Шлях патріота від Тернопілля до Філядельфії
Прізвище «Процик» є досить поширеним, особливо на теренах Західної України. Це прізвище утворене додаванням зменшувально-пестливого суфікса «-ик» до основи імені Проць. Останнє є розмовним варіантом церковного імені Прокопій, запозиченого з грецької мови. Його ж первісне значення тлумачать по-різному: 1)«вихоплений з піхов; оголений; який схопив меч за рукоятку»; 2)«який досяг великих успіхів». – А ось переді мною на столі лежить знаменитий місячник українців на чужині «Український самостійник», який як політично-інформативний часопис, виходив друком у баварській столиці Мюнхені в 1950-1957 роках, спершу як півофіціоз Закордонних Частин ОУН (Степана Бандери) за редакцією Костянтина Кононенка, Степана Ленкавського, Дмитра Штикала, Зенона Пеленського, Євгена Штендери. Після остаточного розламу в ЗЧ ОУН (лютий, 1954) часопис перебрала фракція ОУН за кордоном (ред.Зенон Пеленський, Богдан Кордюк й Лев Ребет), а ЗЧ ОУН почали видавати свій тижневик «Шлях перемоги». – До речі, мені вдалося віднайти лист за підписом професора Лева Ребета та пана Зиновія Матли до Центрального Комітету Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), офіс якого в 1954 році розміщувався у Мюнхені при вулиці Дахауерштрассе, 9/11, в якому, зокрема, йдеться, «…що в наслідку рішення Проводу ОУН в Україні Колеґія Уповноважених перебрала днем 9 лютого 1954 Провід Закордонних Частин ОУН… У зв’язку з цим Колеґія Уповноважених ОУН в Україні, як найвищий орган Закордонних Частин ОУН, відкликає доцьогочасну делеґацію ОУН в АБН і делеґує на її місце нову в такому складі: др. Кордюк Богдан, Поліщук Петро, інж. Процик Степан і др. Вінтоняк Олександер…». До речі, особистий охоронець Голови Проводу Закордонних Частин ОУН Степана Бандери Василь Шушко (Сушко) (псевда – «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах «Задання виконав» (Львів, 2000) у розділі «Навколо «Українського самостійника». Двійкарі, опозиція», зокрема, зазначав: «10 березня 1954 року Провід ЗЧ ОУН поширив інформацію для членів ОУН у справі часопису «Український Самостійник», офіційним ліцезіянтом якого зовні, тобто перед німецькими чинниками влади, був призначений п.Ріпецький, що, до речі, першим перейшов у став опозиції… У міжчасі почалася нагінка і на друкарню «Ціцеро», де офіційним директором був С.Процик. Він, на жаль, теж опинився на стороні опозиції. У друкарні тим часом для опублікування вже був підготовлений комунікат про розвиток подій…» (с.с.170, 171). У вересні 1957 «Український самостійник» перетворився на місячник цієї назви і виходив як суспільно-політичний журнал. Між роками 1957-1975, півофіціоз ОУН за кордоном; з 1975 у збільшеному об’ємі як квартальник. Головними редакторами між роками 1957-1958 були Лев Ребет, Василь Маркусь; з 1959 — редаґувала колеґія: Богдан Кордюк (фактичний редактор), Василь Маркусь й Анатоль Камінський. «Український самостійник» відстоював позиції демократичного націоналізму, був форумом обговорення різних суспільних, політичних, культурних і церковних питань: зокрема, багато уваги присвячував проблематиці УССР, діаспорі, національним меншостям та взаєминам українців і сусідів. Вийшло 212 чисел. Від січня 1976 року «Український самостійник» формально об’єднався з журналом «Сучасність». На жаль, в незалежній Україні під сучасну пору ще мало знають про це періодичне видання українських патріотів, націоналістів з їх демократичного крила на чужині. Ще менше відомо материковому читачеві про авторів часпопису. Цього разу мою увагу привернули дописи Степана Процика, який, як на мене, писав дуже цікаві «Листи з Філядельфії», розпочинаючи їх незмінним зверненням: «Дорогі Колеґи!» й закінчуючи традиційно: «Привіт з Філядельфії. – Ваш Степан Процик». Власне, про життя та діяльність св.пам.інж.Степана Процика, який народився майже 102 роки тому, 25 травня 1921 року, у селі Кут-Товсте на Тернопільщині, а скінчив свій земний шлях у США (ЗСА) більш як чверть століття назад, 17 серпня 1997, року й був похований на тамтешньому православному цвинтарі Бавнд Брук, – я знав порівняно давно й чимало про нього писав, зокрема, у своїх таких книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004), «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням» (2006), й, зрештою, у своїй крайній книзі у цій царині п.н.«Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе» (2018). – Це, щоправда, є далеко не всі мої книги про т.зв. «двійкарів», що означає в усталеному політичному лексиконі українського націоналістичного руху – назва групи чільних членів Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 роках гуртувалися навколо Лева Ребета і Зиновія Матли (звідси й назва).
Згідно з енциклопедичним ґаслом ЕСУ: «…Після остаточ. розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956 «Двійкарі» створ. Орг-цію укр. націоналістів (за кордоном) – ОУН(з). Її провідники – Л.Ребет, Р.Ільницький, Б.Кордюк, чл. – Р.Борковський, А.Камінський, І.Козак, К.Кононенко, В.Маркусь, Б.Підгайний, Д.Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колиш. бандерів. ОУН на еміґрації розпочався наприкінці 2-ї світ. війни і був зумовлений двома осн. причинами: прагненням С.Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміґрації, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р.Шухевичем, обране на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критич. ставленням С.Бандери і пов’язаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у нім. ув’язненні, до постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941-43 у внутр. устрої, ідеології та програмі орг-ції. Серед них – відмова від одноосіб. провідництва в кер-ві й авторитар. монопарт. системи у майбут. Українській Державі та прив’язування ідеології ОУН до якоїсь певної філос. системи чи одного світогляд. напрямку, включення до соц. частини програми ОУН принципу побудови безкласового сусп-ва у розумінні рівномір. розподілу соц. тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С.Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналіст. традицій, заперечення осн. засад укр. націоналізму, наближення до більшов. позицій. Через неможливість скликати у післявоєн. час для розв’язання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 відбулися наради та конф. уповноважених ОУН в Україні В.Охримовича, М.Прокопа, Д.Ребет, М.Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С.Бандерою, С.Ленкавським і Я.Стецьком, однак усунути існуючі розбіжності не вдалося. Єдиним позитив. наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чолі з С.Бандерою як організац. форми охоплення членства ОУН на еміґрації. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідей. і програм. засад, висловлених на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С.Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіратив. характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналіст. руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. представництвом УГВР, прагнула публіч. дебатів стосовно ідейно-програм. еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о. І.Гриньох, Д.Ребет, Л.Ребет, В.Охримович, М.Прокоп, М.Лебедь, В.Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С.Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіц. визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактич. міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центр., пд. і сх. обл. України. Чергове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 1950-х рр. певною мірою пов’язане зі смертю Р.Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіц. документів від Проводу ОУН в Україні з роз’ясненням його позиції, враховуючи спроби органів держ. безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Зх. рішення Проводу ОУН в Україні у справі С.Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді-грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчас. перебрати кер-во ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні – С.Бандера, від його опонентів – Л.Ребет і З.Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С.Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН і розкольниц. діяльності у націоналіст. середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі. На цей крок Л.Ребет і З.Матла відреаґували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С.Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С.Бандерою взятих на себе поперед. зобов’язань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає ниніш. Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміґрації обов’язок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С.Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статут. засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програм. площині) була пов’язана з Закордон. Представництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. Нац. Ради, створ. у повоєнні роки Держ. Центром УНР в екзилі з метою консолідації укр. самостійниц. сил на еміґрації для відновлення незалеж. Української Держави…». – Такою є трохи спрощена, як на мене, версія про т.зв. «двійкарів» автора цього ґасла в ЕСУ Анатолія Кентія.
Я довший час безпосередньо зустрічався й листувався з багатьма діячами цього середовища з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та маю у своєму розпорядженні ряд важливих документів з цієї складної проблематики і, мабуть, чи не вперше в Україні від середини 1990-их років досліджував це явище та рух, який емблематично інколи ще називають «український демократичний націоналізм». Представники цієї течії вітчизняного націоналізму вважали, що в центрі уваги національно-визвольних змагань поряд з ідеєю нації необхідно поставити також демократію, плюралізм та вільну українську людину з усіма її обов’язками, загальнолюдськими правами та свободами. На їхню думку, розвиток одиниці та піднесення цілої низки вимог для її щоденного добра водночас має сприяти й розвитку нації в ході її боротьби за визволення, здобуття та становлення національної держави. Дієвий демократизм, на їх думку, мав бути покликаний поглибити підґрунтя, розширити соціальну базу та забезпечити якісну наповненість й тісну взаємодію керівних структур, підрозділів та сітки повстанської й підпільної визвольної боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР. Після визволення від поневолення це мало б сприяти вільному та повноцінному розвитку людини, а відтак й вільному становленню нації у вже здобутій державі.- Демократія, вважали т.зв. «двійкарі», має бути головною підставою виникнення національної держави як основної форми політичної організації народу, оскільки при певній стадії свого розвитку якраз вироблена демократія зумовить існування стабільної й політично виробленої нації. Спочатку визвольний змаг, а пізніше – процес активного державотворення мав би обертатися навколо таких засадничих прагнень, суджень та понять, як незалежність (воля), держава, нація й демократія. Українська нація може бути повноцінною й виробленою лише за умови дотримання в суспільстві засадничих прав й свобод людини, забезпечення в ньому демократії та плюралізму, відкинення монопартійності, авторитарності та вождизму. – Тільки тоді вона набуде найсильнішої політичної організації – національної демократичної держави. – До переконаних демократів в українському націоналістичному середовищі на чужині належав і редактор, журналіст, видатний громадський діяч й організатор шкільництва та колишній політв’язень нацистських концтаборів інж.Степан Процик.
Лише щойно мені вдалося відшукати посмертні згадки про довголітнього дописувача до «Українського самостійника» св.пам. інженера д-ра Степана Процика, їх виявилося дві в одному тижневику. Так, у числі 173 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.Дж.) з четверга 11 вересня 1997 року на сторінці 8 внизу з права читаємо: «Наша Українська Рідна Школа у Філядельфії, Па. ділиться сумною вісткою з членами та прихильниками, як і з всією українською громадою, що 17-го серпня 1997 р. на 76-му році життя вiдiйшoв у вічність бл. п. інженер Степан Процик довголітній голова управи «Рідної Школи» у Філядельфії, Па. Покійний не жалів ні часу, ні труду, ні засобів на ріст і розвій українського шкільництва в ЗСА взагалі, а у Філядельфії зокрема. Дружині покійного Любі, дочці Оксані, синові Романові складаємо сердешне співчуття. Вічна пам’ять покійному!», й майже через рік у числі 19 цієї ж газети «Свобода» з п’ятниці 6-го листопада 1998 року на сторінці 25 читаємо у рубриці «Відійшли від нас» серед інших сумних повідомлень: «…Інж. Степан Процик член УНС Відд. 15 Т-ва «Україна» у Вашінґтоні, ДК, помер 17 серпня 1997 р. на 76-му році життя. Нар. в 1921 р. в Кут-Товсте, Тернопільщина. Членом УНС став в 1959 р. Залишив у смутку дружину Любу, доньку Оксану Ґрес з мужем Морісом, сина Романа з дружиною Лідою, шваґрову Галину Паламар з мужем Михайлом та родину в Україні. Похорон відбувся 21 серпня 1997 р. на цвинтарі св. Андрія в С.Бавнд Бруку, Н.Дж. Вічна Йому Пам’ять!..».
Мені було достеменно відомо, що Степан Процик був з юних літ членом ОУН, а в часі німецької окупації України був арештований й запроторений за політичну діяльність в німецькі концентраційні табори. Зовсім нещодавно й трохи несподівано для себе, я натрапив на цікаве інтерв’ю Борозного Степана Івановича, уродженця села Монастириха на Тернопіллі, учасника національно-визвольних змагань, члена ОУН від 1939 року, який ще до початку німецько-совєцької війни, у травні 1941 року, був заарештований НКВД й вивезений до Московщини (Тюмєнь). Згодом пан Степан з місця заслання втік й повернувся в Україну. У місті Скалаті пан Борозний провадив підпільну роботу, друкував листівки ОУН, був заарештований німцями, згодом звільнений. Пізніше С.Борозний брав участь у боях з енкаведистами, в 1944 році був поранений, а 15 січня 1945 року поблизу міста Калуша разом із групою підпільників був захоплений енкаведистами. 16 березня 1945 року він був засуджений на кару смерти з конфіскацією майна, пізніше вирок було замінено 20-ма роками каторги. У березні 1964 року С.І.Борозний оселився у місті Нікополі на Січеславівщині. Якраз у місті Нікополі в своєму інтерв’ю Василю Овсієнкові у квітні 2001 року Степан Іванович, зокрема говорив, що «…тільки щасливий випадок допоміг нам вибратися з халепи. А було це так. Нас, полонених, зачинили в якийсь колгоспний хлів на ночівлю. Коли зранку відчинили двері, то ми на подвір’ї побачили німецьких офіцерів, два з них розмовляли між собою українською. Ми покликали їх, вони підійшли, ми попросили, аби нас відпустили, мотивуючи тим, що ми не солдати, а з Галичини, ґімназисти, націоналісти. Один із них сказав: «Про те, що ви націоналісти, тепер треба мовчати, бо в Галичині йдуть великі арешти націоналістів». Ми були здивовані і не могли збагнути, що ж діється. Все ж таки нас відпустили. За кілька тижнів ми дійшли до річки Збруч, а за Збручем уже й рукою подати – наші села. Трохи відпочивши і зорієнтувавшись в обстановці, треба було починати боротися з новим окупантом. Я перейшов на підпільну роботу. В містечку Скалаті була німецька друкарня, там працювали наші хлопці. Ми, підпільники, зв’язалися з ними і стали друкувати антинімецькі матеріали. Тих хлопців німці розкрили і розстріляли в Ягольниці біля Чорткова. Зрадив їх поляк, що працював з ними. Той самий поляк бачив і нас, коли ми заходили в друкарню, і ми, ради безпеки, були змушені виїхати в інший район. Я кажу «ми», маючи на увазі свого друга, який керував підпільною роботою, тепер він у США (О.П. – тут і далі в інтерв’ю підкреслено мною). Відтак ми переїхали на Стрийщину до Черниці. Там був рільничий ліцей, який став для нас на деякий час конспіративним притулком, а ми як би студенти. Однак пильне око поляка-сексота не дрімало. Він побачив нас у містечку Скалаті і подзвонив до Тернополя на ґестапо і нас з поїзда зняли. У цей час німці скаженіли, ішли арешти на повну котушку. Нас посадили в тернопільську в’язницю в різні камери, почалися допити. А з боку наших родин одразу запрацювала сила спасіння. У вітчима був приятель, що мав якесь відношення до ґестапо, через нього мене й вирвали з лабет ґестапо. Степана Процика не вдалося визволити і він попав у німецький табір, здається, Освєнцім. Кажуть люди, що нема зла без добра – з таборів він вискочив на волю, залишився в Европі, де довго і багато працював на Україну. Потім виїхав до США і там продовжував працювати для України – вчив в українських школах дітвору еміґрантів, а потім аж до самої смерти був редактором бюлетеня «Український демократичний Рух». Помер у 1997 році. Через півстоліття ми зустрілися в Києві вже в незалежній Україні…».
