О.Панченко: Спеціально для сайту Майдан

Несподіваний погляд та розлогі міркування полтавця О.Панченка на Українську дивізію «Галичина», вчення та життєвий шлях двох видатних українських професорів – галичанина Івана-Святослава Коропецького та слобожанця Михайла Тугана-Барановського

Газета американських українців «Свобода» (Н.Дж., ЗСА) у числі 24 від 16 червня 2023 року (с.15) повідомила: «… З великим смутком ділимося з пластовим братством сумною вісткою, що 5­-го січня 2023 р.Б., відійшла на Вічну Ватру наша стежинка св. п. пластун сеньйор Наталія Білозор-Коропецька. Покійна була одна із засновниць нашого Плем’я «Перші Стежі»та активна в курені до кінця свого життя… «Згадаємо той час, коли останній раз На ватру всі ішли, Співали ми пісень, тужливих теревень, Заскоро згасла ніч і лунав день». Висловлюємо щире співчуття Родині. Вічна Їй пам’ять! «…Тихо спи… без тривог». «Пластове плем’я «Перші Стежі»…».

Тут мені пригадалось, як у розділі своєї книги «Про Україну, економіку і про себе» (2003) п.н. «Моя професійна і суспільна діяльність» чоловік спочилої 5 січня 2023 року пані д-рки Наталії Білозор, дочки д-ра Володимира Білозора, члена Військової Управи Дивізії «Галичина», – св.пам професор Іван-Святослав Коропецький, якому цього року виповнилося б 102 роки від дня народження, подавав під ґаслом Закону Монне – «Пожиточніше щось робити, ніж кимось бути»: «…Доки говоритиму про мою суспільну діяльність, думаю, що не завадить професійно себе представити, – продовжував І.-С.Коропецький, – не кажу, що я планував своє життя, але від самого початку якось так складалося, що я йшов до того, чим остаточно згадам займався. Не була це пряма дорога, були перешкоди та відхиленням, але напрям був все той самий – стати економістом науковцем. – Народився я 24 червня 1921 р. В сім’ї греко-католицького священника о.Володимира та вчительки Софії нар. Татомир та Івано-Франківщині. Названо мене Іваном-Святославом, але професійно я все підписувався ініціялами І.-С. До народної школи я почав ходити в Долині Тлумацького району, а скінчив її у Самборі. Кілька місцяів по закінченні середньої освіти в українській гімназії в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) вибухнула Друга світова війна. Мою вужчу батьківщину – Галичину окупувала Червона армія. Між 1943 та 1946 роками я служив в Першій Українській дивізії (включно з одним роком у американському полоні) Воєнні дії не дали мені змоги студіювати суспільні науки, які мене напередодні цікавили…». – Для мене названа книга шановного професора І.-С.Коропецького дорога не лише змістом, але й таким вимовним для мене дарчим написом: «Далекому та доброму приятелеві Олександрові Панченку на милу згадку нашої переписки. Бер. 2006. (-) Автор». До речі, якраз Іван-Святослав Коропецький, у 1989 році серед 20 687 членів American Economic Association, був єдиним, хто обрав українську економіку, як свою спеціальність (American Economic Review, Dec.1989) (!). Серед інших праць, крім згадано вище, «Про Україну, економіку і про себе» (2003), авторства незабутнього професора св.пам. Івана-Святослава Коропецького я хотів би назвати ще такі: Location Problems in Soviet Industry before World War II. The Case of the Ukraine. Chapel Hill, 1965; The Ukraine within the USSR: An Economic Balance Sheet. New York, 1977; Economics of Soviet Regions. New York, 1981; Ukrainian Economic History. Cambridge, 1991; Українські економісти ХІХ століття та західна наука. К., 1993; Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки. К., 1995; Економічні праці: Зб. вибраних статей. К., 1998. – До речі, Збірка вибраних статей І.-С. Коропецького «Економічні праці» , яка побачила світ у київському видавництві «Смолоскип», що його заснував інший мій приятель, інший славний уродженець Станіславівщини св.пам.Осип Зінкевич (*1925-†2017) отримала схвальні відгуки багатьох вчених зі світовим іменем. Так, вчений-економіст професор Володимир Черняк стверджував, що «…жоден досвід інших країн або чисто інтелектуальна модель не можуть стати єдиною базою для трансформації української економіки з радянської у ринкову систему. Зокрема, це стосується проблеми виробничої реструктуризації. До того ж необхідно знати те підґрунтя, з якого зростає сучасна українська економіка. Ця книга саме й аналізує важливі аспекти як недавнього минулого, так і сьогодення…». Януш Ширмер, тодішній виконавчий директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку, писав про згадану тут книжку таке: «Дана книжка І.-С.Коропецького включає вибрані праці про важливі аспекти українському економіки як у минулому, так і в сучасному, часто у їхньому міжреспубліканському контексті та порівнянні з іншими країнами світу. Тут читач знайде також дослідження з історії економічної думки в Україні. Враховуючи їхню часову та тематичну різноманітність, вибрані праці І.-С.Коропецького є важливими джерелом знання про українську економіку в багатьох аспектах…». – Однак я у цього своєму дописі хотів би зупинитися лише на двох важливих етапах з життя та діяльності Івана-Станіслава Коропецького – 1)про його участь в Українській Дивізії «Галичина» та діяльності повоєнного Братства бувших вояків-дивізійників 1-ої УД УНА на чужині; 2)про його дослідами творчої спадщини мого земляка професора-економіста Михайла Івановича Тугана-Барановського, про що ще так мало написано українськими авторами.

І.Українська Дивізія «Галичина» у листах професора Івана Святослава Коропецького, його побратимів по зброї, як також книгах, споминах, часописах та записках

Видатний український громадський діяч, історик, журналіст та редактор, дійсний член НТШ та віце-президент Світового конґресу вільних українців, колишній вояк Української Дивізії «Галичина» Василь Верига (*1922-†2008) у своїй книзі «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006) писав, що «Дивізія «Галичина» воювала під українськими прапорами, й на всіх видах її військового спорядження пишався жовтий лев на блакитному щитику. Ніде дивізія «Галичина» не воювала з цивільними населенням – ані в Україні, ані поза її межами, і її частини не виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що вояки Дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Европу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало Дивізії на західний фронт. – Українська дивізія «Галичина» була створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом,і на тому фронті вона вистояла до кінця як військова формація, а пізніше як індивідуальні громадяни, аж до проголошенням Незалежности України 24 серпня 1991 р. – …Із закінченням війни дивізія «Галичина», тоді вже 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії, зложила зброю не перед ворогом ч.1, а перед західніми альянтами, на яких розраховувала як на оплот свободи й демократії… Деякі дивізійники, закінчивши університетські студії і виявивши академічні здібності, самі стали викладачами в університетах чи інститутах Европи, чи так званих «коледжах» Америки й Канади… Іван Коропецький закінчив університет в Ерлянґені 1950 р. й осягнув докторат з економії в Українському Вільному Університеті. Еміґрувавши до ЗСА, продовжував студії завдяки кільком стипендіям в Нью-Йоркському Університеті, де осягнув ступінь маґістра, і в 1957-1959 рр. працював як старший економіст стейту Нью-Йорк. У 1960 р. розпочав академічну працю як лектор у Міському Коледжі Нью-Йорку, а, осягнувши докторат із філософії в Колюмбійському Університеті, в Ню Йорку у 1964 р. отримав посаду професора економії в Темпл-Університеті. Іван Коропецький є автором вісьмох наукових розвідок про економію України англійською мовою, двох українських, що були видані в Україні, як також і його «Вибрані економічні праці» українською мовою, що з’явилися у видавництві «Смолоскип» у 1998 р. Іван Коропецький є членом американської Асоціяції Економістів та Української Вільної Академії Наук у США…». – У своїх листах до мене згаданий вище автор книги видатний письменник, дивізійник Василь Верига, зокрема, писав: «…Приємно мені було дізнатися, що цікавитеся історією дивізії «Галичина»-1-ою Укр. Дивізією Укр. Національної Армії. Вітаю Вас і бажаю Вам успіху і сам Вам чим зможу допоможу…- 16.09.2006 р.». – «…З нагоди Нового 2007 року бажаю Вам успіху у Вашій праці і нетерпеливо я, як і вся моя братія, чекаємо, коли в Україні «Бандити будуть за ґратами», як обіцяв п.Ющенко, бо поки що вони і надалі управляють Україною… – 06.01.2007 р.».

У ч.3 згаданого мною часопису «Свобода» (Н.Дж., США) від 18 січня 2013 року автор Ярослав Колодій у своїй статті «Послужив Україні і як вояк, і як вчений» у некролозі подає ширший життєпис св.пам. професора Івана Святослава Коропецького, зокрема, пише: «…З волі Всевишнього закінчив свою туземну мандрівку життя колишній підпоручник Дивізії «Галичина» та член Братства Дивізійників проф. Іван Коропецький. З глибоким жалем сприйняв вістку про мого дорогого побратима – про смерть, що звільнила його від терпінь останніх днів. Недуга та смерть забирають від нас наших рідних і друзів, і часами важко зрозуміти, куди вказують Господні напрямні знаки. Залишається для нас лише віра і надія на зустріч … Полегшу в цей сумний час знаходимо у споминах минулих днів… Проф. Іван Коропецький народився 24 червня 1921 року в селі Струпкові (тепер Івано-Франківська область), в родині о. Володимира і Софії (з Татомирів) Коропецьких. Покійний мав сестру Марію і двох братів, Миколу і Романа. Всі вже покійні. І.Коропецький одружений з д-р Наталією Білозор, дочкою д-ра Володимира Білозора, члена Військової Управи Дивізії «Галичина». Д-р В. Білозор починав свою лікарську практику під час Першої світової війни, в Леґіоні Українських Січових Стрільців, до якого він вступив відразу після закінчення своїх студій. Щойно в 1915 році, використовуючи свою відпустку, він у Празі отримав докторський диплом. Від 1918 року служив в Українській Галицькій Армії, а по переході за ріку Збруч став комендантом військового шпиталю у Вінниці в ранзі сотника. У «чотирикутнику смерти» він рятував життя вояків своєю відданою працею. Там і познайомився з медсестрою Марією Фединською, своєю майбутньою дружиною та мамою Н.Білозір. Подружжя І. та Н.Коропецьких виховало двоє дітей, сина Романа і дочку Софію, вони успішно закінчили університетські студії. Р.Коропецький є професором славістики у Каліфорнійському університеті (Лос Анджелес). Дочка Софія, заміжня за Богданом Пазуняком, закінчила докторські студії з економії у університеті Мишиґену Анн Арбор і працює за фахом у «Мудіз-корпорації». І.Коропецький початкову школу закінчив у Самборі, а середню освіту з матурою здобув у Станиславівській гімназії в 1939 році. Закінчив університет в Ерлянґені 1950 року й докторат з економіки захистив в Україському Вільному Університеті. В 1951 році еміґрувавши до США, продовжував студії завдяки кільком стипендіям в Ню Йоркському університеті, де осягнув ступінь маґістра, і в 1957-1959 pоках працював як старший економіст стейту Ню Йорк. У 1960 році розпочав академічну працю як лектор у Міському коледжі Ню Йорку, а осягнувши докторат з філософії в Колюмбійському університеті в Ню Йорку в 1964 pоці, отримав посаду професора економічних наук в Темпл-університеті. І.Коропецький є автором вісьмох наукових розвідок про економіку України англійською мовою, двох україномовних, що були видані в Україні, як також і його «Вибрані економічні праці» українською мовою, що з’явилися у видавництві «Смолоскип» у 1998 році. І.Коропецький був членом Американської Асоціяції Економістів, Української Вільної Академії Наук у США та чужоземним членом Національної Академії Наук України. 4 грудня 2008 року Світова Рада Товариства ім. Шевченка, у співпраці з Осередком НТШ у Філядельфії, в приміщені Дому Товариства «Свята Софія» в Елкінс-Парку, Пенсильванія, проф.І.Коропецькому вручила «Медалю Михайла Грушевського» – від Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові та Грамоти НТШ Америки. Покійний І.Коропецький був людиною непересічних моральних вартостей, цікавився усіма проблемами, пов’язаними з розвитком і зміцненням незалежної України, переживав невдачі і роздор в українському суспільстві. Проф. І.Коропецький непохитно вірив у майбутнє України, перемогу національних ідеалів і свободу для українського народу. Хай американська земля буде йому легкою. Вічна йому пам’ять! Філядельфія…». До речі, згаданий мною тут автор статті про св.пам. професора І.-С. Коропецького Ярослав Колодій, також колишній вояк-дивізійник, від кінця 1941-го року був членом ОУН, став громадським діячем української діаспори, який натепер замешкав в американському місті Дженкітауні, був заступником голови Суспільної Служби Комбатантів в Америці, став автором не однієї сотні дописів та коментарів на актуальні теми з історії та життя українства, писав до мене у своїх листах: «20.12.2010… Посилаю Вам дещо з мого архіву. У своїй статті до газети «Вільне слово» я подав дату народження Шухевича 17-го липня. Також Лев Зацний був заступником організаційного референта Я.Гайваса в Крайовій Екзекутиві ОУН в 1938 р., я не заступником крайового провідника. На якій підставі редакція зробила зміни, – не знаю. Л.Зацний є моїм далеким родичем. Він був середнього зросту, міцної будови, сіроокий, темний блондин, його вигляд і мова вказували на те, що він був інтеліґентом. В Козові його знали і любили всі тому, що з усіма мав про що говорити. Мав талант до музики, добре грав на скрипці і навчав інших, майстерно керував хором, садив дерева. Ніколи не забуду нашого пращання на «Спаса» 19 серпня 1940 р., з плачем, мабуть, відчували його трагічну загибель. З Осипом Дяківим познайомився влітку 1939 р., коли в його селі Олесин посвячували новозбудовану Церкву, а наш хор із Козови співав Службу Божу. Восени 1943 р., я був Оунівським зв’язковим на село Олесин (Олесено). Кілька разів був в домі Дякова. Ностальґія – це привілей старшого віку. Бажаю Вам кріпкого здоров’я та успіхів у Ваших починанням. З дружнім привітом! – Я.К.».

