Згідно з словником-довідником «Власні імена людей» (Київ, «Наукова думка», 2005) та «Етимологічним словником української мови», т.4 (Київ, «Наукова думка», 1989), Неоніла, – жіноче ім’я, побутує в українському народі. Уживаються такі зменшувально-пестливі форми цього імені: Ніла, Ніля, Ніленька, Нілочка, Неля, Нилонька, Нилочка, Ониля, Онилонька, Онилочка, Онилка. Ім’я, ймовірно, запозичене з грецької мови, очевидно, утворене від чоловічого імені Неон, що походить від грец. Νέος, пов’язаного з ηéoç «молодий, юний; новий». Це ім’я для мене близьке не лише тому, що моя бабуся по лінія батька називалася «Неоніла», але ще й тому, що моя давня й щира приятелька, що натепер замешкала у американському місті Чікаґо називається також Неоніла, повне ім’я, по батькові та прізвище – Неоніла Личик, полтавка з походження й донька корінних полтавців Шерстюків – Романа Костьовича та Тіни Федорівної (з дому Рябуха).
День Ангела у Неоніл припадає на 29 січня, цього дня свої іменини святкують жінки на ім’я Неоніла. Згідно з твердженнями деяких знавців за характером Неоніли принципові, вперті, але діловиті та спокійні, вони добрі й тактовні. Коли у шлюбі в Неонілою народжуються сини вони зазвичай, дуже схожі на матір. Неоніли мають гарну біоенергетику, працюють за фахом, водночас присвячуючи себе родині, вихованню дітей. За фоносемантикою слово Неоніла справляє враження чогось хорошого, красивого, безпечного, доброго, ніжного. – Згідно з іншим гороскопом, щодо народжених 1 квітня, коли народжуються Овни, їм невідомий страх й самозбереження, ці люди люблять бій, боротьбу, невідомість, яка абсолютно їх не лякає. Вони стають на бік справедливості і захищають слабких, але при цьому вони рвуться до того, щоб бути кращими і першими. Ці люди завжди нетерплячі і жадають діяльності. Вони вперті і цілеспрямовані, перепони знищують як таран і невблаганно рухаються до своєї мети. Народженим 1 квітня обов’язково потрібно вибрати роботу, яка забезпечувала б їм достатню кількість руху і активності. Ті, хто народився 1 квітня досить часто стають трудоголіками, ці люди просто по-справжньому люблять свою роботу і віддають їй всі свої сили. Свої здібності вони рідко рекламують і рідко ними хваляться, хоча прекрасно їх усвідомлюють. З самої юності ці люди показують свій серйозний настрій і, ще навіть будучи дітьми, охоче включаються в серйозну роботу. Обов’язки не здаються їм чимось важким або непідйомним і зовсім не обтяжують їх. Згодом з них виростають дуже сильні і надійні люди, які ніколи не підведуть, на стороні яких досвід і сила, і на яких завжди можна покластися. Це чудові друзі і подружжя, за якими відчуваєш себе як за кам’яною стіною. Слава для цих людей – порожній звук, вони не шукають популярності або популярності своїм талантам…
Що ж означає прізвище Шерстюк? Подейкують, що в Україні існує ціле гніздо т.зв. «вовняних» прізвищ, наразі важко сказати чому родоначальник конкретного прізвища отримав саме таке прізвисько, можливо, його діяльність була пов’язана з вовною (шерстю), а, може, він вважав за краще носити вовняний одяг, або «шерстянки» – онучі, підметки. подвертки. То ж виглядає дуже ймовірним, що прізвище «Шерстюк» веде свій початок від прізвиська вовни, бо саме прізвисько вовни утворене від номінального слова «шерсть». Цілком ймовірно, що це прізвисько могло бути так званим «професійним» іменуванням, що містить вказівку на діяльність людини, а, виходячи з цього, можна припустити, що засновник роду «шерстюк» колись торгував вовною (шерстю). Крім того, прізвисько вовни, можливо, підходить до дієслова «шерстити», тобто «безладно перебирати що-небудь, шукати». У товариських говірках це слово означає «дерти, дряпати», то ж відповідно, прізвисько містить вказівку й на особливості характеру або поведінки предка. – За деякими підрахунками, за популярністю серед українських прізвищ «Шерстюки» перебувають на 802 місці – кількість в базі даних – 954, по Україні налічується їх – 6201 особа, тоді як, наприклад, українські «Панченки» перебувають на 45-ому місці серед поширеності прізвищ з цифрами 6467 і 42035… За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами у 1918 році оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник), як також студент Олександр на прізвище Шерстюк, які входили до помічного студентського куреня Січових Стрільців. Серед Шерстюків є відомими, зокрема, й Шерстюк Іван Олексійович (*1918–†2016) – професор, заслужений діяч науки Киргизії, дослідник киргизького народного епосу «Манас». Відомо, що уродженці Нового Тагамлика, родинного села Неоніли Шерстюк (в заміжжі – Личик), а, можливо, її далекі чи близькі родичі або й просто однофамильці, – залізничник Шерстюк Дмитро Ілліч, 1903 року народження, та робітник школи Шерстюк Терентій Матвійович, 1891-го року народження, були «засуджені» т.зв. «особєнним совєщанієм» при НКВД СССР у грудні 1937 року до розстрілу, як «враґі народа». Їхнього ж односельця селянина Шерстюка Павла Пилиповича, 1902 року народження, було засуджено 26 червня 1941 року Полтавським обласним судом до 10 років позбавлення волі.