Між іншим, у книзі, редактором й упорядником якої є Володимир В’ятрович з назвою «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» у томі 1 «Війна під час війни. 1942–1945» (Львів, Центр досліджень визвольного руху, 2011) знаходимо інший цікавий документ із Архіву ЦДВР (Ф.9. — Т.7. — Од.зб.1. — Арк.1–2. Оригінал, машинопис) у розділі №79 «Інформація про доноси поляків проти українців» зокрема, знаходимо: «…14.Перед трьома тижнями на двірці в Тернополі Ґе[cта]по арештувало трьох студентів: Процика Степа з Кута Товстецького пов[іту] Скалат, Борозного Степана з Монастириськ та Букату Степана з Гриманова (його випустили). Вони їхали зі Скалату до Черниці. Їх видав поляк Демковський із Скалата, який їх слідкував зі Скалата…».
Далі у праці «Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах» (1996) авторства відомого українського редактора, бібліографа, педагога, громадський діяча, дослідника історії української еміґрації Канади, президента УВАН у Канаді (1983-1986), автора праці «Система німецьких концентраційних таборів і політика винищування в Україні» (1963) та «Студій до історії українців Канади» Михайла Г. Марунчака (*1914-†2004, Вінніпеґ), яка була опублікована також і в ч.40 українсько-канадського часопису «Гомін України» за 26 жовтня 2010 року, – я знайшов іншу пригадку про перебування в Освєнцимі (Авшвіці) підпільника рамени ОУН Степана Процика. У згаданій праці Михайло Марунчак, зокрема, пише, що «….в 1943 році прибув до Авшвіцу один з більших транспортів зі Львова. Він відрізнявся від попередніх тим, що тут вже були ув’язнені члени збройного підпілля, себто Української Повстанської Армії, а не тільки організації ОУН. З цього було видно, що протинацистський резистанс посилювався, а ґестапо продіставалося вглиб українського підпілля, яке воно нещадно поборювало й нищило. В цьому транспорті начислювалося біля 200 членів українського резистансу. Ці новини й оповідання про працю підпілля в Україні скріплювало нашу віру в нашу перемогу й ми набирали сил і переконання, що ми таки вийдемо з цієї смертельної пастки. Вісті про організацію військової сили УПА нас сильно підбадьорили. Львівський транспорт, привезений до Біркенав 1 жовтня 1943 року Арсенич Дмитро, Артим Іван, д-р Бачинський Володимир, Башук Петро, Беца Павло, Бибик Володимир, мґр Бойко Іван, Бойчук Василь, Болехівський Петро, Борис Михайло, Будурович Гриць, Вакуловський Ілля, Ватагович, Волчук Юліян, Галаса Роман, Гошовський Микола, о. Гермасюк М., Дмитрів Михайло, Дрогомирецький, Дубей, Дудар Остап, Жмур Н., Зарічанський Тимко, Зацухний Микола, Іванець Іван, Іванець Роман, Іваник Василь, Івів Іван, Кар Богдан, Кашуба Іван, Кардаш Михайло, Кардаш Василь, Кардаш Іван, Кійко Михайло, Кійко Іван, Климко Володимир, о. Климчак Михайло, Клюк Олекса, Клюфінський Іван, Коваль Михайло, Коваль Василь, о. Ковальський Петро, Коломийчук П., Качмарик Франко, Костюк Роман, Крочак Теодор, Крижанівський Богдан, Курило Л., Куртяк Степан, Кучик Микола, Лагола Іван, Лазарук Н., Ласка Михайло, Лешко М., Левицький Семен, Лесюк Василь, Лівшун Н., Липка Іван, Лобай Володимир, Лобода Гриць, Луцишин Федір, Лутчин Іван, Маршицький Юрій, Марущак Іван, Марущак Григорій, Маслейович Петро, Масинець, Матла Зенон, Мелимука Володимир, Мельник Тиміш, Мусікевич Михайло, Наконечний, Наняк Гриць, Олійник Ярослав, Омелян Омелян (брати), мґр Оренчук Володимир, Павлишин Ярослав, Пеленичка Гриць, Пастернак Юрко, Петелицький Степан, Прокуда Володимир, Процик Степан… – Тут мусимо однак підчеркнути, що з приїздом до Авшвіцу львівського транспорту і зустрічі та розмови з членами Української Повстанської Армії з цього транспорту підносили національні почування у всіх. Іван Мельник, один з учасників цього транспорту, як також інші, були зараз вивезені з Авшвіцу до Бухенвальду…».
До речі, у грубшій книзі, яку зредаґував також згаданий мною вище Михайло Г.Марунчак, що її видала у 1990 році Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів (Вінніпеґ-Париж-Мюнхен-Ню Йорк-Дітройт-Торонто) п.н. «В боротьбі за Українську Державу. – Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни», яка налічує 1294 сторінки тексту, автором двох докладних дописів про свою підпільну діяльність та деякі обставини ув’язнення нацистами є якраз інженер Степан Процик, який вже по війні 25 серпня 1951 року на четвертому головному з’їзді Ліґи Українських Політичних В’язнів (ЛУПВ), що відбувся в приміщенні УСХС, Дахаверштрассе 9/11 у Мюнхені, був обраний до складу контрольної комісії ЛУПВ, а головою Управи було обрано д-ра Богдана Кордюка. Один із дописів інж.Степана Процика до цієї книги має назву «Рада Пам’ятника голокосту в ЗСА. – до Історії інтернаціональної конференції «Інші жертви – не-жиди». Інший – на п’яти сторінках – англійською мовою – «BEARING WITNESS». Oral History Seminar Ukrainians in German Concentration Camps by Stephan Procyk (Full text given below)», автор останнього також Степан Процик, в’язень таборів Auschwitz №154458, Mauthausen, Melk, Ebense. – Обидві ці статті я планую подати без скорочень у Збірнику вибраних праць С.Процика, яка натепер вже майже готова до друку.
Пізніше, вже після здобуття Україною Незалежности, в часі проведення Міжнародного Конґресу політичних в’язнів комуністичних режимів, який відбувся 7-8 листопада 1995 року в Києві, що був чи не вперше у світовій історії зорганізований Українсько-Ізраїльським Товариством, тому й головували в організаційному комітеті Євген Пронюк і Яків Сусленський, а в Конґресі взяли участь представники 19 країн – єльцінської Московщини, країн Прибалтики, Білорусі, Молдови, Чехії, Угорщини, Монголії, США, Польщі та ін., – інж.Степан Процик розповів про долю українських політв’язнів, зокрема, в нацистських таборах, під час війни на Заході та про українсько-жидівські стосунки в США, з реплікою на його слова, до речі, виступив В’ячеслав Чорновіл. Про це йдеться, зокрема, в суспільно-політичному місячнику «Визвольний шлях», кн. 4(577) за квітень 1996 року.
Стосуючись громадського життя української еміґрації в Західній Европі у перші повоєнні роки, згаданий мною вище охоронець Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери Василь Шушко (псевда – «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах писав, що «…з розбудовою табору (О.П. – український табір переміщених осіб Ді Пі в Авсбурґу Соммекасерне) та суспільно-громадського життя виринула потреба скріпити організаційну сітку ОУН. До табору зголосилося багато членів ОУН з німецьких концентраційних таборів… Організацію Юнацтва передали Григорієві Наняку, що мав досвід роботи ще з Краю. Він почав роботу в Авсбурґу, де сильно була розбудована мережа ОУН серед робітництва на краєвий взірець ще під час війни… Невдовзі до табору приїхав Григорій Наняк (Свистун), здається, разом з Іваном Шевчуком та Степаном Проциком. У таборі в реєстраційному відділі працював член ОУН студент ветеринарії Юрій Свищук. Я попросив зареєструвати їх, як звичайних жителів. Спільно допомовилися про організацію Пласту… З початком організування табору Соммекасерне, я вибрав для себе велику кімнату, де перед війною містився, правдоподібно, військовий суд, бо в кімнаті був добудований подест з маленькою перегородкою. До кімнати, що мала число 86, було приписано більше наших людей, які майже не мешкали в ній, але, через свої організаційні зв’язки в в таборі, числилась серед мешканців табору. В кімнаті були зареєстровані: Василь Сушко, мґр. Денис Притуляк, «Дусько», «Липа», Володимир Шарко (Демчук), Стефан Петелицький, Стефан Грищук, Степан Процик, Григорій Наняк…».
Тут принагідно пригадаю українському читачеві, що наприкінці 1946 року на території Західної Німеччини перебувало 177 тисяч українців, найбільше їх було в Баварії. Загалом же найбільші українські табори (по 2000-5000 осіб) містилися у американській зоні окупації: в Мюнхені – Карлсфельд та Варнер-Касерне, Ауґсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єгер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесгадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне), Кауфбойрені; у британській зоні в Ганновері і Гайденав; у французькій зоні в Штуттґарті та у Австрії – у Зальцбурзі. Якраз у таборі альянтів Зомме-Казерне (німецькою мовою – Somme-Kaserne), в якому деякий час перебував у колишній політв’язень нацистів Степан Процик, – від 1945-го по 1949-ий рік та у місті проживало 6000 українців. У той час та ще кілька років по тому в Ауґсбурзі містилося Центральне Представництво Української Еміґрації (ЦПУЕ). В українських таборах переміщених осіб, переважно в Зомме-Казерне, швидко розвивалося українське культурне, наукове й суспільне життя: тут було організовано Українську Вільну Академію Наук (УВАН), філію Українського Вільного Університету (УВУ), Український Музей, Мистецький Український Рух (МУР), дві парафії, три церковні братства та 14 різних громадських організацій. 1946 року відновлено Спілку Української Молоді (СУМ), провідним членом якої був серед інших й Степан Процик.
Також було закладено Інститут живих мов, продовжено діяльність української Модржанської ґімназії, яка раніше діяла на теренах Чехословаччини від 1923-го по 1944-ий рік. У таборах діяли дитячі садки, українські народні школи, фахові школи й курси, два хори, оркестр, балет й різні гуртки самодіяльності. Від 1948-го по 1950-ий рік тут містилися Українська Національна Рада і керівництво деяких політичних партій. Видавалися табірні газети та журнали, які друкувалися спочатку циклостилевим способом, а від 1946 року – також з використанням друкарської техніки. У Зомме-Казерне часто відбувалися різні реґіональні й крайові конференції та з’їзди — як от 1-й з’їзд Об’єднаних Українських Жінок (ОУЖ) (15-16 грудня 1945), 1-е засідання Головної ради ЦПУЕ (4-7 березня 1949). Видрукувано кілька десятків книжок різного жанру й ілюстровано журнал «Пу-Гу». 1949 табори переведено з Ауґсбурґа до Лайпгайма. Деякі інституції продовжували свою діяльність у Лайпгаймі та Мюнхені. У таборах та приватно в Ауґсбурзі жило кілька десятків визначних культурних й політичних діячів та відомих письменників: У.Самчук, Ю.Шерех, Ю.Косач, М.Орест-Зеров, В.Державин, Л.Полтава, В.Барка, Т.Осьмачка, Д.Дорошенко. 16 березня 1947 року ауґсбурзькі українці брали участь у художній Олімпіаді серед мешканців декількох таборів переміщених осіб в Розенгаймі. Змагання відбувались між співаками й танцюристами трьох національних громад — єврейської, литовської та української.