Як, колишній офіцер-підводник атомного Північного флоту, я здавна цікавився військовою проблематикою, – спочатку це було зацікавлення діями збройних відділів УПА, бойовими акціями підпільників сітки ОУН в часі Другої світової війни, а в теоретичному плані – військовими програмами Головного штабу УПА та Генерального секретаріяту УГВР. Пізніше мене захопила мемуаристика та роздуми військовиків збройних підрозділів українців, які воювали, так би мовити, «під чужими прапорами». У 2003 році вийшла друком упорядковані мною спогади, роздуми та поезії вояка Дивізії «Галичина» Володимира Осипа Демчука, «Життя. Війна. Поезії», наступного року – Збірка праць колишнього дивізійника Василя Томківа «…Та найбільше любив Україну», а за три роки по тому, в 2007 році, – книжка того ж таки Василя Томківа «Важко забути. Фраґменти із пережитого та написаного».

За кілька років по цьому, у 2011 році, за сприяння колишнього вояка-дивізійника Михайла Цяпи вийшла друком Збірка стосовних праць, статей та споминів» «Українська дивізія «Галичина» та тлі Доби Воюючої України». До цієї Збірки, зокрема, ввійшли праці Поль Половецький (Полікарп ІІорфирович Плюйко). – Пісня-марш Дивізії Галичина»; Любомир Рихтицький. – Тим, шо впали під Бродами; Патріярх і Кардинал Йосиф. – Слово з нагоди річниці створення Української Дивізії «Галичина»; Листування між ген.П.Шандруком і єпископом І.Бучком; Меморіял про 1-шу Українську Дивізію; Павло Шандрук. – Спомин про дивізію «Галичина»; Кость Паньківський. – Дивізія з перспективи двадцяти років; Матвій Стахів. – Політична плятформа Галицької Дивізії; Роман Крохмалюк. – Як прийшло до створення Першої Української Дивізії «Галичина»; Володимир Стечишин. – Чи було доцільним творити дивізію «Галичина»; Микола Чеботарів. – Коротка замітка з моїх споминів про творення дивізії «Галичина»; Архип Кмета. – Ставлення Гетьмана Скоропадського і гетьманців до творення дивізії «Галичина»; Порфирій Силенко. – Ще до ставлення гетьманців до творення дивізії «Галичина»; «Усім членам, симпатикам і українським самостійникам, що з незалежних від них причин знайшлися в рядах чужої, ворожої Україні армії. – Наказ; Звіт полковника Андрія Мельника; Орест Городиський. – Лицарський хрест у військах СС; Василь Федорович. – Німецька кампанія на Сході в світлі документів ОКВ; Василь Федорович. – Українське питання (в актах Нюрнберзького процесу); «Комісія для розшуку воєнних злочинів (Комісія Дешена)» – перша частини звіту; Роман Гнатишин. – Відповідь уряду Канади на звіт Комісії для розшуку воєнних злочинців (Комісія Дешена); О. д-р Іван Гриньох. – Дивізія «Галичина» й українське підпілля; Богдан Підгайний. – Два шляхи – одна мета; Мирослав Маленький. – Мої зв’язки з підпіллям (до історії І. УД УНА); Мирослав Маленький. – У 30-ліття 1-ої УД УНА; Мирон Левицький. – Десять днів в УНА; Омелян Кульчицький. – Бої у Словаччині; В.Кузьмин. – Спогад з 1944 року; Богдан Стасів. – Роман Шухевич і Українська дивізія «Галичина»; Роман Шумський. – ОУН – Дивізія – УНА — каторга; Ярослав Стех. – Володимир Дашко «Марко»; Василь Чупринда. – Він мав псевдо «Вій»; Богдан Чайківський. – Пласт, дивізія і УПА; Богдан Підгайний. УПА – Дивізія «Галичина» — німці; Роман Цьолко. – Генерал Павло Шандрук в Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. – У Штабі Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. – Шпиґун-майстер; Юрій Тис-Крохмалюк. – «З джерел до історії УД УНА (про книжку Геральда Райтлінґера «Дім будований на піску. Гітлерова політика сили в Росії»); Роман Колісник. – Німецьке «братерство зброї» в Українській Дивізії (з приводу книги Ріхарда Ляндвера «У боротьбі за волю»); Михайло Федоренко. – Українська дивізія «Галичина»; Олекса Горбач. – Артилерійський полк; Володимир Каплун. – Автобіографія; О.Йосиф Кончак. – Спомин з військової служби в Українській Дивізії і Польському Корпусі; Омелян Кульчицький. – Спомини учасника бойової групи Вільднера на Словаччині; Лев Бабій. – Група вояків Дивізії «Галичина» на вишколі й фронті у Дивізії «Вікінґ» 1944 року; Едвард Кухар. – Українці воювали за Франції, Роман Сербин. – Українці в чужих арміях у Другій світовій війні; Ігор Аркуша. – Дивізія військ СС «Галичина». Правда і вигадки; Василь Томків. – «СС-и у Британії»; Михайло Цяпа. – Коляборанти… коляборанти…

Надав певний поштовх моїм «дивізійним» зацікавленням, узагальненням й дослідам якраз св.пам. проф. Іван-Святослав Коропецький, який колись писав мені: «..Тішуся Вашими науковими успіхами і буду дійсно вдячний, коли пришлете мені Вашу книжку про Лебедя, – 03.05.2000 р.». «…Я подивляю Вашу працьовитість та зацікавлення періодом, який, напевно, не є дуже популярним в Лохвиці та інших місцевостях України, за виїмком її Західних реґіонів. Як я бачу, Ви збирали знимки кол. Дивізийників. Чи може припадком Ви десь зустрічали мою знимку..? Десь моя загубилася. Здоровлю Вас щиро та бажаю і далі успіхів у Вашій важливій праці… – 28.06.2006 р.». – «… Я з приємністю читаю про Ваші осяги і подивляю Вашу працьовитість й енергію та бажаю Вам всего найкращого, доброго здоров’я та успіхів…».

Між іншим, пишучи про Українську Дивізію «Галичина» на тлі Доби Воюючої України, особливо в контексті контактів її окремих старшин з мережею обох відламів ОУН та окремими відділами УПА, я доволі плідно й тривалий час листувався з багатьма іншими бувшими вояками-дивізійниками, які пізніше замешкали як на еміґрації, так і на рідних землях, а згодом, по закінченню війни, стали видатними науковцями, письменниками, мистцями, журналістами, громадськими й пластовими діячами. – Принагідно наведу лише окремі фраґменти з листів до мене від деяких із колишніх дивізійників.

Так, український науковець, політичний й громадський діяч, маґістр філософії Українського Вільного Університету, дійсний член НТШ, автор близько 150 історичних досліджень з питань новітньої історії України Орест-Іван  Корчак-Городиський (*1918-†2014,Чикаґо, США), уродженець Станіславова, писав до мене у своїх листах: «…Від пані Іванни Головатої з Фльориди одержав я звістку, що Ви, як автор книжки про УГВР і Миколу Лебедя, хочете братися за писання історії Дивізії. Я цікавлюсь історією і сам був короткий час в Дивізії, сидів 1 ½ р. в англ. полоні в Італії в Ріміні, де зорганізував був двотижневик, врешті щоденник «Життя в таборі»… Я найближчих часах вишлю Вам деякі матеріяли, над якими Ви працюєте. Я пропонував би підійти до тої теми критично-аналітично. Ви повинні сказати, якою показалась дійсність і настільки тодішні політ. діячі мали правильний погляд на майбутнє і настільки тодішня пропаґанда з’явилась передбачливо правильна… Я подивляю Вашу нелегку працю писати про події чи особи що їх знаєте тільки з літератури. Важка та справа ще й тому, що література тих часів не все є об’єктивна, багато написано під кутом особистих симпатій чи антипатій, часом для вивчення особистих симпатій… Я тільки одержав книжку, спогадів роздумів пані Ірени Савицької Козак з гарною дедикацією з місця взявся її «гризти». Так гарно написаної і так гарно підібраний (матеріал) – скажу -, що не читав в повоєнній літературі. Ваше вступне слово є знамените, скажу, що стане воно чи не найкращою характеристикою-спогадом про сл.п. Р.Шухевича. Не є легко людині, яка не була у вирі тих подій так гарно схопити духа – духа тих часів…» – від 08.07.2001 по 25.05.2006 р.». – «Вельмишановний Докторе! – …Не почуваю себе здорово (89 років), починаю бавитись в археолога. Майже що 2 тижні висилаю пачки з архівними паперами. Постараюсь висортувати фотографії, що їх я або сам робив, або вимінював з іншими. Маю дещо з Полтави, деякі – залучую, можливо, деякі ще знайду. Вишлю Вам також фотографії з часів війни, можливо, деякі Вам пригодяться. На осібній картці зідентифікую деякі з них. Можу прислати Ваш статей про деяких громадських діячів, впрочім, побачу, що зможу з моїх «розкопів»…. Маю переписку з кол. дир. Полтавського музею Мощенком. В моїх спогадах 2-ий том є згадка про старосту міста, якого німці розстріляли за співпрацю з націоналістами, приємно згадую про мою співпрацю з Юрієм Кленом – Освальдом Бурґгардтом, маю 2 копії його листів… Як тільки знайду фотографії хати В.Короленка вишлю Вам, як рівнож знимку сина Панаса Мирного з жінкою на подвір’ї їхнього дому в Полтаві. Маю вражіння, що знайду ще інші фото з околиць, що Вас цікавлять. Якщо матимете ще якісь питання чи побажання, прошу писати – радо допоможу Вам вишукати відповідні матеріяли. Може, знайду певні матеріяли в нашому Музеї в Чікаґо… – 09.08.2007».

Громадський діяч, фахівець світового рівня у галузі нафтохімії, учасник боїв під Бродами у складі Дивізії «Галичина» в липні 1944 року Степан Ільницький (*1921-†2012, Торонто), який на еміґрації працював у дослідницьких відділах компаній «Imperial Oil» (Канада) та «EXXON Chemicals» (США), отримав 37 патентів у США і близько 300 – в інших країнах, переважно у галузі збереження пливучості середніх нафтових дистилятів при низьких температурах, писав до мене: «Дорогий Пане Олександре! Дякую за побажання. Я Вам теж зичу кріпкого здоровля й сил для праці на добро української держави. Відносно «прибраної Батьківщини», я громадянин Канади, у цій державі мені добре живеться й за це я її вдячний. Своєю працею в минулому я допоміг Канаді забезпечити своїм громадянам добробут. Моя настанова до Канади наскрізь праґматична й дуже позитивна, але Батьківщину я мав, маю й матиму тільки одну. Сердешно Ваш, Степан Ільницький… – 19.10.2009». – «…Дорогий Пане Олександре! Як усе, радий був почути від Вас. Я Вас теж вітаю з 20-річчям появи на куполі Верховної Ради нашого Національного Прапора. Відносно 20-річчя Незалежності, в декляративній версії – це факт. На ділі, сьоднішні події в Київі дають нещасну мірку цієї незалежності… Не вірую, що я її доживу. Наші предки залишили це завдання нам, ми залишаємо нашим нащадкам. – Слава Україні! Нехай щастить,(-) Ваш друг Степан. – 24.08.2011».

