Культура. Мистецтво. Поширення своєї мови. Просування власних цінностей. Все це складові так званої «м’якої сили», яка робить країну більш сильною та впливовою.
Концепцію м’якої сили свого часу розвинув американський політолог Джозеф Най. За його словами, держава може добиватися певних цілей через популяризацію власної культури. Якщо інші країни будуть захоплюватися її цінностями та захочуть слідувати за нею, то домагатися свого на політичній арені буде значно простіше. Тому не дивно, що чимало країн активно використовують м’яку силу для просування власних інтересів. І росія тут, звісно, не є виключенням.
Рашизм опинився на вершині свого існування
«Рашизм є наскрізним явищем з моменту виникнення Московії, – розповів соціолог, доктор соціологічних наук, професор Ігор Рущенко. – Він завжди був агресивним. Тому що ідеї імперії небезпечні. Вони зачіпають інтереси інших народів. Вони мотивують до дій, виправдовують захоплення територій. Ну сьогодні рашизм, можна сказати, на вершині свого існування. І Путін, як досвідчений КДБіст, розуміє значення інформаційної війни. І в ній використовуються всі важелі та інструменти. У тому числі й просування цього культурного продукту – і класичного, і масового. Воно розраховане на різні прошарки населення. Це головним чином в рамках концепції русского миру».
За його словами, свою роль в просуванні російських інтересів відграють різного роду фонди, які цілком легально працюють в різних країнах світу. Яскравий приклад – фонд з красномовною назвою «Русский мир». Формально ця організація популяризує російську мову та культуру в різних країнах світу, а також просуває власні культурні та освітні проекти. За словами Рущенка, перш за все фонд цікавили пострадянські країни – і Україна в більшій мірі. На нього, до речі, витрачаються чималі гроші. Формально діяльність фонду не торкається війни та політики. Він мав на меті створення мережі організацій, нібито культурологічних по своїй суті. Але які могли б використовуватися як агентурні мережі для збору інформації, зазначив Рущенко. Ну а в потрібний час задіюватись в більш зловісних цілях.
Але це не єдина організація подібного штибу. Є ще Росспівробітництво, яке формально поширює «об’єктивне» уявлення про сучасну росію, а на ділі є рупором Кремля. Або ж Фонд Горчакова, який через співпрацю з молодими професіоналами теж просуває кремлівські наративи та російське бачення зовнішньої політики.
«І в нас, в Харкові, під егідою «Русского міра» робилися різні івенти, – згадував Ігор Рущенко. –Наприклад, до 2014 в тому ж НГУ ХПІ кожного року проводилась нібито культурна подія. Приїжджав хтось з Москви, якийсь діяч, поет, письменник. Туди підтягувалися ті, хто поділяв ідеї русского міра. Я бачив людей, які туди приходили. І це робилось легально, так би мовити, під патронатом ректора. Куди запрошувалась якісь люди з міста та консулат російський. І так вони по країні проводили ці заходи за рахунок фонду. Створюючи свою власну мережу. Якщо ми говоримо про культуру, то її частиною в якомусь сенсі були і релігійні осередки. РПЦ в Україні – це потужна мережа. Це найбільш потужна мережа русского міра. Там близько десяти тисяч приходів, де розповсюджувалася пропаганда, де велася агентурна робота. І вони допомагали в момент окупації. Ця церква активно працює на користь росії на окупованих територіях».
РПЦ в Україні багато років відверто просувала російські інтереси. При цьому цілком легально. Вона тримала власні медіа. Всі її проекти, мережі фінансувалися з росії, зазначив рущенко. Тому не дивно, що Путін так лютував через нинішню ситуацію з російською церквою. До речі, в листопаді минулого року в низці храмів московського патріархату були проведені обшуки. У Києво-Печерській Лаврі виявили пропагандистську літературу, а також російських громадян, які ховалися за її станами. В інших церквах правоохоронці неодноразово знаходили підроблені документи, російські паспорти, пропагандистську літературу та інші докази співпраці із російськими окупантами.