Тут, мабуть, слід згадати й про Українську Економічну Високу Школу (УЕВШ) з осідком у Мюнхені, яку по війні закінчив Степан Процик, де й отримав диплом інженера. УЕВШ була заснована 1945 року з дозвол у американської окупаційної влади, у 1951 році визнана баварським міністерством освіти, але того ж року вона була ліквідована внаслідок масового переселення українців за океан. У 1945-1951 роках в педагогічному складі Української Економічної Високої Школи перебувало 17 професорів, 15 доцентів, 14 лекторів та 8 асистентів; іматрикульовано 365 студентів, у тому числі 81 з них викінчили школу як дипломовані економісти; видано 21 скрипт. Після отримання дозволу УНРРА 5 листопада 1945 року в УЕВШ розпочалося навчання. Навчальний рік тривав 8 семестрів і складався з 58 предметів та 3-х семінарів. За шість років свого існування школа підготувала кадри для державних установ, кооперативних і приватних підприємств. Ректорами УЕВШ були – ініціатор школи полтавець з походження Б.Мартос (1945-1949) і М.Косенко (1949-1951), при Школі діяли Студентська Громада та Українське Наукове Товариство Економістів, яке 1947 року перетворилося на секцію УВАН. Українська Економічна Висока Школа (УЕВШ) в Мюнхені продовжувала традиції Українського Кооперативного Інституту імені Тугана-Барановського в Києві та кооперативного відділу (факультету) Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Ініціаторами створення УЕВШ були, крім згаданого мною вище професора Б.Мартоса, були також професори М.Величковський, В.Горбачевський та І.Замша. У 1945 році в Авґсбурзі було засновано Українську Вільну Академію Наук з відділами: передісторії, історії та теорії літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології та медицини. При Академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, Музей-архів, бібліотека. Крім УВАН, у Мюнхені існували – Українське історично-філологічне товариство, згадана мною вище Українська Висока Економічна Школа, як також – Українська Православна Богословська Академія. По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут з відділами – аґрономічно-лісовий, фармацевтичний, ветеринарно-зоотехнічний, інженерний, економічний. Крім аудиторного навчання в Інституті велася заочна форма навчання. Інститут став спадкоємцем Української Господарської Академії в Подєбрадах, яка припинила своє існування у 1945 році. У Мюнхені 30 березня 1947 року також було відроджене Наукове Товариство імені Шевченка. По Другій світовій війні, як я вже зазначав вище, українська політична еміґрація, що зорганізувалася здебільшого в таборах Західної Німеччини та Австрії, провадила також велику освітню роботу. Всюди по таборах й у містах з великим скупченням українців поставали школи, курси, культурно-освітні організації, театри, хори, виходили численні книжки, розвивалася преса. Слід зазначити, що у 1947–1948 роках у Західній Німеччині та Австрії існувало 29 українських ґімназій, 8 фахових середніх шкіл, 140 різних фахових курсів, 50 курсів іноземних мов, 30 курсів для неписьменних, 79 дитячих садочків.
Відновили свою діяльність в перше повоєнне десятиліття на чужині й чимало українських періодичних видань. Так, в другій половині 1940-их років дипломований інженер й активний СУМівець Степан Процик стає редактором журналу «Сурма», назва якої, мабуть походила від підпільної політичної газети, органу Української Військової Організації (УВО), що виходила друком від 1 січня 1927 року, переважно, щомісяця у 1927–1928 роках у Берліні та в 1928–1934 у Каунасі. Нелеґально журнал поширювався в окупованій большевиками Україні, накладом близько 10 000 примірників, а головним редактором «Сурми» був спочатку Володимир Мартинець. Після заснування Організації Українських Націоналістів (ОУН) видання «Сурма» спеціалізувалося переважно на військовій тематиці, а редаґував часопис Роман Сушко. Після довоєнного розколу ОУН цю назву для своїх видань використовували як ОУН(б), так і ОУН(м). Але вже по Другій світовій війні місячник «Сурма» виходив у 1949-1954 роках у Мюнхені, який редаґували Степан Ленкавський та Степан Процик (О.П. – до речі, Степан Ленкавський зображений на одній із світлин разом зі Степаном Проциком та Степаном Бандерою). Між іншим, це повоєнне видання «Сурми» було відновлено тоді ще формально цілісними Закордонними Частинами ОУН якраз у 20-ти річчя заснування ОУН.
У 1992 році інж. Степан Процик написав докладний спомин про деякі процеси, що відбувалися у повоєнні роки, зокрема, в Закордонних Частинах ОУН п.н. «ОУН в ретроспективі. – Здалека про близьке», який вийшов друком у 1992 році у Збірці, виданій львівським Товариством «Меморіал», що його я планую подати у майбутньому Збірнику вибраних праць Степана Процика. На цей допис, до речі, посилається відомий український вчений Георгій Касьянов у своїй праці «Ідеологія ОУН: Історикоретроспективний аналіз (Ревізія ідеології) («Український історичний журнал», 2004, №2), зазначаючи, що «….серед різноманітних наслідків розколу ОУН 1939-1941 pp. одним з найбільш очевидних став розрив у темпах ідеологічної еволюції двох відгалужень руху. Якщо мельниківці за часи війни фактично не змінили своїх ідеологічно-програмиих настанов (можливо, це не було для них важливим з огляду па їхню тактику дій в умовах окупаційного режиму), а після війни цей процес розтягнувся на десятиліття, то бандерівська фракція виявила значно більше динамізму у цій сфері (зрозуміло, це стосується тієї частини бандерівців, які були здатні на такий динамізм). Визначальним для зміни ряду принципових політико-програмних та ідеологічних настанов став III Надзвичайний збір ОУН (21-25 серпня 1943 p.). Як свідчить його учасник, Мирослав Прокоп, ініціяторами нововведень у програмі ОУН стали або представники східноукраїнських земель, або провідні члени організації, яким довелося там працювати у підпіллі в перші роки війни, або ті делеґати, які брали участь у розробці політичної платформи УПА…, – отже, це були люди, які мали нагоду на практиці з’ясувати чинність націоналістичного ідеалу та відповідність попередніх програмних настанов життю і практичним завданням у реальних, досить жорстких умовах. Основні світоглядні постулати (теза про органічність нації, про вищість інтересів нації, про ідеал самостійної соборної держави) залишилися незмінними. Найбільш показовою була зміна акценту в принципі національного колективізму: в ідеологічній преамбулі йшлося про те, що ідеалом нового суспільства є знищення всіх форм класової експлуатації, побудова всенародної держави та «вільна людина»…, яка є вільною лише через її сприяння загальному суспільному інтересові…». І далі – «..Влітку (за іншими даними, в серпні) 1953 р. на адресу ЗП УГВР надійшла радіограма за підписом В.Кука, в якій йшлося про те, що С.Бандера відійшов від постанов III збору ОУН 1943 p., що він ані формально, ані фактично не є провідником ОУН. Леву Ребетові, Зенону Матлі (представникам опозиції) та Степану Бандері пропонувалося очолити керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їх «згідно з позиціями Проводу в Україні». У 1953 р. ніхто не поставив під сумнів зміст радіограми. Майже через півстоліття з’ясувалося, що вона також була частиною радіогри МҐБ — сам В.Кук заперечив її автентичність. Ця версія виглядає цілком вірогідною, особливо з огляду на те, що це була пропозиція зібрати в одній групі людей, які вже були непримиренними політичними суперниками, – наслідок неважко було або передбачити, або запрограмувати. Взагалі, автентичність тексту радіограми чи її авторство на той час не мали великого значення – суперечки увійшли в таку фазу, що компроміс міг бути лише тимчасовим….».
Член ОУН, український письменник, перекладач, журналіст, пізніший почесний доктор НаУКМА Петро Балей (*1912-†2003), який, як, власне, й Степан Процик, перебував у нацистському концтаборі Аушвіц (1941-1944), а повоєнний час працював директором і співредактором у видавництві тижневика «Українська трибуна» (1946-1948), пізніше став автором книжки «Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р.: Причини і наслідки» (1996), зокрема пише з посиланням на статтю Степана Процика: «…Степан Бандера, з доручення якого відбувся акт 30 червня, не врахував конечности бути серед кадрів, принайменше у підпіллі, коли саме розгорталась тяжка боротьба, але з невідомих причин пішов на переговори з представниками німецької влади, котра його інтернувала, а опісля арештувала. На цю подію є два пояснення: хтось відповідальний мусів обстояти 30-те червня перед зовнішнім світом (?) і це, можливо, була його функція; друге – знаючи докладно про негативне ставлення німецького уряду до аспірацій акцій ОУН під його керівництвом, він непотрібно віддав себе в руки ґестапо. Результат був із шкодою для Бандери. ОУН залишилась, росла і діяла без нього, без його впливу і участи на Україні в найгарячіший час…». Петро Балей у своїй книзі також приводить фраґменти свого листування зі Степаном Бандерою наприкінці 1940-их років та зазначає, що «..не могло бути найменшого сумніву, що Бандера взяв курс на докорінну чистку в ЗЧ ОУН – чистку не від тих, що противні принципіяльно революційним методам у визвольній політиці за українську самостійну державу, бо таких не було, а від тих, що вийшовши з підпілля намагалися переставитись і переставити конспіративно-наказну систему напів-мілітарної, напів-терористичної організації на чисто політичну діяльність серед еміґрації у вільному світі, створюючи сприятливі умовини для інтелектуального розвитку свого членства і для розв’язування…», але при кінці розділу книги П.Балей вказує, що Степан Процик, у приватному листі до нього, твердить, що «…ця кореспонденція велася між мною і Стецьком, а не Бандерою». В основному це не робить різниці, бо за життя Бандери, Стецько в таких випадках самочинно не діяв. – До речі, упорядники Володимир Ковальчук, Валерій Огороднік (Київ) у своїй праці «Листи Степана Бандери, членів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР» (с.436-437) в анотованому покажчику матеріалів ГДА СБ України) Редколегія журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» у першій частині анотованого покажчика «Листування провідників ОУН і командирів УПА», підготовленого співробітниками Галузевого державного архіву Служби Безпеки України, подають лист «До «Байрака» [Косарчин Я.?]. [Не пізніше 1951 р.], в якому конкретизується діяльність «двійкарів». Йдеться про збільшення кількості опозиціонерів у ЗЧ ОУН (Кордюк, Підгайний, Листи С. Бандери, членів ЗЧ ОУН і ЗП УГВР… Процик, Ґабрусевич, Ріпецький, Керод), ворожнечу між Лебедем М. та Ребетом Л. Оригінал листа (?) надійшов до радянських спецслужб від «Бура» і «Пола» разом із поштою ЗЧ ОУН у серпні 1957 р. (ГДА СБУ, ф. 13, спр. 379, т. 2, арк. 249–253. Копія, машинопис).
Слід окремо нагадати, що у 1996 році в львівському видавництві «Поклик сумління» побачила світ доволі цікава книга з передмовою іншого мого давнього приятеля Святослава Василька, колишнього вояка-дивізійника, який по війні замешкав в англійському місті Ноттінґгамі, – п.н.«Про себе і КДБ розповідає «Марко»». Під псевдо «Марко» був відомий Юліян Маґур (*1928-†1994) – діяч ЗЧ ОУН, зв’язковий до сітки та підрозділів ОУН та УПА із закордону, який був розкритий органами КҐБ, навколо нього довго велася шпиґунська гра. Юліян Маґур («Марко») зокрема пише, що: «… В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О.П. – ймовірно, це Модест Ріпецький (*1921-†2004) – лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар) (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав вже раніше, виповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН… У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися післати свого літака, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на території Польщі…». – Виглядає, що інж. Степан Процик був досить обізнаний у непростій ситуації зі втаємниченим підрозділом українців «Ка Три» ЗЧ ОУН, оскільки у післяслові якраз до цієї книги він, зокрема, зазначав, що «…із широкого діапазону визвольної боротьби в Україні в цій брошурі виявлено частинно одну галузь таємної роботи в стосунках між Проводом ОУН на українських землях і Проводом Закордонних Частин ОУН поза українськими землями. Ефективний зв’язок між цими двома віддаленими частинами був і залишався основним елементом технічної, політичної і організаційної натури, оскільки ЗЧ ОУН вважались інтеґральною частиною ОУН на українських землях. В часах перед, під час і після Другої світової війни зв’язок ОУН назовні мав пріоритетне і йому надавався відповідних персонал, технічні засоби, спеціальний вишкіл, технічне оснащення і допомога від прихильних західних держав. Зрозуміло, що така діяльність була об’єктом постійного стеження і спроб інфільтрації спецслужбами ворожих українському визволенню держав. В результаті керівний і виконавчий персонал зв’язку ОУН мусив бути високоякісний не тільки професійно, але передовсім морально, завжди готовий на несподівані критичні ситуації… (с.140-141)».