У «Національній Книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область» (Полтава, 2008) на сторінці 486 читаю, – У 1933 р. с.Новий Тагамлик Малоперещепинського району Харківської області. У 1932-1933 рр. загинуло 60 чол. Встановлено загиблих 42 чол. та прізвища й імена 36 чол. (з них майже половина – 15 на прізвище «Шерстюк») – … Шерстюк Василь Степанович, Шерстюк Данило Юхимович, Шерстюк Дмитро Кирилович, Шерстюк Іван Володимирович, Шерстюк Іван Кирилович, Шерстюк Іван Петрович, Шерстюк Лука Ігорович, Шерстюк Микола Васильович, Шерстюк Микола Іванович, Шерстюк Олена, Шерстюк Ольга Миколаївна, Шерстюк Оришка Юхимівна, Шерстюк Павло Юхимович, Шерстюк Петро Іванович, Шерстюк Степан Петрович…
Про полтавку з походження докторку Неонілу Личик (з дому Шерстюк) та її чоловіка інженера Святослава Личика я писав колись у часопису «Свобода» (Н.Дж.) у числі з 8 червня 2016 року у своїй статті «У США зустрів полтавців»: «…В українській кав’ярні мене пригощали при змістовній розмові землячка з Новосанжарщини д-р Неоніла Личик (Шерстюк) з чоловіком інженером Святославом Личиком, довголітнім головою парафіяльної управи Українського православного собору св. князя Володимира у Чикаґо, сином Миколи Личика, майора Армії УНР….». Пізніше мій допис надрукувала й обласна газета «Полтавська Думка» у №25 (1126) від 15 червня 2016 року. Тривалий час моїм респондентом із-за кордону у царині дослідження історії медицини був лікар, історик медицини, дійсний член НТШ в Америці, меценат й дійсний член Українського історичного товариства, невтомний трудар на ниві українського громадського життя на чужині та ґрунтовних дослідів з історії української медицини д-р Павло Пундій (*1922-†2015). Ширші відомості про Неонілу Личик (з дому Шерстюк) знаходимо у книзі згаданого св.пам. д-ра П.Пундія «Українські лікарі. Біобібліографічний довідник. Книга 2. Лікарі діяспори та їх діяльність для рідного краю» (Львів-Чікаґо), що її видало Наукове товариство імені Шевченка у Львові, Українське лікарське товариство Північної Америки та Світова Федерація Українських Лікарських Товариств у 1996 році. Між іншим, у томі 17 «Енциклопедії Сучасної України» (Київ, 2016) на сторінці 336 також маємо ґрунтовну статтю згаданого вище д-ра Павла Пундія про д-рку Неонілу Лвчик (Шерстюк).
Згідно з інформаціями д-ра Павла Пундія, Неоніла Личик-Шерстюк, – лікар-анестезіолог та церковно-суспільна діячка в Чикаґо (США), народилася 1 квітня 1925 року в Україні (с.Новий Тагамлик на Полтавщині) в родині Романа і Христини Шерстюків. Середню освіту здобула в м.Нові Санжари Полтавської області. Медичні студії закінчила 1951 р. у Мюнхенському університеті та одержала диплом доктора медицини. Цього ж року еміґрувала з батьками і родиною в США та оселилась в Чикаґо. Тут відбула лікарську практику у Волтер Меморіял лікарні, потім працювала лікарем у Франклін Бульвард шпиталі та Вайс Меморіял лікарні. 1955 р. нострифікувала лікарський диплом та одержала право на загальну лікарську практику в штаті Іллінойс. Опісля спеціялізувалася з анестезіології в Презбитеріян Ст. Лукс шпиталі в Чикаґо. З 1961 р.— анестезіолог у Вест Собурбан в Овк Парку та Вест Лейк Комюніті шпиталі в Мелроз Парку (штат Іллінойс). З 1978 p.— виключно у Вест Собурбан госпітал медичному центрі. Член Американської медичної асоціяції (АМА), Об’єднання лікарів штату Іллінойс (IMS), Чикаґського медичного товариства (CMS), Об’єднання анестезіологів Америки (ASA), Об’єднання анестезіологів штату Іллінойс (ISA), Чиказького товариства анестезіологів (CSA) та УЛТПА в Чикаґо. У 1969–75 pp. була відзначена в книжці Marguis «Who’s Who in the Midwest», а в 1971 p. дістала нагороду від Personalities of the West and Midwest. 3 1991 p. на пенсії. Заміжня (1956) за інженером Святославом Личиком. В родині двоє дітей: син Віктор (1957 р. н.) — доктор філософії та дочка Наталія (1962 р.н.), 1989 р. викінчила дентистичні студії в Лойола університеті, провадить приватну дентистичну практику в Чикаґо. Д-р Неоніла — активна членкиня православного сестринства Св.Ольги при катедрі. Вона з чоловіком є щедрими жертводавцями на українські церковні та культурні цілі. До речі, після проголошення Незалежности України подружжя Личиків – д-р Неоніла та інж.Святослав, були активними членами «Товариства Сприяння Руху в Україні» та «Клубу 500» – товариства для встановлення і утримування (на початках) Українського Генерального Консульства в Чикаґо.