Колишній вояк Української дивізії «Галичина», інженер, математик й письменник з американського міста Анн Арбор Михайло Цяпа, уродженець села та автор ґрунтовної книги про славне село Мозолівка, що на Тернопільщині, писав мені: «…За книжку «Мала енциклопедія Лохвиччини» ґратулюю! Це – кольосальна праця. Я собі можу тільки уявити скільки Ви стратили часу і енергії, щоб то все зібрати і уложити у книжку. Ви зробили велику прислугу односельчанам, бо це залишаться в історії Лохвиччини для грядущих поколінь. Думаю, що, напевно, всі Ваші односельчани будуть Вам дуже дякувати і будуть задоволені Вашою працею… Дуже добре знав Михайла Дмитренка, навіть кілька разів був в нього в його хаті, досить часто стрічалися. У Вашій книзі Ви згадуєте проф.Бориса Мартоса, а він був моїм директором університету Українська Економічна Висока Школа у Мюнхені, в Німеччині… Полтавська вимова найкраща і дуже милозвучна – гармонійна… Не знаю чому Ви вживаєте слово «митець» замість «мистець». Москалі увели те слово в українську мову і його треба позбутися. Таке саме слово «євреї», то не українське слово, а московське. Його я почув як прийшли большевики до нас. Ми завжди вживали слово «жид»… – 09.10.2008 р.». – «…Знаючи, що Ви пишете про Дивізію «Галичина», – вислав Вам ті статті, про ті групи, про які ніхто не згадує, за винятком одної чи двох статей, а за них не можна забувати… – 12.06.2007 р.». – «..Ґратулюю Вам, що Ви поставили чотири пропам’ятні дошки з чорного ґраніту Михайлові Дмитренку, братам Андрієвським, Антонові Кущинському та Полікарпові Плюйку. Це дуже культурний і патріотичний жест з Вашої сторони. Я особисто знав Б.Андрієвського, Плюйка і Дмитренка. Це надзвичайно шляхетні люди, ще до того – великі патріоти. Честь Вам і слава…- 31.12.2008 р.».

Колишній дивізійник Лев Чайківський зі своєю дружиною писав мені з англійського міста Брадфорду: «…Нам приємно, що в Україні є Люди, котрі цікавляться минулим, при цьому після Другої світової війни – еміґрантами, їхнім життям і творчістю на чужині. Радіємо, що не змарнується те, що українські вчені, інтелектуали лишили по собі значний історичний доробок і що їхня праця, яка опинилася в простолюддю, не пропала також, а зможе причинитися до дослідів життя вигнанців, котрі не змарнували даного їм Богом часу, а записали все для майбутніх поколінь… Бажаємо Вам, пане Докторе, здоров’я, наснаги й витривалости у Вашій творчій праці і хай Вам Бог помагає… – 26.02.2003 р.».

Іншим довголітнім моїм респондентом був колишній український вояк, пізніше – громадський діяч української діяспори у США, очільник української громади Вашінґтону, український поет діаспори, автор упорядкованих мною спогадів Володимир Осип Демчук (*1922-†2005, Кері, стейт Північна Кароляйна, ЗСА), який займався вивченням історії українських військових формувань часу Другої світової війни, приїздив до Незалежної України, зокрема, був на Дні дивізії «Галичина» в Городку, й написав у своїх спогадах, що Бог лишив шмат кулі в грудях, аби він не забув про Україну. «…Цими книжками Ви змусили мене знова злетіти думками у вчорашні роки, відсвіжити пам’ять про події і друзів, живих і тих, кого Бог відкликав у життя вічне, – писав до мене Володимир Демчук. – Думок не можна скувати границями. Вони вільні. Вони летять до вчорашніх місць подій з неограниченою скорістю і малюють в нашій уяві акції і їх учасників, які стають живими. Відмолоджуюсь на п’ятдесят років. Стає веселіше. Я там був, я був учасником подій. Я їх «творив». Це все завдячуємо ми, старі, Вам, молодим, які поставили собі за завдання зберегти історію вчорашніх днів для завтрашніх. Тих молодих, що продовжують діла, які ми, старі, не докінчили. Ви нині робите минуле живим для майбутнього. Ви і такі як Ви, а їх в Україні, напевно, є багато і їх число збільшується, є джерелом мойого вічного оптимізму… Україна почала виховувати гордих українців, які хочуть жити для України я які збережуть її вільною назавжди! Майбутнє України в Ваших молодих руках!.. 27.07.2004 р.». – «…Бандероля з книжками прийшла. Все вияснилось. Я щасливо зворушений, перечитую книжку, тішусь. Ні! Ви мене не розчарували. Я відмолодів на двадцять літ. Щире спасибі! Хочеться кричати так голосно, щоб і Ви почули на Полтавщині, як буде читати ці рядки: голосне д-я-к-у-ю! Книжка – це міст між дідами і внуками. Продовжуйте будувати ці мости, бо нам конечно треба знати: звідкіля ми прийшли і куди йдемо… Це вперше Ви відважились видати книжку про людину «з долини», яку еміґрація забувала мовчанкою… Книжка – це справді королівський подарунок…- 01.03.2004 р.». – «…В день моїх іменин на Володимира я дістав два телефонні дзвінки з Нью-Йорку від М.Галіва і Є.Стахіва. Приємна несподіванка і, напевно, це Ваша заслуга. Дякую за добре слово. Євген Стахів нагадав мені про стрічу з Вами у Києві, про «нашу» книжку, яку Ви йому подарували і про нову книжку, яку Ви видали, про його брата і мойого дуже доброго приятеля Володимира Стахіва. На мою думку, В.Стахів належить до невеликої групи найкращих редакторів діяспори. Ред.Володимир і я доїжджали до праці тим самим трамваєм, бо мешкали недалеко в тій самій дільниці Мюнхену, розмовляли… Цікава людина, вартісна і небуденна. Такі люди не повинні вмирати. Володимир буде вічно жити у моїй пам’яті. Книжку про нього обов’язково прошу мені вислати…- 16.08.2005 р.».

Мій давній приятель, український публіцист, історик, громадський діяч, член Національної спілки журналістів України Василь Юрійович Томків, уродженець села Коцюбинчики (нині – Чортківського район Тернопільської області), що натепер замешкав в англійському місті Болтоні зауважував у своїх дописах: «Дві книги О.Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» та «Микола Лебедь…» швидко стали відомі не лиш в Україні, а й у багатьох країнах світу – в колах української діаспори. Звідки така популярність? Про це говорять назви книг. Але насамеред дещо про автора. Народився О.Панченко 1961 року в селянській родині на Полтавщині, як, до речі, й перший Президент УГВР Кирило Осьмак. Звідси, мабуть, й інтерес до цієї теми… Книга «УГВР» – це поширена частина докторської дисертації О.Панченка, яку він захистив в Українському Вільному Університеті в Мюнхені чотири роки тому. Його наукові праці друкувались у журналах «Право України», «Юридичний вісник України» та інших… Інша книга того ж автора – це рідкісна дослідницька праця… Проте книга не є біографією М.Лебедя, а розповідає про його роль в історії України. Це була нелегка справа, бо ж Лебедь не писав щоденників. Арешти і поліційні обшуки навчили його не зберігати ніяких паперів, записок, листування, які б могли пошкодити друзям… – 24.08.2002 року, газета «Гомін Волі» (Підволочиськ)». – «…Книга про св.пам.Дарію Ребет вийшла прекрасно, дякую. Беруся читати,… тішуся, що я там згаданий. Адже всі ці «Бюлетені ОУН за кордоном» – виключно моя робота. Сам друкував, спочатку на циклостилі, виправляв з рукописів мовно і сам відправляв в Европі і за океан. Про що свідчить груба тека листування, особливо з Покійною Дарією, з якою дуже тісно співпрацював. Ще хотів би дуже тоді, як опублікуєте Вашу працю про ОУН за кордоном, – то щоб зберегли щонайменше чотири комплекти всіх Ваших праць для моїх колеґ по перу в Україні. Я певний, що при найменше двоє із них написали б у пресі про Вашу праці. Колеґа С.Василько обіцяв переслати комплект Ваших праць до Бібліотеки ім.Симона Петлюри в Парижі… – 2003 рік».

Побрати Василя Томківа по Дивізії «Галичина» Святослав Василько, що до свого відходу у Вічність у 2015-ому році мешкав у м.Ноттінґгем (Велика Британія), який у повоєнні роки був співробітником утаємниченої розвідслужби К-3 (ка три) Закордонних Частин ОУН (разом з Юліяном Маґуром, Анатолем Камінським, Володимиром Керодом, Богданом Мацівим, очільник – сотник Богдан Підгайний), – журналіст, представник часопису «Сучасність» на Велику Британію писав до мене: «…Ваша книжка «Лев Ребет» прекрасна. Ви оцінили його особу дуже вдало. Це людина ума і праці. Йому не залежало на титулах та становиськах в Організації (ОУН). І добре, що він стояв на чолі Організації в той час, коли приходила загладь для неї. Він звернув увагу на приєднання до Організації людей умних, а не тільки революціонерів, хоч і таких потрібно. Він вже думав наперід, коли прийде час будувати державницьке життя. Не дивина, що КҐБ знищило Ребета ще перед Бандерою, – він був для них страшніший, більш невигідний… Дещо вже вислав до бібліотеки в Парижі з Ваших видань. Решту висилаю… – 10.06.2003 р.». – «…Дуже дякую Вам за пересилання мені книги «ОУНз». Це вартісне видання і хвала Вам, що Ви вложили стільки труду, не тільки приготовляючи цю книжку, але й інші. Сам Бог надніс Вас в цей час, бо сумніваюся, чи хтось інший взявся б за цю працю. В було б непростиме, щоб не згадати про осіб, котрі відіграли значну ролю в затяжній боротьбі проти обидвох окупантів, і хто знає, чи їхні зусилля і жертви не причинилися до осягнення Волі й Незалежности України в кінці 20-го століття. Я постараюся, щоб ці книжки знайшлися в бібліотеці в Парижі. Для інформації залучую листи з бібліотеки, що інформують мене про одержання цих книжок… – 11.11.2003 р.».

Український письменник-прозаїк, гуморист, сатирик, журналіст, перекладач, історик, редактор журналу бувших «Вісті комбатанта», член Об’єднання українських письменників «Слово» та Національної спілки письменників України Роман Колісник (*1923-†2016, Торонто, Канада), який по закінченню Чортківської ґімназії з усім класом подався до Дивізії «Галичина» писав до мене у справах споминів про військові формації українців: «…Я написав рецензію на книгу Демчука, яка буде поміщена в наступному журналі «Вісті Комбатанта», що вийде під кінець серпня 2005 року. Залучую машинопис. І ще два фейлетони. В теперішній час моя муза знову розлінивилася. Посилаю окремим пакетом свої «писання», як зазначено в бібліографії, деякі ксероксові копії, бо вже не маю їх друкованих… Додаю для Вашої інформації змісти трьох томів «Збірників…». Можливо, щось з того виберете… Остаюся з глибокою пошаною… 14.07.2005 р.». – «Дорогий пане Олександре, на жаль, я не маю електронної версії. Можливо, що ще зберігається у видавницті у Києві. Про 2-гу УД УНА знає Буртик: jburtyk33@…. Майора Пітулея я не зустрічав в Австралії. Знав Венґльовського, але не чув від нього нічого про 2-гу бриґаду. На все добре, (-) Роман Колісник. 04.11.2015». – «Я післав Ваше прохання до Колодія, бо не маю його світлини. На все добре, (-) Роман. 15.11.2015».

