Війни, геноциди, масові злочини та різноманітні катастрофи впливають не тільки на вцілілих, а й на суспільство загалом. Зокрема на цьому наполягають дослідники, які вивчають таке явище, як колективна травма.
Тут мова йде не про якийсь історичний факт, будь то війна чи масова депортація. Це в першу чергу колективна пам’ять про жахливу подію. Окрім безпосередніх учасників, вона зачіпає непричетних людей, а іноді охоплює все суспільство. Колективна травма не обмежена в просторі, для неї характерна розтягнутість у часі. Закріпившись в історичній пам’яті, вона може проходити через декілька поколінь. Звісно, що для кожної країни буде характерний власний набір травм. Наприклад, для України це Друга світова війна, депортації, Голокост, Чорнобильська катастрофа та Голодомор 32-33 років.
Вплив Голодомору та репресій детально описаний в книзі «По той бік себе» Ірини Реви. Дослідниця неодноразово підкреслювала, що штучний голод став для українців тією національною катастрофою, наслідки якої вони відчувають і дотепер. Голодомор ніс загрозу життю та здоров’ю людини та її близьких, він зруйнував звичний спосіб життя, уявлення українців про самих себе, викликав почуття жаху та безпорадності. Досвід приниження змусив людей почуватися себе нижчими істотами, «майже тваринами». Це можна прослідкувати навіть по тим порівнянням, які часом використовували свідки Голодомору. «Ми були не людьми, а скелетами», згадувала одна з вцілілих.
За словами Реви, радянська влада підірвала в українців віру в себе, свою культуру та навіть в біологічну цінність власного етносу. Це вбило в людях волю до життя, породило неусвідомлений комплекс меншовартості, занижену самооцінку. Українці, які пережили геноцид, жили з болісним відчуттям неповноцінності, менше себе любили, нижче оцінювали свої здібності, відчували себе менш успішними та щасливими.
Наслідки Голодомору відчули себе й наступні покоління. І найсерйозніший з них, за словами дослідників – це навчена безпорадність. Влада жорстоко переслідувала людей за висловлення протесту, а наслідки голоду віднімали в українців останні можливості змінити щось власними силами. Навіть через десятиліття після трагедії можна зустріти багато людей, які були готові скласти руки в момент порушення власних прав. За словами дослідниці, після 30-х років українському селу була властива залежність, бездіяльність та покірність долі. Що значно відрізняється від способу мислення людини до Голодомору. Досвід голоду залишив в колективному несвідомому українців страх перед зміною влади та змінами взагалі, страх перед владою, невіру в можливість добитися справедливості.
Найяскравіше наслідки цієї травми спостерігаються в регіонах, де Голодомор призвів до найбільших людських жертв. Навіть після здобуття незалежності там залишалося чимало людей, які прагнули «сильної руки» та ностальгували за радянським минулим. Такі українці були більш схильними до залежної, підлеглої поведінки, вони меншою мірою відчували спільність з представниками свого етносу. Цьому, звісно, свого часу посприяла радянська влада. За словами Реви, в другій половині 30-х обов’язковим компонентом радянського патріотизму вважалась любов до росіян, так званого «старшого брата», його культури, мови, історії. Що характерно, росіян при цьому не вчили прихильності до інших народів.
Згортання українізації, знищення та переслідування української інтелігенції також вплинули на самосприйняття українців. Склалася ситуація, коли чужа етнічна група сприймалася як вища та краща. А представники дискримінованої групи намагалися перейти в групу «сильних», підвищуючи тим самим свій статус. В книзі «По той бік себе», зокрема, згадується практика, коли українці приховували своє походження, змінювали свої прізвища чи приписували собі російську ідентичність. Таврування «українських буржуазних націоналістів» та просування ідей вищості російської культури запустило психологічний механізм ідентифікації з агресором. Дослідниця зокрема описала випадок, як чоловік, який свого часу постраждав від радянської влади, залишався палким комуністом та противником української незалежності.
Наслідки Голодомору можна побачити навіть на побутовому рівні. Зокрема досвід голоду сильно повипливав на культуру споживання їжі. Він привів до поширеності розладів харчової поведінки та неадекватного ставлення до харчування. Навіть в сучасних українців зберігається звичка доїдати через «не хочу», забивати комірчини консервацією замість того, щоб їсти овочі та фрукти в свіжому вигляді, а також вживати надто багато тваринної їжі – бо в голодні часи вона була найбільшим дефіцитом. «Не встанеш зі стола, поки не з’їси», – мабуть, чимало нинішніх дорослих чули подібну фразу в дитинстві. А в деяких родинах взагалі доходило до того, що дорослі силою пхали в дитину їжу чи питво. Рева якраз пов’язує практику насильного годування з травмою голоду. Адже силуючи своїх дітей чи онуків до їжі, люди ніби намагалися надолужити те, чого не отримували в дитинстві.
Підзаголовок
«Колективна травма номер один для українців, – це Голодомор, – зазначив провідний науковий співробітник, представник Групи Соціальних Трансформацій Віктор Пушкар. – Хоча штучний голод в Україні совітська влада влаштовувала тричі, саме цей пам’ятають найбільше. Бо він дав найбільшу кількість жертв. Отже, будь-яка подія, що викликає асоціації з Голодомором, ретравматизує соціум. Якщо згадувати інші колективні травми, то це геноцид євреїв і ромів під час окупації України нацистською Німеччиною, і знов таки совітські колективні депортації, зокрема кримських татар в 1944-му. Зв’язок совітського врядування в 1920-1991 роках і російської агресії від 2014 року досить очевидний. Сучасна РФ багато в чому імітує СРСР. Отже, маємо ретравматизацію. Нові травми як продовження старих. Щоб подолати колективну травму, доведеться перемогти у війні. Суто медичними заходи корисні, але недостатні».