Про родинне село панства Шерстюків Новий Тагамлик відомо не дуже багато. – Новий Тагамлик знаходиться на правому березі річки Тагамлик, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Вільне, нижче за течією примикає село Козельщина, на протилежному березі – село Огуївка. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. Цікавими, як на мене, є відомості про те, що в цьому селі народився Григорій Пилипович Шерстюк (*1882-†1911), який 1904 року закінчив учительську семінарію в місті Новий Буг (нині Миколаївської області), згодом учителював. Став засновником першого українського педагогічного видавництва «Український вчитель», першого українського педагогічного журналу «Світло» та його редактор. Співробітник періодичних видань «Рідний край» у Полтаві і «Рада» в Києві. У 1905 році за ініціативи Григорія Шерстюка та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійна українська організація вчителів й діячів народної освіти. Г.П.Шерстюк був автором науково-популярних книг для дітей, педагогічних статей тощо, як також автором підручників з української мови для шкіл: «(Коротка) Українська граматика» (для школи, частина 1; 1907, 1912, 1917), частина 2 — «Складня» (1909, 1917).
Надзвичайно цікаві відомості про село Новий Тагамлик у тодішній Полтавській губернії під московською окупацією на початку ХХ століття знаходимо у спогадах батька д-ра Неоніли Личик (Шерстюк) – Романа Костьовича Шерстюка, які були написані ним на чужині, в Чикаґо, тепер вже далекого 1952-ого року, а були надруковані через понад півстоліття п.н. «Недалеке минуле… Вознесення на Полтавщині» у часописі «Ukrainian Orthodox Word» (Vol. LV Issue V-VI, May-June, 2005, p.7), в яких йдеться про святкування Вознесення їхньому рідному (мова і правопис оригіналу були збережені. «…Я народився і виріс на селі і мені пригадалось дитинство і храмове свято, що було в нас на Вознесення. Це було найбільше свято в нашім селі. До цього свята відбувалась найбільша підготовка. В цей день, крім храмового свята, був ще і ярмарок, на який з усіх околиць навкруги 10-15 кілометрів сходилась молодь, приїжджали і всі родичі. До цієї зустрічі готовилось село. Всі хати як зокола, так і всередині білувались, вікна, двері і призьби підводились охрою. Сараї і вся обора мазались звичайно глиною. Направлялись тини, ворота, забори. В середу двори на чисто замітались, і кожен господар замітав із вулиці свого двору. Вже в середу увечері село виглядало, як писанка і мало святочний вигляд. На ярмарковій площі коло церкви закінчилась тоже клопітлива робота, вже крутились колиски, гончарі стояли рядами з виставленим своїм торгом: горшки, макітри, глечики, миски череп’яні, і білі полив’яні. Дрібні торговці понапихали ятки, під якими повикладали свої товари. Чого там тільки не було: ріжна матерія, картузи, пояски, ріжні с-г (сільськогосподарські) дрібні речі і ріжні ласощі: бублики, франзолі, цукерки з великими китицями. Ми бігали по площі з широко розкритими очима, які найбільше впивались у принадливі речі: сопілки, свистуни, в великі цукерки, пояси з китицями і інші примани. Ніч проти четверга була ніччю великих мрій. І це не сон. В четвер рано вже всі на нога, виглядали родичів. Хвилини здавались годинами. І ось дочікувались. Приїжджали дядьки, тітки, давали ярмаркового, хто копійку, хто дві, а хто п’ятака, а ті, хто приїжджали з Полтави, це були найрідніші, бо давали, як не по 10, так 20 копійок. Гуртом ішли всі до церкви. Служба Божа відправлялась урочисто за участю благочинного і священників з сусідніх сел. По службі Божій був громадський обід, а більшість ішла обідати додому зі своїми гостями. Нам було не до обіду. Ми мали гроші і вже пробували слящони, бублики, соломку (так називався вироб цукерок) і, тримаючи в руці велику цукерку з китицями, весело підстрибуючи, висвистували у сопілки і свистуни. На ярмарку – співи, музика, танці, сміх і веселі розмови. Кожен хотів чимсь хвастнути. Молоді співали, танцювали. З ріжними приказками грають на скрипці, балалайці, гармонії і кожен виконує свою ролю з усіма своїми здібностями і енергією. Ті, що відчували, що вони найкраще