Росіяни всяко підтримують міф про свою велику культуру
Взагалі, культурно-освітня експансія – це традиційний вид експансії для росіян. На цьому наголошує аспірантка філософського факультету ХНУ ім. Каразіна Ганна Костенко, яка після повномасштабного вторгнення живе в Фінляндії. У цій країні росіяни вимагають освіти російською мовою, для російськомовних дітей в школах відкриваються цілі класи, а самі росіяни всяко підтримують міф про свою «вєлікую» культуру та активно просовують цю повістку. Свою роль тут відіграє й російська церква. За словами Костенко, у Фінляндії діє міноритарна спільнота православних. І як у випадку Української церкви Московського патріархату, через неї здійснюється м’яка (і не дуже) сила російської імперії. За словами аспірантки, просування культури – це інвестиція, яка працює століттями. На це вклавкладаються далися чималі гроші.
«Зараз місцеві росіяни апропріюють волонтерський рух підтримки українців, – розповіла Ганна Костенко. – Вони його очолюють і забирають геть всі соціальні бенефіти собі. Таким чином знову та знову відтворюючи цю імперську ієрархію, проти якої ми, власне, і воюємо. Розумієте? Ми воюємо, щоб не бути молодшим братом, щоб нас не згадували як їхню частину. Те ж саме відбувається в Німеччині, до речі. І в країнах Балтії. Тобто місцеві росіяни, просто граючи роль «хороших русских», забирають весь респект, який світ зараз виражає Україні, собі. І в плані соціального капіталу, і, я так розумію, і матеріального. Люди просто гріють своє его, свою соціальну позицію в локальних територіальних спільнотах. За рахунок того, що типу допомагають українцям. А насправді вони відтворюють ту саму ієрархію. Вони знов старші брати, а ми молодші».
За її словами, Фінляндія, як і Україна, є постколоніальною країною. Але вона значно довше була вільною від російського панування. Фінам не довелося застати ні Голодомору, ні великого терору. Але тут є зворотній бік. Бо пам’ять про жертви, які завдала війна з росією, з часом стирається. І більшого впливу починає набирати російська soft power, її релігійний, культурній та освітній вплив. До того ж, в Фінляндії активно працюють програми з академічного обміну. В тому числі з прилеглими карельськими територіями, де мешкають російськомовні фіни. Після падіння Берлінського муру їх стали активно запрошувати до Фінляндії. Ну а російськомовні фіни в свою чергу везли свою ідеологію.
«Коли у Фінляндії відбувалися антивоєнні марші – це були марші за мир, – згадувала Ганна Костенко. – Не за перемогу. Тому місцеві росіяни приймали в ньому дуже активну участь. Я старалася дистанціюватися. Бо моїй країні потрібна не мир, а перемога. Ми вже забагато заплатили. В мене був цікавий кейс, коли мене попросили виступити на місцевому івенті, присвяченому річниці початку війни. Я написала про себе невеликий текст, який закінчувався фразою «Russia must die». В результаті мій виступ було скасовано за дві години до початку. Як сказав один з організаторів: «Ми не хочемо ображати місцевих росіян»… Хлопець почав мені доводити, що є Лев Толстой, що є російська культура, як в принципі там за мир та щастя. Я кажу: «ні, панечку, російська культура – і це доведено 50-річними дослідженнями postcolonial studies – вона є носієм цієї імперської потуги. І саме свої культурні впливи використовує імперія на початку своїх загарбницьких війн. Отакий ми мали діалог. Ми з ним годину проговорили. Я його не переконала».
Але звідки така ідеалізація російської класики? Ганна пояснює це внутрішньою симпатією імперських націй до такої ж імперії, яка колись була у них. До таких самих людей, умовно кажучи, «першого ґатунку». Це зокрема стосується таких країн, як Франція і Німеччина. А от з Британією зараз все складніше. За словами Костенко, цій країні більше притаманна так звана «тиранія каяття», коли соціум вже надто захоплюється самобичуванням за свої історичні гріхи.
