться. Бо по стінах вже йдуть тріщини, що загрожує будівлі подальшими руйнуваннями. Але окрім косметичного ремонту, необхідно також подбати про безпеку та вирішити проблему з укриттям.
«Якщо ми кажемо про більш таке системне відновлення, то це, звичайно, побудова укриття, – розповіла Тетяна Проценко. – І це просто критично для нашого закладу. Ми розуміємо, що, скоріш за все, не одразу всі діти повернуться до Харкова. А, може, і не всі повернуться. Але навіть якщо в школі буде навчатися кількість дітей, яка відповідає нашій потужності, то все одно треба робити укриття. І оскільки ми не маємо підвальних приміщень, це воно має бути заново збудоване.
Діти телефонували та питали – чи вціліла бібліотека?
До повномасштабного вторгнення боєць ТРО Дмитро Змієнко працював вчителем в школі № 35. 24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення, він допомагав своїй директорці збирати комп’ютери та ноутбуки. Уроки звісно, були скасовані, а вчителі пішли у вимушену відпустку. Сам ж Дмитро не став витрачати час даремно та вирушив до військкомату. Робити це довелося не один раз: то він затримається, а до військкомату прилетить ракета, то прийде – а там вже щось прилетіло. Його кума навіть жартувала, що до похресника чоловіку приходити не слід.
«Я взнав, що там вже бомблять на Основі, – згадував Дмитро Змієнко. – А школа знаходиться неподалік. Вранці 17 квітня я прокинувся і з’ясував, що в нашу що школу влучила ракета. Вона розбила будівлю 1976 року, а також їдальню та спортзал. Школа була зруйнована, але частково залишилась. Всі мої діти телефонували та питали: «Дмитре Олексійовичу, а наша бібліотека ціла?». Я кажу: «Ціла». Цікавили їх і інші подробиці. Вночі чергувала завуч молодшої школи і чергова. І саме тоді потрапило в частину, де їх не було. Їм дуже пощастило. Вони розповідали, що був дуже сильний гуркіт. А 17 квітня, в той же день, мені нарешті перетелефонували з обласного військкомату».
За його словами, 35-та школа підпала під президентську програму і наразі готується проект щодо її відновлення. Стару частину будівлі 1928 року, де була молодша школа, ще відновити можна. До речі, що стосується бібліотеки, яка на превелику радість учнів змогла вціліти. Для них це було особливе місце, згадував Дмитро. Подекуди учні засиджувались там до одинадцятої години вечора. Та і сама школа цінувалася жителями мікрорайону. За словами чоловіка, для них вона була культурним центром. Зараз вчителі працюють віддалено. Є учні, які одночасно навчаються і за кордоном, і в Україні. А от що стосується укриття – то його в школі більше немає.
«Раніше в школі бомбосховище, але воно занедбане з 60-70-хроків, – розповів Дмитро Змієнко. – Відновити його, мабуть, можна. Але то вже має бути новий проект. Тому що тоді, коли я там навчав діточок, такої можливості не було. І фінансової, і конструктивної. Коли школу будували, там були і теплиці, і гаражі для автомобіля, щоб хлопці після дев’ятого класу навчались автомобільні праві, майстерні були і все таке. Але бомбосховища не було».
Проводити заняття під час воєнних дій – це просто злочин
«18 березня минулого року, мабуть, половина викладачів розбіглися і навчальний процес перервався, – згадував доцент інституту державного управління Харківського національного університету Олег Конотопцев. – Фактично будівля була покинута. Тоді в ЗМІ повідомили, що один з вишів влучила ракета. То зруйнували корпус, який прилягав до основної будівлі. Одна людина навіть загинула. Але поки ми сюди дійшли, ледь не літо настало. Добровольці, які залишились в Харкові, трошки розсунули завали, винесли документацію. І ледь не в мішках перевезли її в гуртожиток. Трошечки кумедно згадувати. Бо документи, над якими кадровики тряслися – а їх в мішки – і в гуртожиток. У наше, м’яко кажучи, не зовсім пристосоване приміщення».
Хоча вибух – то було не єдине випробування. Два роки в будівлі не проводились заняття через карантин. Людей було мало, тому вирішено було економити на опаленні. Ну а березень минулого року виявився неймовірно холодним. За словами Олега, через мороз будівля могла зазнати додаткових руйнувань. Але технічно будівлю відновити можна. Питання – якою ціною, зазначив він. До того ж, війна ще не закінчилась. Можливо, ще перспективи для подальшої руйнації.
«На моїй кафедрі один викладач загинув. – розповів Олег Конотопцев. – Майже в той день, коли було руйнування. Потім ще один професор загинув. Це тільки в моєму інституті. І ці прогалини треба заповнювати. Але до карантину у нас теж були проблеми. Ми якось навчились це долати. Не кажу, що ми стали кращими від цього, не скажу, що навчальний процес не погіршився. Але ми якось підтримуємо його на ходу. Але боюся, якщо це буде тривати довго, то рано чи пізно стане так погано, що краще вже не займатися цим, не вчитися».
Що стосується віддаленого навчання – то тут серйозних складнощів не було. Два роки карантину привчили до такого режиму. Хіба що в перші два тижні довелося зробити вимушену перерву. Бо тоді на Харків сунула російська орда, згадував Конотопцев. Зараз частина студентів опинилася на окупованих територіях. У самого викладача є одна така студентка. Їй не завжди комфортно брати участь в інституских заходах, особливо якщо вони проходять в синхронному режимі. Іноді навіть боязно з нею комікувати, зізнається чоловік. Доведеться уважно стежити за своїми словами на той випадок, якщо за дівчиною слідкують якісь ФСБшники. Щоб раптом її не піставити.
«Сховищ у нас до біса, – розповів Ігор Конотопців. – Але ж конкретно в Харкові сховища – це байдуже. Річ у тім, що в нас тривога вмикається після прильоту. Як я, вибачте, жартую: свою смерть ти не почуєш. І тому проводити заняття під час воєнних дій, коли в будь-який момент може прилетіти – це просто злочин. Може, десь у Києві, у Львові сховища – це дійсно актуально та потрібно. Бо там поки долетить, люди дізнаються і зможуть евакуюватися. А в нас сховища не допоможуть. Тому, боюсь, вони непотрібні. Хоча в нашому виші є схованка. Це пристосована будівля, там є де сховатися. І там гарнізон тримати можна, ми всі туди вліземо. Але ми не встигнемо це зробити, якщо доведеться. Тому сховища, на жаль, для нас не актуальні».
Юлія Гуш