Я тривалий час переписувався з членом Крайової та Головної управ Братства колишніх вояків 1 УД УНА, Головою Монреальської станиці Братства Богданом Мацівим (*1925-†2018, Монреаль, Канада), який в 1943 році зголосився до дивізії «Галичина», вишкіл проходив у Ґайделяґрі, а після закінчення підстаршинської школи в Ляуенбурзі (тепер Лемборк – Польща), був вишкільником водіїв при штабі 29 полку в Нойгаммері, свій старшинський вишкіл він відбув у Просечніце (Чехія), а в ступені хорунжого (Untersturmführer) командував 6-ою, а згодом – 7-ою сотнями 30-го полку, воював у Юґославії та Австрії, а по закінченню війни перебував у полоні в Ріміні. В 2003 році Богдан Маців, як представник Головної управи, поклав вінок на могилі невідомого вояка і відкрив пам’ятник воякам УНА на Личаківському цвинтарі у Львові, він став також автором альбому «Українська дивізія «Галичина». Історія у світлинах від заснування в 1943 р. до звільнення з полону в 1949 р.». Пан Богдан часто писав до мене: «…З великою цікавістю прочитав Ваші книжки, а головно в останній книжці «Життя, війна, поезії» є Ваші думки про Дивізію. Мушу дати Вам признання, що Ви зробили докладну аналізу цього періоду історії. Щоб створити образ Ми мусіли познайомитися з численними дивізійними і радянськими виданнями. На жаль, ще є люди, для яких є невигідно говорити чи читати про Дивізію і вони стараються викинути ці сторінки з історії нашого народу… З пор(учником) Богданом Підгайним я познайомився на початку грудня 1944 року на Словаччині, коли він від мене перебрав 6-ту сотню 30 полку… Коротко після латинського Різдва Христового того ж самого року мене перенесли з 6-ої сотні і я перебрав 7 сотню. З пор.Підгайним наші дороги перехрещуватися ще під час маршу зі Словаччини до Юґославії, а опісля – аж у полоні в Італії. Ці події описав д-р Василь Верига… Тепер я працюю над споминами про мою участь в К-3. Після закінчення передам їх д-ру А.Камінському…- 17.03.2004 р.». – «…З великою цікавістю прочитав Вашу книжку про Лохвицький край і його синів. Там знайшов життєписи людей, з якими в свойому житті зустрічався чи знав про них. Не з меншою цікавістю прочитав Ваші книжки про Лева Ребета, Миколу Лебедя та про інших учасників в рядах УГВР, з якими було тісно пов’язане моє молодече життя. З іншими, яких Ви також згадуєте, я мав змогу співпрацювати або зустрічатись. Між іншим, нас вінчав о.Іван Гриньох… 31.08.2004 р.». – «…Ваші книги вичерпно й цікаво говорять про провідних членів ОУН, УПА і УГВР, що боролися за Самостійність, але скільки людей є в Україні такого самого переконання як Ви?… – 01.09.2005 р.». – «Шановний і дорогий Пане Олександре! Вибачаюся, трохи запізнився з відповіддю. Сердечно дякую Вам за теплу згадку про нашого спільного друга Святослава Василька. Про його смерть нас повідомив телефоном Анатоль Камінський. Жалко, але всіх нас чекає та сама доля, та вже може на це й пора! Я сам почуваюся ще добре, хоч це вже не те, що було колись. Найгірше те, що в мене дуже поганий зір, тяжко читати і працювати з комп’ютером. Рятують мій зір покищо ін’єкціями в око, раз на місяць. На жаль, це обмежує мою діяльність, не можу зробити того, що хотів би. Але не можу нарікати, в мойому віці, ще дуже добре даю собі раду. Часто читаємо Ваші статті у «Свободі» (Н.Дж.) та інших журналах. Щасти Вам Боже дальшої сили і терпеливости, щоб працювати над нашою історією та писати правду про те, що було… Вітаю Вас сердечно (-) Богдан…». – «Дорогий Пане Олександре! Трохи запізнився з відповіддю. Щодо фотографії Ярослава Колодія, прошу поглянути на ст.292 Вашої книги п.н. «УГВР». Чи це біографія того самого Ярослава Колодія? Я недавно дістав від нього листа з копією листа бл.п.Святослава Василька. Я.Колодій повідомляє мене, що він ліквідує свій архів. Те саме доведеться зробити і мені. Те, що дітям і внукам не потрібне, треба кудись віддати або просто викинути… Багато дечого вже вислав до Львова, а решту слід переглянути, дещо можна буде віддати до Документаційного Центру в Торонті. Ми з Оленою часто дивуємося, як ми могли стільки того добра назбирати! Може і не дивно, бо ж вже буде 60 років, від коли ми приїхали до Канади. Бажаю дальших успіхів у Вашій праці! Вітаю, (-) Богдан, 09.11.2015».

Цікавим є життєопис українського співака, бандуриста й музикознавця Богдана Шарка (*1920-†2013, Мюнхен, ФРН), який ще у Дивізії «Галичина», куди вступив добровільно, створив у своїй сотні музичний секстет, у якому він акомпанував. Від 1951 року пан Богдан почав грати на бандурі, переймаючи досвід гри в колишнього члена капели бандуристів ім. Т.Шевченка Івана Рябчуненка, він починав свої виступи як соліст-бандурист на діатонічній бандурі, а від 1971 рокупочав використовувати хроматичні інструменти – бандуру з перемикачами англійського майстра Василя Ґляда та чернігівську хроматичну бандуру, яку отримав з України. – Б.Шарко своїми виступами активно пропаґував бандуру як національний український інструмент у Західній Німеччині, Австрії, Франції, Бельґії, Ґолландії, Люксембурзі, Великій Британії, Італії. Св.пам. Богдан Шарко писав до мене: «…Зміст запроєктованого Вами Збірника про Дивізію незвичайно цікавий. Як Голова Братства Дивізійників у Німеччині, напишу до Головної Управи в Торонто, щоб безумовно допомогли Вам у виданні цього цінного збірника… Де можна купити книжку про Архів З.Марцюка?… На жаль, не знаходжу в себе, в моїм архіві жодних фотографій хору Нестора Городовенка… Прошу це запитати у Фундації Івана Багрчяного… – дня 20.10.2007 року».

Ветеран Першої Української Дивізії Української Національної Армії «Галичина» Юрій Ференцевич (*1926-†2011, Ню Йорк, ЗСА), був багатолітнім пластуном (псевдо «Цюха», курінь «Ватага Бурлаків»), член підпільного Пласту у Львові від 1942 року, одним із організаторів куреня «Передові», від липня 1943 року також був в рядах Дивізії «Галичина», як підстаршина, учасник боїв у «Бродівському котлі». На еміґрації Юрій Ференцевич присвятив себе громадській праці, обіймав керівні посади в Пласті, був в складі проводів різних таборів до останніх років свого життя, був таборовим референтом управи Пластової Оселі «Вовча Тропа» (Іст-Чатем). Він писав до мене у Лохвицю ще понад 10 років тому: «…Дякую Вам за цікаву статтю про столиці гетьнамів славного Українського козацтва та їх діяльність, як теж і про знаного головно з історії боїв під Крутами сотн. Аверкія Гончаренка, старшину 1-ої Дивізіїї УНА. Мав я приємність пізнати його особисто в таборі полонених в Ріміні, а опісля зустрічати на з’їздах та зустічах дивізийників в Америці і Канаді. На жаль, він вже відійшов у Вічність на заслужений відпочинок. Також помер його син і його дружина, мої близькі приятелі, які жили тут в Ню Йорку і околиці. Невідомо мені про його дальшу родину. Більшість імен поданих у Вашому дописі мені в загальному відомі з історії, але Ви подали багато інформацій про них, які не були мені відомі, їхне походженя та їхній вклад у боротьбі за Незалежність Української Держави на протязі кількох століть. Вчора дістав я вістку від мойого знайомого в Тернополі про встановлення меморіяльної дошки сотн. А.Гончаренкові на фасаді приміщення книгарні «Берегиня» у Лохвиці, але не було згадки про меморіяльну таблицю гетьману Михайлу Степановичу Ханенку, про якого, признаюся, мені було мало відомо. Я походжу зі Львова і знаю як більшість нас, свідомих українців-західняків, історію України, але, так як ми її називали і ще часто називаємо, «Велика Україна» була для нас, які жили по тім боці Збруча, далекою, часом, може, казковою країною про яку ми знали лише з історії, літератури, пісень. Ми її ніколи не бачили, не знали безпосередно людей, які там жили, зустрічались лише з одиницями які після 1-ої Світової війни опинились чи в Галичині, чи Чехії, в Празі чи ще дальше в Західній Европі. Доперва тепер, коли Україна стала незалежною але, на жаль, ще дальше мусить боротися за утвердження тої незалежности, – маємо можливість пізнати цю колись так далеку, омріяну нами Велику Україну та братів-українців, які там живуть… Можна спостерігати піднесення національної свідомости серед народу, але, на жаль, це все іде дуже повільно, виростає молоде свідоме покоління, але все ще кермують державою ті, які були вірними слугами Радянського Союзу, керованого Москвою, і дбають про свої шкурні інтереси, а не про народ, якому були покликані служити. Дай, Боже, щоби це вже скоро змінилося. Щиро вітаю…» (04.05.2009).

Із теренів Північної Америки моїм респондентом був також колишній вояк-дивізійник й громадський діяч Володимир Дутко, який помер 13 квітня 2013 року в м.Найлс (стейт Ілліной, ЗСА), який писав мені: «Дорогий досліднику! – Щиро дякую за Вашу скору таку відповідь, за Ваш життєпис і список книг. Два примірники «Вістей…» залучую, як рівнож Одноднівку, яку видано Станицею в Чікаґо з нагоди 60-ти ділля. Сподіюсь, що це Вам придасться. Рівнож залучую копії з ґімназій в Перемишлі і Ярославі, де є згадка про мене. Сподіюсь, що у Вас, напевно, є ел. адреса, то прошу мені її подати, якщо не маєте нічого проти цего. Тим способом є легше і скоріше спілкуватись. Орест Городиський, з яким я маю добрі зв’язки, питався мене про дозвіл чи може покликатись на мене і написати до Вас листа. Я на це згодився і він Вам напише. Від нього може одержати багато фактів, книжок та періодики. Він казав Вас поспитати, чи маєте Спогади, частина 2. Якщо ні, то він погодився Вам її вислати прямо зі Львова. Бажаю Вам добрих успіхів у Вашій праці. Остаюсь з пошаною до Вас, (-) В.Дутко, 10 вересня 2006 року».

Цікавою була моя переписка з буковинським письменником, перекладачем, педагогом, громадським діячем Іваном Степановичем Трушем (справжнє прізвище, ім’я та по-батькові — Аркадій Арсенович Щербань) (*1921-†2013), який в часі Другої світової війни вступив до дивізії Зброї CC«Галичина». Як відомо, у бою під Бродами (Львівська область) дивізія потрапила в оточення, чимало дивізійників загинуло, інші були відправлені на каторжні роботи в Сибір. Аркадій рятується й отримує документи на ім’я Івана Степановича Труша. У 1944 році Івана Труша відправляють у Рівне, видають однострій, красноармєйську книжку і відсилають на передову лінію фронту. У боях під Краковом був важко поранений і перевезений до Києва, де й зустрів «перемогу». З 1960-1966 рр. — Іван Степанович навчався на факультеті романо-германської філології Чернівецького державного університету. Це був початок його заглиблення у широкий світ іноземної мови. Таким чином, Іван Труш став поліґлотом. Самотужки він вивчив англійську, іспанську, італійську, молдавську, німецьку, польську, португальську, румунську, французьку, майже всі слов’янські мови. Але з-поміж них вибрав для популяризації творів українських авторів — італійську. З 1966-1969 р. р. Іван Труш викладав в Хотинському сільськогосподарському технікумі, тут розпочинається його активна літературна діяльність. Співпрацював з газетою «Червона зірка», де друкував власні вірші, оповідання, статті. В 1970-х роках викладав у Кіцманському сільськогосподарському, нині — аґрарному технікумі. Одночасно перекладав українською мовою твори італійської літератури, які видавалися у республіканських видавництвах. У 1991 році в місті Ареццо (Італія) видавець Маріо де Філіппіс видрукував малу антологію української поезії «Голоси України» Івана Труша, а в 1993 році вийшла у видавництві «Прут» двомовна збірка «Голоси України», де вміщено твори українських поетів у перекладі І.Труша: І.Котляревського, С.Гулака-Артемовського, М.Петренка, Т.Шевченка, Л.Глібова, І.Франка, Л.Українки, М.Зерова, В.Стуса, В.Івасюка та ін. Іван Труш здійснював переклади і німецькою мовою. – Іван Степанович писав мені в своїх листах: «…Напишіть мені дещо про себе. Ви пишете про Дивізію по завданню Братства, чи це Ваша власна ініціатива?… Чи Ви є доктором юридичних наук і працюєте те адвокатом?! Значить Ви – молодий. Мені 85 років, але я ще співпрацюю з Джузеппе Мартуччі (Мілан), видавцем журналу «Артекультура», де він друкує мої невеликі переклади українських поезій. Можу перекласти невеликі поезії авторів Вашого краю на теми: культура за мир, утвердження ідеалів добра і краси… Я був в Дивізії всього один рік, від літа до літа. З того часу минуло вже 63 роки. Пам’ятаю Ґайдляґер, далі мене перевезли до Брно (Чехія), а далі – до Радольфцель на Боденське озеро біля Швайцарії до підстаршинської школи… Після вишколу у Нойґаммері ам Кравс (Сілезія) комплектувалася Дивізія і з того міста відправили нас на фронт. Оточення під Бродами, поразка. Наші сподівання на відродження Української держави не справдилися. Це сталося вже 1991 року… – 18.04.2006 року».