Між іншим, у травні 2016-го року в американському місті Ворвіку тепер вже, на жаль, покійний Голова Політичної Ради ОУН за кордоном професор Анатоль Камінський подав мені цікаві інформації щодо співпраці представників різних українських визвольних середовищ на чужині у повоєнні роки зі спецслужбами США (ЗСА) та декяих країн Заходу. Він, зокрема, повідомив, що «…після закінчення Другої світової війни табори біженців стали об’єктом оперативних зацікавлень та розпрацювань аліянтських спецслужб в обох напрямах: контррозвідочному і розвідочному. Так, зокрема, в 1947-48 p.p. американські контррозвідочні органи провели операцію проти совєцької аґентури під кодовою назвою «Огайо», що до неї мали безпосереднє відношення люди із Закордонного Представництва УГВР і Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Без того, однак, щоб вони виступали перед американцями як представники цих інституцій. Операцією з української сторони займався Роман Петренко, колишній шеф жандармерії УПА на Волині, який заанґажував до цієї справи передовсім своїх давніх знайомих і приятелів з УНРівських кіл, які під час Другої світової війни працювали в німецькому Абвері…. Оперативним шефом «Огайо» з української сторони був полк.Петро Дяченко, його заступником – пполк.Петро Самутін; в склад штабy, який находиася у Візбадені, входили ще майор Кость Манзенко, сотник Старовійт і два члени Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Ці могли користати із оперативних матеріалів, які СБ ЗЧ ОУН давало в їхнє розпорядження. Між іншим, ця операція закінчилася була численними арештами підозрілих, назагал, однак, не була повністю успішною. Слід згадати, що від Проводу ЗЧ ОУН «куратором» для зорганізованої Петренком групи полк.Дяченка був Микола Климишин, який з ним зустрічався. – Якщо ж йдеться про розвідочні заходи американських й інших аліянтських спецслужб і спроби збоку українських політичних середовищ нав’язати контакти і співпрацю з ними, то вони мали, звичайно, такий формат: американцям було вигідніше вдержувати оперативні контакти з поодинокими особами, які формально, чи неофіційно, належали до того чи того політичного середовища. Така постановка, у свою чергу відповідала, звичайно, теж стосовним середовищам. В міру, однак, загострення холодної війни, західні спецслужби старалися нав’язати контакт і співпрацю безпосередньо з політичними проводами. – Головними авторами і архітекторами цієї нової американської політики, що її завданням були широко закроєні великомасштабні т.зв. закриті операції і заходи проти аґресивного диверсійного наступу совєцьких спецслужб і совєцької політики в загальному, були Джеймс Форесталь, cекретар морфлоту й пізніше cекретар оборони, славнозвісний Джордж Кеннен, Аллен Даллес і Джордж Маршал (між іншим, закриті спецоперації фінансувались частинно з фондів Плану Маршала). Тім Вінер пише, що якраз «Джеймс Форесталь і Джордж Кеннен були творцями і командирами закритих операцій ЦРУ…» (Tim Weiner, Legacy of Ashes, History of the CIA, Doubieday, 2007, p.38) – При цій нагоді проф.Анатоль Камінський говорив мені, що ще 27 вересня 1947 pоку Джордж Кеннен передав був Форестелеві детальний план як організувати «повстанський воєнний корпус». Між іншим, 14 грудня 1947 pоку Рада Національної Безпеки США видала перший таємний наказ для ЦРУ, в якому доручала проводити закриті операції проти радянських і інспірованих радянськими чинниками акцій. В той час відділом закритих акцій керував Франк Візнер і, як твердить Вінер, Візнер плянував розбудувати принаймні 36 станиць протягом півроку. Він зумів зорганізувати 47 станиць протягом трьох років. Майже кожне місто, де була станиця ЦРУ, мало двох шефів: один, який керував закритими спецакціями і підлягав Візнерові й інший, який керував розвідочною (шпиґунською) роботою для Бюро Спеціальних Операцій. Інший таємний наказ Ради Національної Безпеки з 18 червня 1948 pоку доручав американським спецслужбам атакувати Совєтів у цілому світі при допомозі закритих операцій і таємних засобів взагалі. У тому часі Джордж Кеннен винайшов був окрему назву для цієї оперативної інституції, а саме «Бюро координації політики», яку було виокремлено всередині ЦРУ… Політичні еміграційні чинники були заінтересовані передовсім в політичних акціях проти Москви і для них розвідочна паралельна діяльність була на другому плані. Незалежно від того, що вони здавали собі справу з того, що вона є теж важливою, як фактор у формуванні таких чи інших політичних кроків. – Іншими словами, ця нова постановка більше відповідала проводам різних середовищ, які в її контексті, тобто через пов’язання з розвідочними службами, старалися і одержували доступ до міністерств зовнішніх справ та інших інституцій, які мали відношення до політики супроти Москви. Головно йшлося про такі, які своєю настановою, акціями і заходами, могли допомогти визвольній боротьбі нашого народу. Це ставило відношення між державними і еміґраційними контрагентами в нову площину, а саме не лише оперативне, а й політичне партнество і співпрацю. Інакше кажучи, заіснував тут зовнішно-політичний вимір і, наприклад, ЗП УГВР зуміло було поставити справу визвольної боротьби у Стейт департаменті та на деяких інших форумах владних структур СІІІА, аж до Білого дому. Це дало можливість лідерам в Україні звертатися з різними меморандумами до відповідних американських чинників, які мали відношення до формування американської політики щодо СССР… Пізною зимою 1948 pоку, за даними американського офіцера Стіва Теннера, приятеля Анатоля Камінського ще з часів, коли перший був аташе по культурі в 1960-их роках в американській амбасаді в Брюсселі, відділення ЦРУ в Західній Німеччині одержала доручення дослідити й перевірити антикомуністичні еміґраційні організації із Східної Европи і передовсім совєцького Союзу наскільки вони надаються для оперативного занґажування і використання для ЦРУ. Шеф цього відділення ЦРУ Гордон Стюарт доручив ці досліди і їх аналіз С.Теннерові, який був у мюнхенському відділі. З цього часу і починається властиво важлива участь Теннера у співпраці між американцями і ЗП УГВР… Стів Теннер брав, між іншим, участь в перемовинах представників американо-англійських спецслужб у Лондоні в 1951 році у справі висилки українських кур’єрських груп в Україну, конкретно: групи Василя Охримовича від ЗП УГВР за допомогою американців і групи Мирона Матвієйка від ЗЧ ОУН, за допомогою англійців. Було домовлено та узгоджено спільно з українськими партнерами, Миколою Лебедем, представником ЗП УГВР, і Богданом Підгайним, тодішнім представником ЗЧ ОУН, що закидання обох груп відбудеться приблизно в один і той же час , але в різні місцевості в Україні…
За деякий час після переселення до США Степан Процик став головою управи «Наша Українська Рідна Школа» у Філядельфії, на цій посаді він працював майже до відходу у Вічність 17-го серпня 1997 року. Згідно з даними різних дослідників, «…за океаном українські еміґранти почали закладати власне шкільництво, ще коли постали перші релігійно-громадські осередки на нових місцях поселення. Більшу увагу звернув на українське шкільництво після 1907 року єпископ С.Ортинський, який заснував у Філядельфії школу-інтернат та почав видавати підручники для мережі церковних доповнюючих шкіл. Від 1920-х років за єпископа К.Богачевського Українська Католицька Церква почала закладати при більших парафіях цілоденні приватні школи: в 1940 їх було 12 у Філядельфійському екзархаті; в 1965 році у трьох українських католицьких єпархіях було 33 початкові і 5 середніх шкіл, у яких вчилося разом 9 тисяч учнів. У 1970-х pоках приватних (кат.) шкіл в США значно зменшилося, зокрема при українських парафіях; у Філядельфійській митрополії у 1985 році було 28 початкових і 5 середніх шкіл з 4 370 учнями. Українознавча освіта була краще поставлена в суботніх школах українознавства, що їх вели «Рідні Школи», об’єднані в централі опікунів шкіл українознавства, або товариства молоді під наглядом Шкільної Ради при Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА) (заснована 1953 року)…». – У числі 119 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.Дж.) з середи, 29 червня 1966 року на с.3, між іншим, повідомлялося, що «….12 українських учнів у Філядельфії закінчили повний дванадцятирічний курс українознавства іспитом зрілостн, який уповноважнює їх до студій україністики в Університеті. Ці учні — це Тетяна Артимишин, Христина Білянська, Юрій Гомзяк, Богдан Домбчевський, Марта Дражньовська, Ігор Зуляк, Роман Козак, Орест Кулинич, Меланія Мартинович, Ярослав Федорійчук, Юрій Сухий і Юрій Царинник. Орест Кулинич, Тетяна Артимишин, Христнна Білинська і Меланія Мартинович склали іспит з дуже добрим поступом. Всі вони покінчили школу українознавства, що її від років веде Товариство Опіки над молоддю і дітьми «Рідна Школа» у Філядельфії. Школа українознавства «Рідної Школи» приміщується в буднику міської публічної школи, користуючись вигодами кафетерії і великої рекреаційної залі. Очолює школу відомий педагог Володимир Лотоцький… Очолює Товариство «Рідна Школа» ентузіяст українського шкільництва — іиж. Степан Процик… Попрощали учнів, бажаючи їм гарних вакацій, директор школи Володимир Лотоцький і голова Товариства «Рідна Школа» Степан Процик. Учням роздано свідоцтва, а дванадцятьом переможцям у двох конкурсах читання книжок і деклямації роздано ще й цінні книжкові нагороди…».
Далі на «Сторінці ТУСМ» (Товариства Української Студіюючої Молоді ім.Миколи Міхновського у тому ж таки тижневику «Свобода» (Парсиппані, Н.Дж.) з 25 лютого 1967 року, ч.34, читаємо, що в «Резолюціях Осередку Діяльности Товариства Української Студіюючої Молоді ім. Миколи Міхновського (ТУСМ) у Філядельфії», що були прийняті на загальних зборах 11 грудня 1966 року, йшлося, що «…3.Поміж членами Управи згаданого «Т-ва Прихильників Поезії» (О.П. – совєцьких поетів Івана Драча та Дмитра Павличка, членів совєцької місії УССР на 21-у Генеральну Ансамблею Об’єднаних Націй, до Філядельфії на зустріч із українською громадою у Філядельфії) находимо теж і п-на Степана Процика, голову Т-ва «Рідна Школа» у Філядельфії, що займається вихованням української молоді. Ми уважаємо, що Т-во «Рідна Школа» повинно бути суворо аполітичним і апартійним, далеким від всякої політичної боротьби. Участь голови Т-ва «Рідна Школа» в організуванні згаданого літературного вечора з совєтськими висланниками кидає сумнів, куди веде голова Т-во «Рідну Школу». 4.Закликаємо Управу Т-ва «Рідна Школа» зайняти належне й гідне становище до такої політичної контроверсійної діяльности свого голови, яка заведе це Товариство в нетрі політичної боротьби…», оскільки, «….на IX Конґресі Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), що відбувся в жовтні місяці 1966 року в Ню Йорку, були однодушно ухвалені резолюції, які засуджують приязні зустрічі провідних членів нашої громади з совєтськими висланниками, що стоять на вірній службі Москві і діють в інтересах комуністичної партії. Ці резолюції, прийняті одноголосно, зобов’язують без виїмку усіх, цілу українську громаду в ЗДА, а хто із цієї громадської дисципліни виломлюється, той діє не з інтересів української визвольної справи, але в інтересі чужих сил,… бо це відбувається в часі, коли окупаційний, московський режим в Україні засуджує і засилає в концтабори працівників української культури, патріотів-українців, які піднесли свій голос в обороні поневоленого українського народу…».
Між іншим у своєму листі, що був надрукований в часописі «Український самостійник» (ч.113, 1967 рік, с.с.47-48), Степан Процик, зокрема, з цього приводу зазначав, що «…минулого місяця пройшла в нас справжня трагікомедія. її аранжерами були високопоставлені персони Визвольного фронту, а головні ролі виконували щоденник «Америка» і д-р Б.Гнатюк, голова місцевого відділу УККА. – Видовище розігралося з нагоди виступів двох поетів з УРСР, які прибули до США в характері членів офіціяльної делеґації УРСР до ОН. Група молодих людей (між якими я був найстарший віком) зацікавлених мистецтвом і поезією запросила обидвох поетів до Філядельфіі на публічний виступ. Запрошено індивідуально коло 300 осіб, сподіваючися, що вони будуть зацікавлені в цій імпрезі. – Довідавшися про ці запрошення, редактор «Америки» порозумівся телефонічно з головою відділу УККА д-р Б.Гнатюком і сплодив «осторогу» для українського громадянства, щоби воно не взяло участі в заплянованій зустрічі. Хто, мовляв, піде, той «внесе замішання в нашу громаду, пошкодить українським інтересам та послабить фронт української визвольної боротьби…». Замість на виступ І.Драча та Д.Павличка закликалося піти на зустріч з поетом Е.Маланюком або на доповідь д-ра А.Фіґоля, що мали відбутися цього самого вечора, але в інших годинах. – Через затримку в полагоджуванні формальностей поети не могли приїхати в назначений час. Довелося повідомляти телефонічно кожного хто дістав стосовне запрошення, що заплянована імпреза не відбудеться. Це дало підставу до тріюмфу моїх політичних противників, які на протязі кількох днів дуже гордо носили голови, в переконанню, що це вони відбили один наступ Москви на українську самостійницьку еміграцію. Але не на довго, бо вже наступного тижня, в суботу 17 грудня, в останній день перебування поетів в США, вони таки постаралися не розчарувати ініціяторів зустрічі і приїхали в 12-ій годині дня, щоби прочитати свої поезії охочим слухачам і обмінятися думками. Ініціятори мусіли весь попередній вечір просидіти коло телефону, повідомляючи, кого вдалося. Вправді публіки було не надто багато, зате атмосфера зустрічі була дуже добра і імпреза вдалася краще, ніж можна було сподіватися. Очевидно, ініціятори просили гостей, щоби вони не читали комуністичних, а чи атеїстичних, писаних на замовлення, поезій і треба сказати, що вони це прохання цілком респектували. Тому можна було з приємністю заслухати цінні твори і зосередити думки довкола літератури і ситуації в Україні. Наші противники сприйняли це інакше. Адже вони вважають себе компетентними давати всіх зобов’язуючу оцінку всяких посунень чи ініціатив — перестерігати, забороняти, диктувати, засуджувати, дискримінувати, творити розколи і т.п. Статті, ілюзії, порівнання, листи, резолюції та всіляка інша писанина, що накопичились в мене на столі у зв’язку з цією аферою становили б багатий студійний матеріял для психіятра, коли б знайшовся охочий тим зайнятися. Після появи першої «остороги» я запитався телефонічно д-ра Б.Гнатюка, чи він потверджує її зміст. Він сказав, що в «осторозі» перекручено його слова і додано таке, чого він зовсім не говорив. Можливо, що д-р Б.Гнатюк не був свідомий, що має до діла з нашою католицькою пресою і що в такому випадку не можна бути досить осторожним. Все ж таки деякі речі — це вже дефект зовсім іншого порядку. – Закликати громадянство не йти на вечір Дмитра Павличка та Івана Драча, бо це, мовляв, національна зрада, а зате піти на доповідь Євгена Маланюка або д-ра Атанаса Фіґоля, означає грубе забріхання. Ви ж знаєте поставу д-ра Фіґоля щодо зустрічі з діячами культури УРСР. Вона цілком протилежна до постави авторів «остороги». Коли ж йдеться про поета Маланюка, то він на декілька тижнів перед тим зустрічався з обидвома названими українськими поетами з УРСР. Отож пора заперестати «валяти дурака» і належало б вибачитись перед громадянством за фальшовану «осторогу». Але це неповажні люди і від них зайво вимагати коректности….».