вбрані, поважно ходили по ярмарку від одного веселого гурту до другого, чи від колиски до колиски. Кожен з господарів теж хотів доказати, що в нього найкращої породи коні чи корови, вівці чи то найкращий віз, чи бричка на ресорах. Господарі з батогами, весело розмовляючи, поважно ходили між возами, оглядали коней, корів, вози чи інші які господарські речі, і кожний з них прихвалював. Дехто, розіславши рядно під возом, перехиляючи чарку, закусував ковбасою або сухою таранею, весело щось прихвалював або розповідав якусь пригоду тим, що сиділи, попідгинавши ноги, кругом рядна. А молодіж, як море, колихалась. Дехто мав і накази з дому. Ти ж, синку, йди та придивляйся там! Воно ж? Мати слаба, а жнив багатенько! В’язальниці треба» Тай дівчата не промахи, хоч без таких наказів була якась сила до бадьорости і зближення. Раділи всі. Навіть обижені-обездолені сліпі, як їх називали старці, ходячи між возами, на повні груди співали старі козацькі пісні, приграючи на кобзі чи то на лірі, весело улибаючись, коли до їх мисочки брязкотіла копійка. Треба було лише вслухатись у цю ярмаркову мелодію, в цей спів, музику, танці, сміх і веселі розмови, гру дітей на сопілки, свистуни, викрик продавців, хвальби своїх товарів, що перемінювались з гиржанням коней, лошат, ревом корів і маленьких телят. Це це вливалось в одну красиву мелодію, що линула в широкий зелений степ і звивалась зі співом жайворонка і хававканням перепела. І все це покриває гул церковного дзвону (бо в цей день цілий день дзвонили усі дзвони)., що линув далеко до інших сел. І ніс зі собою ту Божу благодать, що була над нашим село…».
Спогади свого батька доповнює сама др. Неоніла Шерстюк-Личик: «Народилася я 1-го квітня 1925 р. в родині Романа Костянтиновича та Тіни Федорівної (з дому Рябуха) Шерстюк в с.Новий Тагамлик Мало-Перещепинського району на Полтавщині. Від 1932 р. родина проживала в районовому містечку Нові Санджари. Тут ми пережили Голодомор 1932-33 рр. (написала спомини) та німецьку окупацію під час Другої cвітової війни. Тут я закінчила десятилітку. У 1943 р. змушені залишити Україну, їдемо на Захід. В Австрії працюємо на примусовій роботі у фармера. Після закінчення війни зупинилися у Баварії у Мюнхені. Родина моя жила у таборах для переміщених осіб (у таборах «DP»). В Мюнхені я жила в українському студентському гуртожитку разом з 800 студентами. Належала до Української Студентської Громади та до Об’єднання Українських Православних Студентів. Медичні студії закінчила в Мюнхенському Університеті. В 1951 р. переїжджаємо до Сполучених Штатів Америки і зупиняємося у місті Чикаґо. Тут я спеціалізувалася в галузі анестезіології, в якій працювала до кінця лікарської кар’єри. Була відзначена у книжці «Who’s Who in the Midwest» та дістала нагороду від видання «Personalities of the West and Midwest». В Чикаґо наша родина належала до Катедри св. кн. Володимира, першої в Америці (чи навіть в діаспорі) незалежної Української Православної Церкви. В той час св.п.Владика Мстислав називав її твердинею православ’я. Чоловік мій, інж. Святослав Личик, довгі роки був головою управи парафії, а я видавала пропам’ятні катедральні книжки та пропам’ятні книжечки парафіяльного Сестрицтва св. кн. Ольги. У 2016 р. видала пропам’ятну книжку «Столітній Ювілей Собору св. кн. Володимира»… З благословення Блаженнішого Митрополита Мстислава була заснована при УПЦ в Америці «Комісія Зв’язку з Україною» з метою допомагати відновленню Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Наша філія в Чикаґо, де я була заступником голови, усердно долучилася до цієї праці висилаючи всебічну матеріальну допомогу, різну техніку та релігійну літературу. – Було проведено багато зустрічей з ріжними представниками України. Рада була почути, що Собор УАПЦ в Києві першим патріархом УАПЦ України проголосив нашого полтавця Блаженнішого Митрополита Мстислава. Я одружена з інж.Святославом Личиком. Маємо двоє дітей, Віктор – доктор філософії, Наталя – дентист. Маємо внучку Ганночку, яка закінчила університет і студіюватиме медицину і внука Олександра, який вчиться на останньому році університету.