Мав я докладну переписку з іншою цікавою людиною – Миколою Степановичем Мамусом українським громадсько-політичним діячем, політв’язенем, зв’язковим проводу ОУН зпід стягу полк.Андрія Мельника, який по війні був засуджений вперше у 1948 році за статтею 54.1А кримінального кодексу УCСР («ізмєна родінє») на 25 років, вдруге «відсидів» у таборах Сибіру вісім років — з 1980-го по 1988-й рік. Микола Мамус належав до організації ОУН-мельниківців. Підтвердженням цього слугує групове фото з «мельниківським» гербом українських земель у центрі та листівка із Західної Німеччини з підписом «торговельна школа у Ауґсбурзі». Позаяк «мельниківці» у 1944 році бачили безперспективність боротьби в лісах, де молодь просто б загинула від молоха совєцької влади, вони різними шляхами евакуйовували її в Австрію та Західну Німеччину, де вони жили у таборах та мали змогу закінчити освіту. Микола перебував у боївці ОУН на Бойківщині. У 1944 році через їх місцевість передавали на ремонт в Австрію танки у супроводі вояків одного з полків СС «Галичина». Таким чином, хлопці виїхали з цією танковою дивізією («Мертва голова» – «Тотенкампф»), у якій було на той час багато українців. Танкісти-українці видали хлопцям, аби ті не відрізнялися від інших, ерзац-форму «Ваффен-СС» – без петлиць. Таким чином Микола опинився в Австрії, а потім у Західній Німеччині. Війна закінчується, а Микола продовжує співпрацювати з центральним проводом Андрія Мельника. У 1945 році німці сформували з українців, які були у різних військових формаціях, першу дивізію Української Національної армії під проводом генерала Павла Шандрука. Ці солдати першої дивізії УНА відступали на Захід, аби потрапити у полон союзникам і здалися на кордоні Австрії та Юґославії у полон англійцям, котрі розмістили їх – більше 10 тисяч – у таборі в італійському містечку Ріміні. Микола виконував роль зв’язківця ОУН і з величезними пригодами завдяки своїй нахабності проводив людей через Альпи. Микола Плав’юк, останній президент Українського уряду в екзилі, який на той час був керівником юнацтва в ОУН, залишив спогади про те, як зухвалець Микола Мамус під псевдо «Мамай» проводив його через Альпи. Родина Миколи виїхала з УССР пізніше. У 1945–47 рр. він шукав їх по таборах і нарешті знайшов на фермі в Судетах (Чехія). Микола поїхав туди та домовився про спільний від’їзд до Німеччини, адже його рідні загрожувала депортація в СССР. Проте він мав іще одне завдання від «мельниківців» – налагодити зв’язок на словацькому кордоні поруч м.Пряшів. Однак за доносом господині його упіймали на конспіративній квартирі – словацьке населення було налякане українцями, бо в той час багато бандерівських боївок проривалися через кордон, створюючи нестабільну ситуацію тоді, коли, здавалося б, війна вже закінчилася. Органи безпеки впіймали Миколу і завезли спершу в Братиславу, потім у Прагу, куди з НКВД надійшла розпорядження з показами його товаришів, котрі на допитах здали його ім’я. Миколу переводять у Відень, а потім у Київ, у Лук’янівську тюрму, де він й отримав вирок на 25 років за зв’язки з ОУН. Заарештований 06.12.1947 р. УКР МҐБ Центральної групи військ «совєцьких войск» в Австрії (ст. 54-1а, 54-11 КК УССР). Засуджений 05.07.1948 р. ВТ військ УкрВО на 25 р. ВТТ з конфіскацією майна і 5 р. позбавлення прав. Микола Мамус був звільнений за особистим проханням американського президента Рональда Рейґана, котрий надіслав Міхаіла Горбачову списки в’язнів сумління, котрим вимагав дати волю – як необхідну умову «потепління» у відносинах з СССР. Реабілітований 30.01.1991 р. – Микола Степанович Мамус писав до мене у своєму листі: «…Якщо можете, то прошу мені вислати «Держава, право і революція у визвольній концепції А.Камінського» Вам я зміг би вислати «Білі плями історії…», також досить цікаві спогади Петра Пісоцького, але поки що послав «Правда про наше минуле». Я – 23-х-літній політв’язень ҐУЛАҐ-у, але дещо відрізняюсь від деяких політв’язнів тому, що не можу змиритись з тою брехнею, яка в Україні домінує. В мене є дуже багато матеріалів щодо історичних даних у війні СССР проти ОУН і УПА, але правдивих даних… Сьогодні в Україні появилось багато істориків, які пишуть наукові праці про визвольні змагання… начебто по архівних документах, пишуть вони на замовлення: дещо опускають, дещо перекручують, дещо переадресовують нашим ворогам, а декому вішають ярлики «зрадника». І ще одне – писати ті чи інші історичні праці з уст побільших провокаторів України… – то вже абсурд. Що вони провокатори на те є в мене дуже багао матеріалів. І сам факт говорить: якщо ви дали повстанцям їсти в 1950 році, не маючи ніякого відношення до ОУН і УПА, то вас звинувачували по статті 54.1А «посібництво бандитам», вам давали від 10 до 15 років ув’язнення в спецлаґерях ҐУЛАҐу… Якщо Вас цікавлять ті матеріали, то я дещо можу Вам вислати… – 17 лютого 2002 року».

Вивчаючи історію «від рядового вояка» Першої Української Дивізії УНА-«Галичина», до чого мене заоохотив ще на початку 2000-их років колишній вояк-дивізійник, пізніший професор св.пам. Іван Станіслав Коропецький, я продовжував цікавитися й іншими формаціями, які згодом, перед закінченням німецько-совєцької війни, в 1945 році ввійшли до складу Української Національної Анрмії. Мені пощастило запізнатися Головою Ради Оборони і Допомоги Українцям, членом Фундації УВУ (Ню Йорк), членом ООЧСУ, УККА Іваном Васильовичем Буртиком, який замешкав у місті Кліфтоні (стейт Ню Джерзі, США). Він написав мені першого листа ще 2006 року: «…До Вас звертається Іван Буртик, на прохання п.Богдана Маціва, щоб вислати Вам інформації про 2-гу Дивізію. Пересилаю свою книжку, в якій знайдете частинно інформації, бо цілости її існування ніхто немає… Довідуюсь від п.Маціва, що Ви цікавитесь тим періодом часу, то ж бажаю Вам багато успіхів, – щасти, Боже… березень, 7, – 2006 року». – «..По закінченню Другої світової війни я здав матуру у Мюнхені, поступив та теологічні студії, але в короткому часі перейшов на право і суспільно-економічні науки і отримав стипендію на університет до Америки. В тому повоєнному часі не було легке життя в Америці, тим більше самітньому. Вечорами я закінчив університетські студії довкілля і працював інспектором охорони здоров’я в штаті Ню Джерзі аж до часу емеритури. Одружився в Канаді з українкою, маю дві дочки і сина…». – «Дякую, дорогий пане Докторе, за пам’ять про мене, рівнож бажаю і Вам вітаючи з великим Святом, доброго здоров’я та творчої наснаги у Вашій громадській праці. З глибокою пошаною І.Буртик. – 28.05.2018 року». – «Дорогий пане Докторе, щиро дякую за поетчне побажання і без сумніву Вашої творчості. Радий, що Ваша муза ще творить і працює і то не одна, бо не спить юридична і журналістична. Слід Вам поґратулювати і за уміння толерування ідеологічних переконань, одним словом, – мистець. Отож вітаю з наступним 19 роком та бажаю міцного здоровля, побіди аґресора і вічно живучої творчої Музи (-) З глибин душі бажає Вам і Вашій родині. Сусід Іван із-зарічки. 31.12.2018». – Ведьмишановний і дорогий пане Докторе, із чесельних моїх побажань, Ваше найбільше промовисте – серце-щепатильне, защо сердечно дякую. Як рівнож бажаю і Вам з Христовим Воскресенням, щоб Господь дарив Вас міцним здоровлям та незломними силами у боротьбі з ворогами нпшого народу. Нехай Ваша творча муза обернеться у лезо гострого меча і поборе раз на все, московського сатрапа… – З глибокою пошаною, (-) І.Буртик– 26.04.2019». Моя переписка з доктором Іваном Буртиком продовжується до цього часу. Нашим спільним зреалізованим проєктом стала книга «Друга Дивізія УНА. Енциклопедія воєнної Доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада «Вільна Україна», УВВ,УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. – Історія», яка побачила світ у 2016 році

ІІ. Іван Святослав Коропецький, вчення Михайла Івановича Тугана Барановського, професор-дослідник Мар’ян Любомир Коваль й Полтавщина

Українські професори-науковці Лариса Горкіна та Михайло Довбенко у своїй ґрунтовній статті, що була поміщена у «Віснику НАН України» за 2011 рік, №8 (c.с.44-47) з нагоди 90-річчя іноземного члена НАН України Івана Святослава Коропецького п.н. «Літописець і теоретик економіки України» пишуть: «Іван-Святослав Коропецький — відомий західний дослідник української економіки, відданий патріот своєї рідної землі. У 1992 р. непересічні заслуги вченого перед вітчизняною наукою гідно оцінено обранням його іноземним членом НАН України. 24 червня 2011 р. І.-С.Коропецькому виповнилося 90 років. Майбутній науковець народився в 1921 р. у с.Струпкові на Івано-Франківщині в сім’ї священика. Упродовж 1931–1939 рр. здобував середню освіту в українській гімназії у м.Станіславі (нині Івано-Франківськ). То був період польської окупації Галичини, що характеризувався, з одного боку, швидкою полонізацією шкіл, асиміляцією українців, з іншого — протистоянням загарбницькій владі. Як і в більшості юнаків, родинна атмосфера, книжки, газети, навчання в гімназії, розмови з товаришами вже в дуже ранній молодості сформували його політичні переконання. Згодом про тодішні усвідомлення він скаже: «Визволення моєї батьківщини з-під якої б то не було окупації стало категоричним та домінуючим фактором протягом усього мого життя». У роки Другої світової війни І.-С.Коропецький опинився в Німеччині, рік перебував у американському полоні. У 1946 р. вступив на економічний факультет Ерлангенського університету, який закінчив у 1950 р. Навчався в Українському вільному університеті в Мюнхені, де здобув диплом доктора політичної економії. У 1952 р. І.-С.Коропецький емігрував до США. Водночас працював і навчався, закінчивши в 1957 р. Вищу школу бізнесової адміністрації Нью-Йоркського університету зі ступенем магістра. Був старшим економістом в адміністрації Нью-Йоркського штату, студіював у Колумбійському університеті в Нью Йорку, де в 1964 р. захистив дисертацію «Економічні інвестиції в українській промисловості 1928–1937 рр.», отримавши диплом доктора економічних наук. І.-С. Коропецький викладав економіку в кількох вищих навчальних закладах, зокрема тривалий час у Темпльському університеті (штат Філадельфія). Там працював спочатку доцентом, потім ад’юнкт-професором, професором і в 1992 р. вийшов на пенсію заслуженим професором у відставці. І.-С. Коропецький — почесний президент Міжнародної української економічної асоціації, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка в США. У 2008 р. відзначений найвищою нагородою Товариства — медаллю імені Михайла Грушевського. Серед пріоритетів діяльності вченого — українська економіка, зокрема розміщення продуктивних сил, добробут народу, продуктивність ресурсів, господарча структура, нерівномірність розвитку, економічне зростання економічна історія, економічні доктрини. І.-С. Коропецькому належать новаторські дослідження в останній сфері, скажімо, про І. Вернадського, К. Воблого, К. Гаттенбергера, М.Тугана-Барановського…».