«Що стосується постколоній, наприклад, країн Балтії, Польщі, Фінляндії, то там це травма стокгольмського синдрому, – зазначила Ганна Костенко. – Тобто є задавлена травма насильства і задавлений страх перед насильником, який може прийти і покарати, якщо ти не будеш його достатньо поважати. В українців теж таке є, на жаль. Але ЗСУ зараз якнайкраще лікує наші постколоніальні комплекси. А заодно лікує постколоніальні комплекси цих країн. Саме тому вони відчувають цю вдячність. Тому вони підтримують нас. І саме цю підтримку локально, на місцях, очолюють місцеві росіяни, надягаючи корону «хороших»».
Це створювало враження дійсно якоїсь великої культури
«Якось племінник на дачі сказав, що йому треба прочитати за літо «Капітанську дочку» Пушкіна, – згадував Ігор Рущенко. – Але навіщо нашим учням читати імперську літературу? Там абсолютно імперський сюжет! Значить, є фортеця, яку москалі побудували в степах. Де їх не чекали, де місцеві їх не люблять. Вони туди влізли, бо є, так би мовити, державна справа, ця імперська політика на сході. І все закінчується любовною колізією. Але для того, щоб молоді поєдналися, треба їхати в Петербург, шукати імператрицю, падати їй в ноги, щоб вона милостива дозволила одружитися. Абсолютно імперський сюжет. І наших дітей до такого привчали. Це формує мислення людей, фрейми свідомості. Замість того, щоб читали європейську вольнолюбиву літературу, яка транслює інші сюжети та наративи».
За його словами, російська імперська культура зародилася ще в ХІХ столітті. Твори того періоду репрезентували росію як велику та могутню державу. Ідея виключності росії, російського православ’я наскрізь просочувала тамтешню культуру, філософію та теософію. Радянський Союз також просував ідеї вищості та виключності російської культури. За словами Рущенка, в ті часи проводилася русифікація підконтрольних територій, в школах республік просувалися єдині навчальні програми, а вчителі, які викладали російську, могли розраховувати на додаткові виплати.
«І це преклоніння перед столицями – Петербург, Ленінград, Москва, де все повинно бути на вищому рівні, – зазначив Ігор Рущенко. – Все інше мало носити такий провінційний характер. Великі гроші вкладалися в центральні російські театри, кіностудії. І це створювало враження дійсно якоїсь великої культури. І оскільки не було нормального інформаційного обміну, можливості споживати світову культуру, то людей формувалося враження: «а як же без росії, як же без Пушкіна? Хто ще тоді є в світі?»».
За словами польсько-американської літературознавиці Еви Томпсон, англомовні дослідники довгий час ігнорували проблему російського колоніалізму. Коли західні інтелектуали вже не одне десятиліття переосмислювали колоніальне минуле своїх країн, росію було вилучено з такого розгляду. У своїй книзі «Трубадури імперії» Томпсон якраз звернула увагу на колоніальний характер російської літератури. За словами дослідниці, жоден відомий російський літератор не сумнівався в доцільності загарбування чужих територій. Ніхто з них також не ставив під сумнів моральні питання, пов’язані із колоніальним насильством.
«У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії, – писала Єва Томсон. – Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях… Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу».
Імениті літератори добре послужили ідеї імперії
За словами Еви Томпсон, саме в ХІХ столітті сформувалася ідея, буцімто росія – це велична країна без природних кордонів. Причому розширюється вона виключно з метою самозахисту, а її експансія має позитивний цивілізаційний вплив для всіх підкорених народів. Чимало іменитих літераторів включно з Пушкіним та Лермонтовим переконували читача, що росія на законних підставах управляє захопленими територіями. І вони доклали чимало творчих сил для формування образу гордої та величної імперії, чиє призначення – панувати та володарювати.