За словами експерта, агресія і окупація з боку росіян принесли ризик фізичної загибелі. Вони потягли за собою низку практик, несумісних з локальною культурою та звичками, що виробились у людей за роки незалежності.
«Хто був добре адаптованим до життя в Україні, для життя на окупованих виявився дезадаптованим, – заначив Пушкар. – Варіанти: спротив (а це небезпечно); щире колаборантство (а це кримінальна стаття в Україні) і самоізоляція. Менше відсвічувати, менше контактувати з людьми, від яких можна очікувати доносу. На виході маємо тривалий індивідуальний стрес, руйнування важливих соціальних зв’язків, збіднення матчастини…».
Сьогоднішня війна з росією обговорюється і з психологічного виміру. Зокрема мова заходить про її вплив – не тільки на окрему людину, а й на все суспільство загалом. Війна – це колективна трамувальна подія, яка стосується великої кількості людей, – розповіла консультантка у методі позитивної психотерапії Ольга Ладія-Щербакова. І в даному випадку вона стосується цілої країни.
«Сукупність всіх цих психологічних проявів, реакцій на цю подію створює таке поле, в якому перебувають всі, хто зараз або живе в Україні, або виїхав, або має дотичні цінності та переживає за неї, – розповіла спеціалістка. – Це все лягає в таке загальне поле психічних реакцій, які створюють цей феномен – переживання війни як колективної події. Що я спостерігала майже з березня 2022 року під час консультування з людьми? З одного боку, йде така потужна загроза життю, люди буквально вирішують питання виживання, безпеки, даху над головою, їжі, води, свободи або несвободи, полону, окупації. А поруч завжди йшли питання про сенс того, що відбувається. Певна категорія людей одразу задавалася цими питаннями. І я зрозуміла, що війна піднімає питання сенсів. І це нормально – задаватися питаннями пошуку нових сенсів та перегляду систем цінностей».
Вихід з такої колективної травми триватиме дуже довго, переконана вона. І він буде йти поза межами покоління, яке переживає цю війну. Зокрема Ладія-Щербакова відмічає цікавий феномен, породжений нинішньою колективною травмою: чим більший емоційний зв’язок люди відчувають між собою, тим більше вони схильні сприймати атаку на кожного члена спільноти як персональну. І це можна спостерігати зараз, коли українці, знаходячись у безпеці закордоном, прикидаються вночі. І вже після декількох таких випадків вони зрозуміли, що прокидаються коли починається масована ракетна атака на Україну. І цей зв’язок стає значно сильнішим, якщо вдома залишились близькі.
«Впоратися можливо, коли ми відчуваємо це відчуття спільності, – розповіла Ольга Ладія-Щербакова. – Потрібно визнати, що ми переживаємо колективну травму. Що це торкається кожного та кожної. Тому що є страх визнавати. Люди мають таку стигму до жахливих подій: якщо ми про них не говоримо, не думаємо, то воно начебто нас не торкнеться. І це теж потребує певної рефлексії і певного інтелектуального ресурсу. Тому потрібно визнавати, що ми переживаємо це суспільством, країною. І тоді буде легше відшукувати можливості для досвіду мережування. Тобто зустрічі в будь-якому форматі з людьми, які розділяють з тобою твої переживання. І ще, мабуть, дуже важливо зрозуміти, що дійсно ми це пережили. І 24 лютого, і звільнення перших деокупованих територій. Ми побачили ті жахи. На війні ми отримуємо іноді дуже страшний досвід. Але можна перебувати в цьому досвіді з іншими. Це буде таке мережування, яке дозволить впоратися».
***
Зараз країна переживає вельми травматичні події. Як вони вплинуть на суспільство – буде видно після перемоги в цій війні. Але тих травм, який залишив по собі Голодомор, вже не буде. Тоді опір українців був зламаний, а люди, які не хотіли коритися тоталітарній системі, фізично знищувалися. Зараз же Україна продовжує чинити активний опір окупанту. В українців є відчуття власної суб’єктності, якого не могло бути в 30-ті роки. До того ж, зараз в нашого суспільства є додаткові можливості позбавлятися деяких проявів колективної травми, які завдав Голодомор. Таких як, наприклад, пасивність та навчена безпосередність. Після повномасштабного вторгнення побільшало людей, які якщо не взяли до рук зброю, то почали активно волонтерити, вивозити людей з-під обстрілів, забезпечувати військових чи піклуватися про тварин. Щось подібне можна було побачити після 2013 року, коли в Україні почав активно розвиватись волонтерський рух.
Українці тепер менш схильні до того нав’язаного почуття власної меншовартості, звички дивитися себе через призму росіянина-колонізатора. Звісно, що деяких затятих шанувальників російського світу не зупиняли навіть обстріли власних будинків. Але осіб з позицією «какая разніца» точно поменшало. До того ж, більше стало людей, які відкрито демонструють саме українську ідентичність – як всередині країни, так і закордоном. І вже мають відходити часи, коли вона асоціювалась з чимось відсталим, другорядним чи «сільским». Натомість коли ідентичність колонізатора – як щось, що асоціюється з високою культурою та успіхом.
Юлія Гуш