Так я зустрів несподівану для мене згадку про свого земляка, який до першої української революції 1917-1918 років деякий час мешкав у Лохвицькому повіті на Полтавщині, професора Михайла Івановича Тугана-Барановського (*1865-†1919), – українського економіста, науковця, історика, який після 1917 року виявив себе як політичний і державний діяч Української Народної Республіки.

Між іншим, якраз академік Іван-Святослав Коропецький є автором цікавої для мене праці «Внесок Михайла Туган-Барановського в монетарну економіку», що була опублікована в його книзі «Українські економісти ХІХ століття і західна наука», в якій йдеться про внесок у світову науку вченого-економіста Михайла Івановича Тугана-Барановського, значна частина життя й діяльності якого пов’язана з нашим Полтавським краєм. Тут, мабуть, буде доречним пригадати, що колеґа професора Івана-Святослава Коропецького, який також працював у царині економічних досліджень, – Любомир-Мар’ян  Коваль, член УВАН, професор університету Толедо та університетів штатів Ілліной та Мічиґан у США, автор монографій «Economic Doctrines of M.I.Tuhan–Baranovsky» («Економічна доктрина М.І.Туган-Барановського», 1965; 1973; укр. вид. – 2009), «Mykhailo Ivanovych Tuhan–Baranovsky: His Political, Scientific and Cooperative Activity in Ukraine, 1917–1919 рр.» («Михайло Іванович Туган-Барановський: його політична, викладацька, наукова та кооперативна діяльність в Україні, 1917-1919 рр.», 1968), – подав мені у своєму листі доволі цікаві й досі невідомі відомості про згаданого вище Михайла Тугана-Барановського: «9 березня 2011 р. – Вельмишановний О.Панченко, цей матеріял (про розстріл большевиками професора М.І.Тугана-Барановського) я вибрав з комп’ютера. – «Вбито провідних людей у Києві. – Лондон, 14 березня 1919 – Большевицький Генштаб Москви твердить, що в січні, 1 лютого большевицька Армія окупувала територія. Величиною Франції… Після того, як большевики вступили до Києва, вони розстріляли професора Барановського (Тугана), економіста, який недавно був призначений репрезентувати Україну в Парижі. Також розстріляли професорів Заболотного, Єфименка, генерала Болбочана, одинадцять журналістів і президента муніципалітету Києва…». – «The New York Times» 14.03.1919 та 15.03.1919 (New York Public Library, 5-th Avenue, N.Y., U.S.A. – (переклад мій, Л.Коваля) А нижче подаю нотатку, яку «витягнув» з газети «Нью-Йорк Таймс» за 15 березня 1919, стор.3, шпальта 7: «Розстріляно Тугана Барановського та інших визначних людей». Я вичитав останній матеріал в бібліотеці Нью-Йорку на 5-тій Авеню, що був на мікрофільмі… Читаю-перечитую Ваші цікаві статті і залучую їх Вам. Ґратулюю! Маю кілька статей про Барановського, які ніде не були публіковані. Постараюсь їх вислати, але ще доопрацьовую. Правда, я маю одну статтю про економічний розвій, надруковану по-італійськи. Не знаю, хто б її переклав. Яка Ваша думка? – Щиросердечно Вас здоровлю і дякую за листи та копію статті «Світло розкутої думки» із газети «Зоря». Радий, що працюєте на ім’я нашої України. Сили Вам та дальших творчих здобутків. З повагою – Любомир Коваль. – 9 березня 2011 р.».

У своєму відгуку на книжку Степана Злупка «Михайло Туган-Барановський» (Львів, «Каменяр», 1993) та вступ Лариси Горкіної «Михайло Іванович Туган-Барановський – мислитель, вчений, громадянин» до книги «M.І.Туган-Барановський. – Політична економія» (Київ, «Наукова думка», 1994) п.н. «Важливий крок крок до відновлення минулого» професор Іван Святослав Коропецький писав: «…Цілком імовірно, що майже одночасна поява двох дуже подібних праць про всесвітньо відомого економіста Михайла Тугана-Барановського може бути пояснена скоріше неминучістю, ніж звичайним збігом обставин. Видається, що ідея публікації цих книг виникла з настійної потреби ознайомити як наукову спільноту, так і громадськість в Україні, а також за її межами з вкладом Тугана, вченого, який, разом з Євгеном Слуцьким, безумовно, є найбільш визначним українським економістом, що здобув всесвітню славу. Ці публікації неминуче мали з’явитися в сучасній Україні після багатьох років офіційного замовчування або перекручування праць вченого за радянського режиму та офіційної заборони на будь-яке об’єктивне дослідження його наукової діяльності. Рецензовані книги узгоджуються з багатьма подібними спробами в інших галузях знань відновити та опублікувати повно й об’єктивно українську інтелектуальну спадщину в усій її багатогранності. Обидва рецензовані автори беруть активну участь у реалізації цих важливих інтелектуальних завдань. Майже одночасна поява цих двох книжок ніяк не означає навмисного дублювання. Беручи до уваги політичну та інтелектуальну віддаль між Києвом та Львовом, ми бачимо, що кожен з авторів готував свою працю без жодного уявлення про подібну працю іншого. Цей географічний фактор також спричинився до певної відмінності обраних підходів. Степан Злупко, мешканець Львова, включає більше інформації про участь Тугана в українському політичному та науковому житті, ніж киянка Лариса Горкіна, яка основну увагу зосереджує на аналізі внеску вченого в економіку. Злупко – визначний та плідний вчений у галузі економічної історії та історичної думки в Україні. Його обширна наукова продукція могла б бути навіть більшою, якби не його політичні ускладнення з попереднім режимом, включаючи офіційну цензуру, з одночасною втратою посади викладача та забороною публікацій. Горкіна – провідний український історик економічної думки, є автором численних праць з розвитку економічної науки, переважно у XIX столітті. Глибина її наукової ерудиції могла повною мірою розкритися тільки з дезінтеґрацією радянської системи, коли вона більше не була зв’язана путами офіційної лінії. – Крім однакового предмета, обидві книги мають навіть подібну побудову. Вони починаються з великої передмови, після якої подано Туганів популярний курс з політичної економії у Горкіної або, у випадку Злупка, три репрезентативні статті Тугана (дві з них про кооперативи). Очевидно, предметом нашого огляду є передмови обидвох авторів. Обидві написані не лише для економістів, а й для ширшої громадськості – звідси їх доступність. Авторів слід привітати з тим, що їм вдалося позбутися радянських стереотипів, як щодо термінології, так і стилю. – Завдяки тому, що Туган як вчений мав широкий спектр інтересів і поза економікою, автори повинні були порушити й інші теми, отже, їх пріоритети та інтереси відрізняються. Назадоволений обома теоріями вартості, які тоді панували, – маргіналістською та трудовою, що розглядалися окремо, Туган зробив спробу злити їх в одну теорію, яка б включала обидва підходи. Розв’язання виявилось менш вдалим, ніж формування – тепер загальноприйняте та відоме як неокласична теорія, – висунуте Альфредом Маршаллом приблизно в той же час. Аналіз цієї теми, зроблений Горкіною, видається глибшим, ніж аналіз, виконаний Злупком. Так звана «соціальна теорія розподілу» Тугана, базована на марґіналістській теорії, але яка включає також і переговірну силу робітників, власників капіталу та землевласників, містить у собі деякі ориґінальні ідеї. Щодо цього Туган підкреслює важливість профспілок у підвищенні життєвого рівня робітників в умовах вільної ринкової економіки. Обидва автори вміло обговорюють це питання. Вони також добре роз’яснюють наукові дослідження Тугана щодо кон’юнктурних коливань, де йому належить пальма першості в світі. Цей учений звернув увагу на періодичність цих коливань та заперечив марксистське пояснення цього явища, демонстрував диспропорцію між інвестиціями та заощадженнями, висунув на перший план попит при зниженні уваги до пропозиції та визначив коливання в продукції галузей засобів виробництва як причину кон’юнктурних циклів. Усе це взяте разом підтверджує важливість досліджень у цій галузі, які саме й принесли Тугану всесвітнє визнання. – Обидва автори з успіхом аналізують погляди Тугана на різні аспекти марксистської теорії, яку, між іншим, самі суворо критикують і заперечують. Важливість цієї теми в житті і діяльності вченого цілком очевидна, якщо брати до уваги присутність Маркса в політичних та наукових дослідженнях Російської імперії того часу. Туган відкидав основні постулати марксизму, такі як моністичне пояснення вартості працею і тим самим його наслідки, такі, як теорія експлуатації, криз, класової боротьби тощо, але в той же час погоджувався з Марксовою критикою капіталізму, теорією концентрації, і – лише частково – матеріалістичним поясненням історії. – Туган уважав себе соціалістом протягом усього свого життя, його погляди близькі до німецького «катедер-соціалізму», головно в формуляції Адольфа Вагнера. Цей немарксистський соціалізм допускав приватну власність і вільну ринкову діяльність і в той же час відстоював активну роль уряду. Його мета – побудова соціалістичного суспільства, в якому робітники були б вільні від капіталістичного ярма і мали б можливість приймати рішення відносно своєї праці. Таке майбутнє може настати не лише з допомогою сліпих економічних факторів, як це проголошували ортодоксальні марксисти, а також і внаслідок свідомої людської діяльності. Його увага до ідей так званих «ідеалістів-утопістів», – які намагалися не тільки передбачити й описати майбутнє суспільство, але, що не менш важливо, прагнули втілити ці ідеї в життя, – повинна розглядатися саме в цьому аспекті. Крім того, розширення державного капіталізму та синдикалізму, що набирав тоді сил на Заході, свідома діяльність людей, перш за все через організацію кооперативів, повинні, на його думку, сприяти виникненню гуманної соціалістичної держави. Це, звичайно, як часто повторює Туган, докорінно відмінний погляд від нейтралістського командування економікою поодинокими особами, що так яскраво характеризує марксистську традицію. Не дивно, що багато часу до і впродовж Першої світової війни він присвятив дослідженню і популяризації кооперативного руху. Він вбачав великі можливості, зокрема для комерційних та фінансових кооперативів, а також для деяких кооперативних підприємств у сільському господарстві. Злупко висловлює особливо проникливу і зважену думку щодо теоретичної і практичної діяльності Тугана в цій галузі. – Проте, незважаючи на схожість предмета дослідження, між двома обговорюваннями є кілька значних розбіжностей. Наприклад, Горкіна робить корисний огляд стану економічної науки на повороті століття, як тло діяльності Тугана. З другого боку, тільки Злупко аналізує добре відому і впливову книгу вченого «Русская фабрика», яка стала внеском у галузь економічної історії. – В ній Туган заперечує народницький (популістський) погляд на особливий російський шлях економічного розвитку, простежує скоріше капіталістичний розвиток (в основному за Марксом) цієї великої імперії. Злупко також згадує той факт, що Туган, розглядаючи проблеми соціальних класів, послідовність кон’юнктурних циклів та інші теоретичні питання, був, до того ж, компетентним (економічним) соціологом, що з точки зору Й.Шумпетера повинно бути основною характерною рисою будь-якого економіста. – Ще однією відмінністю у підходах цих двох авторів є той факт, що Горкіна концентрує увагу на теоретичному аналізі найважливіших аспектів досліджень Тугана, в той час, як у Злупка ширший погляд. Він наводить детальну біографію і огляд різноманітної діяльності Тугана як політика (член конституційно-демократичної партії Росії; короткий час міністр фінансів українського уряду, 1917-1918), вченого (кореспондент різних журналів, співзасновник Української Академії наук, президент Українського товариства економістів), викладача (професор і декан кількох університетів), громадського діяча (президент Українського кооперативного товариства, редактор українського кооперативного журналу). Важлива тема у вступі Злупка – його спроба довести, що, поза всяким сумнівом, Туган усе своє життя був політично свідомим українцем. Це припущення досить важко довести, якщо людина за походженням напів-українець, напівтатарин, більшу частину життя мешкала за межами України, одержала освіту в російських школах і перебувала в середовищі російської культури та науки, за деякими свідченнями, погано розмовляла українською мовою. Інколи Тугана звинувачували в частій зміні поглядів. На підтвердження цього пункту Злупко використовує аргументи, часом досить контроверсійні. – Але обоє – і Горкіна, і Злупко поминули обміркувати деякі галузі досліджень Тугана, такі, як, наприклад, його роботу з монетарної економіки. Вони також опустили аналіз впливу кантіанської філософії на роботу Тугана, що так добре описав у ранній, але все ще актуальній монографії, присвяченій йому, його улюблений студент, а згодом відомий економіст Ніколай Кондратьєв (1923). І насамкінець, за рідкісним винятком, жоден з авторів не посилається на чималу західну Туганіану, особливо німецькомовну, міжвоєнного періоду. – Як вже було зазначено вище, книги, що рецензуються, є однією з складових у прагненні відновити українську культуру і науку, якими нехтували і які спотворювали у царські часи і пізніше, за радянського періоду. Обидві книги добре виконують цю роль. Але завдання, яке стоїть перед українськими дослідниками економіки Тугана, – особливо перед тією пострадянською генерацією, що вже ознайомлена з сучасною західною економікою, – підняти наше розуміння праць ученого на вищий рівень. Зокрема, деякі менш відомі ідеї Тугана заслуговують на більшу увагу, ніж їм приділялось до цього часу. Це результат того, що в економічній науці, як і в багатьох інших науках, деякі важливі ідеї виникали одночасно і незалежно у кількох учених. Деякі з таких ідей часом пізніше приписувались усім відкривачам, а в інших випадках деякі творчі особистості недочекались, щоб насолодитися визнанням цього відкриття, або ніколи не удостоїлись цієї честі. – Є ще один фактор, який пояснює неадекватну оцінку внеску Тугана на Заході. Його роботи були опубліковані в оригіналі російською, а під кінець його життя українською мовою, і не всі з них були перекладені на західні мови. Було б значним внеском з боку молодої ґенерації українських економістів, якби вони виправили таку хибу щодо цього видатного вченого. – Деякі з наукових праць Тугана, наприклад, з кон’юнктурних циклів, уже давно визнані та є безумовним універсальним досягненням. Але все ж можливе і якесь нове сприймання цих праць. До речі, століття з часу виходу праці про кон’юнктурні цикли мало бути відзначеним в 1994 році. Наприклад, Туган стверджував, що прагнення капіталістів до максимізації прибутків та нагромадження капіталу викличе перенасичення капіталом галузей, що продукують засоби виробництва. Це призведе до переходу від випуску споживчих товарів до продукування засобів виробництва. Наступне зниження цін на засоби виробництва, підсилене впровадженням жорстких умов банківського кредиту, призведе до спаду в цілому народному господарстві. Його погляди можуть бути корисними при з’ясуванні питання, чи кон’юнктурні коливання є наслідком, перш за все, міжгалузевих порушень у попиті (наприклад, Lilien, 1982), чи наслідком як таких порушень, так і порушень рівня сукупного попиту, якщо брати до уваги недосконалу міжгалузеву мобільність ресурсів (наприклад, Abraham and Katz, 1986). Крім того, остання публікація його історичної праці, The Russian Factory, англійською мовою несе в собі потенційну можливість для забезпечення кращого розуміння економічного розвитку в колишній царській імперії. – Нещодавно була зроблена спроба показати, що Туган прогнозував різні ідеї сучасної монетарної економіки, не одержавши щодо цього ніякого професійного визнання на Заході (Koropeckyj, 1991). Беручи до уваги кон’юнктурні цикли і фінансові неузгодження, що були викликані війною, він передбачав необхідність для уряду активно проводити антициклічну та антиінфляційну монетарну політику. Для цієї мети він використав кількісну теорію грошей, єдину монетарну теорію, доступну на той час. Щоб зробити її дієвою, він запроновував замінити гроші на золотій основі непаровими грошима. Але він зауважував, що така політика буде ефективною тільки за умови міжнародних угод у всьому світі. Наступний розвиток теорії і економічної поітики підтвердили перебачення Тугана стосовно цього, але тільки через півстоліття….».