Олександр Пушкін, російське «наше все», зробив чималий вклад в формулювання імперської самосвідомості. В його інтерпретації російський імперіалізм не мав грубого та брутального обличчя. У нього горда та сильна росія мала право керувати «бідними фінами» та іншими поневоленими народами. У Пушкіна скромні патріоти чесно виконували свій обов’язок на далеких землях, а російська аристократія не поступалася вишуканістю та освіченістю західній.
За життя літаратора росія активно поневолювала кавказькі народи. А Пушкін, як і Лермонтов, активно просував російське, імперське бачення тогочасних подій. Під час опису Кавказу цим двом був властивий зверхній підхід такої собі «цивілізованої» людини, яка мандрує дикими та незвіданими землями. У їх творах росія постає передусім як суворий, але цілком повноправний володар цих земель. Разом з тим представники підкорених народів мали підкреслювати силу та інтелектуальну вищість «цивілізаторів». Наприклад, чоловіки там схильні до спалахів люті та боягузтва, а жінки покірні, слухняні та чуттєві.
До речі, «великий гуманіст» Лев Толстой також просував імперські наративи. У знаменитому романі «Війна і мир» він створив привабливий образ сильної та непохитної імперії, де живуть прекрасні та достойні люди. Незважаючи на те, що Толстой описував французьке вторгнення, роман зміг зміцнити міф про імперську невинність росії і допоміг їй «легітимізувати» імперські амбіції. Наприклад, Толстой розглядав Східну Європу як законну російську територію. На його думку, росія самотужки перемогла Наполеона і саме їй Європа завдячує своїй свободі. За часів письменника, до речі, і народився міф про росію-рятівницю, якій інші народи мають бути довіку вдячні. За словами Томпсон, цей міф виявився напрочуд живучим. Він пережив і Російську імперію, і Радянський союз.
Окремо можна сказати про романтизацію образу російського військово. Наприклад, в поемі Миколи Гумільова «Туркестанські генерали» змальовується життя вищих класів тогочасного суспільства. І особливо яскраво там постають образи старих генералів. Вони високі, з ясними очима та вишуканими манерами, оточені «благоухающей легендой» своїх екзотичних «подвигів». За словами Томпсон, генерали змальовані не як військові, а радше як святі. Гумільов оплакує втрату військової частини. В його інтерпретації саме російські військові були людьми, яким заподіяли зло. А зовсім не тими, хто його чинив. Олександр Солженіцин також облагороджував колоністів. Він вводив образи добрих лікарів і санітарів, які турбуються про бідних місцевих мешканців навіть за умов, коли страждають усі. Російські колоніалісти Солженіцина культурні, витончені, скромні й благородні люди. Вони чудово слугують міфу про російську мирну експансію.
«Зараз російська культура впала, – зазначив Ігор Рущенко. – Тобто такого значного, щоб впливало на світову опіню і мистецтво, я взагалі не бачу. Багато таких, хто працював в культурній сфері, перетворились на рашистів. В них це дух рашизму переміг свідомість. Наприклад, як у Міхалкова. Але таких там навалом. Дуже мало тих, хто зайняв іншу позицію, таку проєвропейську. Ті, що залишились в російській федерації, вони просто придушені, з одного боку, цією пропагандою, рашизмом і імперськими почуттями, а з іншого – вони бояться репресій. Бо репресії просто зашкалюють. Кара-Мурзі світить 25 років ув’язнення за те, що він просто сказав, що війна є війною. Це він сказав в Америці і йому дають 25 років. Путінізм вбиває росію. Сьогодні я абсолютно не бачу моменту експансії російської культури на Захід. Думаю що реального впливу немає. Сьогодні є відторгнення всього російського у зв’язку з цією війною».
Українська культура довгий час знаходиться в тіні імперії
Як розповів вчитель гімназії «Очаг» Ігор Сломадін, в світі люди почали відкривати для себе Україну в 2004 році, під час Помаранчевої революції. За його словами, до того Україна в свідомості західної людини навіть і не існувала. Коли на початку 90-х в США він показував митникам свій паспорт, йому казали «Russia». Тамтешня освіта тільки поглиблювала проблему: наприклад, в американських університетах русистика представлена дуже добре, а от україністики майже немає. Хіба що в Гарвардському університеті. Та й займаються цим здебільш етнічні українці. Ось чому зараз так приваблива фігура Тімоті Снайдера. Бо він, не маючи українського походження, займається історію України та просуває її інтерес на міжнародній арені.
