ПЦУ услід за більшістю православних церков переходить на новоюліанський календар. Геть від архаїки!
Зрозуміло, що голосування єпископів – це маркер потужних суспільних трансформацій. При чому різнорівневих. Деякі очевидні, деякі – не дуже. Гарний привід призупинитися на хвильку й роззирнутися, визначити свої поточні координати.
Зрозуміла річ (ну тобто зрозуміла тим, хто більш-менш орієнтується у світовому православ’ї), що в сучасному світі на старому юліанському календарі лишаються хіба що найбільші олдскули поміж церков – переважно ті, хто живе в дрімотному межичассі й справами сучасного світу цікавиться мало, Орієнтальні церкви так звані. Вірменія, Ерітрея, Ефіопія, копти, таке різне. Решта, і Вселенський Патріархат на чолі цієї решти, пересунулася на новоюліанський (не на григоріанський, це мало що важить для мірян, просто для точності згадую).
Ну і – ага, московити. Але ті – не тому що закуклилися, навпаки, вони до останнього часу були діяльними інтриганами й боролися за вплив у світовому православ’ї. А просто від пихи, антизахідництва й бажання робити все навспак ненависному Фанару.
Що ж до України, так тут через московитське поневолення паства призвичаїлася до олдскульного календаря. Настільки, що й наші греко-католики обох виводів дотримували юліанського календаря. Весь церковний календар обріс силою-силенною ритуалів, обрядів, побутових прикмет тощо. Прямого стосунку до церковного життя як такого вони не мали, але увійшли у народний вжиток.
Відповідно, на боці календарної олдскульності була не лише прихильність до московитства, а головним чином сила звичайнісінької інерції.
Ну тобто на одній чаші терезів для новопосталої ПЦУ були канонічні міркування, спільні для модерного світового православ’я, а на іншому – інерційні звички пастви (ну тобто суспільства, що вже там).
Дивіться, ще наприкінці минулої осені, коли впритул постало питання святкування Різдва, Епіфаній й інші спікери ПЦУ висловлювалися про перехід на модерний календар вкрай обережно. Мовляв, ми – як парафіяне схочуть, нав’язувати не будем. Ну це не дивина, перехід парафій від московитів навіть і після отримання Томосу відбувався повільно. І я це кажу не на докір ПЦУ, навпаки, їхня тактовна обережність і небажання кудись силомиць гнати паству зімкненими лавами мені радше імпонує. Церква здорової сучасної людини.
Що ж до суспільства – то воно з початку 21 ст. повільно схилялося в бік модерності, мірою того, як міцнішали європейські прагнення. Саме модерності – у свідоме “геть від москви” ці прагнення перейшли після початку війни у 2014му році. А широкі верстви населення ця свідомість охопила вже з 24.02.22. Ну так, російські ракети, що валяться на голови, навдивовижу дієво прояснюють думки.
Отже, восени ПЦУ запропонувала компроміс – нехай, мовляв, парафії самі визначають, коли святкувати. А суспільство… все ще вело мляву дискусію, під звуки битви, яку рашки вели з нашими ТЕЦ та електропідстанціями. Наче ж вже і до Європи прагнуть, і про “геть від москви” усвідомили всі, навіть колишня лайтова вата. Але інерція – страшна сила!
І тут в дискусію вступає найбільша модернізаційна сила в суспільстві. Наш провідний актор змін. А саме – ЗСУ! Всі дотичні до ЗСУ інституції, з Генштабу починаючи, рішуче привітали всіх з Різдвом на новий штиб. (Пам’ятаю навіть зворушливе від наших AirForce: вони у різдв’яну ніч відзвітувалися, що в небі України зафіксований проліт санчат Санти.)
Ну а далі вже пішло легше. Дякувати величезному авторитету ЗСУ в суспільстві. Прийшла до тями влада, спершу центральна – й наша ткачечна почала галасливий процес виселення москвопопії з лавр. А тоді вже оговталася регіональна влада. Переживши зиму під обстрілами, вони виповзли на мляве весняне сонечко – і нумо забороняти діяльність москвопопії на своїх теренах.
Ну а коли вже суспільний консенсус щодо “геть від москви” вимальовується – ПЦУ наважилася потягатися з силою інерції.
Оце і є те, що стоїть за вчорашньою календарною реформою, проголосованою Собором наших єпископів.
Будь ласка, уважно вдивіться в цей сюжет. І коли раптом відчуєте імпульс заперечувати, бо ж як так – “як вже Різдво? а ми звикли до Різдва у січні”, “а як же давні традиції”, “а в нашому селі на Маланку” тощо – згадайте: це просто інерція і душевна та розумова лінь.
А також весь цей календарний фазовий перехід є вдалою моделлю механіки суспільних трансформацій. Чи мала ПЦУ силомиць тягти інертну паству в майбуття? Не знаю, не певна. З одного боку, може й задля суспільного блага й мала. А з іншого – не певна, що хочу бути парафіянкою авторитарної церкви.
Це я до того, що _ніхто за нас зусилля не зробить_. Так, зараз ЗСУ захистили нас від нашої власної інертності й нерішучості. Але ЗСУ в кожен аспект суспільного життя втручатися не зможуть, бо мають трішки власних задач – забезпечити виживання нам всім, наприклад.
Ну добре, закінчую з моралізаторством. Пропоную подивитися, як яскраво й нарядно палає у московитів від нашої календарної реформи. При чому голосніше верещать навіть не москвопопи як такі, а політики й силовики. Що вкотре засвідчує: москвопопія це інструмент поневолення.
Слава ЗСУ! Хвала ПЦУ!
Тетяна Кохановська