За три роки по тому в тому ж таки «Українському самостійнику» (ч.150, 1970 рік, с.с.46-48) Степан Процик, як на мене, слушно зауважував, що «…Можна б взагалі не робити екскурсу в етику, коли б мої політичні противники усвідомили, що критикувати себе взаїмно, не означає канібалізму. А так не можу дотримувати кроку моїм політичним противникам, бо людожерством не займаюся. Проте не можу погодитись з тим, щоб будьхто на власну руку «вписував» або «виписував» нас із списка організованої української громади (як це трапилось нещодавно в щоденнику «Америка») і вважаю, що людина, яка приписує собі таку функцію, повинна конче піддатися медичному обслідуванню. – …Коли я пишу до Вас, про будь що, чи про погоду в Філядельфії чи про Ватикан, то підписуюсь повним ім’ям і прізвищем; непідробленим і не зміненим від часу, як мене охрестили в церкві. Я відповідаю ва кожне написане слово. Мої противники поступають інакше: в радіоавдиціях прізвищ авторів не подають, а (така) радіостанція кожної години подає, що не відповідає за зміст програми. Стаття в «Шляху перемоги» підписана «відповідальним» криптонімом. Хоч можна мислити, що редакції автор відомий і робити її відповідальною за те, то я не визнаю «колективного рила» в публіцистиці… І чого тут жалуватись по радіо, що я не люблю бандерівщини? Оббріхують мене, не допускають до праці в громаді, погрожують, шантажують, бойкотують громадянські комітети де стоїть моє прізвище, посилають невинних обдурених сумівських дітей, щоб очорнювали мене большевиком серед людей і вигукували серед школярів у публічних школах за моїми дітьми — «твій тато комуніст!» — Я мав би любити таке суспільне варварство? А за тим усім стоїть пан «Гераусґебер». – Кажуть, що «це вже не належить до культурної поведінки хоч би навіть примітивної людини»… А скажіть, де ж інде, як поза огорожею Визвольного фронту, примітивна людина може правити за культурну людину?..».
Мені видається, що активна діяльність інж.Степана Процика у структурах створених у повоєнний час під еґідою Закордонного Представництва УГВР (а пізніше й Середовища УГВР), як також його тісна співпраця з Генеральним секретарем закордонних справ УГВР Миколою Лебедем, була однією з причин звинувачень їх обох та їхніх соратників у т.зв. «совєтофільстві», що відбувалося з боку політичних конкурентів із різних визвольних середовищ українства на чужині. – Петро Содоль у ч.40 українського тижневика «Свобода» п’ятниця, 1 жовтня 1999 року в своєму «…скороченому роз’ясненні до коментаря тижневика «Свобода» від 25 червня 1999 року до заяв, як і д-ра Мирослава Прокопа, так і двох членів Президії Середовища УГВР в Пролозі, та дещо про сам Пролог, зокрема, зазначав, що «…Від 1992 р. Лебедь погодився дати збірці ім’я «Збірка документів Миколи Лебедя» та підготовляв її для передачі у вибране місце разом із іншими документами (зокрема ГС ЗС УГВР), які він мав. У цьому йому допомагав Степан Процик, але виїзд Лебедя з Нью-Йорку в листопаді 1995 р. цю працю перервав. Документи поїхали разом з Лебедем, а частина була за його інструкціями забезпечена….». – Згідно з інформаціями професора Анатоля Камінського, згаданий мною вище американець Cтів Теннер подав дуже позитивну характеристику Миколи Лебедя, як «динамічного співзасновника ОУН, УПА і УГВР… Лебедь був експертом в конспіративних операціях, у справах безпеки і контррозвідки». До речі, С.Теннер не був одиноким, який позитивно характеризував М.Лебедя, співробітником якого був інж.Степан Процик, точніше вказував на чесноти Миколи Лебедя. Тім Віннер, автор історії СіАйЕй п.н. «Спадщина із попелу» писав, що вже в 1949 році Віль’ям Дж. Ваймен, двозірковий генерал, який керував в ЦРУ Офісом спеціальних операцій, писав Імміграційному департаменту писав в обороні М.Лебедя, що той подав «важливу допомогу для ЦРУ в Европі». Кінець будь-яким «обвинуваченням» М.Лебедя поклав зрештою й сам Аллен Даллес, який у листі з 5 травня 1952 pоку до Арґіля Мекей, директора імміграційного уряду писав, що «Лебедь був уповноваженим міністром зовнішніх справ УГВР, підпільної організації всередині СССР і його контакти є такими, що були дуже високої (неоціненої) вартості для ЦРУ і його операцій». А.Даллес також додав, що «у зв’язку з майбутніми операціями ЦРУ надзвичайно важливо і необхідно конечним є, щоб він (Лебедь) мав можливість їздити по Західній Европі. Однак перед такими поїздками ЦРУ мусить… запевнити його повернення…» (цит. – Tim Weiner, «Legacy of Ashes, The History of the CIA», Doubleday, p.31 і Norman J.W.Goda, «US Intelligence and the Nazis», 2004, Mikola Lebed, p.249-255).
Георгій Касьянов у своїй статті «До питання про ідеологію Організації Українська Націоналістів» (2003), зокрема зазначав, що «…Аналіз резолютивних текстів усіх представницьких форумів ОУН (б) періоду після останнього розколу 1954 р. і фактично до кінця 1980-х засвідчує брак будь-яких світоглядно-ідеологічних зрушень, які хоча б віддалено нагадували еволюцію інших відгалужень націоналістичного руху. Після загибелі С.Бандери.., головного оборонця ідеологічної ортодоксії, організація досить успішно пережила природну організаційну кризу, пов’язану з втратою харизматичного лідера, однак жодних спроб модернізувати її основи не було зроблено. Подальша ґлорифікація образу С.Бандери та політико-ідеологічна самоізоляція ОУН (б) виключали можливість змістовної ідеологічної еволюції… В подальшому ОУН(з) разом із ЗП УГВР, декларуючи відданість принципам III Надзвичайного Збору ОУН (1943 р.) стабільно дотримувалися націонал-демократичних принципів. ОУН (з) публічно виступала від імені ЗП УГВР. «Двійкарі» протягом 18 років видавали часопис «Український самостійник», вони заснували видавництво «Пролог», яке упродовж свого існування випустило понад 200 назв книжок, видавали журнал «Сучасність», який упродовж трьох десятиліть був найцікавішим в інтелектуальному відношенні суспільно-політичним і літературно-художнім і науково-популярним виданням української діаспори. Починаючи з 1960-х років «двійкарі» виступали з беззастережною підтримкою інтелектуального нонконформізму в Радянській Україні…». – Це було дуже відмінним від того іншого «совєтофільства», яке по війні поширилося у формі т. зв. проґресистського руху у країнах постійного українського поселення США, Канаді й Арґентині у деяких колах українців, які мали відверто просовєцькі орієнтації й симпатії – від ідеалістичного захоплення совєцькою владою до перетворення на совєцьку аґентуру включно, особливо з-поміж давньої заробітчанської еміґрації.
…Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Анатоль Камінський, Роман Ільницький, Степан Процик та їхні соратники в США вважали за наріжний камінь своїх прагнень, дій й кінцевою метою здобуття соборною Україною державної самостійності, всіляко підтримували національний Рух Опору в Україні, рішуче виступали проти примусової русифікації, аґресивного антиукраїнського курсу Кремля, супроти ліквідації українських національних церков, за припинення репресій проти української інтеліґенції й молоді, як також проти широко пропаґованої Кремлем концепції т.зв. «єдіного совєцкаго народа».
У цьому контексті в 1976 році в Ню Йорку постала нова політична організація, Український Демократичний Рух (УДР), як продовження Конґресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД, 1968-1976), метою якого була консолідація праці українських демократичних сил на еміґрації та створення за кордоном політичного руху, який відповідав би демократичним тенденціям у суспільстві підсовєцької України. В УДР об’єдналися три політичні партії – ОУН за кордоном, УНДО й УРДП та блок непартійних демократів. УДР очолювали: А.Фіґоль — голова, Р.Ільницький, М.Воскобійник і Р.Барановський — заступники. Від 1981 року його Головою став інженер др. Степан Процик. За його участі головний Секретаріят УДР видав «Матеріали КУВПД», зб. чч. 1–4 (серія А) і чч. І–III (серія Б). Мюнхен — Новий Ульм, 1972–1977.
Слід зазначити, що доволі непростою була ситуація й у площині стосунків між українцями та поляками. Важливим етапом в досягненні польсько-українського примирення стало підписання у 1977 році «Декларації в українській справі». Український вчений Микола Геник, зокрема, пише, що підписання «Декларації в українській справі» стало реакцією на підписання Ґельсінських домовленостей 1975 р., появу третьої хвилі російської еміграції та посилення русифікації в УРСР. Декларація проголошувала взаємозв’язок між свободами всіх народів соціалістичного табору і підтримувала право українського народу на незалежність. Декларація дала потужний імпульс польсько-українському примиренню… Міжнаціональне примирення, яке ліквідувало потенційні можливості інспірації конфлікту двох найбільших народів соціалістичного табору, створило передумови для скоординованої боротьби за незалежність і суспільно-політичні трансформації. Складовими примирення були проблеми розробки нової конфігурації безпеки Центрально-Східної Европи (ЦСЕ), вирішення питання кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів. Значний внесок у досягнення польсько-українського примирення належить «Декларації в українській справі» 1977 р. Про декларацію згадують багато авторів, які висвітлюють польсько-українські відносини та політичні концепції «Kultury».. , однак комплексної публікації щодо передумов її прийняття та впливу на суспільно-політичні процеси не існує, що й зумовлює мету цієї публікації… Декларація створила передумови для українсько-російського зближення на рівні еміграційних середовищ. У Вашинґтоні 30 вересня 1979 р. було підписано спільну заяву із взаємним визнанням права обох народів на державну незалежність, констатацією загрози русифікації та проголошенням наміру щодо надання суспільної, культурної і релігійної автономії національним меншинам у Росії й Україні. «Російська сторона визнає своїм обов’язком сприяти поглибленню процесу боротьби за незалежність і демократизацію України». Заяву підписали з українського боку: Степан Процик, Михайло Воскобійник, Роман Ільницький, Марта Богачевська-Хомяк, Ростислав Хомяк, Роман Барановський і Дмитро Корбутяк, а з російського боку: Владімір Буковський, Наталія Горбанєвська, Владімір Максімов…. Пізніше з принципами заяви погодились Віктор Нєкрасов, Ернест Нєізвєстний, Валерій Чалідзе, Павел Літвінов... Відповіддю на «Декларацію в українській справі» стала «Декларація солідарності», прийнята влітку 1977 р. Українським демократичним рухом, який об’єднував на принципах федерації три політичні партії: Українську революційнодемократичну партію (УРДП), Організацію українських націоналістів за кордоном (ОУН), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) та незалежних українських демократів. «Декларація солідарності» одобрювала позицію представників російської, польської, угорської і чеської еміграції за моральну підтримку, надану українському народові в період важких випробувань. Автори звернення висловлювали застереження щодо референдуму про українську незалежність, заявляючи, що український народ впродовж останніх десятиліть багаторазово підтверджував своє прагнення до державної незалежності. Українські політики від імені народу заявляли про прагнення влаштувати співжиття зі своїми сусідами на основі взаємної довіри, миру і дружби. Автори звернення висловлювали надію, що декларація стане «поштовхом до створення сприятливого клімату для того, щоб демократичні сили Радянського Союзу, сателітних держав і тих, які працюють на еміґрації, стали одним фронтом у боротьбі за національне, соціяльне і політичне визволення». Декларацію підписали 29 українських громадських та культурних діячів зі США, Німеччини, Канади, Великої Британії і Франції, серед них Василь Витвицький, Михайло Воскобійник, Михайло Добрянський, Роман Ільницький, Анатоль Камінський, Володимир Кубійович, Юрій Лавріненко, Любомир Макарушка, Омелян Пріцак, Мирослав Прокоп, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Шевельов та ін…».