Пишучи про московитсько-американського соціолога й культуролога, президента Американської соціологічної асоціації професора Питирима Сорокіна (*1889-†1968, Вінчестер (стейт Массачусетс, США).), колишнього секретаря Алєксандра Кєрєнского в т.зв. «врємєнном правітєльствє» Московщини (1917) та іншого московитського, а пізніше – совєцького вченого-економіста, очільника т.зв. «Кон’юнктурного інституту» Наркомфіну Ніколая Кондратьєва (*1892-†1938), автора книги «Рынок хлебов и его регулирование во время войны и революции» (1922), знищеного самими ж большевиками, – професор Іван Святослав Коропецький знову згадує про Михайла Тугана Барановського. – Проф. І.-С.Коропецький, зокрема, зазначає, що листування між Микитою Шаповалом, який жив у Празі, й Питиримом Сорокіним, який вже на той замешкав у США «…поряд з іншими проблемами, у великій мірі стосувалося видання книжки П.Сорокіна «Соціологія революції» українською мовою. Така поведінка П.Сорокіна не є чимось надзвичайним, а тим більше доказом його прихильности до України. Мабуть, немає в світі автора, що не бажав би бачити свої твори перекладені якомога більше іншими мовами (хіба що за винятком М.Ґорького, який не згодився на видання своїх творів українською мовою),— і то не лише з надією на можливі гонорари. Інших зв’язків П.Сорокіна з Україною в літературі важко знайти. Наприклад, у своїх спогадах, обговорюючи власні стосунки з еміґраційними колами різних національностей на початку 1920-их років у Празі, він навіть не згадує про численну там українську політичну еміґрацію, включно з М.Шаповалом (Sorokin, 1963, pp. 200-201). – У цих споминах немає також жодної згадки про якісь зв’язки Сорокіна з українцями й у пізніші роки. Також цитований Лукіновим факт, що професорами П.Сорокіна в Петербурзькому університеті були згаданий М.Ковалевський та М.Тутан-Барановський, мав би служити черговим доказом його позитивного ставлення до України. Поруч цих двох українських професорів Євген де Роберті, уродженець Подільської губернії, був також улюбленим професором П.Сорокіна (Sorokin, 1963, р. 69). Його повне прізвище de Roberti de Castro de la Serna видає еспанське походження. Чи можна на цій підставі припускати, що П.Сорокін мав зв’язок з Еспанією?..». І далі – «…Література не дає жодних підстав думати, що М.Кондратьєв мав якісь зв’язки з Україною. Будучи одним з провідників партії народників під час революційних років, а опісля лідером неонародників у двадцяті роки в Петрограді (Jasny, 1972, р. 158), він, якщо не був співавтором її програми, то принаймні повинен був з нею солідаризуватися — а ця програма відкидала незалежність України. Про українські проблеми був мало поінформований, бо, наприклад, у своїй праці з 1923 р. про Михайла Тутан-Барановського, в якого був «одним з близьких студентів», він все ще зве його «найвидатнішим російським економістом». Обговорюючи політичні погляди «свого улюбленого вчителя», М.Кондратьєв… вперто намагався переконати читача, що М.Туган-Барановський не був «сепаратистом», лише федералістом… Мовби бути прихильником Незалежности України — це смертний гріх. А активну участь М.Туган-Барановського в державному відродженні України в 1918-1919 роках, включно з міністерською посадою, вважав «тимчасовим спалахом [вспышкой] як тимчасовим захопленням суб’єктивної натури»… Коли київський Інститут економіки хоче працювати над економічними циклами, чи не було б логічніше робити це під прапором М.Туган-Барановського, загальновизнаного в світі піонера таких досліджень?..».

Для нас, полтавців з походження, дуже цікавим є також ширший життоєпис Михайла Івановича Тугана-Барановського, автором якого є згаданий вище вчений-економіст професор Любомир–Мар’ян Коваль, який пише, що «….Роль Тугана-Барановського як одного з найбільш видатних економістів-теоретиків своєї епохи лише нещодавно почали визнавати в англомовних країнах, головним чином, завдяки його теорії економічних циклів… Але остання складає лише одну, дуже невелику частину його наукової діяльності. Вона показує вченого лише в головній ролі видатного дослідника економіки, і не показує, що він також був невтомним суспільним реформатором та державним діячем, істориком-економістом і соціологом та найбільш видатним теоретиком кооперативного руху слов’янського походження. Він також був людиною, яка вплинула на багато етапів суспільного та економічного життя Росії та України протягом останнього десятиліття ХІХ-го сторіччя та перших двох десятиліть XX ст. – За своїми поглядами Туган-Барановський був відвертим радикалом, людиною, яка ні в галузі економічної теорії, ні в особистому житті не боялась йти своїм власним шляхом. Він також мав безкомпромісну звичку говорити правду, незважаючи на можливі негативні наслідки цього. Це означає, що за свою безкомпромісність та відвертість така людина має дорого платити. Тому Туган-Барановський неминуче вступав у конфлікт з тими елементами суспільства, які володіли владою та виливали на формування громадської думки. Це, у свою чергу, як буде зазначено нижче у цьому розділі, могло неґативно позначитись на його професійній кар’єрі і навіть ставило під загрозу її продовження. Як економіст, він здобув велику славу як в Європі, так і в Росії незвичним поєднанням таких якостей, як надзвичайна освіченість, незалежність думки та міркувань, діалектичні навички, могутність та дієвість критики та майстерність викладу і ілюстрації. Будучи невтомним вченим, він завжди вмів діставатися до суті проблеми… «Михайло Іванович Туган-Барановський був українцем…», стверджує професор В.Уіттакер у своїй книзі… Польський економіст М.Рапацький у своїй передмові до польського перекладу роботи Тугана-Барановського «Суспільні основи кооперації» (1916 р.) називає Тугана-Барановського «українським вченим». Ми знайшли деякі дані, які підтверджують українське походження Тугана-Барановського і про його активну участь у подіях, що відбувались в Україні. Сьогодні навряд чи хто може ставити під сумнів місце його народження чи національність, але ще й досі недостатньо відомо, якою мірою його життя та діяльність пов’язані з Україною. Щоб більше дізнатися про Тугана-Барановського як про людину, ці факти мають бути повністю з’ясовані. – Туган-Барановський був нащадком сім’ї, яка вважалась багатьма вельможною російською сім’єю, але сам він вважав себе українцем і брав активну участь у суспільному і політичному житті України. Відповідаючи па анкету українського журналу «Украинская жизнь».., редактором якого був Симон Петлюра, Туган-Барановський писав: «Перш за все, я повинен заявити, що не вважаю себе чужинцем по відношенню до українського народу. Я народився у Харківській губернії і проводжу літо у Полтавській губернії, а за своїм походженням я напівукраїпець… У свої ранні юнацькі роки та під час навчання в університеті я вважав себе українським патріотом; але пізніше мій ентузіазм до українізації дещо зменшився, і зараз я схильний в основному вважати себе росіянином». – У вищенаведеній відповіді Туган-Барановський не пояснює, чому, будучи «українським патріотом» у свої студентські роки, пізніше він став «в основному вважати себе росіянином». Відповідь на це дає його учень професор О.К.Міцюк: «вузькі рамки, в яких переслідувані українці були примушені вмістити себе у колишній (царській) Росії, обмежували можливості для молодих вчених. З цієї причини багато активних україпців-науковців, літераторів та краєзнавців були поглинуті хвилями російського культурного і політичного життя»… Але, пише професор М.Д.Кондрат’єв, «…він (Туган-Барановський) вже тоді (у 1914 році) висловлювався на користь широкої автономії для України, зберігаючи при цьому зв’язки з іншими частинами Росії… Можна додати, що в цій же відповіді на запитання анкети Туган-Барановський зазначив, що «для українців бажано розвивати свою національну культуру», додавши, що «денаціоналізація українського народу здається мені небажаною». Він також висловився за те, щоб в Україні була створена система освіти від початкової до вищої школи… Зважуючи на те, що українська мова була заборонена царським урядом, з боку Тугана-Барановського було дуже сміливим робити такі заяви. Але це було лише початком його повернення до поглядів, яких він дотримувався у студентські роки… У березні 1901 року за участь у студентській демонстрації на Казанській площі у Санкт-Петербурзі Тугана-Барановського було заарештовано і вислано із Санкт-Петербурґа. Приблизно в цей же час він почав відходити від «леґального марксизму» і переходити на позиції ідеалізму. Він поїхав у село Пізники Лохвицького повіту Полтавської губернії, де він деякий час жив у свого приятеля Русинова, який походив з аристократичної сім’ї і був українським націоналістом. Русинови володіли килимовою фабрикою у Полтавській губернії і були дуже заможньою сім’єю. У 1902 році Туган-Барановський одружився на їхній дочці Ользі Федорівні Русиновій, яка стала його другою дружиною. Для Ольги Русинової це був перший шлюб. Від цього шлюбу Туган-Барановський мав двох дітей: дочку Ольгу та сина Михайла. Після того, як у лютому 1919 р. владу в Україні захопили більшовики, його дружина і діти жили як біженці спочатку у Бєлґраді, а потім – у Празі. У 1930 р. його син повернувся до Радянського Союзу, через що, як пише Марія Туган-Барановська.., Ольга Федорівна була дуже засмученою. Вона померла в Празі навдовзі після від’їзду свого сина. Її дочка Ольга стала кінозіркою у Чехословаччині. – Перебуваючи в Пізниках, Туган-Барановський мав нагоду близько ознайомитись з місцевими життєвими проблемами. Його було обрано повітовим та урядовим сільським радником, а також почесним мировим суддею, головою місцевого осередку Червоного хреста та почесним куратором торгового училища. Він також брав участь у роботі Комітету сприяння розвитку аґропромисловості. Особливо його цікавило сільське кустарне виробництво… До того ж він брав активну участь у діяльності «Товариства взаємодопомоги сільським вчителям» Лохвицького повіту. Членами цього товариства були місцеві сільські вчителі та інтеліґенція. Коли це товариство обрало комісію для вивчення економічних умов праці сільських вчителів у Лохвицькому повіті, Туган-Бараиовський став одним з її активних членів… Ще у 1903 році у своєму листі до редакції журналу «Мир Божий», в якому йшлося про соціальні та економічні умови у Лохвицькому повіті, Туган-Барановський скаржився па те, що «незважаючи па той факт, що ми живемо у самому центрі України, літературні роботи українською мовою читаються дуже мало. Лише Левицький знаходить своє місце серед читачів». Отже, ще у 1903 році Туган-Барановський зберігав у своєму серці українську мову. Беручи до уваги той факт, що до 1903 року публікації українською мовою були повністю заборонені і переслідувались царським урядом.., це зауваження Тугана-Барановського слід вважати дуже цікавим. Воно свідчить про те, що його відхід від марксизму в напрямку ідеалізму також характеризувався зростаючим інтересом з його боку до подій в Україні. – З початком Першої російської революції 1905 року в Російській імперії стала очевидною більш вільна політична атмосфера по відношенню до українського національного руху. Як радник Полтавського земства… від Лохвицького повіту, Туган-Барановський встановив тісний зв’язок з представниками українського національного руху. За свідченням його колишнього студента професора О.К.Мицюка.., саме з ініціативи Тугана-Барановського було споруджено перший в Україні пам’ятник відомому українському поету Тарасу Шевченко, якого переслідував царський уряд (його було заслано у казахстанські степи). Туган-Барановський ініціював збір коштів на спорудження цього пам’ятника. Після Першої російської революції 1905 року Туган-Барановський повернувся з Пізників до Санкт-Петербурґа, де він продовжив свою викладацьку діяльність. Він повернувся в Україну лише плітку 1917 року і постійно оселився у своєму улюбленому маєтку «Криниця» в Пізниках. Але перед тим, як перейти до розгляду суто «українського» періоду у діяльності Тугана-Барановського, слід зазначити кілька важливих фактів. В1914-1915 рр. за безпосередньою участю Тугана-Барановського в селі Пізники було створено сільськогосподарський споживчо-кредитний кооператив. Таким чином, почалося практичне виконання роботи, яку він розпочав у 1909 році, працюючи у журналі «Кооперация». Але набагато більш важливим було те, що в той же час він разом з українським істориком Михайлом Грушевським, соціологом Максимом Ковалевським та іншими редаґував «перший сучасний довідник про Україну»… «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Разом з Ковалевським він був редактором його економічного розділу. Цей довідник можна вважати як першу спробу розглядати економіку України окремо від економіки Росії. На жаль, останні два томи цього видання не вийшли через війну; одним з цих двох томів був том, присвячений економіці, під редакцією Тугана-Барановського. Ми не знаємо, що трапилось з цим рукописом. Під час свого перебування у Санкт-Петербурзі Туган-Барановський активно співробітничав з українським щотижневиком «Украинский вестник», який видавався протягом короткого періоду в 1906 році. Цей щотижневик був офіційним органом української фракції в російській Думі… Як було зазначено раніше, влітку 1917 року... Туган-Барановський повернувся до своєї садиби «Криниця» у селі Пізники Лохвицького повіту Полтавської губернії, але тепер це була вже інша людина. «Залишаючись соціалістом і демократом», – пише професор М.Д.Кондрат’єв», – тепер він змінив свої погляди з національного питання… За словами міністра О.Лотоцького, «він твердо стояв па позиціях української національної незалежнеіюсті і державності»…». – До речі, саме ці вимовні слова міністра й були викарбувані на встановленій мною у центрі місті Лохвиці Полтавської області пропам’ятній таблиці професорові Михалові Івановичу Туган-Барановському. Мені також було приємно усвідомлювати, що видатні вчені-економісти українського роду, народжені в Галичині – Іван-Святослав Коропецький та Любомир-Мар’ян Коваль так ґрунтовно писали про уродженця Слобідської України, який тривалий час мешкав на Полтавщині, Михайла Івановича Тугана-Барановського.