Між іншим, до про доньку пані Неоніли та інж.Святослава др. Наталію Личик написав свій допис «Д-р Н.А.Личик — нова українська дентистка в Чикаґо» у часописі «Свобода» (Н.Дж.) у числі від 25 жовтня 1989 року згаданий мною вище дослідник і вчений д-р Павло Пундій. – Личик-Маркевич Наталія – лікар-стоматолог у Чикаґо народилася 2 серпня 1962 року в США (м.Овк Парк) в родині інженера Святослава та д-ра Неоніли (з полтавської родини Шерстюків) Личиків. Середню освіту здобула в Овк Парку. 1985 р. закінчила Іллінойський університет зі ступенем бакалявра природничих наук. У червні 1989 р. завершила дентистичні студії в університеті ім. Лойола і отримала дозвіл на приватну практику в штаті Іллінойс. Розпочала її в Чикаґо. Є членом Об’єднання дентистів Америки, Об’єднання дентистів штату Іллінойс і Об’єднання дентистів Чикаґо. Закінчила Школу українознавства при Православному Соборі Св. Володимира в Чикаґо. Протягом восьми років виступала у складі танцювальної групи «Україна». Належала до Ліґи православної молоді при катедрі Св. Володимира в Чикаґо. Заміжня (1994) за Мироном Маркевичем, інженером.
Особливо щемними й вимовними є спогади др. Неоніли Шерстюк-Личик про Голодомор 1932-33 років: «…В 1932 р. переїжджаємо до районового містечка Нові Санджари. Тато продовжує працю в райспоживспілці. Мама іде до портретної школи, яку заснував її троюрідний брат Макар Харченко і аж до виїзду з України працює портретистом. – Я починаю ходити до школи, але початок навчання в школі затьмарюють події 1932-33 рр.
Навкруги шаліє голод. Коли тато повертався з поїздок по селах, часто чула, як розповідав мамі, що робиться на селі, скільки було кругом пухлих від голоду, розказував, хто помер, а у кого тільки хата пуста залишилась – всі вимерли, кого зустрів і не міг пізнмати, так змінив його голод. Трупи лежали під тинами.
Вернувшись з поїздки до Харкова, пригадую, як мамі розповідав про виснажених селян, що приїжджали до міста шукати за куском хліба, про ще не підібраних трупів, що лежали де-не-де на вулицях. Коли прийшов на залізничну станцію до каси за квитком, там уже лежали три трупи. У черзі за кількома чоловіками перед ним, якийсь високий селянин хитнувся, впав, здригнувся і помер. Тоді прийшли якісь два на підпитку, говорили по-російському (лаялися, що «из деревни лезут»), почали витягати трупа.
Під час Голоду ми жили у двох ріжних квартирах. Спершу жили у бабусі Алексенчихи. Пригадую, як мама боялась випускати нас на вулицю. Пригадую, коли мій менший брат Борис зникав з очей, мама бігала і плакала, боячись, що хтось вже його зловив. У той час було нормальним явищем, що діти часами зникали. Ловили їх звичайно «на м’ясо» бандити чи просто божевільні від голоду.
Я мусила іти до школи і вертатися зі школи дорогою біля якої жив чоловік, про якого говорили, що він ловив і різав дітей. Біля його хати паркана не було, а хата була трохи дальше від дороги. Я завжди зі страхом скоро пробігала коло неї. Одного разу, повертаючись зі школи побачила, що двері до його хати були відкриті. Він сидів біля дверей опухший з великим ножем у руках. Коли я наближалася по дорозі, він почав скоро лізти дорожкою до дороги. Видно він ходити вже не міг. Скільки мала сил не оглядаючись бігла до дому. Серце вискакувало з грудей, довший час не могла прийти до себе від того страху.
Пізніше ми переїхали на квартиру до Манджарки на Полтавську гору. Вона мала двох хлопчиків, чотири і сім років. Мама все приказувала, щоб ми не відчиняли дверей, як її не має вдома. Пригадую, одного разу мама насипала нам супу (юшка, де плавало пару кусочків картоплі), в тарілки і пішла на базар. Ті хлопці якось вдерлися у двері, повідпихали мене і Бориса, руками повихапували картоплю зі супу, випили юшку і втекли, а ми сиділи голодні і плакали.
Пригадую, одного разу мама послала мене до сусідки щось занести. Я зайшла до її хати і побачила таку картину. Проти мене на довгій лавці під стіною сиділо троє хлопчиків у віці може від двох до п’яти років. Сиділи вони у білих спідніх штанцях, не рухаючись, виглядали мов мертві з відкритими очима. Виглядали вони як рахіти, дуже худі, ножки і руки висіли. як тоненькі палички, наперед повидимались напухші великі животики, великі худі голови, затягнені личка з чорними великими оченятами, що дивилися безвиразно в одну точку нічого не бачучи. Очі їх не рухались. Не зауважили вони, що я зайшла до хати. Я мабуть перелякано виглядала бо їх мати сказала мені: «Не бійся, ми довго не їли. Чоловік мій привіз з Донбасу півмішка борошна, я зварила галушки і вони об’їлися». Казали люди, що якщо хтось довго не їв і відразу поїв багато, то були випадки, що люди помирали.