«Самі українці ще не відкрили для себе власну культуру, – зазначив Ігор Соломадін. – Навіть я для себе роблю багато відкриттів. Наприклад, зараз я мешкаю в місті Подєбради неподалік від Праги. І як виявилося, саме тут в 20-30-ті роки минулого століття існував найбільш вагомий центр української еміграції. Мій будиночок знаходиться біля стіни замка, в якому була Українська господарська академія. А на місцевому кладовищі є спеціальний сектор для українців. І там поховані видатні люди. Наприклад, Євген Чикаленко, визначна постать, про яку не всі українці знають. Він був ініціатором створення Центральної ради в 1917 році. А коли Чикаленко опинився за кордоном, то всі гроші витрачав на благодійність і жив дуже бідно.
За його словами, українська культура довгий час знаходиться в тіні імперії. Але спроби вийти з неї були раніше – ще до здобуття незалежності. Так, у 1919 році Українська Республіканської Капела під керівництвом диригента Олександра Кошиці вирушила в турне країнами Європи, Північної та Південної Америки. Ці гастролі ініціював тодішній голова УНР Симон Петлюра – не тільки заради протидії російській пропаганді, а й популяризації української культури закордоном. Під час цих гастролей, до речі, світ вперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича.
«Це дуже цікавий приклад, – розповів Ігор Соломадін. – Як Симон Петлюра започаткував культурну дипломатію. Цей хор поїхав до Європи. І перша країна, де він опинився, була Чехія. Спочатку до них так насторожено поставились. А потім почали сприймати, здіймати овації. Але газетах писали «русский хор». Вони казали «Та какой русский? Це українська пісня! Особливо «Щедрик»». І, фактично, «Щедрик» став розповсюджений у всьому світі. Петлюра це започаткував, але то була трагічна ситуація. Тому що воно не спрацювало так, як очікувалось».
За його словами, українцям зараз варто відкривати для світу досягнення власної культури. Потрібно, щоб люди зрозуміли, що є така країна, як Україна, що вона несе в собі багато цікавого. Соломадін пригадав, що на центральній площі Праги регулярно проходять святкові ярмарки. І там українські страви непогано так представлені. І вони користуються популярністю. Люди з різних міст, з різних країн охоче ласують варениками і борщем. За словами Соломадіна, навіть такі суто побутові речі варто просувати. Звісно, що сьогодні у світі люди побачили, що таке Україна. Але путінська, рашистська пропаганда все ще існує. Пропагандисти продовжують наполягати, буцімто росія звільняє свої «ісконние зємлі». І це не варто залишати без уваги.
«І я абсолютно згоден з тією точкою зору, що потрібно нам, людям, які працюють в сферах історії та гуманітаристики, показувати, що Україна – це зовсім інша країна по відношення до росії, – зазначив Ігор Соломадін. – Така як, наприклад, Польща та Фінляндія. Вони входили до складу Російської імперії, але їм вдалося відстояти свою незалежність. Україні тоді не вдалося. Але зараз в свідомості росіян Польща та Фінляндія – інші країни. І ось Україні потрібно стати такою іншою країною зі своєю мовою, культурою. Ось тому мені, чесно кажучи, дуже так неприємно чути, коли українці закордоном розмовляють російською. Я розумію, що це їхня справа. Але для мене це було приниженням, якщо я, знаходячись закордоном, в публічному просторі користувався російською. Ну, я можу користуватися нею, якщо людина не розумієте українську… Головний фокус, щоб перш за все, українців зробити українцям через культуру, через гуманітарне мислення. Ну і вживання мови».
Юлія Гуш