У числі 214 газети «Свобода» (Парсиппані, Н.Дж.) з четверга 12-го листопада 1981 року на сторінках 1 та 4 читаємо: «Ню Йорк. Н.Й. (УДР). – В суботу і неділю. 31-го жовтня і 1-го листопада ц.р. тут в будинку Українського Інституту Америки відбувся Другий з’їзд Українського Демократичного Руху (УДР). До Президії З’їзду входили: ред. Михайло Смик, голова, ред. Михайло Добрянський, заступник голови, д-р Лев Кушнір і інж. Іван Даниленко – секретарі. Привітання З’їздові надіслали: Патріярх і кардинал Йосиф, Митрополит Української Православної Церкви Мстислав, Митрополит Української Католицької Церкви у ЗСА Стефан Сулик, пастор Василь Боровський від Української Євангельської Церкви, д-р Атанас Фіґоль, голова УДР, який не міг прибути на З’їзд з причини хвороби. В.Процик від ПУН-у, О.Ґерманюк віл Союзу Земель Соборної України та десяток інших видатних громадян з ЗСА, Канади і Европи. У З’їзді взяли участь провідні діячі Сектора незалежних демократів та члени проводів: Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз), Українського Національно Демократичного Об’єднання (УНДО), а крім того приїхали діячі УДР з таких міст: Вашінґтон, Лондон, Мюнхен, Чикаґо, Торонто, Філядельфія, Клівленд, Рочестер, Ірвінґтон, Нюарк, Балтимор, Трентон, Ню Гейвен. Всіх голосів з правом приймати рішення було 116, а крім того кілька – десять гостей спостерігачів. На залі нарад були кореспонденти таких газет і журналів: «Українські Вісті» (Дітройт), «Народна Воля» (Скрентон), «Нові Дні» (Торонто), «Сучасність» (Мюнхен), «Наш Голос» (Трентон). «Українське Життя» (Чикаґо). Під час З’їзду працювали такі комісії: Програмова – мґр Роман Ільннцький, голова д-р Борис Левицький. д-р Петро Потічний і ред. Мар’ян Дальний; Статутова – д-р Роман Борковський, голова інж. Степан Процик, ред. Павло Маляр і д-р Євген Перейма; Верифікаційна – Осип Труш, голова. Євген Саламаха, Є.Перейма; Номінаційна – д-р Олег Волянський, мґр Микола Нагорняк і інж. Л.Чудовськнй. Звіт з діяльности Головного Секретаріяту склав мґр Р.Ільницький. екзекутивний заступник голови УДР. В одногодинній промові, багатій на факти, статистичні порівняння, коментарі і пляни на майбутнє, звітодавець плястично зілюстрував, як росла та набирала сили ідея Українського Демократичного Руху, щоб після п’ятьох років праці стати важливим чинником у системі української політики за кордоном. Р.Ільницький закликав українських демократів, щоб вони не проґавили нагод і можливостей, які відкриваються перед ними у політичній і громадській ділянках та щоб не витрачувати енергії на другорядні справи, а звернути всі сили на здобування нових впливів для української справи на «невралгічних пунктах» міжнародного життя. Особливий наголос він поставив на створення українського Лоббі у Вашінґтоні на взір інших народів і етнічних груп. За його підрахунками 2.000 осіб могли б його втримати у Вашінґтоні. коли б вплачували по 100 долярів річно. Крім того ще звітували: М.Добрянський про УДР у Великій Британії, а Б.Левицькнй про ролю УДР в Німеччині: інж. С.Процик про організаційні справи Головного Секретаріяту і цілого УДР, а Є.Саламаха – про фінанси. З довшою доповіддю і характеристикою зовнішньої політики УДР виступив д-р М.Воскобійник. Він наголосив значення нового, позитивного підходу до російського, польського і жидівського народів та пригадав, що за імперіялізм і поневолення не можна звинувачувати цілий народ, а лише його імперіялістичні провідні кола. Хто виступає на боротьбу з цілим народом, – сказав доповідач, – той найчастіше закінчує своєю поразкою. Пропозиція українського Лоббі була поставлена на обговорення Програмової комісії і на дискусію та рішення пленуму З’їзду. Формальна пропозиція, щоб негайно приступити до організації Лоббі і до збірки фондів була прийнята абсолютною більшістю голосів («проти» голосували тільки три особи із 8 голосами). Всі учасники З’їзду зобов’язались вплатити до Фонду по 100 дол. (разом 6.000 дол). Висловлено побажання щоб створити міжорганізанійний комітет для цієї справи і запросити туди також всі 27 організації, об’єднані в Комітеті за Правопорядок. З’їзд сподівається, що ця справа одержить підтримку від демократичної преси. Голова Програмової комісії запропонував З’їздові свій проєкт політичної плятформи УДР на наступну каденцію п.н. «Становище УДР до ситуації в світі, в СССР, в Україні і на еміґрації». – Цей документ був розісланий до всіх клітин УДР на дискусію три місяці перед початком З’їзду, був обговорений на засіданнях Програмової комісії і зреферований на пленумі. Учасники затвердили «Становище» одноголосно, як свою політичну плятформу на наступну каденцію з застереженням, що деякі питання з розділу «Про ситуацію в Україні» ще раз мас розглянути Програмова комісія і надати їм остаточну редакцію. З’їзд вибрав почесним головою УДР Романа Ільницького, а до складу Головного Секретаріяту увійшли: інж. С.Процик – голова, Ю.Іхтіярів – секретар, Є.Саламаха. – скарбник, І.Демиденко, І.Дубилко, І.Даниленко, Л.Коленський, Ю.Нагорний, С.Перейма. О.Труш. Богдан Витвицький, І.Хамуляк, Б.Чудовський. Головна Рада УДР: д-р М.Воскобійник, голова, д-р Р.Барановський, М.Дальний, М.Добрянський (Лондон), д-р В.Гришко. інж. Д.Кузик, д-р Б.Левицький (Мюнхен), д-р М.Малецький, д-р П.Турула, д-р А.Фіґоль (почесний член). Організаційну структуру УДР доповнено Головною Радою з правом плянування діяльности і контролею над нею. Каденцію всіх органів скорочено з чотирьох на два роки. Ширшу дискусію проведено над пропозицією д-р О.Волянського, яка йшла в тому напрямі, щоб перетворити УДР з конфедерації правних осіб на організацію індивідуальних членів. У висліді компромісу між двома поглядами, рішено провести опит між членами УДР і залежно від його висліду залишити теперішній стан, або змінити його згідно з бажанням більшости членів». – УДР незабаром заснував також власні засоби масової інформації.
Американський історик й політолог українського роду Любомир Винар подає такі дані про українську пресу в Сполучених Штатах Америки: 2 щоденні газети (вважаючи і «Америку» щоденником), 2 тижневики, 1 півмісячник, 16 щомісячних видань, 6 двомісячників, 14 квартальників, 1 видання, що виходить тричі на рік, 4 піврічники та 11 інших видань, що виходять лише українською мовою; 4 тижневики, 1 півмісячник, 3 двомісячники, 9 квартальників, 3 піврічники та 4 інші видання, що є двомовними (англо-українські); 2 тижневики, 2 щомісячники, 2 двомісячники, 7 квартальників та 4 інших видання, які публікуються лише англійською мовою. Таким чином, за цими даними, українська преса у Сполучених Штатах – це 57 українськомовних, 28 двомовних і 19 англомовних періодичних видань загальним накладом 189 221 примірник. Серед цих видань був також журнал «За Патріярхат».
Особливою, як на мене, сторінкою в житті та діяльності інж.Степана Процика є його участь у заснуванні й діяльності Українського Патріярхального Товариства – громадського угрупування в США, яке було створене в 1965 році з метою домагатися патріярхального устрою Української Католицької Церкви на чолі з Верховним Архієпископом Йосипом Сліпим. УПТ серед іншого висилало петиції, влаштовувало маніфестації і пропаґувало серед українців і чужинців ідеї патріархату і помісности, почалом видавати журнал «За Патріярхат» (від 1977 року – «Патріярхат») та інші видання. – У своїй статті «Журналові «Патріяхат» сповнилось 50 років», що була поміщена в газеті «Свобода» від 22 грудня, 2017 року мій давній приятель Микола Галів, зокрема, пише, що журнал «Патріярхат» почав виходити у 1967 році унаслідок особливих подій, які у той час розвивались на релігійно-церковному форумі, після появи глави Української Католицької Церкви (УКЦ), Києво-Галицького Митрополита Йосифа Кобирнецького-Сліпого у центрі Католицької Церкви – Римі. – Вселенський Ватиканський Собор ІІ, що відбувся з волі Папи Івана ХХІІІ‚ став великою подією, яка визначала майбутнє Христової Церкви. Католицька і Православна Церкви‚ які довгі віки не визнавали одна одну, стали сестрами. Папа Римський Павло VІ і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком миру. – Собор у 1962 році ствердив, що Католицькі Церкви східнього обряду утішаються патріяршою формою правління і доручив‚ щоб у майбутньому Апостольська Столиця утворила нові патріярхати там‚ де для цього зайде потреба. УКЦ є одною з найбільших Церков східнього обряду, яка не втішається патріяршою гідністю. На прохання Й.Сліпого Апостольська Столиця привернула УКЦ історичну гідність верховного архиєпископства. Кожний владика, що буде на престолі Києво-Галицької Митрополії стає верховним архиєпископом і має всі права, які посідає патріярх, за винятком титулу патріярха. – На другій сесії Вселенського Собору у 1963 році Й.Сліпий висунув актуальну ідею Патріярхату. Його виступ 2‚500 учасників собору прийняли оплесками. – На жаль, не всі владики підтримали ідею Й.Сліпого, бо це не вписувалось у пляни Східньої Конґреґації. Відразу його підтримали Владики Іван Прашко з Австралії, Ізидор Борецький і Саварин Ніль з Канади. – Iдея Патріярхату УКЦ стала прелюдією до постання організованого мирянського руху під назвою Українське Патріярхальне Товариство і Товариство Священиків св. Андрея. Засновниками мирянського руху були проф. Микола Чубатий і редактор Василь Качмар. До них долучились провідні громадські діячі д-р Роман Осінчук, Володимир Богачевський, д-р Володимир Пушкар, проф. Богдан Лончина, д-р Микола Барусевич‚ Оксана Бережницька, д-р Стефанія Бережницька, Михайло Бойко, д-р Зиновій Ґіль, Роман Данилевич, Роман Криштальський, Володимир Куземський‚ Ярослав Пастушенко, Степан Процик‚ Ярослав Щербанюк, о. диякон Юрій Малаховський‚ Сидір Тим’як і багато інших. – Ідею Патріярхату УКЦ підтримали провідні римо-католики о. Джон Малоні і проф. Тома Бирд. Ідея Патріярхату швидко поширилась у всіх місцях українського поселення. На цій основі постало Українське Патріярхальне Світове Об’єднання, яке очолив проф. Петро Зелений з Бельґії. – Першим виявом діяльности товариства була збірка підписів під листом-проханням до папи у справі Патріяхату УКЦ. Потім була масова маніфестація під храмом Непорочного Зачаття у Філядельфії з приводу святкування 10-ліття Філядельфійської митрополії УКЦ, на яку в першій половині грудня 1969 року прибуло багато мирян і священиків з Ню Йорку, Нюарку, Балтімору, Вашінґтону, Ню Гейвену і Гартфорду з штату Конектикат, з далекого Чикаґо. – У 1969 році Йосиф Сліпий скликав Синод УКЦ, який прийняв патріярхальний устрій УКЦ і звернувся листом до Папи Павла VІ, щоб підніс УКЦ до гідности Патріярхату. Мирянський рух улаштував громадські збори, віча і наради, щоб поіформувати широкі кола громади про те, що діється довкола УКЦ. – У Римі з’являлись «Вісті з Риму» під редакцією о. д-ра Івана Дацька, «Вісті УПСО» за редакцію проф. Петра Зеленого у Чикаґо‚ «Церковний вісник» парафії свв. Володимира й Ольги і журнал «Мирянин». Постала потреба власного видання. – Цей крок від управи товариства зробив Степан Процик. Спочатку журнал готували кустарними засобами, без сучасної технології. Це був складний і тяжкий процес. Перше число з’явилося у Філядельфії в травні 1967 року. С.Процик був редактором до серпня 1974 року‚ коли редактором став Василь Пасічняк до 1977 року. Ці обов’язки перейшли до мене і Василя Качмара….».
Від 1967-го по 1974-ий рік редактор інж.Степан Процик був автором таких ґрунтовних статтей в очолюваному ним часописі «За Патріярхат», як от – «До нашої програми», «У двадцятип’ятиліття єпископства Митрополита Кир Амброзія Женишина», «Перед третім етапом», «В єдности Сила Народу», «Чи вже по празнику?», «Церква в аренді», «Координація акції мирян за патріархат», «В першу річницю Синоду», «Хто за них заступиться?», «Пора запитатися в СКВУ», «V архиєпископський синод», «До програмових постанов Товариства за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви», «Поза межами громадської відповідальності», «Відсіч потрібна!», «Зберегти незалежність мирянського руху!» та інших, які є в моєму хатньому архіві. Однак, мою увагу привернула остання стаття редактора часопису Степана Процика за 1974-ий рік п.н. «Геть партійну політику від церкви!», в якій він зокрема зазначає, що «…Найвигіднішу позицію в цій битві большевики посіли у зв’язку із політичною діяльністю наших партійних груп, і їхнім відношенням до церкви. Нав’язуванням церкві характеристик тотожних із тими, що їх легше можна пристосувати до активних політичних сил в минулому й сучасному большевики користають не із своєї арґументації, а із факту мовчанки на цю тему з нашого боку. Відмовчуватись незручно із двох причин: воно означає складення зброї перед большевиками на цьому відтинку, і воно залишає большевицькі твердження не оспореними ані запереченими. А це вже гріх. – Тут не вільно не бачити цього, що ясне і доступне всьому світу. Політичні групи в стосунку до церкви ступили за далеко, і їх треба зупинити. Наших громадських сил на це вистачить. Не слід розуміти цього так, що політичних лідерів треба трактувати мирянами другої кляси. При церкві місце має бути для кожного. Але коли вони приходять до церкви з думкою, що вона є підсобним елементом їхньої політичної сили, то їм треба в цьому відмовити…- Це не є виключно реторичне питання, коли зважити, що «канонічне обґрунтовання» українського патріярхату поширюється сьогодні політичним лідером (без богословської освіти), і цей же самий лідер відважується писати під нашою адресою (у формі політичних завдань) таке: «Координувати громадську акцію за патріярхат УКЦ, щоб елімінувати безвідповідальних людей, які нераз зводили цю акцію на манівці…» («Визвольний Шлях», листопад-грудень 1973). У такій атмосфері політичної безнадійности зроджуються у нього абсурдні ідеї причіплення політичних інституцій до церковних, що скомпромітувало б насамперед нашу Церкву (і її безупинні змагання до помісности) перед усім світом. – Вже довший час ведеться посилене намагання організованих політичних груп включитися в церковно-релігійне життя, вимішати його з політичним, заступити там широко відомих мирянських діячів політичними фігурами, ополітизувати церкву й получити свої суто політичні утилітарні цілі із цілями духовного оновлення і спасіння людських душ. Широкий ріст і вияв народного зацікавлення тисячелітними обрядовими багатствами, долею і майбутнім церкви і її структурою, політичні чинники бажають використати на свою групову користь, співставляючи або підставляючи свої політичні ідеології і програми духовим процесам віроісповідання і богопочитання. Не буде перебільшенням ствердження, що змаг політичних груп до опановання церковних і мирянських інституцій спрямований на те, щоб їх суттєво переформувати на підсобні їм підприємства, подібні до СУБ, ЦЕПУЕН та УККА. – Українська «визвольна» політика «елемінує безвідповідальних людей» вже, Богу дякувати, тридцять чотири роки, й тепер забажала поширити акцію «елімінації» на тих, хто стоїть на перешкоді до опановання нею церковного життя. Деклямувати про єдність і толеранцію з одного боку, а «елемінувати» з другого — є моральним стандартом патріотичних брехунів, голодних й охочих підживитися популярністю мирянського руху. Мирянським діячам зате не можна думати в напрямі оборони їхньої організації і стягнути із шиї накинений мотузок «елемінації» через факт, що з врахуванням і висловом цього характеру опінії у нас, (і в цьому журналі), існують певні нічим не оправдані та самонакинені обмеження і пересуди. «Політика» у багатьох рахується святою коровою, інші бояться її нижчої від об’єктивних стандартів моралі, ще інші, з опортунізму, даючи першенство чи привілей тим чи іншим політичним ідеологіям, стараються невтралізувати здорову опінію чи критику, наскільки вони могли б об’єктивно оправдано творитись і висловлюватись на базі ідей і програми патріярхального товариства. Оці переконання вспіли були оформитися у популярну тиху директиву для т-ва «не вмішуватися у політику», «не дразнити політичних груп», «займатися лиш своїм ділом», а деякі відхилення від цієї «лінії» в журналі «За Патріярхат» рахувалися гріхом головного редактора, не зважаючи на факт, що підставові програмові засади т-ва відділення церкви від політики і незалежности мирянського руху зобов’язують кожного члена до сьогодні…». – Ці та інші статті, листи та роздуми св.пам. інж.Степана Процика я планую включити до Збірки його вибраних праць з моєю передмовою.