Ми якось пережили Голод. Мама все казала, що то дякуючи мішкові картоплі і півмішка гречаної крупи, які наш тато десь роздобув. Вона то ділила все на маленькі порції і давала нам.
Через вузеньку дорогу від нас були дитячі ясла. Дорожка ця звивалась згори наниз до однієї з вулиць. Пригадую, була весна. У нас за хатою щось зазеленіло, люцерна, бур’ян чи щось інше. Там мабуть колись був город. Кожного ранку ми з мамою прокидалися під плач малих діток. Відразу йдемо до вікна. І завжди бачимо кілька, а часами і більше маленьких діточок, які лежать або сидять у тій зелені, діти, яких матері позалишали вночі, надіючись, що працівники ясел підберуть їх ранком і в такий спосіб зможуть врятувати їх від голодної смерти. Діти плакали на ріжні голоси. Як розвиднялось, виходили жінки з ясел і підбирали їх. Ніколи на забуду одного випадку. На дворі сиріє. Ми з мамою, як і кожного ранку, стоїмо біля вікна і дивимося, скільки дітей залишилось було минулої ночі. Приходить молоденька мама з трьома дітками. Одно положила, друге посадила, а третє вже ходить. Плаче, пообціловувала їх, повернулась, і йде скоро вниз. Маленьке кричить й біжить за нею. Плачучи вертається, обціловує його, садить і знову пробує іти. Воно ж зривається, кричить і біжить за нею. Скільки то раз пробувала відійти і не могла. Потім закрила вуха, обернулася і побігла не оглядаючись униз. Дитинка бігла за нею, заплуталась у тій зелені і вже не вставала. За якийсь час вийшли працівники ясел і попідбирали всіх.
Пригадую, я в школі. Школа була під Полтавською горою, а вище неї простягнулося велике кладовище. Часом бігаємо на великій перерві по подвір’ї і бачимо, як їдуть дорогою підвози на цвинтар. Всі знали, що вони везли трупи хоронити. З початку було учителька закликала нас до середини, щоб не дивились, а пізніше дозволяла нам бути на подвір’ї. Звикли, чи не знаю, як те й назвати.
Ми – діти, як збиралися разом, не гралися ляльками, не гралися в ігри, ні про що не говорили. Була завжди та сама розмова. Переповідали розмови, що чули вдома між батьками. У кого хто у родині помер, де якусь дитину зловили і зарізали. Хтось розказував, як їх мама купила ковбасу на базарі, почали їсти і найшли в ній кіньчик маленького пальчика. Хтось казав, як якась мати з’їла свою дитину. Казали, що таких випадків було більше. То було таке наше «радісне» підсовєцьке дитинство.
Пройшло багато років, працювала, вже 30 років на пенсії, але коли вечером іду надворі і навкруги темно, – то я нічого не боюся, крім ножа. Найстрашніше для мене на світі – ніж. Довгі роки не змогли стерти страху його з моєї пам’яті…».
До речі, коли в листопаді 2013 року в американському місті Чикаґо відкривали виставку, присвячену Голодомору 1932-33 років, то в тамтешньому Українському Національному Музеї відбувся вечір-реквієм та відкриття мистецької виставки, присвяченої пам’яті жертв Голодомору ґеноциду 1932-33 років в Україні. – До речі, якраз др. Неоніла Шерстюк-Личик була однією з чотирьох свідків Голодомору ґеноциду в Україні (ще – Микола Міщенко, Евдокія Малишевська та Іван Деркач) які розповіли присутній громаді свою страшну правду про трагедію українського Голодомору 1932-1933 років.
Тут, мабуть, слід зупинитися на біографічних інформаціях чоловіка пані др. Неоніли. – Її вірний супутник життя й долі, чоловік інженер Святослав Личик, який народився 21 листопада 1927 року у селі Любанівка (нині – Млинівського району Рівненської області. І хоча це село у Млинівському районі Малодорогостаївської сільради згідно з рішенням Рівненської обласної ради від 20 серпня 2004 року виключено з облікових даних, – але у 2011 році, згідно з публікацією в «Голосі України» від 24 травня 2011 року, у ньому проживала одинока сімдесятирічна жінка, 70-річна Ніна Володимирівна Хайчевська яка залишилася єдиною мешканкою на все село, що не давала померти Любанівці. – «…У Любанівці було кілька сотень жителів. Одні з них виїхали, головним чином у Чехію, адже в селі більшість жителів мали чеський родовід. Інші, старші люди, повмирали. Позалишали напризволяще оселі, які з часом порозвалювалися, позаростали чагарниками. Глянеш нині з пагорба на долину, де колись вирувало життя, і бачиш: лишень комини стирчать із заростей. Але списувати Любанівку в історичний архів зарано. Бо доки є у селі людський дух, доти воно не стерте з лиця землі. Загалом тримається Любанівка на одній мешканці уже десятий рік. Відтоді, коли Ніна Володимирівна поховала свого чоловіка, а перед ним — батька. — Спочатку було дуже самотньо, — зізнається пенсіонерка. — Але вирішила, що нікуди звідси не поїду, хоча й маю помешкання у Рівному. Колись із чоловіком працювали на «Рівнеазоті», то й отримали житло. В Любанівку переїхали з чоловіком, щоб доглянути батьків. Кличе до себе й донька: мовляв, скільки ви, мамо, будете в цій глушині томитися… Але кожного разу я ловлю себе на думці, що покинути Любанівку — це все одно, що зрадити батьківщину. Ні, я так не можу… – У Любанівці нема ні електрики, ні телевізора, ні телефону. Лише радіо на батарейках, яке інколи ввечері слухає Ніна Володимирівна…», – писала дев’ять років тому головна газета нашої країни.