ІІІ.Епілог

У своїй статті «Пам’яті Івана-Святослава Коропецького (*24 червня 1921 – †12 жовтня 2012)», поміщеній у часописі «Критика» в травні 2013 року доктор Роман Процик, доктор біохімії з США (1978), дісний член Наукового товариства імені Шевченка в Америці, – зокрема писав: «Іван-Святослав Коропецький присвятив своє життя справі, яка, на перший погляд, не є надто показною. Але вона є, в суті речей, тим наріжним каменем, на якому спираються не лише суспільні та гуманітарні науки. Звідти походять усі основні поняття нашої свідомости і національного буття. Йдеться тут про економіку і про внесок бл. п. Івана Коропецького у дослідження як цієї сфери соціяльного життя України, так і історії української економічної думки. Його порівняльні студії, що стосувалися різних економічних систем, його наукова та викладацька діяльність, його зусилля на організацію численних наукових конференцій із питань економіки, передусім на базі Українського наукового інституту Гарвардського університету, його організаторський талант, який виявився у заснуванні Міжнародної української економічної асоціяції (проф. Коропецький був її президентом) та наукового щорічника «Ukrainian Economic Review» (він був його головним редактором), вирізнялися навіть на тлі цього, мабуть, найактивнішого покоління повоєнної іміґрації. В його доробку також десятки наукових статтей, книжок і збірок з економіки України. – Він мусив бути, водночас, ідеалістом і заповзятим сміливцем, щоби спромогтися, фактично самотужки, підняти завісу, яка затуляла реальний стан післявоєнної економіки УССР. У контексті західної науки це означало, що він мусив невтомно розвіювати туман, який маскував нищівну експлуатацію України московською владою. Він також не шкодував зусиль там, де йшлося про залучення молоді, про спілкування з нею, про намагання розкрити перед нею всю глибину проблем, над якими він сам працював. – Я особисто прекрасно пам’ятаю, яке враження на мене, молодого аспіранта, справила книжка «Ukraine within the USSR: an Economic Balance Sheet», яку він редаґував і яка в 1977 році вийшла друком у відомому видавництві «Prager Press». Обізнані та політично свідомі люди в діяспорі знали, як нещадно совєти експлуатують українські землі і при цьому позбавляють Україну капіталовкладень, які можуть забезпечити їй нормальне майбуття. Вихід цієї книжки, та ще й у знаному американському видавництві, дав, нарешті, науковцям і широкому загалові статистику, конкретну інформацію та арґументи, які висвітлювали експлуатаційну природу українсько-совєтських економічних стосунків. – Пізніше, у 1990-х роках, проф. Коропецький спрямував увагу на розгляд можливих напрямків економічного розвитку України та на аналіз потенціялу її господарства. Я не є фахівцем з економіки, тому мені важко повною мірою оцінити внесок у неї проф. Коропецького. Спробую, одначе, за допомогою хай і припадкових джерел та лише окремих статистичних даних кинути світло на значення наукового доробку проф. Коропецького. – У комп’ютеризованому каталозі головної Гарвардської бібліотеки можна знайти 11 книжок Івана Коропецького, 1971–2003 років видання. Його докторська дисертація «Економічні інвестиції в українську промисловість 1928–1937 років», яку він захистив 1964 року, зберігається в Колумбійському університеті. Перед тим Іван Коропецький закінчив у Німеччині Ерланґенський університет (1950) та УВУ у Мюнхені (1951). Свою викладацьку діяльність він розпочав у 1962 році, а з 1964-го аж до виходу на пенсію у 1992 році працював у Темплському університеті в Філадельфії. Проф. Коропецький був членом багатьох наукових установ: Американської економічної асоціяції, Національної Академії наук України, НТШ, УВАН, Українського наукового інституту Гарвардського університету. – Мушу сказати, що попервах намагання проф. Коропецького зацікавити керівництво Гарвардського центру дослідженням економіки України сприймалося досить скептично. Але згодом його зусилля принесли конкретні плоди: на базі Українського наукового інституту Гарвардського університету було проведено п’ять важливих конференцій, у гарвардському видавництві вийшло три видання з економіки, й це не рахуючи інші окремі публікації. – Я дуже радий, що мав змогу особисто знати і спілкуватися з проф.Коропецьким. Я назавжди запам’ятаю його громадську відвагу, позитивні та натхненні погляди на різні політичні проблеми та громадські справи, його далекоглядні прогнози розвитку української науки. Це була дуже масштабна постать. Я не сумніваюся, що його професійні зв’язки єднали його з науковцями та інституціями багатьох країн Европи, Північної Америки й усього світі. – Важко змиритися з відходом від нас такої неймовірної людини. Ми ще довго будемо згадувати покійного у своїх молитвах, а продовження його важливої й надзвичайно корисної наукової праці було й залишається завданням для наших наукових кіл».

Син  Івана-Станіслава Кo­рoпецькoгo український літера­турознавець з США професор Роман Коропецький, видатний вчений у царині слов’янських мов й літератур Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (ЗСА), автор численних досліджень з історії української, польської та московитської літератур – писав у квітні 2012 року у своїй статті-рецензії на монографію Едити Бояновської «Микола Гоголь: між українським та російським націоналізмом» (Edyta M. Bojanowska. Nikolai Gogol: Between Ukrainian and Russian Nationalism. Cambridge, Mass., and London: Harvard University Press, 2007) – «Микола Гоголь: між хохлачеством і козаччиною», що «…Позірна новизна (і супутні компліменти) тут здебільшого є наслідком спроби Едити Бояновської розглянути проблеми національної ідентичности як ключа до розуміння творчости Гоголя й показати проблемність його статусу «винятково російського великого письменника». У рецензії на дослідження Бояновської Єкатєріна Самородніцька стверджує (до певної міри спрощено, проте доволі виразно), що «сама мета монографії – з’ясувати, яку країну Гоголь любив більше, Україну чи Росію – не зовсім ориґінальна» (звідси, напевно, й стриманіша рецепція книжки з боку і російських, і українських критиків). Проте насправді для західних славістів питання національної ідентичности Гоголя ніколи не мало особливої ваги. – З невідомих причин (через генеалогію слов’янських – читай: російських –студій на Заході, непереборну привабливість «російської душі», інстинктивну відразу Заходу до націоналізму чи звичайні лінощі науковців) незмінною позицією у цьому плані, однак, майже завжди залишалася русоцентрична. Олег Ільницький не аж так помиляється, коли пише: «Домінантна тенденція досі полягає в тому, щоб дистанціювати Гоголя від України і вписати його в неамбівалентно російський національний контекст», полишаючи доведення протилежного українським дослідникам… Цілком очікувано святкування у 2009 році двохсотліття від дня народження письменника переросло мало не у війну (більше схожу на перетягування каната) між нещодавно позбавленою спадку і невпевненою в собі Росією та віднедавна незалежною і невпевненою в собі Україною. Виступаючи на ювілейних урочистостях у Миргороді, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив: «Він є великий українець, але його творчість не знає кордонів і жодних мовних бар’єрів. <…> Де б він не був, він беріг Україну в душі, був пов’язаний з нею думками, спогадами, почуттями та сподіваннями»…»

…Св.пам. професор-економіст Іван-Святослав Коропецький, якому цього року виповнилося б 102 роки, більше за все любив Україну й українців, захоплено вивчав, доповнював й пропаґував досягнення в царині української економіки, дослідував економічну спадщину як галичан («західняків»), так і наддніпрянців та слобожанців («східняків»), – й перед ним ніколи не стояло питання національної ідентичности, бо він сам був Великим Українцем, – вояком, дослідником і вченим

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області