Цікавою, як на мене, є позиція Степана Процика, оприлюднена в журналі «Український самостійник» ( ч.175, 1972 рік, с.с.46-48), де він писав: «…Часто запитували мене непартійні громадяни, чому в патріярхальному русі не беруть участи визвольно-фронтівці, чи інакше бандерівці. Але ж ніхто не є проти того. Ніхто не ставить їм жадних передумов. Вони самі не хочуть входити туди, і вимагають найперше, щоб усунути з Товариства деяких немилих їм осіб. Ось вам суспільна мораль: мирянське товариство має стати тереном міжпартійної розгри, бо так каже інструкція і таку думку повторяють «об’єктивні», ніби незалежні люди. Партія висуває на перше місце свої брудні вимоги, а безкритичні особи сприймають це без спро- тиву, бо, мовляв, так треба для добра справи. – На базі таких інструкцій існують СКВУ, УККА, ряд центральних представництв в інших країнах, а також Провидіння, Самопоміч, всілякі банки та кооперативи (бо ж там є фонди!), деякі молодіжні організації. Більшість нашої громади сприймає це, як нормальне явище. Критики, вимоги правопорядку та взагалі вислову іншої думки в нас не акцептують і сприймають, як розбивання єдности. Це довело до абсурду, що в церковних і мирянських справах має керувати політична партія; найперше треба повиганяти з мирянського руху її політичних противників, рух мусить підчинитися контролі партії — тоді все буде в порядку. Такий порядок акцептували не лише наші пересічні громадяни, але й деякі наші владики на форумі церковної комісії СКВУ згідливо «координували» свою поставу, аж доки митрополит Мстислав не заявив, що має досить такої забави. З того часу Комісія перестала бути активною. А дійшло вже було до того, що, скриваючись за авторитети церковних достойників, партійні спекулянти почулись дуже міцно в своїй боротьбі з противниками. Загал громади думав: якщо вже й наші церковні достойники примкнули до такої системи, то що зможуть зробити «двійкарі» або патріярхальники? – Щоб позбавити мирянський рух самостійности і підпорядкувати його партійним функціонерам, вигадано Координаційний комітет і Краєві комітети, до яких ласкаво запрошували також і патріярхальників, але лише з одним голосом. І навіть цей голос у «координації» мали дістати не вибрані чи авторизовані якоюсь статутовою інстанцією патріархального товариства, але особи, на які погодилися б ласкаво партійні функціонери. Проте таку маскараду своєчасно розкрито, патріархальне товариство веде свою роботу далі, без того, щоб туди встрявали партійні чинники. Тим часом «координаційні комітети», поза паперовими заявами, не виконали жадної конкретної роботи, вони й досьогодні координують — мельниківців з бандерівцями. – Найсумніше є те, що наша громадськість, яка так громить большевиків за негуманну, злочинну систему, в своїй наївності акцептує цілком подібну систему керівництва партійних комісарів у церковних організаціях. У большевиків церкви або взагалі немає (бо релігія це «опіум для народу») або якщо визнано церкви, то лише такі, що погодились на партійну контролю і зверхність. У наших антибольшевиків донедавна не існували церковні проблеми; був вправді хтось там у Римі з большевицьким паспортом і горстка, ніким не покликаних, фанатиків руху за патріярхат. Але коли наша церковна проблема перетворилась у динамічний рух, тоді відомі партійці висунулись на перший плян, почали все «координувати» і ласкаво відпустили навіть один голос піонерам патріярхального руху….».
Незалежний дослідник й викладач, який раніше був науковим працівником Коледжу Кестона (нині – Інститут Кестона, Велика Британія), Українського наукового інституту Гарвардського університету, де редаґував журнал «Harvard Ukrainian Studies», відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, автор статтей про право та історію Церкви в Україні, редактор-упорядник доволі ґрунтовних «Матеріялів до історії українського патріярхального руху (1963–2001)» (Львів, 2009) Андрій Сороковський, зокрема, пише, що «…у травні 1967 р. відбувся з’їзд крайової ради ТПУ УКЦ в Нюарку… У травні у Філядельфії вийшло перше число квартального бюлетеню ТПУ УКЦ «За Патріярхат». Його видає крайова управа товариства, що її вибрали загальні збори. Крайова управа призначає головного редактора та адміністраторів (однак в перших роках редактора радще вибирали загальні збори… Першим редактором був Степан Процик…» (с.35)… І далі – «…У місті Нью-Йорку 13 червня 1970 р. відбулися ІІІ звичайні загальні збори ТПУ УКЦ в ЗСА, Зиновій Ґіль обраний головою, почесним головою – о.Володимир Білинський, а заступниками голови – Степан Процик, Володимир Палідвор і Ярослав Крив’як…» (с.38). І трохи далі автор продовжує: «…Від вересневого (1974 р.) числа журналу «За Патріярхат» заходять зміни в редакційній колеґії та адміністрації. Редакційна колеґія, до якої належали головний редактор Степан Процик та редактори Володимир Процюк, Микола Галів та Мирослав Топорович, тепер складається з трьох осіб – Васися Пасічняка, Леоніда Рудницького та Михайла Топоровича… Згідно з листом п-і Романи Навроцької, це сталося тоді, коли редактор Степан Процик заплянував серію статей, де критикувалися зв’язки однієї політичної партії з головою Української Церкви. Управа винесла рішення, «що на сторінках журналу «За Патріярхат» не можна критикувати чи осуджувати Блаженнішого». Таких умов редактор Процик не прийняв і зрезиґнував із цієї посади, хоча управа просила його залишитися (лист до Петра Зеленого від 2 серпня 1977 р.,) в числі «Патріярхату» за липень-серпень 1974 р. появилося таке даконічне пояснення самого Степана Процика: «З причин недодержування етичних засад у Товаристві за Патріярхальний Устрій УКЦ, відсутности концепційної та програмової чіткости і дискримінації на тлі політичних переконань – з випуском цього числа журналу «За Патріярхат» припинюю свою працю на становищі його головного редактора…» (с.с. 44, 46). – Колишній старшина Української дивізії «Галичина», патріярхальний, релігійно-церковний, громадсько-політичний діяч, меценат Олександер Пришляк (*1924-2011, Гартфорд, США) у своїй статті «Українське Патріярхальне Товариство США», називає д-ра Степана Процика серед «перших ентузіястів мирянського руху в США», в часі, коли в порозумінні з іншими країнами української діяспори, де організовувалися подібні мирянські товариства, було створено Українське Патріархальне Світове Об’єднання (УПСО). Дуже важливу ролю у розвитку мирянського руху відіграла преса, а головно журнал «За Патріярхат», який потім виходив вжк як місячник під назваою «Патріярхат». – Промотором цього журналу серед інших був перший головний редактор часопису інж.Степан Процик. В іншій своїй статті «Співпраця УПТ США з Головами УПСО» Олександер Пришляк згадує д-ра Степана Процика серед провідних діячів відділу УПТ Вашинґтон (Колумбія), парафії Святої Тройці у Сільвер-Стрінґ, де парохом довгі роки був о.Тарас Лончина. – Рома ж М. Гайда, яка очолювала УПТ впродовж 1989-1993, 2007-2013 років, зазначає у дописі «Патріярхальне Товариство на зламі узаконення церкви підпілля», що якраз Олександер Пришляк попросив о. диякона Юрія Малаховського 22 травня 1999 року на 17-ому з’їзді УПТ в Нью-Йорку провести молитву, а потім вшанувати пам’ять померлих членів Товариства, що відійшли у Божу вічність, а серед них були не тільки Степан Процик, але й Микола Лебедь. – У своїй статті «15-ліття радіопрограми «Голос мирян» у Філядельфії», поміщеній в часописі «Патріярхат» ч.11 (191) за 1986-ий її автор Зиновій Ґіль зазначав, що «…П’ятнадцять літ існування українського радіомовлення — це досить великий проміжок часу, пов’язаний із вкладом праці ідейних людей, що добровільно й безкорисно з ідейних мотивів взяли цей тягар на свої плечі, щоб служити ідеї, рідній Церкві, українській культурі, українській громаді тут, на новому місці поселення. Приїзд до Риму Блаженнішого Патріярха Йосифа, активізування Патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, боротьба за її права — були спонуками творення цього мирянського радіонадавання, що йому дано назву «Голос мирян». І коли виявилося, що не всі українці-католики зрозуміли пляни Блаженнішого Патріярха Йосифа і саму ідею патріярхії і не стали суцільним фронтом, освідомлювання української громади живим словом стало життєвою конечністю часу і обставин, в яких ці події почали розвиватися. Миряни, члени управи відділу Українського Патріярхального Товариства у Філядельфії (головою управи відділу в той час був Роман Левицький) в липні 1971 року зорганізували це радіомовлення, що 11 липня 1971 року, в неділю, між 2 і 3 годинами пополудні на хвилях радіостанції ВПЕН вперше промовило до українських слухачів у Філядельфії і околиці. До першої редакційної колеґії належали: Степан Процик, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Леонід Рудницький і Зиновій Ґіль…». З двома з цих людей – Мирославом Лабунькою та Леонідою Рудницьким мені пощастило запізнатися особисто й спілкуватися з ними в часі моїй студій в Університеті у Мюнхені.
В «Українському самостійнику» (ч.207, 1974 рік, с.48) св. пам. інж Степан Процик писав: «…Патріярхат — це не уява, ні не фантазія, це реальна величина, у своїх питомих вимірах. Патріярх і конституція нашої церкви — це завершення. Для цього потрібна широка і міцна підбудова. Завданням мирянського руху є дати цю підбудову, знайшовши належний ідейний та організаційний підхід до всіх названих категорій мирян. Невдачею в цьому напрямку треба боліти більше, ніж протиакціям Ватикану й більшовиків. Бо це невдача нас самих, створена нашими головами й нашими руками….».
Як я вже зазначав вище, в США інж.Степан Процик довший час був головою Управи «Наша Українська Рідна Школа» у Філядельфії, членом Комітету Тисячеліття Християнства на Україні, крім того, пан Степан був також провідним членом Організації Однодумців ОУН за кордоном у США, як також делеґатури ЗП УГВР, а згодом – і Середовища УГВР. В останніх роках він видавав й був редактором часопису «Незалежний бюлетень».
У своїй статті «Несподівано перенісся у Божі засвіти Степан Процик», що була поміщена в часописі «Патріярхат» ч.10 (322) за 1997 рік Микола Галів, зокрема, писав: «У попередньому, за вересень, числі була тільки коротка згадка про те, що несподівано, 17 серпня 1997 p., на 76-му році життя відійшов у Божу Вічність, колишній динамічно-активний діяч зорганізованого мирянського руху за патріярхат Помісної Української Католицької Церкви, бл.п.інж. Степан Процик. Приходиться тільки повторити незаперечну святу правду, що ніхто не знає ні дня, ні години, коли Всевишній Господь покличе стати перед Його маєстатом з книгою свого життя. Покійний Степан мав свої пляни, вибираючись взяти безпосередню участь у Другому Всесвітньому Форумі Українців у Києві, для чого зробив всі потрібні заходи, щоб у неділю, 17 серпня 1997 року, відлетіти в Україну.