Якраз із цього вже, мабуть, повністю зниклого з мапи козацької України й походить чоловік пані д-р Неоніли Личик-Шерстюк – інженер Святослав, який по закінченню Другої світової війни опинився в Европі, навчався у гімназії в таборі для переміщених осіб у Західній Німеччині. У 1949 році разом з родиною еміґрував до США. Згодом, в 1951–52 роках, у складі армії США брав участь у Корейській війні. Пізніше, у 1956 році, пан Святослав закінчив Чиказький технічний коледж, після чого працював інженером у галузі технології телекомунікаційних систем. Весь час на еміґрації в США брав активну участь в українському громадському житті, був Головою Парафіяльної Управи православного катедрального собору св. Володимира у Чикаґо, спочатку заступником голови й головою Чиказького Руху допомоги Незалежности України, був координатором Комітету міст-побратимів Чикаґо–Київ. Є автором низки публікацій в українській періодиці, виявив себе як жертводавець на українські церковні й культурницькі цілі.
Гортаючи шпальти чиказького часопису «Час і Події», довголітнім дописувачем до якого я є, – натрапив на дві вимовні статті, в який йдеться про д-ра Неонілу Личик та її чоловіка. Перша стаття під наголовком,– «Сестрицтво святої княгині Ольги: «До зустрічі через десять років!» від 3 грудня 2008 року авторства Володимира Павелчака, в якій згадуються події, коли «16 листопада 2008 року Сестрицтво святої княгині Ольги Катедрального собору святого князя Володимира Української Православної Церкви у Сполучених Штатах Америки святкувало ювілей – 90-ліття своєї діяльності. Час дуже стрімко летить і сьогодні навіть важко повірити, що ця прицерковна організація вже майже століття функціонує при парафії та впродовж цього часу її трудівниці активно працюють на користь Української Православної Церкви, своєї парафії та людей. – Завдяки їхній самовідданій і наполегливій праці протягом дев’яти десятиліть Катедральний собор завжди охайно прибраний, а у святкові та недільні дні сестриці пригощають смачними обідами та перекусками парафіян та прихожан, які охоче відвідують парафіяльну залу для приємної розмови зі своїми друзями та близькими… До ювілею силами парафіяльного сестрицтва було видано пропам’ятну книгу з нагоди 90-ліття, у підготовці якої взяли участь настоятель Катедрального собору святого князя Володимира о. архимандрит Панкратій, голова Сестрицтва Надія Брюшенко, доктор Неоніла Личик та Анна Кузик….». Інша стаття – під наголовком – «95-річчя Православного Катедрального Собору Святого Князя Володимира» від 26 жовтня 2011 року авторства Лесі Плугатор, в якій, зокрема, зазначалось: «…Далеко у минуле сягає історія заснування церков на землях Америки, так само у неблизьких 1915–1916 роках бере свій початок і історія Катедри Св. Кн. Володимира: саме у цей час група українських патріотів і заснувала «Українську Народну Церкву», яка і стала першою українською православною церквою в Америці… Можна робити дуже довгий і цікавий екскурс в історію становлення, утвердження, розвитку і процвітання Православного Катедрального Собору Св. Кн. Володимира, проте чи не буде це все своєрідним підтвердженням слів Митрополита Василя Липківського: «Любити Бога і любити Батьківщину – найбільша чеснота, служити українській церкві і Батьківщині – це є найбільший обов’язок». Чи не підтвердженням цих слів є сьогоднішнє святкування 95-річчя катедри Св. Кн. Володимира?! Покоління за поколінням зберігались звичаї та традиції, батьки передавали своїм дітям те, що з такою любов’ю, самопожертвою та ентузіазмом будували їхні попередники!.. Приймала Катедра Св. Кн. Володимира вітання від президента банку «Самопоміч» п.Богдана Ватраля, який ще й до того ж був випускником Школи Українознавства при цій Катедрі. Були присутніми і вітали всіх служителів церкви, Предстоятеля Катедри Єпископа Даниїла, і Генеральний Консул України в Чикаго Костянтин Кудрик з дружиною п. Оленкою, і пан Мельник від УККА, і фундація «Спадщина», а також голова Сестринства Св. Кн. Ольги п. Надія Брюшенко, і, звичайно, голова парафії п. Раїса Братків, а також колишній голова парафії інж. Святослав Личик з дружиною д-р Неонілою Личик…». – Між іншим, у ч.42 за грудень 1982 року «Хронік Українського Православного Катедрального Собору св.князя Володимира Великого» (Чікаґо, ЗДА) є доволі ґрунтовна стаття інж.Святослава Личика, Голови Парафільної Ради, п.н. «Як ми відновили наш храм», якій пан Святослав писав: «…Спостерігаючи таку жертвенність добрих людей, нам було легше вив’язатись із наших обов’язків… Вся вище згадана праця, себто зовнішнє виконання, яке ми бачимо і можемо насолоджуватися, можемо й оцінити… А, врешті, Парафіяльна Управа дякує членам Будівельного Комітету за їх віддану працю, поради і нагляд за роботою. Понад усе ми вдячні Божому провидінню за опіку і поміч у виконання цього проєкту. Надіємось, що наш відновлений Храм принесе нашій церковній громаді естетичне і духове вдоволення…».
