Кордон.
В голові.
Його в більшості людей, що жили в Україні, не було 23 лютого 2022 року.
Кордон – де я, і де не я. Де моє і де не моє. Де Україна, де РФ. Де наше, де не наше. Де я, а де ми, і хто це ми.
Ті кордони досі не у всіх й досі побудовані.
“Отето все” чи “війна”?
Кіно “наше” чи “зроблене в РФ”.
Пісні “наші” чи “зроблені в РФ”.
Ми – це українці чи “какаяразніца”. І хто тебе на ті “ми” вповноважив.
Колективізм тоталітарного зразка, фірмова фішка совка і РФ, нав’язує брак кордонів, крім тих, які з колючого дроту і куди кожного можуть посадити дяді згори.
Не хочеться будувати кордон? Тоді вам в РФ, ну або на крайняк в якусь багату країну, яка згідна платити за вашу нерішучість.
Нам доведеться будувати кордони, а то їх не буде, і тоді територію й душі поглотить той руйнівний колективізм, що записаний як цінність в стратегії нацбезпеки РФ.
Іншого виходу нема.
Наталія Зубар
ПС. Я остаточно зрозуміла, що війна неминуча, коли в 2007 році почула від людини, народженої в україномовній родині етнічних українців патріотів України, на той момент вже померлих, що “ми же русскіє люди”.