На жаль, воля Всевишнього була іншою. Господь перекреслив всі пляни Степана й в ночі, з суботи на неділю, 17 серпня 1997 року покликав стати перед Його престолом. Покійний Степан відійшов від нас спокійно й безболісно у Божу Вічність, з записаною книгою свойого життя, залишаючи всі земні пляни незакінченими. – Степан Процик народився 25 травня 1921 p., у Кут-Товсте, що на Тернопільщині. Батьки Степана, Йосиф і Варвара (Бирич), дали йому родинне і релігійне виховання та вщепили любов до Батьківщини — України. Степан належав до тієї ґенерації, що виростала і формувалась на тлі неуспішних українських визвольних змагань. Це була генерація Організації Українських Націоналістів, що взяла собі за ціль і мету дальше безперебійно продовжувати боротьбу за визволення українського народу, щоб він став незалежним господарем на своїй прадідівській землі. Степан став активним членом ОУН. – Промінчик української державности, що був показався у 1941 році після втечі большевиків перед гітлерівською Німеччиною, 30 червня, скоро згас. На жаль, у наслідок того Степан Процик, як багато інших таких як Степан, опинилися у гітлерівських концентраційних таборах. Спершу у Авшвіцу, Мельку й інших. Це були справжні гітлерівські млини смерти. Покійному Степанові Всевишній Господь допоміг вижити і вийти на волю після розгромлення гітлерівської Німеччини в 1945 році. – Після виходу на волю Степан зразу включився у мережу ОУН. Вдалось йому здобути приміщення у Мюнхені на Фюрехшулє, Рамерсдорф, де була оселя — гуртожиток для українських політичних в’язнів та українських студентів. Степан був одним з завідуючих цим гуртожитком. Це дало можливість розгорнути українське студентське життя, у якому Степан брав активну участь. Степан не втрачав часу, а зразу як тільки стала можливість, записався на студії Української Високої Економічної Школи у Мюнхені, які закінчив дипльомом інженера-економіста. Водночас брав активну участь у громадсько-політичному житті. – У першій половині 1950-их років Степан Процик з дружиною Любою, дочкою Оксаною і сином Романом з Німеччини еміґрував до США і поселився у Філядельфії. На новому місці поселення Степан, крім праці, яка забезпечувала прожиток для родини, включився активно у громадсько-політичну працю. Рівночасно, щоб підвищити свої професійні кваліфікації вписався на студії, на Темпел Університет, на якому здобув ступінь маґістра у 1962 р. Після цього працював професійно у відомій компанії Корвет, а згодом фінансовим контролером Американської Армії. – Слід підкреслити, що Степан Процик постійно був активним на громадсько-політичному полі. В роках 1958-1973 був головою батьківського комітету Т-ва «Рідна Школа» у Філядельфії, для якої віддав багато праці та зусиль. Був провідним членом Організації Українських Націоналістів закордоном, провідним членом Закордонного Представництва УГВР, членом Середовища УГВР, членом Світової Ліґи Українських Політичних В’язнів і інших організацій. – Коли за Божим Провидінням з’явився на волі, у центрі Христової Церкви — Римі, вісімнадцятьлітній в’язень Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий, який на Вселенському Соборі Ватиканському II, його другій сесії, висунув пропозицію, щоб Помісну УКЦеркву було піднесено до гідности патріярхату, яку соборові отці прийняли оплесками. Після того, для цієї цілі створився український мирянський рух за патріярхат і тоді Степан став одним з його активних і провідних членів. Для цієї цілі покійний Степан віддав багато праці й зусиль. Слід підкреслити, що він був основником та першим редактором журнала під назвою: «За Патріярхат». Це був одинокий форум, крім різних зборів, конференцій та з’їздів зорганізованого мирянського руху, який інформував широкі кола української громадськости про події і ситуацію на церковному полі. Цей же журнал з’являється по сьогодні під назвою «Патріярхат». Слід підкреслити, що Степан мав гостре перо. Любив журналістику і дописував до журнала, що колись в 1950-их роках, з’являвся у Мюнхені «Сурма», яка була виданням і офіціозом ЗЧ ОУН, «Українського Самостійника», що був органом ОУНз і інших пресових органів. Останньо був редактором і видавцем «Незалежного Бюлетеня». – Степан належав до тих щасливців, які могли не тільки любуватись постанням незалежної Української Держави, за яку він довго боровся та віддав багато праці, але після цього безперебійно спілкуватись з друзями в Україні. На жаль, на шляху спілкування з Україною, де він був у дорозі на Другий Всесвітній Форум Українців, перервалась нитка його багатотрудового і з посвятою відданого життя. Треба сказати, що покійний Степан був справді відданий український патріот. – Похоронні відправи розпочалися у похоронному заведенні «Литвин і Литвин» у Юнійон, штат Ню Джерзі, де о. парох Тарас Лончина з Вашінґтону, членом парафії якої був покійний, відправив Парастас. До Парастасу чудово співали Петро Круль і Микола Ставничий. Після Парастасу покійного Степана прощав від управи Т-ва Політичних в’язнів інж. Богдан Качор. Автор цих рядків прощав від журнала «Патріярхат», Українського Патріярхального Товариства, ОУН закордоном та від багатьох друзів, назвавши д-ра Мирослава Прокопа і д-ра Анатоля Камінського й інших, що не могли прибути, щоб віддати останній салют покійному. Степан Хемич прощав від Катедри Українознавства при Гарвардському Університеті. Похоронні відправи продовжувались 21 серпня 1997, на цвинтарі св. Андрія у С. Бавнд Бруку. Заупокійна Служба Божа була відправлена у храмі Української Православної Церкви св. Андрія, яку відправив о. Т.Лончина. Пращаючи покійного Степана о. Т.Лончина висловив щиру подяку Владиці УПЦ Антонію, що дозволив у цьому чудовому храмі відправити заупокійну Службу Божу, а також о. Богданові Желехівському УПЦеркви, що уможливив ці похоронні відправи. – Після похоронів відбулись поминки у ресторані «Маріот», які розпочав молитвою о. Богдан Желехівський. Син покійного д-р Роман Процик в імені родини склав щиру подяку усім, що прийшли, щоб відпровадити покійного батька у безповоротню дорогу. При цьому прочитав листа, що наспів з України за підписом Миколи Жулинського, Івана Драча й Мирослава Лабуньки, а водночас прочитав звернення батька, яке він мав прочитати під час нарад Всесвітнього Форуму Українців у Києві. Над могилою покійного Степана учасники заспівали безсмертне «Видиш, брате мій…». – Занесім наші щирі молитви за колишнього нашого відданого співпрацівника, зорганізованого українського мирянського руху за патріярхат Степана Процика. Хай його світла пам’ять на довго залишиться між нами. Дружині Любі, дочці Оксані і синові Романові висловлюємо глибоке співчуття…».
Св.пам. Інж. Степан Процик значну частину свого життя прожив в Сполучених Штатах Америки – З’єдинених Державах (Стейтах) Америки. Про свою прибрану батьківщину він, зокрема, писав понад півстоллітя тому, тепер вже далекого 1968 року: «… Америка — це держава, що вправді вимагає дещо від громадянина, але за те дає йому багато. Наприклад, держава вимагає податків, а в стосовному часі вона може покликати мого сина до військової служби і післати до В’єтнаму. Але це, мабуть, усе. Зате я можу причепити собі на груди зірку В’єтконґа або «свастику» і прилюдно заступати програми, які символізують ці значки, а ніхто не має права назвати мене ворогом США. Мій син, як його покличуть до війська, може прилюдно спалити свою карту покликання і протестувати, заявити, що війна є проти його сумління. Він може навіть досягти перемоги, як це трапляється в деяких випадках. Проте жоден адміністраційний чинник не сміє обмежити нас — мене і сина — в наших громадянських правах, чи відмовити нам чогось, що є забезпечене конституцією. Декого, мабуть, вражатиме приклад із В’єтнамом, бо більшість української преси вважає, що війна в В’єтнамі ведеться також за українську справу. Але мого сина трудно переконати в цьому…».
Згідно з енциклопедичними даними, Роман Процик, син Степана (Procyk Roman) – біохімік, громадський діяч, доктор біохімії (1978), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка в Америці народився 28 грудня 1952 року в баварській столиці Мюнхені. Від 1956 року разом з батьками перебрався до США. Ступінь бакалавра з хімії одержав у Ла Саль Коледжі (La Salle) в 1974 році, а ступінь маґістрa – за два роки, згодом став доктором з біохімії – у Медичній школі ім. Ганемана (Hahnemann) у Філядельфії (США). Д-р Роман Процик працював у Ню Йоркському центрі дослідження крові, згодом як старший науковий дослідник – у фармацевтичній компанії Брістол-Маєрз Сквіб (Bristol-Myers Squibb Pharmaceutical Research Institute) у Принстоні (шт. Ню Джерзі, США). Він є автором численних наукових статей про молекулярну структуру фібріноґену та згустків крові. Д-р Роман був членом управи НТШ в Америці, науковим секретарем НТШ-А (2007–09), є активний членом «Пласту». Від 1975 року Р.Процик є активістом Фонду катедр українознавства (ФКУ), а від 1977 року – був членом його головної екзекутиви. Він брав участь у розбудові Літньої школи українознавства Гарвардського університету, працював над масштабними проектами ФКУ та Українського наукового інституту Гарвардського університету, пов’язаними з відзначенням 50-х роковин Великого Голоду в Україні 1932–33 років. Від 1990 року Р.Процик поширює діяльність ФКУ в Україні, в рамках проєктів ФКУ допомагав в організації комп’ютерної бази та видавничої діяльності Археографічної комісії АН України, згодом – Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, Державного комітету архівів України. Надавав допомогу в налагодженні видання часописів «Пам’ятки України», «Архіви України», у співпраці з Українським науковим інститутом Гарвардського університету підтримував часопис «Критика» та різні проєкти видавництва «Критика». Д-р Роман Процик редаґував й видавав «Обіжний листок Фонду катедр українознавства» (від 1987) та серію передруків наукових статей про Голодомор 1932–1933 років в УСРР (від 2009 року). Від 1979-го року д-р Роман був членом управи Східноевропейських досліджень інституту, а від 2009-го року став його президентом. Він також організував фінансову базу програм українських студій у Гарвардському та Колумбійському університетах та налагодив діяльність доброчинного фонду «Сейбр-Світло» в Україні. – Слід нагадати, що згідно з інформаціями НАНУ, майже 17 років тому, у грудні 2005 року, відбулася презентація добірки літератури, переданої у дар Бібліотеці в Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського доброчинними фондами «Сейбр» (м.Кембрідж, Масачусетс, США) та «Сейбр-Світло» (м. Львів). Благодійний фонд «Сейбр-Світло» впродовж 15 років забезпечував бібліотеки, навчальні та наукові установи України фаховою та довідковою літературою з усіх галузей знань. Фонд «Сейбр-Світло» одержував літературу від фонду «Сейбр» (Кембрідж, Масачусетс, США), який налагодив співпрацю з понад 200 видавництвами Америки. Фонд «Сейбр» став авторитетною благодійною організацією, який надає гуманітарну книжкову допомогу близько 60 країнам світу, серед яких найбільшу кількість книг одержала Україна. За час існування Фонду в Україні розповсюджено близько 1 млн. примірників книг. Це були видання авторитетних видавництв з найрізноманітніших галузей знань, зокрема — бізнес, маркетинґ, менеджмент, інформатика, соціологія, психологія, медицина, мистецтво та ін. Одержувачами книг Фонду на той час стали 406 національних, обласних, районних й міських бібліотек, майже 300 вищих і середніх навчальних закладів, 100 науково-дослідних інститутів, сотні шкіл, закладів охорони здоров’я, численні неурядові організації, фахівці, студенти та учні усіх областей України. Протягом тривалого часу фонд «Сейбр-Світло» співпрацював з Національною бібліотекою України імені В.І.Вернадського. За цей час до головної книгозбірні України було передано близько 10 тисяч книг. В цьому була велика заслуга директора Фонду Катедр Українознавства Гарвардського університету доктора Романа Процика.
У своїй статті в часописі «Критика» з травня 2013 року «Пам’яті Івана-Святослава Коропецького», син св.пам. інженера Степана Процика, – Роман Процик, відомий громадський діяч, автор численних наукових статей про молекулярну структуру фібріноґену та згустків крові, член управи НТШ в Америці, активний член «Пласту», активіст Фонду катедр українознавства (ФКУ), організатор фінансової бази програм українських студій у Гарвардському та Колумбійському університетах, зокрема писав, що «…Я назавжди запам’ятаю його (О.П. – Івана-Святослава Коропецького, який, до речі, ще у 2006-ому році називав і мене «далеким та добрим приятелем») громадську відвагу, позитивні та натхненні погляди на різні політичні проблеми та громадські справи, його далекоглядні прогнози… – Ми ще довго будемо згадувати покійного у своїх молитвах, а продовження його важливої й надзвичайно корисної наукової праці було й залишається завданням для наших наукових кіл». – Ці вимовні й щирі слова д-ра Романа Процика про громадську відвагу, позитивні, натхненні погляди на різні політичні проблеми та громадські справи, як також про «далекоглядні прогнози» у нашому випадку – щодо устійнення та перспектив демократичних засад українського національно-визвольного руху, – можна з усією впевненістю віднести також і до його знаменитого батька св.пам.інженера Степана Процика, – підпільника, політв’язня й редактора, переконаного українського самостійника-державника й демократа, який також боровся за Патріярхат Української Католицької Церкви, який, на його тверде переконання, мав би бути вільним від впливів з боку окремих представників політичних середовищ українства у повоєнні роки на чужині. – Як невтомний організатор українського шкільництва пан Степан дійсно не шкодував ні часу, ні труду, ні засобів на ріст та його розвій.
…Спливають роки, змінюються покоління, сучасний світ наповнюється новими викликами та подіями, якось трохи затираються й визначні сторінки історії нашого визвольного руху, нова ґенерація українців на чужині не занадто цікавиться провідними діячами нашого визвольного руху та їхнім неоціненним внеском у справу здобуття Україною Незалежности, але, переконаний, що таких людей, діячів й патріотів українського роду, як св.пам. інж.Степан Процик, наша суспільність, свідомі українці мають ще довго й довго пам’ятати…
Олександр Панченко, – приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області