У популярному журналі «Вітчизна» у №7-8 за 2007 рік були поміщені цікаві бувальщини Василя Василашка «Українська мова? Обережно…», – зміст яких є актуальним й під сучасну пору, коли йде майже тотальний наступ не лише на нашу мову, але й всі українські цінності, – я несподівано знайшов згадку про Святослава та др. Неонілу Личиків: «….Це 1993 рік. Чикаго. Стрів в аеропорту мене Генеральний консул Анатолій Олійник і пани з діаспори. У вестибюлі будинку мерії, де до стелі, як до неба, – експозиції дитячих видавництв із 40 країн. Розмістилися незамкненим колом… Був присутній певний час і сам Генконсул. Підходили українці з діаспори. Потоком ішли на екскурсію діти зі шкіл. І з українських недільних шкіл – теж. Зліва була виставка книг Польщі, далі – Японії. Із країн колишнього Союзу репрезентувало книжки лише одне видавництво – «Веселка»… О, запам’яталися ще Великі Озера, які мені показував інженер Святослав Личик. Дивлюся, на березі сидить рибалка, ловить рибку, але не у відро кидає, а в озеро. Мене це здивувало. Я побачив таке і питаю пана Личика: «Чому він викидає рибку в озеро? Чи вода там все ж не отруйна?». – Ні, пане, то – дрібна рибка. Кидає у воду, щоб ще підросла. Велику ніхто не викидає. Ось більшу спіймав – не викинув… Пан Личик уважно глянув на мене. З виразу мого обличчя збагнув, що я йому не зовсім вірю. Тоді він схилився, набрав живого срібла у пригорщі і випив! А в мене враз виникла ідея: видати б книгу про диво-досвід – очищення Великих Озер, де найбільше в світі скупчення прісної води. – Чи не міг би хто нам написати книгу про очищення цих величезних озер? – Треба подумати, – відповів обнадійливо пан Личик. Та якось так і не знайшли тоді автора, за чим щиро жалкую. Думаю, що тема залишається і досі актуальною….». І далі: «…«Свобода» надрукувала мій вірш про сосну алеппську 14 травня 1987 року. А 27 травня розщедрилася на цілу сторінку розповіді А.Гороховського про участь «Веселки» у міжнародній виставці дитячої книги – «Веселка» дарує дітям радість». – У просторому залі зібралося 50 етнічних українців. Спереду сиділи уже знайомі – Анатолій Олійник, Генеральний консул України з дружиною Зоєю Миколаївною. У декого я вже був удома. Ось пані Неоніла та пан Святослав Личики. Вразило, що його батькові вже 103 роки, а його 88-річну маму у спортивному костюмі я сприйняв за 65-річну, чим розсмішив сина: «То що, мама мене у п’ятирічному віці народила?». У панів Личиків я вперше почув і повірив, що американці живуть десь на 20 років довше, ніж громадяни СНД….».
…У цьогорічному квітні, якраз першого числа, щира українська патріотка, полтавка з походження др. Неоніла Личик (з дому – Шерстюк) відсвяткувала свій славний Ювілей. – Я про це не забув й телефонічно привітав свою дорогу землячку, побажавши їй міцного здоров’я та многих літ. – «Полтавщина пам’ятає про Вас та високо цінує Вашу невтомну й довголітню працю для нашого народу та задля нашою рідного краю, дорога пані Неоніло, й засилає Вам у далеке американське Чікаґо з милих Вашим душі й серцю родинних полтавсько-тагамлицьких теренів найщиріші зичення!…», – сказав тоді я…
Підготував Олександр Панченко, – доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області