Які упередження заважають людині звернулася до психіатра? Чим особливий досвід України в плані поширення ПТСР серед населення?
18 жовтня 2024 року в Харкові в місті відбувся VII Харківський безпековий форум «Цивільні українці: виклики і стійкість в умовах терористичної війни». Форум провели Інформаційний центр «Майдан Моніторинг» та Фонд Конрада Аденауера за підтримки Координаційного Гуманітарного Центру.
Публікуємо виступи експертів форуму.
Чому люди не йдуть до психіатра? Подивимося, як люди лаються десь на вулиці? Отак: «ти шизик», «ти кретин», «ти дебіл», «ти ідіот». А це – психіатричні діагнози. Ніхто не кричить «ти гастроентеритник». Або, як раніше, «сифилитик». А «контужений» — це вже стигма. Це все йде з пострадянського простору, коли психіатри були на службі Комітету державної безпеки і боролися з дисидентами.
Чому люди не йдуть до психіатра? Тому що у нас немає такої ментальності. Людей не виховують так, що якщо в них є психічні, психологічні, психіатричні проблеми — вони повинні йти до психіатра.
Якби ви знали, що люди питають у відділенні, коли там поступають родичі: «а у вас справді по троє на ліжку?», «а справді ви їх б’єте?», «справді ви їх в’яжете?», «справді у вас немає їжі?», «справді у вас електрошок?», «справді ви робите лоботомії?». Ну все що завгодно, що є в кіно і в серіалах.
ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) — це дуже важлива історія. Тому що в жодній країни не було ще стільки постраждалих серед цивільного населення. Серед дітей, які постраждали і страждають ПТСР.
І нас ніхто не міг навчити. І коли ми поїхали в Ізраїль навчатися, була дуже цікава ситуація. Ми приїхали, а вони говорять: «Ми не знаємо, як вас навчати. Ми можемо бути тільки медараторами. Тому що ваш досвід найбільший в світі зараз з приводу ПТСР, такої дуже глобальної травми». У них ще тоді не було цієї катастрофи 7 жовтня, вони ще не знали, що їх чекає. І ми спілкувалися з швейцарцями, ми спілкувалися з американцями. Американці нам говорять дуже просто: «Ми ніколи не воювали на своїй території, у нас ніколи не страждало цивільне населення. Ми не знаємо, як лікувати дитячий ПТСР». Ми, звісно, розуміємо, що ПТСР, посттравматичний стресовий розлад — це притаманно війні. Але це існує в цивільному житті. Тобто хтось на когось напав, або жахливе ДТП, або катастрофа, або а якісь насильницькі дії і так далі. Але це були дуже такі невеликі випадки.
Після нашої перемоги буде дуже велика хвиля людей з посттравматичними тривожними розладами. Зараз дуже важко їх лікувати. Тому що є такий термін — ретравматизація. Тобто ми лікуємо, ми наливаємо, а воно виливається. Тому що, по-перше, повинна бути реабілітація. Не можемо ми усіх харків’ян загнати на захід України, де трохи спокійніше, де озера, ліса і є реабілітологи. Не можемо. В наших умовах ми зараз не можемо. Харків – місто на фронтирі. Ми на лінії фронту не можемо їх лікувати. Тому в нас залишаються тільки ліки, якими ми лікуємо. Тому люди і бояться: «ви залікуйте нас ліками, ми будемо сидіти на антидепрессантах, ми будемо сидіти там на наркотиках». Це перше.
По-друге, дуже велика проблема — це історія з дітьми. Більшість усиновлених або вдочерених дітей, їх залишають в лікарнях, їх залишають в психіатричних відділеннях, якщо є хоть якийсь там натяк на психічний розлад. І відмовляються їх забирати в цих умовах. І так, у нас є закон про психіатричну допомогу, де сказано, що дитина, яка не страждає психічним розладом, не повинна знаходитися в психіатричній лікарні. У нас немає інтернатів, нема шелтерів для дітей, а діти повинні до 18 років десь бути під наглядом. І більшість соматичних лікарень заповнені дітьми, від яких відмовились оці родини, які раніше отримували гроші за них. І це друга проблема.
Третя проблема — це дитячі тривожні розлади і дитячі ПТСР. І ми повинні навчатися їх лікувати. Тому що діти не дуже гарно йдуть на психотерапію. Це ж ми дорослі розумні, ми можемо побудувати якісь когнітивні структури, щось там уявити. А діти, вони емоційні. І ми працюємо з такими дітьми.
В мене є військові, з якими я працюю і онлайн, і наживо. Один із військових розповідав наступну історію про свій ПТСР. Він іде по Хрещатику в Києві зі своєю дівчиною, повертає голову наліво і бачить, як з Бесарабки виїжджають російські танки. І розвертаються в бойовий порядок, з готовністю стріляти по нему. І це його травма, яку він отримав півтора місяці тому. Психічна. Побратими загинули, у нього тяжкий ПТСР, він все запам’ятав: «повертаю голову направо і бачу кольоровий Хрещатик, дівчина посміхається. Повертаю наліво — і бачу ці танки. Розумію, що це мені ввижається». Це не галюцинація, це флешбеки.
І такі ж флешбеки, вони бувають зі звуками, вони бувають з запахами. Наприклад, пролонгована експозиційна терапія, вона побудована таким чином, що людину поступово навчають не реагувати. Не дуже важко зрозуміти, як це буде проходити з військовим. Я сподіваюсь, що це буде віртуально. Ну наприклад, якщо людина отримала психічну травму від нападу собаки, то кожний день їй показують іграшку собаки, потім — невеличкого живого цуцика. Потім більшого цуцика. І так далі. Ну от із наживо ми так не можемо зробити, тому якось це доведеться робити віртуально.
Акустична проблема — це одна із базових проблем, яка приводить до тривожних розладів, до генералізованих тривожних розладів, до всіх розладів, які пов’язаних з війною. Кадрові військові можуть зрозуміти щось стосовно звуків війни.
От цивільні взагалі не розуміють звуків війни. Хтось боїться, хтось лякається, хтось ховається. Ми в нашій лікарні два рази з початку війни намагалися піти до бомбосховища. Ну зрозумійте, 60 психічно хворих людей , 20 людей персоналу, діти. Люди під ліками. У нас третій поверх, ми намагаємося всім цим натовпом з ліками, з їжею, з усім піти в бомбосховище. А у нас там застрягли ще й іноземні громадяни, у нас було дві вагітних на початку війни. Ну це був жах. І зараз у нас є правила двох стін, ми там залишаємося, коли є якесь ризик і тривога. І якщо ви в курсі, то в квітні 2024 прилетіли на територію лікарні дві ракеты. Дякуємо богові, там тільки двоє постраждалих. І то склом порізані. Тому якимось чином вони попали в місце, де глухі будівлі стояли без вікон. Хоча люди і злякалися дуже.
Дмитро Мангубі, кандидат психологічних наук, психотерапевт, психіатр, завідувач відділом первинного психотичного епізоду Харківської обласної психіатричної лікарні
Be the first to comment